Жiнкам на кораблi не мiсце
Сергiй Вiталiйович Кондратов
Марк змушений повернутися на ненависну роботу без можливостi втекти. По- серед океану вiн знаходить новий стимул у закоханостi. Але розбiжностi в менталi- тетi з дiвчиною з Буенос-Айресу стають для простого хлопця з украiнського села справжнiм викликом. Пристрастi мiж ними вирують, але ревнощi та непорозумiн- ня знищують iхнi вiдносини. Марк, не витримавши «корабельноi любовi», вирiшуе закiнчити все екстравагантним способом, закарбовуючи спогади у листах до ко- лишньоi подруги.
Сергiй Кондратов
Жiнкам на кораблi не мiсце
Усе передбачало бiду. Тринадцяте грудня
Привiт, Л.
Напевно, дивно отак отримати вiд мене iмейл. Розумiю, давно ми вже не листуемося. Стосунки вже геть не тi. Та все ж таки колись ти була моiм найлiпшим другом. Колись – навiть единим. І не уявляеш, як менi шкода, що масивний i непохитний мiст мiж нашими життями осипався, залишивши по собi лише заiржавiлу основу спiльних шкiльних спогадiв.
Хоча зв’язок уже не вiдновити, сподiваюся, цими повiдомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем односторонньоi вiдвертостi. Тим паче, як не соромно визнати, бiльше немае нiкого, з ким я мiг би чи хотiв би цим подiлитися.
Можливо, скажеш: треба виговоритися – до психолога краще сходи i дай спокiй людям! І матимеш цiлковиту рацiю.
Та грошей на це у мене все одно нiколи не було, хiба тобi цього не знати? А якби й були – не думаю, що вiдважився б. Не можу навiть уявити як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, помiчена нерозбiрливим почерком у старому шкiряному блокнотi. Як подумаю, що напроти мого iменi психолог повiльно викреслюе тире, а пiсля нього маленькими нерозбiрливими лiтерами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панiчнi атаки» чи ще якусь популярну фiгню, на яку зараз хворiе кожен четвертий меленiал, тiло одразу ж кидае в холодний пiт.
Не прошу багато. Просто роздiли зi мною останнi чотири мiсяцi. Можеш навiть не вiдповiдати.
Гаразд? Сподiваюся, тобi цiкавими будуть пiдлiтковi драми. Не впевнений, що правильно класифiкую жанрову належнiсть – все-таки фiзично ми рокiв десять не пiдлiтки. Та й iншi персонажi цiеi iсторii давно вже не дiти. З приводу вiку психологiчного сказати важче – все-таки набираю текст тремтячими пальцями i сльози потроху заливають екран. Заважае нормально втискувати малозрозумiлi емоцii у бiльш зрозумiлi слова, поки ховаюсь, сидячи на пiдлозi робочого коридору, i прислуховуюсь до лисячих крокiв нiчних працiвникiв. Сподiваюсь, нiхто не вiдчинить дверi.
Але вiдчуваеться все саме так: iсторiя незрiлих, iстеричних, надмiру або недостатньо (нiколи – скiльки треба) впевнених у собi людей, якi без коливань вiддають поводдя свого життя найбiльш базовим бажанням. Самi ж, спокiйно вмостившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпiв i байдужо спостерiгають, куди iх занесе. В принципi, не так вже й погано.
Залишаеться пiвгодини, поки супервайзер помiтить мою вiдсутнiсть.
Благослови, Боже, нiчну змiну! Навiть не уявляеш, наскiльки це небачена щедрiсть для працiвника ресторану. Особливо ресторану на кораблi.
Завдяки роботi вночi маю час написати. І, якщо пощастить, можливо навiть розiбратись, чого мене трясе вiд некотрольованих пристрастей, наче зламаний котел, придбаний за спекулятивною цiною на безкiнечних рядах Сьомого Кiлометра в особи близькосхiдноi зовнiшностi. Тому що, боюсь, якщо не розiбратись, потiм як не заварюй, як не перекривай вентилi, рано чи пiзно рознесе все навкруги разом iз щасливою, але не дуже багатою сiм?ею з трьома дiтьми, бабусею по материнськiй лiнii, двома котами i одним золотистим ретривером… Вибач, знову мене несе не туди.
Коротше, десь прочитав, що аби зрозумiти себе, треба перевернути свiй дах i подивитися, чи виллеться мiсткiсть на папiр. Так легше зрозумiти, де саме протiкае.
І на даний момент «протiкае» моя здатнiсть зосереджуватися: занадто вiддаюсь фантазiям, намагаючись втекти вiд неконтрольованого абсурду, який раз за разом накривае мене з головою. Пам?ятаю, як у старших класах хотiлось, аби голос за кадром говорив розмiрено i метафорично, наче наратор у книгах Муракамi. І нехай форма важливiша за змiст. І нехай зрозумiло, якщо наполовину. Та й те – можливо, зрозумiло неправильно. Зате як тепло, як приемно огортають метафори, i пiдлiткова самотнiсть здаеться усвiдомленим вибором, а не нещасливим збiгом обставин. Хотiлось, аби внутрiшнiй голос хитромудро шепотiв голосом Харукi Тадзакi. Зараз хочеться, аби вiн просто заткнувся. Коли я почав все ненавидiти? Для вiдповiдi на це питання непогано би знайти корiнь проблеми, а вони – цi коренi, якщо вiрити iнтернету та курсу психологii в улюбленiй шаразi, лежать у дитинствi. В моему випадку, в дитинствi та дровах.
Пам?ятаю: менi було рокiв п?ять i до першого дня в школi залишаеться щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капiтальний ремонт. Справа вiдповiдальна i до неi треба пiдходити грунтовно, а тому батько роздiлив його на задачi поменше, об‘еднаних у короткий перiод у чотири роки.
Однiею з таких задач було розiбрати грубку i перенести запаси. На скiльки я пам?ятаю, то була перша робота в моему життi. Чому саме я повинен займатися чимось настiльки нудним замiсть того, аби малювати героiв та дивитись «Пригоди Джекi Чана» по «Новому каналу», я не розумiв, а от що розумiв дуже навiть добре – це татову нетерпимiсть до базових фiлософських питань «чому?» i «навiщо?». Думаю, нетерпимiсть ця бере свiй початок вже з його дитинства у кращих традицiях радянського виховання та загниваючого соцiалiзму.
Тому, стараючись не будити у загалом дружелюбного батька дрiмаючий привид жорстких звичаiв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликi дрова з лiтньоi кухнi до сараю. Коли вже нiхто давати менi причин для такого безглуздого проведення часу не збирався, я починав вигадувати iх сам. І як тiльки щось придумував, то тут же безапеляцiйно брав на вiру розказану самому собi iсторiю.
Так i виявилось, що пiд вечоровим картонно-сiрим небом я не просто складав потемнiлi вiд часу дрова в невеличкий сарай позаду болотно-сiроi лiтньоi кухнi. Нi, я вже споруджував дерев?яне поселення, що формою нагадувало щось середне мiж мурашником та радянською багатоповерхiвкою для народу лiлiпутiв. Вони – цi лiлiпути – втратили своi будиночки пiсля вселенського потопу, що пронiсся Карпатами влiтку двi тисячi шостого року, i добрались аж сюди, на Пiвдень у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих рокiв, розумiю, наскiльки безглузда ця iсторiя: хто б тiкав у пошуках кращого життя на Пiвдень, коли в якихось ста кiлометрах майорiв польський кордон i свiтле европейське майбутне? Але такi вади уяви можна списати на п’ятирiчний вiк i переважну бiльшiсть виборцiв «Партii Регiонiв» в Одеськiй областi.
Допомогти лiлiпутам мiг тiльки я, адже дорослi, вiчно заклопотанi власними проблемами, не здатнi поглянути вниз i побачити когось маленького i, вiдповiдно, незначного. Так уже чомусь повелося, що в наших краях щоб стати помiтним i значущим, треба хоча б бути здатним врiзати дорослому по головi. Для лiлiпутiв це неможливо, а тому доводилося покладатись на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, комфортних розщелинах мiж рядами рiвно розкладених дрiв. І чим бiльше таких рядiв – тим бiльше чоловiчкiв поселиться в зроблених мною «квартирках», тим бiльше iхнiх маленьких лiлiпульчат ходитиме в маленькi школи, а iхнi батьки – в маленькi супермаркети, офiси, суди чи вiддiлки полiцii. Інших мiсць я тодi не знав, тому в моему поселеннi проживали тiльки продавцi, юристи, полiцейськi та офiсний планктон – як не подивись, непогана вимальовувалась соцiальна ячейка.
Так я i будував цей маленький рай з перехiдним типом економiки для придуманих мною мiгрантiв, що незаконно обiйшли всi пропускнi пункти дитячоi уяви i поселились у мене в головi.
«Спробуй Сабатiнi почитати», – на четвертий рiк ремонту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрiбно сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивiльнився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене. Все-таки ще дачу не добудовано. І гараж мае такий собi вигляд. Та й про город дбати треба.
Так iз завзятiстю дитини, що рятуеться вiд радощiв сiльського життя та вiд вiчноi пiдлiтковоi дилеми: «як зiйти за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату i соцiального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою булiнгу. Уявнi маленькi друзi в цьому явно не допомагали.
