California Man
Володимир Худенко
У гостросюжетному романi в жанрi «фантастичний вестерн» дiя вiдбуваеться на американському Дикому Заходi далекого майбутнього. Читач зустрiне як нових, так i уже знайомих йому за серiею «OLYA» героiв. Чи вдасться iм усiм подолати суворi виклики негостинного фронтиру?.. Читайте й дiзнаетесь!
Володимир Худенко
CALIFORNIA MAN
Немае винних на землi, нема —
Я вам кажу! Стаю на захист iм,
Бо маю силу засклепить уста
Всiм суддям.
(Король Лiр)
БЛЕК-РОК, 2319
НЕОЗОРІ БІЛАСТІ ПІСКИ ПОТОПАЛИ В РОЖЕВОМУ СВІТЛІ. Ігуана принишкла й дивилась на тиху заграву над пасмами гiр. Їi оптико-електроннi системи iнформували ящiрку-кiборга про рiвень освiтлення, вiдстань i температуру об’ектiв. Вечiрня пустеля пашiла пательнею, i iгуана сприймала той жар як порiзану фiльтрами млу у близькому до iнфрачервоного спектрi. Нерiвностi мертвих пiскiв вiдмiчалися маркерами. Онде стелилася дюна, схил ближнього пагорба, гори в запонах далеких дощiв. Усе колихалось, зображення бралось мазком термоопiкiв. Мертва пустеля. Колючка й мутована юка на схилах, а тут, на пiску – нi травинки, комашки, нi поруху. Самi синi марки рельефу поверх вiртуального жару. Та ще якiсь мiтки i написи, в кутику зору, котрих iгуана не знала i не розумiла. І це геть не дивно, бо написи тi iгуана отримала в спадок вiд предкiв, так само як термолокацiю, нановiзир, ехолот, маскування, канал передачi сигналу на кiлька особин i все таке iнше… Та якщо всi кориснi оцi надбання iгуана i предки ii вмiло використовували для полювання i iгрищ, то символи, що виринали примарами з мертвих загублених десятилiть, мерехтiли не для iгуани. Слухнянi примари жили в синтетичних тканинах рептилiй, вгризались в структуру iмплантiв, текли наноботами в чорнiй кровi i несли нейротрафiком сяючi написи-спалахи, мов замовляння до мертвих богiв, що створили iх дуже давно, на зорi розпорошених лiт.
ПОМИЛКА дiагностики
Кольористо жахтiло у кутику зору рептилii, перетiкало в щось ще, потiм ще, потiм ще:
Помилка реплiкацii, iмпланти НЕ ГОТОВІ,
затримка нейромедiаторiв,
ЗУПИНЕНО мутагенез тканин…
Колючий бур’ян i мутованi трави на схилах, пiски в вiртуальному маревi, обриси дальнiх розпластаних гiр… І нiмi цi закляття у кутику зору…
мутованi клiтини вiдфiльтрованi, розмноження iмунних компонентiв,
синтез компонентiв,
рiст структур,
рiвнева модуляцiя…
І ще, i ще…
абсорбцiя уражених клiтин,
аналiз НЕЙРОТРАФІКА,
помилка,
тимчасовий збiй…
Прицiльна сiтка спалахнула поверх всього i супроводила якийсь рух-не-рух, перспектива враз, пульсуючи, поглибилась, i iгуана розчинилася в понурому вечiрньому пейзажi, задiявши хроматофорнi елементи пiгментацii, принишкла. За найближчим схилом копошились двое родичiв, та iгуана поки що iх не звала, лишивши шифрованi канали неактивними.
Режим бою АКТИВОВАНО
РОЗПІЗНАВАННЯ ЦІЛЕЙ
Архiвацiя масивiв нейротрафiку…
ОБ ’ ЄКТ_
То був не хижак i не здобич. Перекотиполе. Пiд в’ялим безпомiчним вiтром.
ПРИЦІЛЬНІ СИСТЕМИ ОЧІКУЮТЬ_
Та все ж iгуана не втратила iнтересу до перекотиполя. У хворому сiменi, що воно розносило по пустощах, iз недавнього часу стали селитись паразитичнi мiкроорганiзми, що з часом еволюцiонували з якогось рiзновиду наномарева. Вони поглинали усе хоча б скiлькись поживне, i здатнi до самооновлення i самоосвiти компоненти iгуан навчились iз часом розрiзняти i асимiлювати отi рукотворнi бактерii. Часу ж на те вистачало…
Ігуана втягнула у нiздрi розжарений запах пустелi…
Вiддiлення наносубстрату
Фiльтрацiя решток секрету
Побудова рецепторiв…
Продукти дiяльностi трупного слизу ВІДНАЙДЕНО
Наявний новий БІОСЕНСОРНИЙ СЛІД
Ігуана метнулась до перекотиполя. Проте все ураз захиталось, i ящiрка впала на ватних ногах. Штучнi тканини ii охопила судома. Судома, судома. А смужка заграви над дальнiми горами враз помутилась завадами.
АТАКА НА ХОСТ
Нейротрафiк ЗАРАЖЕНО
Ворожi системи пригнiчення ДІЮТЬ
Контроль ЗАБЛОКОВАНО
Збiйнi системи в ЛОКДАУНІ!
НАПАД!
ТРИВОГА!
ТРИВОГА!
Ящiрка зрiла, як просто на неi летiв КАРАВАН. Щiльний стрiй довоенних вагонiв пiдземки, поставлених на гравiподушки… Пасажирськi вагони летiли у центрi, за ними – гiгантськi вантажнi вагони й контейнери; усе те мигтiло вогнем габаритiв i вiкон, i голорекламою, мчало невисоко, геть не здiймаючи мертвих пiскiв. Вздовж вагонiв неслись ховеркари i скутери в рiзноманiтнiй барвистiй бронi, крючкуватi емiтери поля щитiв випинались iз неi, а з башт i пiдвiски стирчала ще й лазерна зброя. Ховеркари i скутери шмигали вздовж каравану, злiтали угору, кудись вiддалялись, верталися знову i знов вiддалялися… Вогники в мертвiй пустелi.
