По той бiк принципу задоволення. Я i Воно
Зiгмунд Фройд
Уявлення Фройда про свiдоме i несвiдоме, про сублiмацii, про динамiчну психiчну структуру особистостi i мотиви людськоi поведiнки, про значення дитячого емоцiйного досвiду в душевному життi дорослого, знайшли широке поширення в сучаснiй культурi а також клiнiчнiй практицi. Зигмунд Фройд висунув власну теорiю. Суть ii полягала в тому, що, народившись, людина починае пiдсвiдомо готувати себе до смертi. І це стало ядром «фiрмового» психоаналiзу вiд Фройда. У цьому виданнi представленi роботи, якi вважаються кульмiнацiею теоретичного аналiзу Фройда: «По той бiк принципу задоволення» та «Я i Воно».
Зигмунд Фройд
ПО ТОЙ БІК ПРИНЦИПУ ЗАДОВОЛЕННЯ
Я І ВОНО
ПО ТОЙ БІК ПРИНЦИПУ ЗАДОВОЛЕННЯ
І
У психоаналiтичнiй теорii ми без вагань обираемо положення, згiдно з яким дiяльнiсть психiчних процесiв автоматично регулюеться принципом задоволення (Lustprinzip), щоразу збуджуючись через пов’язану з незадоволенням напруженiсть i згодом обираючи напрям, що в кiнцевому пiдсумку збiгаеться зi зменшенням цiеi напруженостi, iнакше кажучи, з усуненням незадоволення (Unlust) чи отриманням задоволення (Lust). Якщо ми розглядатимемо дослiджуванi нами процеси у поеднаннi з таким характером iхньоi дiяльностi, то ми тим самим долучаемо до нашоi роботи «економiчнi» погляди. Ми вважаемо, що теорiя, котра крiм топiчного й динамiчного аспекту враховуе ще й економiчний, е найдосконалiшою з-помiж тих, що iснують у наш час, i заслуговуе називатися метапсихологiчною.
Разом iз тим, для нас цiлком неважливо те, як близько iз залученням «принципу задоволення» ми наблизилися чи приедналися до якоiсь певноi, iсторично обгрунтованоi фiлософськоi системи. До таких спекулятивних положень ми наближаемося через опис i облiк фактiв, що зустрiчаються в нашiй галузi протягом щоденних спостережень. Прiоритет i оригiнальнiсть не е метою психоаналiтичноi роботи, i явища, котрi призвели до утвердження цього принципу, такi очевиднi, що майже неможливо iх не помiтити. Навпаки, ми були б дуже вдячнi тiй фiлософськiй чи психологiчнiй теорii, котра змогла б нам розтлумачити значення того iмперативного характеру, що його мають для нас почуття задоволення чи незадоволення.
На жаль, нам не пропонують нiчого прийнятного в цьому сенсi. Це найтемнiша й найнедосяжнiша сфера психiчного життя, i якщо для нас геть неможливо оминути ii цiлком, то, на мою думку, найвiльнiше припущення буде найкращим. Ми наважилися поставити задоволення й незадоволення в залежнiсть вiд кiлькостi не пов’язаного бодай з чимось збудження, присутнього у духовному життi таким чином, що незадоволення залежить вiд пiдвищення, а задоволення – вiд зниження цiеi кiлькостi. Водночас, ми не думаемо про просте спiввiдношення мiж силою цих почуттiв i тими кiлькiсними змiнами, через якi вони виникли; менш за все, згiдно з усiма даними психофiзiологii, можна припускати тут пряму залежнiсть; ймовiрно, що вирiшальним фактором для почуття е бiльша чи менша тривалiсть цих змiн. Можливо, що експеримент отримав би для себе доступ у цю галузь; нам, аналiтикам, важко радити подальше заглиблення в цю проблему, оскiльки тут нами не керуватимуть цiлковито вивiренi спостереження.
