Їi
Сергiй Мисько
Летаргiчна кома внаслiдок збiгу дивних обставин… Маленька дiвчинка Іра не прокинулася вранцi першого вересня – вона розпочала дивну подорож теренами незвiданих свiтiв у пошуках виходу з лабiринту безжальноi летаргii. Завдяки допомозi таемничоi Пачамачi, Іринцi вдалося подолати непереборний страх i прокинутися…. Дiвчинка виросла… Тепер вона лiкар-науковець.
Сергiй Мисько
Їi…
Роман
Глава 1. Їi
Їi ракетка на одному колiщатках
– Доню, прокидайся, – будив Їi лагiдний голос матусi Фанi.
Малеча солодко спить у казковому полонi своiх снiв. Насправдi ж дiвчинку звуть Ірою, а Їi – ii нове iм’я.
Хто мае можливiсть таке почути, то почув би, як гамiрно бувае в цiй кiмнатi нiчноi пори. Іринi сни, заповзято сперечалися з мрiями. Сни доводили мрiям, що iх час почнеться вранцi, коли малеча прокинеться i зiйде сонце. Мрii впевнено торували собi шлях, iнодi успiшно, мiмiкруючи пiд яскравi сновидiння. Таким чином вони все ж мали можливiсть заповнювати собою казку по якiй подорожувала маленька дiвчинка Їi.
В свою чергу сни наполегливо перемовлялися i мiж собою. Який мае наснитися першим? Деякi змовлялися по двое, а то й по трое, намагаючись хитрощами позачергово потрапити до казки.
Даремно, поза чергою жоден з них не починав своi дива. Отака неймовiрна круговерть. Могло скластися враження, що хтось дуже поважний навмисне шикуе iх у чiткiй вiдповiдностi, за своiм вподобанням. Секрет послiдовностi знае тiльки вiн – отой, недосяжний Хтось.
– Доню, прокидайся, – вдруге пролунали чарiвнi слова.
Сон ще не вiдпускав малу бранку зi своiх липких обiймiв. Чекав, коли матуся втрете скаже: «Доню, прокидайся». Щоправда, Іру iнодi будив тато, але не так часто, як мама.
Цi чарiвнi слова, сказанi на вушко, майже шепотом, могли розбудити весь всесвiт. Хоча спочатку його треба комусь приспати аби той мiцно заснув. А вже потiм, без вагань, мiг прокинутися вiд цих слiв i знову вiдродити нове життя. Та вiн ще не спить…
Кiмната, де нинi жила дiвчинка Іра, наповнилася сонячними промiнчиками. Вони обережно торкалися обличчя малоi, нiби остерiгалися передчасно ii розбудити.
Першого вересня в перший клас. Книжки, зошити, олiвцi, глобус, карта, лiнiйка поки що вiдпочивали. Цi архаiчнi шкiльнi атрибути, привезенi iз далекоi краiни, подарував iй тато на день народження. На новенькому, рожевому в зелену цятку ноутбуцi, спала подружка Їi – лялька Шуша.
До речi, цю iграшку вони зробили разом з татком i мамою, використавши целофановi пакети вiд подарункiв. Всередину, на прохання малоi, мама напхала сухого горiхового листя. Цього добра було вдосталь. Пiд вiкно рiс велетень-горiх. Чарiвне створiння, голосно шурхотiло, щойно до нього торкалися. За це вона отримала iм’я Шуша.
Цi музейнi експонати мали особливий вплив на життя Їi, бо в школах такого вже давно нема, а сучаснi iграшки мали iнший вмiст i змiст. До речi, iх вiднедавна, щовечора, Їi теж вкладае спати, а вранцi вони прокидаються разом з нею, опiсля того, як iх всiх розбудять, тричi повторенi чарiвнi слова. Ось так, як тепер:
– Доню, прокидайся.
У вiдповiдь Їi посмiхнулася, але очей не вiдкривала:
– Доброго ранку, матусю. А якими будуть казки в майбутньому?
– Доброго ранку. Отакоi. Я не знаю. Спробуй сама вигадати свою казку майбутнього.
– Вигадую… – Це було звичним для малоi, щойно прокинувшись, не вiдкриваючи очей, задавати дивнi запитання.
Мама Фаня вже звикла до цих дивацтв, тому не барилася жартома на них вiдповiдати.
Дiвчинка солодко потягнулася, але очей ще й досi не вiдкривала. Їi завжди вiдкривала очi тiльки опiсля того, як вiдкине ковдру i встане з лiжка.
Хоча останнiм часом чарiвна красуня, попри свiй вiк, намагалася бути аж занадто дисциплiнованою, бо скоро до школи. А туди ж бо йдуть не тiльки заради знань. Там навчають бути дорослими i самостiйними. А вона, як i всi дiти, поспiшала вирости.
Мама поцiлувала Їi в щiчку. Вона так завжди робить, пiсля того, як ii донечка вставала з лiжка i вiдкривала очi. Мамин нiжний голос, розвiював залишки сну, змiшаних з вранiшнiми лiнощами:
– От хитруля, ще очей не вiдкрила, а зачомукати встигла.
– Чому не можна народитися вiдразу дорослою? – несподiвано запитала Їi. – Заснула маленькою, а прокинулася такою, як ти.
– Встигнеш. Ще й набридне… На осiнь в школу. А осiнь вже на носi. Мерщiй вмиватися, одягатися…
Їi взувала капцi, як завжди не на ту ногу. Вона навмисне так робила. Їй хотiлося привертати до себе увагу. Це вiдбувалося практично безконтрольно. Навiть вiршики вона складала не замислюючись:
– На носi – осiнь. Осiнь на носi… Ранок сiв на нiс i звiсив нiжки. Показав нам всi дорiжки. Народився новий вiршик. Мамо, завтра осiнь… І перше вересня теж завтра.
– Так. Завтра у тебе почнеться нове життя.
– Я знаю. Ма, коли ти мене будиш, менi здаеться, що я знову народжуюся. Тiльки не малесенькою, а вже такою, як тепер.
– Яка ти в мене розумниця. А капцi знову взула не на ту ногу.
– Ту ногу не на ту ногу. Мамо, а де моi iграшки. Тi, першi?
– Забула. Вони в коробцi… на антресолях. Будеш гратися брязкальцями?
– Не буду. Я хочу знову на них подивитися. Подарую одну бабусi. Дiстанеш iх сьогоднi ввечерi?
– Чекай. А iй навiщо?
– Я чула, як вона казала своiй подружцi: «Що старе, що мале!».
– Бабуся так пожартувала, – зауважила малiй мама Фаня.
– Тодi вона передаруе iграшку менi, – не розгубившись, вiдповiла пустунка.
– Ранком краще про ранкове. Снiданок вже на столi. Доню, менi треба виглядати на всi сто. А це, ой, як не просто. З тобою менi часу вистачае тiльки на 99.
– А один буде в запасi. Мамо, ти у мене красунечка!
– Розумнице моя…
Їi вмивалася, не забуваючи чомукати:
– А на кого я була схожа? Ну, коли щойно народилася на свiт?
– На маму й тата, – не довго думаючи, вiдповiла заклопотана матуся. Вона стояла бiля люстра i приводила себе до ладу, тому вiдповiдi на запитання були короткими.
– На обох вiдразу? Тато хлопчик. Чим я на нього схожа?
– Ти можеш хоча б хвилинку не задавати питань? – в цей час мама фарбувала вii, а це потребувало концентрацii.
– Мовчу, бо чищу зубки, – Їi намагалася орудувати зубною щiткою i водночас говорити з мамою. – В пологовому будинку – пологи. Правильно?
– Так… Пологи. Це вже занадто. – Мама нарештi отримала вiдповiдну форму очей. – Помовчи хвилинку. Одягай-но хутчiш шкарпетки… бiленькi.
– Добре. Збираюся. Одягну спочатку шкарпетки. Нi, бiленькi, не хочу. Вони не кольоровi, – мала навмисне озвучувала своi дii, щоб мама не занадто захоплювалася собою. – Хвилинка – це довго. В пологовому будинку? Якщо я там народилася… Будинок – мама. Вiн, що менi мама? Моя мама ти.
– Для одного ранку цього забагато, – вже трiшки знервовано вiдреагувала мама.
– Забагато? Тато, коли сердитий, теж не вiдповiдае на моi питання. Бубнить собi пiд носа.
– Їi, скiльки тобi рокiв? От будеш мамою, тодi i знатимеш вiдповiдi на всi питання.
– Вихователька в садочку запитувала, кого я бiльше люблю тата чи маму.
– І що ти iй вiдповiдала?
– Я вас обох люблю, а не бiльше чи менше.
– Це тебе Ктататик навчив? Чи ти не закохалася в цього хлопчика?
– Не навчив, я чула, як вiн вiдповiв Ларисi Михайлiвнi на таке ж питання. А що? Я вас обох люблю, – зробивши невеличку паузу, продовжила. – А про закохалася, краще промовчу, – сором’язливо виправдалася Іра.
– Так i е. Вiн тобi подобаеться. Та це нормально…
– «Подобаеться» бiльше подобаеться, – передражнила маму донечка.
– Для одного ранку цього вже забагато. Чи я вже казала це? – прошепотiла мама. Вона закiнчувала помадити губи. – Так, все. Нiби нормально. Треба купити нову помаду.
– Мамо, купи зелену. Якщо не сподобаеться, то подаруеш менi.
– Зелену?
– Зелену.
– Так. Їж кашку i…
– Мамо, а ти?
– Я на дiетi. Менi зранку вистачае одного яблука i кави.
– Зеленого?
– Рiзнокольорового, – пожартувала мама.
– Коли вже я буду на дiетi?
– Ще встигнеш, – сказала мама i зосередилась на фарбуваннi повiк.
Їi сiла за стiл. За мить вона знову гукала маму:
– Ма, я розбила твою чашку!
Мама забiгла на кухню. Вона одночасно заспокоювала себе i Їi, швидко збираючи в пакет розбиту чашку:
– Моя хороша, ти не поранилася. Добре, що я не налила кави. Чашку ми ввечерi склеiмо, а потiм зробимо з неi печерку для нашоi акварiумноi рибки Тосi чи будиночок для тритона. До речi, в нього почали вiдростати нiжки. Тато казав, якщо вiдростають нiжки, то це не тритон, а саламандра.
– А я вам, що казала. Ось побачите, в неi ще й крильця вiдростуть.
Їi винувато дивилася на свою шкоду та зрозумiвши, що все минулося продовжила снiданок. Мамину чашку, мала зачепила випадково, повернувшись аби задати чергове питання.
– Мамо Фанечко, ми з татом подаруемо тобi нову чашку. Ще кращу.
– Добре, – мама вiдразу погодилася.
Їi полюбляла вiвсянку з полуничним джемом. Вона швидко впоралася з улюбленою стравою, тож мовчання тривало лiченi хвилини:
– А де мiй триколiсний велосипедик? Моя ракетка на колiщатках. Можна я на нiй сьогоднi покатаюся?
– Хочеш, щоб з тебе знову глузували всi дiти у дворi? Завтра накатаешся.
– Завтра у мене багато справ. Хочу сьогоднi… Ти будеш йти, а я iхатиму. Хто швидше? Або ж давай ти на велосипедику.
– От хитрулька. Ти знаеш сама, що мами на дитячих велосипедиках не iздять.
– Вiн маленький для тебе чи ти для нього велика?
– Моя дорогенька, хто повiдкручував йому колеса. Тепер твiй велосипедик-ракетка схожий на велотренажер. Замiсть трьох колiс в нього залишилося тiльки одне. Як ти на ньому збиралася iхати? – промовляючи це мама посмiхалася i гладила малу по голiвцi.
Їi нiколи не барилася з вiдповiдями:
– Одне колiщатко я подарувала Ктататику на день народження. Інше теж подарувала на наступний… Йому ще не скоро буде сiм, тiльки наступного року, восени. А якщо забуду? Так краще, подарунок вже в нього. Залишилося дочекатися цього дня.
– Тепер ти на своiй ракетцi тiльки у снах зможеш кататися.
– Тепер не кататися, а лiтати, – прошепотiла Їi. – Лiтати, лiтати…
Їi стояла бiля вiкна i спостерiгала, як чубляться горобцi на гiлцi горiха. Мама, тим часом, перед тим, як взути рожевi босонiжки, налiпила смужки прозорого пластиру на п’яти. Взуття було зовсiм новим, тому й намуляло ноги.
Доклеiвши пластир мама пiдвелася. Їi погляд ковзнув по годиннику на стiнi в дитячiй… В цей час пролунав дзвiнок ii мобiльного. Три рази поспiль повторилася чудернацька мелодiя i стихла. Вона не звернула на це уваги. Чи то у неi запаморочилося у головi вiд надмiрноi концентрацii у дуже незручнiй позi, чи дiйсно вiдчула щось особливе… Вона зайшла до кiмнати Їi i здивовано дивилася на миготiння зелених цяток. Їй здалося, що час зупинився: «Та не може бути. Сiм годин сiм, хвилин i сiм секунд. Сiм секунд… Батарейки тiльки вчора помiняла». Вiд напруження в неi почали сльозитися очi. За кiлька секунд прискiпливого спостереження вона полегшено здихнула: «Хоча – нi. Вiсiм секунд, дев’ять. Нiби пiшов. Йде, йде. То мабуть у мене мозок завис вiд шквалу питань».
До тями ii привiв тоненький голосок:
– Мамо, тобi хтось телефонував…
– Дарма. Зовсiм нi… то будильник спiзнився мене розбудити.
