Балада про Броди
Вiкторiя Мазур
Мирослава живе в невеличкому районному центрi на Львiвщинi. Броди – мiсто на болотах, i ii життя теж нагадуе застояне болотце: нецiкава робота i вечори в компанii телевiзора. Здаеться, змiнити ситуацiю може тiльки диво, але причиною подальших радощiв та катастроф стае науковий винахiд пра-пра-родички Мирослави. Емiлiя Крижанiвська живе на початку ХХ столiття, i в ii часi Броди зовсiм не тихе мiсце. Коли Мирося отямиться вiд першого шоку та засвоiть основнi правила подорожей в часi (нiчого не змiнювати, не розповiдати i не вирiзнятись), iй доведеться подивитись на свое мiсто iншими очима, зiткнутись з бандитами, контрабандистами та картярами, врятувати ще одну жертву Мiлиних експериментiв та знайти свое не-свое справжне кохання. Крiм того, що Григiр Шкляренко вже заручений з Емiлiею, вiн ще й власник фабрики iграшок на межi банкрутства та учасник украiнського пiдпiлля. Їх роздiляе одне з найстрашнiших столiть в iсторii i закони подорожей в часi. Але долю й конем не об’iдеш – нiхто не може змiнити того, що вже сталось у минулому…
Вiкторiя Мазур
Балада про Броди
Роздiл 1
Вiдображення
Важко уявити щось бiльш вогке i болотисте, нiж вечiр ранньоi весни у Бродах. Брудний снiг, перемiшаний з пiском i сiллю, перетворився на кашу. Нечисленнi перехожi важко мiсили ii важкими зимовими чоботами. Темрява накрила мiсто, але крiзь неi проривались яскравi вивiски магазинiв та аптек на вулицi Золотiй. Вони здавались Мирославi маяками в темному океанi. Хтось, вихоплений з чорнильного тла вiдблиском вiтрини, зайшов до аптеки, мамi з двома галасливими дiтьми не вдалось проминути крамницю з солодощами. А Мирослава минула свiй будинок, бо мала ще зайти до супермаркету.
Якщо бути вiдвертою, вона любила проходити повз свiй будинок. Нехай вiн не весь належав iй, зате найкраща квартира – ота з круглою башточкою на розi – була ii. Свiтло вiд неоновоi реклами химерно вiдбивалось на стiнах будинку, пiдкреслювало його i нiби вирiзало з реального часу. Та будiвля простояла з добру сотню рокiв, бачила-перебачила i вiйни, i пошестi, але досi стояла тут, мокла пiд бродiвською мрякою i спостерiгала далi.
Мирославу захоплювала старовина. Речi i споруди, що пережили не одне поколiння людей, навiювали iй думки про безсмертя пам’ятi та швидкоплиннiсть людського життя. Тому дiвчина любила Броди. Особливо навеснi, у дощ i негоду, попри розквашенi вiд води чобiтки. Темне вiкно на башточцi ii будинку пiдморгнуло зеленим вiдблиском з аптеки, i Мирославi полегшало.
Важкий день закiнчувався у черзi до каси одного з мережевих супермаркетiв. Масло знову здорожчало, а олiю ii улюбленоi фiрми вже розкупили, то ж Мирослава роздратовано спостерiгала, як мужчина в чорнiй куртцi i шапцi на очi вивантажував з кошика на касову стрiчку три пляшки горiлки та плавлений сирок. Один плавлений сирок.
«Жук», – крутилось в думках Миросi. Такий самий жук, як i директор (з дозволу сказати) з ii офiсу. Зекономити на закусцi зате залитись питвом, обiбрати замовника, хоч може в нього в кишенях i буде порожньо пiсля угоди, недоплатити ремонтникам i залишити ii, секретарку-адмiнiстраторку-прибиральницю, сам-на-сам з iхнiм обуренням.
– Пакет потрiбен? Маете нашу картку? – касирка виглядала дещо спантеличеною, напевно, iй довелось повторити своi стандартнi запитання двiчi, перш нiж Мирослава звернула на неi увагу.
– Так, – погодилась на щось Мирося, а тодi побачила, як густо намальованi за останньою модою брови касирки поповзли вгору. Здивування чи роздратування? – Пакет, – виправилась Мирослава.
Вона швидко закинула в брендований шматок полiетилену за три гривнi масло, хлiб, шматок якогось м’яса, обережно примостила пластикову упаковку на десять яець, завершила «натюрморт» голiвкою пекiнськоi капусти i швидко пiшла додому. Касирка-модниця тiльки важко зiтхнула i згребла решту копiйками, яку не забрала неуважна клiентка.