Однак, ми не можемо залишатися байдужими до того, що такий глибокий дослiдник, як Т.Фехнер, запропонував теорiю задоволення й незадоволення, яка по сутi збiгаеться з тiею, до якоi нас виводить психоаналiтична робота. Положення Фехнера, викладене у його невеликiй статтi «Einige Ideen z?r Schopfungs-und Entwicklungsgeschichte der Organismen», 1873, Abschn. 9, Zusatz, S. 94, твердить наступне: «Оскiльки певнi прагнення завжди мають зв’язок iз задоволенням чи незадоволенням, можемо також задоволення й незадоволення осмислювати у зв’язку з категорiями стiйкостi й нестiйкостi, i це дозволяе обгрунтувати запропоновану мною в iншому мiсцi гiпотезу, що всiлякий психофiзичний рух, який переходить порiг свiдомостi, певним чином поеднаний iз задоволенням, коли воно долае певну межу й наближаеться до цiлковитоi стiйкостi, i – з незадоволенням, коли воно так само долае певну межу й вiддаляеться вiд цього; мiж обома межами, якi можемо назвати кiлькiсним порогом задоволення й незадоволення, у певних рамках знаходиться вiдома область чуттевоi iндиферентностi…»
Факти, що спонукали нас визнати панiвний принцип задоволення в психiчному життi, знаходять свое вiдображення також у припущеннi, що психiчний апарат мае тенденцiю до збереження тiеi кiлькостi збудження, що в ньому е, на якомога нижчому чи, принаймнi, на постiйному рiвнi. Це те саме, тiльки сказане iнакше, так, нiби робота психiчного апарату спрямована на те, щоб утримувати кiлькiсть збудження на низькому рiвнi, то все, що сприяе зростанню напруження, повинно сприйматися таким, що порушуе нормальнi функцii органiзму, тобто, як незадоволення. Принцип задоволення може бути виведений з принципу константностi (Konstanzprinzip). Насправдi до принципу константностi нас наближають тi ж факти, що спонукають нас до визнання принципу задоволення. Завдяки докладному розгляду ми зрозумiемо також, що ця передбачувана нами тенденцiя духовного апарату пiдпорядковуеться, як конкретний випадок, вказанiй Фехнером тенденцii до стiйкостi, встановлений ним зв’язок з котрою мають вiдчуття задоволення й незадоволення.
Ми змушенi, однак, зауважити, що, власне, неправильно говорити про те, що принцип задоволення керуе дiяльнiстю психiчних процесiв. Якби це було так, то переважна бiльшiсть наших психiчних процесiв мала б супроводжуватися задоволенням чи прямувати до задоволення, тодi як наш повсякденний досвiд суперечить цьому. Отже, справа може бути лише в тому, що в душi е сильна тенденцiя до панування принципу задоволення, котрiй, однак, стоять на завадi рiзнi iншi сили чи умови, i, таким чином, остаточний результат не завжди вiдповiдатиме принциповi задоволення. Порiвняйте примiтку Фехнера за подiбних мiркувань (там само, с. 90): «Причому стремлiння до мети ще не свiдчить про досягнення цiеi мети, i взагалi мета може бути досягнута лише через наближення…» Якщо ми тепер звернемося до питання про обставини, якi можуть сповiльнити здiйснення принципу задоволення, то ми знову станемо на твердий i вiдомий грунт, i можемо широко використовувати наш аналiтичний досвiд.
Перший закономiрний випадок такого сповiльнення принципу задоволення нам вiдомий. Ми знаемо, що принцип задоволення властивий первинному способу роботи психiчного апарата i що для самозбереження органiзму за умови труднощiв зовнiшнього свiту вiн вiд початку виявляеться непридатним i навiть значною мiрою небезпечним.
Пiд впливом прагнення органiзму до самозбереження на змiну цьому принципу приходить «принцип реальностi», котрий не вiдхиляючись вiд кiнцевоi мети – досягнення задоволення – вiдтермiновуе можливiсть задоволення й тимчасово терпить незадоволення на довгому обхiдному шляху до задоволення. Принцип задоволення ще тривалий час пануе в сферi важко «виховуваних» сексуальних потягiв, i часто трапляеться так, що вiн у сферi цих потягiв, або в самому «Я», бере гору над принципом реальностi навiть на шкоду всьому органiзмовi.
