Свiтован
Мирослав Дочинець
Ця книга – повна захоплення i любовi розповiдь про мандри в горах iз мудрецем Андрiем Вороном, якого вже встигли назвати украiнським Сократом. Вiн жив, як дихав, власним життям явив спроможнiсть бути вiльним у свiтi, який ловить i поневолюе людину. Для сучасноi, заблуканоi серед штучних мiражiв людини свiтло його досвiду постае опорою для порятунку. Мiж рядками щирого письма живе горний дух, нурт живоi природи, правда первiсноi оселi.
Мирослав Дочинець
Свiтован
Якщо спиш просто неба, нiч не здаеться такою темною.
Прочитане в давнiй книзi.
Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вiтер, спитай небо, спитай землю – землю страждання i землю улюблену – хто ми? Ми – Земля.
Напис, вибитий у древньому храмi народу майя.
Метелик, який не хотiв вiдлiтати
Голос у слухавцi був старечий, деренчливий. Геть вицвiлий, вивiтрений часом голос.
– Пане… Не знаю, як вас називати…
– Можна й не називати. Кажiть, – приохочував я.
– Ви пишете, правда?
– Пописую щось.
– А я малюю. Все життя малюю. Щось удаеться, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очi. Ми, художники, промовляемо барвою… – слова його, як i голос, були теж безбарвнi. Слова маляра. – Я вас упiзнав на свiтлинi в книжцi… Ви вже iнший на позiр, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чiпляються оком. Розумiете?
– Розумiю, – згодився я, хоча направду не розумiв, про що йдеться.
– Нi, я вас не малював… Але я малював старого. Того дiда, що був тодi з вами. Там, на горi, пiд розложистим горiхом. Ви варили з яблук сироп.
– Мед. Яблучний мед.
– Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто вiн був?
– Хто? Я й досi цього не знаю.
– Як? Ви ж пишете про нього.
– Пишу, щоб зрозумiти. Але так доконечно й не збагнув, хто вiн був.
– Гм… Розумiю. Я теж, чим довше живу, тим менше розумiю деякi речi. І взагалi, деякi своi картини, котрi всi вважають найкращими, менi кортить затулити веретою, а благенькi етюдики в декiлька мазкiв готовий розглядати годинами. Аж очi сльозяться вiд напруження… Знаете, той портрет фактично був першим. Доти я займався розписом, декором. А коли побачив того чоловiка, руки самi засвербiли до роботи. До справжньоi роботи… Я сидiв збоку i спостерiгав. Бачив, як вiн легко торкався до всього, як пером, як пензликом. І поглядом проникливих очей, здавалося, мiг злагiднити залiзо. Хоча внутрiшньо був твердий. Був якось у собi i в просторi водночас. Це важко пояснити. Є люди, якi щось знають, i е люди, якi знають щось. Це щось i вiдчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сiв метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не вiдлiтав. Довго не вiдлiтав. Доки дiд легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зрiднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном. І там буде ця робота. Цiкаво, як би ви назвали ii?
– Хiба конче треба все якось називати?
– Такий порядок. Так вимагае виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.
– Тодi, – сказав я, – так i назвiть: «Метелик, який не хотiв вiдлiтати».
– А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому свiтi.
– Не тiльки у свiтi, але i в книгах. «Що менше слiв, тим лiпша книга», – казав вiн.
– Хто? – запитав художник.
– Той дiд iз метеликом.
– Цiкаво. Дуже цiкаво… про книгу. А про малярство… про малярство нiчого не говорив? Не пригадуете?
– Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, i, коли вийшли з ялинника на простiр, вiдкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипiв жовтогарячим дроком, мiж травами золотими змiйками звивалися пiшники, громадилися стада сiрих валунiв. Каменi були як живi: здавалося – встануть i пiдуть. А на самому сподi долини слiпуче яскрiло дзеркальце озера. Мiй супутник, той старий, витер спiтнiле чоло i сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так вiн тодi сказав. А ще говорив, що метеликiв розмальовуе Бог.
– Гарно казав. Із цим я згiдний цiлим своiм серцем… Не раз безсонноi ночi думаеш: навiщо ти все це малював? Для чого дурив когось навiяними верескливими мальовидлами? А найперше – самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, i покладеш перед Ним на порiг?
– Перед ким?
– Перед тим Верховним Малярем. Перед ким же ще? – Голос його сiкся ще глибшими трiщинами.
– Де буде виставка? – запитав я, щоб перебити сумну нуту.
– Спочатку в Братиславi. Потiм, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопiю. Тепер така технiка, що навiть волосинки вiд пензля передае, як справдешнi. Радо перешлю вам, куди скажете.
