Дякую тобi
Daria Moroz
Роман «Дякую тобi» – це не лише цiкавий сюжет. Це поеднання двух iсторiй, рiзних поколiнь. Незвичайна розповiдь життя звичайних людей. Твiр, що змусить Вас полинути у свiт: страждань та щастя, болю та надii, втрати та зародження чогось нового. Історiя справжнього кохання, вiри та мотивацii. Твiр сповнений життевих цiнностей про якi ми, живучи в 21 столiттi, на превеликий жаль, часто iгноруемо. Скiльки сходiв життя потрiбно пройти, щоб дiйти до свого,,хеппi енду,,? Книга содержит нецензурную брань.
Дякую тобi
Daria Moroz
© Daria Moroz, 2023
ISBN 978-5-0060-1527-2
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Подяка
З Великим коханням та подякою до кожного хто вiрив в мене та нi. Ви надавали менi сили та натхнення рухатись лише в перед. Дякую Вам
Змiст
* Дii переможуть страх
* Чоловiк хоче бути у жiнки першим, а жiнка хоче бути у чоловiка останньою. * Жiнка вiрить слову,,кохаю,, лише тодi, коли воно сказане тихо i просто.
* Як легко вимовити слово прощавай i як же боляче його почути.
* Життя частiше схоже на роман, нiж романи на життя.
* Любов – це не вибiр, а доля.
* Бувають такi забороненi удари в коханi – не те що крикнути, дихнути потiм не можливо.
* Життя – це те, що трапляеться з нами саме тодi, коли у нас iншi плани.
* Інколи, люди не е тими, ким здаються на перший погляд.
* Як байка, так i життя, цiнуеться не за довжину, а за змiст.
* Деяким психологам, теж потрiбнi психологи.
* Кохання, як вiйна: легко розпочати та важко зупинити.
* Життя, то поеднання меду i жовчi.
* Ми в життi кохаемо лише раз, а пiсля шукаемо лиш схожих.
* Смерть не е кiнцем, а е початком чогось нового.
* Почни життя з чистого аркушу, але залиш копiю старих помилок.
*,,Хепi енд,,…
Вiд автора
Момент. Доки ти спиш, час минае. Доки ти iси, час минае. Доки ти думаеш, час минае. Рiк, як мiсяць. Мiсяць, як недiля. Недiля, як день. День, як година а година, як хвилина. Це означае, що твiй час минае. І вiн бiльше нiколи не повернеться. Головна валюта нашого життя – це час. Доки ти думаеш про ризик, хтось ризикуе та добиваеться успiху. Доки ти займаешся безкорисними справами, хтось займаеться корисними. Кожного дня тебе розчаровують деякi люди. Забудь про них. Не сприймай близько до серця. Воно фокусуеться на цьому i не дае тобi думати про кориснi речiБувають днi, коли тебе можуть турбувати поганi думки, вiдкинь iх. Кожного дня ти можеш спiлкуватись з безтолковими людьми та толковими. Спiлкуйся з усiма i ти знатимеш толк в людяхЧас не повернеш нiколи, а головне ти не знаеш скiльки часу саме в тебе. Не ризикнеш сьогоднi, можеш залишитись нi з чим завтра. Хм, зрозумiй. Кожин новий день може принести в твое життя те, що змiнить його на завжди. Чому ми вiдступаемо? Переносимо справи, розмови, важливi вчинки на завтрашнiй день!? Хочу сказати тобi те, що ти й так знаеш. Цей свiт – це не лише сонечко, радуги i хмарки. Вiн дуже мерзенний i брудний. І не важливо на скiльки ти крутий, якого ти статусу чи хто твоi батьки. Вiн просто зiб’е тебе з нiг. І все. Нiхто не зможе так сильно врiзати по пицi, нi я, нi ти, нiхто. Лише життя. Тай головне не це, головне те, скiльки ударiв ти витримаеш та не здасишся. Так народжуються лiдери, чемпiони. Не просрiть свiй шанс стати: багатим, щасливим, коханим, люблячим чоловiком, хорошим батьком, вдячним сином чи донькою…
Задумайтесь!
На що Ви витрачаете щоденно свое життя? Як Ви провели цю недiлю?…
Логлайн
Роман,,Дякую тобi,, – це не лише цiкавий сюжет. Це поеднання двух iсторiй, рiзних поколiнь. Незвичайна розповiдь життя звичайних людей. Твiр, що змусить Вас полинути у свiт: страждань та щастя, болю та надii, втрати та зародження чогось нового. Історiя справжнього кохання, вiри та мотивацii. Твiр сповнений життевих цiнностей про якi ми, живучи в 21 столiттi, на превеликий жаль, часто iгноруемо. Скiльки сходiв життя потрiбно пройти, щоб дiйти до свого,,хеппi енду,,?
Дii переможуть страх
Я просинаюсь вiд того, що болить нове тату. Сонце свiтить з вiкна так, що я нiчого не бачу. Прижмурююсь, потирю бочину. Ах, як болить. Дивлюсь на тату – квiтка на все бедро. Ще одна нова фреска (тату) нанесена на мiй храм (тiло).
Вона набита чорними фарбами але з зеленими вiдтiнками на листах та бiлими краплинами в серединi. Здаеться що в чорнiй квiтцi е бiла iзюминка – пильця. Класно вийшло, при денному свiтлi, вона немов оживае. Взагалi то у мене шiсть тату. Хоча я впевнена що це поки що, з часом буде бiльше малюнкiв на моему тiлi. Тату – свого роду наркотик, якщо першого разу сподобалось то потiм вже не зупинитись. Дещо задумуючись перераховую тату: Перша – зiрка (на лiвiй руцi, на середньому пальцi.). Вона означае успiх. Я умовила своiх подруг, Кетрiн та Лiлi, теж набити, як клятва нашоi дружби та вiрностi одне одному. Розумiю звучить по дитячому але для нас все саме так i е. Вони звiсно не фанати тату тому довго ламались, але у мене левина хватка, у них просто не було вибору. Ще я вперта як вiслюк, а ще добра. Люблю тату, спорт, мотивацiйнi фiльми, музику та батька. Ну i звiсно, своiх подруг безмежно люблю. Друга – надпис на серцi,,DAD,,. Третя – надпис на правому боцi, по вертикалi,,A woman’s heart is like an ocean, such as deep and full of secrets!,, (Серце жiнки як океан, таке ж глибоке та сповнене таемниць). Четверта тату – надпис на зап’ястi на лiвiй руцi, магiчнi руни. Для захисту вiд порчi. П’ята – нова, квiтка. Шоста – хрест мiж грудьми (Простий чорний, в знак того, що вiра завжди зi мною). До церкви ходжу дуже рiдко. Моя думка така:,,справжня вiра, вона в душi, а не на показ людям,,.Я маю одну знайому дiвчину, яка ходить до церкви щотижня, але при цьому працюе в ескорт послугах (для мене це проституцiя). Одного разу я не витримала ii янгольського вигляду на службi, знаючи що вона творить протягом всiеi недiлi, i я ii сказала в обличчя: – Ти знаеш, що до церкви ходять щоб вiдмолити прощення та бiльше не грiшити? – на що вона вiдповiла.– Так спокiйно моiй совiстi! – ну чесно кажучи, таке щось. Це е не нормально. Цей момент перевернув мое розумiння до слова,,вiра,,.
– Мiя!… Мiя! – лунае крик. Це батько.– Доню, давай iсти та в школу! Швидко! – кричить вiн.
– Бiжу, бiжу! – пiдiймаюсь з лiжка та за секунду стою коло шафи. Одягаю чорнi легiнси, чорну рубашку з малюнками червоних троянд i босонiжки на квадратних високих пiдборах, теж чорнi. Хоч i живемо ми з татом бiдно, це не заважае менi ходити по дешевим магазинам: секонд, сток та купляти собi гарнi, навiть моднi речi. І менi до одного мiсця хто що, з цього приводу думае. Я, як крiт, як зариюсь у глубинку магазину то знайду навiть тi речi про якi самi продавцi забули. Це весело. До того ж, тато завжди вчив, що жiнка, дiвчина, повинна бути вихованою, охайною а ще вона мае гарно пахнути та любити пiдбори.,, -Це робить жiнку – жiнкою!,, – його слова. Ось це i стало моiми фiшками. Є лише у мене декiлька мiнусiв, через недостачу уваги, до себе, я постiйно нецензурно висловлююсь, але подумки. Я нiкому недовiряю та постiйно в хороших вчинках шукаю пiдступ.
Можливо речi моi були дешевими, але вони були випранi, вигладженi та надуханi. Страстю стало тату, довге доглянуте волосся, книги.
Дивлюсь у дзеркало. Дiвчина 170 зросту, 65 кг ваги. Волосся нижче плечей: вiд корiнцiв золотистий блонд а кiнчики бiлi. Форми у мене теж нiчого: груди другого розмiру, вузька талiя, спорт виточив мою фiгуру як потрiбно. От i добре. Шкода, що менi нiхто не подобаеться з нашоi школи. Однi козли. Мене бiсять самозакоханi люди, а iх пiв школи. 50% тих хто любить сам себе, та 45% тих хто вклоняеться таким, ми з подругами входим в 5% людей яким все одно до iнших.
Снiданок у татовому розумiннi – це гаряча кава з молоком, печиво чи канапка. Всi моi ровесницi сидять на бiлкових дiетах, пiдраховують калорii, а менi начхати. Офiцiйна об’ява: – Я солодкоiжка!
Забiгаю на кухню пахне табаком та звареною кавою. Бiля столу стоiть тато, уже 7.30 ранку, а вiн ще непрохмелiв. Татусь останнiм часом зачастив з випивкою. Але мене це не тривожить, доки я в нього на першому мiсцi, все,,гуд,,. Можливо це егоiстично з моеi сторони, але думаю поки вiн сам не матиме бажання закинути чарку в темний вугол, моi слова чи домисли, нiчого йому не донесуть. Вiн мене любить а я його, i це е головним. Поглядом зависаю на парi що йде з кружки з кавою. Нiби дзвiн в головi, звучить питання: Чому ми проживаемо лише вдвох? Де моя, так звана матуся? Вiдповiдь проста, я не знаю. Нiхто не знае де в даний час ця жiнка, жiнка що дала менi життя. Вона розвелась з татом та залишила мене, коли менi було приблизно 5—6 рокiв. І то був важкий час для мене, я страшно сумувала за нею. В 13 рокiв я знайшла ii номер телефону, у батька в блокнотi, та набрала ii i мiй свiт знову перевернувся з нiг на голову. Вона мов чужа, незнайома менi людина. У голосi вiдчувався могильний холод а у повiтрi зависала похоронна тиша. Я не почула запрошення вiд неi, тому я настояла на своему приiзду до неi на вихiднi. Це були найгiршi вихiднi в моему життi. Цiлий день я просидiла одна у квартирi, мати була на роботi (ну, так вона менi казала-що на роботi). А в вечерi ми майже не розмовляли. Єдине, що я отримала в тi днi – повне розчарування та розбитiсть своеi душi. Ненавиджу ii! Останнiми ii словами, перед тим як я сiла до автобуса та мала вирушати додому, стали:,, – Знаеш чому я нiколи тебе не любила? Ти схожа на них! Вибач, але я не могла залишитись з вами, колись ти мене зрозумiеш. І прошу бiльше не розшукуй мене. Прийде час, я сама тебе знайду.,,
Пiшла вона, стерво.