А попереду всiх, мов торуючи шлях, низько звiсивши нiс, розчепiривши куцi крилята, летiв цiлий зоряний ШАТЛ…
І той шатл було останне, що бачила ця iгуана. Караван розчавив ii разом iз перекотиполем.
СМУЖКА ЗАГРАВИ ДОТЛІЛА НАД ПАСМАМИ ГІР. У холоднiй безхмарнiй нiмiй вишинi тихо жеврiли зорi. Вiд мертвих пiскiв вiддiлилися кiлька тiней у старих маскувальних халатах. Низенькi i неоковирнi, вони шкутильгали пустелею й дивно приглушено лаялися, кiлька штовхалися, один же тримав у покручених жовтих руках напiвкруглу антену детектора, пiдслiпувато вдивляючись у невеличкий дисплей. Вiн утробно гарчав на остачу, i тi врештi змовкли, йшли мовчки слiдом. Невисокi, худi, довгорукi. Мутанти. Вони говорили дивною говiркою, що геть не скидалась нi на довоенну англiйську, анi на якусь iз iнших мов… Якесь ухкання мавпоподiбних чи ще щось таке…
Це була зграя траперiв з пагорбiв, котрi десятками лiт промишляли торгiвлею з Рiно i меншими селищами та мiстечками. В основному вони полювали на ящiрок. Видирали iз тих що зумiють – iмпланти, хорду нейротрафiку, шкiру iз хроматофорною сiткою, м’язи – усе, що зумiють… Інколи навiть ловили живих, забиваючи вадами i паралiзуючи, але видавалось те рiдко, i мало хто рвався – усе ж небезпечно. Ось i нинi, йдучи по пiску, вони все бубонiли, i крiзь мiшанину отих глухих рикiв, гарчання i писку одне за одним прорiзались звичайнi i звичнi для iхнiх клiентiв слова: «ящiрка… мiкропроцесор… iнтегрована шина… iмплант… модулятор потоку… очне волокно… реплiкатори… слизь…»
Вони знову почали лаятись, а потiм змовкли. Вiдшукавши в пiску рештки ящiрки, мовчки розсiлись округ пiвколом. Свiтили на ящiрку тим же детектором, мовчки вдивлялись в дисплей. І раптом дисплей просвiтлiв, i зображення ящiрки в нiм колихнулось. Траперам це не сподобалось, i вони всi пiдняли своi морди у зоряне небо, принюхались. Небо беззвучно губило своi яснi зорi. Над пасмами гiр горобино займались далекi туманнi зiрницi. Нiч була тиха й бездонна, як вiчний сон згиблого людства. Мутанти втягнули повiтря обрубками куцих носiв. І почули вiддалений гул. І тут же над ними мигнуло два вогники, потiм ще два, iще три… Гул усе ще стогнав, а самi шатли зникли за обрiем, там, де не так давно зник караван. Мутанти загелкотiли з новою силою i затицяли покручами брудних пальцiв у зоряне небо, i в тiй мiшанинi гарчання i верескiв чулось постiйно одне людське слово, чи майже людське: «синт… синт… синт…»
А потiм за обрiем, з боку, де зник караван i надшвидкiснi шатли, мигнула яскрава-яскрава зiрниця, впiвнеба, а ще через кiлька хвилин прикотився й немислимий гуркiт. Мутанти покидали зброю i прилади, здобич – побiгли куди який бачив, чимдуж, стрiмголов…
ГОЛОС ВИРВАВ ЇЇ З МОНОТОННОГО ГУЛУ ВІДНОВЛЕННЯ СЕНСОРІВ, П’ЯНОЇ МЛОСТИ ЧУЖИХ ДРІМЛИВИЦЬ, СКРИПІВ ВИТОКУ ПАМ’ЯТІ, ЛАГІВ І ХИБ, МИЛКИХ ГЛІТЧІВ…
– Даруйте…
Сказав отой голос, i iндикацiя прояснилась. Вона побачила власника голосу пiд щiльним кольористим масивом даних. Данi розсмокталися, округлилися i прилипли сяючими текстурами до його лиця… Хлопчина, пiдлiток iз невинним здоровим обличчям i смiшною кiскою, що звисала на плече, одягнений у вицвiлу чорну формену куртку полiцii Рiно зi зрiзаними пiзнавальними знаками, свiтло-сiрi джинси… Вiн сидiв у крiслi навпроти неi, так само коло вiкна.
А вона була сонна.
Тому, коротко зиркнувши на нього, одразу ж рефлекторно потяглась правицею до пояса – перевiрити, чи контейнер на мiсцi. Хлопчина прослiдкував за ii рухом i помiтив пiд ii сiрим свiтшотом нейлоновий пояс, втиканий енергоемностями, кобуру i пластикову рукоять дорогого лазерного пiстолета з фосфоричною фiолетовою бабкою…
Манiкюр у дiвчини також злегка свiтився фiолетовим, i вiн замилувався ii доглянутою рученькою, поки вона ковзала пальцями пiд кобуру… Потiм вiн iще раз оглядiв ii всю. Заспана дiвчина семiтськоi зовнiшностi з чималими сережками-перлинками у вухах, у свiтшотi i коричневих ковбойських штанях…
– Даруйте… – сказав iй ще раз.
– Що, пробач? – спитала вона з ледь вловимим акцентом.
І розгублено оглядiлась по вагону, цiй дивнiй сумiшi довоенного хай-теку i потертостi пустищ. Зручнi крiсла з вiртуальними меню, голографiчнi iнсталяцii, екрани, ядучi кольори, приемне сяйво, широченнi вiкна i прохiд… Але от пасажири…
Дрони шмигали в проходах, продаючи iдло та напоi, дiтвора гасала слiдом, намагаючись вловити iх… Якийсь товстун в широкому сомбреро з насолодою вминав хот-дог роботизованою щелепою, бабця й дiд дрiмали в громiздких шоломах вiртуальноi реальностi, а спотворена виразками жилава, майже лиса жiнка заряджала вiд роз’ему свого крiсла очевидно саморобну енергетичну рушницю.
