Читать онлайн книгу «ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу» автора Олександр Дан

ІНСОМВІТА. Психологiчний трилер з елементами детективу
Олександр Дан
У центрi сюжету книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь.Одного разу у свiтi сновидiнь вiн потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться.Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.В основу твору покладено реальнi подii.

ІНСОМВІТА
Психологiчний трилер з елементами детективу

Олександр Дан

© Олександр Дан, 2021

ISBN 978-5-0053-7986-3
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


або Життя та сновидiння Роберта Бланша

Психологiчний трилер з елементами детективу
_______________

Спробуйте згадати свiй сьогоднiшнiй сон. Бiльшiсть скаже, мовляв, iм, загалом, нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi. Просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо.
У центрi сюжету цiеi книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь. Щоразу, засинаючи, вiн бачить один i той самий сон – свое iнакше життя в iншому свiтi. У свiтi сновидiнь його звуть Тревор, вiн вiйськовий журналiст, який навiть не здогадуеться про iснування життя по iнший бiк сновиддя.
Але одного разу Тревор потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться. Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.
В основу твору покладено реальнi подii.
_______________

Автор Олександр Дан (Данайканич)
Акварелi Ташi Торби (Наталii Череднюк)
Лiтературне редагування Валентини Отрiшко

Обкладинка:
iдея Олександра Дана (Данайканича),
дизайн Микити Михайлова
    © Олександр Данайканич, 2020

Частина перша


Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися в тебе…
    Фрiдрiх Нiцше

Роздiл 1

Татри
24.12.2011. 03:12
Над урвищем гiрськоi рiчки, щулячись вiд холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловiк. Хоча до краю провалля залишалося менше пiвкроку i будь-який невiрний рух мiг вартувати йому життя, його це зовсiм не бентежило i не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчаннi вiдчувалися вiдчай i готовнiсть ступити у темряву, звiдки чувся рiвний гуркiт рiчки.
Чорний силует чоловiка чiтко вимальовувався у темрявi на тлi синього снiгу. Чоловiк пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цiй чорнiй венi гiрськоi рiчки хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання.
Раптом вiн завмер, розкинув руки, пiдвiв голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотiли слова молитви. Це тривало зовсiм недовго. Заплющивши очi, вiн нiбито чекав, що звiдти, зверху, йому зiйде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловiк глибоко зiтхнув, розплющив очi i подивився на зимове небо, як дивляться востанне приреченi на страту. Вiдповiдi не було, i вiн, опустивши руки, сумно усмiхнувся.
Зимове намисто яскравих мерехтливих зiрок розсипалося по небосхилу. Тут, на висотi майже трьох тисяч метрiв над рiвнем моря, далеко вiд мiськоi метушнi здавалося, що до зiрок можна дотягнутися рукою. Тишу цiеi темноi заснiженоi ночi порушувала тiльки рiчка, що несла своi води звiдкись iз вершин гiрського пасма Високих Татр.
Густi ялини, укритi товстою ковдрою незайманого снiгу, спрямувавши своi пiки-вершини високо в небо, стояли, пiдносячись над землею, немов змальованi зi старих рiздвяних листiвок. Безмiсячна нiч приховувала красу гiрських схилiв, але при свiтлi яскравих зимових зоряних скупчень в iмлi вгадувалася велич первiсноi гiрськоi природи. Здавалося, що сюди цивiлiзацiя ще не дiйшла i всi цi заснiженi вершини i вiковi ялини залишилися такими ж, як i двiстi-триста рокiв тому.
«Якщо немае вiдповiдi, значить, питання поставлено неправильно, – голос професора фiлософii з минулого вiдлунням прозвучав у головi чоловiка. – Кожне запитання мае свою едино правильну вiдповiдь, яка i е iстиною».
«А що як вiдповiдей кiлька, усi вони правильнi i е, власне, варiантами iстини?» – заперечив тодi вiн, намагаючись вступити в суперечку з професором.
«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив професор, навiть не глянувши на нього, – iстина може бути тiльки одна, а ii варiанти – то помилки, якi породжують неправду».
Але як ii знайти, якщо шлях до тiеi iстини чорнiше мороку цiеi ночi? Де шукати, як визначити те вихiдне мiсце, ту нитку, яка, урештi-решт, приведе до iстини?
З боку могло видатися, що людина готуеться до суiциду i ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-единий крок i кинутися вниз зi скелi у прiрву вируючоi рiчки зупиняв тiльки нестримний iнстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму i нездоланнiй жадобi до життя. Його свiдомiсть у поривi вiдчаю виривала з пам'ятi фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженнi пошуку вiдповiдей на запитання, якi так болiсно крають йому серце останнiм часом.
«Невже це i е вирiшення? Невже до вiдповiдi лише один крок?» – питав вiн себе, удивляючись у темряву ущелини.
З сутемряви ночi в його пам'ятi знову постала лекцiйна аудиторiя унiверситету, i почувся голос професора фiлософii:
– Що може вирiшити цей останнiй крок назустрiч Азраiлу[1 - Азраiл (араб. – Азра?iл), або Ма?лаку ль-ма?ут (араб. – ангел смертi) – архангел смертi в iсламi й iудаiзмi, який допомагае людям перейти до iншого свiту.] i вiчному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух вiд народження до смертi, уникнути якоi не зможе нiхто. Думку про зведення рахункiв з життям веде жага до якоiсь цiлковитоi iстини, а також сумнiв у можливостi ii досягти. Адже чим бiльше прагнеш чогось абсолютного, тим бiльше розумiеш його недосяжнiсть. Саме цi коливання мiж обома крайнощами й призводять до саморуйнацii.
Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторiю, узяв зi столу якусь книгу i, перегорнувши кiлька сторiнок, продовжив:
– Зигмунд Фрейд[2 - Зи?гмунд Фрейд (нiм. Sigmund Freud – Зигмунд Фройд, повне iм’я – Сигiзмунд Шломо Фрейд, нiм. Sigismund Schlomo Freud; 6 травня 1856, Фрайберг, Австро-Угорщина (нинi – Пршибор, Чехiя) – 23 вересня 1939, Лондон) – австрiйський психолог, психiатр та невролог, засновник психоаналiтичноi школи – терапевтичного напряму в психологii. Вiн розвинув методику вiльних асоцiацiй та тлумачення сновидiнь, яку було покладено в основу психоаналiзу, i сформулював концепцiю структури психiки.], найвiдомiший психолог i психiатр свого часу, навiть увiв поняття «iнстинкт смертi», iнакше вiн не мiг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас вiд природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремi людськi iндивiди, навпаки, укладають незвичайну енергiю в те, щоб повнiстю зiпсувати собi життя, а iнодi й позбавити себе його.
Професор вiдклав книгу i, схрестивши руки на грудях, пiсля невеликоi паузи звернувся до першого ряду слухачiв:
– А ось що штовхае окремого iндивiда на шлях саморуйнування – спiрне, до кiнця не вивчене питання. Утiм, як i сама людина, яка була впродовж кiлькох тисячолiть об'ектом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навiть наприкiнцi двадцятого столiття е чимось мало вивченим, таким, що важко дослiдити й аналiзувати.
Зненацька пролунав дзвiнок, що сповiстив про закiнчення лекцii, i в аудиторii почувся шепiт, але професор, пiдвищивши голос i мимохiть глянувши на годинник, монотонно i твердо продовжував:
«У парадигмi людськоi iсторii обставини, що призводили до суiциду, були настiльки рiзними, наскiльки рiзними були i самi люди, якi вибрали цей шлях, або, точнiше сказати, такий фiнал свого життя. Це наводить на думку про те, що скiльки людей – стiльки й можливих рiшень у класифiкацii обставин, якi призводять до самогубства.
Але чи може такий крок змiнити умови, що штовхнули людину до подiбного фiналу? Чи може це змiнити людей, що вплинули на самi обставини, якi спричинили ухвалення людиною подiбного рiшення? Сумнiвно, оскiльки люди здебiльшого майже не змiнюються. Можуть через певнi обставини видавати себе за iнших або прикидатися кращими, нiж вони е насправдi, тобто приховувати свою домiнантну сутнiсть, але з часом вона неодмiнно вийде назовнi, адже облуда мае нетривалий характер.
Чи може цей крок саморуйнування змiнити навколишнiй свiт? Навряд чи, – професор знову зробив багатозначну паузу i подивився на аудиторiю, – життя, шановнi моi, триватиме, як i ранiше, але людина, на жаль, стае вже не активним ii учасником, а найiмовiрнiше, пасивним спостерiгачем».
Цю лекцiю професора фiлософii Карлового унiверситету в Празi, де вiн вивчав право, чоловiк запам'ятав надовго i неодноразово замислювався над тим, шукаючи вiдповiдь на свое запитання, коли розум пiдштовхував його до самогубства.
Але була одна обставина, яка зводила нанiвець усю теорiю причинно-наслiдкового зв'язку суiциду.
Що як якась людина де-факто i е стороннiм спостерiгачем свого життя? Що як вона i без цього кроку спостерiгае за собою звiдкись iзсередини своеi пiдсвiдомостi, безсила що-небудь змiнити, доповнити або змiнитися самiй? Що як це спостереження, незалежно вiд прагнення людини, дамокловим мечем висить над ii розумом упродовж усього ii свiдомого життя? Що тодi змiнить цей останнiй крок у небуття? І чи може вiн що-небудь змiнити взагалi?
Неподалiк, на узбiччi шосе, стояло таксi з увiмкненим двигуном. За кермом сидiв iндус i пiд гучну музику з усмiшкою на обличчi наспiвував простеньку мелодiю iндiйського фольклору.
«Ну i пасажир трапився сьогоднi, – розмiрковував той, – дав тисячу евро, щоб дiстатися в це зубожiле, Богом забуте гiрське село».
Особливого бажання iхати сюди у таксиста не було i петляти гiрськими серпантинами на слизькiй зледенiлiй дорозi його не приваблювало зовсiм. Утiм вiн погодився. І не тiльки через гонорар. Таксист бачив, як кiлька його колег вiдмовили клiентовi, i йому стало по-людськи шкода цього самотнього, утомленого, легко одягненого чоловiка.
«Так, не по сезону», – вiдзначив про себе iндус, поглядаючи на його одяг, коли пасажир пiдсiв до нього поблизу залiзничного вокзалу.


Справдi, одягнений вiн був дивно для цiеi пори року. Тоненьке кашемiрове пальто, чорнi, ретельно випрасуванi штани й осiннi черевики. На шиi – кiлька разiв закручений великий товстий темно-синiй шарф. Волосся на головi скуйовджене, на обличчi триденна щетина. І нiякоi валiзи в руках, що дивно для людини, яка вийшла з будiвлi вокзалу.
Дорога сюди була жахливо слизькою. Увечерi випав мокрий снiг, а вночi мороз скрiпив вологу на гладкому асфальтi шосе, i до опiвночi воно перетворилося на суцiльне скло. Дорожнi служби сюди ще не дiсталися, i iндус довго розмiрковував, чи iхати, але пасажир авансом дав утричi бiльше, нiж насправдi коштувала ця поiздка, навiть ураховуючи зворотний шлях.
Весь час пасажир мовчки спостерiгав з вiкна автiвки за дорогою. Одразу було зрозумiло, що вiн не мае намiру вести бесiду, i таксист, вставивши стару касету, увiмкнув магнiтофон. З динамiкiв полилася негучна, ритмiчна мелодiя пiд акомпанемент табли[3 - Та?бла (хiндi tabla; урду tablah; англ. tabla) – iндiйський ударний музичний iнструмент. Невеликий парний барабан, основний ударний iнструмент iндiйськоi класичноi музики пiвнiчноiндiйськоi традицii хiндустанi, який використовуеться для супроводу вокальноi й iнструментальноi музики та танцю в стилi катхак. Поширений також у краiнах iндiйського субконтиненту.]. Індус з широкою бiлоснiжною усмiшкою на засмаглому обличчi подивився в дзеркало заднього виду на пасажира, але той, занурившись у власнi роздуми, не звертав на нього жодноi уваги, i далi похмуро спостерiгаючи за деревами, укритими товстим шаром снiгу, наче м'якою ковдрою, що вервечкою з'являлися у свiтлi фар i зникали в темрявi зимовоi ночi.
За кiлька кiлометрiв до села пасажир раптом попросив зупинити авто.
– Прошу вас, зупинiть тут, будь ласка, – вимовив вiн охриплим голосом, розглядаючи мiсцевiсть. – Так, так… саме тут. І чекайте мене.
Пасажир вийшов з автомобiля i впевнено попрямував просто в кучугури незайманого снiгу. Ця мiсцевiсть, очевидно, була йому знайома, тому що з дороги не було видно далi кiлькох десяткiв метрiв. Коли вiн упевнено ступив у глибокi снiговi замети, iндус здригнувся – холод вiн терпiти не мiг.
Минуло вже майже двадцять хвилин, тому iндус вирiшив вийти подивитися, куди той подiвся.
За п'ятдесят метрiв вiд автiвки пасажир мовчки стояв на краю урвища i, не рухаючись, засунувши руки в кишенi пальта, удивлявся в далечiнь.
Індус повернувся в тепле авто, голосно грюкнувши дверима. Вiн подивився на рiвень пального на приладовiй панелi i, невдоволено прицмокуючи, похитав головою.
Пасажир усе стояв нерухомо над рiчкою, прислухаючись до гучного потоку ii темних вод.
«Трапляються ж у життi оригiнали, – розмiрковував таксист, зiщулившись вiд холоду, – на вулицi нiч, снiг, мороз, а цьому диваковi все байдуже. Про що можна думати на такому морозi?»
Темна фiгура чоловiка, немов язичницький iдол, височiла над ущелиною. Вiн намагався зрозумiти, де з ним «це» вiдбулося вперше. Саме «де», а не «коли», оскiльки точний час врiзався в його пам'ять назавжди. Безпосередньо мiсце, де це сталося, вiн також запам'ятав i, сотнi разiв повертаючись подумки в той день, намагався зрозумiти, де це вiдбувалося насправдi, позаяк розумiння мiсця, де все трапилося, не могло дати вiдповiдi на запитання, в якому саме його життi це сталося вперше.
До вiдсутностi вiдповiдi на запитання «де» вiн уже давно звик. Сотнi разiв вiн намагався змоделювати ситуацiю, ДЕ САМЕ все розпочалося, але тiльки-но назрiвала вiдповiдь i ситуацiя прояснялася, усе так само швидко вiддалялося i ставало ще незрозумiлiшим i заплутанiшим. Вiн нiби по ледь помiтних сходах пiдходив до бажаноi вiдповiдi, але раптом цi сходи ставали нескiнченними й переходили в iншi, спрямованi в абсолютно зворотному напрямку. Кожна наступна сходинка тiльки все заплутувала, нитка губилася, i все починалося спочатку.
Усе це нагадувало живопис парадоксального свiту Маурiца Корнелiса Ешера[4 - Ма?урiц Корне?лiс Ешер (нiдерл. Maurits Cornelis Escher (17 червня 1898, Леуварден, Нiдерланди – 27 березня 1972, Ларен, Нiдерланди) – нiдерландський художник-графiк. Вiдомий, передусiм, своiми концептуальними лiтографiями, гравюрами на деревi i металi, в яких вiн майстерно дослiджував пластичнi аспекти понять нескiнченностi i симетрii, а також особливостi психологiчного сприйняття складних тривимiрних об'ектiв.], що висiв у холi першого поверху редакцii газети Les Mondes у тринадцятому окрузi Парижа на бульварi Огюста Бланки. Замiсть людей-манекенiв на картинi, куди його закинули спогади, вiн бачив себе, що так безглуздо блукав то вгору, то вниз божевiльними сходами без поручнiв у свiтi, в якому, як i в його життi, навряд чи зужитковувалися закони реальностi. Начебто вiдповiдь була очевидною, але варто було подивитися на обставини з iншого боку, повернути картину на дев'яносто градусiв, i все знову ставало незрозумiлим, а вiдповiдь на запитання – дальшою вiд iстини.
Нi, вiн не страждав на амнезiю, тобто втрату пам’ятi чи бодай ii ослаблення. Навпаки, йому надзвичайно подобалося копирсатися у своiх спогадах. Інодi маленька споминка з далекого дитинства, що виринала з його свiдомостi, унаслiдок таких вправ обростала сюжетом, бесiдами, особами, навiть вiдчуттями, якi вiн пережив колись, i це слугувало вiдновленню у спогадах всього до найдрiбнiших деталей.
Тут було щось iнше. У його життi закони реальностi сплутувалися, i для того, щоб залишатися самим собою i не збожеволiти, йому доводилося чiпко триматися за всi спогади, чiтко роздiляти свое життя i контролювати себе та подii, що вiдбувалися з ним. Згодом йому це вдавалося, але жити в подiлi було дуже непросто.
Унизу, пiд урвищем, борючись з перешкодами з великих та пласких брил, гамiрно текла Вича. З цiею невеликою, але бурхливою рiчкою, саме з цим мiсцем пов'язано дуже багато спогадiв з його дитинства. Рокiв зо тридцять тому тут, у компанii таких же, як вiн, бешкетникiв, минали його дитячi роки.

***

– Робе?ре, додому, – вiдлунням у вухах i теплою хвилею в серцi вiдгукнувся в пам'ятi суворий голос матерi, яка стояла на тому ж мiсцi, де зараз стоiть таксi, i гукала сина. – Ну скiльки можна тебе кликати?! Мерщiй додому!
Мама, невисока жiнка з довгим i чорним як смола волоссям, у рожевiй сукнi i бiлих босонiжках, стояла нагорi поблизу дороги, притримуючи червоний ровер[5 - Ро?вер, -а, чол., зах. – те саме, що велосипед.], i чекала, коли син збере своi речi i пiдiйде до неi. Вiтер розкуйовджував ii чорнi локони, а вона марно намагалася рукою прикривати очi вiд сонця i водночас приборкувати безладно розтрiпанi вiд пориву вiтру коси.
Робе?р… Саме з наголосом на останнiй склад його iменi на французький манер. Так кликала його тiльки мати, а для решти вiн був просто Робi чи Бо?ба, що Робертовi дуже не подобалося.
Роберт неохоче, але швидко збирався, пiднiмався до матерi, i вони разом поверталися додому, з рiзних бокiв тримаючись за велосипед.
Ця рiчка була майже единою вiдрадою влiтку для мiсцевих дiтлахiв, де можна було поеднувати корисне з приемним: i риболовлю, i купання в ii бурхливих водах. Улiтку великi пласкi каменi по обидва береги Вичi перетворювалися на рiзнокольорову акварель з десяткiв великих i маленьких вовняних килимiв, якi в цю пору прали мiсцевi жителi з найближчого села, залишаючи до вечора просушуватися пiд пекучими променями полуденного лiтнього сонця.
Рiчка була невеличка. У деяких мiсцях ii можна було перебiгти i по камiнню, але такi перебiжки вимагали обережностi, оскiльки окремi каменi були дуже слизькi. У ширших мiсцях рiчка влаштовувала глибокi вири, здебiльшого за одиноким камiнням-валунами. І якщо камiнь великий, то вир мiг бути дуже глибоким.
Мiсцями стирчали бiлi товстi сухi корчi, якi, зачепившись за камiння, намертво трималися за нього, уростаючи в коричневий мул, пiдносячись над водою бiлими бивнями мамонта. Згодом вони обростали iншими гiлками, якi пливли за бурхливою течiею вниз iз гiрських перевалiв.
Незважаючи на мороз, води гiрськоi рiчки не були скутi льодом, i вона чорною стрiчкою текла жвавим потоком з-помiж бiлих, укритих товстою ковдрою снiгу берегiв.
Думками Роберт перенiсся в далеке дитинство, коли вiн восьмирiчним хлопчиком уперше перейшов убрiд цю рiчку, а потiм, видершись на верх розпеченоi сонцем пласкоi рiчковоi брили, вiдчував неймовiрну гордiсть за свiй вчинок.
Роберт вийняв iз зовнiшньоi кишенi пальта пляшку горiлки i зробив кiлька ковткiв.
Думки ковзнули далi в минуле, занурюючи його в спогади.
Уперше це з ним сталося 15 липня 1982 року.
У той день сiм'я Роберта зiбралася за великим столом святкувати його дванадцятилiття.
Це був спекотний лiтнiй день. З вулицi доносився припах пiдталого асфальту. Вiд сонячних променiв дорога танула, асфальт перетворювався на рiдку, в'язку масу, яка унадливо чiплялася за гуму велосипедних та автомобiльних колiс, за пiдошви взуття. І навколо – стiйкий незабутнiй запах бiтуму. Цей запах закарбувався в пам'ятi Роберта з вiдчуттями спекотного лiта на все життя.
На кухонному столi стоiть великий круглий шоколадний торт з брунатними i червоними кремовими квiточками. На верхiвцi торту нерiвними буквами виведено: «З днем народження – 12 рокiв». Роберт дуже любив шоколаднi бiсквiти, але найдужче – кремовi рулети, якi продавалися в магазинi поруч iз його будинком.
Маленький Роберт завжди запитував себе: навiщо на день народження купують саме круглi торти? Чому не можна купити кiлька рулетiв, покласти iх один на одного i саме так вручити iменинниковi? І не треба нiяких написiв – букви виглядали безглуздо, були чомусь зовсiм не смачними i, на його думку, зайвими.
Того дня Робертовi подарували синi тканиннi кеди бiльшого розмiру. На вирiст йому купували майже весь одяг з мiркувань економii, оскiльки доходи батькiв були недостатнiми. Батько з ранку до ночi працював на заводi звичайним слюсарем, а мати – медсестрою в мiськiй клiнiцi. Для того, щоб зводити кiнцi з кiнцями, i батьковi, i матерi доводилося постiйно пiдробляти. Але грошей все одно катастрофiчно не вистачало, тому жили вони дуже скромно. Морозиво i кавун були найкращими десертами, якi подавали до обiднього столу в недiльний лiтнiй день або на свята.
На свiй день народження Роберт запросив лише шкiльного товариша Йована. У його родинi не було заведено святкувати будь-якi свята галасливими компанiями.
Хапко знищивши залишок торту i запивши його яблучним соком просто з трилiтровоi банки, друзi забралися на стодолу, що знаходилася в затiнку широкоi крони старого величезного горiха. Дах стодоли був бляшаний i на сонцi на незахищенiй гiллям дерева частинi перетворювався на розпечену пательню, через що сидiти на ньому спочатку було неможливо. Зате на даху друзям нiхто не мiг перешкодити годинами байдикувати, вести невимушенi розмови, голосно спiвати i мрiяти.
– Дивися, Йоване, по небу пливуть конi, – несподiвано сказав Роберт i засмiявся, показавши пальцем на бiлi хмари.
– Кру-у-уть! – повiльно й здивовано вимовив Йован, спостерiгаючи за хмарами, але швидко стрепенувся i весело промовив: – А давай вгадуватимемо в них тварин. Хто бiльше знайде, той i виграв!
По небу, справдi, пропливала величезна бiла хмара у формi коня. Його голова з густою гривою повiльно рухалася, але грива чомусь одразу переходила в довгий широкий хвiст, схожий бiльше на хвiст величезноi риби.
– Конериба, або риба-кiнь, – невпевнено промовив Роберт, мружачись вiд сонця, i…
Ось тут-то все i трапилося.
Вiд слiпучого сонця в очах зненацька потемнiло. Несподiвано Роберт вiдчув сильне запаморочення i йому заклало вуха. Вiн заплющив очi, але за мить розплющив iх i якимось дивним вiдсутнiм поглядом озирнувся.
Поруч iз ним сидiв незнайомий хлопчик i щось розповiдав, але Роберт чи то вiд подиву, чи, можливо, вiд несподiванки або вiд раптового шуму у вухах нiчого не мiг зрозумiти. Та вiн i не намагався вслухатися в мову незнайомоi йому людини. Здавалося, що все навколо вiн бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсiм незнайомим i незрозумiлим. На обличчi Роберта вiдкарбувалося щире здивування.
Вiн не розумiв, де вiн, на якому даху i що вiн тут робить. Роберт пiдвiвся на ноги i почав ретельно оглядати свiй одяг. Вiн був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, i весь цей двiр вiн бачив уперше.
Роберт не мiг зрозумiти, що з ним дiеться, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими вiд здивування очима Роберт подивився на небо.
Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кiнь з риб'ячим хвостом. Променi сонця то пробивалися довгими нитками з-пiд його гриви, то знову зникали. Кiнь немов усмiхався.
Перше, що спало на думку Робертовi, це те, що вiн марить. Вiн знав, що вiд сонячного удару можна втратити свiдомiсть, але ось так, щоб галюцинацii були водночас i реальними, i нереальними, Роберт усвiдомити нiяк не мiг.
Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первiсний страх почав опановувати ним.
Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалiстичний сон. З розтуленим ротом i широко розплющеними вiд подиву очима вiн розглядав усе навколо. Йому захотiлося негайно злiзти з цього даху на землю, i вiн, не зволiкаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кiлька днiв тому на пляжi в спекотнiй Паттаi, куди батько привiз iх iз мамою, щоб показати Сiамську затоку. Море кишiло медузами, i Роберт ненароком наступив на одну з них.
«Медуза. Це медуза, нiчого страшного», – сказав спокiйним голосом лiкар мiсцевоi клiнiки, куди хлопчика вiдвели з червоною, немов вiд жаливи, ногою. У головi дитини це слово поедналося з рiзким i пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами i горiла.
Усе це тривало якусь мить. Вiд рiзкого болю Роберт заплющив очi i затамував подих.
– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидiв поруч i голосно реготав. – Дивись, Робi, бач – отам голова, а там – волосся змii. Це медуза Горгона, як у пiдручнику з iсторii.
Кадри з далекоi спекотноi краiни миттю безслiдно зникли, так само, як i здивування, що застигло на обличчi Роберта ще кiлька хвилин тому.
Роберт з усмiшкою подивився на Йована, потiм знову на небо.
«І все-таки по небу плив саме кiнь, а не медуза», – подумав вiн.
Йован i Роберт, двое нерозлучних друзiв, i далi весело вдивлялися в хмари.
А в цей час по небу, усмiхаючись, пропливав кiнь з довгим риб'ячим хвостом.