Вдома було тихо i темно. Мирослава звично намацала вимикач в коридорi, поставила продуктовий пакет i замкнула дверi на всi замки. Верхнiй, основний i ланцюжок. Ця звичка залишилась ще з дитинства, коли батьки залишали ii вдома саму та йшли по справах. Маленькiй Миросi тодi здавалось, що хтось вломиться в квартиру i викраде ii поки батькiв немае вдома. Тепер вона доросла, а мама з татом живуть в селi пiд самими Бродами i рiдко навiдуються. Вони поступились iй квартирою, коли придбали маленьку хатину зi старим садом.
«Час тобi будувати свое життя, доню», – казала мама, коли присiли «на дорiжку» на торбах. Тато сидiв поруч з нею, вони тримались за руки. «А ми своiм поживемо». Потiм тато швидко позносив ще кiлька сумок з одягом у стареньку «Ладу» пiд пiд’iздом, i батьки помахали iй «па-па», наче молодята, що поiхали у весiльну подорож.
Мирослава бiльше не знала жодноi пари, що настiльки захоплювалась один одним протягом рокiв. Їм завжди було добре вдвох, цiкаво вдвох, весело вдвох, нiби вперше. Мирослава мрiяла i собi зустрiти чоловiка, який так само займе весь свiт в ii головi, i це не минеться нiколи. Минув вже рiк, як Мирося жила сама, мала повну свободу дiй але жодного серйозного кавалера так i не трапилось. Мама по-трохи перестала форсувати цю тему в телефонних розмовах. Все бiльше розказувала про сад i куховарство. Мирославу, яка завжди дратувалась вiд маминого «а що з особистим, доню?», така замiна риторики вже почала лякати.
Вона швидко розклала продукти у холодильнику та на полицях. Їсти не хотiлось, точнiше не хотiлось готувати, то ж Мирослава пiшла до вiтальнi. З годину лежала на диванi пiд ковдрою, нiби побите кошеня, i клацала канали по телевiзору. Не було нiчого вартого уваги, хiба що сюжет з випуску «Надзвичайних новин» про зникнення людини. Чоловiк зайшов у дзеркальний лабiринт задля розваги, але минула година, а вiн так i не знайшов вихiд з атракцiону. Тодi працiвники взялись шукати зниклого клiента, але знайшли тiльки його обрубану по лiкоть руку в калюжi кровi. Жодних свiдкiв, нiяких слiдiв втечi i пiдозрiлих звукiв. Полiцiя розшукуе зниклого або його труп. Всiх, хто володiе будь-якою iнформацiею, просять звертатись за телефоном.
Мирося здалась i вимкнула плазмовий екран. Кiмнату заповнила темрява. Їi порушували тiльки вiдблиски вiд кольорових вивiсок магазинiв внизу. Мирослава встала i пiдiйшла до дзеркала на трюмо. В ньому теж миготiли скалки яскравого свiтла. Вона вирiвняла спину, розправила плечi i подивилась на себе. Хотiлось виглядати сильною, красивою, дорослою. Але вiдображення дивилось на неi втомленим поглядом замолодоi як на свiй вiк дiвчини, в пiжамi i з хвостиком на головi. Мирося скорчила гримасу i вiдображення теж перекривилось. Тодi дiвчина зробила пiвкроку вбiк, щоб стояти рiвно навпроти дзеркала. З’явився дзеркальний коридор. Дзеркало з трюмо вiдбивалось в дзеркалi на протилежнiй стiнi. В скляних рамках довгого коридору на Миросю дивились ii самотнi копii. Вона почепила друге дзеркало пiсля вiд’iзду батькiв, хоч мама й не раз переповiдала iй ту телепередачу про поганий вплив дзеркал.
Дзеркальний коридор був ще одним спогадом з дитинства. У дванадцять Мирося iздила з класом до театру iменi Заньковецькоi у Львовi. На балет «Лускунчик». Може, тодi вперше i прокинулась ii любов до старовини. Балюстради, балкони i позолоченi барельефи, важкi портьери на сценi та балерини, що, здавалось, не мали ваги. З танцю було важко зрозумiти, що до чого, але вчителька роздала усiм лiбрето. З тих пiр слово «лiбрето» означае для Миросi не тiльки опис дiй в балетнiй постановцi, а й портьери i балерин, i балкони, i оксамитовi крiсла. Дзеркальний коридор вона бачила в антрактi. Однокласники нудились, i щоб iх розважити, вчителька показала дзеркальний зал театру. Дзеркала вiдбивались одне в одному i утворювали тунелi в невiдомiсть. Дiти посмiхались, висолоплювали язики i ставили собi «рiжки», щоб iхнi вiдображення це повторювали. Зараз же Мирославу не покидало враження, що не всi копii в ii дзеркальному коридорi належать iй.