Облiзлi губи цмолили iз iнгаляторiв, а руки i протези тицяли в меню…
– Я розбудив вас поглядом, – сказав хлопчина ще раз.
– Що? Поглядом? – озвалась вона сонно.
Вглядiлась у вiкно – там стрiмко сутенiло i пустеля меркла.
Самi лиш ховеркари охорони мигали ген вiддалiк.
– Ну так. У мене чiпкий погляд… – дзеленчав хлопчина. – Дехто каже. А я на вас дивився. Як ви спали. Вибачайте.
– Зовсiм нi, я…
– Просто ви красивi. Я й дивився.
Вона всмiхнулась.
– Дяка.
– Нi, насправдi! – гукнув вiн.
Образився чи…
– Ну нехай. Спасибi.
Сказала, щоб вiдлип, а вiн iзнов…
– Ви з Рiно?
– Що?
– Із Рiно?
– Нi, працюю там.
– А я тамтешнiй.
– Справдi?
– Народився там. Ви де працюете?
– На гiдропонiцi.
– Серйозно? Інженером?
– Охоронцем.
– А, ну так… – кивнув. – Онно i пiстолет. Осака?
– Що?
– Ну, пiстолет.
– А, так… Із термоелементом.
Усмiхнулась. Ну й причепа!..
– Це серйозно. А тепер куди?
– Що-що?
– Даруйте, може, це секрет…
– Та нi, я просто сонна… До батькiв.
– А це далеко?
– Нi, тут поруч. Скоро я зiйду.
– От шкода. А я подумав – поговоримо iще…
– А ти далеко?
– В гори.
– В гори?
– В гори. Я законник.
– Що? Мисливець?
– Зовсiм нi! Я чесний виконавець i судовий службовець. Я служив у полiцii Рiно.
– Пробач, – вона всмiхнулась трошки зверхньо. – Менi здалось, ти надто молодий.
Вiн ледь почервонiв.
– Я полiсмен. Ну, був ним. А тепер я виконавець. Тут платять в рази вище, i до того ж це… Я не якийсь там убивця чи головорiз, ви не подумайте. Виконую ухвали суду.
– Працюеш на Бушемiв?
– Зовсiм нi!
Вiн спалахнув.
– На мешканцiв Рiно… Ми не якiсь там розбишаки чи бандити. Це у вас на пустищах вбивають нi за що i просто так, а ми…
– Не ображайся, просто я… Ти надто молодий, невже тебе так ваблять… цi убивства. Вистежувати покидькiв i все оце.
Чого вона iз ним патякае? От лихо…
А вiн же не вмовкав.
– Чому б i нi?
– І ти… вбивав до цього?
– Ну…
Вона поглянула пильнiш, а вiн опустив погляд.
– Так. Вбивав, – сказав.
– Неправда.
– Що неправда?
– Не вбивав.
Вiн одповiв не зразу.
У вiкнi промигнули кiлька поодиноких вогникiв – ховеркари супроводу так i шмигали над темною пустелею.
– Це неважливо, – сказав вiн. – Я вб’ю тепер.
– Це дiйсно того варте? – запитала ще вона.
А вiн прорiк мов сам до себе:
– Так, уб’ю.
– Ти милий хлопець. Може, грець iз ним? До того ж – вбити можуть i тебе.
– Не можуть.
– Помиляешся.
– Не можуть. Я вправнiший за усiх.
– Так не бувае.
– Нi! Бувае!
– О повiр… Ти ж зовсiм ще дитина.
– Не дитина.
Вона поглянула на його руки в дрiбненьких гнiйниках – хлопець тримав iх на колiнах.
– Я зможу вбити будь-кого, – неголосно додав вiн.
– Нi, не зможеш. Це не гра. До того ж – ти не думаеш про те, що забираеш.
– Забираю?
– Про життя, котре ти забереш в людини. Навiть покидька… Ти вб’еш, а потiм будеш думати про це. Весь час. Ти не забудеш тих, кого убив.
– Чого б це?
– Не забудеш. Це… Убивство – це убивство. От i все. Ти милий хлопець, зовсiм юний…
– Ну то й що?
– Навiщо тобi це?
– Бо я це можу.
– Що?
– Я можу – от i все. Я маю дещо… незвичайне.
– Ти про що?
– Про те, що робить мене кращим.
– Кращим? Слухай…
Вона ще позiхнула й додала:
– Ти так говориш, наче це змагання. А це зовсiм не… Це ненормально, от i все. Роби як знаеш, але це… Вчинити комусь смерть – неправильно. Просто…
– Лише це i правильно.
– Що-що?
– Є лише це. Є смерть i е безодня. Бiльш нiчого.
Вона поглянула на нього ще пильнiше.
– Чому ти так сказав? – спитала.
Вiн мовчав.
– Про цю безодню…
Його уста скривилися в пiвусмiшцi.
– Я говорив iз нею. Там.
Сказав вiн i кивнув у бiк вiкна. Тьма розлягалась за вiкном, i одинокi вогники ii не розганяли.
– У цiй пустелi. Казав, як сильно я ii люблю.
Правиця дiвки з фосфоричним манiкюром потяглась до кобури.
А вiн сказав до дiвки тихо-тихо:
– Ну ж бо, Плакса-Зоi, ухопи його. Молю тебе, благаю – ухопи.
Його гноiстi руки все лежали на колiнах, так само розслаблено.
Правиця дiвчини дрiбненько задрижала й вiддалилася вiд кобури.
І зблiдлi губи дiвчини тихенько видихнули:
– Рон?
Незносно потяглися безкiнечнi митi, митi, митi…
Повiки дiвчини дрижали, а в очах бринiли сльози.
– Рон? Це… ти?
Вона повiльно опустила руки на колiна.
– Так. Це ти… у всьому винен. Це твоiх рук…
– Досить. Наостанок я скажу тобi.
