Майже казка
Оксана Сайко
Непросто, коли знаеш, що на тебе чекае в майбутньому, коли ось-ось здiйсниться одне пророцтво. Але, виявляеться, передчуття того, що мае статися, може жити в твоему серцi незалежно вiд передбачень. Коли душа здатна пiзнавати таемницi, вiдчувати еднiсть з природою i свiтом, коли раптом починае вiдчувати подих одного каменю i бачити кiлькасотлiтню сумну й дивовижну iсторiю, що для когось давно стала легендою. Ця повiсть про вiчне очiкування, передчуття i тугу за любов’ю. Про силу почуттiв, якi вiдкривають сенс, навiть якщо перешкоди i щось неможливо…
Оксана Сайко
Майже казка
Вона народилася в недiлю, разом з першими променями сонця. Коли крик дитини урочисто сповiстив про ii прихiд у цей поки що незнайомий, лячний i чужий свiт, на мить зачудувався неозорий блакитно-зелений лiс, огорнутий молочним серпанком туману, лагiдно зашелестiло листя, i вiтер залiг у високi трави, тихенько зiтхнуло застигле таемниче озеро. У вiкно невеличкоi хатини на краю маленького села, де сталося благословенне таiнство, зазирав свiжий погiдний ранок. Повитуха, загортаючи в полотно дитину, всмiхнулася до змученоi важкими пологами вже немолодоi жiнки:
– Дiвчинка народилася разом iз днем – буде щаслива…
Жiнка тяжко зiтхнула й усмiхнулася, обiймаючи маленький згорток:
– Аби була здорова. Вона буде менi втiхою на старiсть.
У ту мить Ганна почувалася щасливою, бо раптом у життi ii з'явився сенс, якого досi не було нiколи. Стiни ii невеличкоi хатини посвiтлiли, вiкна оселi здавалися прозорiшими й бiльшими, вiдкриваючи ii очам клаптик неба, крони ясенiв i промiння сонця. Ранiше вона й не сподiвалася, що в неi колись буде дитина, бо не мала чоловiка. Молодiсть ii давно минула, i чекати вiд життя вже не було чого. Кiлька рокiв тому вона поховала матiр i залишилась сама-самiсiнька. З кожним роком самотнiсть ii дедалi бiльше набувала хворобливостi, ставала нестерпною, але вона не бажала щось змiнити, хоч така нагода не раз траплялася. Замолоду Ганна була досить привабливою, але, зазнавши вiд кохання розчарування й болю, не хотiла пережити цього ще раз. Колись давно вона була закохана в чоботаря, який якось проводжав ii додому з сусiднього села, куди вона з дiвчатами щонедiлi ходила на танцi, що iх мiсцевi музики влаштовували у недобудованому клубi. Вони йшли польовою дорогою. Чоботар обiймав ii за стан, i вона всмiхалася, бо вiн був вродливий i дужий, i подруги могли б iй позаздрити. Нiч була синя, млосно-тепла i терпка. Вона й досi пам'ятала ii запах, який бiльше не повторився нiколи. Може, тому, що такi ночi бувають тiльки якось, лише раз, у юностi? Вона й досi пам'ятала запах стиглого жита, вологоi трави, свiжоi землi й прохолодного вiтру. Зiрки пiдморгували iй, а земля втiкала з-пiд нiг. Жито ховало iх в своiх обiймах i нiжно лоскотало тiла. Вона здригалася вiд цiлункiв чоловiка i вiтру, зачудована, збентежена, засоромлена й розпалена. Вона була щаслива… А за мiсяць чоботар одружився. Подруги хихотiли й перешiптувались, бо вiд когось дiзналися, що трапилося тодi, в ту нiч. У сльозах Ганна задушила свое кохання й поклялася, що вiдтепер жоден чоловiк не торкнеться ii. Вона рiзко вривала будь-якi спроби залицянь, хоч серед тих залицяльникiв був i заможний парубiйко iз сусiднього села, i один вдiвець, добрий господар, та жоден з них не припав iй до серця. Мати ii лише скрушно зiтхала – якби в Ганни був чоловiк, iм було б набагато легше, бо пiсля смертi Ганниного батька вони часто терпiли нестатки. Мати просила, нерiдко плакала i нарiкала, але нiщо не могло вплинути на Ганну. Обличчя ii робилося незворушним, холодним i впертим, вона надовго змовкала i замикалася в собi. Так спливали роки, у тяжкiй працi на полi та за господарством вона почала старiти. Їi карi очi запали, зблякли вiд смутку, одноманiтностi й самотностi, збайдужiли, втратили свiй колишнiй вираз замилування свiтом i подиву, коси порiдiли i де-не-де пiдступно зрадили кольору, плечi опустилися пiд тягарем труднощiв та важкоi працi. Їi подруги, що на той час вже мали дорослих дiтей, часто при нагодi казали:
– Важко, певно, Ганно, тобi самiй, особливо тепер, коли померла мати. Якби хоч дитина була, було б вiдраднiше…
– Так, то правда, – хитала головою Ганна i важко зiтхала. В ту мить з ii обличчя дивилася покiрнiсть долi, невмiння щось змiнити чи повернути i якась столiтня печаль, яка глибоко залягла в ii душу. Але вона не нарiкала, бо нiколи не вимагала вiд життя.
