Високi тiнi
Лiан Луа
Лучезар i Власта Цион – дiти зi щасливоi, середньостатистичноi та цiлком звичайноi родини, де пануе любов i взаеморозумiння. Як будь-якi брат та сестра, вони сваряться через найменшу дрiбницю, однак, нiколи не перечать батькам i наполегливо вчаться. Закiнчивши школу, Зар вступае до Чернiвецького унiверситету та полишае рiдне мiсто – Кам’янець-Подiльський. У цей час вiдбуваеться страшна трагедiя – iхнiх батькiв жорстоко вбивають у власному домi. Артур Вольф – власник дитячого притулку «Вовчий дiм», загубленого десь у Карпатських горах, забирае дiтей пiд свою опiку. Коли Властi виповнилося вiсiмнадцять рокiв, Артур призначае Зара ii наставником i вимагае взяти сестру як стажистку на розслiдування вбивства молодоi дiвчини Алiни Кравчук, яка стала жертвою невдалого пограбування. Через глибоку повагу та вдячнiсть за шестирiчне пiклування, Зар не смiе перечити Артуру, тому неохоче пiдкоряеться його бажанню. Пiд час розслiдування з’ясовуеться, що вбивця Алiни Кравчук – це та сама людина, яка вбила батькiв Зара та Власти. Навiть бiльше, вони розумiють, що ця людина належить до таемноi могутньоi органiзацii «Лiга Королiв Свiту», яка полюе на людей iз надможливостями, аби винищити iх.
Лiан Луа
Високi тiнi
Глава перша: «Вовчий дiм»
Чисте повiтря було не торкнене мiським смогом. Первозданна природа розкинула тут своi буйнi володiння.
Обличчя Власти пестили променi пiзнього сонця, що потопало в горах. Вогнянi лiнii посмугували небозвiд теплим апельсиновим вiдтiнком, обводячи хмари золотом. Із пiднiжжя гiр сповзала бiла мла, повiльно розтiкаючись лугами, глибокими озерами, стрiмкими рiками. З туману виринали гострi верхiвки пишних ялин i спрямовувалися вгору, до перших зiрок на темнiючому небесному полотнi.
Вiтру не було, але повiтря потроху ставало свiжiшим. Прохолода зганяла Власту з ii уподобаного мiсця на пагорбi, i вона була змушена скоритися. Перш нiж пiти, дiвчина ще раз окинула оком горизонт. Ось уже майже шiсть рокiв вона спостерiгала за тим, як пори року змiнюють тутешнiй пейзаж. А коли вона вперше зiйшла на цей пагорб, холодний зимовий ранок лякав мертвою тишею.
Власта глибше натягнула на голову капюшон, ховаючи великi синi очi, i поблукала через лiсовий гай в’юнкою пiщаною стежкою в той бiк, де крiзь гiлки дерев пробивалося свiтло. Йшла дiвчина неохоче, похнюплено копаючи ногою шишки. Невдовзi вона вийшла до староi, але доглянутоi конюшнi. Помiтивши бiля коней старого Родомира, Власта обережно подалася назад, а потому завернула за стайню з боку лiсопосадки.
Дiставшись до алеi, вона попрямувала через сад. Серед квiткових клумб бiлiли пишнi абрикоси, вишнi i осипалися рожевим снiгом сакури, над якими вивищувалися темно-зеленi шпилi готичноi будiвлi. Кам’яна споруда нагадувала будiвлю старого европейського навчального закладу з костелом у центрi. Ось тiльки храму в цьому мiсцi нiколи не було, а масивнi дверi у формi арки вели до величезноi парадноi зали. Високi вiкна проливали багряне свiтло на стiни, обшитi панелями темно-червоного кольору. Гострi нiшi проходiв i колони були прикрашенi золотистою рiзьбою, а зi стелi звисали масивнi яруснi люстри.