– Це ти…
Дiвча дрижало.
А хлопчина проказав неголосно:
– Асемблери. Так я iх називаю. Несуттево. Це лиш сiм’я, що заплiднюе мерцiв.
Вагон струснувся, свiтло з голограмами померкло на хвилину. За вiкном мигнув яскравий спалах, ще один… хтось верескнув десь поруч, i вагоном покотилась веремiя…
Пасажири позлiтали з мiсць, чкурнули до дверей. Усi, крiм двох. Цi двое все сидiли там, коло вiкна, одне напроти одного, дивились очi в очi i тримали руки на колiнах. Дiвчина в свiтло-сiрому свiтшотi i юнак. У полiцейськiй куртцi.
Беззвучнi спалахи з вiкна освiтлювали iхнi лиця, мов заграви.
І юнак повiв:
– Вони не забарились, так? Не забарились.
– Роне, я благаю… – хрипло мовила дiвчина. – Все ще можна…
– Передавай привiт батькам, -
Сказав вiн iй, i свiтло згасло. Потiм був звук лазерного пострiлу у тьмi i гуркiт, трiск i свист. А потiм вже нiчого не було.
ДВА МІСЯЦІ ПОТОМУ, ОРБІТАЛЬНИЙ КОМПОНЕНТ «НАВАХО»
ІГУАНА НЕ МАЛА ОДНОГО ОКА. Замiсть нього з очницi рептилii ледь випинався тонкий i вертлявий нарiст-резонатор, вiд нього до тiм'яноi зони i аж далi до грiзного колючого гребiнця строкато завивались оптоволоконнi патрубки системи реестрацii та контролю. Але iнше, заледве вiдведене вбiк, надчутливе око рептилii бачило все навкруги – неозору долину в спекотному маревi, жовто-червонi пiски, чахлi трави, кущi ялiвця i полин вздовж ущелин, червоне камiння, червонi останцевi скелi-гiганти, що нiмо тяглись до хмарин у бузковому небi. Та погляд кiбернетичноi iгуани був нинi сконцентрований виключно на однiй складовiй цих пейзажiв – дiвчатi, котре сиротливо стояло навпроти в тiнi ферокактуса. Дiвча було юне, не надто високе таке, худорляве, розхристане, в сiрiм мундирi i майцi, такiй жовтуватiй, чорняве, iз пасмом таким у волоссi – ядуче-бузковим. На поясi в того дiвчати висiла важка кобура з пiстолетом патрульного. Зорова iндикацiя враз пiдсвiтила отой пiстолет, окреслила весь силует дiвчиноньки i враз пiдписала його як:
ОБ’ЄКТ_
Сформувала шкалу, пiдписала як:
РІВЕНЬ АГРЕСІЇ ОБ ’ ЄКТА – МІНІМАЛЬНИЙ
І розмножила марки з написом:
СУПРОВІД ЦІЛІ…
Одна з тих марок прилипла до кобури з пiстолетом, друга до руки, що застигла над кобурою, мов паралiзована, а третя – до лоба дiвчати.
Вiтер протяжно завив у останцевих скелях, погнав тремке марево i похилив чахлi трави. Дiвча ледь примружилось, видихнуло. Шкала поповзла трохи вище i враз зчервонiла, а марки замигали разом iз написом:
ШОКЕР ЗАРЯДЖЕНО_ БІЙ
Тужний вiтер потяг одну ноту, ослаб, чахлi трави застигли, завмерли, немов на картинцi, червонi крупинки пiску зупинились в повiтрi… Дiвчатко iз пасмом немов теж вповiльнилось, але не сильно – воно витягало тепер пiстолет з кобури… Але безуспiшно. Ігуана пустила чiткий травматичний розряд iз резонатора-ока, й чорняве дiвча повалилось на спину, впустивши в червоний пiсок пiстолет.
Вiтер знову повiв свою пiсню, а чахлi травиночки затанцювали пiд неi, червонi крупинки пiску полетiли галасвiта… А з бузкових небес донеслось громове реготання. Таке сильне, що скелястi монументи враз затрiщали й посипались каменепадами. Дiвча пiдвелося на ноги, струснулося i покривилось. А потiм роздратовано прокричало до небес:
– Але це неможливо!
Голос iз неба одразу на те одповiв:
– За язик я тебе не тягнув.
– Але це неможливо, – повторило дiвча спокiйнiше.
– От i нi, курсанте, – прогуркотiв голос. – Ну що ж – позапланове чергування. Ідеш у патруль… з Басовою i Леонеттi. Не проти? Внесу тебе в реестр.
– Тут е якийсь секрет… – пробурчало дiвча, обтрушуючись. – Якийсь трюк…
– Аж нiяк.
– Але, мiстере Когане, сер…
– Замовкни й готуйся до патрулювання.
– Так, сер. Тобто – слухаюсь, сер.
Пустеля захиталась i розтанула, лишився сам валун iз iгуаною у бiлiй пустотi. І те дiвча. Ігуана з цiкавiстю розглядала дiвча.
– Пiшла ти, – вишкiрилось дiвча на iгуану.
Пустота вже прорiзалась аскетичними iнтер’ерами автоматизованого стрiльбища, коли до дiвчинки з iгуаною пiдлетiв на гравiкрiслi патлатий чорношкiрий бородань у кашкетi й пустельнiй формi нацiональноi гвардii, вiдомий тут усiм як рейнджер-iнструктор Коган. Вiн все ще смiявся, але без каменепадiв.
– Ха. Ха. Ха. – злiсно перекривила його Крiстен.
Пiдняла пiстолет iз пiдлоги i рушила геть.