– Ау..! – тато махае рукою перед моiм обличчям.– Що завтикала? – я посмiхаюсь. Вiн завжди казав, що вiн у мене,,молодiжний,,. Вiдпускав на дискотеку, пригощав друзiв пивом. Переводжу погляд на нього.
– Ага, завтикала. Милуюсь тобою! Може досить бухати? Я тебе звiсно люблю, але якщо я ще хоч раз знайду тебе п’яним на пiдлозi, я витягну тебе на двiр i залишу там!
– Ти мене нiколи не залишиш! – впевнено вiдповiдае тато.
– Знайду свого коханого, прекрасного принца i звалю з цього нещасного мiстечка! – удар у вiдповiдь.
– Не залишиш, ти знаеш що я без тебе не зможу, помру з голоду чи зiп’юсь! – два один, вiн виграв. От старий та хитрий манiпулятор. Коли мати мене майже вигнала, ну… пiсля останньоi нашоi зустрiчi, вiн навiть не задумався про те щоб не прийняти мене знов додому. Звiсно вiн був дуже ображений через мiй вчинок, але я ж його кохана донька. Тому я винна йому. Я навiть в коледж не йду навчатись. Хоча понад усе хочу поiхати з цього нудного мiстечка.
– Бувай Андрiйко! – нiжно кажу татовi, в знак чого вiн показуе кулак, не любить коли я звертаюсь до нього по iменi. Мене його реакцiя забавляе. Виходжу на двiр та сiдаю в свiй транспорт – велик. Мiй,,харлей,, рожевого кольору, я сама його фарбувала, з переду плетена з лози корзина.
Сьогоднi в школi перший день останнього року мого навчання. Я в одинадцятому класi. Аж не вiриться, я випускниця. Дорога минае швидко пiд музику.
Маю в телефонi двi папки, в однiй веселi пiснi,,Супер,, а в iншiй,,Сомплi,, :
,,Супер,,
1. Tventi one pilots – heat hens
2.Black Veil Brides – knives and pens
3.On Direction – the story of my life
4.On republic – secrets
5. Alan Walker – faded
6.The chainsmokers feat Daya – don’t let me
7.Sia – cheap thrills
8.Ed Sheeran – shape of you
9.Maroon 5 – girl like you
10.Panic! At the disco —high hopes
11.Mabel – med love
12.Ariana Grande – 7 rings
13.Miley Cyrus – mather’s daughter
14.Jonos Brothers – only human
15.Mabel – don’t call me up
16.Lil Nas X – old town
17.Ariana Grande – side to side
18.Maruv – sinen song
19. Agunda – луна не мае покою
20.Rihanna —we found love
21.Rihanna —pour it up
22.Rihanna – only girl
23.Major Lazer – light it up
24.Dua Lipa – new rules
26.Dan Balan – allegro ventigo
27.Alvaro Soler – sofia
28.David Guetta – play hard
29.Matrang – Медуза
30.Макс Корж – малий подорослiшав
На порозi школи бачу свою банду. Ми в школi не те щоб самi популярнi але десь бiля п’ятистолу. На нього, ми з подругами нiколи не претендували. Нас всi любили, нiхто не займав i ми були самi по собi.
Я сплигую з свого,,харлея,,,хватаю сумку, що була в корзинi, та лечу до подруг що вже чекають на мене. Вони як променi сонця що прориваються скрiзь сiрi хмари. Виплигую iм на руки i ми валимось на землю. Ми обiймаемось, одаряемо поцiлунками одне одного i хохочемо у все горло. Не знаю скiльки хвилин ми лежали i дуркували.
– Допомогти? – тихо промовляе чоловiчий голос. Солодкий, сексуальний, грубий тембр. Я пiдiймаю погляд, але через яскравi променi сонця, бачу лише чорний силует. Смiшно сказати в голос але,,чувак,, реально виглядав як янгол.
– Ну якщо у тебе е можливiсть то допоможи менi. Звози мене на море, я ще там не була. Зустрiнь зi мною в схiд сонця! – я жестикулюю рукою мов додаю серйозностi моiм словам.
– Домовились! Так i зробимо! – дещо не очiкувано для мене вiдповiв незнайомець. Поки ми встали, привели себе до ладу, янгол пропав. Дивлюсь на подруг, вони загорiлi. Класно напевно валятись на пляжi, дивитись на море чи океан, вiдчувати запах та полинати у безкрайнi горизонти. Я рада що iх предки нормальнi, не такi як моi: мати – зозуля та тато – алкоголiк.
Пiсля моiх розпитувань про iхне проведене лiто, ми йдемо до класу на перший урок. В класi я сиджу поруч з Лiлi, Кетрiн поруч, на двi парти вище.
– Дiти! Зазвичай на останнiй рiк випускного класу новеньких немае, цей рiк буде вийнятком, знайомтесь Алекс! – як я могла проморгати що вiн зайшов до класу. Інколи я сильно полинаю в своi думки, стаю нiби вiдiрвана вiд свiту. Приглядаюсь. Ох, а вiн милий. Десь метр вiсiмдесят зросту, свiтловолосий, широкоплечий, тонкi губи, голубi очi, супер скули. Боже, та вiн як з картинки. На ньому темнi джинси та бiла майка, не розумiю, чому мене кинуло в пiт? Вiн iде в мiй ряд, я застигла. Я що вiдключилась? Внутрiшнiй чортик:,, – Мiя прийди в себе!,,. Через декiлька секунд розумiю, що я безстидно витрiщилась на нього ще й рот привiдкрила. Клiпаю очима по класу облизуючи вуста, що пересохли як в саме засушливе лiто. Дивлюсь на право, Кетрiн махае рукою привертаючи мiй погляд. Концентруюсь на нiй, вона – негiдниця знущаючись, показуе щоб я образно витерла слину по вуглам рота, що нiби потекла вiд побаченого. От же стерво. Алекс пройшов та сiв за сусiдню парту по моiй сторонi i ми тепер в метрi одне вiд одного. Я принципово не дивлюсь на нього. Можна сказати, що урок було зiрвано. Марiя Петрiвна щось там говорила про синуси, косинуси але ii звiсно вже нiхто не слухав. По перше тому, що це перший навчальний день, а по друге тому, що е краща тема для обговорення – Алекс. Новенький сидiв з високо пiднятою головою, вiн 100% знав собi цiну, до цього ж видно що хлопець при грошах, ну не вiн особисто, його батьки. Напевно вважае, що вiн тут краще всiх. Козел.
– Ей..ей..пс! – новий сусiд штовхае мене в руку.
– Що ти хочеш? – рiзко та грубо вiдповiдаю я.
– Ти не забилась? – я пiдiймаю брови не розумiючи його питання. – Ну, з ранку з подругами ти впала! – продовжуе вiн.– Чи то щоденнi ранковi процедури? – оу, вiн хоче поязвити менi, не раджу грати зi мною у цю гру. Перемога буде за мною.
– Якщо ти завтра одягнеш знову цю майку i джинси то допомога потрiбна буде тобi! – вказую пальцем на дiвчат в класi.– Акули роздеруть тебе на частини.
– Вони мене не цiкавлять!
– Хм, хочеш сказати, що ти граеш за iншу команду? Зрозумiло тодi чому ти такий гарненький! – я аж нiби розслабилась.
– Ти що? Я не гей! Вибач принцеса, якщо моя вихованiсть та стриманiсть, порiвняно з тобою, сприймаеться за гейство. Доречi, ти вважаеш мене гарненьким? Дякую! Не дивлячись на те, що ми знайомi лише декiлька хвилин, комплемент прийнятий. Як тебе звати?
– Не кажи на мене принцеса, придурок пихатий! Не тобi мене навчати вихованостi.– я встаю, збираю сумку, вiддвигаю з грохотом стiлець. В цей час лунае дзвiнок на перерву. Я вилiтаю, зла, як пуля. Бачу рiк буде цiкавий. Коли я злюсь, я стаю нестримана, агресивна i тому за порадою Google я займаюсь бiгом на шкiльному стадiонi. Цей раз я роблю так само, десять хвилин i я готова. Кладу наушники до вух та вмикаю iх на всю гучнiсть. У головi звучить пiсня Skillet – feel invincible. Це хоч i рок, але вiн пiд стать моiм емоцiям. Я нiби розтворяюсь у звуках пiснi, вiдчуваю як б’еться в ритм серце. Виходжу на бiгову дорiжку. Теплий вiтер обдувае мое уже спiтнiле обличчя. Коло за колом, мiй гнiв улiтучуеться. Це виснажуе мое тiло, але заспокоюе мою душу.
Сиджу на лавочцi на стадiонi, поруч подруги, вони знають де мене шукати в моменти нападу гнiву. Тиша, пахне свiжо скошеною травою, на душi спокiй. На iншi уроки ми вирiшили з подругами не йти. Сидiли пили каву, розмовляли. День минув швидко, попрощавшись iз своiми курочками iду додому. Я дуже голодна, не встигла поiсти в обiд, була в бiблiотецi, брала новий роман до прочитання. Люблю читати, в книгах все закiнчуеться гарно: добро, кохання, всi разом. Жаль що в справжньому свiтi все не так.
У головi вирiй нецинзури, вириваеться одне слово:,, – якого бiса?,,. Краще я б залишилась на стадiонi, тато п’яний, меле незрозумiло що. Ранiше вiн випивав та лягав спати. Зараз йому цього мало. Вiн сперечаеться, кричить. Наш дiм став схожий на псих лiкарню. Я заскочила у свою кiмнату, швидко переодяглась: зiбрала коси у кiнський хвiст, одягла кремовий сарафанчик у рожеву мiлку квiточку та взула бiлi кеди. Добре, що мое вiкно виходить на заднiй двiр. Я взяла кошти з копiлочки, вилiзла через вiкно, мов супер герой що летiв спасати безневинних. Вскочила на свiй Audi A8,рожевого кольору. І вирушила на нову мiсiю. Правда була лише в тому, що спасати потрiбно було мене, а мiсiя моя – поiздка до супермаркету за круасанами та молоком.
Їдучи, я звернула увагу на те, як прекрасно свiтят зорi в чистому, безкорйньому небi. Цiкаво, що в дану секунду вiдбуваеться за горизонтом неба? Чи е там така ж самотня дiвчина? Надiюсь що нi!
Ось i супермаркет,,Великий кошик,,. Заходжу, беру корзину. Людей не багато, тому можна погуляти. Не люблю товпитись, тай до того згаю трохи часу, можливо до мого приходу тато засне. Так… вiддiл спиртного, крупи..