Роздiл 2

Женева, Швейцарiя. (Тревор)
17.12.2011. 09:03
Яскравi променi сонячного свiтла, пробиваючись крiзь щiлину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого лiжка. На скляному столику бiля лiжка наполегливо дзвонив мобiльний телефон. З душовоi кiмнати доносився шум води. На пiдлозi були розкиданi чоловiчi шкарпетки, штани i жiноча бiлизна.
Телефон на мить замовк, але потiм знову подзвонив. Тревор у банному халатi i з рушником на головi пiдiйшов до лiжка i взяв його.
– Доброго ранку, Вiкторе… Так-так, через годину… Спасибi.
На iншому кiнцi дроту поклали слухавку. Помiчник Аманди нагадав Треворовi про час сеансу.
Тревор поклав телефон i розсунув гардини. З вiкон готелю Beau-Rivage, розташованого на березi Женевського озера, вiдкривалася панорама фонтану й заснiжених вершин швейцарських Альп. У кiмнатi одразу стало свiтло. На лiжку, розкинувши довгi чорнi коси, лежала молода дiвчина, вкрита лише сiрим шовковим простирадлом, що, немов друга шкiра, обгортало ii оголене тiло. Дiвчина спала, тихо посапуючи.
На мить зупинивши на нiй погляд, Тревор згадав учорашнiй вечiр у нiчному клубi, який вiн повсякчас вiдвiдував пiд час вiдпочинку в Женевi.
Цiеi ночi в клубi виступала якась, напевне, вельми популярна група, що двi сотнi молодих осiб стояли бiля сцени i голосно пiдспiвували разом iз солiстом пiд оглушливий акомпанемент ударних.
Синi i жовтi густi променi прожекторiв вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальникiв. Лазерна свiтломузика час вiд часу заслiплювала Тревора, i вiн, вiдвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибiленим коротким волоссям i кольоровим татуюванням прийняв замовлення i налив Треворовi вiскi. На iншому боцi барноi стiйки самотньо сидiла дiвчина i спостерiгала за Тревором. Коли iхнi погляди зустрiлися, вона усмiхнулася й опустила очi. Але за мить знову подивилася на Тревора чiпким, проникливим, дещо допитливим i водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку i впевнено попрямував до неi.
На ранок вiн не пам'ятав нi ii iменi, нi того, звiдки вона, нi про що, загалом, вони вели розмову в тому клубi. Кiлька склянок вiскi змiшали спогади минулоi ночi, i все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибинi його пам'ятi назавжди. Але час вiд часу в головi Тревора виникали i зникали рванi, перемiшанi мiж собою кадри iхнiх обiймiв i поцiлункiв. Вiн не мiг пригадати, як вони залишили нiчний клуб, як опинилися тут, у готелi, у його номерi, але пам'ять безсоромно малювала прожитi моменти близькостi. Тревор згадав ii освiтлене вузьким променем блiдого мiсячного сяйва слизьке вiд поту пристрасне тiло в його руках i усмiхнувся.
«Хлоя!», – раптом згадав iм'я незнайомки. – «Здаеться, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».
Тревор одягнувся i вiдкрив гаманець. Усерединi, у прозорiй кишеньцi, виднiлося посвiдчення, на якому великими лiтерами було написано слово «ПРЕСА». Вiн вийняв iз гаманця чотириста швейцарських франкiв, поклав iх на тумбочку бiля дiвчини i швидко вийшов iз номера, а потiм на вулицю.
Наближалося Рiздво, а в Женевi стояла тепла осiння погода. І тiльки вночi термометри iнодi фiксували мiнус п'ять. Давно тут не було так тепло о цiй порi. Але для Тревора, який прилетiв iз Сахари, це були дуже прийнятнi умови. Вночi в пустелi температура теж не пiднiмалася вище трьох-чотирьох градусiв за Цельсiем.
Вiд Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж мiськоi набережноi.
Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цiеi митi вiн не повною мiрою усвiдомлював, що з ним трапилося напередоднi. За останнi двадцять годин вiн кiлька разiв подумки виринав у кабiнетi психолога Аманди i вслухався у свiй голос, який лунав з динамiкiв маленького портативного диктофона, оповiдаючи неймовiрну iсторiю прихованоi десь глибоко в пiдсвiдомостi, невiдомоi нiкому частини його життя.
А розпочалося все кiлька днiв тому пiсля несподiваноi зустрiчi i безневинноi, здавалося б, пропозицii.

***

– Так, Треворе, дуже гарнi камiнчики, – гаркавлячи заявив лiтнiй ювелiр, вдивляючись крiзь товсту лупу у великий круглий дiамант завбiльшки з лiсовий горiх. – Ось цей – то е сама досконалiсть.
Невисокий сивий еврей з пiднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крiзь лупу дiамант, затиснувши його тоненьким пiнцетом у руках у бiлих бавовняних рукавичках.
Вiн обережно поклав камiнь i взяв iнший iз жменьки майже однакових за розмiром i формою каменiв, що розсипом лежали на чорному лаковому столi.
– Чудово! – i далi захоплювався вiн. – Гранування дивовижне! В усiх рундист, немов лезо… Кольори i чистота – як Божа роса…
З Левом Гольденбергом, ювелiром, емiгрантом з Радянського Союзу, Тревора кiлька рокiв тому познайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелiрнi вироби.
Лев Гольденберг робив дивовижнi копii найкращих колекцiй ювелiрних домiв Європи.
«Покажiть менi фото шедевра, i я зроблю вам у сто разiв краще i вдвiчi дешевше», – любив повторювати старий еврей щоразу, як до нього зверталися потенцiйнi клiенти. І справдi, майстром вiн був неперевершеним.
– Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, – не вiдриваючи очей вiд чергового каменя, сказав ювелiр. – Якщо з ним добре поговорити, то мiльйонiв п'ять за лот виплатить одразу. А можливо, i бiльше.
– Леве, я поки не думав продавати. Менi б iх десь заховати на певний час.
– Тео, ти не зрозумiв, – вiдвiвши очi вiд дiаманта i спрямувавши свiй колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелiр. – П'ять мiльйонiв не доларiв, а еврiв. Це дуже великi грошi, друже мiй.
– Леве, менi треба тiльки надiйне мiсце на кiлька днiв, до Рiздва. Я живу в готелi, i тримати iх у сейфi вкрай необачно.
– Тов[6 - Тов (iдиш) – добре, гаразд.], мiй друже, гаразд, – дещо засмучено промовив ювелiр, збираючи всi каменi в зелений оксамитовий мiшечок. – Ти знаеш, що надiйнiшого мiсця тобi не знайти. Але якщо надумаеш продати, то тiльки скажи, i я все влаштую впродовж двох-трьох годин.
Через деякий час пiсля розмови з ювелiром Тревор сидiв на вiдкритiй терасi невеликого ресторану в самому центрi Женеви, читаючи за фiлiжанкою кави свiжi газети.
У минулому залишилися вiйськова служба, про яку нагадувало блiде татуювання у формi черепа на лiвому плечi, як абревiатура розвiдувального батальйону бригади морськоi пiхоти Французького iноземного легiону, розквартированого в Алжирi, i факультет Французького iнституту журналiстики при унiверситетi «Париж Пантеон-Ассас». Нинi вiн значився особливим вiйськовим кореспондентом газети Les Mondes.
Про свое дитинство Тревор пам'ятав мало й уривчасто, оскiльки родина весь час кудись переiжджала.
Батько Тревора родом iз Пiдкарпатськоi Русi[7 - Пiдкарпа?тська Русь (чес. Podkarpatskа Rus, Zeme Podkarpatoruskа; також Карпа?тська Украiна з вересня 1938 року – чес. Zeme Zakarpatskoukrajinskа) – назва одноi з п'яти (пiзнiше чотирьох) земель, якi входили до складу першоi Чехословацькоi Республiки 1919—1938 (з 26 жовтня 1938 року перейменована на Карпа?тську Украiну – автономний край у складi другоi Чехословацькоi Республiки). Обiймала територiю сучасноi Закарпатськоi областi Украiни.] (це територiя сучасноi Закарпатськоi областi Украiни), украiнський русин[8 - Руси?ни (руте?ни, русна?ки) – назва украiнцiв до XVIII столiття; на захiдноукраiнських землях – до початку ХХ столiття. Донинi збереглася на Закарпаттi. Первiсно слово «русин» уживалося тiльки в однинi як похiдне вiд форми множини «русь». Багато хорватських iсторикiв ототожнюють русинiв з бiлохорватами, вважаючи iх нащадками бiлохорватського племенi.]. Але на початку Другоi свiтовоi вiйни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацькоi республiки, було окуповано угорськими вiйськами, його сiм'я емiгрувала спершу до Праги, а пiсля вiйни – до Францii, де на початку сiмдесятих i народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав свое корiння. А мати Тревора, вчителька французькоi мови та лiтератури, наполегливо прищеплювала йому любов до всього французького.
Батько, як фахiвець iз будiвництва готелiв, постiйно перебував у тривалих вiдрядженнях до рiзних краiн. Часто вiн забирав iз собою родину. Тому дитячi спогади Тревора зводилися до пожовклих кольорових та чорно-бiлих свiтлин на тлi вбогих ринкiв Індii, островiв i храмiв Таiланду, пiскiв Близького Сходу, нескiнченних будiвельних майданчикiв Гонконгу, Дубаi i Бангкока. У дитинствi Тревор так звик до постiйних переiздiв, подорожей, до постiйних змiн, що навiть вступивши в доросле життя, уявити себе клерком, який працюе в одному i тому ж офiсi постiйно на одному i тому ж мiсцi, вiн не мiг. Це i стало причиною його захоплення журналiстикою.
Але трапилася бiда.
Коли хлопчиковi виповнилося дванадцять, батьки Тревора потрапили в автотрощу i загинули. Тревор пiсля нещастя майже мiсяць перебував у шпиталi, поки старша сестра його матерi тiтка Ханна Фрашон не взяла над ним опiку i не забрала до Парижа.
Тiтка Ханна була самотньою жiнкою i всю свою невитрачену любов вiддавала Треворовi. Саме вона наполягла на тому, щоб Тревор пiшов на вiйськову службу, а згодом вступив до унiверситету на факультет журналiстики.
За останнi п'ятнадцять рокiв Тревор об'iздив майже всi зони вiйськових конфлiктiв.
Його професiйнi здобутки вiдзначено Премiею вiйськових кореспондентiв лондонськоi Prix Albert Londres.
А його журналiстська кар'ера розпочалася в 1999 роцi пiд час вiйни в Югославii. Як молодого, перспективного репортера редакцiя газети направила його туди замiсть досвiдченого кореспондента, який раптово захворiв. Колишнiй вiйськовий, який вiдслужив у Французькому iноземному легiонi п'ять рокiв, добре знався на вiйськовiй тематицi, Тревор, як нiхто iнший, був готовий до такоi роботи.
Пiд час вiдрядження вiн потрапив у скандал, опублiкувавши результати спiрного розслiдування про дii НАТО пiд час бомбардувань Югославii. Тревор був одним iз перших, хто звинуватив альянс у застосуваннi осколкових бомб, заборонених Женевською конвенцiею. Незважаючи на тиск i критику з боку вiйськових фахiвцiв i полiтикiв, молодого журналiста помiтили й оцiнили.
Восени того ж 1999 року Тревор був вiдряджений до Захiдноi Африки разом iз групою каналу ВВС для пiдготовки журналiстського розслiдування вiйськових злочинiв Фодея Санко, у минулому керiвника Об'еднаного революцiйного фронту, який 1997 року став вiце-президентом Сьерра-Леоне, i його зв'язкiв з iншим одiозним вiйськовим злочинцем, у той час президентом Лiберii Чарльзом МакАртур Тейлором, якого пiзнiше завдяки матерiалам, зiбраним та опублiкованим Тревором, було звинувачено у вiйськових злочинах проти людяностi. Санко в 2000 роцi також було оголошено вiйськовим злочинцем i засуджено, а Чарльза Тейлора затримано i в 2006 роцi передано Мiжнародному кримiнальному суду.
Вiдтодi бiльшiсть вiйськових конфлiктiв висвiтлював саме Тревор. Його проникливi репортажi i безкомпромiснi жорсткi статтi публiкувала бiльшiсть европейських ЗМІ.
У 2007 роцi Тревор висвiтлював подii в Афганiстанi, Анголi, у Конго i Сьерра-Леоне, де проводив розслiдування дiяльностi Вiктора Вуда – пiдприемця з Московii, пiдозрюваного в нелегальному постачаннi зброi i боеприпасiв в обхiд санкцiй ООН для рухiв «Талiбан», «Аль-Каiда» i до краiн, на якi поширювалося мiжнародне ембарго.
Росiйськi колеги Тревора висловили припущення, що Вуд мiг бути негласним дилером «Росвооружения» й одним iз важливих секретоносiiв Московii. Водночас вони попереджали Тревора про небезпеку подiбного розслiдування й висвiтлення його в ЗМІ, позаяк дiяльнiсть Вуда була безпосередньо пов'язана з московитською мафiею, яка поширилася по всьому свiту.
Незважаючи на це, розслiдування Тревора потрапило до друку, а кiлька репортажiв показали провiднi телеканали Європи.
Зрештою, у 2008 роцi Вiктора Вуда було заарештовано в Таiландi, а 16 листопада 2010 року екстрадовано до США, де йому було висунуто звинувачення. Нарештi, 2 листопада 2011 року журi присяжних одноголосно винесло Вiктору Вуду обвинувальний вирок.
Усi цi подii вiд початку проведення розслiдування в 2007 роцi висвiтлював Тревор, але через чергове вiдрядження до палаючоi Лiвii за судовим процесом над Вудом вiн мiг стежити тiльки за Інтернетом i репортажами колег.
У його послужному списку були репортажi з Багдада пiд час Іракськоi вiйни, з Сектора Гази пiд час арабо-iзраiльського конфлiкту, з розбомблених i практично знищених авiаударами НАТО лiвiйських мiст Бенгазi i Мiсурати.
Тому Тревора називали одним iз найдосвiдченiших журналiстiв, провiдним фахiвцем з Африки i Близького Сходу.
Працюючи в найнеспокiйнiших краiнах, Тревор потребував надiйних друзiв та партнерiв, на яких можна було покластися.
Однiею з тих, кому Тревор повнiстю довiряв, була журналiстка Кейт – витончена, мила, двадцятивосьмирiчна австралiйка з коротким свiтлим скуйовдженим волоссям, веселою усмiшкою, що вiдкривае рiвний ряд бiлих зубiв, красивими, повними, наче намальованими вмiлим портретистом губами i великими зеленими очима. Незважаючи на свою тендiтнiсть, вона постiйно носила легку вiйськову форму i незмiнний фетровий капелюх.
Кейт належала до тих жiнок, якi навiть пiдiйшовши до сорокалiтнього вiкового рубежу, залишаються милими завзятими дiвчатами, якi всiм своiм виглядом i поведiнкою нагадують пiдлiтка.
Вони зустрiлися на початку 2007 року в Афганiстанi.
За кiлька днiв до цього в мiстi Муса-Кала в провiнцii Гiльменд Тревор потрапив у полон до талiбiв. Викрадення було сплановане саме тодi, коли вiн прямував на зустрiч з одним iз iхнiх ватажкiв для пiдготовки спецiального репортажу.
У будинку, куди привезли зв'язаних бранцiв, знаходилися знесиленi спекою i голодом молода бiлява дiвчина i двое чоловiкiв. З розмов, якi долинали до нього, Тревор зрозумiв, що всi вони журналiсти, уже понад мiсяць iх утримують бойовики.
Разом iз Тревором полонили мiсцевого водiя й афганського репортера. Наступного дня, задля залякування, двох афганцiв публiчно, на очах в усiх бранцiв, стратили. А за нього, як i за iнших журналiстiв, талiби планували отримати грошовий викуп.
Упродовж кiлькох днiв Тревора по-звiрячому били, намагаючись зламати його волю, натомiсть нiчого не вимагаючи. Безглуздi побиття тривали майже три доби.
Нарештi, на четвертий день, до табору приiхав мулла Саддам – знатний польовий командир талiбiв.