ГІГАНТСЬКИЙ ТУНЕЛЬ КОСМІЧНОЇ СТАНЦІЇ ШВИДШЕ НАГАДУВАВ ВУЛИЦЮ ДОВОЄННОГО МЕГАПОЛІСУ, ОСВІТЛЕНУ ШТУЧНИМ ПРИЗАХІДНИМ СВІТЛОМ. Дисплеi i голографiчнi проекцii лагiдно сяяли, палахкотiли, iскрились рекламою фiльмiв та iгор, одежi, iмплантiв, напоiв, наiдкiв, гукали у бари, кафе, ресторани, стрипклуби, салони краси i усе таке iнше. Юрби людей у буденнiй одежi та формi спiшили собi хто куди, обминаючи Крiстен. Та йшла, як сновида, розбита й зажурена, за нею летiв кумедний патрульний дрон марки «забiяка», i Крiстен розмовляла з ним.
– Я мала його розкусити. Не мала хвалитись так. Боже!
Вона iстерично махнула руками i враз заломила iх, дрон, розумiючи, пропискотiв щось до неi, вона ж не вмовкала нiяк:
– А тепер? Все. Кiнець. І що я скажу мiсiс Лузам? А Кайлу? Нехай би я здохла у тiй морозилцi! Яка ж я нездара… Ну все. Розумiеш? Це все.
Вона хнюпилась дужче i дужче.
Стояла похнюпившись – люди обходили дрона й ii.
Дрон собi пискотiв i лiтав округи, обдавав ii променем сканера.
– Просто… Чекай.
Крiстен зиркнула на дрона, неначе щось згадавши.
Дрон завис перед нею – так само пищав, сканував…
Крiстен рiзко витягла щось iз кобури й нацiлила в дрона… вказiвний i середнiй палець – у руцi нiчого не було.
Дрон завищав, вiдлетiв i проблиснув червоним.
Люди сахнулись, а Крiстен поклала отой «пiстолет» в кобуру.
– Все. Кiнець, – додала ще приречено i втупилася в один iз рекламних дисплеiв.
На ньому творилося таiнство – нанiт вприскував у клiтину модифiкований геном, наноасемблер вибудовував нанiт… Дисплей на хвилю потемнiв, i полилась трансляцiя з одного iз супутникiв контролю, вiн показав увесь компонент «Навахо», що летiв над мертвою планетою. Це значило – почався блок новин…
«УВАГА ЖИТЕЛЯМ ТА ГОСТЯМ КОМПОНЕНТУ НАВАХО
Повiдомляемо вам, що з 22:00 до 06:00 транспортнi платформи не курсуватимуть мiж орбiтальними компонентами Навахо та Ченду через плановi ремонтнi роботи на шлюзових секцiях обох станцiй. Сполучення мiж компонентами в цей час буде здiйснюватись за допомогою десантних шатлiв Народно-визвольноi армii Китаю, мiсткiсть яких обмежена, а отже, в посадкових зонах космопортiв очiкуються черги.
Радимо вам скоректувати своi плани на цей час»
ЛУЗАМ ЗНАЛА, ЩО ПІЦА – ЦЕ ТАЇНА. І нiяк не iнакше. Варто лишень доручити один з компонентiв процесу машинi, i все пiде прахом. Узяти хоча б оце тiсто. Усякий раз тiсто виходить iнакшим. Якщо його замiшуе Лузам. Їй ще направду нi разу не вдавалося замiсити однакове тiсто. І справа не в борошнi, не у помелi його, хоч ти змiряй його до мiкрона!.. Не у дрiжджах тут справа, хоч ти культивуй новий сорт тих бактерiй, спецiальний, модифiкуй ДНК iхне й запатентуй! Може, справа у солi чи цукру, що iх додаеш у процесi? Так може вважати лише дилетант! Лузам у цьому i не сумнiвалась. Ресторани i бари, фаст-фуди, ну що там iще?… Лузам дивилась на них зверху вниз. Дилетанти, ну що з них узяти? Навкруг дилетанти… Чому, якщо справа лиш у дозуваннi, то цукрово-солоний баланс не повторюеться кожного разу? Але ж вiн не повторюеться – от i все. Олiя, так? Уся справа в олii, еге? Вам здаеться так? Дзузьки! Олiя формуе отой самий присмак… якщо ii правильно додавати, на певному етапi процесу. Лузам лише вiдчувала, коли додавати, не знала напевне. І хоч вся олiя тут штучна, одначе рiзновидiв маса, усе, що бажаеш – i соева, й соняшникова, оливкова, пальмова… це з традицiйних, а так – вистачае ще мiксiв, цiлком синтетичних. То й що? Ти нiколи не скажеш напевне, який буде присмак. А температура? Так. Температура, вологiсть повiтря i все от оце, поки зрiе духмяне замiшане тiсто… Хоч ти вимiряй все – тiсто вийде iнакшим. Але що дае практика? Практика, любi, дае вам можливiсть отримати правильне тiсто. Не таке, як учора, але усе ж правильне. А алгоритм. Алгоритм – це дорiжка до пекла. От що таке цей алгоритм.
Тому лиш руками – усе треба робити руками. Лиш руки усе вiдчувають, не кажучи вже, що готуеш – для близьких людей.
Саме цi секрети вона й пояснювала двом кухонним дронам у смiшних голографiчних куховарських ковпаках, що марно поривались iй допомогти. Але це було виключено – Лузам уважала кухню своiм царством. Тут нiхто не буде хазяйнувати, окрiм неi. Навiть Кайл чи Крiстен. Вона, звичайно, вже не раз поривалась навчити Крiстен хоча б кiльком кулiнарним трюкам, але та навчалась без особливого ентузiазму – лише щоб потiшити Лузам. Ну, це ж таке – вона, звичайно, розбираеться у своiх залiзяках, але… Ну, не хоче й не хоче. Лузам i сама справиться. І навiть iз великим задоволенням. Вона взагалi любила куховарити дужче за все на свiтi. Ну а з чим ще це можна порiвняти? Із керуванням кiлькома сотнями розбишак i хулiганiв, котрi з якогось дива називаються рейнджерами захiдного узбережжя? Хех… Порiвняли також. Лузам сотню разiв вже казала i Кайлу, i просто кому тiльки можна, що краще б уже пiдрядилась на всi отi сотнi ротiв куховарити. На жаль, куховарять iм клятi машини, але уже вдома… Вона вiдривалась.