Поза тим немае сумнiву, що замiна принципу задоволення на принцип реальностi пояснюе нам лише незначну i разом з тим не найголовнiшу частину дослiду, пов’язаного з незадоволенням. Інше, не менш закономiрне джерело незадоволення полягае у конфлiктах i розгалуженнях психiчного апарату, тодi як «Я» розвиваеться до складнiших форм органiзацii. Майже вся енергiя, що виповнюе цей апарат, виникае внаслiдок присутнiх у ньому потягiв, але не всi цi потяги досягають однакових фаз розвитку. Разом iз тим постiйно стаеться так, що окремi потяги чи iх компоненти виявляються несумiсними з iншими через свою мету чи вимоги й не можуть об’еднуватися у всеохопну еднiсть нашого «Я». Завдяки процесовi витiснення вони вiдмежовуються вiд цiеi едностi, затримуються на нижнiх щаблях психiчного розвитку, на найближчий час позбавляються можливостi бути задоволеними. Якщо вони спроможуться, – що легко може трапитися з витiсненими сексуальними потягами, – обхiдним шляхом досягнути прямого задоволення чи його замiщення, то цей успiх, котрий взагалi мiг би бути задоволенням, вiдчуваеться «Я» як незадоволення. Внаслiдок старого витiснення конфлiкту принцип задоволення зазнае вiдчуття нового прориву якраз тодi, коли певнi потяги були близькими до досягнення нового задоволення, згiдно того ж принципу. Деталi цього процесу, внаслiдок якого витiснення перетворюе можливiсть задоволення на джерело незадоволення, зрозумiлi поки що недостатньо або не можуть бути виразно змальованi, але безперечно, що всiляка невротична незадоволенiсть е певним чином задоволенням, не сприйнятим адекватно[1 - С.456. Суттевим е те, що задоволення й незадоволення пов’язанi як усвiдомленi вiдчуття з «Я».].
Обидва виокремленi тут джерела незадоволення зовсiм не вичерпують цiлковито усiеi кiлькостi наших неприемних вiдчуттiв, але про решту iх можна, ймовiрно, стверджувати з повним правом, що iх iснування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже частiше за все нам доводиться вiдчувати незадоволення вiд сприйняття (Wahrnehmungsunlust), чи то сприйняття напруженостi вiд незадоволених потягiв, чи зовнiшне сприйняття, все одно, чи е воно болiсним саме по собi чи ж збуджуе в психiчному апаратi неприемнi очiкування, котрi той сприймае як «небезпеку». Реакцiя на вимоги цих потягiв i сигнали небезпеки, у яких, власне, й проявляеться дiяльнiсть психiчного апарату, може бути належним чином направлена через принцип задоволення чи принцип реальностi, що його видозмiнюе. Це нiбито не змушуе визнати подальше обмеження принципу задоволення, i якраз дослiдження психiчноi реакцii на зовнiшнi небезпеки може дати новий матерiал i нову постановку для проблеми, що тут розглядаеться.
ІІ
Давно вже описаний той стан, що мае назву «травматичного неврозу» й настае пiсля важких механiчних потрясiнь, таких як зiткнення поiздiв та iншi лих, пов’язаних з небезпекою для життя. Жахлива вiйна, яку лиш недавно пережили, дала поштовх до виникнення чималоi кiлькостi таких захворювань i поклала край намаганням звести цi захворювання до органiчного ураження нервовоi системи внаслiдок впливу механiчноi дii[2 - С.458. Пор. «Z?r Psychoanalyse der Kriegsneurosen» з доповiдями Ференцi, Абрахама, Зiммеля, Е.Джонса (Internationale Psyhoanalytische Bibliothek, 1919, Bd.l).]. Стан хворого за травматичного неврозу наближаеться до iстерii за численнiстю подiбних моторних симптомiв, але, здебiльшого, переважае ii дуже вираженими ознаками суб’ективних страждань, подiбних до iпохондрii чи меланхолii, а також симптомами загальноi слабкостi й порушення психiчних функцiй. Цiлковитого розумiння як вiйськових неврозiв, так i травматичних неврозiв мирного часу ми ще не досягли. У вiйськових неврозах, з одного боку прояснюе справу, але разом iз тим заплутуе ii те, що та сама картина хвороби iнодi виникала й без впливу грубого механiчного пошкодження. У звичайному травматичному неврозi привертають увагу двi головнi особливостi: перша – коли головною етiологiчною умовою е момент раптового переляку, й друга – коли водночас отримане поранення чи пошкодження перешкоджало виникненню неврозу.