Однiеi ночi в вiкно ii хатини постукали. Спочатку iй здалося, що то вiтер або – що iй причулося, та стукiт повторився знову, вже голоснiше й вимогливiше. Ганна обережно визирнула, ледь вiдхиливши фiранку. Пiд вiкном стояв якийсь незнайомий чоловiк з торбиною в руках, мабуть, подорожнiй. Їй потрiбно було здивуватися i насторожитися, що цей чоловiк робить тут серед ночi, на краю села? І чому постукав саме до ii хати? Але Ганна вже давно нiчому не дивувалася.
– Вiдчинiть, будь ласка, – просився вiн. Накинувши хустку на плечi, Ганна вiдчинила дверi, бо за стiльки рокiв у глухiй самотинi розiвчилася остерiгатися, забула боятися.
– Не лякайтеся, – заговорив до неi чоловiк, – я не з поганими намiрами, менi просто немае де заночувати. До колii дуже далеко, а потяг тiльки вранцi. Чи не пустите мене? Я вам вiддячуся…
– Добре, – вiдказала Ганна, – заходьте. Вона поставила на стiл кусень хлiба, кухоль молока, постелила лiжко. Той чоловiк був здалека. Вiн приiхав до своеi родички, яка мешкала тут поблизу, в сусiдньому селi i, як виявилося, померла кiлька рокiв тому. Хату повалили, i тепер там розрiсся кущ бузини та бур'ян.
– Я довго мандрував по заробiтках. Коли повернувся, вже поховали матiр. Хотiв розшукати ii едину сестру, щоби лишити iй трохи грошей, вона завжди бiдувала… i теж запiзнився… – розповiдав чоловiк. Вiн був кремезний i засмаглий, з великими дужими руками. Чоло його вже позначили зморшки, хоч було йому, напевно, трохи за сорок. Вiн примружував очi, бо мабуть, погано бачив, немов ховав щось пережите. Вiд нього вiяло силою, теплом i неспокоем, як вiд людини, яка довго блукала в життi, шукаючи собi мiсця. Ганна впiймала себе на думцi, що рада бачити цього незнайомця i що досi в ii хатi не було жодного чоловiка. Вона на якусь мить уявила собi, що то зовсiм невипадковий подорожнiй, якому немае де заночувати, а чоловiк, який вже давно живе тут з нею, в ii малiй хатi, який прийшов з роботи втомлений i вечеряе, щоби потiм лягти з нею в одне лiжко, а вранцi, прокинувшись, знову податися на роботу… І з тим чоловiком вони ростять дiтей, ведуть господарство i щонедiлi ходять у церкву…
– Я завдаю вам клопоту, – винувато пробурмотiв вiн, впiймавши на собi ii надто проникливий погляд. – вибачте, я вам заплачу, у мене е грошi… Стiльки рокiв я потратив на те, щоб заробити iх, i виходить – намарне.
Його рука сягнула в кишеню маринарки.
– Нi! – рвучко зупинила його Ганна, схопивши за руку. – Не треба!
Вiн, мабуть, хотiв заперечити, але вона, торкнувшись його вуст рукою, не дала йому промовити жодного слова.
– Краще притулiть мене, – прошепотiла вона.
Вiн пiшов на свiтанку. Ганна лежала у лiжку, немов пiд ковдрою все ще ховала свiй грiх, свiй сором, свою таемницю. Спустошена, але спокiйна, зажурена, але без жодноi думки. Вона навiть не спитала, як звати того чоловiка, а може, не запам'ятала? Адже iм'я саме по собi нiме. Це просто звуки, гарнi, приемнi чи не дуже. Порожнi, без жодного змiсту звуки, якi нiчого не можуть розповiсти. Про людину говорять ii очi, вуста, голос, руки… Хоча, коли людина стае любою, любим стае i ii iм'я… Та все одно воно – як гарна хустка, якою можна лише причепуритися, накинувши на плечi.
За два тижнi вона зрозумiла, що чекае дитину. Щастю ii не було меж. Очi ii дивилися добротою, глибокою задумою, немов вона блукала десь в далекому майбуттi, немов переживала щось досi непережите. Часто дивилася в небо, вiдчуваючи сум'яття вiд остраху й радостi. Коли ж ii вагiтнiсть вже неможливо було приховати, люди в селi почали перемовлятися: «Ви бачили Ганнине черевце? Цiкаво, вiд кого?.. Вона, певно, здурiла – в ii вiцi народжувати… Хоча, може так лiпше для неi…» А Ганна ходила з високо пiднятою головою, вiд чого здавалася стрункiшою i враз помолодiлою, з ледь прихованою усмiшкою, i гордо несла свое очiкування.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oksana-sayko-10619805/mayzhe-kazka/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.