От i нинi гасала по кухнi, спiваючи i розмовляючи з дронами. Кухня у неi була, як усе iхне помешкання – в холоднуватих бiло-бiрюзових тонах, з округлими розсувними дверима та кислотними зображеннями голографiчних екранiв. А сама ж Лузам була стрункою, рудоволосою i веснянкуватою жiночкою з дуже яскраво-зеленими, аж салатовими очима, вдягнена у поношений домашнiй сiрий свiтшот з товстими шворками-зав’язками та зеленi спортивнi штани з бiлими лампасами. Мiднi коси ii були зiбранi у вузол, рукава закоченi. Змастивши готове тiсто томатним соусом, вона самотужки розпакувала брикет з однорiдною масою штучних анчоусiв, пропустила його через подрiбнювач i, акуратно змiшавши з уже подрiбненою цибулею та перцем-халапеньйо, заходилась художньо розкладати поверх томатного соусу, потiм притрусила те все зеленню i шматочками моцарели.
При цьому вона постiйно смiшно i фальшиво спiвала:
– Якщо ви в пустелi – хутчiш озирнiться!
Бо рейнджери стежать за вами…
Врештi закiнчивши всю цю нелегку роботу, Лузам кокетливо пiдморгнула розгубленим дронам i тицьнула пальцями по сяючих символах, що зависли у повiтрi над столом – почувся уривчастий писк, i пiца миттево запеклась, стоячи просто на столi.
Лузам схилилась над пiцою i, з насолодою вдихнувши аромат, задоволено заплескала в долоньки, як мале дитя. І тут же почула гул за спиною – то, крутнувшись, розсувались округлi дверi, i крiзь них до кiмнати зайшла страшенно засмучена Крiстен.
– Ти якраз вчасно, – мовила Лузам, не дивлячись на неi. – Анчоуси! Ось у чому весь секрет!..
Вона, весело крутнувшись на однiй нiжцi, повернулась до Крiстен i з хвилю дивилася на неi отетерiло. Потiм спиталася:
– Все гаразд?
– Так, просто чудесно, – озвалася Крiстен так само знiчено.
Вони хвилi двi так i стояли серед кухнi, дивлячись одна на одну.
– Що сталося?
– Нiчого.
– Точно?
– Точно.
АНЧОУСИ Ж ВОНА І ЇЛА, БІЛЬШ НІЧОГО. Виколупувала iх iз пiци iмпульсним манiпулятором, а до тiста чи цибулi навiть не торкнулася. Сидiла вся похнюплена, як i до того. Лузам занепокоено на неi дивилася, тримаючи в руцi скляночку з соком.
– Що… не смачна? – спитала.
Крiстен подивилася на неi i одповiла неохоче:
– Нi, мем, вона дуже смачна.
Потому демонстративно вiдчахнула величезний шматок i похапцем його ковтнула, до ладу й не розжувавши.
– Не мемкай, – турботливо впiвголоса проказала Лузам. – Що сталось? – додала через хвилю. – Ти знов ходила в патруль?
Крiстен схопила тарiлку й пiднялась як ошпарена.
– Тiтко, можна я… – зам’ялась. – Поiм у кiмнатi? Окей?
– Як хочеш, – розгублено кивнула Лузам.
Вона подивилася вслiд Крiстен i побачила, як та просто в дверях зiткнулася з Кайлом.
ЛУЗАМ ЛЮБИЛА ДИВИТИСЬ НА КАЙЛА, ОСОБЛИВО ОТАК КРАДЬКОМА. І в такi-от хвилини вона милувалася ним. Може, це навiть дивно – побрались вони цiлу вiчнiсть тому, i бувало усяке… Сварки i примирення, клопоти – все от оце. А вона милувалася мужем, тихцем пiдглядала за ним, вiдчувала, як вiн ii вабить. Часом у голову лiзли не дуже приемнi думки – iй здавалось, що просто вона в такi хвилi порiвнюе Кайла оцього i Кайла того, напiвмутанта, що стрiвся iй там унизу… Так, звичайно – тепер вiн красивий, порiвняно з тим… Та вона вiдганяла цю думку. Вона говорила собi, що насправдi завжди розрiзняла у нiм цього Кайла, що вiн проступав ще у тому хлопчинi-мутантi, розбiйнику i волоцюзi. А потiм урештi казала собi, що не варто шукати причини, не варто – тебе вабить твiй муж, i це класно i здорово, просто дивися на нього, милуйся собi крадькома… й не лише крадькома.
Вона й нинi дивилась на нього усе ж замилувано. Середнього зросту жилавий чоловiк зi скуйовдженою, як завжди, досить довгою смоляною чуприною яку прорiзае таке ж, як у Крiстен, бузкове пасмо. Вiн трошки зарiс щетиною, мав нiс iз горбинкою i сiрi очi… Сорочка синя i потертi чорнi джинси, звисае зi шворки рейнджерська зiрка – вiн взагалi постiйно виглядае трохи не по-вiйськовому розхлябано.
І нинi вiн зiткнувся у дверях iз Крiстен, i та вронила долiв пiцу iз тарiлкою.
– Чоорт!.. – протягла малеча злiсно i плаксиво водночас.
– І тобi привiт, – всмiхнувся Кайл.
А дрони кинулись прибирати розгардiяш.
– Зайшов до академii тебе зустрiти, а ти на вулицях, – повiв Кайл дещо роздратовано. – Ізнову? Чого до тебе в’iвся Коган? Вiн вже давно би мав тебе атестувати… Давай я завтра з ним поговорю.
– Нi, сер, я благаю, нi, – панiчно замахала руками Крiстен.
– Не вдома, – суворо одгукнувся Кайл.
Це вiн щодо «сера».
– Кайле… – видихнула Крiстен. – Я сама. Окей?
Кайл наморщив чоло i вимовив рiшуче, сам до себе:
– Зараз його викличу…
– Нi! – аж верескнула Крiстен. – Досить! Мене i так там всi вважають приживалкою.
– Дурницi! – втрутилася Лузам.