Я подякував i назвав адресу, хоча копiй не люблю. Нiяких.
Чоловiк на тому кiнцi дроту довго i важко мовчав. Нарештi зiбрався на слово:
– Тодi, коли я малював, метелик непорушно сидiв на його руцi. Аж поки я не докiнчив, не вiдтворив пензлем розпис його крил. А тодi вiн злетiв. Менi здалося, що старий щось йому шепнув. Уста за густими вусами ворухнулися – i метелик грайливо спурхнув з його руки. Як гадаете, може таке бути?
– Може, – вiдповiв я, i тоi митi звук у слухавцi обiрвався. Може, й добре, бо в таких випадках не знаеш, як прощатися.
За тиждень я й справдi дiстав бандероль. І хоч картина була на пластику, я сприйняв ii одразу – до болю знайому сильветку. Це був вiн. Його свiже, як промитi дiйки, лице, його пiднесене чоло, проникливi, мудрi очi… Вони завжди неспiшно й чiпко затримувалися на тому, що споглядали. Щоб увiбрати в себе, обгорнути предмет приязною увагою, проникнути нутряним зором у прихованi глибини. Тепер вiн дивився так на метелика, що присiв спочити на його рукав i довго не покидав прилюбне мiсце…
Був вечiр, сiдало сонце. Портрет я прихилив до стiни на столi. Мiсяць, що зiйшов над Ловачкою, скiсним променем засрiблив малюнок. І в тому прохолодному живому сяевi вiн ожив. Спочатку сивi патли чуприни й бороди, потiм очi i, нарештi, вуста, що, здалося, ворухнулися: «Доброi вам години!» Так вiн зазвичай вiтався з людьми…
Й оте благословенне лiто нiби знову озвалося теплою росою на ковзких квiтках портулаку, вiйнуло солодкавим запахом лози, в якiй ми пекли з ним картоплю.
З висоти (чи низини) своiх рокiв я вертаюся в тi днi свiтящi, що стали для мене живим намистом пiзнання. Пам'ять дивним чином зберегла iх свiжiсть, пересiявши полову пережиття.
Цi одробини спогадiв – про нього. Про того, хто рiзьбив тодi мою душу.
Злоба дня
О, моя нестримна, моя розхристана юносте! Мое кипуче ювенальне море, що весь час шукало новi живлющi струмки!
Усе найкраще приходить несподiвано. Втiм, усе найгiрше – також. Якби ми годнi наперед розподiлити в рiвних частках своi щастя i нещастя! Наш Учитель, аби пом'якшити вразливiсть нашого нерозумного тривку, заповiдав: кожному дневi – своя злоба. Себто застерiгав, що не варт бiдувати бiдою, яка ще не прийшла. Чи вже проминула. На один день достатньо й однiеi злоби-жури. І переживання, гнiв до заходу сонця мають вивiтритися iз твого серця. Та де мiг це розумiти тодi я, поривний, амбiтний, романтичний молодик, що iншу «злобу дня» обрав своiм служiнням.
Так тодi модно було називати писанину в газетах, якi, рясно нахапавши приказок iз Бiблii, запекло боролися за уми i серця, спростовуючи попасом закони тiеi ж Бiблii. У тiй армii борзописцiв був i я скоростиглим багнетом-пером, що набирало все бiльшого розгону i плiдностi. Пiдохочений читацькою увагою, я вергав на газетнi шпальти рiки словесноi повенi, повчав, наставляв, критикував, висмiював, клав на мiсце, погрожував, попереджав, давав останнiй шанс виправитися. Вищому комсомольському начальству це iмпонувало – зручно загрiбати жар чужими руками. В обласнiй молодiжнiй газетi я зажив слави вiдчайдушного фейлетонiста, який з каменя витисне iронiю i сарказм. Вельможi з партiйних кабiнетiв на це поблажливо всмiхалися крiзь зуби, мовляв, нехай собi цуцик дзявкае на короткому повiдку. Аж поки потiшний песик не цапнув за литку.
Бiдолашний редактор, блiдий, як пiзнiй гриб, хрипло кричав: «Ти, хлопче, замiрився на святе! Гадаеш, ти iх прописав? Нi, ти собi пiдписав вирок. І менi…»
То був нарис про комсорга з гiрського селища, iнвалiда афганськоi вiйни. Тямущий, iнiцiативний хлопець, але «зi своiми мухами в головi», як про нього казали в райкомi. Кiлька тих «мух» я й запустив у свiй нарис, i iх, на бiду, не вловило редакцiйне сито. Серед його смiливих, жорстких фраз була й така: «Коли партiя каже «треба», я запитую – кому?» Власне, вона i спричинила вибух. Мого героя одним махом вигнали з комсомолу й понизили з механiка до слюсаря. Редактор мав захищатися на бюро. Єдиним виправданням йому мiг бути лiкарняний, на якому перебував у день виходу газети. Надi мною збиралися градовi хмари, невблаганно наближався момент iстини.