Спогад повернувся легкою посмiшкою. Копii Мирослави в дзеркальному коридорi ii вiтальнi теж посмiхнулись. «От би повернутись назад», – подумала дiвчина i вiдвернулась вiд дзеркала. Найдальше з ii вiдображень все ще посмiхалось в дзеркальному коридорi.
Роздiл 2
Теорiя Бродiв
Мирославi снився дивний сон: вона йшла дзеркальним лабiринтом. З кожним кроком вперед секцiя позаду зникала. Дiвчина трималась за прохолоднi дзеркальнi стiни, залишала теплi вiдбитки долонь в хмарках на запотiлому склi. Вона ще нiколи не бачила таких химерних снiв, але була впевнена, що спить. Дорога назад все зникала, та Мирося хотiла дiйти до iншого краю коридору i дiзнатись, що там, за останнiм дзеркалом. Ось вона зробила останнiй крок, порожнеча пiдпирала спину i пiдштовхувала вперед. Там було свiтло. Мирося простягнула руку i вiдчинила дзеркальнi дверi. В очi вдарило сонце.
Дiвчина примружилась, а тодi знову розплющила очi. Прокинулась. Вона розчаровано зiтхнула i пiднялась на лiктях. Було образливо i якось несправедливо, що вона так i не побачила, що за дверима, хоч пройшла такий довгий шлях.
– Доброго ранку, панянко, – над Миросею нависала ii дивна копiя.
Та дiвчина теж була молодою i стрункою. Тiльки одягнена була в якесь старомодне плаття в пiдлогу. Чорне волосся було вкладено в вигадливу, але теж застарiлу зачiску. Найдивнiшим було те, що Мирося впiзнавала в незнайомцi своi риси обличчя – тонкi губи (нижня трохи бiльша за верхню), карi очi, круглi щiчки та трохи заширокий нiс. Мирослава нiби дивилась на себе в якомусь чудернацькому маскарадi.
– Добре, що ти не лякаешся, – продовжувала незнайомка. – А от я вчора страху набралась. Ти так схожа на мене, i я подумала… А, неважливо. Емiлiя. Емiлiя Крижанiвська, – вона поважно кивнула Мирославi.
– Мирося. Мирослава Титаренко, – швидко виправилась i аж тепер помiтила дивну обстановку в кiмнатi.
В загальному примiщення нагадувало вiтальню ii квартири у Бродах. Тi самi довгi вiкна у круглiй башточцi, подвiйнi дверi з вiтражем в коридор, квiти у вазонах. Тiльки замiсть плазмового телека, на який Мирося вiдкладала три зарплати, на стiнi висiла картина. Рiчка, круглий мiсток, мiсяць у повнi. Замiсть батькiвського дивану тендiтна – софа з кованою спинкою. На софi якраз i прокинулась Мирослава. А на мiсцi трюмо з дзеркалом були стелажi з книгами.
– Де я?
– В Бродах, – обережно вiдповiла Емiлiя. – Але правильно спитати, коли?
– Коли? – машинально повторила Мирослава, iй все ще здавалось, що сон продовжуеться.
– Коли, – Емiлiя ствердно кивнула i вiдступила на крок. – Ти в Бродах, зараз 1913 рiк.
Мирослава зреагувала так, як i думала Емiлiя. Вона зiскочила з тахти i побiгла до вiкон. За ними грiлась пiд весняним сонечком вулиця Золота. На дверях крамниць дзвенiли дзвiночки, коли покупцi заходили чи виходили. Люди шпацерували по брукованiй вулицi, пiдставляючи обличчя теплому промiнню. Чоловiки носили костюми-трiйки i пальта з капелюхами, жiнки були в довгих платтях i манто на плечах. Свiт точно з’iхав з глузду.
– Впевнилась? З якого року ти?
Мирослава повернулась спиною до вiкон. Дивитись на знайому з дитинства вулицю в такому дивному трактуваннi було моторошно.
– З 2017.