– А мое волосся не спiзнюеться рости. Вже он яке довжелезне. Чому у мене росте волосся на головi? Навiщо? Бо Ктататику не треба. Вiн менi сказав, що пiдстрижеться… Буде лисим.
Замiсть вiдповiдi мала почула:
– Ранок сьогоднi якийсь дивний. Задовгий чи що? Час нiби зупинився. Навiщо? Невже й вiн вагаеться, приймаючи якiсь важливi рiшення? – насторожено промовила мама.
– Мамо, ти з Шушею розмовляеш у моiй кiмнатi? – нагадала про себе Їi.
Мама Фаня вийшла iз кiмнати.
– Чи ти не задуриш голову. З Шушею… Я вже не в тому вiцi. Сама до себе. Доню, моя люба, ти – дiвчинка. Дуже гарна. – Вона поцiлувала Їi в щiчку.
Фанасiя виховувала свою доню згiдно свого життевого досвiду. Та це на повiрку не давало бажаних результатiв. Все вiдбувалося навiть всупереч намiрам матусi. Хоча б оця сьогоднiшня розмова про волосся. Вона була спровокована вранiшнiм заплiтанням косичок. Їi мала довге русяве волосся. Дуже гарне. Вона була вiд нього в захватi. Особливо коли сама собi робила зачiски. Фантазувала i розважалася. Заплiтала косички не на потилицi, а на лобi або ж вплiтала у волосся своi iграшки…
З косичками вона виглядала не такою дорослою, якою себе вважала. Не хотiла бути звичною дiвчиною з косичками i все тут.
– Я знаю. Ти менi вже говорила.
– Нарештi ти знаеш i не питаеш.
– Ма, для чого дiвчаткам довге волосся? Я чула, як одна тьотя в телевiзорi говорила: «Бути гарними на радiсть людям протилежноi статi».
– Ірчику, припини. Ми з тобою вже про це розмовляли.
– А я протилежноi статi?
– Розумнице моя, згодом сама все знатимеш i воно стане тобi нецiкавим.
– Згодом, – замрiяно повторила Їi.
– Давай краще сходимо сьогоднi в зоопарк, мама спробувала змiнити тему розмови. – Подивимося на звiрiв.
– У них волосся росте не тiльки на головi.
– Їi, ми люди, тому волосся у нас менше нiж у тварин.
Іринка на мить задумалася i ошелешила маму новим одкровенням:
– Ми розумнiшi за тварин, бо садимо iх у клiтки, а не вони нас. Вони не знають набагато бiльше за мене. Краще вже до тата на роботу. Вiн покатае мене на конячцi.
– Ого… я краще промовчу.
– Ма, краще до татка, – Їi говорила i смикала маму за руку.
– Добре, домовилися. Завтра скачки. Вiн запросив дуже вiдомих жокеiв. Розважимося. Поставимо на якусь конячку… А потiм на атракцiони в мiстечко «Казка», – мама говорила це i мабуть подумки вже була у завтрашньому днi, бо на ii обличчi сяяла усмiшка.
– Чому весь ранок тiльки й чути: завтра, завтра, завтра?
– Тому… Досить. Зараз заплетемо тобi гарнюню косичку.
Мама на всi витiвки своеi неслухняноi донечки реагувала спокiйно:
– З розкошканим волоссям не годиться ходити серед людей. Ти ж не на подiумi. Це там можна вiдкривати всi дверi для фантазiй. Хоча теж серед людей… А Їi ще маленька i на головi у неi повинна бути вiдповiдна зачiска. Не гризи нiгтi. Що менi з тобою робити?
– Тiльки любити, як говорить бабуся. А завтра ми заплетемо косичку на лоба. Костик мне постiйно за неi смикае i смiеться. Я хочу бачити, коли вiн це робить. Каже, що це в мене не косичка, а хвiст. Мамо вiн дурненький? Так?
– Добре. Спереду. Завтра так i зробимо. Пiдеш до школи не така, як усi. Жартую звiсно. Трiшки помовчи, а то в мене вже голова обертом.
– А я бачила таку зачiску у тьотi.
– Де це ти бачила таких тьоть?
– Вчора ми з татом гуляли парком. А вона лежала на лавцi i спiвала казна що…
– Їi, то була зовсiм не та тьотя на яку треба рiвнятися маленьким дiвчаткам.
– Погана? Ма, а, як це? Вона сама так захотiла – бути поганою? Погана – це коли коса не на тому мiсцi?
– Їi, тобi не важко в твоему вiцi бути такою розумною? – втомлено зiтхнула мама Фаня.
– Ага… Я зрозумiла. Коли хтось щось комусь чи чомусь заважае – означае – поганий. Правильно?
– Правильно, але це кожен розумiе по своему.
– Правильно… а я погана?
– Ти – нi. Ти моя доня. Моя хороша. Моя рiдненька…
– Тепер бiльше нiколи не говори менi: «Не заважай. Я не встигаю». Або ж не звертай на мене увагу коли фарбуешся. Домовилися?
– Бiльше не буду… Вiд бабусi тебе сьогоднi знову забере тато. Я затримаюся на роботi. Добре, моя люба?
– Добре, – сказала Їi i потягнулася за помадою на косметичному столику своеi матусi.
– Мамо дай твою помаду. Ну хоч оту, безкольорову. Я трiшки. Ну дай. Прийдемо до бабусi я витру.
– Ти у мене красунька i без помади, сонечко ти мое.
Вона взяла доню на руки. Вони обое побачили свое вiдображення у люстрi. На них звiдти дивилися схожi, мов двi краплини води усмiхненi обличчя. Тiльки одне трiшечки дорослiше i зi смаком нафарбоване.
– Красунi, – посмiхнулася мама Фаня.
Їi все ж бере помаду аби провести нею по лобi. Потiм, пручаеться, вислизае iз маминих обiймiв та тiкае до себе у дитячу кiмнату.
– Хочеш залишитися вдома одна однiсiнька, мов стебелинка? – спробувала налякати малу мама.
Їi iй вiдповiдае, нiби нiчого не сталося, вистрибуючи на однiй нозi iз кiмнати:
– Мамо, а навiщо нам аж по двi ноги? Дивись, як я можу стрибати. Стриб. Стриб…
– Їi не бешкетуй. Я не встигаю. На роботi мене по голiвцi не погладять за запiзнення. Давай я тобi витру лоба. Ти встигла за цей ранок видати менi 1000 запитань.
– Не знаю. Якось само собою. Ма-а, ти не забула?
– Що я не забула?
– У мене скоро день народження.
– Так… Я не забула. До цього скоро ще пiв року…
– Подаруеш менi щось цiкаве. Тато, до речi, теж пам’ятае.
– Мама не встигла вiдповiсти на, тому тiльки й змогла, що вiдкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Їi? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечерi почуеш замiсть казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогоднi нi в року. Цiла вiчнiсть минула. Нарештi ми вiдвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ дверi квартири. – Давай ручку, ходiмо.
* * *
Останнiй ранок лiта… Легенький вiтерець шурхотiв листям дерев, крiзь яке пробивалися яскравi сонячнi промiнчики. Їi мiцно тримала мамину руку аби не спiткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очi. Вона по черзi вiдкривала i закривала то лiве, то праве око.
– Їi, моя хороша, ми вже запiзнюемося. Швидше перебирай нiжками, – непокоiлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусi. Вiзьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втiшае, що вони дорослi i запитань у них менше. Якби вони всi «чомукали» я б i хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером у будинку моди «Коло». Їй не звикати мати справу з дуже вередливими особистостями. Але всьому е межа.
– Жартую. Ма, а ми живемо на 7-му поверсi?
– Нi, на першому. А що це новина для тебе?
– Я чула як ти тату говорила. Я на сьомому небi. То значить на другому поверсi – восьме небо, а на третьому…
– Моi вуха нiчого не чують. Чуеш? Я нiчого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надiею припинити цей потiк запитань.
Їi майже бiгла за матусею, але не припиняла «чомукати»:
– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Вiн повторив декiлька разiв: «Бери бiльше. Кидай далi. Тiкай швидше».
– Що за ранок сьогоднi? Мабуть даеться взнаки оце безкiнечне i безглузде переведення часу на лiтнiй перiод. Догралися. Ось вам… – занепокоено промовила мама Фаня.
– Ма, а чого це дядя Вася не пiдмiтае двiр? Коли ми вранцi йдемо до бабусi вiн зажди вiтаеться з нами.
– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогоднi в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.
– Вiн, що робот? Роботи з високим рiвнем свiдомостi помiж людей не живуть. У нас на Землi, екологiчна недоторканна територiя. А наше мiсто – музей. Роботи тiльки на Мiсяцi працюють в шкiдливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосi виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всi вiсiмнадцять серiй, – протараторила Їi.
– Мультики? Бо я вже було подумала… Їi, дядя Вася вже впорався зi своею роботою. Це ми так запiзнюемося. Тепер вiн займаеться мистецтвом. Створюе арт-шедеври зi смiття на мiському звалищi.
– Не сердься. Бiжи на роботу. До бабусi я сама дострибаю.
Мама вже не досить лагiдно сказала:
– Ти думаеш менi легко йти в туфельках на шпильцi, не звертати уваги на виряченi очi перехожих, вiдповiдати на твоi питання i налаштовуватися на робочий день? Заспокоiлася?
– Добре зараз зупинюся. Заспокоюся. Сяду прямо на тротуар i буду спокiйною.
Їi вирiшила пожалiти маму, але по своему:
– Вибач. Я ж маленька i дурненька, нiчого не знаю… Ти почала жартувати зi мною, як з дорослою.
– ? – у вiдповiдь мама здивовано подивилася на Їi.
Замiсть говорити, вона пiдхопила балакучу неслухняну на руки. Далi вони йшли мовчки.
Їi уважно дивилася iз-за маминоi спини, як вiддаляеться iхнiй будинок по мiрi iх наближення до двору бабусi. Вiн не тiльки вiддалявся, а ще й злегенька пiдстрибував в такт маминих крокiв.
* * *
Затишний бабусин дворик зустрiв iх дзвiнким голосками дiтей. Справа в тому, що будинки в цьому дворi дуже старi. Деяким було аж за двiстi рокiв. Їх навiть оголосили пам’ятками архiтектури. Опiсля реставрацii все тут нагадувало побут часiв розквiту механiки. Та й жили тут переважно люди пенсiйного вiку, яких дiти радували онуками. Поки батьки на роботi за малечею приглядали бабусi i дiдусi.
Костика не було… Їi похнюпила носика. Це означало, що нiчого цiкавого не вiдбудеться. Найкраща подружка Льолька вже сперечалася з хлопцями. Мабуть знову буде з нею гратися в перукарiв.
Бабуся Оля чекала бiля пiд’iзду. Їi, перша, випередивши маму, чемно привiталася з бабусею:
– Доброго ранку! Ба, а я завтра в школу! А де Костик?
– Доброго ранку, Ольго Фiлiмонiвно. Ось твоя помiчниця, – навмисне офiцiйно, але не без ноток iронii, сказала мама Фаня. – Сподiваюсь вона не дасть тобi нудьгувати. – Їi, щоб без бiйок i всього такого. Не вистачало ще синцiв перед школою, i, пока. Я побiгла, бо вже здаеться запiзнилася.
Не на роки моложава бабуся, вчителька iсторii на пенсii, з дуже екстравагантною зовнiшнiстю та не менш незвичайним барвистим вбранням iз минулоi епохи, нi на мить не забарилася дiловито вiдповiсти, таки дiждавшись можливостi говорити, терпляче вислухавши привiтання.
– Доню, привiт-пока. Бiжи. Вперше чи що? А тобi, моя люба онучко, доброго ранку.
Не даремно ii колеги в школi, позаочi, жартома, величали княгинею Ольгою.
Бабуся поцiлувала в щiчку свою онуку. Ця парочка дружньо сiла на лавку бiля пiд’iзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за рiг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскiльки iй дозволяли тонесенькi високi пiдбори рожевих босонiжок. Вiдiйшовши метрiв з п’ятнадцять обернулася i дала забуту настанову:
– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самi знаете, що з ангiнами ми не дружимо! І змiряеш iй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобi вчора купила. Чуете!
– Чуемо! – вiдповiла за бабусю Їi.
Мала притулилася до бабусi Олi i тоненьким голосочком запитала:
– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?
– Буде. Я вчора купила. З горiшками. Поласуемо.
– Я буду iсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру мiряти не треба. Хiба, що трiшки.
– Не будемо. Нi трутним, нi електронним.
– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаеш. Вони розклеюються у моiх руках.
– Гаразд. Що новенького у свiтi? – змовницьки пiдморгнувши, продовжила розмову бабуся.
– Щойно тут були разом двi мами, двi донi i одна бабуся. П’ять. А нас всього трое. Рахувати я вже вмiю. Ось така новина.
– Ого… Розсмiшила. – Бабуся щиро, голосно розсмiялася, аж сусiди почали визирати з вiкон. – Тепер моя черга. Дiдусь передавав привiт. З плавання вiн повернеться за тиждень, але поштою прислав тобi справжнiй морський подарунок. На кораблi без цього нiяк. Казав щось дуже цiкаве i корисне.
– А де ж мiй подарунок?
– Завтра отримаемо. А твiй Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переiхав до iншого мiста. Його тато отримав нову роботу. Пiдвищення. От добре. Все обiйшлося. Ми всi тут у дворi почокались. Навiть я трiшки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла iм’я Ктататик, нiби пiдкреслювала свое особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неi з’явився в зв’язку з приходом Їi.
Мала намагалася iй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.
– Спокiйний, розумний хлопчик.
– Та вiн цим спокоем усiх дiтей в дворi причарував. Грали у якiсь божевiльнi iгри. Як то кажуть в тихому болотi чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?