– О пластiвцi! – обожнюю iх, вiзьму на ранок + пачка молока + круасани зi згущеним молоком. Скоро будуть цi днi, беру пачку прокладок. Іду до каси. Розглядаю по сторонам може ще щось куплю, в рядi з овочами та фруктами, помiчаю сiмейну пару, я iх вже бачила в нашому мiстечку. Чоловiк прикутий до iнвалiдного крiсла, з ним жiнка. Їм приблизно за сорок п’ять рокiв. Зустрiвшись з незнайомим поглядом в пам’ятi спливае момент нашоi першоi зустрiчi. Це було цим лiтом, я втекла з дому тому що тато там пив з чоловiками яких я не знаю, i вони були реально неадекватнi, один навiть почав приставати, в парку було безпечнiше нiж дома. Я просто сидiла пiд деревом читала книгу i як завжди розглядаючи всiх навколо помiтила цю сiмейну пару. Для мене це було так неймовiрно, жiнка сидiла на покривалi iла виноград, а ii чоловiк прикрiплений спецiальними пасками до крiсла, i тримаючи в ротi пензля, малював ii. Перед ним стояв мольберт, фарби. Напевно вiн вiдчув мiй пристальний погляд i повернувся до мене. Вiн виглядав таким щасливим, в його поглядi було щось таке щире, а посмiшка такою невимушеною. Я пам’ятаю ту мить, думки як торнадо мене закрутили: Чому вiн в крiслi? Чому не здався? Чому це стало саме з ним? Як вiн залишаеться таким щасливим?,i тисячi iнших питань на якi я не мала вiдповiдi. Перед очима склалась картина мов пазл з двох половинок, на однiй половинцi зображення тата з компанiею, що просто просирають свое життя промiнявши все на бутилку горiлки, а на iншому пазлi, чоловiк з пензлем в ротi, прикутий до вiзка i при цьому такий щасливий. Люди стають тими в що вони вiрять. Я так боюсь помилитись в життi, не здатись як тато, не втiкати вiд проблем як мати. Але без помилок не мае можливостi навчатись. Я завжди беру щось вiд людей якi зустрiчаються на моему шляху, адже я вважаю що всi вони приходять не просто так. Тому вкравши цю мить щастя у незнайомого чоловiка я збережу ii собi на майбутне.
Я посмiхнулась незнайомцю, а вiн пiдморгнув менi у вiдповiдь. Мiй настрiй вмить пiднявся i я пiшла до каси.
– Доброго вечора! Вас вiтае маркет,,Великий кошик,,!Пакет? – запитуе касир.
– Ага, маленький будь ласка! – вiдповiвши знову полинаю у своi печалi. Так не хочеться додому. Останнiм часом я вiдчуваю себе так самотньо. Ну нiчого, я сильна дiвчина, пройду через все. Розрахувавшись знову рушаю в подорож, iду до шкiльного стадiону.
Беру пакет з продуктами, кладу велосипед на газонi i пiдiймаюсь на сходи. Ох, як хочеться iсти. Дiстаю круасани, вiдкриваю молоко, мммммм, райська насолода. Чому у моему життi не мае людей якi мене б любили, хвилювались за мене. Я сиджу тут одна i всiм байдуже. Дивлюсь на телефон 23.13, вмикаю телефон, цього разу папку,, Сомплi,, :
1.Sia -I fogive you
2.Sia – bird set free
3.Sia – freeze you out
4.Sia – eyes of the needle
5.Sia – unstoppable
6.Sia – helium
7.Ed Sheeron – perfect
8.Wiz khalifa – see you again
9.Zeyn – dusk till down
10.LP – lost on you
11.Dean Lewis – be alright
12.Imagine Drogons – birds
13.Halsey – without me
14.Lewis Capaldi – someone you
15.Billie Eilish – when the portys
16.Billie Eilish – lovely
17.John Legend – All of me
18.Eminem feat Rihanna – love the way
19.Adele – hello
20.Andro – нiчний рейс
21.Jony – ти мене полонила
22.Jony – love your voice
23.James Bay – us
24.Kina – can we kiss forever
25.Jomes Horner – a girl of a thistle
26.Pia Mia – bitter love
27.Lana Del Rey – blue jens
28.Ella – не заважай
29.Beyonce —I was here
30.Justin Timberlake – What goes around
З наушника в лiвому вусi починае бити пульсом звучання.
…
О, Боже, хто там? Лише про сидячи хвилин 20 я розумiю що я не одна. На полi фанарi але лавки для вболiвання в повнiй темрявi. Я бачу на iншiй сторонi стадiону тiнь, i вона двигаеться. Я поспiшно складаю все в пакет, серце колотиться. Блiн – блiн, я вскакую i швидко перебираючи ногами йду до велика. Чому вiн стоiть так далеко? Іду з такою швидкiстю, що здаеться ноги не торкаються землi. Вiдчуття, що душа покине мое тiло.
– Стiй… Мiя, стiй! – почувши уже знайомий менi голос я зупиняюсь, iнстинкт самооборони змушуе поставити мене пакет i стати в стiйку. Якщо вiн посмiе мене образити, я врiжу йому по яйцям. Битись менi доводилось, тому, постояти за себе я зможу. Вийшовши на газон де падають променi мiсяця я впевнююсь, що це Алекс.
– Ти що манiяк? Ти чого сидиш у темнотi? – з криком запитую я.-Ти налякав мене! – вiн що дурний, вiн регоче. Смiеться аж заходиться.– Алекс, перестань! – кричу я.
– Глянь на себе! Ти думала, що я манiяк i що, ти зможеш мене вирубити своiм бiлим кросiвком? Ну хiба не смiшно? – оглядаюсь на себе i починаю теж смiятись, я стою в одному тапочку, iнший у руцi. Коли я його зняла? Не пам’ятаю. Правду кажуть у страху великi очi.– Ти уже iдеш додому? – запитуе вiн мене доки я взуваюсь.
– Так, напевно досить нiчних прогулянок. А ти?
– А я напевно проведу тебе спочатку, а потiм теж додому. Звiсно якщо ти не проти?
– Нi, не проти. Ходiмо! – вiн пiдiймае мiй велик, кладе пакет в корзину. Тиша. Хвилина мовчання затяглась, чути лише свист вiтру та спiв свiрчкiв. Ми та луна, прекрасно, мов в кiно. От не люблю я такi моменти, в них люди забувають про реальнiсть.
– Можна питаннячко?
– Так! – з тривогою в голосi шепчу я.
– Чому ти тут одна сидiла, в темрявi?
– Я була не одна, там був i ти! А ти чому?
– Не змiг заснути дома, вирiшив прогулятись. Прийшов на стадiон, хотiв вже пiти, побачив тебе. І залишився, доречi не даремно.– вiн посмiхаеться.
– Чому ти знову смiешся?
– Не бачив щоб хтось, так як ти, поiдав круасани. Ти iх iла з такою пристрастю, кусочки випадали з рота, над губою молочнi вуса i при цьому всьому ти примудрилась ще й наспiвувати пiсню.
– Ахаха, у мене наушник був у вусi i я не iла так як ти розповiдаеш. Я просто люблю солодке i до того ж була нереально голодна. Звiдки ти приiхав? Чому?
– Я не вiдповiм! Ти ж не вiдповiла. Чому ти прийшла сюди так пiзно?
– Не твое дiло! – знову грубiше нiж потрiбно вiдповiдаю я, досить про це.
– Ти ще та злючка! Я хочу стати твоiм другом! Впевнений, ми могли б поладити.
– Я злючка? Ти з чого це вирiшив?
– Ну твоя поведiнка по вiдношенню до мене + навiв справки! – трохи подумавши вiдповiв вiн.
– Що, що? Навiв справки? Ти в нашiй школi лише один день i вже навiв справки? Цiкаво, i що ж про мене кажуть? Подiлись!
– Взагалi, то я тут з початку лiта. Бачив тебе разiв п'ятнадцять. Ти працювала в дитячiй залi в кав’ярнi, доречi ти дуже мила поруч з дiтьми. Бачив тебе у секонд хендi, це дае менi привiт думати що живеш ти не в багатiй родинi. А ще бачив як ти на машинi забирала свого п’яного тата з мiсцевоi забiгаловки, знаю що мати з вами не проживае. Знайомi сказали що ти дуже розумна але над навчанням не заморочуешся тому, що до коледжу не iдеш. Я так розумiю, що це через тата. А ще, ти неймовiрно вродлива. Ти нiколи не була на морi. І я впевнений, що нiжностi в тобi бiльше нiж злоби. Ти просто не вмiеш чи не хочеш ii показувати.
– Заткнись! – в грудях горить, дихання почастiшало. Як вiн може… – Заткнись, ти нiхрена мене не знаеш! – я хватаю велик у нього з рук.– Можливо все тобою сказане, е правдою, але це не твое дiло, козел.
– А менi здаеться знаю. Ти застигла в моiх думках з того моменту коли я тебе вперше побачив. Менi все одно хто твiй тато, де твоя мати, я просто хочу бути ближче з тобою.
– Пiшов ти менi нiхто не потрiбен. Я сама по собi! – очi повнi слiз. Я повертаюсь у повнiй панiцi i розумiю, що ми бiля мого будинку. Я в схлипую. Сльози ллються ручайком. Кидаю на газоновi велик, зла як чорт, стоп, повертаюсь…
– Алекс! – кричу я, вiн наводить погляд в мiй бiк i я тичу йому середнiй палиць.
– І тобi солодких снiв принцеса! – з усмiшкою та незрозумiлим менi задоволенням на обличчi вiдповiдае вiн. Як же вiн мене бiсить. Я закидаю через вiкно пакет та заладжу до кiмнати сама. За секунду скидаю сарафан, обув та зариваюсь пiд ковдру. Гнiв переливаеться у спокiй, пiзнiй вечiр у глибоку нiч.
Весь наступний мiсяць я тупо iгнорувала Алекса. Але вiн настирний i постiйно провокував мене то на розмову, то штовхав сидячи за сусiдньою партою, то записки писав, що я демонстративно рвала не читаючи. Сьогоднi п’ятниця а це означае, що попереду цiлi вихiднi i це е добре. Так бридко дивитись, як кожна дiвчина з нашоi школи прикладае максимум зусиль щоб заговорити до Алекса, по загравати. Вiн звiсно вступив до групи футболiстiв, а це ще додае йому плюси. (Дiвчата рахують плюси: вродливий +, фiгурний +,класна тачка +, спортсмен +, популярний + (5 балiв).) На тусовках його видно не було. Напевно вiн iх не любить. Я теж не люблю, але якщо вибирати дiм з п’яним татом чи туса, я пiду на тусу. Батько зайшов у запiй, дома постiйно незрозумiлi люди, жiнки легкоi поведiнки, чоловiки. Дiйшло вже до того, що дома немае що iсти. Менi здаеться, що за цей короткий промiжок часу, тато постарiв, став iнший. Обличчя мае синiй вiдтiнок, руки почали брякнути, здаеться навiть сiдини стало бiльше. Вiн постiйно кричить на мене, мов це я вина, що ми живемо так бiдно. Адже якби вiн мене не прийняв, а вiдправив до матерi, йому було б легше. Звинувачуе мене, що у нього немае постiйноi жiнки. Адже кому потрiбен чоловiк з таким тягарем (з дитиною – зi мною). А останнього разу, декiлька днiв тому я побилась з його новою пасiею. Дома пропали кошти, я впевнена, що це вона iх i взяла, а сперла стерво все на мене. Накрутила тата. А найболючiше це те, що вiн iй повiрив. От я i витрясла з ii тупоi башки все лайно. Я була така зла, що тато мене ледве зупинив. З одного удару я повалила ii на пiдлогу, сiла зверху та гуцала по ii непрохмелiвшiй пицi. Звiсно потiм тато мене вигнав з дому – це увiйшло у нього у звичку. І я пiшла, точнiше поiхала, до найближчого магазину, купила пляшку вина i полетiла на край мiста. Там красиво, тихо, природа мене заспокоюе. Мов гострi ножi, думки та бiль, рiзали мое тiло з середини. Чому я? Чому саме я маю пройти таке життя? Це не життя – це страждання в одинокостi! Нiхто i не зверне уваги, якщо мене не стане! Всiм начхати на мене! Повз мене пролiтають вулицi, машини, будинки чи то я пролiтаю повз них. Сльози залили мою видимiсть.