– О! – Емiлiя кинулась до книжкових полиць, дiстала якийсь записник, чорнильницю i чорнильну ручку, а тодi почала щось швидко записувати.
Мирослава пiдiйшла ближче i побачила, що почерк у ii старомодноi копii трохи кращий за ii власний. Але зрозумiти хоч щось з написаного так i не спромоглася.
– Як я тут опинилась?
Емiлiя неохоче вiдiрвалась вiд записiв.
– Я тебе сюди привела. Точнiше, створила Брiд, по якому ти прийшла. Словом, тобi пощастило, як нiкому – ти здiйснила успiшну подорож в часi!
– Але я цього не планувала, – Мирося, як могла, боролась з панiкою. – Менi треба назад. Вiдправ мене назад.
– О, мила, – Емiлiя нарештi вiдклала записник i спiвчутливо подивилась на Миросю. – Боюсь, це не можливо.
* * *
Пiсля невеличкоi iстерики Мирослава все ж вислухала короткий науковий курс про Теорiю Бродiв. Як не дивно, сама теорiя не мала нiчого спiльного саме з мiстом Броди, зате назва обох безпосередньо стосувалась переходу через рiчку. Емiлiя показувала своi записи з формулами i розрахунками, потiм iз закритоi секцii книжкових полиць дiстала дивний апарат. Вiн був схожий на модель сонячноi системи – дев’ять кiл одне в одному, з’еднаннi металiчними кульками, якi нагадували Мирославi планети (але Емiлiя наполягала, що нiякого вiдношення вони до планет не мають). Кола можна було змусити обертатись вертикально чи горизонтально з допомогою спецiальних магнiтiв. Дзеркало i компас теж якимось чином стосувались всього цього, але Мирослава нiколи не розбиралась нi в технiцi, нi в математицi з фiзикою.
Словом, якщо перефразувати всю лекцiю Мiлi (копiя-математичка дозволила називати ii так), то Мирося зрозумiла наступне – Теорiя Бродiв це припущення, що з допомогою спецiальних засобiв (отой апарат?) можна створити шлях у просторi i часi. Як брiд через рiчку. Тому теорiя й мае таку назву. Щоправда, бiльшiсть науковцiв вважають ii псевдонауковою. А те, що Емiлiя створила апарат i проводить дослiди взагалi не викликае нiчого, крiм кпинiв i скептичних зiтхань, бо Емiлiя – жiнка.
– Теоретично, можна створити його знову, але як в той Брiд зайти? Ти ж прийшла до мене, а не я до тебе.
Далi Мiля запевнила Миросю, що все буде добре, адже вона вдосконалюе свiй прилад щодня. І рано чи пiзно знайде спосiб вiдкривати Брiд в обидвi сторони, а може навiть у тому самому часi, тiльки в iншому мiсцi.
– Практично телепортацiя! – Емiлiя була в захватi i вiд себе, i вiд своiх експериментiв та планiв. – А поки що сприймай все як… подорож… екскурсiю в свое мiсто сто рокiв тому.
Коли Мирося змогла сяк-так прийняти думку про «екскурсiю», виявилось, що в подорожах у часi теж е правила. Не вирiзнятись. Це стосувалось i одягу, i зачiсок, i манер. Тут для Миросi все виявилось доволi цiкаво – Емiлiя запропонувала iй свiй гардероб. Що й казати – мода початку двадцятого столiття у Бродах сильно вiдрiзнялась вiд смакiв Миросиних сучасниць. Сукнi до п’ят i такi ж довгi спiдницi, пiд корсет сорочки з тонкого полотна. Прикрашали одяг вишивки, мережки i нашитi стрiчки. Емiлiя могла похвалитись сукнями з Європи – вишуканими, дорогими i теж дуже довгими. Вони трохи нагадали Мирославi фiльм «Великий Гетсбi», але епоха джазу i запальних танцiв настане тiльки рокiв через десять, та й те по той бiк океану. Такi Мирослава бачила хiба у фiльмах та журналах.
– Щоправда, у Бродах таке нема куди й одягнути, – скривила носик Емiлiя.
Наступне правило – нiчого не змiнювати.
– Ти в минулому, а отже теоретично тебе ще немае на свiтi. Ще не народилась. І батьки твоi не народились, i iхнi теж. Не роби нiчого непоправного, бо наслiдки в твоему часi можуть бути катастрофiчними.
– Ясно, як в «Ефектi метелика».