Це був приватний дитячий будинок, який збудував Гуго Вольф, дiд нинiшнього господаря – шiстдесятидвохрiчного Артура Вольфа. Персонал будинку складався iз семи вчителiв, якi викладали по три-чотири предмети, кухаря – добродушноi жiнки iз пишними формами на iм’я Сара, трьох молодих служниць i дворецького Родомира, що також виконував ролi конюха i садiвника. Благородний пан Артур утримував сiмдесят три дитини рiзного вiку: найменшому нещодавно виповнився рiк, а найстаршим був двадцятитрирiчний брат Власти – Лучезар. По сутi, не можна було з упевненiстю сказати, що вiн жив у цьому домi, оскiльки бiльшу частину часу хлопець проводив у вiдрядженнях.
Артур Вольф замолоду був спiвробiтником правоохоронних органiв, а опiсля став успiшним приватним детективом – одним iз найкращих у краiнi. Коли його батько пiшов на той свiт, Артуру довелося продовжити сiмейну справу i повернутися в дитячий будинок, що отримав назву «Вовчий дiм». Але пан Артур не залишив колишню сферу дiяльностi i взявся виховувати наступникiв, яких вiн обрав серед дiтей Вовчого дому. Наразi трое його повнолiтнiх вихованцiв, до числа яких входив брат Власти, непогано давали раду питанням, якi надходили Артуру.
У параднiй залi Власта зустрiла трьох дiвчат на рiк або два молодших за неi. Вони смiялися i жваво щось обговорювали, але з ii появою принишкли. Опустивши голову, Власта поквапилася перетнути кiмнату, але не встигла дiйти до сходiв, як одна iз дiвчат гукнула ii. Власта зупинилася i похмуро поглянула на дiвчину, що пiдбiгала, але та приемно усмiхнулася i спитала:
– Скажи, будь ласка, коли приiде Лучезар? – Їi голос звучав привiтно, але Власта чудово розумiла, що це прикидання.
– Не маю жодного уявлення, – процiдила крiзь зуби вона, пiднiмаючись сходами.
Лучезар був загальним улюбленцем. Зграi шанувальниць цiлодобово млiли бiля дверей до його кiмнати, iз завмиранням серця чекали його повернення. І не дивно: високий красень, синьоокий блондин, талановитий, розумний i смiливий, добрий до всiх i з усiма ввiчливий. З якого боку не глянь – земне втiлення янгола. Поруч iз ним Власта нагадувала мале чортеня. Ззовнi вони були дуже схожими: той самий колiр волосся, тi самi очi i форма обличчя, однак Власта завжди одягалася в чорне, наносила темний макiяж, була замкненою, тихою i грубою з усiма, з ким була змушена заговорити. Їi всi недолюблювали, але ставилися до неi терпляче через повагу до брата.
Здiйнявши очi, Власта помiтила, що iй назустрiч iде Надiн, донька Артура Вольфа. Цiй жiнцi було трохи за тридцять, але виглядала вона старше своiх рокiв, оскiльки ii убрання були старомодними – типова вчителька.
– Власто, ти зробила домашне завдання? – поцiкавилася вона з докором, що майнув у голосi.
Надiн була талановитим хiрургом, втiм кiлька рокiв тому вона покинула свою кар’еру i переiхала у Вовчий дiм, аби допомагати батьковi. З того часу вона викладала дiтям бiологiю i анатомiю.
– Нi, – сказала руба Власта, незворушно продовжуючи пiднiматися сходами.
– Власто, скiльки ще це триватиме? – прошипiла iй услiд Надiн. – Зрозумiй же, це дуже важливо. Тобi цього року потрiбно вступати до унiверситету.
– Нiкуди я не збираюся вступати, – флегматично пробубонiла собi пiд нiс Власта, однак та почула ii.
– Сидiтимеш на братовiй шиi?! – прогримiла вона так, що задзвенiв кришталь на люстрi. – У тобi немае анi краплi самоповаги!