– Нiчого не дурницi, мем… ну… Тiтко. Лузам. Я пiду до себе, добре?
Крiстен уже билася в iстерицi.
– Вiзьми ще пiци, – все ж сказала Лузам.
– Я наiлась.
Дiвча вибiгло iз кухнi, ледь не збивши Кайла з нiг. Той закричав iй услiд:
– Чекай!
– Та можу я побути на самотi врештi-решт! – заверещала Крiстен iзгори.
Долинув звук герметизацii дверей, i Кайл розгублено окинув кухню поглядом. Лузам пiдiйшла i нiжно обняла його за плечi. І притулилася щокою до потилицi.
– Ще не звик, бувае важко… – апатично констатував Кайл. – Я був… ще не готовий до такого… Оцього всього.
Лузам усмiхнулась i потерлась скронею об пасмо смоляне його.
Сказала пошепки:
– Ти бачив це?
– Що?
– Пасмо. Прагне бути схожою на тебе – це так мило!
– Можливо.
– Навiть не помiтив?!
– Помiтив я усе.
– Але, можливо, ти правий. Усипати чортiв Зауру? Засидiвся вiн тут, я не люблю його.
– Не треба. Як сама попросить – тодi й всиплеш.
– Добре.
Кайл потяг повiтря носом i всмiхнувся:
– Хочу пiци.
«Хутчiш налiтайте, хутчiш!.. НАВІЖЕНА СУБОТА!
Щосуботи мережа ресторанiв Paolo's Pizza проводить надзвичайну акцiю – замовляйте одну середню або велику пiцу i отримайте ще одну за цiною всього лиш 60 %! Нечувано? Так! І цього разу за акцiйною цiною доступнi такi товари:
ПАПЕРОНІ З ТОМАТАМИ – сир моцарела, смачнi паперонi, томати та соус;
ПІЦА ТЕХАС – кукурудза, цибуля, грибочки, ковбаски баварськi та соус;
ПІЦА НЕАПОЛЬ – анчоуси, просто анчоуси!.. також томати та соус…
Замовляйте усе, що бажаете, в будь-яку точку Навахо, Ченду та Рехавам, а також на всi орбiтальнi залоги цивiльного сектору (доставка цiлком безкоштовна)»
ТІЄЇ НОЧІ КРІСТЕН СНИВСЯ ДИВНИЙ СОН. Нiби вони вдвох з мiстером Альваресом неспiшно брели вiд Змiiних гiр уламками розбитого шосе в околицях Сан-Андреас. Крiстен знала цi мiсцини, хоч так далеко вiд мiстечка гiрникiв iще й не забрiдала. Близькiсть дикого забитого мутантами хребта тут вiдчувалась, але ввi снi чогось це Крiстен не лякало. Ну, нiтрохи! Мiсцевiсть скрiзь була сумна й понура. Безлюдне шосе засипало пiсками з пустелi. Мутованi трави й колючки стирчали iз трiщин в розпеченiм бiтумi i силiколових смолах. Мiстер Альварес жував пересохлу травинку й всмiхався, а Крiстен буцала сухе перекотиполе. І ще таке наче вони розмовляли про щось. Прокинувшись, Крiстен одразу забула, про що достеменно, але щось таке чудернацьке… Про суперпозицiю? Квантову фiзику? Програмування? Е нi, там було щось iще… Мерi-Джейн? Фруттi-кола? О так, фруттi-колу вона пам’ятала, а ще супермаркет. Старий супермаркет, що ледве виднiвся з пiскiв. Вiн мав древню вивiску, ржаву, облущену. Нiби така картоплина з пiстолем, iще й у капелюсi ковбойському, iз застряглим у нiм перекотиполем.
«…амiго-картопля!»
І там десь була фруттi-кола. О так, фруттi-кола! Супермаркет i смак фруттi-коли – оце було все, що Крiстен згадала зi сну. А ще лишилась спрага i жага надудлитись негайно тоi концентрованоi фруктовоi шипучки!..
Дверi спальнi прокрутились i роз’iхались, i сонна Крiстен вийшла в темний коридор. У самiй довгiй футболцi iз зображенням вищербленоi рейнджерськоi зiрки на грудях, боса. Вона йшла, позiхаючи, крiзь синiй присмерк – коридор освiтлювався лише м’яким нетутешнiм свiтлом вiд стiни-акварiуму з фосфоричними губками та офiурами…
Дверi кухнi зiяли, i звiдти лилось бiле свiтло. А ще голоси.
Таке наче мiсiс Альварес, неголосно:
– Вона ще вийде на зв’язок, вона розумниця. Побачиш.
Тодi чоловiчий iз ледве вловимим акцентом:
– Як Алан?
Мiстер Альварес, приглушено:
– Перестань.
Той самий з акцентом, понуро:
– Так. Вилитий Техаський Бешкетун.
Мовчанка i скрип якийсь, дзенькiт, тодi знову голос з акцентом, розбито:
– Я не хотiв ii туди пускати.
Крiстен не витримала i обережно зазирнула на кухню. Там за столом сидiла Лузам, а навпроти – Кайл, а помiж ними, спиною до Крiстен, сидiв цiлий китайський генерал планетарного спецназу в параднiй формi з аксельбантами. Широкий, мiцно збитий чоловiк, коротко стрижений i посивiлий. Перед трiйцею висилась напiвпорожня пляшка iз сяючим пурпуровим вiскi та келихи. Генерал ривком осушив повний келих, а Лузам поклала йому на плече свою руку…
Крiстен обачливо сховалась за дверима.
КРІСТЕН ПОЛЮБЛЯЛА ШОКОЛАДНІ ПЛАСТІВЦІ З МОЛОКОМ, І ЛУЗАМ ІЗ КАЙЛОМ ЗАВШЕ РАНКАМИ СКЛАДАЛИ ЇЙ КОМПАНІЮ… Хоч Лузам те вважала «дурним iдлом». Але все ж це виглядало iдилiчно – всi трое в формi, ранок, пластiвцi. Проте того дня Крiстен снiдала з Лузам – Кайла не було. Дiвча, нiяковiючи за вчора, все ж спитало:
– А Кайл уже пiшов?