***

Муса-Кала, провiнцiя Гiльменд, Афганiстан
22.02.2007 15:35
– Ну що, великий хрестоносець стоiть на колiнах перед маленький афганський муджахiддiн? – глузливо запитав мулла поганою англiйською, пiдiйшовши до безпорадного зв'язаного Тревора, який лежав у пилюцi.
– Я не солдат, я журналiст. І я француз, – пересилюючи бiль, вiдповiв Тревор.
– Преса? – зло перепитав бойовик i, схопивши Тревора однiею рукою за плече, iншою навiдлiг дав йому гучного ляпасу. – Я тебе, собако, не питати, хто ти е.
Вiн узяв у руки його пластикове посвiдчення i почав розглядати з вдоволеною посмiшкою на обличчi.
– Преса – це добре. Нам потрiбен преса, дуже потрiбен.
– Що ви вiд мене хочете?
– Вiд тебе – нiчого. Що ти можеш? Ти слабкий, ти хворий. Ти нiчого не можеш. А твiй господар – можеш! Вiн платити для мене. Багато платити.
– За мене нiхто не заплатить i цента, я не настiльки важлива персона, – сплюнувши кров, тихо промовив Тревор.
– Платити, багато платити. Ти завтра знiмати на вiдео. Ти сам його просити, для платити, – прошипiв мулла, наступивши ногою на обличчя Тревора. – А якщо не платити, то ти по шматочках iхати додому в Париж, в редакцiю пересилати.
Мулла пiдвiвся i дав якесь розпорядження, звернувшись до бойовикiв на пушту. Тревора швидко пiдняли i потягли, але не до ями, де його утримували ранiше, а в глиняний сарай до iнших бранцiв, де було принаймнi сухо. Його кинули до невеликого примiщення, вiдгородженого вiд решти бранцiв подвiйною стiною з дощок. На руки i ноги одягли кайданки, якi прикували ланцюгом до дерев'яного брусу на стелi, дали трохи iжi i кухоль води. Зараз Тревор здавався бойовикам зовсiм зламаним i безпечним.
Але вiн чекав саме цiеi митi. Талiби були впевненi, що прикутий ланцюгом, зморений голодом, знеможений побиттями бранець мрiятиме про сон, i бiля сараю безпечно залишили тiльки одного моджахеда зi зброею, який одразу ж, як стемнiло, посмаливши опiуму, заснув, притулившись до стiни.
Навички звiльнення вiд усiляких спецзасобiв Тревор отримав ще пiд час служби в Легiонi. Коли вiн переконався, що все навколо стихло, не зволiкаючи i без зайвих зусиль зняв з рук i нiг кайданки i через благенький дiрявий дах вибрався назовнi.
Знешкодивши охоронця, захопивши автомат i пiдсумок з гранатами, Тревор вiдчинив iншi дверi сараю i неголосно скомандував:
– Виходьте! Швидко!
Але у вiдповiдь пiднялася тiльки дiвчина, яка рiшуче попрямувала до виходу.
З темряви задушливого примiщення долинув хрипливий чоловiчий голос:
– Кейт, подумай, вас пiймають i стратять. Не роби цього.
Але Кейт упевнено зробила крок до вiдчинених дверей i мiцно взяла Тревора за лiкоть.
– Керувати автiвкою вмiете? – запитав Тревор, залишаючи сарай, i, не чекаючи вiдповiдi, вказавши на бiлий джип, прошепотiв: – Зазвичай ключi залишають у пiдлокiтнику. Умикайте двигун i чекайте на мене. Якщо щось пiде не так, то знайте, що шлях на волю – просто за он тим муром.
Кейт побiгла до авто, а Тревор облив бензином iншi два джипи й ящики з боеприпасами, складенi один на одного пiд невеличким наметом. Почувши шум двигуна, з будинку вискочили двое бойовикiв, але цiеi митi просто в них пiд ногами вибухнула граната, кинута Тревором. З вiкон будинку почалася безладна стрiлянина. Тревор кинув у будинок ще двi гранати й автоматною чергою пiдпалив розлитий бензин. За мить усе навколо перетворилося на вогняний факел. Вiдстрiлюючись, Тревор кинув гранату в бiк ящикiв з боеприпасами, заскочив у вiдчиненi дверцята автiвки i голосно скомандував:
– Рушай!
– Куди? – збентежено запитала Кейт i невпевнено поклала тремтячi руки на кермо.
– Туди! – крикнув Тревор. Вiн схопив однiею рукою кермо, а лiвою ногою натиснув на педаль газу разом iз ступнею Кейт, спрямовуючи автомобiль просто на глиняну огорожу. – Тримайтеся мiцнiше!
Автомобiль, зруйнувавши вщент мур, вилетiв на пiщану дорогу пiд громохкi вибухи боеприпасiв, що здетонували. Над селищем пiднялася яскрава вогняна заграва, осяявши втiкачам шлях.
– Тепер можна увiмкнути фари, – через деякий час, коли палаючий будинок зник за пагорбом, тихо сказав Тревор. – Звiдси до Сангiна кiлометрiв зо двадцять п'ять, не бiльше. Рухайтеся, не зупиняючись, до рiчки. Там недалеко британська база… Нас мають побачити патрулi.
Тревор ледве промовляв слова. Кейт тiльки зараз помiтила, що вiн притискае долоню до лiвого боку грудей. Крiзь пальцi його руки сочилася кров.
– Ви пораненi? Що з вами? – стривожено запитала Кейт.
Але Тревор мовчав. Вiн утратив свiдомiсть, i його тiло обм'якло.
– Не мовчiть, говорiть зi мною, – крикнула перелякана Кейт, але вiдповiдi не отримала.
Вона рукою притиснула його рану i ще сильнiше тиснула педаль газу.
Тревор отямився в палатi вiйськового шпиталю. Бiля нього в бiлому халатi, накинутому на вiйськово-польову форму, сидiла Кейт з розгорнутою книжкою в руках i дрiмала.
– Де я? – ледь чутно спитав Тревор.
– Ми в Кандагарi, на американськiй базi, – вiдповiла сонна Кейт, радiсно усмiхнувшись.
– Скiльки я спав?
– Майже три доби. Вам зробили операцiю, тепер усе вже позаду.
Тревор озирнувся навколо, потiм подивився на Кейт i ледь помiтно усмiхнувся:
– А ми ж з вами навiть не встигли познайомитися. Мене звуть Тревор Бланш.
– А мене Кейт. Кейт Ларсен. Я з Австралii. Хотiла подякувати вам за порятунок.
– Не варто, Кейт, я тут тiльки завдяки вам, отже, ми квити.
Наступного дня Тревора i Кейт вивезли з Афганiстану до Швейцарii. У Цюрiху Тревор пiдлiкувався i весь свiй вiльний час проводив з Кейт. Тревор навiть намагався залицятися до неi, але пiсля кiлькох ночей, проведених разом, Кейт дала йому зрозумiти, що не мае намiру зав'язувати з ним серйознi стосунки, щоб не розчаровуватися, i вважае за краще бути вiльною вiд будь-яких зобов'язань. Насправдi, Кейт випробовувала Тревора. Вiн iй дуже подобався, але своею жiночою iнтуiцiею вона без зусиль прорахувала його мiнливiсть i спробувала розбудити в ньому почуття власника. Тревор же легко прийняв умови Кейт i надалi дивився на неi тiльки як на колегу.
Спочатку це, звичайно, дуже дратувало Кейт, але вона не давала Треворовi це зрозумiти i завжди при нагодi була рада його бачити, особливо коли траплялася спiльна робота.
Насправдi, такi стосунки чоловiка i жiнки мали б через певний час припинитися раз i назавжди, але iх об’еднувала журналiстська робота: пiсля дво-, тритижневих вiдряджень вони обидва роз'iжджалися кожен до себе, до свого дому, до рiдних – у свiй свiт.
Оператора Етьена Тревор знав уже понад десять рокiв, ще з часiв роботи в Сьерра-Леоне. Вiн француз, але в його жилах тече й шотландська кров, по матерi вiн справжнiй scotch. Бiльшу частину дитинства й юнацьких рокiв, за його словами, Етьен провiв поблизу пiднiжжя найвищоi шотландськоi гори Бен-Невiс на узбережжi Лох Лiнн, у мiстечку Форт-Вiльям, де народилася його мати i жили всi iхнi родичi. Етьен кожною своею клiтиною вбирав традицii шотландцiв. Вiн пишався iсторiею Шотландii, яку дуже шанував i вважав своею. Тому у своi тридцять п'ять на француза скидався хiба що рисами свого худорлявого обличчя. Навiть татуювання на лiвому плечi у нього було зi словами девiзу Шотландii по-латинi: «Nemo me impune lacessit»[9 - Nemo me impune lacessit (лат). – нiхто не зачепить мене безкарно.].
Етьен завжди був небагатослiвний, скупий на прояв будь-яких почуттiв, усi своi емоцii завжди старанно приховував. Навiть жартував з кам'яним виразом обличчя, а найкраща похвала з його вуст звучала одним словом – «Непогано».
Але, незважаючи нi на що, Тревор дуже цiнував дружбу з Етьеном. Упродовж багатьох рокiв вони працювали плiч-о-плiч. Етьен супроводжував Тревора майже в усiх його експедицiях.
Окрiм цього, ось уже понад рiк Етьен залицяеться до Кейт, багато часу вони проводять разом. Кумедно спостерiгати, як цей високий, худорлявий, з орлиним носом i довгими руками француз нiжно ставиться до маленькоi Кейт, яка на двi голови нижча за нього. Тревор з усмiшкою спостерiгав за ними, мимоволi порiвнюючи цi стосунки з грою вогню й льоду. Було очевидно, що гаряче серце Кейт розтопило крижану брилу в грудях Етьена.
З Деном Тревор почав працювати пiвтора роки тому. Це був невисокий, вiдкритий юнак, пацифiст i серцеiд. Йому було всього двадцять п'ять. Одразу пiсля закiнчення унiверситету в Тампере вiн був прийнятий до Les Mondes як перспективний, молодий та амбiтний репортер. Головний редактор Les Mondes Рошфор опiкувався молодим репортером, у якого розгледiв талант. Вiн прагнув допомогти юнаковi розвинути цей талант. Рошфор зробив Дена помiчником Тревора, i той пiд час кiлькох вiдряджень на Близький Схiд супроводжував його й Етьена. Утiм подейкували, що Ден е далеким родичем Рошфора, а можливо, навiть плодом його амурних пригод у минулому. Хай там що, Рошфору вочевидь не байдужа доля цього юнака, i вiн iстотно допомагав тому знайти власний простiр у журналiстицi.
Пiсля того, як Етьен почав вiдкрито зустрiчатися з Кейт i вона переiхала жити до нього до Парижа, саме Ден став компаньйоном Тревора, вiдвiдуючи з ним нiчнi клуби Парижа й Цюрiха.
Сам Ден, як мiг, приховував свое минуле, нiколи про нього не згадував, але водночас тiшився бути корисним досвiдченим колегам i з усiею проникливiстю спостерiгав за Тревором, опановуючи навички нелегкоi роботи вiйськового журналiста. І саме Ден замiсть Тревора, як його асистент, останнiм часом висвiтлював судовий процес «США проти Вуда» – скандальну справу найбiльшого за всю iсторiю продавця нелегальноi зброi, яку розглядав Пiвденний окружний суд штату Нью-Йорк.

Роздiл 3

Женева, Швейцарiя
15.12.2011. 15:45
Тревор сидiв на верандi заповненого вiдвiдувачами ресторану i спостерiгав за столиком поблизу входу, за яким сидiла лiтня сiмейна пара i тихо розмовляла. Було дуже весело спостерiгати, як чоловiк потайки вiд дружини пiдгодовував мiнiатюрного песика, що сидiв пiд столом i з нетерпiнням чекав черговий шматок ласощiв з його тарiлки.
Тревор розгорнув свiжий часопис, намагаючись знайти останнi публiкацii щодо процесу над Вудом, але, погортавши його i нiчого не знайшовши, покликав офiцiанта для розрахунку. Саме тут i сталася ця несподiвана зустрiч, що кардинально змiнила його життя, мимоволi оголивши ту його частину, про яку вiн навiть не здогадувався.
Раптом Тревор почув сербську мову. Розмовляли чоловiк i жiнка, очевидно, туристи. З ними двое дiток вiком рокiв семи. Голос чоловiка здався йому знайомим. Тревор готовий був побитися об заклад, що знае цю людину дуже близько. Вiн умить вiдклав газету i почав придивлятися до силуетiв фiгур, що вiддалялися. Жiнка йшла попереду, тримаючи двох дiточок за руки. Чоловiк розглядав брукiвку з написаними на нiй назвами мiст i мимоволi повернувся у бiк Тревора. Це був невисокий, на вигляд п’ятдесятилiтнiй огрядний чоловiк, який уже почав лисiти, в окулярах з товстими лiнзами, одягнений у пошарпаний, але чистий костюм, поверх якого – пожмаканий, довгий не за розмiром темно-синiй плащ.
Раптом Тревора осiнило, i вiн, пiднявшись зi стiльця, голосно гукнув сербською:
– Йоване? Друже мiй, Йоване, це ти?!!!
Чоловiк здивовано озирнувся. Дружина теж звернула увагу на незнайомця, який голосно кликав ii чоловiка. Обое дiток одразу пiдiйшли до матерi i притиснулися до неi.
– Йоване, привiт! Це я, Тревор. Старий, не впiзнаеш мене?
– Тео?! – вiдгукнувся з подивом чоловiк, широко розкинувши руки. – Треворе! От чого не сподiвався, того не сподiвався! Скiльки лiт, скiльки зим? Оце так зустрiч!
Друзi мiцно обiйнялися.
– Я гадав, що бiльше тебе нiколи не побачу, – сказав Тревор, – скiльки рокiв минуло – десять? Дванадцять?
– Тео, п'ятнадцять рокiв, не менше! Ти ще тодi в Легiонi служив, – протираючи хусточкою спiтнiлi скельця окулярiв, повiльно, зi сльозами щироi радостi вiдповiв Йован. – Я навiть уже i забув, як ти виглядаеш. Дай-но я тебе роздивлюся!
Йован надiв окуляри, пильно глянув на Тревора. Тримаючи його за плечi, вiн радiсно вигукнув:
– Та ти, чортяка, тримаешся молодцем, зовсiм не змiнився! Правда, Анно? Це Тревор… Тео, мiй друг, я тобi розповiдав.
Дружина Йована простягнула Треворовi руку й окинула його оцiнювальним поглядом.
Анна була високою, худорлявою i вельми привабливою жiнкою, хоча i без краплi макiяжу на обличчi, водночас одягнена була в дешеве сiре пальто i довгу чорну спiдницю, що рiзко контрастували з ii аристократичною поставою. Тревор одразу звернув увагу на чудовий манiкюр i доглянутi руки Анни. Вся ii одежа якось безглуздо виглядала на тлi ii яскравоi зовнiшностi.
– Колись i ти був високим красенем iз зеленими очима та густим чорним волоссям, – пожартувала вона, легко погладивши Йована по лисинi. – Наскiльки я знаю зi слiв чоловiка, то ви ровесники, друзi-нерозлийвода з дитинства.
Анна дуже гарно говорила сербською з ледь вiдчутним росiйським акцентом. Вона була молодшою за Йована рокiв на десять, а то й бiльше, i поводилася чомусь неприродно стримано, навiть жарт, що прозвучав з ii вуст, видався Треворовi дещо удаваним.
– Йоване, ти про мене розповiдав? – здивувався Тревор i одразу запропонував: – Друзi, давайте сядемо на верандi. Мiй столик вiльний, немов тiльки i чекав на вас.
– Так, я багато й часто про нас розповiдав, друже мiй, – вiдповiв Йован, сiдаючи за столик, а потiм звернувшись до дружини й усмiхнувшись, продовжив: – Люба, адже ми з Тревором рокiв з дванадцяти разом. Стiльки всього було! Навiть планували разом служити в Легiонi. Правда, Тео? Мене тодi за станом здоров’я не пропустили, але ж мрiяли завжди бути разом. До речi, ти тут надовго?
– Нi, на кiлька днiв. Рiздво хочу провести десь у горах, ближче до снiгу, бо тут його, напевно, цього року годi й чекати.
– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповiдай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.
Але Анна взяла Йована за руку:
– Любий, ви тут спiлкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляемо. Вам без нас буде набагато веселiше, – i вона пiднялася зi свого стiльця.
Тревор допомiг Аннi надягнути пальто i звернув увагу на маленький клаптик паперу бiля комiрця з внутрiшнього боку пiдкладки, прищеплений до неi залiзною скобою. Це був ярлик з номером з хiмчистки. Такий самий ярлик був пiдколотий i до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована вiдволiк його вiд думок.
– Розкiшна жiнка, чи не так?
– Так, – якось вiдчужено вiдповiв Тревор i подивився назирцем за Анною. Двое дiток дрiботiли за нею, i за мить усi трое загубилися в натовпi на площi.
– Ти навiть не уявляеш, як менi з нею пощастило! Ми вже десять рокiв разом.
– Росiянка?
– Нi, сербка, але все життя прожила в Каталонii. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюеш?
Друзi, справдi, не бачилися дуже давно i iм було що розповiсти один одному.
Тревор познайомився з Йованом на початку вiсiмдесятих ще в школi в Парижi, куди сербська сiм'я Йована переiхала з Югославii, тiкаючи з Косова пiсля трагiчних подiй 1981 року. У дитинствi Йован багато розповiдав Треворовi про тi подii, коли потоки бiженцiв попрямували з Косова до Сербii, покинувши своi будинки i села через албанських нацiоналiстiв. Село, де жила сiм'я Йована, ущент спалили албанцi, i сотнi людей перетворилися на бiженцiв.
З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тiльки той переступив порiг школи. Спочатку Треворовi було шкода цього скромного, тихого i завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будинку тiтки Ханни Фрашон.
Пiсля закiнчення школи друзi вирiшили разом вступити до Легiону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичноi комiсii несподiвано отримав статус «до стройовоi служби непридатний» через вроджену плоскостопiсть. Вiдтодi iхнi шляхи розiйшлися.
У ресторанi вони просидiли допiзна, пiсля чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бiк Лемана[10 - Леман (фр. Lac Lеman, Le Lеman, Lac de Gen?ve) – друга назва Женевського озера.], де Йован зупинився з сiм'ею. Далi постояли на мосту Мон-Блан, що з'еднував двi частини мiста, милуючись неспокiйною гладдю Женевського озера.
Нiчне мiсто iскрилося барвистим свiтлом, що райдужними блискiтками вiдбивалося на дзеркалi схвильованоi води, немов на живописах Вiнсента ван Гога. Фонтан, що викидае в небо стосорокаметровий густий струмiнь води, гордо височiв над невеликим рукотворним мисом.
– Тео, ти знаеш, ми тут не зовсiм заради вiдпочинку, – пiсля невеликоi паузи вимовив Йован. Пiд час цiеi розмови вiн намагався не дивитися Треворовi в очi, блукаючи поглядом по темнiй водi озера. – Я тут проходжу психологiчну адаптацiю пiсля лiкування вiд алкогольноi залежностi.
Гуркiт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, пiдвищивши голос:
– Я вже втрете лiкуюся, Тео. Утрете! Але сьогоднi вже дев'яносто четвертий день, як я в повнiй зав'язцi. Тут, у Женевi, е дуже гарний психолог, який допомагае менi. Я тут буваю раз на три мiсяцi впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.
Тревор мовчки дивився на нього.
– Життя, Тео, така штука! Мрiеш про одне, а виходить зовсiм iнше, – з гiркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собi втягнуло i затягнулося. Але зараз я сподiваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала менi одна молода жiнка, чудовий психолог, яка мае здатнiсть гiпнотизувати. Менi ii порадили, коли я майже все втратив. Тодi я вже пiвроку жив сам i був практично на смiтнику. А нинi у мене знову все налагоджуеться.
Тревор вирiшив помiняти тему розмови, вiн вiдчував, наскiльки важко Йовановi говорити про це, йому й самому стало нiяково.
– Йоване, а пам'ятаеш, як ми з тобою на гiпноз ходили, коли до нас у мiсто приiжджав якийсь гастролер-гiпнотизер? Пам'ятаеш, вiн нас тодi начебто тiльки одних не змiг загiпнотизувати, i нас виставили з клубу? – Тревор усмiхнувся i продовжив: – Вiдтодi я впевнений, що у мене стiйкий iмунiтет на гiпноз та iншi навiювання.
– Треворе, ти не розумiеш, у неi колосальнi здiбностi! Та й зовнi… – Йован пiдморгнув Треворовi i продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дiвчина просто видатна в усiх сенсах. У мене завтра вранцi вiдбудеться останнiй сеанс. До речi, вона дуже ефектна i самотня.
Останне слово Йован вимовив змовницьким тоном i знову пiдморгнув Треворовi.
«Справжнiй гiпнотизер, – мiркував Тревор, – ефектна дiвчина, хороший психолог. Чи не забагато епiтетiв для однiеi людини?»
– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мрiяв пов'язати свое життя з полiтикою, – знову спробував змiнити тему розмови Тревор, а потiм, нiби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здаеться, у Москвi МДІМВ закiнчив?
– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речi, з вiдзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Пiсля закiнчення унiверситету працював, потiм одружився, потiм – двое дiток i невелика юридична контора в центрi Праги. Спокiйне розмiрене життя дещо розслабило мене, i я ледь не втратив усе. Але сподiваюся, усе це вже в минулому.
– Так, Йоване, життя коригуе нашi плани. Інодi здаеться, що ми простi спостерiгачi за тим, як усе тече i проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра iдеш? О котрiй?
– Вiд'iжджаемо потягом в обiд одразу пiсля сеансу. Вiдпочили, пiдлiкувалися i доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празi, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспiлкуемося. Головне – ми знайшли один одного! – вiдповiв Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.
– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справдi, дуже дивно, що ми ось так несподiвано…
– У тебе в Женевi ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?
– Нi, Йоване, зi справами цього року вже покiнчено. Я тут тiльки вiдпочиваю. До речi, у нас е привiд випити хорошого брендi, – Тревор кивнув у бiк центру. – Ходiмо, я знаю тут одне чудове мiсце. Можливо, не вип'еш, то хоч подивишся i порадiеш за товариша.
– Нi-нi, Тео, – запротестував Йован, – я б iз задоволенням, але у мене режим. Через пiвгодини я вже маю бути в лiжку. І бажано натщесерце.
– Раз мусиш бути в лiжку, то йди, – усмiхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобаеться менi цивiлiзацiя! А то щось останнiм часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.
– Ось тобi ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадiв Йован. – Тобi просто потрiбне перезавантаження мозку. Навiть пiсля одного ii сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаеш? Година релаксацii, i одразу вiдчуеш полегшення.
– О’кей, Йоване, – трохи помiркувавши, вiдповiв Тревор. – Нехай. Усе одно час е. Завтра сходимо до неi. Коли там у тебе сеанс?
– Дивись, у мене розпочинаеться о дев'ятiй, триватиме хвилин сорок, не бiльше. Я з нею домовлюся на десяту i там на тебе чекатиму. Добре?
– Добре, – погодився Тревор i, прощаючись, обiйняв друга, – подивимося на твою «ефектну дiвчину». До речi, Йоване, як ii звати?
– Аманда. Їi звати Аманда.
Прощаючись, друзi домовилися зустрiтися наступного дня вранцi на Rou du Cendrier 19.