– Буду! Вже сумую. Вiн найкращий!
– Не сумуй. Мабуть вiн тобi подобаеться… Пiдростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобi правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоiти свою онучку мудра бабуся-княгиня.
– Ктататик – мiй найкращий i единий друг. Хоча й дражнив мене iрискою, але вiн добрий i не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказiвним пальцем, промовляючи чарiвне слово. Одного разу ми спостерiгали, крiзь паркан, як на вулицi дядько сперечався з тьотею. Може вона його наречена, чи ще хтось. Дуже кричав i хотiв вдарити, а вона плакала. Костик показав на нього своiм вказiвним пальчиком i сказав: «Жхсцчшщ!». Той вiдразу й замовк, аж принишк. Став посмiхатися. Потiм поцiлував ту тьотю.
– Молодець… Як добре, що вiн переiхав. А я й не знала, – хитаючи головою, занепокоено прошепотiла баба Оля.
Їi продовжила розповiдати бабунi своi плани на найближче майбутне:
– Я буду вчитися дуже швидко. Закiнчу школу за вiсiм… нi, за сiм рокiв. Вiдразу стану дорослою i гайда шукати Ктататика. Знайду його. Потiм буде видно. Головне знайти його.
– Чого доброго, а такi рано чи пiзно дають самi про себе знати. Аби тiльки вiн не почав тебе шукати…
– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно i обов’язково знайдемося.
– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалiмонiвна.
– Ми одружимося. Потiм у нас народиться донечка. Назвемо ii Ірою, як мене. Ми будемо жити в казцi, яку самi придумаемо. Ось. Будемо жити-поживати i все буде краще нiж ви можете собi уявити.
– Вiрно. А поки що тобi треба рости i набиратися сили, то ж пiдемо снiдати. Спочатку помий руки.
– Скiльки можна мити цi руки? Ба, а моi руки вже не хворi. Не кольоровiшають. Тiльки коли мене дiстають всiлякi дурнi.
– От i добре. Лiкарi правильно попередили, що це вiкове i згодом минеться. Переростаеш.
– А снiдати не хочу. Я вже дома iла вiвсянку.
– Я все зрозумiла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Фiлiмонiвна. – Не хочеш iсти? Добре. Тодi чекай морозива. Посидимо ще трiшки. Чудовий ранок.
Вони сидiли на лавцi. Їi бовтала нiжками i посмiхалася. У них обох був гарний настрiй.
– Бабуню, розкажи менi будь-ласочка. Чому мене називають Їi?
Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотiй оправi:
– Все просто. Невже тобi тато не розповiдав?
– Розповiдав. І мама. А ти сьогоднi ще не розповiдала, – мала так щиро посмiхнулася, не залишивши бабусi iншого вибору, як в соте переповiсти знайому iсторiю. – Ну, будь-ласочка. Тiльки не кажи, як татко: «Не iж мiй мозок своiми питаннями».
– Моя версiя така. Тато хотiв назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свiдоцтвi так i записали подвiйне iм’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезiв схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й помiняли твое свiдоцтво, хоча цього не варто робити. Навiщо таке затiяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свiдоцтвi залишили тiльки iм’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсiм маленькою i тiльки-тiльки почала вимовляти бiльш-менш зрозумiлi слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, вiдповiдала, щось схоже на: «Їi».
– Майже, як у тата з мамою. А можна змiнити свое iм’я чи повернути перше?
– Можна. Пiдростеш. Отримаеш паспорт. Тiльки мiняй не мiняй, а по батьковi залишишся тою ж…
– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Їi. – Чому мама його iнодi, коли сердиться, називае конюхом?
– Отакоi. Всi були б такими конюхами. Вiн керуе племiнним коне-заводом… Пiдростеш, тодi все знатимеш. А дорослих треба слухати, – дiловито сказала бабуся.
Їi заперечила:
– Треба, але ж не всiх. Вони бувають i п’яними, i хворими, i дурними. Своiх рiдних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.
– Молодець. Тiльки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходiмо викинемо контейнер зi смiттям.
– Бабуню, домовилися. А де ти береш смiття?
– Воно саме десь береться. Або ж… Інодi доводиться купувати щось вкрай необхiдне, а згодом воно саме стае непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалiмонiвна.
– Чур, викидати буду я.
– Кидати не треба. Сьогоднi поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро мае приiхати смiттевоз.
Бабуня загадково посмiхалася. Вона знала майже всi секрети своеi онуки. А окрiм морозива мала ще дуже багато цiкавинок:
– Тепер гайда до кактусiв. Час iх поливати. Вони всi, як один, цiеi ночi розцвiли. Справжне веселкове диво.
– А мiй? Опунцiя розцвiла? Їi сьогоднi не треба. Я вчора полила ii медом, – сором’язливо зiзналася Їi.
– Яким медом? – не приховуючи цiкавостi запитала бабуся.
– Горiховим, – хiхiкнула у вiдповiдь Їi. – Менi Ктататик казав, що вiд меду кактуси вночi свiтяться, а потiм на них з’являються смарагдовi горiховi iриски.
– Що менi з тобою робити? Тiльки любити. Ходiмо, сама побачиш. Твiй кактус – найкращий. Розцвiв, розцвiв. Синя квiтка. Чарiвна, i пахне казкою… Буде смачнючий плiд. Іриска…
Їi за лiченi секунди, здолала шiстнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсi, бiля бабусиноi квартири № 7.
– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.
Першим iй вiдповiло вiдлуння пiд’iзду:
– Синя! Синя! Синя!..
– Синя, – пiдтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволi швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тiльки душею. Їi фiзичнiй формi заздрили всi сусiди пенсiонери.
– Скажу тобi по секрету… Сьогоднi ввечерi, аж iз Японii, привезуть твоi улюбленi синi троянди. Тато замовив на перше вересня.
– Троянди! – Їi подобалося гостювати у бабусi, бо та нiколи не втомлювалася вiдповiдати на ii питання.
Без школи. Летаргiя
– Доiш цей шматочок, моя люба, бо вночi буде за тобою ганятися… i не дай боже наздожене.
Осiння феерiя… Перше вересня. Свято було десь дуже далеко. Я не пiшла до школи. Проспала. Не змогла прокинутися. Намагалася, але даремно. Мое тiло нiчого не вiдчувало, бо його температура знизилася до температури повiтря у моiй кiмнатi.
На плiчках висiла святкова сукня, в якiй я мала зробити перший крок до краiни знань. Подорож скасовано… Бiлий портфелик з рожевими метеликами, самотньо стояв бiля столу. Букет синiх троянд так i залишився у прозорiй вазi з холодною водою. Цi троянди тато замовив менi аж iз Японii. Доставили iх вчора ввечерi. Все було на своiх мiсцях. Окрiм мене. Свято оминуло нашу квартиру… Натомiсть я потрапила в iнший свiт. Таким був для мене початок нового дня.
Згадала, вже якось зовсiм по дорослому, казку про сплячу красуню. Але я ще зовсiм маленька аби чекати принца з рятiвним поцiлунком. Тепер менi треба доводити собi, що я ще маленька! Думки вiдразу змiнилися. Їх стало набагато бiльше. І вони вже мали iнший стержень, нiж тi, якi заповнювали мою свiдомiсть вчорашнiм вечором.
Все, включно з реально iснуючими залишками мого життя, почало обертатися, змiшуючись в одне рiзнокольорове мiсиво. Так продовжувалося до тих пiр, аж доки чорний колiр не став домiнуючим, поглинувши всi барви.
Раптом менi здалося, що я на своему, колись триколiсному, велосипедику «Ракетка». Нi, це вже була справжня ракета на одному колiщатках. Одне замiсть трьох! Ракетка мчить просторами всесвiту в невiдомому напрямку. Їi несе течiя безкiнечноi, бездонноi рiки без берегiв. Неосяжна невiдомiсть гостинно запрошуе мене в своi володiння…
Не центроване колiщатко крутиться з ледь чутним скрипом, схожим на: пача, мача, пача-мача… В iлюмiнаторi морок раптом змiнюеться мерехтiнням моеi новоi казки.
* * *
Три доби до мого повного вiдключення вiд цього свiту…
Я вiдразу подорослiшала! Збулася моя мрiя. Але, щоб отак!
Це вiдчуття вщерть заповнило мою свiдомiсть. Дивно, але я тепер знала вiдповiдi майже на всi своi, ще не озвученi питання. Зникла потреба цiкавитись чимось новим. Весь спектр подiй не пiдлягав критицi. Абсурд найвищоi проби. Абсолютний апокалiпсис здорового глузду. Тiльки споглядати i аналiзувати. Та й у кого тут запитаеш? Я наодинцi з собою…
Маленька доросла дiвчинка Іра стала невiльним свiдком подiй, якi вiдбулися напередоднi. Деякi фрагменти були зовсiм новi – мабуть ранне, несвiдоме дитинство. Все крутилося у зворотному порядку одночасно зi звичним плином часу. Секунда за добу, година за хвилину. Єдина багатовимiрна картинка, на якiй я бачила одночасно рух мого життя у двох дiаметрально протилежних напрямках з рiзною швидкiстю.
Стан речей набував iнших властивостей. Нiби хтось монтував фiльм мого життя. Перемотував, прискорював i вуалював таемницями занадто важливi фрагменти, якi не хотiв виставляти на загальний показ. Інодi все мелькало з шаленою швидкiстю, залишаючи неймовiрний кольоровий, калейдоскопiчний слiд. Минуле i теперiшне переплелися мiж собою, даруючи менi шанс на iснування у цьому вимiрi без меж i часу.
* * *
Ось я стрибаю на однiй нiжцi, хизуючись перед своею матусею. Вона поспiшае. Їй треба достойно виглядати самiй i мене зiбрати в дитсадок. Аж ось вона нахиляеться так близько до мене. Гладить по голiвцi i цiлуе у щiчку. Я вiдкриваю очi i впiзнаю саму себе! Мабуть коли я виросту буду, мов двi намистинки схожа на неi. Я дивлюся на себе. Незвично! Споглядаю ту, яка дивиться на мене. І та iнша – це я сама.
За мить все змiнилося. Я стою бiля вiдчиненого вiкна. Щойно був дощ… Саламандру я знайшла на пiдвiконнi. Мама завжди вiдкривала вiкна опiсля дощу аби свiже, насичене киснем повiтря наповнило всi кiмнати квартири. Скалiчена тваринка нерухомо лежала на самому краечку i здавалося ось-ось мае впасти на пiдлогу. Переднiх лапок у неi не було, натомiсть поряд лежало два бiленьких крильця. Їi здалося що саламандра мертва. Я не злякалася. Смiливо взяла iстоту до рук. Та, вiдчувши тепло, поворушила хвостиком. З тих пiр саламандра живе в роздiленому навпiл металевоi сiткою акварiумi, разом iз золотою рибкою Тосею…
* * *
Моя кiмната… Все у моiй дитячiй нагадуе пересiчну реальнiсть, призвичаену для простоти сприйняття, окрiм двох дрiбничок. Тут не було механiчного годинника зi стрiлками i розеток.
Механiчний годинник зi стрiлками, бачте, вiдволiкае дитину вiд нормального розвитку. Буцiмто такi годинники придають невпевненостi. Час мовчазний i беззвучний. Його треба бачити вiдразу, без зайвих обчислень. Вiд таких приладiв однi неприемностi. Так думав тато Петро. Один з таких годинникiв став причиною дуже небезпечноi ситуацii. Тепер над столом Їi висiв електронний хронометр на батарейках, який висвiчував час зеленими свiтлячками.
Вiдсутнi розетки – сувора заборона мами Фанi. Їх зняли опiсля прикрого непорозумiння. Нещодавно дiвчинка Іра, тобто я, розiбрала годинника аби змайструвати з отриманих детальок механiчного чоловiчка. Вистачило тiльки на половину. Іграшка несподiвано ожила, щойно Їi поклала створiння на стiл бiля розетки. В отвори розетки потрапили його довгi антени, що спричинило цю небезпечну пригоду.
Мов святковi феерверки, рiзнокольоровi iскри розлiталися врiзнобiч, але Їi не злякалася – навпаки вiдразу кинулася рятувати iграшку. За мить, мов зачарована, Іра дивилася на кольорове диво, тримаючись за розпечену до червоного залiзячку, яка почала енергiйно рухатися чи то вiд електричних iмпульсiв, чи то вiд напруження м’язiв малоi пустунки. Електричнi розряди не завдали iй шкоди. Хiба що на пальчиках залишилися ледь помiтнi слiди вiд точкових опiкiв.
Своечасно до кiмнати нагодилася мама Фанасiя.
Все обiйшлося «малесенькою» неприемнiстю. Механiчний чоловiчок розпався на дрiбнi обгорiлi часточки. А ще по всьому будинку згорiли ввiмкненi електроприлади.
Вiдбулася i дивна змiна. Як виявилося згодом, опiсля електричноi пригоди, мiкрофлора шкiри, а особливо рук малоi, знову набула здатностi змiнювати кольори.
* * *
Фiзично моi очi тепер бачили тiльки тьмяне рожеве свiтло, яке пробивалося крiзь повiки. Вдень – щось схоже на густющий рожевий туман. Вночi – морок i ледь-ледь помiтне мерехтiння смарагдових свiтлячкiв електронного годинника. Але iнше бачення занурило мене на таемнi глибини моеi пiдсвiдомостi.