Емiлiя тiльки здивовано схилила голову набiк, а тодi продовжила:
– Трете правило – нiкому не розказувати, що ти з майбутнього, i не розкривати нiяких технологiй.
З цим теж не мало виникнути проблем, то ж Мирося зосередилась на виборi суконь. А тодi спитала те, що муляло ii вiд самого пробудження.
– Коли я прокинулась, ти сказала, що злякалась нашоi схожостi, i навiть подумала… про що ти подумала тодi?
– Та пусте, – вiдмахнулась Емiлiя. – подумала, що ти – це я, яка змогла-таки увiйти в Брiд i оселитись в майбутньому, а тодi я-з-минулого затягла себе-з-майбутнього назад. Теоретично не можна зустрiчати саму себе пiд час подорожей в часi. Це як матерiя i антиматерiя – взаемознищення, – Емiлiя сплеснула долонями, а тодi рiзко розвела iх перед собою, iмiтуючи вибух.
– Так може бути? Що я – це ти?
– Ой, нi. По-перше, я-з-майбутнього себе-з-минулого одразу би впiзнала. А по-друге, ти ж пам’ятаеш свое дитинство i Броди у двадцять першому столiттi. Я би пам’ятала свое, двадцяте.
– Ясно. Але ми, безперечно, родичi, – Мирослава саме стояла перед великим дзеркалом у повний зрiст в однiй зi спалень (у цьому столiттi Емiлii Крижанiвськiй належала не одна квартирка, а весь будинок з баштою) i прикладала до себе то одну, то iншу сукню.
– Не обов’язково близькi, – погодилась Емiлiя. – Певна комбiнацiя генiв може випадково повторюватись через кiлька поколiнь. Судячи з твого одягу, – Емiлiя критично оглянула пiжаму Мирослави i розкошланий хвостик замiсть зачiски, – двадцять перше столiття – просто кошмар.
Мирослава пригадала уроки з iсторii двадцятого столiття у школi (двi свiтових вiйни, репресii, голод, винищення) i видавила блiденьку посмiшку у вiдповiдь.
Роздiл 3
Гiдна партiя
До Першоi Свiтовоi вiйни залишався всього рiк, i Мирослава сподiвалась, що за цей час Емiлiя достатньо просунеться у своiх дослiдах, щоб вiдкрити iй шлях додому. А поки що Броди зразка початку двадцятого столiття вiдкривались для неi химерним атракцiоном.
Становище Емiлii Крижанiвськоi було привiлейоване. Їi багате сiмейство мало шану в суспiльствi i чималi статки. Хоча батьки Мiлi загинули кiлька рокiв тому пiд час пограбування на дорозi Пiдкамiнь-Броди, ii численнi тiтки i дядьки писали листи i регулярно цiкавились життям небоги. Вони навiть присилали iй грошi на прислугу, бо де ж це бачено, щоб самотня панянка мешкала i поралась сама у такому великому маетку. Емiлiя нiколи не розповiдала iм, що розiгнала усiх помiчникiв одразу пiсля похорон. Зайвi очi та вуха в будинку завжди дратували ii, та й утримання, призначене iй батьком про всяк випадок, було шкода витрачати на дурне. Вiдразу пiсля втрати батькiв на Емiлiю звалилась ще одна дуже доросла справа – вона мала добудувати будинок. Перший поверх закiнчили ранiше, то ж сiм’я Крижанiвьких продала старий маеток за мiстом i переселилась на Золоту. Осиротiвши, Емiлiя мусила подбати про завершення будiвництва другого поверху. На щастя, рiд Крижанiвських все ще користувався шаною, i помiчники знайшлись швидко. Емiлiя найняла прораба – пiдстаркуватого, але дуже талановитого австрiйця. За помiрну платню вiн взяв на себе всi турботи будiвництва i швидко закiнчив роботи. То ж у бiльшостi кiмнат цього будинку ще нiхто i не жив.
За батькiвським заповiтом сiмейний спадок Емiлiя мала отримати пiсля одруження. А до тих пiр хороший запас золотих крон та цiннi папери лежали в одному з сейфiв щойно збудованого вiддiлення Празького Кредитного банку. Емiлiя розповiдала Миросi, що колись ii батьки спецiально iздили аж у Прагу, щоб вiдкрити цей рахунок. А кiлька рокiв по тому банк добрався до Бродiв i перевiв всi внески мiсцевих в новий фiлiал. Все для зручностi клiента. Але Емiлiю цей факт тiльки дратував – ii багатство тепер знаходилось за якусь сотню-двi метрiв вiд порогу будинку. А забрати його дiвчина не могла. Поки що.