Роздiл 4

Прага, Чехiя. (Роберт)
16.12.2011. 17:15
Кажете «Інсомвiта[11 - Insomvita (вiд лат. in- – «в-», «по-», лат. somnum – «сон», лат. vitae – «життя») – життя в сновидiннi.]»,? «Життя у сновиддi»? Так-так… Цiкаво… Дуже цiкаво… Кхе-кхе… «Інсомвiта»… Самi намудрували чи хтось напоумив? – чоловiк рокiв шiстдесяти у бiлому халатi i з тоненькою сивою борiдкою оглядав Роберта. Вiн замовк i пильно з напiвпосмiшкою, не приховуючи недовiру, подивився Робертовi у вiчi. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, е правдою i в цьому немае нi крихти брехнi, то ви унiкальна особистiсть, ви справжня знахiдка для психiатра!
На лiкаря-психiатра доктор Олександр Фрiдман зовсiм не був схожий. У розумiннi Роберта психiатр – це серйозний огрядний чоловiк у дорогому костюмi з музичними, охайними руками пiанiста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою вiд бакенбард.
Але перед Робертом сидiв невисокий, худий лiтнiй чоловiк з невеликою, ретельно пiдстриженою сивою борiдкою i короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мiнiатюрним та жiночним. Його сиве волосся ретельно пiдстрижене i гладенько зачесане назад.
Рухи лiкаря швидкi, майже блискавичнi. Коли вiн говорив, а говорив вiн дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикцiя його була правильна, кожне слово вiн вимовляв дуже чiтко.
Психiатр послiдовно здiйснював свiй ритуал: вiд очей вiн перейшов до язика i гортанi, пом’яв кистi рук i легенько постукав по колiнах гумовим молоточком.
– Нiяких вiдхилень! Антидепресанти приймаете? На мiгрень страждаете?
– Нi. Антидепресанти нiколи не потребував, – вiдповiв Роберт, – та й пiгулки приймаю вряди-годи. Щодо мiгренi, то навiть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востанне.
– А сон? Можливо, страждаете на безсоння? – лiкар вочевидь був збентежений i навiть не намагався це приховувати. – Ви виглядаете дещо втомленим.
– Пане лiкарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрiзь i в будь-якому положеннi, – усмiхнувся Роберт. – Я тiльки-но з вiдрядження. Не спав майже добу – чуже мiсто, перелiт.
– Перевтома? Недосипання? Багато працюете?
– Та нi, лiкарю. Зi мною все гаразд. Питання зовсiм в iншому. Я хотiв дiзнатися, чи траплялося вам щось подiбне?
– Наркотики ранiше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свiй допит лiкар.
– Док, та нiчого подiбного. Я навiть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю i нiколи не палив.
Роберт спробував говорити рiвним, спокiйним голосом, щоб переконати психiатра у своiх словах, позаяк його очi просвердлювали Роберта пiд час цього допиту наскрiзь.
– Так-так-так… Зрозумiло… Зрозумiло… Усе зрозумiло! А ранiше до лiкарiв зверталися з цiею проблемою?
– Я вам уже казав, тут нi до кого нiколи не звертався. Менi порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.
– Так-так-так… Аманда, – протяжно та вiдсторонено промовив лiкар i, не звертаючи уваги на останнi слова Роберта, пiдвiвся i повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що нiяких травм голови у вас не було. А у дитинствi? Можливо, стреси, психiчнi розлади, фобii чи якiсь дитячi тривоги?
– Пане лiкарю, нiчого подiбного. Я взагалi нiчим серйозним нiколи не хворiв.
Психiатр пильно подивився Робертовi у вiчi i знову почав обмацувати його потилицю. Його пальцi, як масажний прилад, приемно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослiдженим i дюйм черепа пацiента.
– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобiя це чи нi, але я вiдчуваю у потязi нестерпний дискомфорт.
Лiкар зовсiм не звернув уваги на слова Роберта i продовжував обмацувати його голову, потiм задумливо вимовив:
– Чому так? Як менi вiдомо, залiзничний транспорт – найбезпечнiший.
Але зненацька зупинився i, не знiмаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул i швидко запитав:
– А чим вас так лякае потяг?
– Це все через трощу пiд Ленброук Гроув у Лондонi.
– Так-так-так, – швидко промовив психiатр, – розповiдайте.
– Це було давно, здаеться, у жовтнi 1999 року. У Редiнгу вранцi перед самою посадкою у вагон менi рiзко стало зле просто на перонi. Сталося сильне запаморочення, i менi здалося, що на мить я навiть втратив свiдомiсть. І тут у мене виникло видiння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей помiж нагромаджених уламкiв вагона, повного закривавлених трупiв. Я навiть вiдчув вогонь на обличчi вiд полум'я, що охопило вагон. І раптом у головi чийсь голос дав менi чiтку установку не сiдати в цей потяг. А ввечерi з новин я дiзнався, що на четвертому кiлометрi вiд лондонськоi станцii Педдiнгтон трапилася моторошна залiзнична троща, у якiй зiткнулися два потяги, що призвело до загибелi понад тридцяти осiб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увiйти, постраждав найбiльше.
– Педдiнгтонська троща, – згадав доктор Фрiдман, – я читав про цю подiю в газетах.
– Так. Вiдтодi я уникаю потягiв. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене i зараз перед очима стоiть той вагон – гора понiвеченого металу й обгорiлi тiла. То було жахливо.
Доктор Фрiдман слухав розповiдь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.
– Видiння, кажете, – вимовив лiкар пiсля того, як Роберт замовк. – Там, здаеться, усе сталося через свiтлофор? Та-а-ак… А бiльше нiяких видiнь у вас не було?
– Нi, пане лiкарю, – невпевнено вiдповiв Роберт. – Ось тiльки сни…
Тим часом пiсля ретельного обстеження черепа психiатр знову перейшов до очей та язика пацiента.
– Розтулiть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, i покажiть менi язика.
Здавалося, що вiн шукае дiагноз, написаний десь у ротовiй порожнинi.
– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нiчим серйозним не хворiли? – спитав лiкар, розглядаючи горло Роберта. Вiдповiдi вiн i не очiкував, оскiльки рот Роберта був широко розтулений.
Роберт звернув увагу, що у лiкаря, немолодоi вже людини, очi не просто блищали, вони сяяли юнiстю та життям. Так виглядають очi у дiтей, коли iх вiдривають вiд гри.
– А що Аманда? – несподiвано i швидко спитав лiкар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомi з нею?
– Аманда? Нi. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тiльки минулоi ночi.
– Тревор… – задумливо мовив лiкар. – Вибачте, а як виглядае ця ваша Аманда? Скiльки iй рокiв?
– Я ii не бачив, та дуже чiтко вiдчував i чув… Але чомусь саме зараз я зрозумiв, що знаю, як вона виглядае. На вигляд iй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкiра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очi… – Роберт замислився i, перевiвши погляд на лiкаря, вимовив: – у неi якiсь неймовiрнi казковi очi зеленувато-блакитного кольору. Вони…
– Ви розумiете, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпiнням обiрвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?
– Ну не зовсiм до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моему свiтi, звернувся до хорошого психiатра або, зрештою, до психолога i розповiв йому все. Вона сказала, що iй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розiбратися, що зi мною вiдбуваеться там. Тобто з Тревором…
– Дивно все це, вам не здаеться?
– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цiкавлюся питанням дисоцiативних розладiв, менi бiльше, нiж будь-кому, хочеться зрозумiти все.
– Овва! Ви читаете медичнi журнали? – здивовано промовив лiкар, пiднявши брови. – Розумiете, голубчику, дисоцiацiя багатьма психiатрами i мною, мiж iншим, теж розглядаеться як симптоматичний прояв у вiдповiдь на травму, критичний емоцiйний стрес, вона пов'язана з емоцiйною дизрегуляцiею. Але, як менi здаеться, нiчого подiбного з вами не траплялося, окрiм випадку першого рецидиву i вашоi реакцii на нього.
– Так, лiкарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоцiативний розлад мае надуманий характер.
– Так, шановний, ви абсолютно правi. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!
У кабiнетi запанувала тривала тиша. Лiкар Фрiдман напружено обмiрковував ситуацiю. Вiн уперше зiткнувся з подiбними симптомами i перебiгом, як вiн гадав, хвороби.
– Ось ви, Роберте, говорите про дисоцiативнi розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо iнше. Розумiете, щоб дiагностувати множинну особистiсть або, iнакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрiм наявностi хоча б двох особистостей, якi регулярно i по черзi контролювали б вашу поведiнку, потрiбна також втрата пам'ятi, що виходить за межi нормальноi забудькуватостi. У цьому випадку втрата пам'ятi зазвичай вiдбуваеться як перемикання каналiв. Але у вас зовсiм iншi симптоми. І потiм цей Тревор… – доктор задумався. – Розумiете, ваша пам'ять чiтко транслюе все те, що з вами вiдбуваеться i тут, i там. Проявiв вашоi iншоi особи – Тревора – не спостерiгаеться. Контроль над вашими вчинками здiйснюете тiльки ви, i я не бачу нiякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивуе. Я не знаю жодного подiбного випадку, описаного в медичнiй практицi.
Вiн стиснув пальцi на руках i доторкнувся ними до пiдборiддя. Вiд видимого напруження пальцi побiлiли.
– До речi, Роберте, ви звернули увагу на iм'я Тревор?
Лiкар з цiкавiстю людини, яка тiльки-но розкрила якусь таемницю або максимально наблизилася до ii розкриття, пильно подивився на Роберта.
– А що з ним не так?
– Як що? Це ж палiндром! Тобто слово, яке однаково читаеться як злiва направо, так i справа налiво. Дивiться, – лiкар узяв аркуш паперу i написав на ньому великими лiтерами. – Ось, як це виглядае. Тревор – це дзеркальне вiдображення вашого iменi, Роберте.
– Так, – вiдповiв здивовано Роберт, – я нiколи на це не звертав уваги, але це, насправдi, так.
– Так, Роберте, дзеркальне вiдображення! Палiндром. До речi, а як ви вiдчуваете час? Вiн синхронний?
– Здебiльшого вiн майже збiгаеться. Там життя тече строго за правилами, навiть якщо тут я два днi не посплю. Але зазвичай у сновидiннi я нiби повертаюся на останню вихiдну позицiю. Інодi немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттево наповнюеться iнформацiею. Це я вже потiм розумiю, що так було, коли прокинусь.
– Значить, бувають моменти з того життя, якi ви не можете згадати?
– Так само, як i в цьому життi, лiкарю. Усi вiдчуття iдентичнi, – вiдповiв Роберт. – Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який ранiше був перерваний, немов вiдпускаю на вiдеомагнiтофонi натиснуту клавiшу паузи. Ну, крiм останнього випадку з Амандою. Там було по-iншому.
Доктор Фрiдман дивився на Роберта i щось обмiрковував. Його мучили сумнiви, i вiн немов намагався сам собi пояснити, що вiдбуваеться, перебираючи в головi всi знайомi йому випадки роздвоення особистостi, порiвнюючи iх з цим незрозумiлим станом свого нового пацiента. Пiсля тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зiтхаючи, лiкар вимовив:
– Розумiете, Роберте, ваш стан, навiть беручи до уваги вашi фантазii про нiчнi подорожi у сновидiннях, не викликае у мене занепокоення, це цiлком вiдповiдае психiчним вiдхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбуе ось що… – лiкар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. – Вашi суiцидальнi намiри, що я вважаю наслiдком депресii, але, як я зрозумiв, ви з нею самостiйно намагаетеся боротися. І це дуже правильне рiшення. Адже пасивне перебування в депресii подiбне до того, як сидiти на березi рiчки в очiкуваннi, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тiшить у цiй ситуацii те, що ви не чекаете, а намагаетеся самi знайти вихiд з неi, шукаете шляхи, аналiзуете.
– Ви не зовсiм мене зрозумiли, лiкарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихiдь, i вони не е наслiдком якоiсь депресii. Мое життя тут, поза сновидiнням, мене повнiстю влаштовуе. У мене пристойна робота, кар'ера, кохана дiвчина. Але… – Роберт замовк i, зiтхнувши, приречено промовив: – Менi iнодi здаеться, що це все не справжне, не реальне. Я довго розмiрковував над цим, порiвнюючи цей свiт i той. А що, як це все – просто чийсь сон? Що якщо i я, i ви, i весь цей свiт – мое сновидiння, моя уява i не бiльше? І ось у цьому випадку самогубство виступае кардинальним способом вирiшення питання. Розумiете?
– Тобто ви вважаете, що, вбиваючи себе в цьому життi, ви просто прокинетеся в тому, нiби увi снi? Я правильно вас зрозумiв? – спитав лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, продовжив: – Коли так, то дивiться, якщо ми з вами, як ви вважаете, знаходимося зараз увi снi, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навiть припустити, що ви маете рацiю i цей свiт – ваше сновидiння, чи впевненi ви, що не вбивали себе ранiше в цьому життi, яке ви тiльки-но назвали сновидiнням?
– Це тiльки мое припущення. А що стосуеться самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що вiдбувалося зi мною вчора, мiсяць чи кiлька рокiв тому. Я пам'ятаю все вiд самого дитинства.
– Напевно, мав би… – обмiрковуючи ситуацiю, байдуже вимовив лiкар, а потiм подивився на Роберта i серйозно продовжив: – Припустiмо, що цей свiт – ваше сновидiння. Тодi що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальнi деталi вашого життя так, щоб ви iх брали як данiсть, незаперечний факт, бо вони вживленi тут у вашу пам'ять. Розумiете абсурд ситуацii? До речi, як давно ви почали думати про самогубство?
– Рокiв п'ять-шiсть. Одразу пiсля того, як я, зрештою, зрозумiв, що не знаходжу виходу i пояснення ситуацii, що склалася. Я часто обмiрковував це i чiтко пам'ятаю, коли пiдходив дуже близько до межi, але так i не зумiв зробити останнього кроку.
Роберт замовк. Лiкар продовжував уважно дивитися йому у вiчi, щось обмiрковуючи. У кабiнетi на деякий час знову запанувала тиша. В очах лiкаря вгадувався сумнiв разом iз зацiкавленiстю. Порушивши мовчання, вiн пiдсумував:
– Отже, голубчику, я вiзьму вас до себе. Завтра вихiдний, i тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моему кабiнетi. Медикаментозна терапiя тут не допоможе. Ми покопаемося у вашому мозку, у вашiй свiдомостi. Усе почнемо спочатку. Як психотерапiю ми, справдi, застосуемо клiнiчний гiпноз, як i казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще бiльше деталей i розповiсти менi. Я чекатиму вас завтра ось за цiею адресою.
Лiкар акуратним, калiграфiчним почерком, не властивим людям його професii, написав на вiзитiвцi свою домашню адресу i вручив ii Робертовi.
– Не тягнутимемо з iнтригою. Я чекатиму вас завтра о десятiй годинi ранку. Так, i передайте Амандi вiд мене полум'яний привiт.
Лiкар спровадив Роберта до виходу i бiля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вiчi i холодним голосом вимовив:
– Я вам не вiрю, шановний. Не вiрю нi на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заiнтригований, аж надто неймовiрна ваша брехня. Настiльки неймовiрна, наскiльки неймовiрною може бути тiльки сама правда.

Роздiл 5

Татри
24.12.2011. 03:23
Роберт стояв над урвищем i мовчки слухав розмiрений шум рiчки. Вiн спостерiгав, як через великi валуни пробивалися чорнi потоки води, i згадував. У головi спливали фрагменти його дитинства й юностi. То з'являлися, то зникали чиiсь обличчя, рiднi, близькi чи просто знайомi. Однi усмiхалися, iншi дивилися з докором. А вода все мчала i мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревiла вiд безпорадностi перемогти вкритi снiгом пласкi кам'янi валуни, якi перетинали iй шлях до волi.
Але Роберт нiчого цього не помiчав. У думках вiн був далеко вiд цiеi рiчки i вiд цього заснiженого мiсця.
Хто вiн? Тревор зi сновидiнь, до якого вiн прирiс i думками, i спогадами, i, здаеться, навiть тiлом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче i реально вiдчутнiше ще кiлька днiв тому, але не зараз. Цiеi митi спогади змiшалися, у головi все вирувало i клекотiло, як унизу бiля пiднiжжя скелi. В один i той же час спогади життя Тревора i реальностi змiшалися i короткими кадрами малювали прожитi образи i сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе нiби зупинилося, стихло i спогад давно пережитого стану обволiк Роберта теплом i тужливим почуттям чогось давно забутого i втраченого.

***

…Нiч. Рiздво. Дитяча кiмната. Посеред кiмнати великий стiл, на якому стоiть прикрашена невеличка ялинка. Золотi та срiбнi нитки дощику з фольги спадали вiд верхiвки по гiлках до самого низу. Круглi кульки з вати, що нагадували великi снiжнi пластiвцi, прикрашали гострi гiлочки новорiчного дерева.
Ялинка сяяла гiрляндами у виглядi бiлих снiжинок i рiзноманiтних iграшок у формi космiчних об'ектiв. Усерединi гiрлянд рiзними кольорами свiтилися лампочки. Вiд цього свiтла на стелi з'являлися фантастичнi вiдблиски, що надавало святу ще бiльшоi казковостi.
Пiд ялинкою – кiлька помаранч i бiлий Дiд Мороз iз пап’е-маше з посохом i червоним лантухом для подарункiв на плечах, який з року в рiк з'являвся пiд кожною новою ялинкою зi староi пожовклоi картонноi коробки, де його зберiгали разом iз iграшками, гiрляндами, кульками, пожовклою вiд часу ватою i довгими нитками дощу з рiзнокольоровоi фольги.
Запах свiжоi смереки заповнював усю кiмнату, а з кухнi доносився аромат ванiлi i свiжоi випiчки.
Роберт не розумiв, чому вiн прокинувся. Вiн просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулицi лунали дзвiночки, грав акордеон i долинали рiздвянi колядки.
Рiздво було в самому розпалi. Люди, переодягненi в костюми героiв рiздвяного вертепу, просто на заснiженiй вулицi розiгрували спектакль. Вони були одягненi у шкiряний, вивернутий хутром назовнi одяг, пiдперезанi ременями на поясi i хрест-на-хрест на грудях, на ногах – грубi штани, заправленi у валянки, на ременi начепленi залiзнi дзвiночки – великi i маленькi. Пiд час бiгу i тупцювання на мiсцi вони видавали рiзнi за тоном, глибиною i тривалiстю звуки. Грубо зробленi чорнi маски з прорiзами для очей закривали обличчя, на голови надягнутi чорнi тюрбани з червоними стрiчками, а в руках – дерев'янi кривi палицi-ключки або мiтли. Розмовляти iм за традицiею було заборонено, вони тiльки гарчали i гавкали, як собаки, лякаючи перехожих i розважаючи дiтей. Іншi учасники вертепу – колядники – були одягненi в гуцульськi костюми – киптари, сардаки чи козячi кожушки. Вони несли попереду велику зiрку на довгiй жердинi i спiвали рiздвянi колядки.
Театральнi дiйства влаштовувалися майже бiля кожного двору. Четверо дякiв несли зменшену копiю сiльськоi церкви i скриню для пожертвувань з одного двору до iншого. Господарi дворiв, послухавши колядки i псалми, обдаровували колядникiв i робили пожертви на церкву.
Навколо лунали смiх i веселощi. Колядки звучали повсюдно. Незважаючи на холод, гармонiсти грали голими пальцями по клавiшах i кнопках гармонiки, акомпануючи колядникам. Затихало все те тiльки пiд ранок i ближче до вечора наступного дня все розпочиналося спочатку. І так усi три зимових днi Рiздва.
На вулицях Гаршфольво, невеликого села на околицях курортного мiстечка Сольви, що загубилося мiж гiр, де жила сiм'я Роберта, було темно. Але завдяки рясному снiгу, що випав пiд самий Новий рiк, i яскравому свiтлу зiрок усе навколо було яскравим i чарiвним.
Будинки вздовж вулицi щiльно притискалися один до одного вузькими дворами. З усiх вiкон рiзнокольоровими вогнями виблискували прикрашенi iграшками i гiрляндами новорiчнi ялинки.
Очi самi по собi заплющувалися вiд утоми, сон долав Роберта i намагався повнiстю зламати його волю i змусити пiдкоритися п'янкому духу Морфея. Засинати завжди було приемно i солодко.
Роберт опустив голову на м'яку подушку i поринув у мрii, якi непомiтно перейшли у сновидiння.
– Скiльки можна спати? Галло! Треворе, пiдйом!
Чийсь бадьорий жiночий голос доносився з кухнi разом iз дзвоном склянок, тарiлок, ложок i виделок, якi жiнка розставляла на столi для снiданку.
– Пiдйом, Треворе!
Роберт розплющив очi тiльки пiсля того, як той хтось скинув з нього ковдру.
– Тiтонько, дай поспати ще трiшечки. Ще п'ять хвилин, – сонно простогнав вiн i спробував схопити ковдру, але вона сповзла на пiдлогу.
Роберт неохоче потягнувся рукою до пiдлоги, але з першоi спроби дiстати ковдру йому не вдалося, довелося навiть трохи пiдвестися. І саме цiеi митi сталося щось неймовiрне, вiн нiби потрапив в якесь казкове задзеркалля. Посеред величезноi кiмнати з високими стелями стояла неймовiрноi краси велика зелена ялинка. Вона була розкiшно одягнена в рiзнокольоровi кулi, фiгурки звiрiв, яскравi гiрлянди, а зверху гiлки були прикрашенi великими золотистими, червоними i жовтими бантами. На шпилi ялинки красувалася промениста червона зiрка. Ялинка грала всiма барвами веселки. Великi кулi червоного i синього кольорiв, кулi поменше бiлого i зеленого кольорiв, цукерки, загорнутi в бiлi серветки i пiдвiшенi до гiлок рiзнобарвними нитками, – усе це створювало ореол чогось чарiвного i неземного.
Роберт не мiг вiдвести здивованого та захопленого погляду вiд ялинки. Таку велику, пишну, красиву й ошатну новорiчну ялинку вiн бачив уперше у своему життi.
Роберт не мiг зрозумiти, чи все це насправдi. Вiн озирнувся i на свiй подив зрозумiв, що знаходиться в зовсiм iншiй, багато прибранiй, чужiй кiмнатi. Ця кiмната була свiтла, простора. Стiни пофарбованi в яскравий жовтий колiр, а стеля – у блакитний з маленькими майстерно намальованими зiрочками. Уздовж стiн стояли новi меблi, на вiдкритих поличках яких красувалася безлiч рiзних книг, як у бiблiотецi.
З iншого боку кiмнати стояло чорне, лакове, з вiдкритим клапом i бiлими клавiшами пiанiно. І iграшки – десятки, напевно, навiть сотнi рiзноманiтних iграшок. Очi розбiгалися вiд iх кiлькостi. Маленькi i великi рiзнокольоровi автомобiлi, два справжнiх шкiряних м'ячi – футбольний i навiть для баскетболу. А найголовнiше – величезна залiзниця, яка вилася навколо ялинки по пiдлозi майже по всьому периметру кiмнати, з тунелями, свiтлофорами, мостами та iншими неймовiрними деталями, про якi Роберт навiть мрiяти не мiг. А над його лiжком на невидимих нитках висiла модель справжнього лiтака. Усе це було просто вкрай красиво i неймовiрно недоступно.
Роберт сидiв на лiжку з широко розплющеними очима, повними подиву i захоплення. Таке яскраве сновидiння вiн бачив уперше в життi, i залишати цю казку йому зовсiм не хотiлося. Роберт мрiйливо заплющив очi…
– Робере, пiдйом! Скiльки можна тебе кликати?! – з кухнi мама вимагала послуху i, пiдiйшовши до лiжка Роберта, смикнула його за плече.
Роберт розплющив очi i пiдвiвся. Кiмната знову стала колишньою. На столi посеред кiмнати стояла невелика новорiчна ялинка. Яскравi фарби зникли, i разом з ними зникли i всi iграшки. На стiнi бiля лiжка Роберта висiла сторiнка журналу для автомобiлiстiв з фотографiею нового автомобiля. Розворот до стiнки було приклеено синiм пластилiном за всi чотири кутки аркуша.
На кухнi гучно поралася мати.
Сидячи на лiжку, Роберт намагався зрозумiти, що з ним тiльки що трапилося. І раптом вiн збагнув, що його так сильно вразило i схвилювало. Увi снi та жiнка кликала його на iм'я Тревор, i для нього в той момент це було буденно i не викликало нiякого подиву чи чогось подiбного, хоча це iм'я вiн нiколи у своему життi не чув. Чому Тревор? Де вiн був тiльки що? Що це було за сновиддя таке неймовiрно реальне, яскраве i нi з чим не зрiвнянне? І чому – тiтка?
Але сон випарувався, i разом з ним розтанула i сама казка.

Роздiл 6

Женева, Швейцарiя
16.12.2011. 09:58
Кабiнет Аманди розташовувався на третьому поверсi старого семиповерхового будинку в самому центрi Женеви на Rou du Cendrier 19. Йован чекав Тревора пiсля свого сеансу майже бiля самого парадного входу. Тревор привiтав товариша, мiцно обiйнявши i поплескавши по плечу. Вони швидко пiднялися широкими сходами i зупинилися перед дверима, на яких пiд кнопкою дзвiнка висiла табличка з написом «Amanda Fabian – Psychologue»[12 - Amanda Fabian – Psychologue (fr.) – Аманда Фабьен – психолог.].
– Бельгiйка? – запитав Тревор, але в цей момент Йован натиснув кнопку дзвiнка.
Дверi вiдчинив високий молодик рокiв тридцяти в чорному костюмi i краватцi з гладко зачесаним чорним волоссям.
– Заходьте, пане Йован, Аманда вже чекае на вас, – сказав той i подивися на Тревора: – Ви, як я розумiю, мсье Бланш? Доброго дня. Дозвольте вашi данi. Менi треба внести iх у комп'ютер.
Поки Вiктор вносив данi, Тревор вслухався в мелодiю, що звучала з комп’ютера. Вона здавалася йому дуже знайомою, але згадати ii вiн нiяк не мiг.
– Це… – вимовив Тревор, вказуючи на музичну колонку, та Вiктор випередив його.
– Так, це «Паризькi вулочки». Подобаеться? Ось вашi документи. Будь ласка, проходьте, – серйозно промовив той i вказав на дверi кабiнету психолога.
– Ще раз вiтаю вас, Амандо, хочу вiдрекомендувати вам мого друга. Тревор Бланш, – вигукнув Йован i озирнувся на Тревора, що в цю мить увiйшов до кабiнету, – Треворе, це мiй ангел-охоронець Аманда.
Тревор i Аманда пильно подивилися одне одному у вiчi i потиснули руки. Треворовi зазвичай не подобалося, коли жiнка подае чоловiковi руку для рукостискання, цей жест вiн вважав суто чоловiчим. Але зараз, потискуючи руку Аманди, вiн на це вже не звертав нiякоi уваги, оскiльки не мiг вiдвести свого погляду вiд ii дивного кольору блакитних, навiть бiрюзових очей на тлi шоколадного кольору шкiри обличчя. Справдi, очi Аманди були рiдкiсного блакитного iз зеленуватим вiдтiнком кольору i просто поглинали спiврозмовника. Такого магнетичного погляду Тревор не вiдчував нiколи. Водночас це був погляд дещо спантеличеноi людини, погляд вiдвертого здивування. Та за мить Аманда опанувала себе, мигцем глянула на Йована i пильно, з викликом подивилася на Тревора.
Кров ударила йому в обличчя, але вiн стiйко витримав цей чiпкий погляд.
– Доброго дня, мсье Бланш. Так це ви маете сумнiв щодо сили гiпнозу i вважаете гiпнотизерiв шарлатанами? – з усмiшкою запитала Аманда. Мабуть, Йован встиг iй розповiсти.
Аманда вказала рукою на два шкiряних фотелi[13 - Фоте?ль, ля, чол., дiал. – крiсло.] i продовжила:
– Гiпноз – це не самоцiль для психолога, панове. Гiпноз – це своерiдний набiр засобiв ефективноi роботи з нашою свiдомiстю i пiдсвiдомiстю, спосiб боротьби зi страхами, лiкування залежностей i вирiшення психологiчних проблем.
– Справа не в тому, чи вiрю я в силу гiпнозу, – вiдповiв Тревор, сiвши у м'який фотель. – Я дуже сумнiваюся, що гiпнозом можна лiкувати. Адже, по сутi, гiпнотичний стан – це стан вимушеного сну. А що можна вилiкувати сном, окрiм утоми?
Аманда сiла за стiл i склала пальцi рук пiрамiдкою. Вона уважно вислухала Тревора i дивилася на нього, просвердлюючи своiм поглядом наскрiзь.
– Чи вiрите ви в гiпноз, чи нi – це не головне. Не можна вiрити або не вiрити в скальпель хiрурга або дзеркальце стоматолога. Цi речi – лише медичнi iнструменти. А в руках досвiдченого лiкаря вони перетворюються на засiб для отримання тiеi чи iншоi iнформацii i досягнення поставленоi мети.
Тревор спостерiгав за Амандою. Часу було вдосталь, i вiн ловив себе на думцi, що йому приемно перебувати в ii товариствi. Але, з iншого боку, Тревора не полишало вiдчуття якогось дискомфорту. В очах Аманди вiн вловив якийсь жаль. Так дивляться лiкарi на своiх пацiентiв перед тим, як повiдомляють iм позитивнi результати аналiзiв або наявнiсть серйозноi хвороби. Безумовно, Аманда готувалася до цiеi розмови заздалегiдь i кiнцевою метою ii монологу була саме потреба в тому, щоб провести з ним гiпнотичний сеанс. Що це було – професiйний iнтерес, бажання привернути нового клiента чи щось iнше, приховане, завуальоване пiд невимушену розмову психолога i пацiента?
Що б це не було, але саме Аманда в той день увiмкнула невидимий, прихований тумблер у головi Тревора, що в подальшому призвело до несподiваних, непередбачуваних i фатальних наслiдкiв для них обох.