«Тобi краще кудись зникнути, – чомусь пошепки радив редактор. – Їдь на БАМ, здайся в армiю, вчини дрiбний бешкет у ресторанi i вiдсидиш пiвроку «на хiмii»… А про газету можеш надовго забути. Вiдтепер не ти, а про тебе будуть писати. У шнуровану папку…»
І я, вчорашнiй студент, який не встиг ще натiшитися першими зарплатами й гонорарами, написав заяву на звiльнення. Забрав теку з газетними вирiзками (моi вирiзки – моi виразки!) i побрiв у гуртожиток. Не здогадуючись, що злоба дня випустила тiльки перший свiй пазур.
Переходячи мiст, я побачив на набережнiй ii. Ту, яка останнi п'ять рокiв владно жила в моему серцi, дiлячи його з газетою. Ба, навiть бiльше, – тодi я хибно вважав, що, пишучи, ти маеш уявляти свого бажаного читача. Я при цьому уявляв ii – смiхотливу чорнявку з ясно-сiрими очима i вередливими, як шийка порцелянового глечика, губами. Я писав для неi, складав слова i речення, своi головнi на той час скарби, до ii засмаглих струнких нiг. Вона вже вважалася моею нареченою, остаточне поеднання мало ось-ось оформитись. Їi двоюрiдна сестра недавно натякнула, що вiд мене чекають пропозицii. Серцем я давно поривався до цього, але обставини були ще такими сирими, нiякоi облаштованостi. Завоювавши серце дiвчини, я вiдчайдушно завойовував газету. Тепер, коли нарештi почало щось складатися, я був готовий до одруження. Але, виявляеться, не була готова вона.
Там, на набережнiй, ii пiдтримував за стан молодий чоловiк, до якого вона довiрливо хилилася. З несподiваним жалем я подумав, що нiколи чомусь не дозволяв собi з нею на вулицi такоi фривольностi. Вони всмiхалися одне до одного. Ми теж iз нею весь час смiялися. Я знав: щоб прив'язати до себе жiнку, треба смiшити ii… Але iх смiх був iнший – смiх без жартiв, просто вiд утiхи близькостi. Може, це якийсь родич, невiдомий менi, – хапався я за рятiвне припущення. Але тоi ж митi, як за зловiсним сценарiем, вони зупинилися й поцiлувалися. Як голуби – коротко, звично, нiби мiж iншим. І далi пiшли. А я вкопано стояв. І якби мiст пiдi мною трiснув i завалився – мене б це здивувало менше, нiж видиво, що вiдкрилося щойно моiм очам. Спантеличений i обiкрадений, я оглянувся довкола, нiби хтось мав менi щось пояснити. Але люди вiдчужено несли в очах своi клопоти. День заходив у полудень, заливаючи лiтеплом вуличну шамотню.
Всi кудись iшли. Я теж пiшов. Вiд чого я йшов i до чого, за чим i куди? Ноги самi повели мене в гуртожиток – едине тепер пристанище в цьому мiстi. Мабуть, я йшов iз невидющим поглядом, бо хтось iз зустрiчних гупнувся менi в плече i сказав: «Іди, йди, там тебе вже чекають». Це мене нiяк не пройняло, бо сам я нiкого й нiчого не чекав.
Бiля вахтерського бюрка стояв цибатим журавлем Скурпульон. Так ми поза очi називали вiдставника-коменданта. Пiсля того, як вiн бiля кiмнати аспiрантiв-бiологiв знайшов якогось химерного жука, настромив його на сiрничину i бiгав коридорами: «Скурпульон! Скурпульон! Обнаглелi до крайностi умнiкi. Ужо скурпульонов разводят в гуртожiтii!»
Це був ще той «боец». Якось я стояв у черзi до бочки з пивом, а Скурпульон на ящику збоку допивав котру вже гальбу. Розiмлiло клiпав такими ж жовтими, як пиво, очицями i розповiдав сажотрусу, що стояв iз велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» – «Нащо?» – лiниво поцiкавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашiзма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам iз гiтлер-югенда! Ім далi ржавiе австрiйскiе карабiни без патронов, i ета соплiвая пацанва двiнула на нас со штиками. Представляеш? Нам тоже било жалко на нiх патронов. Ми раскаталi по улiце бочки с солярой i подожглi. Гiтлерьонки iспеклiсь зажiво. Ми добiвалi iх лопатками… А потом я взял Рейхстаг. Но тебе, чадная голова, ето не понять». – «Чому ж, – мляво озвався коминар. – Я чув, що в Нiмеччинi всi щось брали. Не вертатися ж iз такого свiту з порожнiми руками…»
Тепер Скурпульон iз зловтiхою рявкнув до мене: «Явiлся – не запилiлся! Вот коробка с вашiмi вещами, комiсiонно перепiсаннимi. Можете сверiть со спiском. І чтоби через десять мiнут духу вашого здесь не било!»