– Години двi тому, – озвалась Лузам без усякоi суворостi, – повiз Вонга додому. Вiн ночував у нас.
Крiстен врештi пригадала того Вонга. Вiн був у них удома раз чи два, але завжди в цивiльному. Вона й не знала до ладу, хто вiн такий.
– Я бачила, що ви… – сказала вона Лузам i затнулась.
Потiм винувато повела:
– Я вчора… Вибачте менi…
– Забудь, – махнула Лузам п’ятiрнею.
– Нi, правда…
– Це дурницi.
Крiстен винувато усмiхнулась.
– А чого… приходив Вонг?
– Його дочка зникла. На поверхнi.
– Зникла?
– Не виходить на зв’язок. Вже мала б. Названа дочка. Вiн вдочерив ii. У них там можна ж мати хоч десяток дiтвори. У нас був спiльний друг – Алан. Рейнджер, що постiйно працював на поверхнi, в Рiно i Калiфорнii…
Лузам розсмiялася.
– Вiдв’язний такий чувак – ти б його бачила. Вiн постiйно вплутувався у всiлякi iсторii. Розбишака i iдейний холостяк. Але якось захотiв дитину. Всi здивувались, але з його заслугами… Усе ж дозволили. І вiн замовив дитинча зi своiми генами, лише дiвча. Його жiноча копiя. Щось плiв таке, що зненавидiв жiнок, але дочку вже вiн любитиме – його бо копiя. Ну так, вiн дiйсно пiклувався i любив ii, аж дивно. Зважаючи на все, що вiн чудив до того.
– І вiн… помер?
– Загинув на завданнi, там була одна iсторiя… Їй рокiв п’ять було чи й менше, Вонг узяв ii до себе, у свою сiм’ю.
– І вона зникла?
– Вона кмiтлива дiвчина, знайдеться.
Лузам про щось задумалась на хвилю. Тодi додала:
– Зоi. Зоi-Плакса, так ii дражнили. Через те, що вона вiчно плакала малою – сумувала за батьком.
«Нацiональний Парк компоненту Навахо запрошуе вас та близьких вiдвiдати сектор Вайомiнг! Заповiдна природа Скелястих гiр вiдтворена тут надзвичайно реалiстично. Стрiмкi водоспади i хвойнi лiси, гiрськi рiки та гейзери, тундра, озера та луки зустрiнуть вас тут. Вдихнiть освiжаючi запахи лiсу, туманних ущелин, ввiйдiть у дощi й снiговицю, росисту траву та замети, погладьте бiзона чи грiзлi, навiдайте свiт, котрий ми, безперечно, повернемо нашим нащадкам»
КРІСТЕН РОЗМОВЛЯЛА З ІГУАНОЮ. Дивилась iй ув очi, намагаючись загiпнотизувати. Ходила по червоному пiску туди-сюди, торкалася колючок i дивилася на вивiтренi скелi, що тяглись в бузкове небо. Хворi трави колихалися пiд вiтром, вечорiло. Над скелями поплив тужливий перебiр струн банджо…
– Вiн просто знущаеться, – шепнула Крiстен.
Ігуана позирала з валуна.
Урештi Крiстен буркнула:
– Достатньо.
І пейзаж долини смертi враз розплився i розпався на буденнi iнтер’ери стрiльбища. Коган сидiв там, де й сидiв – у гравi-крiслi вiддалiк, завзято тицяв пальцями по яскравенних голомонiторах округ себе.
– Здаешся? – спитав вiн, i не дивлячись на Крiстен.
– Нi.
– Можу дати маленьку пiдказку, – промимрив знов, не дивлячись.
– Вперед, – буркнула Крiстен.
– Спитай своiх опiкунiв.
Крiстен скривилася. Знущання, не iнакше. Усi вони казали так – «опiкуни». Про Кайла з Лузам, ясна рiч. Пiдкреслювали «особливе становище» Крiстен в академii… І це ii бiсило дужче всього.
– Про що?
– Про все. Про iгуану. Про те, як встрелити ii.
– І що це дасть?
– Я все сказав, – Коган врештi пiдняв погляд i додав: – Тепер патрулювання.
КАЙЛ СИДІВ НА КАНАПІ У ВІТАЛЬНІЙ, ПИВ МОЛОЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ І ДИВИВСЯ «ХОДЯЧИХ МЕРЦІВ» ПО ГОЛОПРОЕКТОРУ. Вiн сидiв у самiм центрi подiй, а просто перед ним i округ нього розкидалась якась запустiла, завалена смiттям та листям стародавня парковка, посеред якоi помiчник шерифа Граймс вiдстрiлювався вiд гнилоi нечистi. А позад Кайла – вiтальня як вiтальня, i перехiд мiж засмiченою парковкою iз зомбi та вiтальнею був плавний, непомiтний, обривок мокроi газети за липень 2012-го року навiть прилип скраю до дивану… І Крiстен кiлька хвиль вивчала обривок без особливоi цiкавостi, а тодi несмiливо присiла поруч iз Кайлом. Вона була в домашньому вже – у своiй улюбленiй футболцi, довгiй, iз зорею, i джинсах – давно вже повернулася iз чергування.
– Пробачте за ту сцену, – нiяково промимрила вона собi пiд нiс.
Та Кайл не вiдривався вiд жахливого видовиська i на ту реплiку лишень повiв бровою… Вiдразлива зомбi-жiнка нахилилася впритул до Крiстен, намагаючись обiйти помiчника шерифа ззаду. Кайл iз задоволенням вiдсьорбнув коктейлю.
– Я серйозно, – приглушено мовила Крiстен.
На те Кайл, не вiдриваючись вiд споглядання стрiлянини, лише легенько поплескав дiвча по колiну.
– Менi потрiбна ваша допомога, – приречено зiтхнула Крiстен.
Кайл кивнув.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=54949387) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.