Ось я i на мiсцi. Сплигнувши з,,харлея,, з розмаху б’ю горлечком пляшки об бордюр, воно вiдлiтае. Я спускаюсь мiж деревами, добре що я була в кросiвках i спортивних лосинах. Не задумуючись про те, що я можу поранитись я залпом випила з пляшки вино. Вливаю в горло зi швидкiстю звука, не встигаю ковтати i воно виливаеться з рота змiшуючись з потоком солоних слiз. Випивши за один пiдхiд бiльше нiж пiв пляшки, я миттево п’янiю.
Лежучи в травi я любувалась зiрками, вони такi недосяжнi. Як моi мрii про нормальну родину. Про спокiй в моiй душi. В менi стiльки болю, що я навiть не знаю як ii не помiчати. Я тiльки зараз розумiю що я нiколи не мала повноцiнних батькiв, напевно будучи пiдлiтком я почала блокувати спогади з дитинства. Менi так хотiлось скорiше подорослiшати, все пiзнати. Але чим старше я стаю, тим важче менi жити у цьому загубленому свiтi. Цiкаво, що життя подаруе менi завтра?
На годину чи двi мене вирубило, вино добре споiло мiй органiзм. Проспавшись уже на свiтанку я повернулась додому. На столi мене чекала записка…
Прекрасно, нiби нiчого не трапилось. Ото iм’ячко – Клара.
– Клала я на вашу Клару! – промовляю я сама до себе. Моi ноги вiдразу понесли мене до ванноi кiмнати, потрiбно змити бруд з тiла та душi. Привiвши себе до ладу, а це було не легко бо похмiлля було сильним, я пiшла до школи. Алекс знову протягом всього дня загравав до мене. І я вирiшила вiдволiктись вiд сiмейних проблем та погуляти з ним. Вiн перiодично, постiйно, випливав у моiх думках. Не знаю чому, але коли ми не сваримось, менi з ним добре. Проблема в тому, що менi подобаеться це вiдчуття, але я не можу дозволити собi пiдпустити його близько. З ним будуть однi проблеми. Я це вiдчуваю. А болю менi хватае. Є i iнша проблема, я не хочу йти в дiм – пустоти, не хочу бути знову одна. Пiсля вибачень цього невгамовного хлопця, за минулу суперечку та його рiзкi висловлювання, я погодилась на зустрiч. Що мала вiдбутись сьогоднi, в п’ятницю.
Ми домовились на шосту вечора, але я мала одну умову чи то прохання до Алекса. Не заходити до мене. А зателефонувати за 2—3 хвилини, i я сама вийду. Вiн не задавав менi питань: Чому?, i я йому за це безмежно вдячна.
Пiсля школи я мала всього годину на зiбрання, тому не втрачаючи час ринула одразу додому. В будинку мене очiкувала вже так знайома менi атмосфера: незрозумiлi люди, п’янка, густий дим вiд дешевих цигарок, запах спиртного. Як же менi набридло все це. Я знову голодна, живiт зводить. Не хочу йти на кухню та пересiкатись з компашкою, менi здаеться що тато навiть не розумiе коли я е дома коли нi, коли день коли нiч. Важко дивитись, як людина яку ти любиш скочуеться до чорноi прiрви, в мiсце де немае свiтла. Тепер його життя – це горiлка та друзi. Ранiше там було i менi мiсце. Але то було ранiше. Хм, я пам’ятаю коли наша сiм’я жила разом: тато, мама, я. Як ми бiгали з батьком на вулицi по газонi i поливали одне одного водою з пляшки. Ми робили дiрочки у кришках i стрiляли з пляшок мов з космiчноi зброi. Пам’ятаю смiх матерi, красивi ямочки у тата на щоках. По вечорам ми виключали у домi свiтло та грали у схованки. Пам’ятаю нашi свята. Я обожнюю новий рiк i цю любов привили менi батьки. За мiсяць до нового року ми ставили, обов’язково, живу ялинку. Вмикали на всю гучнiсть рiздвянi пiснi, спiвали, наряджали iграшками ялинку, дiм, iли мандарини (шкурочки вiд яких клали пiд ялинку щоб тримався запах).У моiй кiмнатi вiшали святковi гiрлянди. Це була казка. Казка, що залишилась лише у моiй пам’ятi. Казка якоi нiби i не було.
Запершись в своiй кiмнатi, я швидко переодяглась: плаття в обтяжку, бежевого кольору, босонiжки на каблуках + сумочка. Волосся я розпустила, цiлий день на головi була скручена гулька, тому локони стали пiдкрученi i попадали на плечi дуже ефектно. На очах пiдвела чорнi стрiлки, нiжно рожева помада, улюбленi духи i все. Я готова. Виходжу з кiмнати, i опля….. передi мною стоiть,,готовий,, тато. Чому я не вилiзла через вiкно?
– Ти куди? – грiзно запитуе вiн.
– Гуляти! Іди на кухню, а то твоi друзi повипивають все з пляшок та вижеруть знову з холодильника! – махнувши рукою кажу я i двигаюсь до виходу. Алекс уже пустив декiлька гудкiв пару хвилин тому. Але нi, все не може бути просто, тато хватае мене за руку та сильно смикае повертаючи тiлом до себе.
– Ти чого ведеш себе як повiя? Дома сиди! Ти така як твоя мати. Хто тебе таку вiзьме в дружини? – починае кричати вiн.– Я тобi тисячу разiв казав, що ти окрiм мене нiкому не потрiбна! – я просто в шоцi, у мене взагалi вiдняло мову, я не очiкувала такого повороту. Його очi були iншi, вiн дивився на мене мов звiр.– Ти маеш слухати та робити як я сказав!
– Ти на свое життя дивився? Чому ти можеш мене навчити?
– Я тебе залишив, коли твоя матуся тебе покинула, а потiм вигнала, як непотрiб. Пам’ятаеш?
– Не хвилюйся ти не даеш менi змоги забути про це. Вiдвали вiд мене.– кричу я у вiдповiдь. Вириваю руку та швидко йду до дверей. Вiдчиняю а тут Алекс. Стоiть мов стовп. Тато рушив бiгти за мною, але коли побачив незнайомця, що був на рiвнi з одвiрками, одразу притих. Моi щоки налились рум’янцем, менi було соромно, а очi набiгли сльозами, вiд болю в грудях.
– Все добре? – тихо запитуе вiн.
– Я ж сказала чекати в машинi!
– Вибач я почув крик ….я хвилювався!
– Ходiмо! – оглядаючись назад у дiм який став менi ненависним, я бачу людину що стае менi чужою. З грохотом закриваю дверi.
…
– Куди ми iдемо? – запитую я. Вулкан зла так i бурлить в менi.-Везеш мене в кав’ярню чи ресторан де засiдають такi ж як ти, багатенькi дурнi? – з моiх уст зриваеться стiльки жовчi, що аж самiй тошно.
– Не потрiбно так зi мною, я хочу лише допомогти. Куди ти хочеш? Скажи i поiдемо туди.– його спокiй такий дивний, тому менi стае соромно.
– Мммммм, вибач! Я не хотiла…! Я не мала на увазi те, що ляпнула! – сльози знову пiдходять. Мiя тримай себе в руках. Йому все одно на твоi проблеми. – Поiхали до пiцерii. Я дуже голодна.
– Доречi, ти дуже красива! – вiн перевiв тему.
– Дякую! – тихо шепчу я. Всю дорогу ми мовчали, але я тонула в думках, в страху, що я можу колись стати як тато, що моi дiти будуть такi ж нещаснi.
…
З виду пiцерiя простора, з темного дерева та темно червоних терас. При входi стоять ринки в яких посадженi дерева. Вiкна та дверi теж темно червоного кольору. Дуже ефектно. В примiщенi теж схожий iнтер’ер. Стiльцi, столи з темного дерева. На стiнах картини рiзних пiцерiй, поварiв та фото гостей у процесi поiдання пiц. В примiщенi не так багато людей, в основному молодь. Коли ми зайшли, бiльшiсть оглянулись. Не знаю чи то через мене чи через Алекса. Але менi все одно, навiть якщо на нього, ми з ним не пара. Ми просто знайомi.
Зайнявши вiльний столик я приступила до замовлення iжi: я замовила молочний коктейль, Алекс чай, також одну на двох велику пiцу. В животi так гурчало, що я i сама все б подужала. Тиша знову затяглась, ну то добре, почну перша.
– Розкажи менi про себе! Про мое нещасне життя ти все знаеш… чекаю твою цiкаву iсторiю.
– З чого ж почати, ну, про те що моя родина заможна ти знаеш.– де що з сарказмом мовить вiн.– Але не все так красиво як ти уявляеш чи думаеш. Ми переiхали сюди, щоб дати шанс моiм батькам врятувати iх шлюб. Мати високо ставить нашу сiм’ю. Як то кажуть, ми блакитноi кровi. Тато завiв коханку – секретаршу. Тому ми тут. А моя думка мало кого цiкавить. Для мене вибрали коледж, майбутню роботу, все. Чим займатись, з ким спiлкуватись. Тому переiхавши в це мiсто я теж отримав шанс – робити що хочеться менi. Звiсно моя мама впираеться цьому як може але виходить у неi не дуже добре.
– Дiвчину та дружину тобi теж мати вибиратиме? – насмiхаюсь я.
– Ти б не пiдiйшла пiд материнi стандарти! – зрозумiвши мiй жарт вiдповiдае хлопець блакитноi кровi.
– Що ж, а я так хотiла! – нам весело i то е добре. Година в пiцерii минула миттево. Я розповiла про подруг а вiн про себе та смiшнi iсторii повязанi з його друзями. Бути молодим круто.
– Розкажи …щоб ти хотiла зробити? Якi твоi мрii? – мене здивувало це питання.
– Навiщо? Навiщо це тобi? – вiн непомiтно запускае щупальцi в мою душу, в мiй тайник. – Я проста дiвчина з безперспективного мiстечка, з довбаноi ненормальноi родини. Я навiть в коледж не iду. Чому ти так хочеш зi мною спiлкуватись, для чого тобi всi цi подробицi? На тебе вiшаються десятки дiвчат з нашоi школи. Я не твого поля ягода, моi ягоди навiть приблизно не ростуть з твоiми. Поясни? Я не роз… – вiн рiзко встае та пiдтягнувши руками за обличчя до себе, цiлуе. Запускае безсоромно свiй язик до мого рота. Його вуста такi солодкi, з присмаком пiци. А руки такi сильнi, я вiдчуваю себе немов в його владi.
– О боже, Мiя, ти навiть не уявляеш, що ти змушуеш мене вiдчувати. Ти сподобалась менi з першого погляду. Я не знав, як пiдiйти, що сказати. Зi мною таке вперше. Ну тобто я був з дiвчатами, але ти… я йду до школи лише щоб побачити тебе, вiдчути твiй запах, побачити твою посмiшку. Я хочу бути з тобою.
Мене хватае панiка. Серце колотиться. Нi, нi. Це не правда, це не може бути правдою. Я очима бiгаю по залу. Хватаю сумку та пiдiрвавшись виходжу. На порозi пiцерii здiймаю каблуки та намагаюся iти ще швидше. Сльози летять горохом. Груди вспихують чи то вiд болю чи прохолоди. Надворi похмуро, вереснева погода вказуе на те, що буде дощ.
– Мiя! Мiя! Не тiкай, почекай. – вiн наздоганяе мене.
– Ти не хочеш бути зi мною, ти мене не знаеш. Можливо в менi двадцять три особистостi. Ти менi не потрiбен. Я звикла бути одна! -хоча подумки караю себе за такi слова, тому що для мене самотнiсть = самогубство.– Ти лише все ускладниш!