Власта не змогла пропустити повз вуха цi слова. Вона повернулася i, пiдiйшовши впритул до панi Надiн, видала зi злiсною посмiшкою:
– Мiй брат не скаржиться. А вам робота з дiтьми явно йде не на користь. Аж надто нервовою ви стали. Та й замiж вам уже давно пора.
– Що? – Брови Надiн злетiли, i вона приголомшено завмерла.
Перш нiж жiнка прийшла до тями, Власта поквапилася пiти геть. Опинившись у своiй кiмнатi, вона зняла важкi черевики i знесилено повалилася на лiжко.
«Цi три дiвицi все чули, – раптом усвiдомила Власта. – Завтра новиною дня буде моя сварка з Надiн. Впевнена, вона дасть менi науку гарних манер. І… буде права».
Власта трохи пiднялася i подивилася у вiкно. Їi кiмната була на останньому поверсi будiвлi, завдяки чому iз вiкна розгортався заворожливий пейзаж. Сонце вже сховалося, але хвилястi обриси гiр досi чiтко видiлялися на фонi потемнiлого неба. Вона раптом згадала свое рiдне мiсто – Кам’янець-Подiльський. Його вузенькi вулички, середньовiчнi будинки, храми i величну фортецю зi шпичастими вежами. Мiсто завжди шумiло, яскрило життям i свiтлом. Властi подобалося бути його частиною.
Батько Власти працював гiдом i часто брав ii з собою на екскурсii. Вона сотню разiв чула його оповiдь про iсторiю мiста, але продовжувала щоразу iз захватом вловлювати кожне слово. Спогади про це наповнювали ii серце теплом.
«Такi щасливi сонячнi днi. Мое дитинство»… – Цi слова вiдлунили в ii головi i викликали страшний спогад: картину, яка поверталася до неi щодня, знову i знову. Спогад вривався в ii думки i пробiгав перед очима настiльки реалiстично, немов Власта на долю секунди поверталася в минуле, у той фатальний день майже шiсть рокiв тому.
Був вiвторок… Так, щовiвторка вона ходила пiсля урокiв на заняття з гiмнастики. Коли вона поверталася додому з батьком, уже було темно. Заснiжене мiсто блищало iлюмiнацiею. Лучезар тодi жив у Чернiвцях, оскiльки вчився на першому курсi унiверситету.
Той вечiр… У передпокоi батько зняв iз неi пальто, шапку i взуття. Вона обняла i поцiлувала маму, взяла портфель i побiгла у свою кiмнату на другому поверсi. Та не встигла вона зiйти зi сходiв, як почула пронизливий крик мами. За ним долинули глухi звуки падiння якихось речей i дзвiн потрощеного скла. За мить Власта побачила маму, на обличчi якоi застиг панiчний страх. Вона бiгла до неi i кричала, щоби та негайно сховалася, але Власта була приголомшена i не могла зрушити з мiсця.
Їi мати, спотикаючись i падаючи, пiднiмалася сходами. І раптом Власта помiтила, що по стiнах поповзли тiнi. Страхiтливi темнi лiнii звивалися наче змii i тягнулися до ii мами. Якоiсь митi iз тiней вирвалися довгi чорнi руки, кривi i кощавi. Вони схопили маму i нещадно потягнули ii сходами назад у вiтальню.
Власта випустила з рук портфель i помчала слiдом за мамою. На пiвдорозi вона побачила у вiтальнi чоловiка в чорному пальто. Мама лежала бiля його нiг, а десятки рук притискали ii до пiдлоги. Щосили вона прокричала Властi: «Бiжи!», а за секунду чорнi руки зламали iй шию.
Власта зацiпенiла, припинивши дихати. Їi погляд був прикутий до мами. А потому вона почула шурхiт: руки поповзли до неi, неквапливо видираючись по стiнах i сходах. Їi ноги пiдкосилися, i вона присiла, щосили схопившись за поруччя. Серце виривалося з грудей, а страх розкривав очi дедалi ширше. Чоловiк непорушно стояв у вiтальнi. Здавалося, його жорстокi очi виблискували, як у хижака, а посмiшка нагадувала звiриний вищир.