Я не мав нi сил, нi бажання щось вимовити. Запитували очi.
«Что-то не понятно? – чвиркав слиною Скурпульон. – Ізвольте – об'ясню». – Дiстав аркуш, дмухнув чомусь на нього. – «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стене вверенного мне гуртожiтiя бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожностi прi масовом бросанii с окон зажжонних газет в связi с победой кiевского Дiнамо в футбольном чемпiонате. Даже еслi ето i плод разгiльдяйства, оно преступно по сутi i кроет в себе полiтiческiй подтекст. Ізходя iз етого, совет гуртожiтiя постановiл лiшiть всех подозреваемих в содеянном права прожiванiя. Спiсок прiлагается. Деньгi, уплоченние вперьод, не возвращаются».
Я в списку був тринадцятим. Ну, звiсно, яке ще могло менi випасти число!?
«Давай-давай! – Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробiтний. – І скажi спасiбо, что на дворе сейчас другое время, а то загремел би ти годков етак на петнаццать, а может, i вовсе стал би под стенкой, на которой флаг вiсел…»
Я не подякував, бо мене не зворушував час надворi. Зате надворi було бiльше повiтря, якого менi гостро забракло. І я хиткою тiнню просочився крiзь залiзну вертушку дверей.
На вулицi чомусь обернувся i глянув на стiну. Там iз закiптюженоi цiвки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабiч центрального входу висiли завжди – i в свята, i в буднi. Один iз них згорiв i був замiнений на новий. Зате в мене продовжувало щось горiти всерединi. Дiймала згага i спрага. Я рушив до кiоску. Тут мене наздогнала вахтерка i мовчки простягла папiрець. Телеграма. Я пробiг очима блiдi, танцюючi рядки: «Вiйськових маневрах Двiна загинув…»
Я не хотiв читати далi, зiбгав папiр у жменi, нiби його не було. Нiби адресувалося не менi – я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто мiг загинути на Двiнi. Недавно вiн написав менi звiдти листа. Найближчий мiй друг, ще зi школи. І в унiверситет ми поступили разом. Вiрнiше, вiн пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсiм його. Чи то пак, зовсiм не його. Тому пiсля унiверситету й завербувався в армiю офiцером полiтвiддiлу – вiдвойовувати свою долю. Не хотiв бiльше дурити себе, «дотягуватися» до мене…
А мое серце, мабуть, таки належало трьом: слову, iй i йому, моему сердечному друговi. Тодi я ще не знав простоi iстини, що особисте щастя – це спiлкування з близькими тобi по духу. І давне слово «совiсть» це i е «вiсть» про iснування десь спорiдненоi душi, про пов'язанiсть вашу невидимими нитками. І що правдива радiсть – це радiсть у буттi iншого. Со-вiсть: со-братня, со-радiсна вiсть, що йде вiд душi до душi…
Менi це невдовзi вiдкрив чоловiк, що називав себе Свiтованом. І ця повiсть, власне, про нього.
Нас б'е те, що найдорожче для нас. Слова на сiрому поштовому паперi добили мене остаточно. Коли нас заскакуе якийсь клопiт, ми спрямовуемо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха – душа розриваеться мiж ними. А коли одночасно три-чотири – душа завмирае в сум'яттi. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповiдав нам: кожному дню – своя злоба. Приймай не бiльше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..
Я пiшов набережною. Рiка текла в один бiк, людський потiк – в iнший. Липи скрадливо шумiли щось про свое. Рiка нагадала менi, що я хочу пити. І я зiйшов через борщiвник до зарiнку й напився навколiшки, як звiр. Вода принесла на мить якусь яснiсть. Я зрозумiв, що не маю куди йти. І не хочу. Я лiг у траву i заплющив очi, бо повiкам було важко навiть клiпати. Нiчого не думалося, спалахували й мерехтiли якiсть обривки картин, тiснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потiм я спав. Довго спав – решту дня, вечiр i цiлу нiч. Але сон цей не був сном – я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очi. Трава холодила тiло, одяг був мокрий вiд роси, i розпашiле обличчя було мокре. Я облизав губи – солонi. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча ранiше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок вiд рiки, i з моiх очей текла iнша рiка, що починалася десь у задубiлих грудях, у скам'янiлiй душi. Рiка гiркоти.