***

– Що вас турбуе, Треворе? – запитала Аманда, випровадивши за дверi Йована, i переключивши всю свою увагу на нього.
– Безсоння. За останнiй час накопичилася втома, до того ж перельоти-переiзди. Уже днiв зо десять.
– Багато психологiв лiкують безсоння, використовуючи саме рiзнi технiки гiпнозу. І справдi, тiльки за допомогою навiювання можна досягти швидких результатiв. Я використовую технiку регресивного гiпнозу, виявляю приховану причину безсоння i проводжу лiкування, усуваючи ii. Таким методом досягаеться позитивний результат у бiльшостi випадкiв, а полегшення настае одразу ж пiсля першого сеансу.
– Ви вважаете, що безсоння можна вилiкувати за один сеанс?
– Звичайно, – упевнено вiдповiла Аманда. – Ви одразу вiдчуете результат. Ранiше вiдвiдували сеанси гiпнозу?
Тревор згадав кiлька моментiв з вуличними фокусниками-гiпнотизерами з iхнiми пiдставними людьми «з натовпу» i усмiхнувся.
– Нi, Амандо. Я далекий вiд усього цього. Цi трюки в мене нiколи не викликали iнтересу.
Аманда теж з цiкавiстю розглядала Тревора. Такi чоловiки, як Тревор, завжди iй подобалися, але ii клiенти були переважно людьми з комплексами, шкiдливими звичками, психозами. У випадку з Тревором вона розумiла, що впевненi в собi чоловiки страждають майже такими ж комплексами, як i всi iншi, тiльки вмiють iх надiйно ховати вiд стороннiх очей. І для того, щоб сеанс пройшов успiшно, iй потрiбно трохи бiльше дiзнатися про пацiента.
– Розумiете, Треворе, гiпноз – то не якесь там явище, – продовжувала вона, – а стан людини, викликаний штучно за допомогою навiювання. Тут немае нiякого дива чи обману. Це, зрештою, технiка або, кажучи мовою фахiвцiв, спосiб пiдготовки пацiента до дiагностування його стану за допомогою зовнiшнього впливу на пiдсвiдомiсть. Нiякий це не божественний дарунок чи трюк.
– Як на мене, це все щось на кшталт фокусу, що приваблюе довiрливих людей з пiдвищеним рiвнем самонавiювання, не бiльше, – поблажливо посмiхнувся Тревор. – Себе особисто зараховувати до цiеi категорii людей я б не хотiв.
Аманда усмiхнулася:
– Начебто так, з першого погляду. Але скажiть менi, Треворе, ви читаете книги? – i, не дочекавшись вiдповiдi, продовжила: – Художнi, наприклад. Ви нiколи не замислювалися над тим, що, читаючи той чи iнший твiр, ви бачите не букви, рядки, колiр атраменту[14 - Атра?ме?нт, у, чол., заст. – чорнило.], фактуру паперу, тобто те, що, насправдi, лежить у вас перед очима, а зовсiм iнше. Читаючи речення за реченням, ви чiтко уявляете героiв оповiдання, iхнiй зовнiшнiй вигляд, навколишнiй свiт, зрештою, iхнi характери, враження, хвилювання. Ви начебто стороннiй спостерiгач усього того, що коiться з ними. Здебiльшого читач почуваеться безпосереднiм учасником подiй. Чи не так? – Аманда говорила не поспiшаючи рiвним, приемним низьким голосом, немов дикторка, яка пояснюе суть свiтобудови. – Це i е навiювання. Загалом, процес читання художньоi лiтератури, особливо «про себе», дуже близький до стану гiпнозу. Отож, любов до читання з достатньою точнiстю свiдчить про високу сугестивнiсть пацiента.
Аманда раптом зупинилася, пильно подивилася на Тревора i запитала:
– То що, чи подобаеться вам читати? Що ви читаете у вiльний час?
– Ви знаете, у дитинствi i юностi я дуже багато читав. Навiть у нудних описах пейзажiв i картин природи Вальтера Скотта знаходив якусь принаднiсть. А зараз захоплююся iсторичними дослiдженнями. На жаль, часу на читання книг залишаеться дуже мало.
– Якщо ви любите читати, – продовжила Аманда, – у вас, насамперед, розвинена здатнiсть до образного мислення i е бажання сприймати iнформацiю. Бiблiофiли – однi з найбiльш високогiпнабельних особистостей. Дехто з них не тiльки вiзуально сприймае все прочитане, а й може прогнозувати майбутнi дiалоги, сцени i навiть сюжетнi лiнii. І все це так само вiзуально.
– Що ж, я не настiльки високогiпнабельний, щоб прогнозувати майбутнi сцени пiд час читання, – парирував Тревор. – Хоча ви правi, пiд час читання книги у головi, справдi, формуються певнi образи. І я згоден, що письменник може надихнути читача на якiсь переживання. Це нормально i здебiльшого природно. Але навiювання гiпнотизером певних дiй або неiснуючих ситуацiй я вважаю вiдвертим шарлатанством.
– Чому? Треворе, я вам ще скажу, що досвiдченi психологи пiд час гiпнотичного сеансу можуть провокувати не тiльки певнi думки, а й образи. В деяких випадках можливе вживляння i вигаданих життевих ситуацiй для блокування i замiни наявних болiсних спогадiв, що впливають на психологiчний стан людини.
– Тобто ви хочете сказати, що гiпнотизер, провокуючи сновидiння, може вживляти людинi штучнi спогади про минуле?
– Саме так! Ба бiльше, пiд час такого сеансу людина iх сприймае не як минуле, а як справжнiсiньку реальнiсть. Можна також вживити цiлковито вигадану життеву лiнiю, i людина пiд гiпнозом так само сприйме ii як реальнiсть. З подiбними гiпнотичними манiпуляцiями у мене особисто е неабиякий досвiд з позитивною тенденцiею психологiчного вiдновлення пацiента. Але це можливо, як я вам уже казала, тiльки з високогiпнабельними персонами. До речi, з практики, саме у них яскравi, кольоровi i дуже деталiзованi сновидiння, незалежно вiд того, своi вони чи навiюванi.
Аманда зробила невеличку паузу i несподiвано запитала:
– А якi у вас сновидiння, Треворе – чорно-бiлi чи кольоровi?
Тревор замислився.
Вiн давно не думав про це.
Запитання Аманди змусило Тревора подумки зазирнути в дитинство, i його пам'ять з декiлькох кадрiв давно забутих дитячих вражень, як мозаiку, склала невеличкий клаптик спогаду з далекого минулого.
Це сталося в день його народження. Йому тодi виповнилося дванадцять.
Батько Тревора, вiдомий iнженер-будiвельник, проектував у Таiландi один з найвищих на той час готелiв. Згодом до Бангкока переiхали i його дружина з сином.
У той день усi весело святкували iменини Тревора. Святкування закiнчилося вечiрньою прогулянкою на човнi-гондолi каналами Бангкока.
Човен був довгий i вузький. У ньому могло вмiститися лише кiлька осiб. Зверху була натягнута жовта тканина, що захищала пасажирiв вiд сонця. Для зручностi одна гасова лампа знаходилася всерединi пiд навiсом, а попереду на довгiй палицi висiла iнша, яка свiтила гондолi шлях уперед по каналу.
Час наближався до опiвночi, але повертатися додому в задуху готелю нiкому не хотiлося. На човнi запалили ще лампи, i всерединi зав'язалася невимушена розмова. Тревор примостився на днi човна бiля батька, i його вже зморив сон. Йому марилося, що вiн пливе на великому пiратському кораблi по хвилях бурхливого океану. Бризки води, що випадково потрапляли на його обличчя, тiльки пiдсилювали намарену реальнiсть фантастичноi картини. Увi снi вiн усмiхався. Тревор згадував день, що минув, з усiею повнотою веселощiв, подарункiв та iгор.
У тривалi вiдрядження колеги батька зазвичай подорожували з сiм'ями, тому друзiв у Тревора не бракувало. Але в цей день уся увага була прикута тiльки до нього. Йому дарували солодощi та подарунки, упакованi в яскравi коробки. Батько зробив найрозкiшнiший подарунок – конструктор зменшеноi копii величезного бiлого лiтака. На кольоровому зображеннi коробки цей лiтак виглядав надзвичайно, i Тревор не мiг дочекатися тiеi митi, коли вiдкриють коробку i вiн зможе почати збирати деталi.
Але пiсля святкування батьки вирiшили провести залишок часу, мандруючи на гондолi каналами Бангкока. І ось зараз вiн мiцно притискав коробку конструктора до грудей, притулившись до батька, i втихомирено засинав.
Тревор чув невимушенi розмови батькiв, плескiт човна i води, вiдчував запах водоростей i смаженого рису, як раптом усе миттево зникло i вiн, немов у казцi, перенiсся на дах якоiсь стодоли. Зразу довкола якось усе стихло, але картинка була дуже реалiстичною, чiткою й яскравою. Дах стодоли був укритий червоною вiд iржi бляхою. Тревор сидiв босонiж навпочiпки i дивився на хмари.
Вiд несподiванки такого перемiщення Тревор звiвся на ноги i почав оглядатися. Поруч iз ним сидiв зовсiм незнайомий йому хлопчик i про щось белькотiв незнайомою мовою. Тревор з неприхованим острахом та подивом дивився на цього хлопчика, намагаючись зрозумiти, хто це, i що з ним вiдбуваеться.
Неподалiк од стодоли, куди його занесло, стояв старий довгий будинок, укритий червоною черепицею, що вже позеленiла вiд часу. У деяких мiсцях на стiнах будинку було видно трiщини, у дворi бiгали кури, а бiля дерев'яного паркану спав великий собака на ланцюгу зi скуйовдженою довгою шерстю.
З даху стодоли вiдкривався краевид на сiльськi городи, невеликi будинки з червоними дахами i далi в перспективi – на гори, густо вкритi, наче килимом, зеленими лiсами. Було дуже спекотно i пахло гарячим бiтумом, як на будiвельному майданчику у батька.
Пiсля гамiрливого Бангкока тут немов усе зупинилося. Не вiдчувалося навiть непомiтного пориву вiтру, повна тиша пiдкреслювала спокiй навколишньоi мiсцевостi.
«Де човен, де мама? Куди все подiлося?» – з жахом запитував себе Тревор i все нiяк не мiг збагнути, як вiн тут опинився i що, урештi-решт, трапилося.
Тревор звернув увагу на свiй одяг.
Синi напiвшерстянi спортивнi штани з вшитою по центру вертикальною стрiлкою та з дивними вiдтягненими колiнами. Бiла майка з вишитою внизу чорними нитками буквою «Р». І майка, i штани були, немов з чужого плеча, не за розмiром великими.
Усе навколо було до божевiлля реалiстичне. І це дуже налякало Тревора. Вiн спробував щипнути себе, але це не допомогло. Тревор заплющив очi, затамувавши подих, i сильно стиснув кулаки. Потiм обережно розплющив спершу одне око, потiм iнше, але видiння не полишало його – все та ж стодола, червоний дах i цей незнайомий хлопчик.
Тревор вирiшив якнайшвидше покинути це мiсце i зробив крок.
Розпечена сонцем жерсть даху умить обпекла п'яти. Вiд рiзкого болю вiн здригнувся i… розплющив очi.
– Заберiть керосинку! – Тревор почув батькiв оклик. Той схопив у руки гасову лампу i передав ii на нiс гондоли.
Тревор прокинувся вiд болю, бо голою п'ятою пiд час сну торкнувся скляноi колби гасовоi лампи, i та впала на дно човна, ледь не розбившись.
– Ти обпiкся? – спитала мати, оглядаючи п'яту. – Слава Богу, усе обiйшлося. Усiх нас налякав. Прокидайся, сонечко, нам ось-ось виходити.
Це незвичайне сновидiння, це дивне перемiщення не давало йому спокою, але наступного дня трапилося те, що надовго змусило його забути про все.
Саме наступного дня пiсля цiеi подii трапилася трагедiя. Автомобiль, в якому iхав вiн разом iз батьками, потрапив в автотрощу, батьки загинули, а вiн понад мiсяць знаходився мiж життям i смертю.
Пiзнiше, уже пiсля трагедii, це дивне перемiщення i моторошне вiдчуття реальностi, що довго не давало йому спокою, вiн почав сприймати як щось на кшталт знамення прийдешньоi трагедii, як попередження, яке вiн, на жаль, не зрозумiв i не змiг завчасно всiх попередити. Вiн довго вiдчував провину за те, що тодi не розповiв про сновидiння батькам. Можливо, вони б у ньому побачили знамення i тiеi страшноi автотрощi можна було б уникнути. Почуття провини надовго оселилося в серцi Тревора.
Згодом страхи зникли, трагiчнi спогади були замiненi враженнями прожитих днiв, а все пережите пiд час автотрощi якось само собою стерлося з пам'ятi хлопчика.
І ось зараз Тревора дуже здивувало просте запитання про сновидiння i змусило його замислитися та подумки повернутися в той далекий час. Адже, власне, з моменту трощi вiн перестав бачити сновидiння взагалi. Тревор, як зазвичай, лягав спати, а прокинувшись, нiчого не пам'ятав. Вiн не мiг сказати, снилося йому що-небудь чи нi. Зрештою, вiн не пам'ятав своi сни, як то зазвичай бувае у багатьох людей пiсля виснажливого дня.
Спочатку вiн не звертав на це нiякоi уваги. Але потiм, подорослiшавши, рокiв з двадцяти, зрозумiв, що снiв, справдi, не бачить. Але для нього це було природно.
– Знаете, Амандо, менi сни не сняться вже дуже давно. Взагалi. Здаеться, що вiд самого дитинства, – вiдповiв Тревор i, подумавши, нiби згадавши щось дуже важливе, вигукнув: – Кольоровi! Певно, кольоровi! Це було дуже давно. Але те, що сни були кольоровими, я пам'ятаю напевно.
Аманда здивовано подивилася на Тревора i вимовила:
– Це неможливо, щоб сни взагалi не снилися. Навiть слiпi вiд народження люди бачать сновидiння, хоча конкретно зоровi образи присутнi рiдко, бо зазвичай задiянi iншi вiдчуття. Можливо, ви iх просто не пам'ятаете?
– Нi, Амандо. Я точно не бачу снiв. Я спробував зараз що-небудь згадати, але зi спогадiв сплив тiльки один епiзод i все. Сон з мого дитинства. Навiть важко сказати, що то було. Навряд чи це був повноцiнний сон. Але, окрiм нього, я нiчого згадати не можу.
Тревор подивився на Аманду i раптом зрозумiв, що його це теж дещо здивувало. Начебто сни мають снитися всiм, а у нього наразi щось не так. Ранiше це його нiколи не турбувало. Ранковий стан людини, що прокинулася, у нього був, як i в iнших людей, якi пiсля пробудження нiяк не можуть згадати свое сновидiння i навiть не обмiрковують це. Але якщо iншi люди згодом iнодi могли згадати свiй сон, то Тревор навiть не думав про це. І зараз вiн не хотiв розповiдати Амандi про трагедiю, що сталася з його родиною у минулому.
– Добре, спробуймо з'ясувати причину цього дивного явища. Розумiете, сновидiння потрiбнi людинi, щоб розслабити мозок вiд вражень реальностi. Сон – це розвантажувальна, захисна програма для нього, – сказала, усмiхнувшись, Аманда i запустила метроном. – Хоча увi снi з людиною вiдбуваються подii, якi на певний час залишають у ii пам'ятi, у серцi незабутне враження, але все це лишень сновидiння, створене для захисту мозку вiд перевантажень. Надалi все може забутися.
Кiмната наповнилася механiчним звуком годинникового маятника. Але, незважаючи на монотонну однорiднiсть ритму, звук був дуже приемний на слух, i через деякий час склалося враження, що метроном пульсуе разом iз серцевим м'язом Тревора.
– Ну що, Треворе, розпочнiмо. Лягайте он на ту кушетку, – запропонувала Аманда.
Тревор почувався трохи скуто, але йому самому було цiкаво слухати Аманду i вiн слухняно пiдiйшов до кушетки.
– Інодi людям здаеться, що сновидiння не було, що iм нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi, – продовжувала Аманда, – просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо. Зараз разом iз вами ми спробуемо все це збагнути. А заодно я трохи попрацюю i з вашим безсонням.
Тревор лiг, як сказала Аманда, i почав спостерiгати за нею. Вiн не вiрив, що ось так завиграшки людина, яка вважае себе гiпнотизером або психологом, може змусити iншу людину заснути, i потiм пiд впливом гiпнозу та почне здiйснювати будь-якi дii, говорити щось навiюване або згадувати щось iз минулого. Вiн завжди вважав це шарлатанством чистоi води. А тi одиницi, якi могли, зрештою, щось навiяти людинi, користуючись ii довiрливiстю, були, на переконання Тревора, просто талановитими шахраями.
Аманда взяла невеличку подушку i пiдклала Треворовi пiд голову, а сама присунула до кушетки стiлець, сiла й увiмкнула диктофон.
– Розслабтеся, Треворе. Заплющте очi й уважно слухайте, що я вам говоритиму.
Пiсля невимушеноi паузи Аманда повiльно продовжила рiвним голосом:
– Ви вiдчуваете тиск подушки на вашу голову, на вашу потилицю i на вашi плечi. Ви вiдчуваете кушетку пiд усiею вашою спиною. Тепер звертаете увагу на своi стегна i вiдчуваете, що кушетка пiдтримуе все ваше тiло. Ви дуже, дуже розслабленi, як нiби ваше тiло занурилося у м’який диван… занурилося туди цiлком.
Тревор слухав ii приемний низький голос i звук метронома, що вiдбивав рiвномiрний ритм.
– Уявiть собi, що ви вдома або в iншому затишному мiсцi, де найкраще заснути. Можливо, це берег моря або лiс, або прохолодна волога лука бiля рiчки спекотного лiтнього дня.
Тревор раптом знову згадав той вечiр на каналi в Бангкоку. Вiн лежить на днi гондоли, i тiльки десь там, угорi, над ним чуеться чийсь голос, який усе тихiшае й тихiшае, супроводжуючи його у свiт марення.
– Ви дихаете не часто, але глибоко. Ваше тiло м'яке i розслаблене… Ви дуже спокiйнi, дуже, дуже розслабленi… Усе ваше тiло розслаблене… А тепер можна засинати… Спiть, спiть спокiйно, глибоко, спокiйно i глибоко спiть… Ви засинаете все глибше, глибше i глибше. Спiть i слухайте мiй голос, – голос Аманди лунав усе тихiше й тихiше, а потiм став вiддалятися все далi i далi, аж поки не зник зовсiм…
Тревор отямився вiд голосу Аманди. У кiмнатi було все так само, як i декiлька хвилин тому, рiвномiрно вiдбивав такт метроном.
– Прокиньтеся! – владно наказала вона, i Тревор розплющив очi.
У поглядi Аманди вiдчувалися тривога i збентеженiсть.
– Ну що? Вам удалося покопирсатися в моiй головi? – спробував пожартувати Тревор.
– Що вам снилося? Ви бачили сновидiння? – замiсть вiдповiдi запитала вона.
– Амандо, я ж вам казав, що сни менi нiколи не сняться i я… – Тревор зiтхнув i спробував ще щось сказати, але Аманда рiшуче перебила його.
– Ви тiльки що добру годину намагалися переконати мене у зворотному.
Аманда схвильовано дивилася на Тревора, i це хвилювання передалося i йому.
– Ось, послухайте, вам це буде вельми цiкаво.
Аманда поставила перед Тревором диктофон та увiмкнула.