– Нi! Я хочу бути з тобою, захищати тебе, твiй спокiй. Хочу пiзнавати тебе краще. Бути частиною твого, нi нашого життя! – вiн обiймае мене, даючи секунду на осмислення всього що твориться. – Прошу, давай хоч спробуемо, дай менi шанс.
Я плачу нiхто нiколи не казав менi таких слiв. Не вiдпускаючи мене правою рукою з обiймiв, лiвою вiн витирае моi щоки.
– Я не знаю, як робити людей щасливими! – тихо шепочу я.– Я не пам’ятаю, я звикла бути одна.
– Ти не дооцiнюеш себе i тепер ти не одна. – вiн знову цiлуе мене в губи. Маленькi краплини дощу змусили нас прийти до тями та повернутись до його машини.
Через 15 хвилин ми були коло мого будинку.
Вечiр пройшов емоцiйно, подумала я, вмикаючи гiрлянду, що звисала у мене над лiжком. Я люблю дивитись на вогники, вони схожi менi на зiрочки. Накинувши на себе ковдру та полинувши у безодню сну, мрiй та покою, я заснула.
Чоловiк хоче бути у жiнки першим, а жiнка хоче бути в чоловiка останньою!
(Мiя. (Спогади дитинства))
Я стою на подвiр’ячку i дивлюсь, де ж вiн, де? Оглядаюсь по сторонам, ага, бачу! Починаю бризкати з пляшки водою, тато стрiляе у вiдповiдь. На менi платтячко небесного кольору i до того ж повнiстю мокре. Тато в рубашцi та брюках, знизу вони закоченi, вiн босий. В нашiй компанii грае тiтка Люсi. Материна молодша сестра. Вона приходить до нас рiдко але завжди не з пустими руками, солодощi чи суконька для мене – це звичайна справа. Тато такий щасливий, пiдходить до тiтки та обiймае ii. Ми хихочемо. Бiгаемо. Такий свiтлий та прекрасний день. Мое бiлокуре личко та золотаве волоссячко вiдблискуе на сонцi, променi якого мов заграють зi мною.
– Ти що робиш? – кричить мати. Вона вийшла з будинку, витрiщила очi, руки заклала в боки. О,я знаю цю ii стiйку. Зараз знову получу по попi. Але що ж я такого зробила? – Ану iди негайно до мене! Ти засранка брудна! – я кидаю свою пляшку та втiкаю. Втiкаю що маю сили. Останнiм часом я боюсь ii. Вибiгаю на дорогу i рухаюсь вздовж вулицi. В далi чую крик тата та мати. Вони знову сваряться, але я не повертаюсь. Страх, що вона по-задi мене сильнiший за мою цiкавiсть. Єдина думка це: Можливо вона мене бiльше не любить? Я ж просто гралась з татом та тiткою. Чому вони постiйно сваряться? Чому вона не дозволяе тiтцi приходити? Це всi мами i папи так сваряться? Якщо так, то я не хочу дорослiшати.
***
Гуп, гуп… Я вiдкриваю очi. Дивний сон. Давненько ж менi так звана,,мама,, не снилась. Що за грохiт? Швидко накидаю халат i виходжу на кухню. Тато з похмiлля, кидаю погляд на часи, що висять на стiнi, Боже лише 6.30 ранку.
– Чому ти не спиш? – запитую я у людини що схожа скорiш на бездомного нiж на мого тата.
– Вiдвали, чого приперлась? Шуруй до свого бойфренда. Вiн син Кличка? Розмiри його тiла аж лякають. – я мовчу – Класна в нього тачка, добре що знайшла собi багатенького, хоч один толк з нього буде!
– Який же?
– Будиш розводити його на грошi i купувати менi випивку! – з кривою посмiшкою бубнить батько.
– Що ти шукаеш?
– Горiлку дурепо. Де вона? – кричить несамовито вiн та в змахом руки згортае все з столу.
– Перестань! – у мене просто немае бiльше сил та бажання дивитись на це все. – Ти вчора з своiми дружками все випив! – в голову приходить iдея, i я швидко змiнюю тактику розмови. Вмiсто крику починаю лащитись.– Татусь, ну що таке? Ну досить, я благаю тебе! Давай я приготую снiданок, зварю каву. А ти тим часом iди помийся, побрийся! – запах i справдi вiд нього уже стоячий. Його риси обличчя змiнюються, стають м’якiшi. Я обiймаю його.– Ти ж знаеш пап, я поруч! І я люблю тебе!
– Добре доню, ти права. Вибач! – вiн зникае.
Пiднявши все з пiдлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хатi, я швидко роблю яечню, варю каву а ще беру цигарку, точнiше три. Це татовi, не знаю для чого вони менi але хочеться мати при собi. Хватаю свою каву та йду до кiмнати одягатись. Швидко розчiсую волосся, роблю продiл по серединi а пасма що падали в очi заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами. Одягаю бiлу блузку, джинсовi шорти та бiлi кеди. Закидаю рюкзак за плече i вилiтаю до холу.
– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татовi та виплигую за параднi дверi i ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоiть на нашому подвiр’i.
– Ахах, ти куди летiла? Бiжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.
– Нi звiсно, хвилювалась щоб у рiднiй школi не почались уроки життя без моеi участi. Люблю коли Петро Васильович плюеться розповiдаючи про своi шкiльнi роки i про те як вiн був ботаном! – Алекс посмiхаеться.
– Ходiмо! – промовляе вiн беручи мене за руку i майже тягнучи до машини.
– Нi я своiм транспортом! Я..я…
– Що ти? Я на машинi а ти великом. Розумiеш, я в твою корзину не помiщусь! Ну ж, не ламайся. Поiхали!
– Але ж тодi, нас всi побачать разом! – промовила я нiби про себе, в тишу. В грудях закипiло почуття тривоги. Вiн пiдходить ближче, нiжно проводить однiею рукою по щоцi, а iншою пiдiймае мiй пiдбородок. Я дивлюсь йому прямо у вiчi, його погляд такий спокiйний як i завжди, повний самоконтролю.
– Персик мiй! – з ослiплюючою посмiшкою мовить вiн.– Ти хвилюешся, що я зруйную твою бездоганну репутацiю?
– Що, що – персик? …Нi. Я не знаю. Якщо ми приiдемо разом до школи, то це означатиме що у нас вiдносини i ми, ну, пара.
– А ми i е пара! Ти моя. І я хочу щоб кожен гавнюк це знав. Я знаю там парочку хлопцiв що давно мають око на тебе, але тепер нехай дивляться та давляться слиною. Кусають себе за локтi що не наважились пiдiйти. Зрозумiла? Моя i лише моя! – вiн цiлуе мене в лоб та даруе мiцнi обiйми.
– Цiкаво а кому ж я подобаюсь? – з пiдтекстом в голосi задаю питання маючи надiю що Алекс видасть iменна.
– Ти нiколи цього не дiзнаешся! Навiть не думай!
– Ну що ж! Нехай тодi i всi дiвчата знають, що ти мiй. І нехай не здумають кидатись слиною, тому що iм буде непереливки. – його посмiшка розтяглась ширше.
– Мiя, ти едина менi знайома дiвчина у якоi емоцii як осiння погода, не знаеш чого очiкувати! – iдучи до школи я помiтила що Алекс дещо нервував, я не знала чому, тому вирiшила запитати прямо.
– Алекс, щось не так?
– Вибач не можу не запитати! Мене це хвилюе! – б’ючи пальцями по рулю авто мов по клавiшам пiанiно мовить вiн.
– Звiсно! я б не хотiла щоб мiж нами були недомовки чи секрети!
– Синець на руцi та подряпини, це вiд тата? Вiн тебе б’е? – мiй новий хлопець на диво турботливий.
– Нi! Це вiд його новоi пасii! —я посмiхаюсь.
– Мiя! Це не смiшно! – його подих стае важким.
– Вибач! А що менi залишаеться? Ми з нею побились, повiр ii вигляд гiрший! – Алекс вiдвiв погляд в свое вiкно. Я вирiшила розповiсти йому про ту ситуацiю з грошима та бiйкою. Але менш за все менi хотiлось щоб вiн жалiв мене. Тому розповiдь була скороченою, без лишнiх подробиць.
Жiнка вiрить слову,,кохаю,, лише тодi, коли воно сказане тихо i просто!
Дорога до школи була швидкою. Ми розмовляли про те, про се. Про все! Машина у нього i дiйсно класна, одразу видно, що хлопець запакований. Hyundai Accent – мае безлiч плюсiв: багато стандартна комплектацiя, просторий салон, невисока цiна i економiчний двигун. Ну це звiсно з слiв власника автiвки. Як на мене, машина норм. Я нiколи не була фанаткою машин. Головне щоб не пiшки!
– Ну що ж! – я набираю в груди побiльше повiтря.– Ти чому смiешся?
– Ти така кумедна! Видихни, а то ти аж побiлiла! – я не звертаю уваги на його насмiшки. Ми виходимо з машини i я бачу на звичному мiсцi своiх курочок (потружок). Я з ними нi чим не дiлилась, якось не хватало часу, вони будуть в шоцi, 100%. Алекс взяв мене за руку при цьому нагнувшись, тому що я йому нижче плеча, цiлуе мене в щоку.
– Що за нах…? – читаю я на устах у Кетрiн. Вона класна, прямолiнiйна, ми з нею схожi. Ну, не фiзично, а духовно звiсно. Кетрiн – брюнетка, тонкi губи, карi очi якi вона витрiщила так, нiби вони повистрелюють, тонко вискубанi брови. На нiй джинси трубочкою, бiлi кросiвки та сiрого кольору майка. Вона у нас любитель фiльмiв жахiв, поцiлункiв та не довгих стосункiв. Бiля неi Лiлi – блондинка, ботан, романтик. Займаеться волейболом, зубрить камiнь – науку, мае худощаву але спортивну фiгуру. На щiчках ямочки, на очах окуляри, зазвичай вона носить лiнзи але сьогоднi чомусь в окулярах. Чому? На нiй чорний сарафан з бiлим комiрцем, в руках як завжди пiдручники. Лiлi навiть iсть по записам, вона дуже зiбрана, все плануе на недiлю в перед. Вона ж навпаки, повна протирiчивiсть менi та Кетрiн. Вони вiрнi подруги, яких я безмежно цiню. Їх обличчя несе не яснiсть: шок, ступор, здивованiсть, допитливiсть.
З кожним кроком ми приближаемось ближче до них. Я сильнiше стискаю руку Алекса i вiн вiдповiдае менi тим же.
– Мiя…? Ну привiт! Стерво в шортах! – мовить Кетрiн, ii посмiшка широка i я розумiю, що це камiнь в мiй город, через ситуацiю вiд якоi вона в шоцi.
– Привiт! – пробормотiла Лiлi. – Алекс!? – не то, окликнувши не то привiтавши, розгублено добавила вона.
– Привiт! Радий знайомству поближче дiвчата! Лiлi, Кетрiн! – впевнено вiдповiв вiн.
– …Привiт дiвчата! Думаю ви чекаете вiдповiдей?
– Звiсно! – швидко кидае словом мов списом Кетрiн.-я посмiхаюсь, чому я не здивована.
– Друзi за 5 хвилин розпочнеться урок! – прокашляла Лiлi.