Цiкаво споглядати себе i бути учасником подiй. Я бачила себе не, як маленька дiвчинка!!! Це була я, але приблизно три днi тому. Така реальна i жива. Дiвчинка Іринка – це я! Менi дуже подобалося стояти на правiй нiжцi i виголошувати своi дитячi промови. Лiва була зiгнута в колiнцi, таким чином, щоб п’ятою дiстати стегна. Про всяк випадок, для рiвноваги вона притримувала ii ще й рукою. Вона, як iй здавалося, по дорослому поводила себе пiд час розмов зi старшими.
Стояла на однiй нiжцi, а лiвою рукою активно жестикулювала, нiби допомагала своiм словам скорiше дiстатися вух спiврозмовника. Інодi вказувала вказiвним пальчиком на предмет чи подiю, чи ще щось. Спiвбесiдник довго не витримував такоi розмови, тому завжди за звичай погоджувався зi всiм, що говорила Їi.
На будь-яке запитання дорослого, який здавався менi занадто зарозумiлим, жартом вiдповiдала: «Я не знаю, я – ще маленька». Навiть якщо це було конкретне запитання. Чи хотiв хто знати скiльки менi рокiв. Або ж чи подобаеться ходити до дитячого садочку. Деякi вважали мене дивною. Оцю дiвчинку Іру.
* * *
Дiвчинка Іра у вiдповiдь на чиюсь образу вiдразу показувала язика або ж погрожувала кулачками, примовляючи: «Зараз отримаеш вiд мене на горiхи оцими кольоровими кулачками».
Так, кольоровими. Справа в тому, що опiсля пригоди з розеткою менi здалося, що я не звичайна дiвчинка Іра, а казкова кольорова принцеса Їi. До мене повернулася здатнiсть сяяти барвами безлiчi веселок. А може не тiльки здавалося. Я вирiшила нiкому про це не розповiдати. Навiть мамi й тату.
Тепер ця подiя вiдбувалася виключно в екстремальних ситуацiях. Дiвчинка починала сяяти барвистим свiтлом. Це перетворення починали бачили тi опоненти, якi ставали винуватцями чарiвних перетворень. Деколи було достатньо й цього аби заспокоiти зухвальцiв. Опiсля таких пригод вони чомусь нiкому не розповiдали про побачене…
* * *
Справа в тому, що й ранiше у мене, час вiд часу, змiнювався колiр шкiри. Ця дивина почалася на сьомий день опiсля народження. Мерехтiння яскравих кольорiв нагадувало дивний калейдоскоп у якому тисячi веселок, переплетених у дивнi мережива. В цей час маленька дiвчинка посмiхалася i промовляла чудернацькi звуки. Не вистачало тiльки зеленого кольору…
Того ж дня коли веселкова дiвчинка промовила свое перше слово «тато» у дивовижному сяйвi з’явився ще й зелений колiр. Тепер був повний комплект. Яскрава веселка!
Вiдтепер неймовiрну веселкову гру свiтла могли бачити не тiльки мама з татом. Нарештi! Вони ж бо мало кому розповiдали про це диво аби iх мали за нормальних людей. Дiвчинку Іру лiкарськi комiсii визнавали цiлком здоровою. Ця особливiсть залишалася за межею сприйняття дослiдницькоi спроможностi вiдповiдних спецiалiстiв.
Їi почала сприймати реальнiсть, як казочку про подорож у незвiданi свiти своiм велосипедиком – ракеткою на одному колiщатках.
Хоча змiна кольору iнодi була продиктована звичайними побутовими подiями, як то миття рук. Чи то хлорована вода була винуватицею, чи яскраве вранiшне сонце могло примусити нi з того нi з сього перефарбувати у всi кольори веселки дiвчинку Їi.
Можливо справжньою причиною слугувала нещодавно, вiдкрита нею зiрка Пачамача, яка з’являлася на просторах всесвiту коли цього хотiла Їi. В певний час, чергова порцiя променiв якоi, досягала планети Земля. Ця подiя вiдбувалося доволi часто i переважно вранiшньоi пори. Чи навпаки, спочатку – подii на Землi, а потiм зоря з’являлася коли iй заманеться, а все iнше потiм. А можливо всi цi подii спiвпадали. Отака невизначена круговерть.
* * *
Бiль, холод, тепло, свiтло втрачали свiй вплив на мою свiдомiсть. Зв’язок iз зовнiшнiм свiтом набув iнших ознак. Тiльки ледь вiдчутнi запахи ще трiшки дозволяли моему тiлу орiентуватися в просторi.
Навiть ракетка зупинилася. Вона доставила мене до першоi зупинки ще не iснуючих маршрутiв. Тут маю отримати перепустку в новий свiт i озирнутися аби ще раз побачити свое тiло…
Раптом я чiтко почула, як тато намагався мене розбудити, але даремно. Того дня мене будив тато! Чому?
Як би мене першою будила мама, то цього б жахiття не сталося. Хоча, навряд.
Потiм мамин голос. Спочатку спокiйний. Вона намагалася, своiми чарiвними словами повернути менi життя. Марно. Згодом все перетворилося на плач i зникло…
Деякий час я думала, що це такий сон. Якийсь страшний, чужий сон, увiрвався в мою казку. Тому прийняла все, як гру. Гра у нову гру швидко закiнчилася. Звуки i запахи почали розчинятися в тишi. Останнiм зник запах синiх троянд. Натомiсть невiдома темiнь з маленькою, ледь помiтною зеленою цяткою – зiркою. Це була моя зелена зiрочка Пачамача. Лише вона була зi мною в цiй невiдомостi.
Тiльки я та моя зелена зiрка. Ота, перша з перших. Найперша у всесвiтi. Вона дуже далеко. Так далеко, що навiть уявити неможливо, тiльки намагатися… Ідеального, досконалого зеленого кольору.
Нарештi менi стало справдi страшно… З маленькоi дiвчинки я вiдразу перетворилася на дорослу iстоту невизначеного вiку, та ще й без тiла…
* * *
Знову вiдчула запахи. Троянди. В кiмнатi пахло свiжими… синiми трояндами. Так, вони пахли по особливому, прикрашенi тонкими нотками ледь вловимих ароматiв моеi уяви.
Звуки з’явилися не вiдразу. Здалося нiби вони виникли iз пахощiв моiх улюблених троянд. Розгойдана вранiшнiм вiтерцем, злегенька поскрипувала вiдкрита кватирка. Було добре чутно, як поспiшають до школи дiти. Вони жартували, смiялися… З ними мала бути i я.
Вересень. Я не пiшла до школи. Перший раз до першого класу. Я мала б старанно виконати домашне завдання. Спочатку записати в чернетку, а потiм начисто виводити букви в зошит. Нi, я б iх не писала, а вимальовувала…
«Наташенька! Давай, швидше! Ми запiзнюемося!», – цi останнi, почутi мною слова, сказанi сусiдським хлопчиком своiй сестричцi, стали запрошенням у абсолютну тишу.
Потрiйна тиша. Абсолютний вакуум в кубi. Тiло зникло. Невiдомiсть, беззвучним вiдлунням мороку заповнила мое ество. Почалося мое iнше життя.
Так обiрвався зв’язок iз зовнiшнiм свiтом.
Комп’ютерна гра. Пачамача
Вона запитала у Майбутнього:
– Який день сьогоднi?
Наступного дня отримала вiдповiдь:
– Вчора була п’ятниця…
Чорний колiр змiнила нова реальнiсть насичена абсурдними парадоксами. Чiтке i яскраве, але невидиме… i схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магiчних свiтах.
Порядок речей, на диво, здався менi дуже логiчним. Мое минуле розлетiлося на друзки. А теперiшне пропонувало аж занадто екстремальнi умови. Я була, але мене не було! Майбутне пропонувало тiльки вiдповiдi на загадки, якi я ще не придумала. Нi тiла, нi свiдомостi i одночасно абсолютна здатнiсть усвiдомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливостi. Все вiдбувалося всупереч моiм спробам завершити це божевiлля. Іншi форми, химернi персонажi. Щось зовсiм незвiдане, але не вороже, вiдмiнне вiд вже iснуючого в моему свiтi.
* * *
Першими з’явилися кольоровi невидимi мишi. Висунули своi вусатi носики iз чорних дiр мороку, принюхуючись до моеi появи.
Вони швидкi та хитрi. Дарма, бо хитрi до певноi мiри. Напрочуд легко попадалися у моi пастки…
Поки я поселяла у скляний слоiк червону мишу з мишоловки, вiдчувала, як iншi шiсть, присутнiх у цьому об’емi, спокушенi наживкою, чекали своеi черги. З нетерпiнням i тремтiнням очiкували тiеi митi, коли можливiсть буде накинутися на згубну поживу.
Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка iриска. Розраду тепер мали цi кольоровi мишi. Безпрограшний варiант. Наперебiй ринули назустрiч спокусливiй смакотi. Тепер вже шiсть iх вовтузилося в скляному полонi. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливiша за життя. Причина в незнаннi. Достоту зрозумiле для них означене пахощами.
Тiльки-но я хотiла вкинути й цю мишу у слоiк, як раптом мою забавку обiрвав чийсь голос. Вiд несподiванки я вiдпустила ii. Зелена вертихвiстка обернулася на зелений горiшок i вiдразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…
Натомiсть я почула чийсь приемний до солодкого голос:
– Вiтаю з летаргiею… Тут дiе система подвiйних стандартiв: вхiд один, а виходiв два: додому чи у невiдомiсть. Шанс вийти звiдси мiзерний, але вiн е i доволi простий. Хочеш, називай мене Пачамачею.
– Це все сон! Зараз мене розбудить мама Фаня! – я спробувала криком заперечити цiй невидимiй iстотi, не приховуючи роздратування вiд втрати зеленоi мишi, яка перетворилася на горiшок. – Не хочу я спати!
– Це не сон… «Зараз», на разi, звучить якось невизначено. Тобi, хочеш-не-хочеш доведеться пристати на мою пропозицiю.
Я трiшечки оговталася, тому спробувала гнути своеi:
– Захочу, то й сама прокинутися зможу. Пiду сьогоднi до школи, бо я вже доросла.
– Доросла, доросла. Тепер аж занадто… Нiхто й не заперечуе.
– Зараз вiдкрию очi i ти зникнеш.
– Знову «зараз»… Ти, до речi, вже невидима. Хочеш станемо нормальними i подивимося одне на одного?
– Хочу – не хочу. Це вiд мене не залежить.
– Добре. Ич яка… Тримай краще смарагдову кульку, доросла ти моя. Розжуй i проковтни. Та й чекай собi спокiйно отого «зараз»! – цi слова промовила дуже гарна напiвпрозора, майже гола, жiнка з жмутком зеленоi трави на головi замiсть волосся. – Ти бачиш мене? Тiльки не обманюй, бо я тебе наскрiзь бачу. Навiть знаю чим ти й дихаеш.
– Хто б казав про наскрiзь. Якщо ви гарнi, напiвпрозорi, а ще… майже без одягу – бачу.
– Одяг? Хоча… На тобi, до речi, дуже гарна бiло-зелена сукенка.
Тут я дiйсно побачила на собi гарну сукенку. Дуже схожу на мою шкiльну форму.
– Ще б пак! Нарештi ти трохи заспокоiлася.
Пачамача одягнена в дивне вбрання. Воно нiби було на нiй i водночас – нi. Якщо рахувати за одяг сухе горiхове листя, яке нiби навмисне облiпило ii гарне тiло, прикривши соромiцькi мiсця.
Вона дiстала з-за спини якусь дивну пляшку, в якiй лiтали зеленi кульки. Їх було дуже багато. Жiнка витрусила декiлька. Вибрала навмання одну з них i люб’язно менi запропонувала. Я вирiшила не ризикувати, тому спробувала чемно вiдмовитися вiд частування:
– Не люблю я пiгулки. Скуштуйте краще ви.
– Це не пiгулки, а смарагдовi кульки. Можеш називати iх горiшками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посмiхаючись, почала виправдовуватися красуня.
– Про це знаете тiльки ви. Всi пiгулки гiркi.
– Не всi. Тобi треба повторювати двiчi?
– Не знаю…
– Чого ти? Не ображайся. Ця, не гiрка. Смачнюча… На смак, як горiхова iриска. Не пожалкуеш. Починай жувати. Та не пiгулки це, – улесливо вiдповiла напiвпрозора жiнка.
Я нарештi наважилася скуштувати.
– Справдi… Схоже на iриску зi смаком грецького горiха, – вiдповiла я Пачамачi.
Насправдi смак у цiеi кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всiх чудес свiту. Таких кульок я ще нiколи не куштувала. Мабуть менi i всiх пiгулок iз цiеi дивноi пляшки було б замало.
– Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далi нiяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нiкому не треба, окрiм самоi себе… та й то не завжди.
Я тихцем проковтнула iриску, а сама час вiд часу вдавала нiби продовжую жувати. Нiчого не змiнилося. Тому я спокiйно продовжила розмову:
– Я маю бути у школi. Пусто у вас якось. Порожньо. Тiльки звуки, мишi та ви iз своiми вибриками. До речi, зелена миша перетворилася на горiшок i втекла…
Пачамача у вiдповiдь посмiхнулася:
– Впiймаеш, згодом. Можливо, навiть не тут i не за цiеi днини, а вже там – дома… Вона й буде твоiм бiлетиком у твiй новий свiт… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нiчого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.
Замiсть вiдповiдi менi спало на думку просто кивнути головою.
– Мишi, кажеш? Кольоровi… Це звичайнi мiсцевi лабораторнi мишi.
– Мабуть я вiдпущу й iнших, – перебила я Пачамачу.
– Правильно. Хай чекають на нових вiдвiдувачiв.
– Нових?
– Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не iлюзiя, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальнiсть, донечко моя.
– Навiть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.
– Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твое iм’я Іра.
– Пачамача… Я так назвала мою зiрку. Я сама вигадала iй iм’я. А ще так скрипить колiщатко на моему, колись триколiсному, велосипедику. Тепер вiн ракетка на одному колiщатку. Я на нiй сюди прилетiла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетiв i горiхового листя. Може ви Шуша?
– Нi, Пачамача. Я твоя зiрка. А ти Іра.
– Зiрка? Свое iм’я я пам’ятаю. Їi або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге iм’я. Щоб i мамi й тату догодити. А ти часом не Cмерть?
– Добре. Слухай. Тут, а взагалi i там… немае нiякого розподiлу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всi називаете цими словами.
– Хто ж ти насправдi?
– Я дно i вершина об’еднанi в одне едине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…
– Ви доволi часто вживаете оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таемницi. Де я i з ким розмовляю? Виявляеться замiсть сказати все вiдразу треба трiшки познущатися.
– Тут можна навiть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобi просто-на-простовсе нiхто не повiрить. Ха-ха. Тут все твое i про тебе. Чи може сама собi збрешеш?. Ха-ха. Можеш смiятися над моiми жартами. Тут все й так дадуть i навiть бiльше, нiж тобi треба.
– Зрозумiла, – навiщось ствердно вiдповiла Пачамачi. – Я й не думала брехати, бо поки що не вiдрiзняю ваших жартiв вiд ваших не жартiв.
– Їi, ситуацiя така собi, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне свое життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.
– Тепер взагалi нiчого не розумiю, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокiй. Про що взагалi йдеться? Перед вами маленька дiвчинка, – я говорила, але вже з великим сумнiвом. – Менi треба до школи. – З кожним словом я вiдчувала, що починаю озвучувати не властивi менi думки, якiсь дiйсно аж занадто передчасно дорослi.
– Ти не маленька. Тут нема маленьких чи великих. Цiлковита людська рiвнiсть. Не перебивай, не опирайся та пливи собi цiею рiкою. За одне едине свое життя тут i там ти проживеш скiльки життiв, скiльки сама побажаеш. Яким чином? Скажу.
– Хто зможе витримати почуте? Мiй орган, в якому народжуються думки, вiдмовляеться розумiти i скоро перетвориться на твердий горiх. Здаюся. Згодна. Краще вже хай щось вiдбуваеться.
Пачамача спокiйно продовжила:
– Вже вiдбуваеться. Слухай далi мою казку. Для тебе е вхiд i вихiд… Третього варiанту не iснуе, якщо ти вже ввiйшла кудись. Хоча, можна лишитися назавжди. Але визначитися з вибром рано чи пiзно доведеться. – Чомусь аж занадто сумно резюмула Пачамача.
Я вдала нiби пристала на ii поради:
– Хто б сумнiвався. Просто, як е i нема. А про назавжди… Якось тупо. Можу типу треба, але страшно чи якась iнша причина.
– Забудь. Краще збреши щось. Хоча – нi. На ось. Ознайомся з манускриптиком, – аж занадто зверхньо кинула Пачамача.
– Манускриптик? Де вiн?
– Ти й досi думаеш словами. Не намагайся запам’ятати буквально новий рецепт свого мозку. Рiдкий агрегатний стан свiдомостi! Все тече. Все змiнюеться.
– Почуття гумору – це норма. Тим бiльш, що смiх покращуе циркуляцiю кровi. Тим самим подовжуе життя, – я спробувала трiшки зняти серйознiсть з обличчя Пачамачi.
– Нарештi ти збрехала. Розумнице ти моя. Достойно. Почуття? Теж невдовзi маеш забути. І гумору, i iншi. Але якщо ти без них зовсiм не зможеш, то будь ласка. Згодом сама все зрозумiеш. Зоставиш тiльки зовнiшнi прояви. Симуляцiя в разi необхiдностi. Пiдкресли для себе щойно сказане.
Я вже не звертала уваги на копiтке марнослiв’я Пачамачi. Плила за течiею i це менi почало подобатись. Слова перетворилися на чарiвну мелодiю.
– Забудь тих, хто повторював тобi повсякчас: «Божественна еманацiя». Виживае не найсильнiший. Залишаеться переможець. Слабкий вiн чи сильний не матиме сенсу. Змiг збрехати й обдурити собi на користь – маеш сенс. Криптографiя для безумства розуму. Видряпай лише одне слово на своiй свiдомостi – Я. Вклонись собi i досить.
– Щось… не те. Хоча заперечити не можу. Все вiрно. Але брехати кепська права. Равно чи пiзно вилiзе з одного мiсця.
Раптом я помiтила бiлу хмарку, яка почала розпадатися на дрiбнi часточки, схожi на лiтери. Тi, в свою чергу струнко шикувалися у стрiчки. За мить передi мною з’явилася кольорова книжечка без картинок, але з назвою на кожнiй сторiнцi: «Закон одинадцяти дев’яток».
– Пачамачо, а тебе часом не цiкавить чи вмiю я читати? – я сама схаменулася вiд цiеi думки.
– А чи вмiеш ти читати, шановна Їi? – посмiхаючись, промовила Пачамача.
Я вiдразу вiдповiла:
– Вмiю, але тiльки по складах.
– Є нагода навчитися пристойно читати. Заодно освоiш хiмiю, математику, бiологiю i ще багацько яких дисциплiн. Якщо все буде добре, то в школi буде легше й швидше… Будеш ковтати знання, мов смачнi цукерки i живити мозок аби бути не така, як усi.
Книга сама себе почала повiльно гортати, пропонуючи менi свiй вмiст: «Конструктор тiла. Практичний курс невiдворотних помилок. Варiант розвитку вiд паразитарноi ембрiональноi форми до невизначеноi форми. Здатнiсть до розмноження ще не ознака вищоi форми. Доведи анатомо-фiзiологiчнi константи до iдеалу. Є певнi вимоги. Одна з них – площа поверхнi твого тiла повинна дорiвнювати площi твоiх ста долонь. Одна долоня – 1 % вiд загальноi площi тiла. Сiм фрагментiв: голова – 9 %, кiнцiвка верхня (2) – 9 %+9 %, кiнцiвка нижня (2) – 9 %+9 %+9 %+9 %, тулуб – 9 %+9 %+9 %+9 %, промежина – 1 %. Кожен фрагмент дорiвнюе певнiй кiлькостi зон. Кожна зона – дев’ять площ однiеi долонi. Крiм однiеi – дванадцятоi. Їi площа – одна долоня – 1 %. Це – промежина. Ще одне… Площа твого тiла приблизно = 16000см2.
Стислий перелiк основних складових людини: голова – 1 шт.; рука – 2шт.; нога – 2шт.; тулуб – 1шт».
Дивний текст… Уже прочитане розпадалося на слова, якi повiльно падали навколо мене, перетворюючись на свое значення. Вiдкарбувавшись у моiй свiдомостi слова безслiдно зникали. Це дивовижне дiйство тривало невiдомо скiльки часу. Менi здалося, що минула чи не цiла вiчнiсть.
Дочитавшись, книга закрилась i зникла.
Я пiд враженням прочитаного, вибухнула безглуздими запитаннями. Хоча мене не цiкавили вiдповiдi. Вразив не сам принцип, а невiдворотна необхiднiсть самiй виконати всi цi настанови:
– Ти насмiхаешся? Що це за набiр детальок? Голова, рука, нога?
– Заспокойся. Така груба градацiя матерiалу мае своi принади i навiть таемницi. Це ж просто глина. Так зрозумiлiше?
– Глина?
– Для необiзнаних – так. Аби вони вiдразу зрозумiли i не бiдкалися. Всi тонкощi з’ясуеш поступово пiд час процесу. Не матимеш це за таемницю чи за недоступнiсть вищого розуму… Всi регуляторнi механiзми бiо-конструкцiй керованих свiдомим автоматизмом пiдвладнi одному закону. Побожне життя юродивого… Життя починаеться з першим поштовхом серця.
– Добре коли ти поряд. Тiло, тiло… А, як же iнтелект i, в кiнцi кiнцiв, душа?
– Буде тiло, буде й душа! Інакше, все втрачае смисл. Затям собi!
– А що далi, опiсля тiла?
– Про це згодом…
– Ми з тобою теревенимо про якiсь дурницi. Тiльки час гаемо. Їi вiдчувае прохолоду i хоче спати, – я вирiшила трiшки вiдпочити вiд нудних, надокучливих слiв цiеi, облiпленоi горiховим листям жiнки.
– Теревенi, кажеш? Прохолода? Спати? Мене не обведеш навколо пальця. Так мае бути! Я не ловлю час годинниками. Тут зовсiм iнша щiльнiсть. У твоему свiтi вже минув рiк, вiдколи ти тут казкуеш…
Вибiр. Слухай
– Де у рибки вушка?
У мене не було вибору. Я тiльки й могла, що невтомно iневимовно протестувати. Перебiг подiй мав дуже невизначений статус. Менi доводилося безперервно вислуховувати безкiнечнi теревенi. Майже нiчого не вiдбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.
Єдине, що мене надихало на хоч якусь надiю, це – обiцянки про мое повернення додому. Я мала все приймати на вiру.
Голос, цiеi облiпленоi горiховим листям жiнки, був для мене единою ознакою мого порятунку:
– Так-от… Ти хотiла знати якими будуть казки майбутнього.
– Не те, щоб аж занадто, але цiкаво.
– Вважай, що ти сама на разi у такiй казцi. Дослухайся, дивись, будь нею сама… Невдовзi побачиш, як виглядае звук мого i твого голосу. Коли набридне скажеш менi. Житимеш в нiй рiвно стiльки, скiльки зможеш витримати. А ця казка продовжиться i опiсля твоеi летаргii… якщо все буде добре.
– А чому я маю тобi вiрити?
– У тебе немае вибору. Спробуй сама вiдповiсти на свое ж питання.
– Я мабуть…
Пачамача перебила мене. Мабуть не даремно, бо вiдповiла на моi питання, якi я iй не встигла озвучити:
– Буде в тебе дитинство. Не бiйся. Витримаеш цю частину казки – вважай себе народженою вдруге. Заспокойся… Кажеш тобi стало холодно? Ось, тримай мiшечок. В ньому зеленi рукавички. Схожi на справжнi руки. Заспокойся, вони iграшковi, але живi. Не буди iх поки що. Просто одягни. Зараз тобi буде зле. Вони зiгрiють тебе. Ними ти потiм маеш доторкнутися до Пачамачi. Тодi вона стане тобою, а ти нею…
Вона вручила менi прозорий целофановий пакет. В ньому дiйсно знаходилися рукавички дуже схожi на справжнi зеленi руки!
– Чекай. А ти ж i е – Вона!
– Не перебивай. Вона, я… Я – це ти, а ти – це я. Ха-ха… Треба ж тобi побачити приблизний варiант своеi досконалостi. А ти як думала отримати можливiсть iснувати поза часом i простором? Слухай уважнiше. Я – це ти, а ти – це я i навпаки. Тому я можу вiдразу, всупереч закону, створити рiвну собi, а ти нi, бо ти ще не я. Ха-ха…
– Менi холодно! Не знаю, як це, але вiдчуваю нестерпний бiль. Вiн стискае мене. Я скоро зникну.
Менi стало зле. Я втрачала зв’язок навiть з цим примарним свiтом. Вiдбувалося щось неймовiрне. Я почала зменшуватися i зникати…
– Одягай швидше рукавички. Не зволiкай!
Я дослухалася поради. Подiяло! Менi вiдразу полегшало. Приемне тепло повернуло мене в знайомий стан.
– Заспокойся, ти тепер в надiйних руках. Скоро розтанеш, якщо будеш слухняною. Розгадаеш головоломку. Доторкнешся до Пачамачi i вважай, що впiймала зелену мишу-горiшок. Будь здорова. Два виходи перед тобою. Хочеш, спочатку додому – у дитинство, а вже потiм у невiдомiсть.
– Хочу додому… А де твоя головоломка?
– Вона вже розпочалася, щойно ти мене зустрiла. Головоломка – це i е твоя казка майбутнього. Проста-простiсiнька. Вона е i ii немае одночасно. Поки ти холодна, маеш знайти все зайве для себе. Уважно дослухай ii, бо тобi доведеться в нiй жити i опiсля летаргii. Якщо все буде добре… Чи це вже говорила. А втiм зайвий раз не зашкодить.
Дiдок. Бабуня
«Душа прагне зла або ж добра. Тiлам аби лиш сите лiто».
Головоломка чи казка, чи незрозумiло що зовсiм не мала продовження. Тiльки якийсь аж занадто безглуздий початок…
Пачамача на деякий час зникла. Тепер чула тiльки ii слова. Вiрнiше не чула, а бачила iх у виглядi яскравих зображень.
Передi мною виник геоглiф Дiдка – гiгантський багатовимiрний лабiринт з барвистою назвою посерединi «Дiдок», що нагадував обриси людини. Там все нудне i цiкаве одночасно. Щоб розгадати його я маю пройти весь ритуал. Почала ходити навколо аж поки ноги не втомилися. Вiдпочила трiшки i знову… Так три рази поспiль. Мабуть заблудилася!
Щойно я це усвiдомила, як казка знову перетворилася на сумiш справжнього голосу Пачамачi i яскравих картинок:
«Набридне – йди геть у невiдомiсть. Тiльки невеличка проблемка виникне… Продовжуватимеш опiсля знову з того мiсця де починала. Отака дрiбничка. Все з самiсiнького початку. Йди слiдом за Дiдком, але нi в якому разi не попереду нього. Попереду – нi в якому разi. Тодi зiткнення з ним невiдворотне.