От я i обрав найбезпечнiший варiант – загубитись у фльорi романтизованого книжкового ескапiзму. Подалi вiд буденних ремонтiв, пропахлих вогкою осiнньою тривогою городiв, болотно-зелених стiн улюбленоi школи i таких же облич, що по вечорах п?ятницi чи ранках понедiлка зi стiнами зливаються.
У тих стiнах занадто багато пережито iсторiй: романтичних, комедiйних чи трагiкокомiчних – а в результатi живу в дешевому, затягнутому, погано прописаному серiалi вiд Нетфлiкс. Де вже двадцять четверта серiя, кiнець, судячи з усього, ще навiть не на горизонтi, а ти давно не бачиш нiякого сенсу продовжувати.
Пам’ятаеш нас у школi? Мене – дерев’яного хлопчика з планом на життя i категоричним поглядом на свiт? Що з тiею дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз на вiйнi. Росiйська ракета розiрвала iх на тисячi маленьких кривавих шматочкiв, що розлетiлись по далеких кутках рапсового поля, де ранiше – в далекому двi тисячi шостому тягнулись до неба соняшники.
Ну годi. Не хочу думати про справжнi речi. Краще вже продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом просираю хеппi-енд i з того виростае квiтка моеi сучасностi.
Часом хочеться зупинитись, вилiзти з цього емоцiйного болота, в якому копирсаюсь з радiстю п?ятирiчного хлопчика, який втiк вiд домашнiх обов?язкiв. Та пiднявши очi, помiчаю, що болото це – на днi не зрозумiло ким викопаного колодязя. Маленькi чоловiчки дивляться на мене зверху i ехидно смiються. «Ну й дурень, – кричать вони, i iхнi писклявi голоси вiдлунюються вiд вузьких стiнок, – сам кинувся в цю прiрву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!».
Саме закiнчувався четвертий мiсяць мого корабельного життя i так я тобi написав. І як у всьому, що моi думки залишали на паперi, правди в тому десь на половину.
Глава 1. «Полiт пiд три чорти». Вересень
Вибач, по-хорошому починати треба було б не з моменту, коли прийшло в голову перенести на папiр пережите на кораблi, а коли остаточно прийняв рiшення сюди повернутись – дев’ятнадцятого Вересня двi тисячi двадцять другого року. Не те щоб навiть вирiшив, холодна реальнiсть у виглядi сто двадцяти чотирьох доларiв, сорока чотирьох центiв на рахунку визначала мое майбутне на наступнi пiвроку.
Залiзна спинка стiльця в залi очiкування Софiйського аеропорту приемним холодком вiддаеться в спинi, вiдволiкаючи вiд наростаючих нападiв обсесивних думок про з останнього контракту грошi, що магiчним чином розтанули за два мiсяцi навколосвiтки . Невже я так i буду шiсть мiсяцiв повiльно гнити на кораблi, аби два мiсяцi жити як хочу? І це ще поталанило: дехто повiльно гние i без двох мiсяцiв свободи на рiк.
Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним свiтлом напис «Sofia-London/LHR BA893» i вiдчуваю, як тривога холодними пальцями повiльно стискае горло.
Чомусь тривога пахне вологим кабiнетом математики, який зранку шкiльна прибиральниця за свою нещасну мiнiмалку ретельно натерла таемничою бiлою сумiшшю з несумсним iз життям вiдсотком хлорки. Так ось що це – запах хлорки i безнадiйно втраченого часу. За стiльки рокiв майже й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам?ятаю, у перiод безкiнечного поглинання книг я десь прочитав (здаеться, в «Солярисi» Станiслава Лема), що ми насправдi не шукаемо нiчого нового, а лише тягнемось до вiдображення того, з чого почали. І не так важливо, подобаеться це вiдображення чи нi.
Один iз пасажирiв пiдходить до фортепiано в центрi залу очiкування i починае перебирати по клавiшах. Щось доволi знайоме. Грае вiн не дуже вмiло, згадуючи потрiбну ноту за долю секунди до того, як натисне вiдповiдну клавiшу. Потрохи обривиста мелодiя набирае знайомих обрисiв, наче вишкрябана щiточкою археолога з полону пiску, глини i мiльйонiв рокiв iстота, що жила, любила i вмирала задовго до створення фортепiано, нот i хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних робочих ночей там, у попередньому життi, я прослухав ii незлiченну кiлькiсть разiв.
Ким я намагався стати? Офiсним планктоном в iнтернет-компанii? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про тi ночi i музику, що м?яким потоком омивае лобну частину мозку, заглушуючи пластинку однотипних думок. І я вiдчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хiтроу, запам’ятався лабiринтом невдоволених голосiв та збентежених, невiдривно занурених у телефони облич подорожуючих. Їхнi екрани сяють тисячами мерехтливих вогникiв – рiзнокольоровi краплi вiртуальностi на палiтрi ночi. Згадалися вечори в Доброславi. Знаю, ти його не особливо любиш – та й було б за що. Мiсце настiльки незначне, що у трьохстах роках зафiксованого iснування я не знайшов навiть однiеi скiльки-небудь значноi подii. Якщо не вважати за таку крадiжку Антоново-Кондинською поштою грошей, що однiй з найвiдомiших балерин того часу, Марii Кузнецовiй, вiдправив батько-художник.
Почалась революцiя, дворянську садибу в Степановцi розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час був не найкращий, аби бути дворянином в Росiйськiй iмперii. А молодою i беззахисною дворянкою й поготiв. Треба було якомога швидше брати тендiтнi нiжки на плечi й тiкати з Одеси. Так що завдяки добросовiснiй службi поштарiв нашого прекрасного поселеннядовелося балетнiй зiрцi Парижа вiдстригати довгi коси i, видавши себе за хлопця в пошуках пiдробiтку, найнятись матросом на найближчий корабель до Францii. Історiя, яку вона, б?юсь об заклад, переказувала до самоi деменцii. Я би точно переказував.
Ось таке мiсце з такими людьми несе для мене майже магiчну силу ностальгii. Все-таки в Доброславi набрався здатностi бачити цiннiсть у звичайних речах з незвичайною iсторiею. Якщо не для свiту, то для самого себе.
Іронiчно – в дитинствi найбiльше хотiв звiдти вибратися, а ось тепер… Пам?ятаеш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато бiльше, нiж коли я туди приiжджаю. І скiльки би в унiверситетськi роки я не повертався в тi мiсця, скiльки би не переконувався в зворотньому, все ще пам’ятаю, як дiти з тiеi сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балцi, висотою трохи не з Говерлу.
Дiвчинка рокiв десяти, з прокуреним голосом тридцятип’ятирiчноi, залазить усередину i закривае кришку.
– Ви точно триматимете бак? – смiючись, питае. Їi голос лунае глухо i загадково, наче перекручений сигнал з верхнiх шарiв ноосфери.
– Точно, – в один голос вiдповiдаемо ми i запускаемо альфатор з космонавткою всерединi у далекий полiт. Звичайно, нiхто його не тримае. Альфатор крутить, трясе, один раз навiть перевернуло.
«Ну як завжди ви брешете, уроди!» – вилазячи з пом’ятого бака, кричить дiвчинка i знову штовхае його на гору. І все починаеться з початку. А я дивлюсь на це, задихаюсь вiд смiху i думаю, як ми взагалi доживемо до дорослих рокiв з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарнi, особливо коли не можеш до них повернутись.
Отямившись, я подався вперед, протискуючись помiж пасажирiв, як ковзаюча по вiкну крапля дощу. З кожним кроком усе бiльше дивуюсь, наскiльки звичним для мене стало подiбне життя. З кожним кроком, з кожною новою краiною, з кожним термiналом i новим штампом у паспортi спогади про дiм блякнуть, як сiмейнi фотографii, зробленi на татовому робочому фотоапаратi, обережно розфасованi по радянських альбомах-книжечках, що зберiгаються в трюмо над телевiзором. Я давно перестав впiзнавати хлопця на тих фотографiях, що хворим лазив кучугурами з тобою по ту сторону Доброславськоi балки.
Ця iсторiя вже не про нього – такi як вiн нiколи i не потрапляють до подiбних iсторiй.
Чи ти знала, що за сiм-десять рокiв люди повнiстю змiнюють набiр клiтин у своему тiлi? Виходить, ми зараз зовсiм iншi люди? І окрiм залишкiв пам’ятi на вицвiлому фотопаперi та набору нулiв i одиниць на телефонi нас вже нiчого не об’еднуе з тими дiтьми? Тiльки уривки зими, балка, що роздiляе нашi будинки, та колюче, майже iдке зимне повiтря в подиху. Ти покликала мене i не прийшла. Зникла, без пояснень i вибачень. Я так нiколи i не спитав, чому. Не знаю, через гордiсть чи через страх почути вiдповiдь. Але в той вечiр я вперше пообiцяв собi: будь що покинути Украiну. Це i е справжнiм початком iсторii.
– Вибачте, сер, – по-кiношному британським акцентом звертаеться до мене дiвчинка в темно-синьому костюмi, що сидить на нiй так, наче вона щойно матерiалiзувалась на бiлий свiт прямо в холi цього аеропорту. – Вам потрiбно пройти до тiеi черги. Чек-iн на рейс до Нью-Йорка вже закрито.