Мирослава знала будiвлю Празького Кредитного банку як Бродiвський вiддiл МВС та мiсцевий суд. Проте до бiлих мiкрикiв Новоi Полiцii з синьо-жовтими прапорцями на номерах залишалось ще сто з хвостиком рокiв.
Двiчi на тиждень торговка приносила з ринку пакунок з продуктами, за це Емiлiя платила iй кiлька крон щоразу. Готувати Мiля навчилась ще в юностi, а проблему з прибиранням вирiшила просто – замкнула зайвi кiмнати та й по всьому. Все одно той будинок був завеликим для однiеi людини, i нежитловi кiмнати навiвали вiдчуття порожнечi.
То ж у Емiлii та Миросi було вдосталь часу насолоджуватись життям. Емiлiя працювала над своiми дослiдами. Могла годинами перебирати магнiти, пiдставляти iх у рiзних положеннях до апарату з колами, кожен раз робила якiсь записи у зошитi, закреслювала i писала знову. Коли справа заходила в глухий кут, Мiля обкладалась книгами у вiтальнi i цифра за цифрою перевiряла своi розрахунки в пошуках фатальноi похибки.
Мирослава спочатку була збита з пантелику вiдсутнiстю телебачення та iнтернету. Подолати нудьгу допомагали книги i прогулянки. Мирося вiдмикала закритi кiмнати. Всюди знаходила пристойний шар пилу i павутиння, але були i гарнi вiдкриття. Наприклад, вона вiдчинила бiблiотеку Крижанiвських. Деякi полицi були порожнi – книги, якими користувалась часто, Емiлiя перенесла у вiтальню, але iншi пiдставляли пiд пальцi запорошенi палiтурки, нiби зголоднiлi за увагою коти.
Також Мирослава несподiвано для себе зробила неймовiрне вiдкриття – люди дивились на свiт iншими очима. Вони вмiли подовгу спостерiгати за рухом сонця по небосхилi, помiчали напрямки вiтру (пiвнiчно-захiдний чи пiвнiчний?), придiляли велику увагу речам. Вперше Мирослава помiтила, як по-особливому блищать лакованi поверхнi меблiв, з якою майстернiстю i точнiстю вирiзьбленi на них вiзерунки. Люди збирали поштiвки, засушували квiти i пiдписували одне одному книги – так зберiгали найтрепетнiшi спогади. На якусь мить Мирося навiть позаздрила жителям початку двадцятого столiття – можливо, вони бачили набагато бiльше у свiтi, нiж ми, тi, хто рiдко вiдводить погляд вiд якого-небудь екрану.
Але найбiльше Мирославi подобалось гуляти мiстом. Вона знала Броди з дитинства, але тепер у неi було вiдчуття, наче стала героiнею роману про минуле. Будiвлi, що були такими знайомими в ii часi, тепер мали зовсiм iнше значення. Вперше Мирося помiтила це з Празьким банком. Потiм виявилось, що на мiсцi районноi бiблiотеки – жiноча гiмназiя, а початкова школа стала примiщенням Торговоi палати. У примiщеннi райвiйськкомату процвiтав готель «Європа» з рестораном на першому поверсi. В будiвлi паспортного столу теж був готель, називався «Брiстоль». З красивих дерев’яних дверей виходили поважнi пани та панi. Здебiльшого подорожнi, адже Броди у двадцятому столiттi – прикордонний пункт, останне мiсто перед кордоном з Росiйською iмперiею.
Як не дивно, за кiлька днiв Мирослава навiть встигла побачити росiйських гусарiв. Казали, вони час вiд часу покидають своi казарми пiд Радивиловом i приiздять у Броди пиячити з мiсцевими жовнiрами в готелi «Європа». Поки що нiчого не вказувало на наближення свiтовоi вiйни. Майбутнi суперники напивались пiд живу музику та рiзались у преферанс.
На кiлька перших прогулянок Емiлiя викликалась супроводжувати Мирославу, хоч спершу вона й опиралась. Але вже за кiлька хвилин пiсля першого виходу з дому вони зустрiли на вулицi знайому Крижанiвських. Панi Смiшенко повнiстю вiдповiдала своему прiзвищу – була пухкенька i смiшлива, багато говорила i активно розмахувала руками. Тодi й Емiлiя «легалiзувала» Мирославу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/viktoriya-mazur/balada-pro-brodi/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.