Переляк (Schreck), страх (Angst), побоювання (Furcht) неправильно вживаються як синонiми. Через особливiсть iхньоi приналежностi до небезпеки iх легко розмежувати. Страх означае певний стан очiкування небезпеки й приготування до неi, навiть якщо вона невiдома; побоювання передбачае певний об’ект, котрого бояться; переляк мае на увазi стан, що виникае за небезпеки, коли суб’ект потрапляе в неi непiдготовленим, вiн пiдкреслюе момент несподiванки. Я не думаю, що страх може викликати травматичний невроз; у страховi е щось, що захищае вiд переляку i, отже, захищае й вiд неврозу, що його викликае переляк. До цього положення ми ще повернемося.
Вивчення сновидiнь ми повиннi розглядати як найнадiйнiший шлях до дослiдження глибинних психiчних процесiв. Стан хворого на травматичний невроз пiд час сну мае ту цiкаву особливiсть, що вiн постiйно повертае хворого до ситуацii катастрофи, що викликала захворювання i хворий прокидаеться з новим переляком. На жаль, цьому надто мало дивуються. Зазвичай думають, що це лише доказ сили враження, викликаного травматичним переживанням, якщо це враження не полишае хворого навiть увi снi. Хворий, якщо можна так висловитися, психiчно зафiксований на цiй травмi. Такого роду фiксацiя на переживаннях, що викликали хворобу, давно вже нам вiдома на прикладi iстерii. Брейер i Фрейд у 1893 роцi запропонували таке припущення: iстерики страждають переважно вiд спогадiв. Такi дослiдники, як Ференцi й Зiммель, пояснюють деякi моторнi симптоми так званих «вiйськових неврозiв» як наслiдок фiксацii на моментi травми.
Однак менi невiдомо, щоб хворi на травматичний невроз у пробудженому станi придiляли багато уваги спогадам про нещасний випадок, що трапився з ними. Можливо, що вони, швидше за все, намагаються взагалi про нього не згадувати. Вони сприймають як належне, коли сон знову повертае iх до обставин, що викликали iхню хворобу, i зазвичай не зважають на природу сну. Природа сну була б вiдповiднiшою, якби сон малював хворому сцени з того часу, коли вiн був здоровим, чи картини очiкуваного одужання. Якщо ми не хочемо, щоб сни травматичних невротикiв вводили нас в оману стосовно тенденцii сновидiння виконувати бажане, нам залишаеться дiйти висновку, що в такому станi функцiя сну так само порушена й не спрямована на досягнення мети, як i багато iншого, або ми змушенi будемо подумати про загадковi мазохiстськi тенденцii «Я».
Я пропоную залишити темну й похмуру тему травматичного неврозу i перейти до вивчення роботи психiчного апарату в його найбiльш раннiх нормальних формах дiяльностi. Я маю на увазi дитячу гру.
Рiзноманiтнi теорii дитячоi гри лише недавно зiставленi й поцiнованi з аналiтичноi точки зору З. Пфейфером в «Imago» (V, H. 4). Я можу тут лише згадати цю працю. Цi теорii прагнуть встановити мотиви дитячоi гри i разом iз тим не виставляти на перший план економiчний погляд, тобто врахувати отримання задоволення. Я не прагнув охопити всю багатоманiтнiсть проявiв гри й скористався випадком, що трапився менi, щоб пояснити першу самостiйно створену гру пiвторарiчноi дитини. Це було бiльше нiж випадкове спостереження, бо я жив протягом кiлькох тижнiв пiд одним дахом з цiею дитиною та ii батьками, i моi спостереження тривали доволi довго, поки ця загадкова й постiйно повторювана дiяльнiсть не розкрила передi мною свого сенсу.