– Мiя я на обiд поiду по справах, тодi i по плiткуеш з подругами. Дами я вибачаюсь але зараз вона моя! —я посмiхаюсь як дурна. Алекс одразу повертаеться i iде до входу в школу. Я ловлю поглядом подруг i пiдмигую плечима. Нiби пояснюю, що я нiчого не можу подiяти! Кетрiн стоiть надувши губи, недовiра до хлопця вiдбилась печаттю на ii обличчi. А Лiлi пiдплигуе на мiсцi мов маленьке дитя. Вона така вiдкрита та чуттева.
Як i казав по обiдi,,мiй принц,, поiхав по справам. Цiкаво по яким? Подругам, як i обiцяла, виклала все як на духу. За Алекса, тата та Клару. Менi здалось, що вони радi були за мене. Ну Лiлi так точно, за те, що в моему сiрому житi з’явилась людина яка хоче бути зi мною, по справжньому бути, пiклуватись, любити мене. А Кетрiн була незадоволена, по перше за Клару, каже що я мала викликати полiцiю i щоб ii забрали, ну i звiсно не задоволена за Алекса, тому що ми його не знаем i його слова можуть бути пустими. Не дивлячись на рiзну реакцiю я дякую iм за щирiсть.
За 20 хвилин вiдсутностi, повернувся мiй хлопець. Дуже швидко на мiй подив! Але це був Алекс якого я ще не бачила. Злий. Змiнились не лише його риси та настрiй, вiн весь став iнший. Колiр очей сiрий, весь зжатий, здавалось що тисячi голок пронизають його тiло. Я не задумуючись встаю i iду йому на зустрiч не вiдриваючи вiд нього погляд.
– Поцiлуй мене! – шепоче вiн – Цiлуй! – i я роблю те що вiн наказуе. Мов зачарована. Я хочу бути йому потрiбною, я це вiдчуваю, вiн потребуе мого тепла так же як i я його. Поцiлунок такий сильний i в той же час нiжний, страсний та спокiйний. Тепло його тiла окутуе мене мов ковдра в холоднi зимнi днi. Тепло, що дае вiдчуття безпеки та покою. Розриваючи цiлунок ми схиляемо голови та торкаемось одне одного лобами.
– Дякую! – мовить вiн. Вiдчуваеться розслабленiсть в його сильному тiлi.
– Все добре? – я витяглась на носочки, адже вiн нереально високий порiвняно зi мною. До того ж я без пiдборiв.
– Тепер так! – я повертаюсь вiд нього, назад до подруг i розумiю, що ми не самi, ну по перше ми в шкiльнiй столовi i тут майже вся школа. Тиша, сотнi очей спрямованi на нас. За мить по залу знову з’явився рух. Але менi все одно! Чому я повинна хвилюватись за роздуми чи плiтки iнших? То е не в моему стилi!
– Це було круто! – з захватом повiдомляе, мов новини з телебачення нам Лiлi.– Справдi, блiн, куто!
Останнi декiлька тижнiв ми були у центрi уваги. Сама красива пара школи. Але якщо чесно, знаю, що були i тi кого такий розклад не влаштовував. Знову ж таки, нас це мало цiкавило i ми весь вiльний час проводили разом, до школи, пiд час школи та пiсля. Не змiнилось лише одне: мiй тато. Вiн став пити ще частiше та бiльше, ще гiрше зриватись на менi. Моею втiхою був Алекс. Його кохання до мене, його вiдношення, його турбота. Поруч з ним я вiдчувала себе потрiбною. Мене мов магнiтом тягло до нього.
Прийшовши сьогоднi зi школи я знайшла тата п’яного. Дверi у дiм вiдкритi були навстiж, тато пластом лежав на землi в холi. Дивлячись на нього хочеться плакати та кричати вiд безвиходi. Я затягла його до кiмнати, поклала подушку пiд голову та вкрила ковдрою. Що ще я можу для нього зробити? На мить я сiла поруч з ним та зависла в роздумах. Ця картина: пяний тато на бруднiй пiдлозi, цей страшний запах перегару, залишиться зi мною до кiнця моiх днiв.
Боже, я така зла. Як все це мене задовбало. По iншому не висловишся. В грудях знову болить, душить, важко дихати. Очi повнi слiз. У мене реально депресiя. Хоча я нiкому нiчого не кажу, навiть Алексу, я рiзала собi руки, але не так щоб померти, а щоб заспокоiти нерви. Я читала в Інтернетi що така поведiнка називаеться,,аутоагресiя,,. Блiн i це е ненормально, але нiчого з собою зробити не можу, по iншому я не можу заспокоiтись. Посидiвши над татом та поплакавши беру себе в руки та йду до своеi кiмнати. Потрiбно побiгати. Швидко переодягаюсь в спортивнi легiнси, спортивну кофту з капою, кросiвки i звiсно вмикаю в вуха музику,,соплi,,.
Вийшовши з дому замикаю дверi в цю чорну бездну, разом з ii демоном. Бiжу по дорозi, музика лунае так, що не чую навiть биття свого серця. Повз очi пролiтають, будинки, дерева, люди. Чому саме у мене такi батьки? Чому це випало на мою долю? Ледве видихаю, вiдчуття що мою душу розривае. Думки так полинули мене в себе, що я отямилась лиш на шкiльному стадiонi. От i добре. Тут нiкого немае, побуду на одинцi з собою, своiми проблемами та своiм демоном, що постiйно навiюе менi думку про те, що я нiкому не потрiбна. Про те що я маю щось з собою зробити, що всiм стане лише краще. Я знаю що то е не так i я маю задушити ту внутрiшню змiю що наспiвуе менi це лайно. Змiю що пiдривае мiй дух та вiру в себе. Рiзко в наушниках зупиняеться мелодiя, на екранi телефону висвiчуе входящий вiд Алекса. Я вибиваю та ставлю на блокiровку всiх входящих дзвiнкiв. Я дiйсно маю побути одна.
Не знаю яке коло я намотала, бiль в ногах дае розумiти що вiдбiгала я багато, але якого бiса менi не стае краще душевно. Зупиняюсь. Потрiбно вiдпочити тому що я просто впаду. Лягаю на газон. Коли я йшла з дому я прихватила одну цигарку та сiрники. Саме час ii закурити. Ранiше я нiколи не палила, але через постiйний запах табаку в будинку я звикла i навiть менi почав подобатись цей запах. Музика продовжуе лунати (JONY – Love your voice),я запалюю цигарку та роблю затяжку, дим попадае в моi легенi мов я палю вже з стажем, навiть не кашлянула. Сльози починають литись горохом, поглядом рахую зiрки на небi, вiдганяючи думки. Ще один в дох, руки та ноги я розкинула у виглядi зiрочки. Якось я читала що людина та природа мае зв'язок, говорилось про те, що ми можемо черпати енергiю з землi, трави, дерев. Моя батарейка була на нулi, тому лежачи на газонi та розслабившись, я уявляла як енергiя землi пiдпитуе мене. Ще один в дох. Б’ю кулаком по землi.
– Чому? – бормочу я про себе.– Для чого? Все мое сране життя, ти мене випробовуеш! – я звертаюсь до нього, до всевишнього. Ще одна затяжка, але нi… як завжди незрозумiло з звiдки з’явився Алекс. Вiн без слiв забрав у мене цигарку, кинув ii на газон та потушив ногою.
– Ти мов довбаний рицар! Знов прискакав мене рятувати? – вiн нiчого не казав, здавалось що вiн в любу секунду зiрветься. Розвернувшись спиною, вiн важко вдихнув, закинув голову до гори та пальцями прочесав свое волосся. Видихнувши вiн знову повернувся до мене.
– Вставай! – твердо та грубо вiн дав менi вказiвку.
– Як ти мене знайшов? – я пiдiймаюсь.– Чому ти тут? Якого хрена тобi потрiбно? – кричу я. Його погляд змiнюеться з розсердженого на довбану жалiсть.
– Мiя …! – вiн робить крок до мене.
– Нi, не потрiбно мене жалiти.– вiн вперто пiдходить та заковуе мене в своi обiйми. Я вiдштовхую його, б’ю кулаками по грудi. Плачу.
– Шшшшшш! – заспокоюе вiн мене.– Все буде добре! Я розумiю тебе! – я кожною клiтиною тiла вiдчуваю його мiкрохвилi. – Я поруч! – прояв такоi турботи ще бiльше мене розчулюе i я плачу так що аж запинаюсь.
– Хiба ти не бачиш ми не створенi одне для одного, ми не пара, ми рiзнi, рiзне життя та рiзне майбутне! Для кого ця твоя гра?
– Я не граю, не кажи так.
– Я реально нiкому не потрiбна, чому я маю вiрити твоiм словам? – я вiдчуваю як вiн сильнiше мене обiймае, подих стае частiшим а серце б’еться гучнiше.
– Вiрити тому …що я люблю тебе! – я пiдiймаю очi на нього i ми зустрiчаемось поглядом. Я бачу щирiсть та свiтло його нутра, що мов вiддзеркалюеться в очах.– Я завжди буду поруч! – я так потребую його, тому не задумуючись впиваюсь в його вуста та цiлую. Я просто не маю змоги вiдiрватись вiд нього. Все то нiсенiтниця про землю та енергiю, людинi потрiбна людина.
– Дякую тобi! – я схиляю голову йому на груди i час здаеться зупиняеться. Я готова стояти тут з ним вiчно. І чому бiжить так час, наше життя як годинник. Здаеться що я нiчого не встигаю. Не встигаю жити. Повноцiнно. – Хочеш поiдемо до мене? Ми могли б заiхати взяти пiцу чи сушi. Тато спить.
– Я знаю!
– Звiдки? Ти був в мене дома? – мене знову бере панiка. Вiн бачив тата на полу? Алекс помiтив, що я замаячила тому швидко доповнив свiй текст.
– Мiя не хвилюйся. Мене не цiкавить твiй тато, ну точнiше менi шкода що вiн так собi шкодить, але бiльш за все мене цiкавиш ти та нашi стосунки. Я був дома, потiм не знаю чому, я нiби вiдчув щось, вирiшив поiхати до тебе i набрав тебе з машини. Ти вибила, а потiм взагалi заблокувала i я почав хвилюватись ще бiльше. Дiм твiй був закритий, я заглянув у твое вiкно, кiмната була порожня. Набрав Лiлi, вона сказала що скорiше всього ти бiгаеш. І я одразу помчався сюди! – моi сльози знову пiдступають, тримаюсь з останнiх сил.– Шшшш, поiхали по пiцу!
Я не хотiла бачити тата, вiн мiг не спати. А це означало одне – новi проблеми та сварки. Тому ми залiзли до моеi кiмнати через вiкно. Повна темрява. Я увiмкнула у розетку гiрлянду i у мене з’явилась посмiшка. Вiдiбравши пiцу у Алекса та поклавши ii на лiжко, я вiдкрила колу, яку вiн вiддав без бою, та присiла поруч з лiжком. Хлопець блакитноi кровi, гуляв по моiй кiмнатi та уважно розглядав. В нiй нiчого особливого не було – це лише мiй маленький свiт. Невелике лiжко, гардероб, письмовий стiл, над яким висiло багато вирiзок дiвчат з свiту моди, вирiзки красивого макiяжу. Свiтлини природи з усiх куточкiв свiту. На iншiй стiнi дзеркало, теж обклеено вирiзками але мене та моiх подруг.
Ми розмовляли, iли пiцу, хохотали до самого свiтання. Десь о 4.15 я заснула. Заснула у обiймах людини, що стала для мене моею галактикою, що дарувала менi спокiй, надiю на майбутне.