Вiн розкидае пригоршнями морок де мае пройти. А там де пройшов кидае дещицю свiтла варту пригоршнi мороку. Дiдок, насправдi – це володар iдеалу Людини. Не раджу недооцiнювати його. Вiн не якийсь там пустопорожнiй iстукан для поклонiння.
Те мiсце потребуе особливого уваги. Пуп геоглiфа – Контрольна вiдмiтка часу. Навколо нього зайвого вистачае. Їi охороняе Бабуня.
Шлях виявиться заглибоким для тебе. Його слiд – прiрва без ознак меж. Не бiйся i зроби перший крок через край. Або бiйся… Як захочеш, але зроби перший крок. Глибина зустрiне тебе привiтно. Дiстанешся свого дна неушкодженою.
Тiльки-но вiдчуеш пiд ногами опору, знову станеш собою. Все стане на своi мiсця, заздалегiдь визначенi головоломкою. Ось тому йди там, де щойно пройшов Дiдок. Рухайся в такт своiм потребам i бажанням. А згодом станеться те, заради чого все i вiдбуваеться…
Хоча, як би ти потiм не йшла все одно будеш позаду, а тобi здаватиметься – нiби вже попереду. Це – iлюзiя твоеi бездоганностi. Закономiрна властивiсть твого розумiння. Здобудеш особливий хист. Особливо не захоплюйся. Вiн не зiйде з шляху, а ти можеш потрапити ненароком на хибну стежку. Блукатимеш манiвцями. Потрапиш у безвихiдь i знову проживеш життя невiгласа.
Головоломка iснуватиме завжди. Кожного разу розгадка для тебе буде iншою. Ще дрiбничка. Нiколи не закривай очi. Завжди тримай iх вiдкритими. Закриеш – втратиш можливiсть розрiзняти кольори. Зважся на це без прелюдiй. Не занедбуй себе даремно».
– Чому ти мене повчаеш? Навiть у моiй власнiй казцi… Прелюдiй…
– Не повчаю, а доводжу до твого вiдома варiанти. Думаеш, якщо в тебе в руках зеленi руки, то ти вже не аби хто?
– Я й не хизуюся. Менi вже краще. Тримаю iх аби не згубити. Звiдки я знаю чи можна тобi довiряти. Я навiть дорiкнути тобi не зможу. Тiльки вiрити i край…
– Ото ж бо й воно! Приймай одностайне рiшення з собою. Іншоi дороги, для тебе нема. Я тебе дурити не збираюсь. Забагато честi для тебе. Яка менi користь вiд цього. Один клопiт.
– Просто вiрити тобi… Яке безглуздя.
– Вiр менi. Бо бiльше нiкому… Ледь не забула. Менi наказано передати подаруночок для тебе.
– Знову подаруночок?
– Дiдок пiклуеться про тебе… тримай.
– Що це? Воно не живе та ще й не пухнасте…
– Облиш. У нього просто-на-просто вiдсутнiй мовний репертуар. Познайомся, це – твiй новий мовчазний друг для твоiх мандрiв – порожне мiсце або пацюк Зомботько. Вiн одночасно друг бобра-охоронця спиляноi яблунi. З бобром ти згодом познайомишся. Зомботько живий i неживий одночасно. Коли неживий – порожне мiсце. Вважай, що вiн спить. Не будеш витрачати час на догляд за ним i годування. Для того, щоб вiн ожив злегенька потряси його за лапку. Потiм удай дзвiночок i скажи: «Дзiнь-дзiлiнь». Тобi ж не звикати гратися неживими iграшками? Штучнi опудальця з токсичних матерiалiв…
– А якщо я вiдмовлюсь вiд… подарунка, – я спробувала зауважити самовпевненiй Бабунi.
– Вiдмовляешся… Тобi ж гiрше. Досить про пусте. Бери мовчки. Можливо вiн тобi взагалi не знадобиться. Пора.
– Зачекай. Я не зрозумiла… Що менi робити? Куди далi? – Чого це я так розгубилася?
Ця Пачамача таки вмiе пудрити свiдомiсть. Куди? Туди, куди я насправдi збиралася – у невiдомiсть. Чи спочатку додому?
Раптом все здригнулося i зникло разом з Пачамачею. Я незчулася, як вже поряд зi мною була якась Бабуня. Звiдки я знала ii iм’я i звiдки вона тут взялася? Я заспокоiла себе. Скорiше за все я таки почала рухатися лабiринтом. А про цю примару менi товкмачила Пачамача. Бабуня – це ж пуп…
Бабуня, наслiдуючи Пачамачу, спокiйно продовжила:
– Бабуня я. Без сумнiву… Тут всiм прибульцям ранiше робили розтин свiдомостi, мумiфiкували i спроваджували на достигання. Слабенькi i нiкчемнi були. А ти ще й досi тримаешся. Гаразд, будеш тимчасово, моею донько-онучкою.
Я вдала нiби не помiтила пiдмiну. Хоча добряче злякалася, бо ця особа мала не досить привабливий вигляд. Я споглядала на неi, мов крiзь пелену туману.
– Хай так. Ба, а Пачамача iснуе? – зненацька вирiшила приголомшити цю мару.
– Не коректне запитання. Будеш надалi чемною, отримаеш хула-хуп – орбiту комети Щастя. Буде вiчно кружляти навколо тебе аж поки не залоскоче аби тобi щастя досхочу. Ха-ха…
– Не треба менi твого щастя. Чому не коректне запитання?
– Зачомукати мене захотiла? Тут тобi не мiсце мiж небом i землею чи печера, що висить посеред всесвiту. Існуе – слово не для цього об’ему. О. Отак, щоб зрозумiлiше тобi було.
– Покажи, як правильно запитувати? Наступного разу не буду прискiпливою.
Витримавши коротку паузу Бабуня проголосила:
– Завжди, запитуй отак: «ПАЧАМАЧА Є!» – помпезно вигукнула Бабуня.
– Але ж це неправильно. Ти промовила ствердно, без запитальноi iнтонацii. Навiщо менi кожного разу ставити тобi одне й те саме питання?
– Так треба. Крапка…
Я урочисто виголосила:
– Бабуня, а ПАЧАМАЧА Є!
– Правильно! Оце так запитала! Розумнице моя! Вiдповiдь я тобi не обiцяла.
– Добре… Менi починае подобатися це безглуздя. Казна що i головне так серйозно, мов насправдi.
– Ти новонавернена. Тепер маеш помолитися разом зi мною, – раптом наказала моя вибаглива спiврозмовниця. – Молись, Їi. Чула чи нi? Бий поклони! Я тобi дiло кажу.
– Не вмiю. Та й зайве це для мене, – невпевнено вiдповiла я Бабунi.
– Роби, як я!
– Та ну його, – навмисне нейтрально вiдповiла я.
– Веди себе вiдповiдно. Розмовляеш так, нiби ти вже бабуся. Ставай на колiнця i молись. Як не станеш, то покладу тобi до кишенi чарiвну монетку i забудеш для чого ти тут. Залишишся тут назавжди i так далi…
– По перше, ви спочатку створiть хоч якiсь умови для цього. Де молитися. Немае нi верху, нi низу. Взагалi нiчого немае. Зробiть хоч щось бiльш-менш зрозумiле.
Бабуня на мить затихла. Вона стояла нерухомо. Несподiвано ii силует став чiтким. Почали з’являтися ознаки реального свiту! Я вiдчула землю пiд ногами. Подув вiтерець здiймаючи куряву. Ого! З’явилося свiтло. Менi здалося, що я прокинулася i стою посеред безкрайого степу…
Тепер я почула трiшки iнший голос. Слова цiеi Бабунi вже звучали бiльш приемнiше, але не без ноток вихвалянь:
– Просила – маеш! Але тепер i надалi…
– І так далi? А далi – це ж все по колу? – перебила я Бабуню.
– А я тобi за що? Ото ж. Краще молитися. Молись!
– Виросту, нагрiшу, тодi й молитимусь сама без примусу.
– Виростеш. А поки ростеш, молись завчасно. Трохи бiльше галасу не завадить. Занадто тихо навколо. Хоча тут нема атмосфери. Нема чистого, нагрiтого повiтря для дихання таким, як ти. Нема навiть вакууму. Нiчого немае. Немае немае.
– Не заплутуй мене своiми лякачками. Боюся й без них. Я чую слова сказанi тобою. А я знаю, що звук змiна тиску повiтря, – я навмисне вирiшила змiнити тему.
– Слова утворилися у тебе в головi мимо твоеi волi. А вже потiм дiяли, як звуковi хвилi на твоi вуха. Ти ж середовище яке-не-яке – субстанцiя… посередник мiж мною i тобою.
– Якiсь нiсенiтницi божевiльного невiгласа. Я сюди не приходила сама. Але пiти звiдси можу коли сама захочу. Менi поки що цiкаво. Тому я вислуховую тебе. Ну добре… Ось дивися! Молюсь… І що це мiняе? Я ж не вiрю у те, що роблю. Не щиро молюсь.
Менi самiй закортiло спробувати помолитися. Я ще нiколи цього не робила. Я стала на колiна i почала робити так, як показувала Бабуня. Повторила всi ii рухи. Нiчого особливого… Я не знала, що я роблю, тому менi кортiло добитися вiд цiеi iстоти смислу цього дiйства.
– Хибнi думки – твоя слабкiсть. Не лiзь даремно на рожен i не вдавай буцiмто сама собi даеш раду. Тобi ще потрiбен поводир. Дуреписько мале… Я супроводжую «слiпих», таких, як ти i знаю хто чого вартий.
Я стояла у пилюцi. Себе я не бачила. Може й на краще. Але вiдбитки своiх нiг я чiтко вирiзнила. Їх тiльки два. Слiд двох маленьких нiжок. Лiва й права. Бабусиних слiдiв не було…
Пiд впливом цiеi реальностi я насмiлилася суперечити вимогам про молiння:
– Що мiняе? Для мене – нiчого. Хто ти така насправдi? Жереб кину. Давай свою монетку. Якщо твоя вiзьме верх – помолюсь насправдi аби вiдчепилася вiд мене. А в тiм, молишся ти сама собi! Дай менi краще снiгу i цукру. Тiльки справжнього – солодкого, теплого. А то пiдсунеш, як минулого разу холодне порожне мiсце.
– Може морозива? – улесливо запропонувала Бабуня, на деякий час забувши за молiння.
Навколо мене почали з’являтися слiди вiд нiг бабунi! В такт словам, вони один за одним утворювали коло…
– Морозива? А звiдки ти знаеш про морозиво? А куди подiлася коза? Коза мае вiддати свое молоко аби утворилося морозиво. Без кози нiяк.
Звiдки я знала про козу? Оце так так, здивувувала саму себе!
– Не треба нiяких жеребiв. Мене не обдуриш. Молитимешся, як миленька. Ти ж помiтила, що я розмовляю з тобою, як з дорослою, стиглою людиною. Навiть наслiдила навколо тебе, щоб ти не сумнiвалася в моему iснуваннi.
– Дякую вам з це. Давайте краще за козу… – продовжила я.
– Коза? Вiдпочивае. Я ii вклала спати. У неi зараз аморальна травма. Закопала он там за небокраем… Нехай поспить. Потiм спробую знову здоiти молока трiшки для морозива. А щоб не вiдкопав нiхто, купу бажань твоiх не здiйснених поверх поклала. Хочеш, пiди забери iх. Менi менше роботи. Морозиво швидше приготую.
Виявляеться Бабуня пiд час розмови зi мною, не припиняла молитися i бити поклони. Я на коротку мить побачила ii яскраве зображення. Нiяка вона не потвора. Нiчого бридкого в нiй нема. Звичайна мара.
В кiнцi кiнцiв жага спокутувати щось взяла верх. Розрада довгоочiкувана не могла втiшити ii своею появою. Бабуня не розчаровувала себе тимчасовими постулатиками. Стисло чесно шанувала недовiру до себе – молилася.
– Молись вже по справжньому, грiшниця. Кидайся додолу ницьма i молись. Буде тобi обiцяне морозиво!
– Я ще думаю…
– А тобi не соромно було тобi кататися на моiй козi з тим ненормальним Костиком? Неначе з глузду з’iхали… Вас двох навiть нiчне жахiття не заспокоювало. Титруй своi думки. Моя кiзка перестала давати молоко. Нема з чого робити цукор для морозива. Хочеш iж снiг. Вiн холодний. Вiд нього ангiна, а вiд ангiни може бути летаргiя, – Бабуня навмисне зробила наголос на словi ангiна.
– Не хочеш пригощати морозивом? Так i скажи…
Простiр наповнився новими образами. Стало цiкавiше. Щось вiдбуваеться! Коза все одно не залишила мене без подарунка. Може тому, що я хотiла поцупити зелену лопатку для вiдкопування кози. Лопатка в свою чергу переховувала себе встромившись з пiд землi в повiтря. За цей час навiть проросла бiлими гiлками крiзь грунт аж до невiдворотностi знищення. Коза подарувала менi свiй оркестр. Це був барабанчик-набатник зi шкiри козиноi i три палички схожi на барабаннi: Перша, Друга, Третя. Третя – запасна (скорiше всього на випадок перелому однiеi з двох, тих, якими я буду вистукувати ритми набату. А якщо зламаються двi вiдразу? Про це забула запитати. Своеi шкiри козi не шкода. На нiй було аж сiм шкур. Бiльше того знята вiдразу вiдновлювалася. Незважаючи на те, що вона спала-вiдпочивала, все ж придiлила менi увагу цим подарунком. Не могла залишити мене без чогось непотрiбного, як менi завжди здаеться. А все через молоко…
Цю майже iдилiю знову порушив голос Бабунi:
– А Ктататик, до речi… Втiк вiн звiдси. Боягуз.