Ця дитина не надто просунулася вперед у своему iнтелектуальному розвитку, вона вимовляла у своi пiвтора роки лише кiлька зрозумiлих слiв, вимовляла, крiм того, багато звукiв, що мали певне значення й були зрозумiлi для оточуючих. Вона добре розумiла батькiв i едину прислугу, ii хвалили за «пристойний» характер. Вона не турбувала батькiв ночами, чесно дотримувалася заборони рухати деякi речi й ходити куди не можна, i, що найважливiше, вона нiколи не плакала, коли мати залишала ii на цiлi години, хоча вона й була нiжно прив’язана до матерi, котра не лише сама годувала свою дитину, але й без усiлякоi сторонньоi допомоги доглядала за нею й бавила ii. У цiеi славноi дитини проявилася неспокiйна звичка шпурляти всi маленькi предмети, що потрапляли до ii рук, далеко вiд себе в куток кiмнати, пiд лiжко й т. iн., тож пошук i збирання iграшок було немалою роботою. Вона вимовляла з виразом зацiкавленостi й задоволення голосне й довготривале «о-о-о-о!», яке, за одностайним рiшенням матерi й спостерiгача, було не просто вигуком, але значило «геть». Я нарештi помiтив, що це гра i що дитина всi своi iграшки використовувала лише для того, щоб гратися ними, шпурляючи iх подалi вiд себе. Якось раз я зробив спостереження, завдяки якому утвердився у своему припущеннi. Дитина мала дерев’яну котушку, на яку була намотана нитка. Їй нiколи не спадало на думку тягати котушку за собою по пiдлозi, тобто бавитися з нею як iз возиком, але вона дуже спритно кидала ii, тримаючи нитку рукою, за сiтку свого лiжечка, таким чином, що котушка зникала за ним. Дитина вимовляла при цьому свое багатозначне «о-о-о-о!», потiм витягувала котушку за нитку знову з-за лiжка й зустрiчала ii появу радiсним «тут» (Da). Це була повноцiнна гра, зникнення й поява, з-помiж яких можна було спостерiгати лише перший акт, котрий сам по собi повторювався невтомно як гра, хоча велике задоволення, безперечно, було пов’язане з другим ii актом[3 - С. 464. Це тлумачення було потiм цiлковито пiдтверджене подальшим спостереженням. Коли одного разу мати була вiдсутня кiлька годин, повернувшись, вона була зустрiнута повiдомленням «Бебi о-о-о», яке спочатку лишилося незрозумiлим. Та скоро виявилося, що дитина пiд час довгоi самотностi знайшла для себе спосiб зникати. Вона побачила свое вiдображення у великому дзеркалi, що майже сягало пiдлоги, i потiм присiдала навпочiпки, так що вiдображення в дзеркалi «йшло геть».]
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64074157) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примiтки
1
С.456. Суттевим е те, що задоволення й незадоволення пов’язанi як усвiдомленi вiдчуття з «Я».
2
С.458. Пор. «Z?r Psychoanalyse der Kriegsneurosen» з доповiдями Ференцi, Абрахама, Зiммеля, Е.Джонса (Internationale Psyhoanalytische Bibliothek, 1919, Bd.l).
3
С. 464. Це тлумачення було потiм цiлковито пiдтверджене подальшим спостереженням. Коли одного разу мати була вiдсутня кiлька годин, повернувшись, вона була зустрiнута повiдомленням «Бебi о-о-о», яке спочатку лишилося незрозумiлим. Та скоро виявилося, що дитина пiд час довгоi самотностi знайшла для себе спосiб зникати. Вона побачила свое вiдображення у великому дзеркалi, що майже сягало пiдлоги, i потiм присiдала навпочiпки, так що вiдображення в дзеркалi «йшло геть».