Потiм прийшло щось живе, обережно дихнуло менi в лице, облизало його. Гумовi губи, шерехатий лагiдний язик. Пес, а радше кiнь чи баран, – цi тварини люблять сiль. Гiркоi солi на моiх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пiшла собi, а я добував нiч. Нiч, що днiла в менi i не вiщувала нiякого просвiтку дня.
Але день прийшов. Перший промiнь лизнув росянi стебла, ковзнув моiм остудженим чолом, зарожевив пергамент повiк. Зацокали об брукiвку пiдбори перших пiшоходiв. Я зiбрався на силах i пiдвiв свое очужiле тiло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знае куди йти, йде на вокзал.
Неподалiк вiд гуртожитку першим, кого я зустрiв, був Толя. Ми жили в одному блоцi. Вiн вертався з нiчноi змiни. Неголений, невиспаний, але з незмiнним блиском в очах. Толя був iнженером i комсоргом, з тiеi ж когорти непримиримих, що й мiй герой-афганець, з якого i зчинилася ця шура-бура.
– Старий, я про все в курсi, – крикнув Толя звiддалiк. – Що тут скажеш? Я не люблю лiрики, менi легше пояснювати речi фiзикою, законом опору матерiалiв. Ти перейшов температурну межу, перегрiв систему. От вона й витискае тебе iз себе…
– Ну i що в такiй ситуацii радять твоi Менделееви-Клапейрони? – мляво запитав я.
– Що? Потрiбно тимчасово випасти в осад, щоб набути новоi концентрацii. Сiсти на дно.
– Вважай, що я вже на днi, – зiтхнув я. – На дуже глибокому днi.
– Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрiбно для того, щоб вiдштовхнутися вiд нього.
– Це фiлософiя тих, хто весь час на плаву.
– Це фiлософiя мого дiда. Послухай… – пiсне з ночi обличчя Толi посвiжiло радiстю. – Дiд – ось у кого тобi можна перекантуватися. Ви обое нiмураки, зайвим словом один одного не притiсните. Та й дiд бiльше в хащах пропадае, нiж дома. У нього спокiйно, нiхто туди не потикаеться. Читай собi, пиши, горобцям дулi показуй.
– Що за дiд? – поцiкавився я для годиться.
– Дiд Андрiй. Правда, вiн менi не зовсiм дiд – бабин брат. Та ти його знаеш. Ми з ним щепили на дачi твого редактора дички. Ти ще тодi сказав: «Дiдо-Всевiдо, як iз казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патрiархальщина!»
Я згадав того дiда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрi. Чимось схожого на Хемiнгуея, але нiскiльки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутнiстю.
– Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого дiда, скажу: «Вам привiт вiд Толi!» А далi що?
– А нiчого. Пес пса вiтрить. Це, до речi, його приповiдка. Вiн iз тих, яким нiчого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.
– За що?
– А нi за що. Хiба тебе в один день випакували з редакцii i гуртожитку за щось? І хiба не ти менi колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокуе не в ногу з бiльшiстю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не пiднiмаеться з бiльшiстю рук, цю руку треба вiдтяти. Якщо цвях вилiзае своею шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тодi подумав, що це з Бiблii. А виявилося – Дзержинський… Не тели iжака, старий. Я дiло кажу.
Я гнiтив у собi сумнiв, скорiше вiд утоми мозку.
– Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вiкна для дiда пакет – батарейки, леза, олiвцi, сiрники…
– Дивися, щоб сiрники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останнiх сил. – Бо тодi пiдемо до дiда обое.
Толя весело заiржав i плигнув у гуртожиток.
Попова гора
Взагалi свiт того дня смiявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли пiдiйшов до живоплоту непоказноi господи на горi, яку називали тут Поповою, або ще по-iншому Розрадою-горою, – пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою пiд пахвою.
– Я приятель Толi. Менi б кiлька днiв перебути. Якщо можна… Я заплачу.
– Ти вже плакав днесь. Може, доста?
Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевiзника, що звично вiдкликаеться до того, кого мае переправити на той бiк. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пiшов за ним.
– Дизель за Чопом перегрiвся, – мимрив я за його плечима. – Мусив пересiсти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал i довго шукав мостик… А тут дачi, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу…
– Головне, що прийшов, – сказав старий i простягнув менi горнятко води. – Ти дома.