Ранок був просто чудесний. Я швидко прийняла душ, почистила зуби. Вiдчуваю запах звареноi кави. Одягаю класичне темно сине плаття, воно нiби iз стрейчу, тому гарно лягае по моiй фiгурi. Клас. Каблуки + сумка + зачiска – кiнський хвiст. Я готова. Виходжу за дверi…
– Ой! – кажу я сама до себе. Повертаюсь до кiмнатi, на столi духи. Декiлька натискань i я пахну як iмператриця (DsG №3 L—Imperatrice). Це звiсно не оригiнал, але вони неймовiрнi.
– Доброго ранку! – промовляе тато, вiн iсть молочну кашу, моя тарiлка чекае мене навпроти.
– І тобi привiт!
– Як спалось?
– Добре, дякую. А тобi? Голова не болить? – ну не могла я, щоб не з’язвити.
– Дякую, що накрила мене, ковдра мене зiгрiвала!… Ти ж знаеш, що я люблю тебе? – не пiдiймаючи голови каже вiн. Йому соромно, це добре.
– Пап, ти ж розумiеш що твоi запоi затяглись? Досить вже!
– Це бiльше не повториться.– ми нiби обмiнялись ролями. Я доросла, що вичитуе свою дитину. А вiн маленький хлопчик що провинився i тепер ховае оченята, щоб його не наказали.
– Твоя мати вчора телефонувала! – тихо – тихо прошепотiв вiн.
– Що iй потрiбно? – точнiше якого чорта вона телефонувала.
– Хоче зустрiтись!
– А ти що iй сказав? – я просто в шоцi.
– Дав твiй номер! – я вiдчуваю скiльки невиносимого болю в його словах. Вiн казав, що кохав ii бiльше за життя. Хотiв родину, дiток. А вона – незрозумiло, що вона хотiла. Все зруйнувала. Як мiнiмум нам обом життя, менi i татовi. – Ти зустрiнешся з нею? Менi важко це признавати, але iй дiйсно е що тобi розповiсти! – продовжуе вiн.
– Нi, нам нема про що з нею говорити! – я швидко доiдаю, заливаю в себе каву ще швидше, виходжу до дверей, нi, зупиняюсь та повертаюсь до тата…
– Пап, доречi, я теж тебе люблю! – i образно показую маленьку вiдстань мiж двума зведеними пальцями. Нiби моя любов маленька – маленька. І посмiшка за секунду з’явилась на його запухлому обличчю. Я знаю його як своi п’ять пальцiв.
Виходжу на двiр, Алекса немае. Ну почекаю п’ять хвилин. Я оглядаюсь по сторонам, його машини не видно. Минуло 5,8, 13 хвилин, а я все чекаю. Робити нiчого, беру свого,, харлея,, i iду до школи. В головi знову бардак. Можливо щось трапилось? Пiд’iхавши до школи дiстаю телефон, на екранi смс :
Алекс
Я
Алекс
Я
Алекс
Я
Алекс
Я
Алекс
Я
День як завжди пролетiв швидко, тим бiльше з подругами. По закiнченню урокiв ми рванули по магазинам. До центру розваг, як i планували. Ми вмiемо вiдпочивати, суттево по жiночому: пили смузi, мiряли новий одяг, хоча я нiчого не купила, взуття, зайшли в магазин парфумiв де, на наше здивування, був розпродаж та роздача безкоштовних пробникiв. Я звiсно ж зрадiла, можливiсть безкоштовно себе порадувати.
– Ну ходiмо! – не задоволено промовляе Кетрiн.
– Мiя? – пiдiйшовши до мене звертаеться якась жiнка. Красива, висока, одягнена з-за останнiми колекцiями свiту моди. Блондинка з iдеальним волоссям, макiяжем. Одягнена у сiрий класичний костюм: брюки, бiла сорочка, пiджак. Чорнi лобутени та супер крута з крокодиловоi шкiри сумка. Я одразу зрозумiла, що дамочка з вищого класу. Елiта. Цiкаво, звiдки вона мене знае?
– Прошу вибачення! Ви до мене? – здивовано запитую я. Їi оцiнюючий погляд мене просто розiзлив. Вона не соромлячись оглядае мене, з нiг до голови. Лише одна секунда знайомства i я розумiю що ми неполадимо.
– Хм! – скривившись шипить вона.
– Що значить, хм? – так i хочеться вирубити ii з голови.– Ми здаеться не знайомi!
– Одже – це з тобою проводить свiй час, мiй син?
– Ви мати Алекса? – я остовпiла.
– Хм, я, так, я мати, а ти хто? З якоi причини вiн з тобою проводить час до самого ранку? Хм, хоча… – вона знову мене оцiнюе поглядом -… тут все ясно!
– Що Ви сказали? Вiн мене кохае, тому i проводить час зi мною! Хоча з впевнiстю скажу, що Ви не розумiете значення слово,,Кохання,,! – я як йожик, одразу висовую колючки. Хто вона така, що вона мене ображае. Я не дозволю iй цього.
– Хм, мила, я таких як ти, бачу на скрiзь! Вiн з тобою не буде, ти нерiвня йому, ти обiрванка! Кинь його сама, доки вiн того не зробив! – я роблю крок до неi, не здаючи своеi захисноi позицii.
– Не вам вирiшувати, будемо разом ми чи нi! Зрозумiло Вам, дамочко! – вона теж робить крок до мене, i нашi обличчя в 30 см одне вiд одного.
– Це ми ще побачимо! – вiдповiдае вона, розвертаеться, одягае чорнi окуляри та йде геть у натовп. Я стою, слiз нема – лише пустота. Я знала, знала що будуть проблеми. Як я могла залiзти в таке лайно?
Як легко вимовити слово прощавай i як же боляче його почути!
На автопiлотi дiстаю телефон i строчу смс:
Я
Алекс
Я
Алекс
Я
Алекс
Я вимикаю телефон та кладу його до сумочки. Швидко попрощавшись з подругами iду додому.
– Я ж казала що вiн та його сiмейка мудаки! – вслiд менi ричить Кетрiн.
– Не кажи так, вiн ii кохае, це все його мати! – огризаеться Лiлi.
Дорогою додому я знову замислилась про життя, буття, минуле, майбутне. Менi здаеться що проблеми в життi безкiнечнi. Можливо це i е доросле життя? А можливо це просто, як кажуть,,чорна полоса,,. Ранiше я думала, що все що твориться в моему житi е як випробування за щось. Думала що я не така! Ненормальна! Зараз менi спадае на думку що всi цi екзамени життя можливо для чогось, бiльшого, вищого!? Можливо я маю чомусь навчитись? Щось зрозумiти? Хм, менi потрiбен час, все це обдумати!
Пiдходячи до будинку помiчаю свiтло та гучну музику. Ех, заходжу, тато сидить уже такий як потрiбно, з ним якась жiнка. Я бачила ii пару разiв.
– Що ти робиш? Ти обiцяв не пити! – на пiднятiй нотi звертаюсь я до тата.
– Іди до себе в кiмнату, розкричалась тут! – бовкнуло те стерво, ще й махнула рукою в мiй бiк нiби я пусте мiсце.
– Що ти сказала? Ти взагалi рот свiй закрила, я з татом розмовляю, а не з тобою! – я кидаю на пiдлогу пiдбори що несла в руцi, та сумку. Я йшла босою. Охота розтовкти iй пику об стiл, ще один звук з ii посохлих, пропалених дешевим спиртним губ i вона свое отримае. Вона стукае тата по руцi.
– Мiя, не говори так зi своею мачухою, з сьогоднiшнього дня, це моя дружина, вона буде жити з нами.
– Через мiй труп! Менi вистачае одного алкаша! – спокiйно Мiя, спокiйно. Кров так i бурлить, серце колотиться, повертаю голову до цiеi сучки, а вона посмiхаеться, закинула ногу на ногу, нiби цю вiйну вона виграла. Я iду до своеi кiмнати, заходжу та замикаюсь з середини, пiднявши голову в гору надiюсь розгледiти …не знаю, що я там хочу розгледiти, там стеля i все. Що робити? Куди пiти? Це капець, я навiть не маю куди пiти, нi тiтки, нi бабусi. Потрiбно зняти це плаття. Швидко одягаю джинси, рванi на колiнах, майку рожевого кольору, бiлi кросiвки, спортивку, як у групи пiдтримки. Вмикаю телефон та пишу Лiлi:
Я
Лiлi
Я
Лiлi
Я
На екранi висвiчуеться 31 пропущений вiд Алекса, 9 смс. Я вирiшую не читати, тому знову швидко вимикаю телефон. Хватаю до сумки: запаснi трусики, духи, косметичку. Беру небагато коштiв зi своеi схованки та вилажу через вiкно. Сiдаю на,.харлея,,, рюкзак кидаю до корзини, наушники у вуха i iду. Як зазвичай музика пробивае мене до кiсточок, грае спокiйна пiсня. Вечiрнiй прохолоднiй вiтер обдувае мое змочене каплями дощу обличчя.
Не хочу думати за тата, за його нову пасiю, за Алекса та його сучку – маму. Хочеться забутись. Тому швидко iду до Лiлi. Не вистачало ще менi зустрiти по дорозi цього брехуна. А можливо вiн сидить дома? Зi своею iдеальною мамою в бездоганному будинку, з успiшним татом. Пiшли вони всi…
Проiжджаю клумбу квiтiв, не знаю що за вид але вони бездоганнi. Бутон крупний рожевий. Зупиняюсь, швидко зриваю невеличкий букет. Мати Лiлi, дуже мила та добра до мене. Вона справжня мати: кохае своiх дiток, турботлива, вона готова на все заради Лiлi та ii молодшого брата Макса. Але вона причудлива, як i ii донька. В хорошому значенi цього слова. Розкладае одяг по кольорам, завжди на 100% опрятна. Вона неймовiрна жiнка. А головне, чудова мати.
Алекс
Пiсля останнього смс вiд Мii я просто пiдiрвався вiд яростi. Тато був дома, тому Мiю зустрiла мати. Де? Де вони могли зустрiтись? Що мама iй наговорила? Чому ця жiнка постiйно суе свого носа у мое життя? Я хватаю на столi ланцюг з ключами вiд машин.
– Тату! Тату!!! – кричу я.В цю ж секунду телефоную матерi, вона не бере слухавку. Спускаюсь на перший поверх, швидко проходжу по кiмнатах, шукаючи тата, це не дiм а музей.– Тату! – нiхто не вiдповiдае. Я швидко вибiгаю на подвiр’я, заплигую до машини та знову набираю матiр. Ставлю на гучний звук, iдуть гудки.– Вiзьми слухавку! Вiзьми … – промовляю я сам до себе. Я iду не знаю поки що куди, б’ю пальцями по керму, завжди так роблю коли нервую.
– Алло, синок!
– Ти де? – грубо запитую я.
– Сину, щось сталось? – от ненормальна, робить вигляд нiби вона не знае, не розумiе що саме сталось.
– Ти де? – уже з криком запиту я.
– Я у подруги, Жасмiн. Ти ii знаеш!