На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному обличчi, на якому не уявити дитячу безпосереднiсть, пiдлiткову грубiсть чи студентську зрiлiсть майже повноцiнного члена суспiльства – нi, таке обличчя не могло б належати нiкому iншому, окрiм iдеального робота-працiвника. І зараз воно зображае найбiльш штучну посмiшку, що тiльки доводилося бачити аеропорту Хiтроу за всi десятилiття свого iснування. Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоiти кожен поважаючий себе працiвник сфери обслуговування.
Я натягнуто усмiхнувся у вiдповiдь i оглянувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та безкiнечною чергою в обидва кiнцi. Пiд свiтлом ламп проступала втома людей. Зморшки на iхнiх обличчях говорили про особистi свiти, в яких нервують, страждають, бiсяться та не пiдозрюють про iснування один одного, поки життя знову не зiштовхне лобами з безкомпромiсною впорядкованiстю аеропортного мiкрокосму. Зi свiтом, де кожна деталь мае свое мiсце i функцiю, але iнструкцiю, на жаль, нiхто не прикладае, тому доводиться просуватись напролом.
Зараз, у цьому незнайомому мiсцi, з дiвчинкою у темно-синьому костюмi, вiдчуваю себе дещо загубленим. Знаеш, у цьому е своя особлива привабливiсть.
Переживши незлiченну кiлькiсть вiдмiнених рейсiв у Европi, втративши масу грошей через хитрющих таксистiв Стамбула, втiкаючи вiд пограбування на пост-апокалiптичних вуличках Каiра та губившись у гарячих африканських сутiнках пiд градом арабських проклять охоронцiв Хургадiйського аеропорту, починаеш ловити певну насолоду, серфуючи на хвилях нервовоi розгубленостi та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаешся. Все буде так, як i треба. Головне – не сильно чiплятись за речi i якомога сильнiше чiплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобi менше барахла. І менше шансiв бути утягнутим униз.
– Але в мене немае вiзи для перебування в краiнi! – вiдповiв перше, що прийшло в голову.
– Вам до iншоi черги, сер, – як папуга повторюе iдеальна працiвниця, i посмiшка на смаглявому обличчi стае на декiлька мiлiметрiв розтягнутiшою. Інше, але з тим самим виразом, обличчя у вiконцi паспортного контролю тими самими фразами завiряе, що все буде гаразд: багаж i квиток на наступний рейс я отримаю вранцi, i сонце буде свiтити яскравiше, i теплi променi розсiють наростаюче бажання скоротити населення Хiтроу вдвiчi. Останню частину цей працiвник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його очах i максимально приглушено-спокiйних iнтонацiях.
Отож у моему паспортi з’явився штамп на перебування в Британii. Непогано. Виявляеться, i пропущенi лiтаки можуть приносити можливостi.
Якась дiвчина з тiеi ж черги очiкування спитала, чи е менi де переночувати. Трохи навiть знiяковiв. Давно такого не було.
– Так, так, дякую, авiакомпанiя мене забезпечила готелем, – пролепетав я, i вона розчинилася в морi незнайомцiв.
Нiч я провiв, гуляючи по центру Лондона, ловлячи на камеру кожен куток, кожну вуличку i кожну будiвлю, що й до мене вже сотнi разiв завантажувалось на всi можливi сервiси. Фото Бiг Бену, мое обличчя на фонi Бiг Бену i фото мене в повний зрiст. Фото Лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фонi, фото в повний зрiст. Фото Букiнгемського палацу, фото фiзiономii на фонi палацу, фото в повний зрiст… Однi й тi ж поступальнi рухи без будь-яких емоцiй. Наче займатись сексом лише для того, аби пiзнiше похвастатись, що цим займався.
Не життя, а демонстрацiя, де переживання та вiдчуття боязливо задкують перед необхiднiстю хоч якогось пiдтвердження свого iснування. Дивiться, я дiйсно тут був! Дивiться, наскiльки класно я живу! Наскiльки краще за вас. Поки ця вистава не заходить занадто далеко i ось ти вже змушений вiдiгравати свою партiю навiть тодi, коли нiкому до тебе дiла немае. Вiдчувала подiбне?
У Лондонi це почуття стало моiм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону змусило вiдiрвати голову вiд подушки, на яку я цю голову поклав щойно, адже ось тут, можливо, я вперше i востанне, а Лондон сам фотографii для мого Інстаграму не зробить. А як iнакше довести кожному зацiкавленому, що я там був i що мое життя цiкавiше за його.
– Ви вже в аеропорту…? – бiльше стверджував, нiж запитував малознайомий голос з iталiйським акцентом.
– Що?
– У вас лiтак на восьму тридцять, ви вже реестрацiю пройшли?
Я намагаюсь зосередити затуманений залишками чотирьохгодинного сну погляд на екранi, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…
– …в готелi. Менi навiть квитки не надiслали.
Нескiнченно довгi секунди i тягуча темна мовчанка витiкае з динамiка мого телефону. Навiть мурашки, що струнким маршем пройшлися по моему хребту, вже повмирали вiд психологiчноi перенапруги.
– Очевидно, менi ще тiльки доведеться насолодитися видами Лондона, – видавши натягнутий смiшок, хоч якось заповнюю тишу.
– Збирайтесь i якомога швидше до аеропорту. Я надiшлю новий квиток.
Лондонський автобус прорiзае квартали однакових у своiй педантичнiй упорядкованостi вуличок, коли мене наздогнав е-мейл. Благослови, Господи, безоплатний роумiнг. «Твiй квиток. Лондон/Хiтроу – Нью-Йорк/JFK. 09:50». Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мiй автобус прямуе не до того термiналу. Доводиться виходити бiля чергового «Hilton» i шукати таксi.
…Термiнал. Бiжу по бiлому мармуровому покриттю, що вiддзеркалюе промiння ранкового сонця. Рiчки людей уже звично течуть навколо, iх тиснява i шум створюють своерiдну симфонiю. Вдихаю запах кави та парфумерii, що змiшуеться з ароматом чорного лаку на полiрованих поверхнях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку по гринвiчському меридiану, коли чергове приемне обличчя з найфальшивiшою посмiшкою у свiтi й найстереотипнiшим британським акцентом познущаеться надi мною своiм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» i вiдправило мене знову у Лондон на одному Богу вiдомий термiн.
Хоча… щодо Бога я не можу бути впевнений. Не думаю, що вiн мае якесь вiдношення до британських авiалiнiй або круiзних кампанiй. Враховуючи власний досвiд, я бiльше схильний вiрити, що пiдпорядковуються вони зовсiм iншому хлопцю.
Так чи iнакше, вже другий день стовбичу в Лондонi i не те щоб менi е на що скаржитися, все-таки далеко не найгiрше мiсце, аби провести декiлька зайвих днiв. Проте сьогоднi корабель вiдпливае вiд Нью-Йорка i якщо на нього не потраплю, то що робити далi – не маю нi найменшоi здогадки. Благо, заворушились щупальця гiгантського адмiнiстративного монстра пiд назвою CREW TRAVEL DEPARTMENT. У кращих традицiях лавкрафтiвських жахiв менi доводиться лише спостерiгати наслiдки його iснування: десятки повiдомлень, незнайомих iмен та складних граматичних конструкцiй, якi, в пiдсумку, сухою офiцiозною англiйською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я пiдкорююсь i чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскiльки сильно хочу потрапити на той корабель. Та i взагалi, куди я хочу потрапити…
– У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з iталiйським акцентом по iншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром вiдчуваеться напруження, що випромiнюють його працюючi транзистори. Часом дуже важко вiриться, шо цi емейли i телефоннi розмови я справдi веду iз живими людьми, а не з високорозвиненим штучним iнтелектом, на розробку якого кампанiя кинула черговим iндусам черговi декiлька мiльйонiв, а зараз не тестуе на дешевiй робочiй силi.
Поки чекав вiдповiдi, кiнетоскоп у моiй головi на пiдвищенiй швидкостi програвав моi пригоди в якостi нелегала в Лондонi. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого пiдозрiлого помiчае полiцiя, пiсля чого йде сцена погонi в кращих традицiях Скубi-Ду, швидкий перехiд, у якому перед моiм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються гратчастi дверi тюремноi камери. І ось менi вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене i дах над головою, i безкоштовна iжа тричi на день. Так собi картина. В топ-100 IMDB точно не проб?еться.
Звичайно, все було б не так. І я це розумiю. Але коли фантазiя вже розiгралась, зупинити кiномарафон надзвичайно важко.
– Нi-i-i… нiчого платити не потрiбно.
Я видихнув.
Квитки на наступнi рейси прийшли за пiвгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декiлькагодинним iнтервалом. Щоб уже без варiантiв залишитись. І ось дванадцять годин опiсля сiрi очi американського прикордонника, наповненi сумiшшю цiкавостi i втоми, шукають мою суть на сторiнках найважливiшого аркуша паперу в моему життi.
– Будь ласка, за мною, – каже вiн, виходячи з-за стiйки. Ми йдемо в дальнiй, майже непомiтний куток аеропорту. За бiлими як i стiна дверима заховалась невелика кiмнатка, обставлена рядами свiтлих дерев’яних стiльцiв, якi наче мiгрують разом зi мною прямо з класу росiйськоi мови. Клас я особливо нiколи не любив, як i персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постiйно лунае прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав i вiрив. Особливо, коли ти цього не просиш i до освiтньоi функцii в твоему життi вiдношення мае суто нульове, якщо не вiд?емне. Хоча щось я таки дiзнався: кiлькiсть прочитаних книг не обов?язково зробить тебе людиною розумною. Навiть адекватною не зробить.