Цi слова оглушили мене спокоем. Густим, дивовижним спокоем. Схожим чимось хiба на вечiрне кумкання жаб у дитинствi, на сюрчання цвiркуна в бабиному запiчку. Я пив iз глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той спокiй. Призабутий спокiй, десь розхлюпаний, загнаний за решiтку муштрованих нервiв. Тепер я його жадiбно заковтував у себе. Охлялi пальцi не втримали недопите горня i воно вислизнуло. Але не впало – дiдова рука пiдхопила його. Вiн неначе засоромився цiеi несподiваноi спритностi. Приплющив повiки i ворухнув устами. Я радше прочитав на них, нiж почув:
– Спочинь з дороги.
І я спочивав. Це був не сон, не вiдпруга, не вiдпочинок, а саме – спочинок. Тодi я ще не знав закону слiв i лiтер: що дрiбна буквиця, ii присутнiсть чи вiдсутнiсть наскрiзно i глибинно мiняе питому сутнiсть слова. Вiдпочивають вiд чогось, вiдходячи вiд нього, вiдпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забуттi, як немовля, в кубелечку спокою. Вiн сотався тут iз усього: з дощатого склепiння, затемненого часом, iз глинобитноi долiвки, притрушеноi «лугом», iз плодiв айви на скринi, поцяткованiй шашелем, i з самого потойбiчного скрипу шашеля, ще й iз тугоi домотканоi верети, що пахла вiтром. Я хотiв насититись тим спокоем i за вчорашнi днi, i на прийдешнi. Як та дитина.
Але вставати ж треба. Коли я пiдвiвся i вийшов надвiр, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще бiльше плуталися думки. Та гiрше було iз серцем – наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрiлися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невiдь-звiдки вирiс у потрiбну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину i приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нiгтем шкiру, примушував кашляти. Тодi кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сiни. Вернувся зi ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потiм розтирав менi груди чимось шорстким i масним. Уважливi його пальцi м'яко проникали аж до кiсток.
– Проблема з легенями? – кволо поцiкавився я.
– Чому питаеш?
– Бо знаю трохи анатомiю. Там легенi знаходяться.
– А я знаю, що душа, – сказав вiн тихо.
– Ви лiкуете душi?
– Я нiчого не лiкую. Лiкуе Господь.
– Тодi навiщо ця мазь?
– Бог вкладае нам помiч у руки. Се тминова олiйка. Вона розм'якшить набряк i пригасить пал у грудинi. – Старий вiдiйшов, але за три кроки обернувся. – Серце чуеш?
– Так. Щось його затисло.
– Розумники, – буркнув вiн. – Усi бiди скидаете на щось i на когось. І сим рвете собi серця… Чуеш, хлопче, вiдпусти серце на волю. Куди лежить, туди най бiжить…
– Нема куди йому вертатися.
– Я не кажу, щоб верталося. На зворотнiй дорозi ламають ноги, а на мисленiй – голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простiр i путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться i тебе поведе…
– Куди? – байдуже спитав я.
– Не твоя жура. Твое дiло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, пiд гойним горiхом. Листя пустить росицi на губи не бiльше, нiж тобi треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'е гiрчаву. Инше з воздуха собi тягни. Дихай, як циганський мiх, радо, глибоко i ситно. І вивiтриш сажу, що забила… як кажеш… легенi… Тодi й душi засвiтае. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботi. У мене таких як ти ровта i малий возик. Спи!
І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрii… Анатомiя, легенi… Виiденi душi, прости Господи».
Так i було. Я лежма перебув у дрiмотi три днi. Вставав лише для того, щоб випити зеленуватого молока. Оси будили мене, злiтаючись на мед. Просiянi крiзь крону променi теплим квачиком малювали менi золотi поворози на повiках, лоскотали губи, як збитошна Помона, богиня садiв. Дихалося дедалi легше. В душi проростала тонка травиночка надii.
Дiда я побачив на четвертий день. Вiрнiше, почув зi свого ложа. Вiн iз кимось розмовляв: «Дiвойко, ти днесь дуже кукiбна. Що за празник маеш? Ану покажи свiй лайбик». Чорна бiлка стрибнула на вкопаний у землю стiл, за яким вечеряв старий, i кумедно пiдняла лапки. Вiдкрила бiле жабо на грудцi. «Пара-а-а-ада! – похвалив вiн ii. – Та де свято, там i танцi. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», – дiстав двома пальцями сушену сливу i показав бiлцi. І сталося диво: звiреня затупцяло на заднiх лапках, крутнулося, пiдмахуючи хвостом. Із несподiванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Бiлка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тодi, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знiчено повернувся до своеi вечерi.
– Як дишеться? – запитав мене перегодом.
– Добре. Помпа лiпше працюе, – дурнувато вiдповiв я словами нашого редакцiйного водiя.
– Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своiй мудрiй службi нiякий орган не рiвняеться йому – нi голова, нi жолудок, нi нирки, нi черево, нi легенi. Всi органи безнастанно, i вдень, i вночi, в роботi. А серце розмiрюе сили навпiл: скiльки в напрузi – стiльки в розпрузi. Якби й ми так по ньому жили – в мiрi i мирi! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й цiле наше тiло, яке воно живить i повнить силою. І так би воно й було, якби ми самi не тягли в серце руйнацiю.
– Як це?
– Серце зношуеться злобою. Сирiч – гнiвом, гордощами, заздрiстю, невiр'ям, непрощенням. Се забивае серце намулом, а той розноситься по всьому тiлу. І чоловiк, як замулена криниця, чахне. Звiдси i всi немочi.
– Я не хворий. Але звiдкись ця втома… Хоча останнiм часом я майже нiчого не робив.
– Втома не вiд перероблення, а вiд переситу чи недоситу, вiд переступлення Закону. Якщо вiн е в нашому серцi, то оберiгае нас i веде, а якщо нi – то самi м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюеться беззахисна душа.
Кортiло щось запитати, але я не важився. Сидiв проти нього пiд пахучим шатром бузини. Коник стрибнув менi на плече i завмер зо страху. Заходив у сад вечiр. Бiля нiг хнюпилися полишенi сонцем квiти курячоi слiпоти. Зате ромашки яскрiли жовтими зiницями. Менi кортiло щигликом збити коника, зiрвати ромашку i встромити межи зуби. Але дивно: бiля цього чоловiка я не мiг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливiсть.
Сад виглядав напiвдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримiтити, як ходить садом господар – ступае сторожко, як кiт, не натоптуе стежин (скрiзь однакове буйнотрав'я), обходить табунцi благеньких квiтiв-самосiвок. Де-не-де в травi зачаiлися валуни, сiрiли спинами, як заснулi черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий iх не вивергне i мох iз них не здере. Де я мiг знати тодi, що в засуху вiн навiть поливае цей мох. («Яка не е, а теж трава Господня»).
Але тодi менi пекло свое, i нарештi я здобувся на запитання:
– Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?
– Либонь, найбiльше. Якщо заздрощi коростою роз'iдають серце, то нехiть прощати висушуе й огiрчуе його.
– Отже, я маю прощати тим, котрi за один день мене знищили? Вiроломно забрали роботу, житло i двох найдорожчих менi людей. Без особливих причин. Прощати?
– Прощати! І не через день, а сеi ж митi. Але, будь ласкавий, посунься вбiк – ти топчеш руминчик.
Я посунувся на лавицi, дивуючись уголос:
– Як ви це побачили за стiльницею?
– Вчув запах м'ятого цвiту. І ти вчися в трави.
– Чого вчитися? – здивувався я.
– А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квiточку, вона вiддае аромат. Ось вiн – сенс прощення. Трава до сього дiйшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас нiхто не випробовуе – се прокляття.
– І ви прощали своiм лиходiям? Прощаете iм усе?
– Прощав, i тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходiйства.
Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного дiда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А вiн, обнявши мене проникливим поглядом сiрих очей, провадив далi:
– Я не знаю твоiх кривдникiв, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немае i не буде людини, яка б заслуговувала тiльки осуду чи виправдання. Часом i святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твое звiльнення, твоя найбiльша перемога. Хоч би весь свiт повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.
Одиниця у великiй реестратурi неба
Менi залишалося слухати й вiрити. Тодi я ще не знав, що цей чоловiк поважного вiку, але без слiдiв часу на обличчi, говорить не пустопаш; що свiт не раз i не двiчi брав його в залiзнi клiщi. І то не один свiт. Тi свiти завалювалися один за одним, а вiн сидiв тут, на заповiтнiй лавчинi, з облатками цвiту на раменах, i бджола вмиротворено дзумiла в його бiлiй бородi. Їй там було притульно.
…Я не спав майже до ранку. Нiч повзла слимаком. Трава в мiсячному поливi застигла, нiби вiдлита з металу. Моя повна думами голова теж обважiло впала на груди, але душi було високо. Кортiло навернути якiсь добрi спомини, обходячи бомбовi ями. І виплив чомусь рядок iз мого останнього нарису про опального афганця: «Я – одиниця у великiй реестратурi неба». По правдi, хiба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеiст на додачу?! І якого я пiсля цього хочу ставлення до себе?! Дурiсть – дар Божий, але не варто ним зловживати. Бiсмарк, здаеться, сказав.
«Що ж, пробачте менi, шановнi-нешановнi товаришi! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тодi не було природним.