– Я зараз буду! – виключаю телефон не дочекавшись вiдповiдi. Телефоную Мii 1,2,7,16 разiв, телефон постiйно вимкнений. Пишу смс. Кидаю телефон на сидiння поруч. Ось i дiм тiеi мадами. Не люблю ii. Вона худа, висока, огняно рижа. Груди накачанi, губи накачанi. Ще й майстер по брехням та поливанням бруду людей, номер один у всiй цiй хернi. Виходжу з машини, гнiв аж душить мене, тому я покашлюю. А якщо Мiй не захоче бути зi мною, що тодi? Я так кохаю ii! Вона повна протилежнiсть всiх з ким я знався, зустрiчався, протилежнiсть моiй матусi. Вона щира, добра, сповнена сонця. Так, у ii житi е складнощi, але вона здаеться навiть сама того не розумiе – наскiльки вона сильна i не дивлячись на все, що твориться, оптимiстична, незламна. Вона надихае мене. Вона моя спорiднена душа! І так – ми знайомi мало, але вiдчуття що вiчнiсть. Вона менi як найкращий друг, але ще бiльше. Це едина людина у свiтi, яка знае мене краще нiж хтось iнший, мене справжнього. Вона та, хто робить мене кращим. Фактично вона не робить, я сам це роблю, тому що вона надихае мене. І не важливо, що станеться, вона завжди буде мое перше справжне кохання. Нiхто i нiколи не зможе змiнити цього.
Вiдкриваю дверi не стукаючи. Дiм звiсно здоровенний, все з мрамору, вишукана мебель, скрiзь живi квiти, дорогi картини.
– Як ти могла? – кричу я вказуючи пальцем на матiр.– Де ти зустрiла Мiю, що ти iй сказала? – вона сидить як залiзна ледi, п’е вино з великого бокалу. Боже вiд неi так i вiе високомiрям, грубiстю, холодом.
– Хм, синочок! Я ж казала тобi, що вона не пiдходить нам! Вона бiднячка. Я одразу зрозумiла, що то була вона, миле личко вкладене в дешеве лахмiття. А коли я почула, що вона хоче набрати безкоштовних пробникiв, у дорогому магазинi парфумiв, менi стало ще смiшнiше. І я вирiшила продовжити собi розвагу. Тому i пiдiйшла.
– Не кажи так! Ти не маеш права судити людей по iх одягу чи статусу!
– Я думала ти пограешся, переспиш з нею декiлька разiв i все. Але вона бойова дiвка, мае левину хватку. Не знаю, чи можливо, це ти – тюхтiй! – вона вiдпивае глоток вина.
– Не смiй говорити так про неi! – попереджую я.– Я люблю ii, i твоя думка мене не цiкавить. Я сам творю свою долю!
– Це тобi навiяла твоя обiдранка? Так, вона сама творить свою долю, а ти, залежний вiд нас, всi твоi достатки: машини, будинок, навчання в коледжi- залежить вiн нашого з татом рiшення! Тому думай кому i що ти говориш!
– Менi не потрiбнi твоi грошi! Менi потрiбна вона! Кошти мають можливiсть зникати та закiнчуватись, а кохання нi.
– Ахаха, кохання? Милий кохання – це фантом. Кохання немае!
По з-задi мене виходить Жасмiн, я не одразу зрозумiв що ii не було у кiмнатi. Вона проводить пальцем по моему обличчю i я рiзко вiдштовхую ii руку. Вона посмiхаючись проходить до кiмнати у руцi теж бокал з вином. Волосся розпущене, губи та плаття на нiй як i волосся червоного кольору. Мене аж воротить вiд неi. Я роблю декiлька крокiв назад…
– Менi соромно, що ти моя мати. Колись ти була для мене прикладом, тепер ти стала першокласним стервом, що визивае в менi лише ненависть. Знаеш при всiй повазi до тебе, хочу сказати лише одне:,, В життi все бувае, i можна допомогти кожнiй людинi витягнувши ii з болота, але матусю, витягти болото з людини не вдасться.,, Шкода що грошi тебе так змiнили. Надiюсь моя мати, справжня, а не ось це … – я вказую пальцем на неi… – повернеться до нас з тотом! Хоча шансiв дуже мало! – вона вiдриваеться вiд вина i не дивлячись на мене промовляе…
– Ти правий синок, хтось змiнюеться i стае першокласним багатим стервом, а хтось iз обiдранки, стане лише повiею та алкоголiчкою, як i ii татусь. Ти не будеш з неi! Я все сказала!
Я виходжу на двiр, берусь за голову. Що, що робити? Я повинен ii знайти, пояснити все! Я знову сiдаю до машини i лечу зi швидкiстю 180 км. На шкiльному стадiонi ii немае, лечу до неi додому, будинок пустий я хвилин п’ять стукав нiхто не вийшов. По заглядаючи у вiкна розумiю, що це дiм спустошений та одинокий, як мое серце. Де ж вона? Де моя дiвчинка? Я не можу ii втратити! Я так довго ii чекав. Зло так i ллеться з мене i я не витримуючи ударяю кулаком у дверцi машини. Просто клас, з’являеться вм’ятина. Зiрвався холодний вiтер i падае перша крапля дощу.
Мiя
Стало прохолодно, в мить розпочався дощ. На дворi на мое здивування тиша, лише вiтер посвистуе.
Стук – стук. Чую рух в домi. Макс вiдмикае дверi, вiн ще такий малий, але вже мае переваги перед iншими хлопчинами свого вiку: вiн дуже вродливий, шкiра смуглява, чорне волосся та брови, пухлi губи та ямочки на щоках. А головне у нього добре,,пiдвiшений язик,,. Хоча вiн лише у сьомому класi мае вигляд вiн на пару рокiв старше, як дев’ятикласник. Вони з Лiлi не схожi, тому що у них папи по кровi не рiднi. Рiдний тато Лiлi, покинув iх з мамою давно, здаеться iй було всього декiлька рокiв. Меган – мати, була ще молодою, тому вийшла замiж в друге i народила Макса.
– Привiт гарненька! – з посмiшко вiтае мене цей нi разу не сором’язливий хлопчина.
– Привiт Масiк! Де твоя сестра?
– На кухнi, зараз ще Кетрiн приiде! Мамуся заколотила супер вечерю. Ти ж знаеш, вона любить коли ти приходиш.
Я роззуваюсь та проходжу. На кухнi все кипить. Дiвчата бiгають, шуршать по кухнi.
– Доброго вечора Меган! – вiтаючись протягую букет.
– Доброго! Це менi? – здивовано пищить вона.
– Ага! – ii радiсть не може не викликати в мене посмiшку. Вона пiдходить та крiпко обiймае мене, бере з рук квiти та нюхае iх. Вона сповнена сяйва повiдомляе нас, що йде по вазу пiд квiти. Ми всi трое посмiхаемось. За хвилину пiсля мене, прибувае Кетрiн. Ну ось ми i в повному складi, немае лише тата Макса вiн у вiдрядженi. Тому у нашому жiночому колективi один чоловiк – Масiк.
Вечеря була прекрасна. Ми смачно та ситно поiли, насмiялись до схочу, Меган просто iдеальна мати та хазяйка. Прибравши за собою ми з дiвчатами пiднялись до кiмнати Лiлi. Наше сьогоднiшне сховище. Кiмната ii звiсно як з картинки, оформлена дизайнером: шпалери, кольори, iнтер’ер. Все нiжно рожеве, з бiлими полосами, квiточками та метеликами. Ми кинули велику ковдру на землю, застелили постiль, накидали подушок, швидко повдягали майки, взяли теплу ковдру i повкладались одне бiля одного. Свiтло було вимкнене, тихо грала музика i я не втрималась вiд розпитiв дiвчат i розповiла iм за тата, за те, що здаеться кохаю Алекса, за бiль в грудях, за порiзанi руки. За все. Не знаю чи правильно я зробила, але менi так необхiдна була пiдтримка. І тут Кетрiнн …. ну як завжди…
– У мене е подарунок! – вона вилiтае пулею iз нашого королiвського лiжка, риеться у своiй сумцi що схожа на мiшок, менi здаеться що вона в нiй мае все навiть казку на випадок вiйни.– Опа! – кричить вона дiставши пластиковi стакани та пляшку вина. Лiлi встае на ноги, одягае халат i мовчки виходить. За мить вона повертаеться зi штопором в однiй руцi, яблуко та нiж в iншiй. Всi зайнялись справами. Кетрiн вiдкорковувала вино, я схватила яблуко i почала його обчищати та нарiзати, Лiлi пiшла до комп’ютера i увiмкнула свiй плей-лист :
1.Louis Armstrong – a kiss to build the dream on
2. Louis Armstrong – la vie en rose
3. Louis Armstrong – what a wonderful world
4. Louis Armstrong – let my people go
Я вiдчуваю обiйми та запах карамельного спрею, це Лiлi. Вона така мила. Неочiкувано вона хватае гребiнець для волосся та образно починае спiвати, кривлятись, ми ловимо ритм та пiдтанцьовуемо, просто дуркуемо.
Вечiр реально був нереально чудовим.
Життя частiше схоже на роман, нiж роман – на життя. (Жорж Санд)
Я прокинулась зовсiм за рання, сонце ще не встало. Вирiшую не гаяти часу та приготувати всiм снiданок, собi звiсно зварити кави. Заклавши не обережно волосся в пучок спускаюсь до кухнi. Кухня дуже простора, все теж пiдiбрано зi смаком, колiр слонова – кiстка, все по сучасному, дуже витончено. Коли входиш до кiмнати в очi кидаеться стiл, що стоiть по центрi з шафами в низу але з мраморною столешнею зверху. По центрi стоiть прозора скляна ваза, в нiй три гiлки бамбука. Все обладнано самою новiтньою технiкою. Я чесно кажу i половиною з неi не знаю як користуватись. Оглядаюсь по сторонам, кiмната така свiтла через бiлi стiни та широкi вiкна.
– О, кавоварка! – пiдiйшовши ближче я розумiю що кава вже зварена. Напевно Меган теж не спить. Я беру чашку та наливаю каву, знов оглядаюсь та примушую себе згадати де холодильник, вiн вмонтований в стiну i не одразу кидаеться у вiчi, точнiше вiн реально непомiтний. Цiкаво чи е в них молоко? Я люблю каву з молоком та цукром.
– Ти молоко шукаеш? – звучить голос з-за моеi спини.
– Так! Доброго ранку! – я була права це мати, поправляю себе – мати Лiлi.
– Вибач мила, я тебе розбудила? – стривожено запитуе вона.
– Нi, Ви що! Я завжди рано встаю, звикла так з лiтку, робота рано розпочиналась, а зараз, мммм… – вiдчуваю себе дещо некомфортно, опускаю погляд … – а зараз, тато та його друзi часто заважають спати! – я стараюсь посмiхатись.
– Сонце ти ж знаеш що моi дверi завжди тобi вiдкритi? – вона налаштована на серйозну розмову.
– Так! Дякую Вам за це. – наливаю молоко собi до кави, сиплю цукру, швидко колочу ложкою та надпиваю декiлька глоткiв.
– Я можу допомогти тобi, звернутись у соцiальну службу. Ти не мусиш з ним жити! – я пiдiймаю погляд на неi розумiючи що Лiлi iй все розповiдае, але не знаю що вiдповiсти. – Ти ще дитина, хоч i змушена була рано подорослiшати!
– Я не можу його покинути, все ж таки вiн мiй батько. У мене окрiм нього нiкого не мае.– я кладу кружку на стiл та вожу пальцем по ободочку.
– Що за несинiтницi! – вона посмiхаеться.– У тебе е я, Лiлi, Кетрiн! – вона пiдходить до мене та мiцно обiймае. – А Макс, щоб ти знала, то вiн закоханий в тебе по вуха! Але не здавай мене йому.– ми смiемось.-Добре ти пий каву, а я пiду приведу себе до ладу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=69306406) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.