Але свiтлi дерев?янi стiльцi, столи та iнше начиння менi все ж таки подобалось, цього не вiдняти. Все ж краще масивних зелених виродкiв, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Ленiна» i, можливо, будуть мучитись вивчаючи росiйсько-украiнську вiйну.
Чотири рiвнi ряди стiльцiв, скляна стiнка i трое офiцерiв, що сидять за високою стiйкою, вiддiляли нас вiд свiту американськоi мрii. Оглянувшись, я помiтив ще трьох нещасних: жiнка, що тихо плакала, та два чоловiки. Кожен з них зайняв свое мiсце в кутках кiмнати.
Людина по той бiк скляного кордону поманила мене рукою.
– Ваша цiль прибуття?
– Робота на кораблi, сер, – вiдповiв я, – на круiзному лайнерi.
– Почекайте, – клацання кнопок механiчного телефону вiдбивалася вiд скляноi перепони з подвiйною силою. Голоснiше з кожним натиском. Вiд пiднiс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.
Я забрав документи, подякував i оглянувся на сидячих в кiмнатi людей. Тi так i сидiли, не рухаючись, наче восковi статуi. Тiльки жiнка перестала плакати.
Я видихнув. Нарештi. Все-таки досягнув Сполучених Штатiв.
Шкода тiльки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кiлька нескiнченних черг, спiлкуючись з аеропортовими працiвниками, якi жили у своему власному свiтi, я починав сумнiватись у доцiльностi будь-яких перельотiв. Краще вже сидiти не мiсцi i не висовуватись, аби тiльки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк iз сотнею пунктiв, нарештi подав заяву на повернення втраченого. Втрачати менi не звикати. Шкода тiльки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та грошi завжди при собi.
– На жаль, сьогоднi ми не маемо автобуса, – недоречно радiсним та надмiру люб?язним тоном повiдомляе голос по той бiк дзвiнка. Я стою бiля виходу з аеропорта Кеннедi i зi всiх сил намагаюсь не познайомити спiврозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства слов?янських мов, перекладеними англiйською. Хочеться розвернутись i зникнути в цьому безкiнечному натовпi подорожуючих. – Вам доведеться замовити таксi. Це не так вже й дорого: доларiв сiмдесят. Тiльки поспiшiть, будь-ласка, корабель вiдпливае через пiвтори години.
Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон i сiв на залiзний стiлець при входi до аеропорту. Вiн так само холодив спину, як i той, у Софii. Скiльки ж часу вже минуло з того моменту? Два днi? Три? Здаеться, не менше тижня. Чим бiльше подiй проживаю, тим довшим здаеться перiод. Незалежно вiд того, як швидко все пролiтае. Такий от парадокс.
Перевiрив залишки моiх пожиткiв, що вдалося зберегти пiсля нерiвноi боротьби з британськими авiалiнiями. Пара шкарпеток, шорти i документи. Зненацька майнула думка, що це взагалi ВСІ моi речi. Повертатися все одно немае куди, а все, що купив за перiод вимушеного вигнання iз власноi краiни було в тiй валiзi.
Я потер втомленi очi, намагаючись вiдiгнати вiдчуття, що дивлюся на невмiлий ремейк серiалу про мiстера Бiна, де талановитого актора замiнили на справжнього iдiота. І навiть не смiшного iдiота – а такого, чие iснування намагаешся iгнорувати, коли пощастить сiсти поруч в метро.
Маленьке жовте таксi пiд’iхало до головного входу. Без зайвих роздумiв пiдбiг до автомобiля:
– Чи можна дiстатися до Порту Еверглейдс за годину?
– Теоретично чи практично? – питае таксист з сильним латиноамериканським акцентом.
– За грошi, – нервую я. – Так що?
Вiн викрутив радiо майже в нуль i уважно поглянув на мене. Якiсь адвокати по нещасних випадках так i не встигли пояснити, як вони врятують мое життя.
– Куди так поспiшаеш, амiго?
– За годину потрiбно бути на круiзному лайнерi.
– Де саме?
– Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкiрився.
– Добре, амiго, але за годину в iнший кiнець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.
– Скiльки?
Вiн указав на невелику чорну коробочку на його панелi.
– Приблизно скiльки?
– Доларiв сто п’ятдесят.
Пауза. Я безпомiчно кинув погляд на таксометр, потiм у чеснi очi таксиста, у свiй гаманець i, нарештi, на годинник. 58 хвилин до запланованого вiдплиття. Все передбачало бiду.
– Поiхали, – вiдповiв я i скочив на передне сидiння.
Таксi влетiло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крiзь наповнений втраченими можливостями лабiринт мiста. Я споглядав у вiкно, занурений у своi думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вiкно, створюючи непереборне вiдчуття серiальних декорацiй. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив цi пожежнi сходи, натикався на цi червонi гiдранти, пiдставляв руку, аби вiдчути теплоту пару, що валить з люкiв i провулкiв, тисячi провулкiв, на яких вiдбуваеться все на свiтi: вiд початку любовних iсторiй до чийогось персонального фiльму жахiв.
Водiй час вiд часу косився на мене з легкою усмiшкою.
– Рушаеш у подорож? – через декiлька хвилин перервав вiн тишу. Ми як раз виiхали на центральнi вулицi Нью-Йорка. За вiкном показались склянi висотки, якi всi бачили вже мiльйони разiв, навiть якщо нiколи тут i не були. Я дiстав телефон i почав знiмати.
– На роботу. Працюю на лайнерi.
– Моряк?
– Та так, тiльки назва. Буфе стюарт.
Таксист тiльки задумливо кивнув.
– Щось типу офiцiанта, – пояснив я.
– І як, гарна робота?
– Є своi плюси. Аж два. Подорожую i платити нi за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинутi шiсть мiсяцiв життя, звичайно.
Вiн усмiхнувся.
– Ну, часом ми всi розплачуемось. На кораблi ми чи нi.
– Може й так, але на кораблi трохи це трохи по-iншому. Платимо ми по подвiйному тарифу, я би сказав.
– Це ж як?
– Важко пояснити. Наче днi тривають довше, нiж на сушi. Інодi навiть фiзично, адже постiйно змiнюемо часовi пояси. А як закiнчуеться контракт – наче й не було тих шести мiсяцiв. Постiйно питаю себе: куди я iх витратив? Страшно уявити, деякi так проводять усе життя.
– Думаеш, тут краще? – вiдповiв водiй. – Завжди так: люди постiйно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що нiколи тобi не належало. Скорiше час витрачае нас. І не так важливо, де ми.
– А ви звiдки, дозвольте спитати?
– З Колумбii.
– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячi кiлометрiв. Напевно, витратили немало грошей i часу, аби це стало можливим. І навiщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з?ехидничав я. Зазвичай я такого собi не дозволяю з незнайомими людьми, але два днi перельоту i його порожне фiлософствування вивели мене з рiвноваги. Я став помiчати, що особливо нетерпимий до того, що менi не подобаеться у собi самому.
– Хах, i правда, чому? Напевно, тому що хотiв цього бiльше, нiж що-небудь на свiтi. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.
– А чому б нi. Треба з чогось починати. Маеш щось проти таксистiв?
– У мене з ними особистi рахунки. Вони менi добряче життя попсували. На кожному континентi i майже в кожнiй краiнi, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водiння обов?язковий екзамен на поряднiсть проводив. Була б одна з найрiдших професiй у свiтi.
– Так що, ти усiх таксистiв не любиш?
– Усiх. Як вид. Хоча в мене один iз найкращих друзiв таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнiвний пункт його бiографii.
Ми зробили ще один рiзкий поворот i силует корабля рiзко окреслився на горизонтi. Водiй зупинив таксi.
– 190 доларiв, – сказав вiн з усмiшкою.
– Ви ж казали 150.
– Я казав приблизно. Ось, я дам тобi чек, – з таксометра з характерним звуком вилiз жовтуватий квадратик паперу. Вiн простягнув його менi.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблi!
З цими словами вiн зачинив дверi таксi, залишивши мене з порожнiм гаманцем та новим поглядом на деякi речi. І нащо я йому про таксистiв наплiв? Правильно батько говорив: язик мiй – ворог мiй. Особливо, коли не вмiеш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття i слухи, слухи, слухи…
Мексиканська дiвчинка з крю-офiсу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з Украiни, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втiк» , – заявила вона, варто менi було переступити трап корабля. Цiкаво, а де ж тi десятки менеджерiв, з якими я спiлкувався, подумки задав питання.
– А де твiй багаж?
– Знаете, не можу не помiтити вашу неймовiрну спостережливiсть i тактичнiсть. Не дивно, що ви в крю-офiсi.
– Що, вибач?
– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немае в мене багажу. Всi речi авiакомпанiя загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на менi – едине, що залишилося.
Трохи поспiвчувавши, поки вела по всiх необхiдних офiсах та медичному центру, де чекав перевiрку документiв та слухав ii розмову з якомось медбратом-iндусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тiльки плануе, вона передала мене до рук фiлiппiнця – дайнiнг-клерка, який привiв мене на зустрiч до помiчника метро-дi, другоi головноi людини у всiх ресторанах на кораблi.