Потiм я лежав без думок, укритий небом, i зорi, здавалося, ворушилися в волоссi. Поснула вся жива дрiбнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, i я теж заснув.
Уранцi я прохопився вiд якогось звуку – скрипнула капура (так називають тут хвiртку). Старий iшов двором iз глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:
– Файно спалося? А я вже снiданок виходив, – поклав на стiл посуд iз самокишем.
Потiм ми iли його з мамалигою i бринзою. Дiдовi слова про снiданок були й для мене пiдказкою, що харчi треба вiдробляти. Я попросив, щоб вiн дав менi якусь роботу.
– До чого руки просяться, те й роби. Зайнятiсть – се найлiпшi й найдешевшi лiки.
Спершу я прибрав маленьку столярню, протер вiконце, зiбрав тороки павутини, вигрiб стружку i тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, нiяке iнше вдобрення iй так не годить». Потiм я взявся за живоплiт – густi, дрiмучi заростi молодого грабника, ялинника, чагарникiв i лози дикого винограду. Огорожа була така щiльна, що iжаки, птицi i шершнi влаштували собi там гнiзда. Сполохав навiть вужа. Я рiвняв стовбури й пiдрiзував кущi, щоб надати iм якоiсь форми, ошатностi. Щось подiбне я бачив в iталiйських фiльмах про мафiю. Метр за метром я перелицьовував дрiмучу гущавину в подобу зеленого паркану. І сам увесь зазеленився соками, до паморокiв наситив легенi терпким запахом свiжих зрiзiв.
До кiнця першого дня був упораний вiдрiзок живоплоту на якихось двадцять крокiв. Обдряпаний i обкусаний, сiв я до заробленоi вечерi.
– Красно, – зронив дiд короткий присуд. – І деревинi продих, i взору втiха. Око любить приволля, щоб не чiплялося за стрiхи й огорожi. Коли очам простiр, тодi й душа не замикаеться. Я довго никав, доки напав собi цю хижку на горбi. В давнину тут посiдали княжi винарi.
– Гарнi мiсця, – згодився я. – Доки сюди пiднiмався, зустрiв ще кiлька старих садибок.
– Мiсце не до мiсця. Менi сей посад показали птицi.
– Птицi? – здивовано перепитав я.
– Ай. Я йшов за ластiвками – i прийшов. Ластiвцi любо там, де чистий воздух. Не просто свiжий, а доконечно чистий. Розумiеш? Вiдчуваеш, який тут люфт?
– Так. А хiба iншi птахи не люблять чисте повiтря?
– Птицi як люди, до всього обвиклi. Взяти галок, то вони гуртуються там, де нечистий воздух, недобрi мiсця. Навiть худоба iх обминае… Але воздух ще не все. Жити треба при добрiй водi. Менi теж показали ii птицi. Правда, не живi.
– Як це?
– Ну, звично як. Птиця чуе свою кончину. І летить до води, до доброi – лiсовоi чи горовоi. Аби в затишшi, змочуючи дзьоб, тихо вiдiйти. На добрiй водi вона ще потягне якийсь час. Тому чим ситнiша вода, тим бiльше в окрузi джерела пташиних кiсток. Розломиш кiсточку, роздробиш ii камiнцем – i збагнеш повноту води. Чи все в нiй е те, що треба нашим кiсткам i нашому мозку?! Так я надибав свою криницю. І сей осiдок. Бо якщо птицям небесним тут утiшливо вмирати, то й чоловiковi спокiйно жити…
Я спрагло слухав його, приголомшений простою, але якоюсь прихованою правдою. Правдою про цей живий свiт, у якому все суще ув'язане в едине вселенське намисто. І кожна та мiзерна намистина е рiвновеликою одиницею у великiй реестратурi Неба. Так ось про якi речi мовчав цей дивний дiдуган, i тепер спроквола вилущуе iх, наче насiнини з кленовоi лопатки-стручка. Так ми в дитинствi роздирали тi гнучкi пластини, вилизуючи помiж зерняток гiркувато-солодку смолку, вiд якоi аж язик терпнув. Бо ласощi природи, як i смак iстини, мабуть, однаково солодкi i гiркi водночас.
– Хто вам вiдкрив цi потаемнi речi? – запитав я наiвно.
– Вони не потаемнi. Вони на поверхнi i в глибинi – в менi i в тобi. Рiвняй себе по природi. Тодi не порушиш ii мудроi рiвноваги. І стоятимеш пiд сим невидимим коромислом твердо i рiвно. І душа буде ходити рiвно. На вiчних своiх дорогах.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/miroslav-dochinec-11230628/svitovan/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.