– Вiн не боягуз.
– Байдуже… Залишив тобi тiльки кермо. Ось, тримай i «кермуй» свою ситуацiю. Сiв на мого пухнастого кактуса i здимiв. А вiн же скоро повинен зацвiсти. Тiльки смуга лягла. Нема iй бiльше, що робити, як кожного разу лягати коли хтось зникае звiдси. Треба залишити ii в спокоi. Досить з неi.
– Не треба керма. Менi вже не цiкаво, – я показала, що менi набридли цi теревенi, тупнувши нiжкою у свiй слiд, здiйнявши хмарку пилу.
– Заспокойся… Я кажу тiльки правду. Ктататик на прощання, сказав, що назавжди тiкае. Наказав тобi шукати його в чорнiй ямi. А де вона, та яма, я не вiдаю. Може та, що у Дiдка на головi.
– Тiльки й чуеш одне й те ж саме: «Шукай. Молись…»
– Набридло, то залишайся тут сама чи у компанii своiх друзiв-iграшок. Вони чекають на тебе. Поглянь. Ось качка з головою гадюки, гадюка з головою качки, собачка з головою котика i котик з головою собачки.
– Нема у мене таких друзiв. Навiть вигаданих. Я не знайома з ними. Забери iх звiдси. І пацюк цей якийсь дурний. Спить i все. Я хочу гратися справжнiми iграшками. Я боюся ще бiльше.
– Справжнiх iграшок не iснуе. Гратися штучними опудальцями – едина розвага для малечi, бо нiхто не хоче бути живою iграшкою в чиiхось руках. Всiм аби гратися кимсь.
– Це ти так жартуеш? Бо у мене й так все кепсько. Ще й ти…
– Добре, не хвилюйся. Вони не твоi друзi. Жаль, вам не можна зустрiчатися. Ви нiколи не зустрiнетеся вiч-на-вiч. Хоча… Є один варiант. Зустрiч вiдбудеться. Тiльки от яка i як? Не скажу. Не сумуй. А знаеш що? Вiзьми моi очi i подивись, хоч хвильку, на нього справжнього. А я твоi поки потримаю у своiх долонях. Не зволiкай. Вiддай своi очi. Ось тобi моi. Будеш бачити набагато бiльше, нiж тобi треба тепер i знатимеш хто вiн насправдi… Ну то як?
– Нiчого я тобi не дам. Твоi менi нi до чого. Ти все одно мене обдуриш.
Бабуня замовкла i перестала молитися. Вона застигла в однiй позi, притуливши вухо до пiску. Це тривало недовго, але я встигла трiшки вiдпочити. Раптом вона почала дуже iнтенсивно молитися i вигукнула:
– Зараз побачиш Дiдка з дiрою на головi! Вiн – противага хаосу i порядку. Що правда ти не встигатимеш за ним. Тобто нiколи не побачиш його справжньоi макiвки. Бо вiн високий до неможливостi. Ха-ха-ха!
– А може вiн просто-на-просто звичайнiсiнький чарiвник чи й того… чаклун? Тiльки даремно час витрачатиму на цi витребеньки.
– Чарiвник? У тебе, що в головi геть порожньо, як у деяких твоiх, так би мовити, друзiв? Привiтай його – падай ницьма i не пiдiймайся. Дiдок!!!
З’явився Дiдок. Вiн чомусь був схожим на пересувний гiгантський постамент у капелюсi, який надавав йому солiдного вигляду. Я ледь почула його шепiт: «Ень. Не – Інь. Не – Ян». Опiсля цих слiв у нього вiдразу зад став передом, а перед задом. В свою чергу перед став задом, а зад передом.
Перший його крок у напрямку Бабунi був тяжким, аж бризки полетiли вiд води якоi тут нiколи не було. У слiд за першим кроком вiдразу другий, нiби помста першому. Мабуть послiдовнiсть була притаманна йому. Пiсля першого кроку неодмiнно робив другий. Обов’язково не третiй i не четвертий, i не якийсь iнший. За рiдким виключенням – коли у нього заплiталися ноги i не було на що ступати чи просто був поганий настрiй.
Змiнився неоковирно у себе на очах. В захватi вiд промовленого i скоеного собою аж пiдстрибнув разом з усiма своiми причандалами. Хоча не високо. Всього-на-всього на три з декiлькома половинами найменшi вимiрнi одиницi. Потiм додав: «Далебi не там i не тут. Наука – це нонсенс концентрований невiглаством. Центрифуга! Котамак! Колайдер! Реактор! Трактор!» Цi слова, з його вуст, були схожими на лайку. Тiльки от на чию адресу…
Справжнiсiнький дiд Дiдок. Коли вiн тут з’являвся у нього вiдразу зникала адаптацiя на тепло температурне, на тепло душевне i на тепло свiтла. Будь яке вище нуля неприпустимим для нього ставало (у Бабунi все навпаки – алергiя на холод. Все нижче нуля унеможливлювало ii нормо-звичайне спiвiснування з самою собою. Статутне спiвiснування. Тому вони перiодично перебували в цьому мiсцi абсолютного нуля. Почували себе доволi комфортно. Тим бiльше… антиподи сконцентрованi в адаптованому для iх перебування мiсцi. Поруч – не неподалiк, могли бути деякий час для справ i спiлкування. Та ще для тактильно-дифузного контакту комфортабельного i вимушеного все одно. Отака майже пiкантна подробиця декларативна). Вже без бороди i не так гучно, як минулого разу. Волосся сивого також вже не було нiде на ньому. В тому числi i на головi. Лисочолим був тепер. А ще тягнув за собою торбу прив’язану до лiвоi ноги вище колiна товстим канатом. На торбi був напис: «Торба з дустом». Вона була йому конче необхiдною i потрiбною. Вiн звитяжно труiв дустом шкiдникiв, якi в даному випадку тiльки сприяли розквiтанню Льонi (таке iм’я вiн дав рослинцi).
Справа в тому, що у нього на правому плечi був прикрiплений вазончик з рослинкою. Тепер на правому, бо лiве тепер зайняте жвавим пористим дятлом з одним единим червивим оком. В оцi жив справжнiй черв’як. Вiн поволi робив з ока дятла жеод-пустку. Окрiм цього, дзьобатий ловив повсякчас витрiшки (не перiодично, як годиться), бо був хрящомозким мiкроцефалом. Дефект мозку тiльки сприяв призначенню його – знаходитись на плечi у когось. Хоча це не завадило йому мимоволi виконувати дуже важливе завдання Дiдка. Доводив свою потрiбнiсть завзято.
Дятел своiм зiгнутим i загнутим догори дзьобом, пiдiймаючи i закидаючи голову назад, хвацько влучав прямiсiнько в яму чорного кольору. Їi навiть можна було вважати кратером, бо туди перiодично потрапляла гора з чорного льоду. Вона знаходилася над головою Дiдка i час вiд часу опускалася прямiсiнько на одне й теж мiсце. По такiй собi прямолiнiйнiй орбiтi. Таким чином не давав звужуватися зовнiшньому отвору. Яма не мiлiла i не втрачала первинну форму. Довбав вдало. Присутнiсть його здавалася теж вимушеною. Не для краси чи незграбного натхнення розмiр пiдтримував. Для закономiрностi снування свого утримувача.
Дятла звали Камбул. Один раз на сто вимiрних промiжкiв, середнього розмiру, вiн промовляв голосом зрозумiлим для iнших: «Птахи не лiтають, вони теж плазують, опираючись на атмосфернi гази».
Вiн не страждав вiд голоду. Вiдколи Дiдок посадив його до себе на плече. Йому вистачало того перiодичного занурювання дзьобу в чорне, що ямою виглядало зовнi. Енергiя чорна невичерпна додавала сил. Вiн лишень пiдтримував вхiд до неi одного стандартного розмiру.
В уявi Дiдка вже iснувала клiтка для сухого пористого дятла. Нова i модифiкована зi спецiальним ортопедичним вiддiлом адаптованим для специфiчного дзьобу майбутнього мешканця. Корекцiя дзьоба необхiдна, бо вiдпаде невдовзi потреба вiдновлювати зовнiшнiй отвiр ями-кратера. Дiдок сам перетвориться на чорне тiльки i буде тодi вже ховатися у свiй матерiальний i означений формою органiзм. Отака колiзiя. Дверцята клiтки обов’язково вiдкритi навстiж. Не злегенька прочиненi для вентиляцii. Замок навiсний ржавий з ключем золотого кольору i обов’язково переламаним навпiл.
Так от, Льоня… Поверх рослинки вiн поставив справжню заплiснявiлу клiтку, а щоб вона добре трималася мiсця закрiпив дротом дрiт, що позичив у павука, який жив у нього в бородi i секретував павутину залiзну залiзними залозами. А на разi вiдсипався у нього пiд пахвою. Дiдок плiв з цього секрету ловчi сiтки для часу незнайомим нащадкам своiм. До речi, клiтка для рослинки, сплетена також з залiзноi павутини. Абсолютно екологiчно безпечноi.
Виявляеться, опiсля появи квiтки, яка вiдразу стае плодом, рослинка перетворюеться на ракетку на одному колiщатцi. В наслiдок чого може завиграшки стартувати i зникнути в невiдомому напрямку. А ця подiя не входила в плани Дiдка. Пам’ятав попередника полоненоi рослинки. Вiн перешкоджав цьому i проводив запобiжнi заходи. Грунт у вазончику замiнив на холодець. Завдячуючи цiй замiнi i став називав рослинку – Льонька-холодець. Добрива i мелiорацiя одночасно. Та ще й сприяе невдалому старту.
Та ще тепер рослинка не зможе так, як треба вiдштовхнутися i злетiти. Корiнцiв у неi не було зовсiм. Такий сорт – безкореневий гiбрид рослинно-ракетний. Не передбачено селекцiонером. За його задумом рослинка не тiльки поверхонь триматися зобов’язана. Могла за певних умов i будь коли в певний перiод розвитку чинити з собою на свiй розсуд. Зникати кудись аби не бути тiльки чиеюсь. Сама собою мала змогу розпорядитись…
Одягнений у свiй бiлий мiшок з домотканоi мiшковини непромокальноi i згорiти не мала властивостi. Передбаченi отвори для голови, рук, нiг, крилець за спиною i вазона з рослинкою, накритого клiткою. На мiшку виднiвся чiткий напис, бiлими лiтерами: «Вiнвонавоно».
Крильця вiд звичайного реактивного лiтака. Мiцнi. Срiбного кольору зовнi. Шматок правого крила був вiдкушений кимсь (виднiлися слiди вiд здоровенних зубiв). Тому можна було побачити металеву арматуру i алмазний бетон коричневого кольору з яскравими рiзнокольоровими маленькими зiрочками…
На крильцях ще мешкав м’якотiлий слимак-самiтник на iм’я Цита-Дель. Повзав безперестанку, нiвелюючи спроби нечистот заполонити його ареал iснування. Чистив поверхню крилець своiм шкарубким язиком. Бруд i пил слугували iжею йому, i завданням. Перетравлюючи все, що попадало до рота, шлунком в нозi без залишкiв неперетравлених назовнi. При цьому затамовував подих аби побути трiшки брунатним. Раковина слимака нагадувала скорiше захисний бастiон. Мiцний i укомплектований всiма захисними засобами на випадок iнтервенцii з боку зазiхачiв на його самотнiсть. А ще мав прилади для спостереження за появою нерегламентованих об’емiв мороку у всесвiтi. Вiн один такий залишився iз усiеi популяцii слимакiв-самiтникiв, тому був удостоений честi iсти бруд з крилець Дiдка.
На ноги Дiдок взув червонi кораблики для чiткостi ходи. Йшов, утворюючи на поверхнi свого перебування колосальний геоглiф. Фактично Дiдок завжди рухався одним i тим же маршрутом.
З глибини пiрнання риби глибоководноi, нинi сухоi вже у безмежнiсть верхнього океану всесвiту, що був над ними, можна було розгледiти цей альтернативний символ, витоптаний ногами, взутими в кораблики. Глуха крилата людина-гадюка без вух з хвостом мавпи створена вже давно. Вiн рухався, орiентуючи свое майбуття по чiтко означеному шляху, але завжди знав, що це не бездоганний варiант.
Вiн навмисне припускався незначних помилок – вiдхилень вiд норми. Абсолютнiсть параметрiв збалансованого вiдтворення повинна бути прикрита невеличкою таемницею. Манiвцi для корисливих мали мiсце в цiй головоломцi.
Не мав можливостi наблизитися до Бабунi впритул. Знаходилася вона в центрi утвореного Дiдком геоглiфа. Пуп на цьому мiсцi знаходився.
Насправдi це був один единий вихiд. Вийти i потрапити у простiр вiдкритого безмежного всесвiту свiдомостi. Це буде можливо тiльки у випадку вдалого намагання Бабунi реабiлiтувати себе перед собою. Бо кожен хто не захоче бути бранцем цього свiту неодмiнно повинен зрушити Бабуню з насидженого мiсця. А це станеться тiльки пiсля розгадки головоломки.