Сорокап’ятилiтнiй румун в дорогому костюмi мав вигляд як директор приватного лiцею з поглибленим вивченням французькоi фiлологii чи ще якоiсь малопотрiбноi для виживання в украiнських реалiях фiгнi дiточкам прокурорiв, суддiв, кримiнальних авторитетiв, органiзаторiв фiнансових пiрамiд та iнших вершкiв нашого iнклюзивного суспiльства. Тобто загалом вигляд його був як людини iз мiсця, в яке б мене з моiми потертими джинсами i худi дворiчноi давностi навiть на порiг не пустили. Проте простягнув руку, привiтався, посадив напроти i вислухав мене, висловивши спiвчуття та пообiцявши завтра видати всю необхiдну форму. Невидане спiвчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так i погано. Головне —людям тут не плювати, хто i що ти i звiдки будеш дiставати, що тобi треба.
До роботи приступаеш завтра, пiд кiнець розмови заявив вiн i вiдправив мене до своеi каюти. Знайти ii виявилося легше, нiж я очiкував. На першому кораблi я вбив не менше чотирьох днiв, аби без пригод дiставатися до свого лiжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутiв у цьому крисиному лабiринтi коридорiв i кают, пронумерованих без усякоi логiки i турботи про комфорт тих нещасних, що тiльки починають свое ходiння круiзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабiну iз заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своеi восьмиметровоi площi. Я не мiг не вiдчувати суму. Нi, все-таки набагато краще, якщо нiякого четвертого контракту взагалi не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаеш три лiтаки i губиш усi своi речi по дорозi, та ще й таксист облапошуе майже на двiстi доларiв, набридливий голос в головi тихо шепоче: всесвiт явно тебе недолюблюе. Та правда в тому, що всесвiту нiякого дiла до тебе, а твiй стан – результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабiну з чотирма iншими працiвниками, i кабiна ця, хоч за корабельними мiрками простора, своею чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зiткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декiлька банок Dos Equis i Heineken на стiльцi посеред кiмнати i склянка бiля унiтазу (навiщо взагалi комусь може знадобитись в туалетi склянка?) обiцяли веселе сусiдство.
Проте що мене хвилювало найбiльше: майже нiчого не залишилося з моiх особистих речей, навiть запасних шкарпеток чи бiлизни. Я нiколи не був людиною, що занадто чiпляеться за речi – ба бiльше: тим, хто в принципi схильний до консьюмеризму – найгiрший жах маркетолога i продавцiв айфонiв. Та вперше в життi вiдчуття бiдностi повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибi.
Ігноруючи розкиданi по кiмнатi речi, склянки в туалетi (чорт забирай, та що ж у туалетi можна робити зi склянкою?), стiйкий запах алкоголю i невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дiстався. Живий. Усе iнше можна виправити. Інодi життя викидае тебе у вiдкритий океан без рятувального жилету i не залишаеться нiчого, окрiм хапатися хоч за щось, що може зiйти за плот, i грести. Тут головне не прогадати, за що хапаешся i куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки вiскi. Його бурштинова рiдина зiгрiла горло i заспокоiла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навiть пити не люблю, але зараз це здавалось единим i правильним. У цьому пливучому свiтi невизначеностi iнодi просто необхiдно пiддаватися внутрiшнiм iмпульсам.
Переодягнувшись (точнiше знявши з себе единi речi, що в мене залишились), я вилiз на лiжко i почав уявляти прихованi в стiнах цих кают iсторii: романи, що зароджувались i вмирали в робочих перервах, освiтленi люмiнесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбiв i слiз у вузьких коридорах. Як багато жiнок завагiтнiло i скiльки з них ридали вiд результатiв свого вибору пiд цей мирний, такий далекий i такий близький шум корабельного мотора.
Стiни каюти тихо тремтiли, постiйно нарощуючи темп. Корабель вiдпливае, подумав я i втомлено притулив голову до стiни, дозволяючи вiбрацiям плисти через все тiло. Я уявив, як хвилi по ту сторону стiнки танцюють пiд мiсячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабiнах немае iлюмiнаторiв.
З цiею думкою моя реальнiсть розмилася i я заснув.
Так i закiнчилася моя подорож до корабля. Так i почалася ця iсторiя.
Глава 3. Жовтневi сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привiт, Л.
Хоч я i казав, що тобi необов?язково вiдповiдати, якщо чесно, все ж таки сподiвався отримати хоч якусь звiстку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на свiтi у тiльки що прибранiй (а до того не прибранiй нiким з моменту ii побудови) кухнi у Прушковi.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до краiв свою гiгантську пивну кружку – я ж пiдготовлював двi-три кружки поменше, що знайшлись тут же i що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовiрусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та iншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я нiколи не знав, куди дiйдемо в своiх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях вiри, пошуках Бога, смакiв у дiвчатах, пережитих романiв, сексу, мрiй, перспектив i взагалi всього, що вiдволiкало вiд очiкування наступноi змiни на складi i кiнця безкiнечноi польськоi зими, що поставила нашi життя на паузу.
З тих розмов ти багато чого про мене дiзналась. Напевно, бiльше, нiж будь-хто, з ким менi довелось дiлити перiоди свого життя. За одним тiльки винятком хiба що.
І ти точно повинна знати, що я нiколи особливо не вiрив в езотеричнi матерii: Дiда Мороза, магiю, Бога, верховенство права, Пенсiйний фонд Украiни чи систему соцiального забезпечення. І 24 роки життя в нашiй державi показали, що в бiльшостi випадкiв я мав таки рацiю.
А от у що вiрю, так це в людську схильнiсть мiфологiзувати закономiрностi, якi не розумiемо. А тому й хочу – навiть не так – тому менi потрiбно подiлитися тим сном. Знаю, про що ти подумаеш. «Якi ще сни, дядя? Ти що, зi щогли на своему кораблi впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрiв, де побував, що цiкавого робив». І знаеш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я i сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про своi сни. По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моiх дiтей або ми хоча б не спимо разом, розповiдi «а що менi сьогоднi приснилося i щоб це могло значити» краще залишити при собi. Але… менi страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотiв би про це розповiдати iм. Розповiсти про це я можу тiльки тобi.
Наш свiт розвалився у ядернiй вiйнi. Не залишилось нi краiн, нi урядiв, нi армiй – нiчого. Ми живемо на останках цивiлiзацiй, намагаючись добути те, що ще не було поховано пiд метрами i метрами радiактивного пилу i пiску, вичищаючи залишки продуктових складiв, магазинiв та термiналiв, яким повезло бути подалi вiд ядерних «грибiв».
Коли закiнчились i вони, нам пощастило натрапити на пiдземний бункер, що за щасливим збiгом обставин був облаштований усiм необхiдним для виживання: резервуари з водою, теплицi, генератори, запаси палива, iжi i води. Нашiй маленькiй групi цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, i не сказати, що ми дуже близькi – ми зустрiлися волею нещастя i майже не розмовляли – люди цi були не дуже говiркi, якщо чесно, та й хто ж iх звинувачуе, пiсля апокалiпсису-то. Але спiльне виживання дуже швидко зносить усi бар?ери. Тож я вiдчував, ми – будемо тут щасливi.
Життя на новому мiсцi йшло своiм ходом, ми дуже швидко обживалися, дослiджували все новi частини бункеру. Ну як дослiджували – роблю це в основному я. На мiсцi менi нiколи не сидiлося.
І все було б добре, i життя йшло своею чергою, якби не постiйний сморiд, що кожного дня ставав все нестерпнiшим. Ігнорувати це було вже не можливо, i залишалось або знайти джерело i усунити його, або покинути так добре облаштоване мiсце. Останне, звичайно, зв даних умовах зовсiм не варiант. Я почав дослiджувати кожен мiлiметр нашого пристанища i ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один пiдземний хiд. Хiд настiльки глибокий, що як туди не свiти лiхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Моi компаньйони, звичайно, йти туди навiдрiз вiдмовляються.
Вони взагалi люди доволi апатичнi. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система пiдземного каналу для води виводить мене в iншу, та ще в одну, i так до тих пiр, поки я не збиваюсь з рахунку. Дiдько!
Я точно заблукав. Так тут i помру в цих пiдземних коридорах. Нiхто навiть не пiде за мною.
І тут один з коридорiв пiдземного лабiринту виводить мене у велику бiлу залу. Освiтлена десятком прожекторiв, вона не зберiгае в собi нiчого, окрiм компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблiв сюрреалiстично мало, i вони занадто маленькi для такого мiсця. Наче хтось пофарбував у бiлий i перенiс меблi з моеi квартири на цiлий поштовий склад.
Я не одразу ii помiтив – дiвчину на диванi. Вона спить чи…? Перш нiж подумати, вона розплющила очi i кинулась на мене. Трохи лице менi все не розцарапала. Я скинув ii з себе i придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нiчого тобi не зроблю! Тiльки заспокойся!»
Халепа! Я навiть не впевнений, що вона мене розумiе.
– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тiльки злiзь з мене,
Я аж закляк.
– Злiзь з мене, будь-ласка, – повторила вона.