Роздiл 7

Лондон, Велика Британiя
14.12.2011. 18:35
У готельному номерi Роберт передивлявся матерiали майбутньоi угоди. За годину у нього було заплановано вечерю у ресторанi з гемологом паном Зiмме, i перед зустрiччю вiн хотiв ще раз усе уважно переглянути.
Morgan Lawyer & Сo виступала посередником у купiвлi великоi партii дiамантiв i мала забезпечувати паперову й юридичну пiдтримку цiеi угоди. Продавець – мiльярдер iз Московii, який проживае в елiтному комплексi Лондона One Hyde Park, а покупець – шейх iз Саудiвськоi Аравii. Московит хотiв залишатися iнкогнiто, тому здiйснював продаж, залучивши офшорну компанiю з Вiргiнських островiв, i дiяв через представникiв. Але всi перемовини мiж покупцем i продавцем вiдбувалися винятково за участi Роберта.
Подiбнi угоди вартiстю в сотнi мiльйонiв евро компанiя довiряла саме йому. І власне, для Роберта вона була не першою подiбною.
Напередоднi в кабiнетi директора компанii проходила нарада, i Роланд, звернувшись до Роберта, промовив:
– Я розумiю твоi тривоги з приводу поспiху. Так, за кiлька днiв Рiздво, але покупець хоче витратити грошi саме цього року. Податки, сам розумiеш. І до того ж покупець – правовiрний мусульманин, а для них нашого Рiздва нiби й не iснуе. На 16 грудня все буде готово. Компанiя-перевiзник Brink’s Incorporated дiаманти до банку вже доставила, i мене сьогоднi сповiстили, що туди вже переказано грошовi кошти покупця. Ось копiя свiфту, що е пiдтвердженням.
– Роланде, поспiх – це не е проблемою. Мене хвилюють страхове зобов'язання i наслiдки. Я казав тобi, що в договорi купiвлi-продажу дiамантiв чiтко вказано жорсткий термiн, у межах якого слiд здiйснити угоду. Якщо угода не вiдбудеться, винна сторона зобов'язана виплатити пенальтi в розмiрi п'ять вiдсоткiв вiд суми угоди.
– А що тебе хвилюе? – здивовано запитав Роланд. – Цю суму з боку учасникiв угоди банк уже заблокував.
– Не про це мова. Менi видаеться пiдозрiлим, що виплата пенальтi та страхового вiдшкодування продавцю за умовами попереднього договору та на вимогу його представника перераховуеться не на рахунок, на який надходять основнi кошти вiд продажу дiамантiв, а на офшор. Водночас покупець оплату здiйснюе через банк першоi величини, туди ж перераховуються i можливi пенальтi та страховi вiдшкодування. – Роберт зробив паузу, узяв у руки контракт i задумливо промовив: – Найбiльшу пiдозру викликае те, що покупець погодився з цим. Такi угоди готують щонайменше впродовж мiсяця, а нам на все видiлено трохи бiльше тижня. До речi, 16 грудня – реченець[15 - Речене?ць – крайнiй термiн (дата або/чи час), до якого мае бути виконано певне завдання. Те саме, що дедлайн (вiд англ. deadline).]. Я не звик працювати у такому цейтнотi. А що як 16-го угода не вiдбудеться? Нам катастрофiчно бракуе часу.
– Слухай, якщо покупець не заперечуе, то що ми можемо вдiяти? Я пропонував, але араби на цьому не акцентували уваги взагалi. І Роберте, чому ти вважаеш, що угода не вiдбудеться? Адже виплата страхового вiдшкодування здiйснюеться тiльки у випадку ii зриву. Вважаю твоi пiдозри безпiдставними. Обидвi сторони налаштованi серйозно, нiхто не ризикуватиме своiм iмiджем заради якихось п'яти вiдсоткiв. Нi, це несерйозно.
– Роланде, сума пенальтi наразi становить майже п'ятдесят мiльйонiв доларiв! Ти вважаеш, що це несерйозно?
– Роберте, можливо, продавець у такий спосiб хоче уникнути податкiв.
– Тобто оподаткування основноi суми його менше турбуе, нiж можливий дохiд вiд пенальтi?
– Для цього, Роберте, ми посилаемо саме тебе. Ти маеш зробити все, щоб угода вiдбулася, i нiхто нiкому нiяких пенальтi не виплачував.
Увечерi Роберт i Зiмме Кенан, професiйний гемолог, який понад двадцять рокiв працюе в HRD – лабораторii Верховноi ради алмазноi бiржi Антверпена, вечеряли в одному з найстарiших ресторанiв Лондона.
Пан Зiмме виявився дуже рухливим, товариським i приемним сiмдесятип'ятирiчним чоловiком, евреем, вихiдцем з Одеси. Його сiм'я на початку Другоi свiтовоi вiйни й окупацii нiмцями його мiста виiхала до Палестини. Невдовзi через постiйнi мiжусобицi всерединi краiни сiм'я Зiмме перебралася до Америки, де його батько вiдкрив ювелiрну крамницю та ломбард.
Це вiн розказав Робертовi пiд час вечерi. Пан Зiмме багато жартував, розповiдав кумеднi iсторii зi свого життя. Пiд час розмови вiн кiлька разiв зауважив про те, що усмiшка допомагае йому почуватися двадцятирiчним юнаком i що завдяки веселiй вдачi за все життя вiн хворiв лише одного разу – у чотирилiтньому вiцi на епiдемiчний паротит, iнакше кажучи, на завушницю.
Усе це Зiмме розказував з неабияким гумором, властивим людям, цiлком задоволеним своiм життям i долею.
Роберт помiтно хвилювався через майбутню угоду, натомiсть пан Зiмме весело заспокоював його:
– Юначе, повiрте менi, старому окуню, що плавав у цьому життi в рiзних водах, не треба хвилюватися. Усе, що мае статися, станеться обов'язково, а те, що не мае статися, не вiдбудеться нi за яких умов, незалежно вiд вашого хвилювання i ваших дiй. Тож чи варто нервувати чи хвилюватися? Сьогоднi, як повернетеся до свого номера, нi про що не турбуючись, лягайте в лiжечко i мiцно поспiть. Решту довiрте Всевишньому. Вiн про все сам подбае. А що стосуеться нашого матерiалу, то я вам скажу, що вiн чудовий. Багато рокiв я не зустрiчав нiчого подiбного. Я все ретельно перевiрив, тому певен, що не буде жодних ексцесiв.
Але Роберт хвилювався. Вiн не розумiв причину своiх сум'яття та занепокоення i для того, щоб дещо вiдволiктися, вирiшив зателефонувати Хлоi.
На годиннику було трохи бiльше дев'яти годин вечора. Хлоя не вiдповiдала. Роберт зробив ще кiлька викликiв з тим же результатом. І тут до них пiдiйшов офiцiант i покликав Роберта до телефону. Роберт одразу подумав про Хлою, але як вона могла знати номер телефону цього ресторану?
«О так, – згадав Роберт. – Я ж залишив iнформацiю на стiйцi реестрацii готелю».
– Пiдозрюю, юначе, що вас уже панi зачекалася в номерi, а ви тут старого розважаете, – усмiхнувся Зiмме, – iдiть-iдiть, бо, як мудро написав один мiй талановитий земляк:
Кохай, кохай, бо час тебе не жде.
Вiн забирае днi твоi i ночi.
Допоки тiло спрагле й молоде,
Кохай! У старостi кохають очi.
– Нi, моя панi наразi дуже далеко, але цей дзвiнок, справдi, може бути вiд неi, – Роберт усмiхнувся дотепностi пана Зiмме i попрямував до бару.
Коли Роберт узяв слухавку, то звiдти вже чулися тiльки короткi гудки. Роберт почекав кiлька хвилин, але бiльше нiхто не дзвонив.
Повертаючись до свого столика, вiн ще здаля помiтив, як бiля гемолога зупинився невiдомий чоловiк арабськоi зовнiшностi. Не встиг Роберт пiдiйти, як той швидко попрощався iз Зiмме i пiшов до iншоi зали ресторану.
Зiмме i далi перебував у гарному настроi, i пожартував:
– Що, мiстере Бланш, не дають нам спокiйно закiнчити вечерю?
– Зустрiли знайомого? – не звертаючи уваги на запитання пана Зiмме, поцiкавився Роберт.
– Ви маете на увазi того парубка? Та Боже збав, Роберте, вiн просто помилився, – вiдповiв байдуже Зiмме, продовжуючи нарiзати тоненькими смужками кусень м'яса в талiрi[16 - Талi?р, а, чол., заст. – тарiлка.]. – За кого мене тiльки не приймали. Одного разу, пригадую, мене сплутали з сером Ентонi Хопкiнсом. Навiть попросили автограф. І що ви гадаете я зробив? Я дав автограф! А одного разу в Ізраiлi…
І вiн почав розповiдати чергову веселу байку. Час вiд часу очi старого вiд смiху мокрiли сльозами. Роберт зауважив про себе, що давно не зустрiчав бiльш життерадiсноi людини, нiж цей старий.
Пiд ранок Роберта розбудив дзвiнок вiд помiчника шейха Мехмета. Той схвильовано повiдомив, що пан Зiмме лежить у реанiмацii з iнфарктом у тяжкому станi, а вони маються пошуками нового гемолога. Тому потрiбно обов'язково переробити всi документи, де заявлено пана Зiмме як експерта.
З цiеi митi у Роберта виникла пiдозра про спробу навмисного зриву угоди.
Вiн негайно зателефонував своему шефовi i повiдомив про подiю.
Щоб не зiрвати угоду, арабська сторона поспiхом викликала гемолога iз Ізраiлю. Але той, аргументуючи зайнятiстю в iнших експертизах, вiдмовився. Те ж трапилося i з гемологом iз Бельгii. Аж тут з Ізраiльськоi алмазноi бiржi запропонували професiйного гемолога з Гвiнеi, який саме в цей час знаходився у Великiй Британii.
Служба безпеки шейха швидко перевiрила персону гемолога i пiдтвердила, що громадянин Гвiнеi пан Коне – вiдмiнний фахiвець, який уже впродовж тридцяти рокiв працюе в цьому бiзнесi, надаючи своi послуги в Захiднiй Африцi, Анголi i ПАР.
Пана Коне невiдкладно було викликано до Лондона i представлено шейху.
Як виявилося, пан Коне був нижче середнього зросту, кремезним, чорношкiрим i дуже чемним шiстдесятирiчним чоловiком. Вiн чудово спiлкувався французькою та англiйською.
Того ж дня з ранку до банку пiд'iхав бiлий Майбах Landaulet, з якого вийшов шейх зi своiм помiчником. Охорона i партнери шейха вже стояли бiля входу i чемно його вiтали.
Пiсля виконання всiх формальностей до кiмнати для проведення перемовин увiйшли представники обох сторiн.
Першим увiйшов шейх, за ним – два його кремезнi охоронцi i трое арабiв, партнерiв шейха. Усi, крiм охоронцiв, були одягненi в довгi просторi сукнi бiлого кольору з тонкоi бавовни, з великою хусткою на головi, що утримувалася подвiйним вовняним джгутом чорного кольору. Охоронцi в чорних костюмах, кольорових краватках, бiлих сорочках i з незворушними кам'яними обличчями розташувалися по кутках кiмнати. За зовнiшнiм виглядом вони, очевидно, були американцями. Їхня поведiнка, зачiски i квадратнi пiдборiддя видавали колишнiх бiйцiв спецформувань армii США – командос або морських котикiв.
За ними до кiмнати увiйшли представники продавця, обидва зi Схiдноi Європи, чехи чи словаки. Усi, крiм охоронцiв, розташувалися за великим круглим столом, привiтали один одного i почали чекати. Один iз помiчникiв шейха за його наказом вiдкрив алюмiнiевий МасBook i запустив банкiвську програму доступу до рахунку.
За кiлька хвилин до кiмнати увiйшли Роберт, гемолог Коне i два представники банку з металевим ящиком.
Роберт поклав два пакети документiв перед покупцем i продавцем. Усi цi документи були давно вивченi сторонами, але того вимагала офiцiйна процедура. Дiаманти теж давно вже були переглянутi банкiвськими експертами. Пан Зiмме особисто встиг у присутностi банкiвських службовцiв переконатися в якостi кожного дiаманта окремо. Але перед здiйсненням грошовоi транзакцii i подальшоi передачi дiамантiв з рук продавця до рук покупця процедура вимагала повторного формального огляду.
Металевий ящик вiдкрили. У ньому виявилися акуратно складенi маленькi полiетиленовi мiшечки, до кожного з яких було вкладено великi, завбiльшки з лiсовий горiх, дiаманти, i до кожного каменя прикладено гемологiчний сертифiкат.
Весь матерiал з металевого ящика виклали на окремий стiл для перевiрки.
Мiстер Коне в бiлих рукавичках, що рiзко контрастували з його чорною шкiрою, пiдiйшов до столу i взяв кiлька мiшечкiв. Вiн вийняв один камiнь i подивився на нього крiзь спецiальну лупу на штативi, що бiльше скидалася на мiкроскоп. Далi порiвняв свiй результат огляду з гемологiчним сертифiкатом. Задоволений, вiн передав камiнь шейху, той з лупою почав теж його уважно розглядати. Задовольнившись, шейх схвально кивнув.
Ту саму процедуру пан Коне провiв ще з декiлькома дiамантами. Араби задоволено кивнули, вони отримали саме те, що очiкували.
Дiаманти, справдi, були чудовi, важко було знайти щось подiбне за запропонованими московитом цiнами i в такiй кiлькостi.
Нарештi, гемолог, перевiривши черговий камiнь, подивився на шейха, але той ледь помiтним рухом руки дав зрозумiти Коне продовжувати роботу. Гемолог на знак згоди також кивнув головою, ретельно спакував дiамант у мiшечок i поклав його разом iз сертифiкатом до ящика. Потiм узяв зi столу iнший дiамант i його почав пильно розглядати крiзь лупу.
Роберт уважно спостерiгав за дiями гемолога.
Минуло вже пiвгодини, але гемолог не переглянув ще й половини каменiв. Вiн дуже ретельно перевiряв iх вiдповiднiсть сертифiкатам i ще бiльш ретельно пакував у мiшечки i вкладав усе знову до металевого ящика.
Незважаючи на офiцiйнiсть заходу, у кiмнатi нiякого напруження не було. Чехи з шейхом через перекладача-араба про щось тихо розмовляли.
Роберт пiдiйшов ближче до гемолога i тихо запитав французькою:
– Пане Коне, ви живете в самому Конакрi?
– Нi, мсье Бланш, – вiдповiв Коне, не вiдволiкаючись вiд роботи, – коли помер мiй великий друг пан Лансана Конте, президент республiки, менi довелося поiхати. На початку 2009 року я виiхав до ПАР. Там i живу досi. Там живе i вся моя родина.
Коне говорив спокiйно, уважно вдивляючись крiзь збiльшувальну лiнзу в черговий шматок обробленого вуглецю.
Тут до кiмнати увiйшов банкiвський офiцер i покликав Роберта:
– Мiстере Бланш, вас кличуть до телефону.
У слухавцi Роберт почув схвильований голос свого друга, начальника служби безпеки компанii Йована.
– Робi, у нас вималювалася проблема. Я тiльки-но отримав iнформацiю з клiнiки. У Зiмме не iнфаркт. У його кровi виявили потужний токсин, – Йован замовк, а потiм майже пошепки додав: – Роберте, це отруення.
Останне слово вiн вимовив повiльно, по складах.
Роберт слухав мовчки. Вiн був приголомшений. Йован тихо продовжив:
– Я не знаю, з якого боку копати, але треба спокiйно обмiркувати, у чому тут справа i кому це все вигiдно. Що на мене, хтось спробував вивести гемолога з гри.
– Йоване, ти шефовi казав?
– Роландовi? Звичайно! Вiн кинув усе i вже летить до офiсу. Але я тобi вирiшив особисто про це повiдомити.
Роберт розумiв: треба щось зробити i негайно. Саме до пiдписання основного контракту i початку транзакцiй. Якщо угода тхне шахрайством, то iхня компанiя потрапить у серйозний скандал. На кону авторитет цiлоi компанii.
Коли Роберт повернувся до кiмнати для перемовин, там нiчого не змiнилося.
«Кому вигiдно зiрвати угоду? – розмiрковував вiн, роздивляючись присутнiх. – Арабам? Нi. Грошi вони перерахували до банку, рахунок також перевiрено, там усе гаразд. Вiд роботи з готiвкою вони одразу вiдмовилися. Тут усе чисто. Московити? Дiаманти тут. Усе ретельно перевiрено заздалегiдь. До того ж проведено подвiйну перевiрку вiдповiдностi каменiв сертифiкатам. Пан Зiмме вчора в ресторанi захоплювався якiстю дiамантiв. Вiн говорив, що кожен камiнь щонайменше на п'ятдесят вiдсоткiв коштуе дорожче, нiж пропонують московити. Цей гемолог, Коне, теж надiйний фахiвець. Його знайшли самi араби i перевiрили. Тут теж начебто все чисто».
Але Роберт розумiв, що якщо пана Зiмме отруiли, то його хвороба i замiна гемолога – це ланки одного ланцюга. Усе то дуже пiдозрiло. Адже пункт про п'ять вiдсоткiв штрафу за порушення строкiв – це вимога саме з боку московитiв, з боку продавця.
Роберт ще раз оглянув кiмнату. Усi спокiйно розмовляли i чекали, коли гемолог закiнчить свою роботу.
Роберт уважно подивився на гемолога, i зненацька його осiнив божевiльний здогад, але це треба було перевiрити так, щоб усе виглядало природно.
Вiн пiдiйшов до Коне i спитав на бамбара[17 - Бамбара (Bamanankan) – мова народу бамана, Захiдна Африка. Належить до мовноi сiм’i манде.]:
– E be moun fo, a kani?[18 - E be moun fo, a kani? (Bamanankan) – Як ви гадаете, камiння гiдне?] – Роберт вирiшив запитати саме на бамбара, якою Тревор з його сновидiнь володiв досконало. Нiколи йому ще не доводилося користуватися цiею мовою, але якщо Коне той, за кого себе видае, то вiн мусить його зрозумiти. У Конакрi на бамбара говорять майже всi поруч iз французьким, а в провiнцii i поготiв.
Але Коне не вiдповiв. Вiн тримав у руках великий круглий дiамант i вдавав, що не чуе Роберта.
– A be dioli soro sissan?[19 - A be dioli soro sissan? (Bamanankan) – Скiльки, насправдi, може коштувати цей камiнь?] – ще раз голосно спитав Роберт i впритул пiдiйшов до Коне.
Гемолог спантеличено мовчав, зосереджено вдивляючись у дiамант крiзь лупу, наче нiчого й не вiдбулося.
Араби звернули увагу на збентеження гемолога i замовкли. Чехи, очевидно, занервували, а один iз них, пiднявши слухавку, швидко вийшов iз кiмнати.
До кiмнати одразу ж увiйшов банкiвський офiцер. Вiн запитав Роберта, що трапилося.
Роберт стояв i дивився на Коне, чекаючи вiдповiдi на своi запитання, але Коне мовчав. Вiн роздивлявся той самий дiамант, навiть не розглядав, а прикипiв до нього поглядом i, здавалося, навiть не дихав.
Тишу порушив чех. Вiн з властивим чехам акцентом невпевнено сказав:
– Усе добре. Побачивши дiаманти, у людей iнодi не витримують нерви. Великi грошi, велика нервознiсть.
Мехмет пiдiйшов до Роберта i поцiкавився, що трапилося.
Роберт подивився на шейха, потiм на Мехмета i вiдповiв арабською:
– Нi, не добре, панове. Ця людина не той, за кого себе видае. Вiн не гвiнеець. І навряд чи вiн пан Коне. Менi тiльки що доповiли, що нашого гемолога, пана Зiмме, було отруено.
Шейх кивнув, i один з його охоронцiв пiдiйшов упритул до чеха, а iнший – до гемолога. Банкiвський офiцер по рацii викликав службу безпеки банку. Розгублений Коне з рясно зiпрiлим чолом озирнувся i тремтячими руками приречено опустив камiнь до металевоi коробки.
Шахрайська афера була простою i водночас зухвалою, хитромудро витонченою.
Першу перевiрку вiдповiдностi каменiв провiв пан Зiмме, якому араби цiлковито довiряли. Пiсля цього його усувають. Варiант отруення був найпростiшим i, з огляду на привiтний та товариський характер Зiмме, вiн не вимагав великоi додатковоi пiдготовки. Пiд час розмови гемологу непомiтно пiдсипали отруту в iжу на столi.
Якщо араби надалi вiдмовляться вiд угоди за вiдсутностi гемолога, вони змушенi будуть заплатити величезне пенальтi у п’ятдесят мiльйонiв доларiв. Втрачати грошi через вiдмову вiд готовоi угоди нiхто не захоче. Природно, покупець звертатиметься до провiдних гемологiв Антверпена чи Ізраiлю в пошуках досвiдченого фахiвця. Зi свого боку, отримавши iнформацiю про вибраного стороною покупця гемолога, шахраi вжили всiх заходiв, щоб усунути його, запропонувавши йому вигiднiшу роботу, вiд якоi той не змiг вiдмовитися.
Згодом через працiвника iзраiльськоi бiржi, який нiчого не пiдозрюе, шахраi пропонують пана Коне, якого там усi знають i поважають.
Зробити рокiровку Коне на iншого, потрiбного шахраям, гемолога – справа технiки. Де знаходиться в цей час пан Коне, нiкого вже не цiкавить, на кону вигiдний контракт на суму понад мiльярд доларiв або виплата величезного пенальтi за вiдмову вiд угоди.
Коли замiна вiдбулася, нового «Коне» було представлено сторонам саме з боку покупця, тобто арабiв. А вiн потрiбен був тiльки для того, щоб пiдтвердити, що всi каменi вiдповiдають гемологiчним сертифiкатам i що пан Зiмме виконав усю роботу щодо iх експертизи.
Пiсля того, як «мiстер Коне» пiдтвердить покупцевi, що все нормально, ящик з фальшивим камiнням передаеться покупцевi, а покупець перераховуе всi грошi на офшорний рахунок продавця. Кiлька каменiв для бiльшоi переконливостi були справжнiми, i саме iх показав «Коне» шейху, бо той легко мiг визначити пiдробку навiть вiзуально. Але решта каменiв були дивовижними пiдробками з фiанiту чудового гранування.
Нiхто i не подумав би одразу пiсля цього ще раз перевiряти дiаманти. І у шахраiв з'являеться величезна тимчасова перевага, щоб сховати всi кiнцi у воду.
Позаяк продавець дiяв не безпосередньо, а через повiрених, вiн мiг i не здогадуватися про шахрайство. Його теж могли використовувати своi ж повiренi, втершись у довiру. А справжнi алмази пiсля афери легко переходять до рук шахраiв, якi без особливих труднощiв розмiщують iх у сейфах того ж банку.
Афера була безпрограшною. Шахраi в будь-якому випадку отримали б свою здобич. Щонайменше – штраф за вiдмову вiд угоди у розмiрi п’ятдесят мiльйонiв доларiв, щонайбiльше – лот з високоякiсними алмазами на суму понад один мiльярд доларiв.
Полiцiя заарештувала гемолога й одного чеха. Другий аферист, вийшовши iз кiмнати переговорiв, зник.
Пiсля того, як Роберт поспiлкувався зi спiвробiтником Інтерполу, до нього несподiвано пiдiйшов помiчник шейха Мехмет.
– Мiстере Бланш, – ввiчливо звернувся вiн, – його високiсть хотiв би з вами обговорити деякi деталi того, що трапилося, i запрошуе вас до себе в готель Savoy для бесiди.
Роберт поспiшав до готелю. Вiн подивився на годинник, було майже п'ять. Зараз усi його думки були про Хлою, вона вже третю добу не вiдповiдала на його дзвiнки. І треба було зiбрати речi для вiд'iзду. Але лiтак до Праги вiдлiтав тiльки вранцi наступного дня, i Роберт погодився.
– Скажiть його високостi, що я буду о дев’ятнадцятiй.
– Нi, нi, мiстере Бланш, його високiсть люб'язно запропонував свiй лiмузин та охорону. Вiн уже чекае на вас у готелi. Якщо ви не заперечуете, ми можемо вiдбути негайно.
– О’кей, я зберу своi речi й буду готовий хвилин за десять.
– Дуже добре, мiстере Бланш, чекатиму вас у готелi. Джон i Джейк у вашому розпорядженнi, – Мехмет вказав на двох охоронцiв у чорних костюмах, якi коротким, майже невловимим кивком голови привiтали Роберта, – вони супроводжуватимуть вас.
Мехмет галантно попрощався i швидко залишив примiщення банку. Двое мiцних охоронцiв з незворушними обличчями, однаковими зростом i статурою були схожi на близнюкiв. Вони нi на мить не випускали Роберта з поля свого зору.