Мiсця на полi де ступали ноги Дiдка, взутi в кораблики, вiдзначали слiд його, перетворюючись на сiль чорно-бiлу. Ненадовго. Всього-на-всього на 100 секунд. Брав рiвно 100 крупинок: 50 – бiлих, 50 – чорних. Завжди дотримувався цiеi пропорцii. Цими крупинками Дiдок посипав рослинку, своiми пальцями без нiгтiв. Солив ii для того, щоб вона забувала про все i не так швидко розквiтала…
Про своi вказiвнi пальцi вiн полюбляв розповiдати Бабунi. Зробив iх не гнучкими наступним чином. Позабивав у них гвiздки дуже великi i товстi. Забив на всю довжину майже. Ледь-ледь не по шапочки. Вказiвнi пальцi перетворилися на виказувачi напрямку. Складалося враження нiби Дiдок постiйно вказуе напрямок якийсь, кудись i комусь. Чи натякае на щось помiтне i вiдоме тiльки йому.
Завдяки цьому мав нагоду нагадувати самому собi про заздалегiдь прогнозовану випадковiсть i комусь ще помiчати особливостi неконтрольованого перебiгу подiй.
Червонi суходiльнi кораблики на його ногах не знали нi штормiв, нi мiлин, нi прибоiв морських берегових. Справжнi, залiзнi, iдеально обтiчнi. У них навiть була спiльна назва, одна на двох: «КТАТАТ». І слiд по собi залишали також один на двох.
Із труб, загальна кiлькiсть яких дорiвнювала шiсть – по три на кожне судно, пiдiймався густий дим. Пiдiймався i рiзко падав назад до труб. Ця процедура повторювалася безкiнечно.
Кораблики з вiдкритими навстiж кiнгстонами. Необхiдний захiд, щоб в разi самолiквiдацii не перейматися упереджено даремно ще й цим. В кормовiй частинi оберталися величезнi гвинти. Вимiрникiв з десять в дiаметрi. До того вони ще й невимовно вимагали час вiд часу зрошувати себе рiдиною. Хоча цього нiхто нiколи не робив i не думав робити.
На палубах метушилися матроси в картатих капелюхах i викрикували скоромовками лайки та робили вигляд аж занадто важливоi роботи. Термiнова евакуацiя, на випадок аварiйного зiткнення корабликiв, не давала всiй командi спокою. Робити щось кориснiше iх не примусили б навiть арапники двох боцманiв, якi в свою чергу були на полюваннi в цей час. До сих пiр не можуть вполювати морську рибу в’юн на iм’я Тося. Причина проста. Їi пiймала вже Бабуня. А вони простаки й не знають.
У вiльний вiд полювання час, встановлювали вiтрильця на рятiвнi шлюпки. Та ще копали одне одного пiд зади для розваги. На верхнiй палубi все оце вiдбувалося, бо бiльше нiде зовсiм. Ще прислухалися до пострiлiв гармат, що безперестанку салютували. Гармати були невеличкi. Точнiше крихiтнi. Вони знаходилися на самих кiнчиках носiв корабликiв. А салюти були чорного кольору, бо в честь Бабунi придуманi. Бiля гармат знаходилися по два вдавано пригнiченi матроси, святково одягненi в iдеально бiлi мундирчики, призначенi виключно для урочистостей. Один матрос обов’язково був гiдрофiльним, а iнший – гiдрофобним. Для рiвноваги несумiсностi. Вони наспiвували сумну i безкiнечну пiсеньку:
– Бухта. Гавань. Якорi.
Штиль. Шторм.
Морська вода.
А-а-а-а-а-а-а!!!
Все зникло.
Нiби й не було.
Нi бухти.
Нi гаванi.
Нi якорiв.
Нi морськоi води.
Д-и-и-и-и-и-и!!!
Куди?
Куди ми? Куди?!!!
М – и – и – и – и – и – и!!!
Цунамi, потоп. Суха вода.
А-а-а-а-а-а-а-а!!!
Кораблики являли собою суцiльнi шматки металу. Про це знав тiльки сам Дiдок. Кораблики – по формi, а по змiсту – черевики бо всерединi корабликiв знаходилися його ноги. Добре хоч не чиiсь, а дiда Дiдка.
Капiтани неквапом вели несумiснi зi свiтськими розмови в кают-компанiях. Теревенили про свiженькi новини на корабликах та покурювали трубки з льоду.
Трубки туго набитi звичайним морським туманом в перемiшку з залишками дусту iз торби Дiдка. Капiтани курили i випускали у навколишне iдкий i солодкий дим свавiлля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькi недоношенi пляшки. Зовсiм маленькi. З них ще неможливо пити. Вони росли i набиралися об’ему) напiй – копчену, морську воду.
Погомонiвши, зголосилися скурювати все, що потрапить iм до рук чи нiг, вух чи ще кудись. Все i всiх, що бiльш-менш курилося, хоча не без хворобливоi пирхоти в горлi. Все, що знаходилося в кают-компанiях i навколо них. Навiть свiй одяг. Навiть самих себе, щоб потiм знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову i випаде у виглядi опадiв на свiдомiсть.
А ще вони принципово не виходили на капiтанськi мiстки, провокуючи анархiю серед матросiв на своiх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манiю, але не величi.
Недавнiй саботаж наказiв – триматися чiтко неозначеного курсу мав результат, бо давався в знаки безглузда вiдсутнiсть плану на час iхньоi безкiнечноi подорожi.
Капiтани надмiрно не зашорювали себе реальним непорозумiнням з командами. Все тому, що дуст не постiйно потрапляв в iхнi трубки через прочиненi iлюмiнатори. Бо труiв Дiдок шкiдникiв не постiйно i рештки отрути, якi обсипалися з рослинки в перемiшку з шкiдниками не повсякчас дарували незабутню насолоду примхливим капiтанам. Тому iм доводилося курити навiть слова, що потрапляли в зону прослуховування, не зважаючи на гiгiену курiння та з сумом згадувати справжнiх конопляних скиртов’язiв.
Попри все, умовнi штрих-пунктирнi мапи Дiдка, якi лежали на пiдлогах кают-компанiй, залишалися табу для скурювання. Капiтани не наважувалися iх курити. Скурити iх – означало збитися назавжди з курсу i потрапити в зону впливу Бабунi. Отодi начувайся. Одними кораблетрощами не обiйдеться. Допомагали м’якi флюгери в виглядi половин хоботiв дiрявих слонiв. Вони зажди були в одному й тому ж положеннi аби показувати напрямок руху потоку справжнього вакууму. Хоча iнодi iх навмисне знiмали боцмани для дезорiентацii капiтанiв. Щоправда на капiтанiв це не справляло враження або ж не викликало належноi вiдповiдноi реакцii.
Зовсiм кепськi справи… Каземат довiчний означений невiдомiстю замкненого кола. Точнiше, а скорiше не кола, а iдеального багатокутника.
Час вiд часу кораблики гудiли дуже голосно гудками, як справжнi гiгантськi пароплави, омайбутнюючи реальнiсть. Лице Дiдка вiд гудiння ставало хитрим i добрим з поволокою старанно прихованоi насолоди i оминулене споминами про спотворене сприйняття самого себе. Хитрощiв додавало йому ще й хаотично-жваве перемiщення очей, носа, вух i губ з мiсця на мiсце. Мiнялися мiсцями або взагалi опинялися зовсiм десь аж на шиi чи на головi, чи на iнших частинах тiла його. Навiть на тих, що були прикритi одягом, затримуючись на певному мiсцi лише на декiлька секунд. Виправданим все оце здавалося на перший погляд.
Заборонив собi Дiдок акцентувати прискiпливу свою увагу на комусь чи на чомусь. По iншому реакцiя стала його обличчя свiдчила б про невдоволення чимось. Мiмiка його обличчя на вiщувала б нiчого втiшного. Був у нього один улюблений абсурд… Показував собi ж свою шаткiвницю для моркви. Полюбляв вiн дивитися на справжню шатковану моркву нормального морквяного кольору. Таким чином запобiгав передозуванню вiтамiну А, щоб не бути повсякчас незадоволеним всiм вiдбуванням, якi суперечили його принципам осучаснення. Посмiхався таким чином вiн нав’язливо щиро. Але почав невдовзi городити таке… що i на голову не натягнеш.
Я вже було хотiла затулити чимось собi вуха й очi, щоб не слухати й не бачити цього божевiлля. Але цiкавiсть i надiя на порятунок додавали менi наснаги й терпiння витримати всi цi випробування.
Говорив Дiдок якiсь незрозумiлi слова, але солодко i розбiрливо. Не голосно, але широко вiдкриваючи рота. Мiг не напружуючись затьмарити комусь свiдомiсть своiми витребеньками… Бо на головi в нього була заповiтна яма чорного кольору. Хоча ця обставина й додавала йому негараздiв. Цей простiр безмежний все одно залишався примiщенням для нього, бо обмежував його для всiх своiм розумiнням меж. А без всiх iнших i зайвих його iснування було недоцiльним. І чорна яма, якоюсь там штучною декоративною порожнечею. Це була б справжня вирва зловтiхи самотнiстю. А так вона справляла враження майбутньоi чорноi дiри. Жерло безоднi сконцентроване для втiхи самотнiстю.
Дуже глибока та широка, бо розмiрами не для уяви та порiвнянь. В тiй ямi вiн перiодично ховався сам, щоб не заподiяти самому ж собi якоiсь шкоди. Над головою Дiдка, якраз над ямою, знаходилася непохитна гора-пiрамiда – надмiцний алмаз, в якому сконцентрована вся органiчна сутнiсть iснуючого. Цей кристал то тужавiв до неможливостi, то ставав поступливим.
Нависала над Дiдком ця гора, будучи без вершини i без пiднiжжя. На нiй i в нiй теж iнколи знаходився ii власник, але тiльки тодi, коли не мав можливостi мати тiло. Притаманне йому таке. Гора мала iм’я, бо називав ii Дiдок вiдповiдно до цього. Звав ii – Трататата. За зовнiшнiми розмiрами була невеличкою зовсiм. А нiби над нею ще й хмара з усiеi води, яка тiльки iснувала, в замороженому станi. Свого роду льодовик, який загрозливо натякав на небезпеку. Мiг розтанути в будь який момент, не питаючи на це згоди у свого власника. Спокiйно, але майже без зайвого простору розмiстити Трататату можливiсть була в чорнiй ямi. Однаковi габарити мали. Розмiстивши гору в ямi, Дiдок втрачав яму i гору одночасно. Зникало все i назавжди. Та ще й голова ставала правильною занадто i набувала здатностi закривати найголовнiше – свiтло та темряву.
А говорити все ж продовжував i далi, навiть знаходячись у ямi своiй або на горi. Слова його всi, як на пiдбiр неправильнi. Аргументовано повiдомляв щось, не спрямовуючи конкретно на когось чи на щось. Для загалу нiби були слова оцi – всiм хто хотiв щось почути чи когось почути крiм самого себе. Хоча з усiх присутнi слухачами могли бути тiльки я, Бабуня i вiн сам – Дiдок. Все сказане ним я не пам’ятаю дослiвно.
А Бабуня взагалi не переймалася особливо нiчим, окрiм самоi себе та й то не особливо завзято. Ототожнила все з нiчим i нiяким та й продовжувала свое молiння. Хоча в кiнцi слiв своiх сказав важливе. Ім’я свое промовив чiтко. І дозволив менi вiднинi в разi необхiдностi промовляти iм’я його – Дiдок. А що це для мене означатиме не встиг сказати…
З мiркувань безпеки я все ж з презирством ставилася до деяких його нахабних слiв. Хоча б до оцих: «Протест твiй нiкому ТУТ не потрiбен… На нього нiкому реагувати».
Дiйсно – нiкому. Сказавши це, Дiдок зменшився до неможливого i став дрiбкою пiску серед безлiчi собi подiбних.
Знову з’явилася Бабуня. Тепер я чiтко побачила ii образ. Ось, яка ти насправдi, Бабуня!
Вона стояла на колiнах посеред поля i била поклони. Пришила собi свого язика до нижньоi губи. Нитками зеленого кольору. Трьома стiжками хрест-на-хрест. Завдяки цим змiнам ii молитва звучала тепер аж занадто незрозумiло. Торкалася лобом поля.
Бiльше нiкого навкруги. Нiкого. Тiльки я та Бабуня. Якась вона дуже худа. Одягу на нiй тiльки й було, що якогось брудного лахмiття.
Воно заважало iй молитися. Повсякчас обсмикувала його разом зi своiм довгим, сивим волоссям, що переплелося з ii дивною одежиною. Свое обличчя закривала руками. Спочатку вона менi не наважувалася його показати. А чи вдень це було, чи вночi… Я не знала. Всюди були чорно-бiлi смуги та сiрi плями. А ще жмутки темряви в свiтлi. Все змiшане одне з одним.
Добре, що хоч не торкалася мене своiми кострубатими руками.
На кожному пальцi ii рук i мабуть нiг прив’язанi на коротких чорних мотузочках металевi ржавi гачки. Невеличкi, розмiром з нiготь Бабусин. Кого чи що вона хотiла пiймати?
Долонi ii рук – дзеркальнi, з маленькими трiщинками. Вона бачила в них безлiч своiх вiдображень. Дивилася уважно в очi своiх вiдображень i намагалася цим вмертвити себе, бо не отримувала прощення у того, у кого його просила. Молилася сама собi. Всi ступнi нiг у неi були прикиданi землею. Перiодично вона набирала в обидвi жменi землi i посипала нею собi голову. Завдяки цим посипанням ступнi й були прикиданi. Вона поволi сипалася з голови i спини якраз на те мiсце де мали бути ступнi. А на полi не було жодноi рослинки аж поки сягало бачення, бо не росло тут нiчого, хоча земля була не зовсiм сухою. На видноколi жодноi живоi душi, навiть тварин. Тiльки духи ii намагалися знову бути пiдвладними iй. Духи смертi роiлися бiля неi i просили накормити iх бобами. Не мала нинi вона iжi для них. Боби – iжа мертвого свiту.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-misko/yiyi/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.