– Ой, вибач, – нарештi вiдповiв я i виконав ii прохання. – Просто не очiкував, що ти…
– Що я що? Не здичавiла?
– Ну, типу того. Ти тут одна?
– Ми всi тут однi, – невдоволено вiдповiла вона.
Вона вивела мене з пiдземних лабiринтiв до нашого нового дому. Всi iншi якраз знову посiдали вечеряти. Насправдi вечеряли вони чи снiдали, нiхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радiоактивного пилу i ми просто умовно домовилися, що отакий прийом iжi буде вважатись снiданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третiй, а значить, вечеря. Я якраз зголоднiв i дуже зрадiв, що поспiв вчасно. Жаль тiльки, джерело смороду вiднайти не вдалося.
Моi компаньйони навiть не здивувалися новiй особi. Тiльки глянули на неi, i продовжили шкрябати вилками по дну своiх банок з консервами хто зна якоi давностi.
– Вони завжди були такими? – здивовано питаеться моя нова знайома.
– Та скiльки iх знаю. Апатiя – далеко не найгiрше, що з людьми можуть зробити такi умови життя.
– І тобi нормально?
– Краще вже так, нiж одному.
Дiвчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зi мною на поверхню. І едина, хто готова була ризикувати своiм життям заради мого. Днi швидко переливались у тижнi, а тi, у свою чергу, у мiсяцi.
Ми проводили майже весь час разом i, логiчно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне iгнорування нею будь-кого iншого з нашоi маленькоi комуни. Вона навiть за одним столом з нами не iла.
Врештi-решт я вирiшив щось з цим зробити. Зiбрав усiх у великiй залi – там, де ми зазвичай i приймали трапезу. Тобто займались найважливiшою рiччю, разом зi сном та збиранням припасiв. Життя в цей час стало доволi примiтивним, що тут скажеш.
Я зiбрав усiх i пiдлаштував все так, аби моя подруга з?явилася на цю «iнтервенцiю». Вона ввiйшла в кiмнату i ввiмкнула свiтло.
– Блядь!– вiд несподiванки зойкнула вона, i перевiвши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, вiдбуваеться?
– А ти не бачиш? Ми проводимо iнтервенцiю.
– Що проводиш?
– Не я, а ми. Чому ти iгноруеш iнших?
– Ігнорую? – повiльно повторила вона i обвела поглядом кожного присутнього в кiмнатi. – Може досить? Пiшли краще у вилазку вже.
– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дiвчина втупила свiй погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповiльненiй зйомцi я дивився, як розширились ii очi, як губи викривились в подобi усмiшки. Простiр величезноi зали до верхiв заповнився ii iстеричним хохотом.
– Ти серйозно? Як можна бути таким слiпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своiм дорогим друзям!
Вона схопила нiж i жбурнула його. Менш нiж за секунду вiн пролетiв через кiмнату i ввiйшов у очницю жiнки, що сидiла поруч мене. Пройшовши крiзь голову, вiн акуратно виглянув з ii потилицi.
Мiй подих перехопило. Не вистачало повiтря, аби навiть закричати.
– Подивись на неi! – продовжувала моя супутниця, пiдiйшовши ближче. Вона м?яко провела холодною долонею по щоцi i рiзко повернула мою голову в бiк нещасноi. Вона очевидно була мертва.
Чому ж iншi нiчого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити ii? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помiчати… Шкiра… сiрi шматки гнилоi шкiри нещасноi звисали з поблискуючого бiлизною черепа.
– Як?
– Тепер розумiеш? – вiдпустила мою голову супутниця, провiвши рукою по моему волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І вiн менi iнтервенцiю думае влаштовувати! Ух ти мiй дорогий псих!
– Як ти це зробила?
– Ти псих, а не iдiот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозумiти.
– Давно вони… такi?
– Вони завжди такими були, мiй милий.
– То це не ти зробила?
– Про що ти, мiй милий? Не можна вбити те, чого не iснуе.
Не розумiючи, про що вона, я оглянувся на тiла позаду мене. Нi компаньйонiв, нi жiнки з пробитою головою – тiльки я i моя подруга у великiй бiлiй кiмнатi.
– Нас тут тiльки двое? – здивовано спитав я.
– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальностi, мiй друже: нема тут нiкого. Нiчого тут немае. Окрiм, можливо, мене. А ти зараз вмираеш пiд завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стiкаеш кров‘ю в траншеях пiд Бахмутом. А можливо, тобi взагалi повiдривало ноги i лiкарi зараз вирiшують, чи варто продовжувати ту агонiю, що тобi доведеться називати життям. Сморiд, що ти вiдчуваеш весь цей час. Це не сморiд бункеру. І не мерцi. Це гниття твого власного тiла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент ii розповiдi i в кожен момент вiрив, що саме це, це моя реальнiсть i насправдi це i вiдбуваеться зi мною.
Нарештi я закричав – що е сили, так, як не кричав з тих пiр, коли крик був единим можливим способом вплинути на оточуючий мене свiт…
Прокинувся у власному лiжку, на другому поверсi кабiни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся вiд власного крику. У двi тисячi двадцять другому роцi.
– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блiдо-бiлi пальцi повiльно проводять по моiй щоцi. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я i навiть не ворушився. – Я допоможу притупити бiль, головне – вiддайся фантазii, не повертайся у реальнiсть. Вона значно страшнiша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвiнок будильника. 20:20. Через десять хвилин менi потрiбно бути на роботi. Я розплющив очi i ще довго лежав, прислуховуючись до власних вiдчуттiв. «Це тiло мое, я – справжнiй i все навкруги реально. Нiкому i нiколи я контроль не вiддам» – прошепотiв у темряву. – Чуеш, я знаю, що це реальнiсть».
І чим бiльше я шепотiв, тим бiльше сумнiвався у правдивостi своiх слiв. Невже я божеволiю?
Я встав з лiжка, набрав у Лондонi води i вмив обличчя, зiтерши з себе залишки кошмарiв, i вирушив на роботу, де шум тарiлок та кисло-солодкий запах переведеноi iжi вiдродили в менi реальнiсть. Починався мiй перший робочий день.
Глава 4. Закоханiсть вiд бездiлля. Жовтень
І знову привiт, Л.!
Не уявляеш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто рокiв сумував за нашими переписками i, особливо, лiкувальними ментальними пiздюлями, що часом ти менi виписувала i якi так менi бувають потрiбнi.
Шкода, що пишу тобi тiльки тодi, коли менi вони так необхiднi, але зараз якраз такий випадок. Сподiваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити менi, чому я iдiот. На кораблi вже три тижнi. Двадцять два днi, якщо бути точним. Люди тут днi не рахують. Кажуть: так час йде повiльнiше. Але менi вiд цього простiше. Рахую, скiльки тут пробув, скiльки краiн проiхав, зi скiлькома дiвчатами був близький. Так, наче цi числа визначають хто я. Наче зберiгають вiд втрати себе.
За цi три тижнi життя знову врослось в цi дев’ятнадцять поверхiв кают, коридорiв, ресторанiв, фуд-кортiв, буфетiв, казино, дитячих центрiв, бiблiотек, кiнотеатрiв та всього, що тiльки можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три тисячi людей i пiвтори тисячi працiвникiв не сильно задумувались, нащо вони взагалi телiпаються в цiй величезнiй чашцi Петрi посеред Атлантичного океану. Поступово починаю забувати про iснування свiту за межами цих металевих стiн. Розумiю, що вiн е, але вiдчуваю його, як щось безкiнечно далеке, нiяк не пов?язане з моiми днями i ночами. За останнiй тиждень я думав про дiм не бiльше, нiж ти – про погоду на Венерi. Свiт корабля став единою данiстю: я давно перестав задаватись питанням, чому тут не iснуе тринадцятого поверху або кабiни. Будь-якоi кабiни: нi хоч сто тринадцять, нi хоч чотириста тринадцять – такого номера в кiнцi не стоiть взагалi. Навiть на корабельних телефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушуе посеред ночi красти ганчiрки з комiрчин рум-стюардiв. Чому би просто не замовити новi? Це ж матерiал, необхiдний для роботи, не продаемо ж ми його налiво. І чим бiльше ми iх крадемо, тим з бiльшою вигадкою стюарди iх ховають – поки в якийсь момент це не перетворилось у квест кiмнату з пошуком захованих ключiв, вiдволiкання уваги iнших працiвникiв, стояння на стрьомi i обшуку, постiйного обшуку темних комiрок з лiхтариком в руках. Я досить швидко звик i до цього. Це навiть весело.
Єдине, що першi днi не йшло з голови, це фотографiя на чотирнадцятому поверсi, напроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографiями у дорогих картинних рамках, зробленими постiйними пасажирами. Щонайменше так говорять пiдписи пiд ними. Однак ця фотографiя особлива: на нiй – Одеський оперний театр. Якiсь двi вулицi вiд квартири. І пiд фото пiдпис: «Види пiвнiчноi Європи».
Що? Яка ще, бляха, пiвнiчна Європа? Це Одеса, чорт би вас забрав! Украiна! Навiть сторону свiту неправильно вказали!