Дорогою до готелю Роберт ще кiлька разiв телефонував Хлоi, але безрезультатно.
На стiйцi реестрацii готелю його вже чекав Мехмет. Вiн здалеку кивнув Робертовi i запропонував iти за ним.
Номер, в якому зупинився шейх, був дуже великий, кiлька просторих кiмнат в елегантному стилi епохи короля Едуарда з видом на Темзу. Удалинi, на пiвденному березi рiчки, усе у вогнях мерехтiло 135-метрове колесо огляду «Лондонське око» – одна з головних пам'яток Лондона.
Шейх пiдiйшов до Роберта, привiтався i запропонував сiсти за невеликий столик.
– Люди, мiстере Бланш, завжди прагнуть бачити бiльше, нiж можуть, – почав вiн арабською, вказуючи рукою на колесо у вiкнi, – але найбiльше вони хочуть отримувати вiд побаченого насолоду. Чи не так, як ви вважаете?
– Власне, така сутнiсть людини, з цим нiчого не вдiеш. Прагнення до насолоди деякою мiрою i е двигуном прогресу.
– Роберте… Можна я вас так називатиму? Я всiх моiх друзiв кличу на iм’я, – запропонував шейх.
– Звичайно, менi дуже приемно, що ви називатимете мене своiм другом, – вiдповiв Роберт.
– Ви добре говорите арабською. Дуже мало европейцiв володiють нею так вiльно, як ви. Усi зараз волiють спiлкуватися тiльки англiйською, – шейх зробив невелику паузу i запитав: – Ви будете чай чи каву?
– Дякую, ми ж в Англii, – усмiхнувся Роберт, – тож чай, тiльки чай.
Шейх налив у двi порцеляновi фiлiжанки чай i одну передав Робертовi.
– Чи вiдомо вам, Роберте, що арабською говорять майже триста мiльйонiв людей, – продовжував шейх iз гордiстю. – Це стiльки ж, скiльки жителiв у Сполучених Штатах. А мiж iншим, арабська – одна з найдавнiших мов свiту. І це мова священного Корану. Ви десь ii спецiально вивчали?
– Нi, ваша високосте. У мене був дуже хороший учитель. І ми з ним щовечора займалися рiзними мовами, зокрема й арабською. Майже вiд самого дитинства.
– Я пропоную перейти на англiйську, адже, як ви правильно зазначили, ми зараз в Англii, п'емо англiйський чай, i було б несправедливо не скористатися моментом i не попрактикуватися, дещо полiпшивши свою англiйську, – усмiхаючись, запропонував шейх i продовжив англiйською: – А африканську мову? Ваш учитель, мабуть, знаний полiглот.
– Бамбара – це окрема тема, – вiдповiв Роберт, – там цiла iсторiя, пов'язана, до речi, iз алмазами Гвiнеi i Сьерра-Леоне.
– Колись, я дуже сподiватимуся, ви розкажете менi цю захоплюючу iсторiю, а зараз хотiв би спитати, коли ви, Роберте, запiдозрили чи здогадалися, що перед вами шахраi? Мiй помiчник, колишнiй начальник служби безпеки, був дуже досвiдченою й обачною людиною i навiть вiн пiддався на цей обман.
Слово «колишнiй» вiн вимовив навмисно з наголосом.
– Це був не лише здогад. Я мало розумiюся на гемологii, але у мене чималий досвiд юридичноi практики i я не покладаюся на випадковостi. Уперше у мене виникла ця пiдозра, коли пан Зiмме раптово злiг з iнфарктом. Напередоднi ми з ним вечеряли в ресторанi, i вiн був цiлком здоровий. А потiм, уже у кiмнатi перемовин, менi зателефонували зi служби безпеки компанii i повiдомили, що у пана Зiмме стався iнфаркт, викликаний якимось сильним токсином. Зiставляючи факти, я зрозумiв, що найслабша ланка – це гемолог. А те, що його представили нам як гвiнейця, а також i моi невеликi пiзнання в бамбара – ось це е чистою випадковiстю.
Роберт усмiхнувся i поставив свою фiлiжанку на стiл.
– Я не вiрю у випадковостi, усе вiдбуваеться з волi Аллаха. І погане, i хороше. Але ви зберегли для мене великi кошти, Роберте, а найголовнiше те, що ви зберегли мiй авторитет. А це бiльше за грошi. Тож як я можу вам вiддячити?
– Ви вже зробили це, ваша високосте. Ви щедро оплатили роботу моеi компанii вiдповiдно до домовленостей, незважаючи на те, що угоду зiрвано.
– Нi, Роберте. Я хочу вам особисто вiддячити. Я певен, що так буде правильно. Адже ви своею проникливiстю замiнили менi тут цiлий департамент безпеки.
Шейх вийняв чекову книжку, написав у нiй суму, акуратно вiдiрвав чек i простягнув Робертовi.
– Приймiть вiд мене цей дарунок на знак моеi подяки.
– Ваша високосте, це зайве, – спробував заперечити Роберт, але шейх зупинив його.
– Будь-яка робота мае бути винагороджена належно. Це всього лише цифра на гарному паперi, а я дуже цiную людськi стосунки, – шейх подивився на Роберта, узяв до рук чотки i продовжив: – Роберте, чи можу я розраховувати на вашу допомогу, якщо менi знадобляться вашi послуги як юриста в майбутньому?
– Звичайно, – вiдповiв Роберт, – вважатиму за честь бути вам корисним.
– Ну що ж, любий друже, як кажуть на Сходi, хороша зустрiч – коротка зустрiч, – пiдсумував шейх, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено. – Менi було дуже приемно з вами познайомитися ближче. Сподiваюся, це не остання наша зустрiч.
Чек Роберт розгорнув тiльки в автомобiлi, коли повертався до свого готелю. На ньому було акуратним калiграфiчним почерком написано «п'ять мiльйонiв доларiв». І стояв довгий пiдпис арабською в'яззю – iм'я та прiзвище шейха без скорочень.
У номерi готелю Роберт трохи розслабився. Вiн налив у келих вiскi, розсунув гардини i, спостерiгаючи за нiчним мiстом, розмiрковував. У цiй справi не все було зрозумiлим, i вiн нiяк не мiг збагнути, хто стоiть за всiм.
Його роздуми перервав телефонний дзвiнок.
– Бланш, слухаю.
– Роберте, доброi ночi, – це був Роланд, директор компанii. Голос у нього був дуже схвильованим. – Менi вже все доповiли. У тебе все добре?
– Так, шеф, усе о’кей. Завтра вранцi буду в Празi.
– Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятiй тридцять в офiсi, там i поспiлкуемося. А поки вiдпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустрiне Йован, – i Роланд поклав слухавку.
Лiтак вiдлiтав рано-вранцi, а Хлоя так i не взяла слухавку. Вiн подивився на годинник i ще раз зателефонував. На тому кiнцi – знову автовiдповiдач.
Годинник показував о пiв на другу ночi.
«Вилiт з Лондона о сьомiй годинi п'ятнадцять хвилин, – розмiрковував Роберт, – три години льоту. Ще кiлька годинок i вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрiчатиме».
Роберт повнiстю i беззастережно довiряв Йовановi.
Вони дружили вiд самого дитинства, разом вступили до Карлового унiверситету i планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступнi тести, що, втiм, не завадило йому одразу ж вступити до Полiцейськоi академii Чеськоi республiки i, закiнчивши ii з вiдзнакою, вступити на службу до полiцii Праги молодшим детективом.
У полiцii Йован працював майже п’ятнадцять рокiв i вiд простого iнспектора вiддiлу кримiнальних справ дослужився до полковника на посадi старшого радника. Але пiд час корупцiйного скандалу, що розгорiвся в урядi Станiслава Гросса, який до свого прем'ерства очолював Мiнiстерство внутрiшнiх справ Чеськоi республiки i був близьким товаришем та безпосереднiм керiвником Йована, вiн подав у вiдставку, зневiрившись у порядностi свого друга i керiвника. А чотири роки тому за активноi участi Роберта в долi свого товариша вiн очолив службу безпеки компанii.
Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно пiдстриженими довгими вусиками.
У своi трохи за сорок Йован був дуже приемною й усмiхненою людиною. Хто його не знае, нiколи б не запiдозрив, що вiн очолюе службу безпеки компанii, а колись обiймав високу посаду в полiцii. Його зовнiшнiсть видавала веселу, доброзичливу i незлостиву людину. Вiн якось казав Робертовi: «Є два типи полiцейських: хороший i поганий. Так ось я – вiкарiй хорошого полiцейського». У компанii його називали «наш Пуаро», i це було, насправдi, так. Крiм того, що вiн у минулому справжнiй детектив, вiн був душею будь-якоi компанii, завжди вiдзначався дотепнiстю, сипав жартами i розповiдав рiзнi цiкавинки з життя полiцейських.
За весь час роботи вiн нi з ким не мав жодного конфлiкту, нiколи не пiдвищував голос на своiх пiдлеглих, його нiхто нiколи не бачив у поганому настроi.
Особисте життя вiн ховав за сiмома замками, але всi в компанii знали, що Йован самотнiй, його едина дружина пiшла вiд нього через рiк пiсля весiлля, не витримавши важкого тягаря дружини полiцейського, зокрема його постiйноi вiдсутностi вдома. І тiльки Робертовi було вiдомо, що десь на околицi мiста у Йована е якась молода панi, що з'явилася в його життi зо два роки тому. І Роберт з Хлоею з нетерпiнням очiкували, коли Йован познайомить iх зi своею нареченою. Натомiсть той тiльки вiджартовувався.
У спiлкуваннi з колегами Йован був завжди привiтний, але единою людиною, з ким вiн, справдi, дружив i кому мiг довiритися, був Роберт. Вони, як старi друзi, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабi за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлоi подобався цей веселий i життерадiсний чоловiк, i дверi iхнього будинку для нього були завжди вiдкритi.
Роберт лежав у номерi на лiжку i намагався вкотре додзвонитися до Хлоi. Але на тому кiнцi дроту телефон був вiд’еднаний вiд мережi. Коли його почав зморювати сон, Роберт вiдклав слухавку i заплющив очi.
Зненацька вiн вiдчув спершу невелике запаморочення, а потiм – неймовiрну силу, яка притиснула його до лiжка i не давала поворухнутися. Роберт розплющив очi, вiн мiг спостерiгати все навколо, але решта тiла була йому непiдвладна. Якась невiдома сила все мiцнiше i мiцнiше втискала його тiло в лiжко.
Роберт почав задихатися. Вiн спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тiло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемнiло. Роберт опинився в суцiльнiй темрявi, не вiдчуваючи нi свого тiла, нi запахiв, нi звукiв. Вiн немов повис у повiтрi, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливiсть звiльнитися з цього моторошного полону. Роберт не мiг зрозумiти, що з ним вiдбуваеться, адже свiдомiсть не покидала його. І тут вiн почув рiвномiрний звук, який виходив звiдкись iзсередини його пiдсвiдомостi, поступово заповнюючи весь навколишнiй простiр. За мить уже здавалося, що вiн пульсуе навiть у його венах. Звук вiддалено нагадував роботу маятника годинникового механiзму. Але вiн був чистiшим, рiзкiшим i чiткiшим. Опиратися раптовому зацiпенiнню не було нi сил, нi сенсу. Роберт хаотично намагався зрозумiти, що з ним вiдбуваеться.
І тут вiн чiтко почув жiночий голос…
«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше», – чийсь владний голос усе голоснiше i голоснiше лунав у головi Роберта.
Несподiвано вiн усвiдомив, що цей голос звучить iзсередини його сну, i вiн його чуе, незважаючи на те, що пам'яттю i своею сутнiстю все ще знаходиться по цей бiк сновиддя. Це почуття було зовсiм новим для нього, i Роберт не мiг повiрити в реальнiсть того, що трапилося, i прислухався. Навколо лунали голоси. Вiн чiтко чув тiльки жiночий голос. Другий, чоловiчий, вiдгукувався лише луною в його головi, але розiбрати слова чоловiка наразi чомусь було дуже важко, i Роберт вирiшив повнiстю розслабитися i спробувати розiбратися, що ж вiдбуваеться з ним насправдi. Зненацька все почало прояснюватися, i голоси стали цiлком зрозумiлi. На мить Робертовi здалося, що вiн сам бере участь у дiалозi.
Аж раптом вiн усе зрозумiв…

Роздiл 8
З портативного диктофона, що самотньо стояв на столi перед Тревором, доносився м'який голос Аманди:
«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше…»
Зробивши невелику паузу, Аманда продовжила:
– Треворе, ви можете говорити, то говорiть. Скiльки вам рокiв?
– Сорок… один… – повiльно i невиразно вiдповiв Тревор.
– Добре… Добре… – розмiрено i рiвно промовила Аманда, – а як вас звуть?
– Тревор, – голос звучав невиразно i ледь чутно.
– Добре, Треворе. Зараз ми повернемося на два днi в минуле. Де ви знаходитеся?
– Женева, – тихо вiдповiв Тревор. – Готель… Великий номер…
– Що ви бачите навколо себе? – запитала Аманда.
– Дiаманти… Сейф… – невиразно промовив Тревор, ледве ворушачи губами.
У цьому мiсцi почулося якесь клацання. Це був дефект плiвки або запис тут було перервано. Та за мить запис вiдновився.
– Добре, Треворе. А зараз ми повернемося до вчорашнього дня. Ранок… – упевнено i твердо вимовила Аманда.
Несподiвано з диктофона почувся чiткий голос Тревора:
– Аманда?! Я нiчого не бачу… Що трапилося? Як вона це зробила? – здивовано запитував голос.
– Треворе, я ввела вас у гiпнотичний сон. Ви пiд впливом мого навiювання, – голос Аманди звучав повiльно i твердо. – Я хочу, щоб ви повернулися у вчорашнiй день…
– Амандо, Амандо, усе о’кей, до бiса вчорашнiй день! Я нiчого не бачу… Я тут… Це сон? Ви – мiй сон? Я так розумiю… – схвильовано вимовив Тревор.
Аманда ввела Тревора в гiпнотичний сон, але вiн чомусь повiвся не так, як поводяться зазвичай пацiенти. Його тiло напружилося, повiки почали пульсувати, i вона вирiшила негайно припинити сеанс.
– Треворе, ви в гiпнотичному снi. Спробуйте заспокоiтися. Усе добре, – голос Аманди був також схвильованим, але залишався твердим. – Я зараз почну вiдлiк, i ви прокинетеся.
– Стоп, Амандо. Зупинися! – запанiкував Тревор. – Не треба! Як вам пояснити?… Це для мене единий шанс iз тисячi! Навiть якщо вiн прокинеться, переконай його ще на один сеанс.
– Хто – прокинеться? – перепитала здивована Аманда. Сеанс вочевидь пiшов не за сценарiем, i треба було щось робити.
– Тревор… Тобто я… Тобто… Менi треба тобi дещо пояснити.
– Добре, Треворе, не хвилюйтеся так. Заспокойтеся, ваше тiло дуже напружене. Так важко утримати контроль. Розслабтеся. – Аманда провела рукою перед очима Тревора. – Що ви бачите перед собою?
– Я ж казав, що нiчого. Нiчогiсiнько не бачу, очi ж заплющенi… Ну ти молодчина! Нам треба негайно спокiйно поспiлкуватися. Я так чiтко тебе чую!
Аманда подивилася на Тревора. Той спокiйно, розслабившись, лежав на кушетцi без жодноi емоцii на обличчi.
Вона була здивована. Тревор iз гiпнотичного сну з нею розмовляв на подив голосно i чiтко. І найголовнiше, здавалося, що вiн не був пiд ii навiюванням. Вiн нiбито сам намагався спiлкуватися, а не тiльки вiдповiдати на запитання, як зазвичай бувае в роботi гiпнотизера з пацiентом.
Вона обмiрковувала ситуацiю, що склалася. В ii практицi психолога таке трапилося вперше.
А тим часом Тревор продовжував:
– Амандо, ми з тобою мусимо розiбратися в тому, що вiдбуваеться зi мною. Або з ним… Коротше, ми маемо розiбратися i з’ясувати, хто е хто.
Аманда чула й дивувалася. Їi очi були широко розплющенi, i вона не розумiла, що вiдбуваеться.
– А ви, власне, хто? – нарештi запитала вона.
В ii головi промайнула думка про роздвоення особистостi, i вона почала згадувати симптоми цього явища. Ця думка трохи заспокоiла ii, оскiльки могла об'ективно пояснити те, що вiдбуваеться.
– Я Роберт, – вiдповiв голос. – Роберт з iншого життя Тревора.
– Роберт? – перепитала Аманда. – А з якого iншого життя?
– З найсправжнiсiнького, але iншого. Принаймнi менi так здаеться. А iнодi я не впевнений. Але зараз ви – то, справдi, мiй сон. Усе, що вiдбуваеться з Тревором, – це мiй сон, розумiеш? І ти теж. Боже мiй, я розмовляю зi сновиддям! Здурiти можна!
– Ви розмовляете зi сновиддям? – спантеличено спитала Аманда. – І давно це у вас?
– Це все вже дуже давно i дуже складно. Так давно, що я i сам уже не розумiю, хто е хто.
– Треворе, я не зовсiм розумiю.
– Амандо, я – Роберт, я нiби всерединi свiдомостi Тревора, тобто це вiн у менi. Ну не зовсiм у менi. Вiн – у моiх сновидiннях. Тобто як це все пояснити… Але це вперше! Такого ще не було!
– Ну, о’кей, Роберт так Роберт. Але ви говорите дуже заплутано. Ви менi можете пояснити до ладу, з якого сну ви повiдаете?
Аманда опанувала себе i вирiшила довести сеанс до кiнця.
– У мене сон тiльки один. Це життя Тревора в моiх сновидiннях. Ви просто вислухайте мене, не перебивайте, i, можливо, усе зрозумiете…
І голос з диктофона повiдав неймовiрну iсторiю про життя Роберта на протилежному боцi сновидiння, про щоденники, в якi вiн записував усе, що вiдбуваеться з Тревором, про переживання i сумнiви в реальностi свого свiту.
Аманда слухала розповiдь уже вдруге, уважно дивлячись на Тревора. Вона була здивована, захоплена i заiнтригована тим, що чула. Усерединi Тревора жила зовсiм iнша людина, про яку той навiть не здогадувався i яка ось уже майже тридцять рокiв спостерiгае за ним iзсередини свого сновидiння. Роберт, справдi, вважав, що зараз вiн спить i бачить сон. Вiн нiяк не мiг вплинути на життя чи вчинки Тревора, нiяк не мiг проявитися, як це зазвичай бувае при роздвоеннi особистостi, але вiн прагнув самостiйно розiбратися в собi i визначити, де реальнiсть, а де сновидiння.
– …Мiй свiт майже такий же, яким я бачу свiт Тревора у своiх сновидiннях, – продовжував Роберт, – але ми з ним абсолютно рiзнi, живемо в рiзних краiнах, у нас рiзне коло знайомих, рiзнi професii, робота i водночас мiй свiт я щохвилини, щосекунди сприймаю як реальнiсть. Та iнших снiв у своему життi я не бачив. Тiльки один – про Тревора.
Розмова так захопила Аманду, що вона зовсiм втратила вiдчуття часу, а голос усе говорив i говорив. У його оповiданнi було щось фантастичне, але це була розповiдь здоровоi, як здавалося, людини, яка об'ективно оцiнюе все навколо, людини, яка шукае вихiд iз ситуацii, в якiй опинилася.
Аманда спробувала перервати сеанс, але голос просив не робити цього. Вiн потребував спiлкування, вiн шукав вiдповiдi на своi запитання. Аманда з подiбним явищем зiткнулася вперше, i тому ii думки кружляли тiльки навколо роздвоення особистостi. Іншого пояснення зараз вона поки що припустити не могла.
«Так, саме дисоцiативний розлад особистостi, але в якiйсь дивнiй, неправдоподiбнiй формi», – мiркувала Аманда, поки голос усерединi Тревора розповiдав про iнший бiк свого життя.
І тут Амандi спало на думку:
– Роберте, якщо ваше життя настiльки реальне, то чи е у вашому свiтi психологи або психiатри?
– Звичайно, е… Напевно. Сподiваюся, що е, – невпевнено вiдповiв Роберт. – Ви вважаете, що я божевiльний?
– Нi, Роберте, що ви, – швидко вiдповiла Аманда. – Я ось про що подумала… Хочу вам дещо запропонувати… у тому, вашому життi. Але ви маете поставитися до цього дуже серйозно. Є у мене одна iдея, давайте проведемо з вами експеримент, але для цього менi потрiбна ваша допомога i… допомога фахiвця…
Аманда не мала сумнiву, що це роздвоення особистостi, i iй захотiлося перевiрити наявнiсть iнших можливих особистостей у пiдсвiдомостi Тревора. У деяких феноменах уживалися рiзнi, iнодi дiаметрально протилежнi особистостi, серед яких були навiть такi, якi вважали себе фахiвцями з психологii, i саме вони допомагали встановити й iдентифiкувати iншi особистостi, що iснували в пiдсвiдомостi пацiента. Аманда вирiшила викликати саме таку особистiсть з пiдсвiдомостi Тревора. Вона роз'яснила Робертовi суть експерименту. Але, на ii переконання, був iнший, негативний бiк цього дослiду. Усе могло вийти з-пiд контролю, i тодi повернутися назад буде дуже складно, ба, навiть неможливо.
– Роберте, зрозумiйте, що пiд час подiбного сеансу все може вийти з-пiд вашого… з-пiд контролю вашого психолога. Якщо ваш стан – це те, про що я здогадуюся, то е ймовiрнiсть того, що ви на деякий час можете зникнути як особистiсть зi свiдомостi Тревора.
– Як зникнути? Я не розумiю. Куди зникнути?
– Розумiете, унаслiдок прямого втручання в пiдсвiдомiсть може статися певна замiна у свiдомостi Тревора, i одна особистiсть замiнить iншу. Мабуть, тодi ми i знайдемо вiдповiдi на вашi запитання, але ви, Роберте, на якийсь час можете зникнути.
– Ви вважаете це роздвоенням особистостi?
– Я поки нiчого не вважаю. Я тiльки оперую фактами: у мене на кушетцi пiд впливом гiпнозу лежить пацiент, а в цей час зi мною спiлкуеться хтось, хто не iдентифiкуе себе з ним, нiяк i нiколи не проявлявся в його життi, але спостерiгае за ним упродовж усього його життя звiдкись iзсередини його ж пiдсвiдомостi.
– А хiба окремi особистостi однiеi i тiеi ж людини можуть жити окремо своiм життям поза ii свiдомiстю, можуть мати власне життя, iсторiю, окремий свiт?
– Ось це нам i належить з'ясувати. І ви, як особа, що окремо iдентифiкуе себе, мусите розумiти, що у випадку наявностi iнших особистостей у пiдсвiдомостi Тревора ви можете на якийсь час зникнути разом зi своiм свiтом, iсторiею i життям, яке ви вiдчуваете як реальне. Вас може замiнити хтось iнший або iнша. Це цiлком iмовiрно.
– Ви думаете, що мое життя в цьому… у моему свiтi не реальне? Гра уяви Тревора?
– Якщо я думатиму iнакше, то виходить, що i моi вiдповiдi, i все ваше спiлкування зi мною моделюе ваш мозок. А це означае, що i я, i цей свiт, i весь наш дiалог – лишень гра вашоi уяви.
– А чим допоможе нам психолог? – помiркувавши, спитав Роберт.
– З його допомогою ми спробуемо щонайменше iдентифiкувати вас i в разi наявностi iдентифiкувати iншi особистостi в пiдсвiдомостi Тревора. Розумiете, ким би ви себе особисто не iдентифiкували, для мене поки що саме ви живете в пiдсвiдомостi Тревора. З вашим психологом я хочу дещо дослiдити. Можливо, ви його i не знайдете. Але якщо вiн iснуе, то це, можливо, ще одна особистiсть. І таких особистостей може бути дуже багато. Нам слiд визначити iхню кiлькiсть, i тодi ми зможемо зрозумiти, з чим, а найiмовiрнiше, з ким маемо справу.
– Це якась маячня, Амандо. У мене зовсiм iнша пам'ять, нiж у Тревора. Я живу тут власним життям i до сьогоднi я нiяк не мiг проявлятися в життi Тревора. У мене тут робота, наречена, друзi, обставини, врештi-решт… Життя Тревора для мене – це мiй перманентний сон, сновидiння i не бiльше. А щодо його життя, то в ньому я лишень стороннiй спостерiгач.
– Я все розумiю, Роберте. Здiбностi нашого мозку мало вивчено, а деякi його функцiональнi можливостi не вивчено зовсiм i е загадкою навiть для фахiвцiв. Психологiя…
– Амандо, зрозумiйте ж, що зараз, коли ви закiнчите цей сеанс, я прокинуся i пiду у своiх справах. Просто зараз, у цей час, я перебуваю в готелi в Лондонi i через кiлька годин у мене лiтак до Праги, де на мене чекають колеги, моя дiвчина. А вночi, коли я ляжу спати, до мене знову прийде сновидiння, де я бачитиму ваш свiт очима Тревора. Так було завжди.
– Давайте хоча б спробуемо зробити це, Роберте. З чогось же треба починати. Мозок – дуже складний об'ект для вивчення. Ми ж спробуемо через пiдсвiдомiсть встановити iстину. І це важливо, передусiм, для вас, адже саме ви перебуваете в пошуку. Чи не так?
– Добре, – трохи помiркувавши, погодився Роберт. – Ми зробимо це. Я завтра прилечу до Праги i спробую знайти психiатра. Але що менi йому сказати? Як пояснити все?
– А не треба йому нiчого пояснювати. Просто розкажiть йому все, що знаете про себе, i вiн вирiшуватиме сам, що робити. Я впевнена, що вiн погодиться провести цей експеримент. Хоча в реальному життi вас вважали б божевiльним.
– Скiльки у нас е часу?
– Я не знаю, якщо дотримуватися ваших переконань, то тут керуете процесом ви, а ми лишень ваше сновидiння. Та якщо серйозно, я думаю, у нас е день або щонайбiльше два. Я спробую призначити Треворовi ще один сеанс на завтра.
Невдовзi Аманда перервала розмову i вивела Тревора зi стану сну.
Диктофон вимкнувся.
Тревор i Аманда сидiли одне проти одного i мовчали.
Нарештi, тишу перервала Аманда. Цього разу голос ii був менш упевненим:
– Треворе, зрештою, психологiя багато чого може пояснити. Менi здаеться, що нас чекае багато роботи. Усе ускладнюеться тим, що в моiй практицi цей випадок унiкальний, я нiколи нiчого подiбного не зустрiчала.
Тревор дивився на Аманду i не мiг вимовити нi слова. Вiн нiяк не мiг зрозумiти, що там трапилося. Усе це нiяк не вмiщалося в межi звичайних уявлень i його сприйняття всього сущого.
– Це був я? – нарештi, видавив вiн iз себе.
– Цiлком iмовiрно, що ви. Або одна з ваших особистостей.
– А як таке можливо? – спитав Тревор. Очевидно, що вiн був у шоковому станi вiд почутого.
– Людський мозок, Треворе – це загадка навiть для нас, психологiв. Я мала намiр тiльки повернути вас у вчорашнiй i позавчорашнiй день, а потiм би трохи покопалася у вашому минулому. Але ви самi все чули.
– Амандо, це справдi можливо? Це хвороба?
– Можливо що? Множиннiсть осiб? Звичайно! – вимовила Аманда. – Є навiть науковий термiн – дисоцiативний розлад, який використовують для позначення феномену виникнення множинних особистостей. Але хворобою я б це не назвала. Це дещо iнше…
– І що тепер зi мною буде?
– Гадаю, нiчого… Сподiваюся… – вiдповiла Аманда. – Якщо до сьогоднiшнього дня ви жили з цим, нiчого не пiдозрюючи, можливо, i пiсля цього все буде так само, як i ранiше.
Водночас Аманда якось невпевнено намагалася пояснити Треворовi, що деякi психологи, зокрема й особи, якi самостiйно iдентифiкують себе як такi, що мають множинну особистiсть, вважають, що цей стан, можливо, не розлад, а природна варiацiя людськоi свiдомостi, що не мае нiчого спiльного з дисоцiацiею. Але ця невпевненiсть передалася Треворовi. Йому здалося, що Аманда намагаеться заспокоiти його. Вона поки що сама не розумiла, з чим мае справу, але намагалася не так йому, як самiй собi, пояснити те, що з ним вiдбуваеться.
– Розумiете, Треворе, багато психiатрiв не погоджуються з визначенням синдрому множинноi особистостi як очевидного розладу i розглядають множиннiсть особистостi як «психiчне порушення», що не е хворобою. Ось, наприклад…
Вона озирнулася, пiдiйшла до шафи з книжками i почала шукати потрiбну. Через деякий час у руках вона тримала велику медичну енциклопедiю.
– Звернiть увагу, – перегорнувши кiлька сторiнок i знайшовши потрiбну, вона прочитала: «Антропологи Сурьянi i Гордон Йенсен переконанi, що феномен яскраво виражених трансових станiв у спiльнотi острова Балi мае ту ж феноменологiчну природу, що й явище множинноi особистостi на Заходi. Стверджуеться, що люди в шаманських культурах, якi вiдчувають множиннi особистостi, визначають цi особистостi не як частини себе, а як незалежнi душi або духи. Вiдсутнi данi про зв'язок мiж множиннiстю особистостi, дисоцiацiею, а також вiдновленням спогадiв i сексуальним насильством у цих культурах. У традицiйних культурах множиннiсть, демонстрована, наприклад, шаманами або африканськими чаклунами, не вважаеться розладом або захворюванням».
– Я зовсiм на цьому не розумiюся, Амандо. Я взагалi нiчого не розумiю, – приречено вимовив Тревор, а потiм подивився на Аманду i з надiею запитав: – Це точно не розiграш?
– Я спочатку теж подумала… І сказати, що я просто здивована тим, що сталося, – значить, нiчого не сказати. Подивiмося завтра, якщо ви не заперечуете. Завтра ми пiдготуемося до розмови ретельнiше i спробуемо зрозумiти, що нам приготувала ваша пiдсвiдомiсть.
– То на сьогоднi це все? – спитав вiн збентежено.
– Власне, так. Я пропоную завтра зустрiтися в цей же час, i ми проведемо ще один сеанс. Сьогоднi раджу вам вiдпочити. Залиште всi справи i роздуми. Просто вiдпочиньте i емоцiйно, i психологiчно. Можете навiдатися до якогось клубу, де багато людей. Там ви, напевне, зможете розслабитися. Намагайтеся не думати про те, що трапилося. Добре?
– Та я тiльки те й роблю останнiм часом, що розслабляюся, – спантеличено пробурмотiв Тревор.