Захотiлось зiрвати картину, забрати ii до себе i виправити пiдпис. Хотiлось розповiсти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче iграшкова будiвля в бароковому стилi знаходиться в моему мiстi, а не в абстрактнiй «пiвнiчнiй Європi»
Так до кого можна звернутися? До метро-дi? Чи краще до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далi. Не зараз – треба спочатку доставити замовлення.
На кораблi нiколи не бувае достатньо часу. І всi думки вiдкладаються на потiм. Поки не розчиняються у киплячому бульйонi однакових днiв.
Так минули першi три тижнi. Настав четвертий для мене turn-around day – день, коли корабель повертаеться в початковий порт i набирае нових гостей. А також нову, дешеву за мiсцевими мiрками робочу силу. Я щойно скiнчив своi обов’язки i з вiдчуттям розслабленоi безтурботностi безпричинно вештався по головному коридору для персоналу. Вони тут називають його М1. В головi безконтрольно пропливали плани на наступнi дванадцять годин, коли раптом мiй погляд зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дiвчинка з великими чорними очима i волоссям, зiбраним у смiшний хвостик на макiтрi, слухала вступну iнструкцiю разом з десятком iнших новоприбулих. Проходячи повз них, вiдчув тихий шум i потiм нiби хтось перемкнув канал в моiй головi, заглушивши всi iншi сигнали думок, показуючи лише ii личко крупним планом.
Вона ж мене навiть не помiтила. Секунда, я проходжу повз, i ось знову думаю, о котрiй годинi краще виходити в Маямi, чи варто брати таксi до центру i скiльки годин серед цих неймовiрних дванадцяти годин вiльного часу залишити для сну.
Наче нiчого й не трапилось. Не було нiякоi перерви у мовленнi, тобi лише здалося.
Не думаю, що коли закохуешся з першого погляду, серце прискорюе серцебиття. Не правда, що починаеш думати про свое кохання безперервно. Скорiше, це схоже на вiрус, що пiдчеплюе i не помiчаеш, поки не стае занадто пiзно.
Наступнi декiлька днiв я провiв як зазвичай, вночi розносив iжу, робив заготовки, мив комiрчини, поки думками лiтав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.
Вiд нудьги я багато спостерiгав за людьми на кораблi i помiтив, що вони дiляться на три основнi категорii: тi, що справляються зi всiм цим гiмном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечiр можеш знайти в крю-барi), тi, що займають свiй вiльний час постiйними пошуками сексу (з цими можеш i не пересiктись, якщо сам не шукаеш – але почуеш про них обов’язково) i, останнi: хто намагався втекти з корабля за кожноi лiпшоi нагоди. І хоча iнодi хтось вiдносився одразу до декiлькох груп або ж переходив вiд однiеi групи до iншоi, принцип залишався незмiнним.
Я вiдносив себе до останнiх i кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля. Але сьогоднi, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотiв iсти, просто iнодi, особливо тут, мене наче тягне в мiсця зовсiм iррацiонально, без мети, аби просто вiдчути рух.
Наче таким чином втiкаючи вiд темноi тягучоi нудьги моеi кабiни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Вiзьму кави, круасанiв, а опiсля пiду до кабiни, прийму душ, переодягнусь у звичнi джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тiльки проблему з IPM потрiбно вирiшити.
Думавши над вирiшенням цiеi проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже мiсяць мого перебування тут я нi разу не бачив його працюючим.
У вiдповiдь я почув напрочуд милозвучне «Hello!». Вiдчинилися дверцятка нижнього вiдсiку машини для морозива, i з середини показалось трохи почервонiле личко. Я ii одразу впiзнав. Та сама «дiвчинка-хвостик».
– І де тепер тiльки новачкiв не поселяють, – вiд несподiванки ляпнув я. – Сподiваюсь, не розбудив?
– Та нi, я вiд супервайзерiв ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторнiше i зручнiше, нiж у моiй каютi. І морозиво завжди пiд рукою. Не хочеш спробувати?
– Морозиво чи твою каюту?
– Обидва варiанти.
Ми перекидувались смiшливими поглядами, з останнiх сил стримуючи посмiшки. Я вперше дивився iй в обличчя, хоча й трохи пiд незвичним кутом. Одне iз тих облич, якi таять особливий секрет i змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рiдко менi доводилось бачити такi вдома.
– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потiм непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядае небо. Боюсь, занадто довго ти в машинi для морозива просидiла. А потiм вже, як джентльмен, можу i до твоеi комiрки пiдселитись i морозива поiсти.
– Вау, чудовий план. А ти не обманюеш – ти точно джентльмен?
– Мама так каже. Вона обманювати не буде.
– Вiриш усьому, що каже твоя мама?
– Не моя – просто якась мама. Тут iх багато. Не даремно кажуть: чужих матерiв не бувае.
– Здаеться, так кажуть про дiтей.
– Нi, дiти мене поки не цiкавлять.
– Твоя правда. Про дiтей говорити ще зарано. Та й куди ми iх в цiй комiрцi запхнемо?
Повисла кiлькасекундна пауза. У ii очах мерехтiв знайомий ще з одеських барiв веселий вогник, коли невимушений дiалог перетворюеться у гру у пiнг-понг напiвiронiчними фразами. Поки один iз гравцiв не спасуе або не пропустить свою подачу. Тодi переможений вiддаеться на милiсть переможцю. Або ж залишаеться на одинцi з прикрою нiяковiстю та кислуватим присмаком жалостi до себе. Це якщо той, хто програе – хлопець або дiвчина, в якiй початково i не були зацiкавленi. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
– То коли виходимо? – випалила вона i здаеться, сама здивувалась вiд власних слiв.
А я здивувався ще бiльше. Очiкував трохи дурнуватого дiалогу, про який забуду в цiй вереницi однакових днiв, а пiсля час вiд часу мило з нею вiтатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замiсть того – фактично запросив ii на побачення. Часом те, що пiд впливом моменту вилiтае з мого рота, – для мене не менший сюрприз, нiж для навколишнiх. Інодi навiть бiльший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
– Я з радiстю погуляю з тобою, – повторила вже-не-така-й-незнайомка.
– Давай сьогоднi чи завтра? О котрiй годинi в тебе брейк?
– Завтра, з дванадцяти до четвертоi.
– Прекрасно, – вiдповiв я i вперше на цьому кораблi щиро уосмiхнувся. – Даси менi свiй What’sApp?
– Я надаю перевагу совам.
– Вибач, сови – тiльки пiсля третього побачення.
– Тодi What’sApp.
Обмiнявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засмiялась – знову трохи сильнiше, нiж вiн того вартував. І я побiг. Вперше я думав про щось iнше, окрiм як заробити грошi i дожити до кiнця контракту.
Проте проблема залишалась: пiд час цього круiзу мене, на мое звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаеш, що це таке? Навiть якщо нi, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круiз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеiти Титанiк, ми повиннi не просто бiгати i кричати в панiцi. А бiгати i кричати органiзовано. Все-таки ми професiонали.
Добре хоч що залишили лазейку: свое мiсце в цьому списку можна обмiняти. Якщо тiльки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тiльки менi знайти таку людину, бiжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зiр i хвилястi вiзерунки синьоi фарби на пiдлозi здавалися океанськими хвилями.
– Куди бiжиш, Марк? – почув знайомий голос бiля свого вуха. Трохи не збив з нiг перуанську дiвчинку, з якою працював перших декiлька днiв у буфетi. Пам?ятаю, ми постiйно посмiхались один одному при зустрiчi. Ще одна фальшива звичка, якоi я набрався на кораблi.
– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханнi випалив стандартний «смол толк» про важкiсть корабельного життя i гiркiсть рису в крю-месi i, навiть не дозволивши iй нормально вiдповiсти, додав навздогiн: – Слухай, ти плануеш вийти в Халiфаксi?
Куточки ii губ припiднялись. На цей раз усмiшка стала трохи теплiшою.
– Я б хотiла, проте маю всього двi години брейку… довго гуляти не вийде та й…
– Тодi… могла би ти зi мною помiнятися? Я в цьому списку, а менi правда потрiбно вийти, – перебив я ii i одразу зрозумiв, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула i спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.
– Нууу… добре. Зараз пiдемо?
– Навiть не уявляеш, як виручиш мене, – вiдповiв я, поки ми пiднiмалися на шостий поверх, до офiсу метродi. Пройшло всього декiлька хвилин, а я вже був вiльний виходити з цiеi плавучоi тюрми, в яку сам себе запроторив.
– Дякую тобi…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собi не повiрив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я i правда вклав усю можливу вдячнiсть в те «thank you». Тiльки людина, що працювала на лайнерi, зрозумiе, наскiльки дорогi бувають вiльнi три хвилини i що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всi необхiднi для життя справи: сходити в душ, переодягнутись i навiть не скажу поспати, але полежати iз заплющеними очима цiлих чотири хвилини.
– You are welcome. Have a good time there, – тихо вiдповiла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозумiти який я тодi не змiг.
Зрозумiти його я зумiю тiльки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж менi постiйно треба вiдчути все на собi, аби щось усвiдомити? Так, подруго, важко жити, коли ти iдiот. Ще важче, коли ти це розумiеш.
То був останнiй раз, коли я ii бачив. Пiзнiше дiзнався, що того тижня вона закiнчувала контракт i то був ii останнiй шанс вийти в порт. Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту i уявляю, що б було, якби я вийшов гуляти саме з нею.
«Мене, до речi, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозi до кабiни догнало перше повiдомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш нiж вiдкрити i вiдповiсти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халiфаксi. Але якщо вже починаемо цей захоплюючий дiалог – мене, до речi, Марк». Пiсля – вiдправив декiлька смайликiв. Так же прийнято спiлкуватись в iнтернетi, щоб не видати себе за душнiлу, яким я, безперечно, е? Але розкривати цього менi поки не хотiлось.
«Я знаю.» І пiдмигуючий смайлик вдогонку.
Прокинувся я вiд наступного повiдомлення: «Привiт, я майже закiнчила». На годиннику була 12:30. Я потер заспанi очi i напружив зiр, аби розiбрати написане.
«Зустрiчаемось о 13:00 бiля крю-офiсу? Тiльки не забудь свiй ламiнекс», – позiхаючи, вiдписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кiнцi, аби не вiяло пасивною агресiею. Цiкаво, а вона хоч зрозумiе значення тiею дужки? Хiба латиноамериканцi використовують той самий iнтернет-синтаксис, що й ми?
«Що таке ламiнекс? Та картка з нашими даними? Менi ii поки не видали».
Ось ми i приiхали. Сектор приз на барабанi. Чому так завжди виходить, що варто менi хоч щось спробувати запланувати, так все летить пiд три чорти. Зате як нiчого не плануеш – все йде не так i погано. Так i пiдмивае зробити неправильнi висновки i життя пустити на самоплив. А може, я того не помiчаючи, так i зробив, а сам тiшу себе iлюзiями.
«Це проблема?» – моi роздуми перервало наступне повiдомлення.
«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаеш ламiнекс. Без нього нiяк». Усмiхнений смайлик з краплею поту для виразностi i дружелюбного тону. Кожен раз, як потрiбно використовувати iнтернет-пунктуацiю, вiдчуваю себе шестидесятирiчним дiдом, що вперше вiдкрив для себе магiчний свiт Фейсбуку. «Не хочеш поiсти?» – дописав.
«Хах, з роботи я так i не вийду. Зустрiнемось у крю-месi через пiвгодини».
Так, наскiльки же одночасно одноманiтним i рiзноманiтним може бути життя, подумав я. За дванадцять днiв круiзу я змiнюю сiм портiв i шiсть краiн. І все одно воно крутиться навколо одних i тих же трьох-чотирьох мiсць на кораблi. Невже щоб я не робив i де б я не жив – воно буде незмiнним набором одних i тих же ритуалiв, а змiнюватимуться лише декорацii?
Я думав про це i дивився у вiкно. З порту вiдкривався до нудоти кiнематографiчний вид на статую Свободи. Теж саме вiдчуття кожен раз: скiльки разiв я все це бачив, хоч нi разу тут не був. Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом. Але у вiдповiдь – як завжди тиа.
– Не проти, якщо пiдсяду? – спитала вона i усмiхнулась мило, хоч i трохи награно. Здаеться, я зробив те саме.
– Завжди не проти. Пiдсiдай хоч кожен день. Так, насправдi, було навiть краще.
– Ну, почнемо сьогоднi, а далi видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.
– Значить, залишилось тiльки дочекатись наступного канадського порту.
– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?
– В Нью-Йорку нiхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтiкаемо, як таргани в пiдсобках, коли свiтло вмикаеш.
– І ти би втiк?
– Я вже рiк як втiкаю, – вiдповiв я i показав на свiй бейджик з iм’ям, пiд яким красувалась назва моеi крани. І поки вона не почала менi спiвчувати або розпитувати про сiм’ю, я тут же продовжив: – А в iнших американських портах тобi окрiм ламiнексу потрiбен ще один папiрець – І-95. От тодi вже тебе будуть вважати за повноцiнну людину. На скiльки це можливо для крю корабля. Навiть американським повiтрям подихати дозволять.
– А для канадського повiтря воно не потрiбно?
– Для канадського – достатньо одного ламiнексу. Ну, е ще одна програма, ArriveCan, де потрiбно буде ввести своi данi. Тобi супервайзер нiчого про це не розповiдав?
– Нi, – вiдповiла вона i посунулась до мене поближче. Так, що я шкiрою вiдчув ii дихання. – Можеш менi допомогти?
Вона простягла менi свiй телефон. Я вiдкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав ii завантаження. Їi подих ставав усе ближче, поки я не вiдчув приемну важкiсть ii плеча. Наче на екранi вiдбувалося щось надзвичайно важливе, вона не вiдриваючись заглядала в нього, опираючись всiм тiлом на мою руку.
– Ти iй очевидно подобаешся. Ти б бачив, як вона тебе очима iсть, коли ти не помiчаеш, – зауважив Анрi, доiдаючи снiданок.
Кайла саме проходила повз i, як завжди, заманливо усмiхнулась, але не пiдiйшла. Вона нiколи не пiдходила, коли поруч були iншi. Особливо Анрi.
– Можливо, – вiдповiв я, дивлячись, як вона своею дитячою пружною ходою зникла у коридорi до наступноi зали. – Але закiнчиться це катастрофою. Я вiдчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрiчатись точно не слiд.
У вiдповiдь почув лише його «хм» i звук виделки, що б?еться об тарiлку
картоплi з телятиною в часниковому соусi. Що не скажи, а жити з найбiльш можливою розкiшшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нiкому. Я ж повернувся до своеi тарiлки з рисом i м?ясом невiдомого походження, намагаючись заглушити непотрiбнi думки. Виходило не дуже.
Вона наздогнала нас у коридорi М1. Я саме повертався до своеi кабiни.
– Покажеш менi, де проводяться тренiнги? – погладжуючи мене по руцi, спитала Кайла, наче за словами стояло щось зовсiм iнше. Вона зовсiм не помiчала Анрi, що стояв поруч, та iншу новеньку дiвчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаеш?
– Йдiть за мною, – сухо вiдповiв вiн. Дивно, поруч з нею Анрi веде себе зовсiм по-iншому.
– На восьмому поверсi.
– То це крю-бар?
– Звичайно, тут усi дороги ведуть у крю-бар. Або в офiс HR. Але ця дорогазазвичай остання.
Кайла i ii подруга мовчали, наче й не чули цього дiалогу. Теорiя «культурного iгнорування» Петра Штомпки – ми приймаемо правила гри у потрiбнi моменти i вдаемо, наче не чуемо розмов, якi нас не стосуються. Таке собi ввiчливе iгнорування, подумалось менi. Чого тiльки не вискоче iз пам’ятi пiсля п’яти з половиною рокiв навчання в унiверситетi. Особливо, коли цi знання тобi ще жодного разу в життi не знадобились.
Ми вийшли з лiфта.
– Дякую, – м’яко провiвши рукою по моему передплiччю, сказала Кайла. Ми трохи вiдстали вiд iнших i вона тут же перетворилась на бiльш впевнену.
– Та я й нiчого i не зробив. Це Анрi провiв нас.
Вона лише вiдвела очi. Що такого вiн про тебе знае? Чи може бачить те, чого не бачу я?
– Хочеш зустрiтися пiсля тренiнгу?
– Побачимось, – лише вiдповiла вона i поспiшила за iншими.
Через пiвгодини ми зустрiлись на тому ж мiсцi. Бiлi дверi в кiнцi коридору вели до вiдкритоi палуби для працiвникiв. Вона знаходилась на самому носi корабля. Декiлька тренажерiв, не зрозумiло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафiновано романтичну сцену i один з найкращих видiв, доступних на кораблi. Дивно, як це мiсце вiддали для крю. Напевно, технiчнi обмеження або той факт, що вийти сюди можна тiльки через пiдсобнi примiщення i бар.
Я вiдчинив дверi i, ледве торкаючись ii спини, провiв Кайлу до перегородки, що вiддiляла нас вiд польоту вниз, у безкiнечну глубину океану.
– Ти була тут ранiше?
– Нi, це мiй перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навiть крапки для тайм контролю на деяких мiсцях налiпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свiй колiр.
– Серйозно? Покажеш менi?
– Ще чого, ти ж iх всi поперелiплюеш!
– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаеш, моя Гретель.
– Дивись тiльки, аби нас в кiнцi не з?iли, мiй Гензель.
– Головне, аби ми не з?iли одне одного.
Вона розсмiялась. Менi так подобаеться ii смiх, i все одно я в нього нi краплi не вiрю. Наче слухати накладену звукову дорiжку популярного ситкому. Розумiеш, чому люди на записi смiються, можеш навiть смiятися з ними, але в справжностi iхнiх емоцiй усе одно сумнiваешся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief» у моiй власнiй з нею iсторii.
Ми говорили якiсь нiсенiтницi про плани на майбутне i життя (чи його дивну симуляцiю) тут, на кораблi i поза його межами, а я думав про ii губи i все впевненiше огортав ii талiю.
Настав час повертатись. Ми зайшли в лiфт однi. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене. Повисла пауза. Я дивився в ii такi виразнi, такi чорнi очi. Боковим зором помiтив свое трохи розчервонiле обличчя, нависаюче над ii хвостиком. Та на менi ж все буквально написано! На обличчi Кайли з’явився вираз, як у тигрицi у тiй дивнiй сценi з «Короля Лева». Ти знаеш, про яку сцену я кажу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/chitat-onlayn/?art=70534678) на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.