***

Роберт розплющив очi. Вiн прийшов до тями так само зненацька, як i заснув. Здавалося, що лiжко просто виплюнуло його звiдкись iзсередини товстого матраца. Вiн усе ще перебував у збентеженому станi, немов прокинувся вiд нiчного кошмару i намагався сконцентруватися. Його серце шалено калатало в грудях, i здавалося, що мозок ось-ось вибухне.
Роберт був не просто збитий з пантелику, вiн був водночас здивований, вражений i приголомшений, адже з пасивного спостерiгача, як то було ранiше, вiн раптом перетворився на активного учасника свого сновидiння. Що-що, а цього вiн очiкував найменше.
Очевидно, що Аманда добре його чула i вiдповiдала саме на його запитання. Уперше в життi у Роберта трапився прямий усвiдомлений контакт i навiть дiалог зi свiтом свого сновидiння. Як часто Роберт мрiяв про це ранiше, а коли воно трапилося, вiн був не готовий i не знав, з чого почати. Вiн вирiшив, що це единий шанс для нього встановити iстину, i хотiв максимально довше залишитися в цьому станi.
Йому потрiбнi були вiдповiдi, але для цього вiн мусив переконати Аманду в реальностi свого iснування тут, у цьому свiтi, окремо вiд Тревора. Вона попросила його розповiсти про себе, i Роберт iз захопленням, у запалi розповiв iй iсторiю свого життя з цього боку сновидiння.
Але все зникло так само швидко, як i з'явилося, залишивши Роберта наодинцi зi своiми думками i сумнiвами.
Те, що трапилося, ще бiльше ускладнило i без того непросте становище Роберта, ще бiльш занурило його в невизначенiсть i навряд чи допомогло знайти ту нитку, яка могла привести його в подальшому до розгадки його психологiчного стану.
Роберт повiльно пiдвiвся з лiжка, вийняв з валiзи щоденник у червонiй палiтурцi, пiдiйшов до письмового столу i почав записувати детально все, що сталося з ним увi снi. Закiнчуючи, унизу сторiнки вiн великими лiтерами написав «ПСИХІАТР. НЕГАЙНО!!!» i недбало пiдкреслив цi слова трьома жирними лiнiями.
До вильоту залишилося трохи менше трьох годин, i Роберт поспiхом вийшов iз номера. Вiн вирiшив якомога швидше пiсля повернення до Праги знайти психiатра, щоб провести експеримент, запропонований Амандою. І зробити це треба було невiдкладно.

Роздiл 9

Женева, Швейцарiя
16.12.2011. 11:25
Тревор, сповнений суперечливих почуттiв, вийшов iз кабiнету Аманди i, розмiрковуючи про те, що трапилося, попрямував у бiк свого готелю.
Вiн був збентежений словами психолога.
У ньому живе ще одна людина!
«Це роздвоення особистостi, – думав вiн. – Я псих! Я, певно, псих! Я – психiчно хвора людина, i менi, напевно, доведеться лiкуватися».
Тревор почав згадувати, що вiн знае про психiчнi захворювання. У його пам'ятi спливли кадри з якихось чорно-бiлих фiльмiв: шаленi люди у гамiвних сорочках з пiдперезаними за спиною широкими ременями, запаленi очi, божевiльнi погляди, вiдчайдушнi крики, дикий смiх, конвульсii та шокова терапiя.
Пiзнання в цiй галузi у Тревора були, звичайно, мiзерними, але й iх йому вистачило, щоб запанiкувати.
Тревор крокував вулицею, перебуваючи немов у прострацii.
У цей час Аманда тривожним поглядом спостерiгала за ним iз вiкна свого кабiнету, трохи розсунувши фiранку. Тут задзвонив телефон. Вона взяла слухавку i пiсля невеликоi паузи вiдповiла:
– Так, я дiзналася, але не все так просто… Дещо змiнилося, i менi знадобиться ще трохи часу. Я хотiла б просити перенести все на завтра, – вона уважно вислухала у слухавцi чоловiчий голос i потiм тихо промовила: – Так, це дуже важливо… Для мене.
Тревор перейшов на iнший бiк вулицi i, геть забувши про домовленiсть iз Йованом, невпевнено крокував брукiвкою.
Слова Аманди пульсували в його головi: «Шамани, африканськi чаклуни».
Вiн згадав, як наприкiнцi 1990-х разом зi знiмальною групою каналу BBC i Етьеном вiн iхав розбитою грунтовою дорогою в джунглях Сьерра-Леоне.

***

В одному з селищ, в шiстдесяти милях на пiвнiчний схiд вiд Фрiтауна, де вони зупинилися для ночiвлi, репортери потрапили на якесь урочисте свято мiсцевого племенi йоруба[20 - Йо?руба (?m? Yor?bа) – група родинних негроiдних народiв, що населяють Захiдну Африку (вiд гирла рiчки Нiгер до Гвiнейськоi затоки): держави Нiгерiя, Того, Бенiн, Гана. Є невелика дiаспора в Канадi. Загальна кiлькiсть – майже 40 мiльйонiв осiб.].
До iноземцiв з камерами мiсцевi поставилися неочiкувано миролюбно, дозволили заночувати i навiть запросили до участi у святковому заходi в селищi за умови, якщо всi фото- i вiдеокамери залишаться в автомобiлi.
Увечерi все селище зiбралося бiля круглоi, вкритоi очеретом хатини вождя племенi.
Тревора пригостили якимось мiсцевим напоем iз плодiв марули[21 - Марула (лат. Sclerocarya birrea) – дводомне дерево сiмейства сумаховi, заввишки 18 метрiв, що росте в лiсистих районах Пiвденноi i Захiдноi Африки, з широкою розгорнутою кроною, вкрите сiрою корою.] з напрочуд неприемним, кислуватим смаком, що дiяв на мiзки, як жартували самi мiсцевi, як «удар копитом мула». Через деякий час, коли Тревор почав приходити до тями, вiн зрозумiв, що майже не вiдчувае свое тiло i тiльки мозок чiтко подае сигнали життя. До того ж, як з'ясувалося пiзнiше, напiй навiть збiльшив швидкiсть сприйняття свiдомiстю довкiлля.
Усi танцювали в такт сумного спiву i стукоту спецiальних, видовбаних зi стовбура дерева, ритуальних барабанiв, що звуться «бата». Згодом iнтенсивнiсть барабанних ударiв збiльшилася до такого рiвня, що рухи всiх, хто танцював, нагадували конвульсii. Гучнiсть однотонного спiву часом заглушала навiть звуки бата.
Один iз чоловiкiв пiдпалив широке кiльце на землi, i за мить навколо все заграло зловiсними тiнями i вiдблисками. Барабани стихли, i всi зупинилися, спостерiгаючи за вогняним колом.
У кiльце через вузенький прохiд урочисто увiйшов чаклун з довгою палицею, на яку було начеплено з десяток маленьких бiлих мавпячих черепiв, що дзвiнко билися один об одного у такт його рухiв.
Знову забили барабани, чоловiки i жiнки почали синхронно танцювати.
Не вiдчуваючи свого тiла, Тревор рухався в такт барабанного бою разом з усiма.
Чаклун був одягнений у довгу строкату тканину, що вiльно облягала його тiло.
Худий, як скелет, вiн зiгнувся i несподiвано швидко почав крутитися дзигою в цьому вогняному кiльцi. Його обличчя пiд вiдблисками язикiв полум'я то заспокоювалося, то зненацька змiнювалося жахливими гримасами. Вiн шкiрив своi рiдкi кривi жовтого кольору зуби i голосно щось вигукував незнайомою мовою.
Несподiвано вiн замовк, випрямився, завмер i пiдняв угору руку, з якоi вирвалося кiлька маленьких сiрих кiсточок, що злетiли вгору i розсипалися навколо нього всерединi вогняного кiльця. Чаклун нахилився трохи вперед, вдивляючись у кiстки. Пiсля випростався, витягнув руки по всiй ширинi i почав шепотiти якiсь заклинання, спрямувавши погляд до неба. Його очi, вкритi бiлою полудою, виглядали страхiтливо.
Удари барабанiв посилилися.
Раптом чаклун з розпростертими руками почав пiднiматися в повiтря.
Вiн завис на висотi в пiвтора метра вiд землi i вiдкинув свiй посох.
Такт танцю посилився, гучнiсть спiву збiльшилася i досягла свого апогею. Це все було схоже на шабаш вiдьом.
Чаклун почав повiльно опускатися, рiзкими кивками голови вдивляючись слiпими очима у натовп оточуючих його людей, немов шукаючи собi жертву. І коли його босi ноги торкнулися землi, усе вмить замовкло.
Старий чаклун не зводив своiх незрячих очей з Тревора. Вiн витягнув руку i крiзь вогняне кiльце повiльним кроком пiдiйшов. Тревор стояв, не володiючи своiм тiлом. Чаклун торкнувся долонею його чола. У цю мить тiло чаклуна почало судомно згинатися, i тiльки рука намертво немов приклеiлася до чола Тревора. Укритi полудою очi його були спрямованi кудись удалечiнь, де блiдим свiдком диявольського шабашу свiтив повний, навзнак перевернутий мiсяць.
Судоми припинилися, але долоня на лобi Тревора стала неймовiрно гарячою. Вiн спробував вiдскочити, але тiло, як i ранiше, не слухалося.
Раптом перед очима Тревора розгорнулася жахлива картина. Перевернутий вагон потяга i понiвеченi тiла десяткiв людей. Обгорiлi тiла лежали уперемiж iз сидiннями, поручнями, уламками металу, пластику i речами. Вагон був майже розiрваний, укритий бездиханними, закривавленими тiлами чоловiкiв i жiнок. Несподiвано вогонь, як у сповiльненiй зйомцi, круглою, зростаючою кулею почав заповнювати вiльний простiр вагона. Усе було моторошно i незвичайно реально. Тревор навiть вiдчув на своему обличчi огненний пал вiд полум'я, яке ось-ось мало поглинути його, а навколо – нестерпний, солодкуватий запах горiлоi плотi.
Зловiсна картина кошмарноi трощi не вiдпускала його.
Тревор дивився на все це, з жахом розумiючи, що всi люди навколо мертвi i вiн, напевно, теж, оскiльки нi сили, нi волi поворухнутися у нього не було, а вогненна куля ось-ось мала оповити i його.
Цiеi митi чаклун рiзким рухом щосили штовхнув Тревора, i той упав, як пiдкошений, навiть не опираючись.
Останне, що вiн почув перед повною втратою свiдомостi, – це слова чаклуна: «??ra!.. Duro[22 - ??ra! Duro! [??ra! duro!] (?d?e, Yor?bа) – Будь обережний! Зупинися!]!»
Тревор отямився на свiтанку, коли вся група вже зiбралася виiжджати. Голова нестерпно болiла, мабуть, у вчорашньому напоi, справдi, було щось наркотичне.
– Хлопцi, анальгiн чи щось е у кого? – втомлено запитав вiн.
– О, нарештi, отямився, танцюрист! – усмiхнувся Етьен. – Тримай! – вiн кинув Треворовi пакетик пiгулок, а потiм, вийнявши з рюкзака солдатську флягу, простягнув ii. – Тiльки запий гарненько. Здаеться, ми всi вчора добре отруiлися якоюсь гидотою, так що ледь дуба не дали. В усiх такi галюцинацii, що й описати неможливо. Збирайся, за десять хвилин рушаемо…

***

Вiд спогадiв його вiдволiк вигук Йована:
– Треворе, я тут! Зачекався тебе. Давай по кавi? – Йован сидiв на терасi невеликого кафе, за квартал вiд офiсу Аманди. Вiн iз нетерпiнням чекав Тревора, i пiсля того, як той сiв до нього за столик, почав розпитувати: – То що там? Як вона тобi? Вразила?
Тревор мовчки подивився на Йована розгубленим поглядом, шумно видихнув i вiдповiв:
– Вразила? Йоване, ти навiть не уявляеш, наскiльки!

Роздiл 10

Прага, Чехiя
16.12.2011. 11:30
Роберт добре розумiв, що вiн перейшов дорогу великому бiзнесу i зараз може перетворитися на головну мiшень для помсти.
В аеропорту Праги його зустрiли Йован i два охоронцi.
– Вiтаю, друже! Сподiваюся, добре летiв? – радiсно вигукнув Йован. – Ну й кашу ти заварив, брате!
– Йоване, вiдвези мене додому, – попросив Роберт схвильовано, – я не можу нiяк зв'язатися з Хлоею.
– Роланд наказав везти тебе до офiсу негайно, – заперечив Йован. – Я все перевiрив, Хлоi там немае, i будинок з охоронноi сигналiзацii вже три днi не знiмали.
В автомобiлi Роберт не вимовив анi слова, усi його думки були про останне сновиддя. Такого щiльного зближення зi свiтом сновидiння ранiше не було жодного разу. Здавалося, що саме вiн знаходився у тiй кiмнатi разом iз Амандою. І що найдивнiше, спiлкуючись на тому боцi з Амандою, вiн чудесно пам'ятав це життя i себе в ньому. Це не тiльки нiвелювало всi його марнi пошуки самого себе, а й показувало, наскiльки зараз вiн далекий вiд iстини. Окрiм цього, вiн був украй утомленим, бо в лiтаку так i не вдалося поспати.
«Треба якнайшвидше знайти психолога, щоб вирiшити все раз i назавжди, – подумав Роберт. – І Хлою. Куди вона могла запропаститися, що могло трапитися?»
Вiн спробував ще кiлька разiв до неi додзвонитися, але безрезультатно.
Раптом автомобiль зупинився, i Йован по-дружньому сказав:
– Давай, але недовго, нас чекають. О’кей?
Роберт тiльки зараз помiтив, що вони пiд'iхали до його будинку, i швидко отямився.
– Я швидко, Йоване. Спасибi тобi, – промовив Роберт i вийшов з автомобiля.
Йован пильно спостерiгав за ним.
У будинку спалахнуло свiтло. Але за кiлька хвилин Роберт з пригнiченим виглядом вийшов i мовчки сiв до авто.
На запитання Йована про Хлою Роберт не вiдповiв, а тiльки заперечно похитав головою.
Дiставшись до офiсу, Роберт одразу попрямував до кабiнету Роланда.
– З прибуттям, пане полiглот! – Роланд виглядав стривоженим, утомленим, але всiм своiм виглядом намагався показати, що щиро радий бачити Роберта. – Ти просто блискуче спрацював!
– Дякую, Роланде. Але менi здаеться, що роботу ще не закiнчено, – Роберт говорив повiльно i втомлено.
– Тож, розповiдай усе спокiйно i послiдовно, – запропонував Роланд. – А потiм – додому добре виспатися.
Роберт детально розповiв про подii в Лондонi. Наприкiнцi, трохи подумавши, вiн попросив:

Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65318077) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes
Примечания

1
Азраiл (араб. – Азра?iл), або Ма?лаку ль-ма?ут (араб. – ангел смертi) – архангел смертi в iсламi й iудаiзмi, який допомагае людям перейти до iншого свiту.

2
Зи?гмунд Фрейд (нiм. Sigmund Freud – Зигмунд Фройд, повне iм’я – Сигiзмунд Шломо Фрейд, нiм. Sigismund Schlomo Freud; 6 травня 1856, Фрайберг, Австро-Угорщина (нинi – Пршибор, Чехiя) – 23 вересня 1939, Лондон) – австрiйський психолог, психiатр та невролог, засновник психоаналiтичноi школи – терапевтичного напряму в психологii. Вiн розвинув методику вiльних асоцiацiй та тлумачення сновидiнь, яку було покладено в основу психоаналiзу, i сформулював концепцiю структури психiки.

3
Та?бла (хiндi tabla; урду tablah; англ. tabla) – iндiйський ударний музичний iнструмент. Невеликий парний барабан, основний ударний iнструмент iндiйськоi класичноi музики пiвнiчноiндiйськоi традицii хiндустанi, який використовуеться для супроводу вокальноi й iнструментальноi музики та танцю в стилi катхак. Поширений також у краiнах iндiйського субконтиненту.

4
Ма?урiц Корне?лiс Ешер (нiдерл. Maurits Cornelis Escher (17 червня 1898, Леуварден, Нiдерланди – 27 березня 1972, Ларен, Нiдерланди) – нiдерландський художник-графiк. Вiдомий, передусiм, своiми концептуальними лiтографiями, гравюрами на деревi i металi, в яких вiн майстерно дослiджував пластичнi аспекти понять нескiнченностi i симетрii, а також особливостi психологiчного сприйняття складних тривимiрних об'ектiв.

5
Ро?вер, -а, чол., зах. – те саме, що велосипед.

6
Тов (iдиш) – добре, гаразд.

7
Пiдкарпа?тська Русь (чес. Podkarpatskа Rus, Zeme Podkarpatoruskа; також Карпа?тська Украiна з вересня 1938 року – чес. Zeme Zakarpatskoukrajinskа) – назва одноi з п'яти (пiзнiше чотирьох) земель, якi входили до складу першоi Чехословацькоi Республiки 1919—1938 (з 26 жовтня 1938 року перейменована на Карпа?тську Украiну – автономний край у складi другоi Чехословацькоi Республiки). Обiймала територiю сучасноi Закарпатськоi областi Украiни.

8
Руси?ни (руте?ни, русна?ки) – назва украiнцiв до XVIII столiття; на захiдноукраiнських землях – до початку ХХ столiття. Донинi збереглася на Закарпаттi. Первiсно слово «русин» уживалося тiльки в однинi як похiдне вiд форми множини «русь». Багато хорватських iсторикiв ототожнюють русинiв з бiлохорватами, вважаючи iх нащадками бiлохорватського племенi.

9
Nemo me impune lacessit (лат). – нiхто не зачепить мене безкарно.

10
Леман (фр. Lac Lеman, Le Lеman, Lac de Gen?ve) – друга назва Женевського озера.

11
Insomvita (вiд лат. in- – «в-», «по-», лат. somnum – «сон», лат. vitae – «життя») – життя в сновидiннi.

12
Amanda Fabian – Psychologue (fr.) – Аманда Фабьен – психолог.

13
Фоте?ль, ля, чол., дiал. – крiсло.

14
Атра?ме?нт, у, чол., заст. – чорнило.

15
Речене?ць – крайнiй термiн (дата або/чи час), до якого мае бути виконано певне завдання. Те саме, що дедлайн (вiд англ. deadline).

16
Талi?р, а, чол., заст. – тарiлка.

17
Бамбара (Bamanankan) – мова народу бамана, Захiдна Африка. Належить до мовноi сiм’i манде.

18
E be moun fo, a kani? (Bamanankan) – Як ви гадаете, камiння гiдне?

19
A be dioli soro sissan? (Bamanankan) – Скiльки, насправдi, може коштувати цей камiнь?

20
Йо?руба (?m? Yor?bа) – група родинних негроiдних народiв, що населяють Захiдну Африку (вiд гирла рiчки Нiгер до Гвiнейськоi затоки): держави Нiгерiя, Того, Бенiн, Гана. Є невелика дiаспора в Канадi. Загальна кiлькiсть – майже 40 мiльйонiв осiб.

21
Марула (лат. Sclerocarya birrea) – дводомне дерево сiмейства сумаховi, заввишки 18 метрiв, що росте в лiсистих районах Пiвденноi i Захiдноi Африки, з широкою розгорнутою кроною, вкрите сiрою корою.

22
??ra! Duro! [??ra! duro!] (?d?e, Yor?bа) – Будь обережний! Зупинися!