Раптом почувся свист гальмуючих шин, i у вiкна вiтальнi вдарило свiтло фар. Незваний гiсть сполохав вбивцю, i той миттю зник у своiй тiнi, що висiла на стiнi #769;. Почулися квапливi кроки, але Власта нiкого не побачила, оскiльки втратила свiдомiсть.
Природно, нiхто не повiрив ii словам. І навiть Лучезар вважав, що все, побачене нею тiеi митi – захисна реакцiя мозку на жорстоку реальнiсть.
– Може бути, вiн правий, – прошепотiла Власта, вириваючись iз похмурих лабiринтiв своiх думок. Вона помiтила, що в кiмнатi посутенiло, i поквапилася увiмкнути нiчник, що стояв на тумбочцi бiля лiжка. Вiдтодi Власта боялася темряви. У грi тiней iй увижалися чорнi руки, що повзуть, аби вбити ii.
На очi набiгли сльози, вона витерла iх рукавом i поклала голову на подушку. У ii поле зору потрапив бiлий плюшевий зайчик. Вона схопила його за вухо i притягнула до себе. Обнявши м’яку iграшку, Власта скрутилася бубликом i закрила очi, намагаючись заснути.
З-помiж усiх дiтей у Вовчому домi, тiльки в неi була окрема кiмната, – ще один привiлей, яким вона була зобов’язана брату.
Лучезар поставив машину в гараж, дiстав iз багажника сумку i попрямував у дiм. Старовинний пiдлоговий годинник у параднiй залi показував по першiй годинi ночi. У тишi його кроки вiдлунювали коридорами старого особняка.
Пiднявшись на останнiй поверх будiвлi, Лучезар занiс сумку у свою кiмнату i, не затримуючись, попрямував у кiнець коридору. Тихо й обережно вiн зайшов в останню кутову кiмнату, у якiй на двоспальному лiжку спала Власта. У нiчному напiвмороцi ii гладенька шкiра здавалася мармуровою. Довгi, злегка виткi кучерi вiялом лежали на подушцi. Вiд коренiв i до вух ii волосся блищало рiдним вiдтiнком – холодним попелясто-русявим, а нижче воно було недбало пофарбоване в чорний колiр.
Кiлька хвилин Лучезар милувався гарним обличчям своеi молодшоi сестри, а потому лiг поруч iз нею.
Власта завовтузилася щокою по подушцi i сонно розплющила вii. Побачивши брата, вона ласкаво усмiхнулася i, наблизившись до нього, тикнулася лобом йому в груди.
– Я страшенно скучила, – нерозбiрливо прошепотiла вона.
Лучезар обiйняв ii i вiдповiв:
– І я скучив за тобою. Спи спокiйно. Я буду поруч.
Зранку в дверi голосно постукали. Власта незадоволено замугикала, сильнiше скрутилася клубочком i накрила голову плюшевим зайцем. За хвилину стукiт повторився, i тодi Лучезар зiштовхнув Власту з лiжка, щоби та вiдчинила дверi. Мляво пiднiмаючись з пiдлоги, вона сердито бубонiла щось собi пiд нiс, мов бабця. Жбурнувши в брата зайця, Власта рушила до дверей ходою зомбi.
На порозi стояла Неллi: струнка, висока дiвчина з бездоганною поставою i прегарним макiяжем. Власта колись чула, що вона безнадiйна перфекцiонiстка, й iдеально напрасованi складки ii спiдницi промовляли про достовiрнiсть цих чуток.
– Так i знала, що ти забудеш, – взялася в боки Неллi.
Примружено дивлячись на гостю, Власта кисло скривилася i кинула:
– Зникни. – Вона хотiла зачинити дверi, та Неллi виявилася доволi прудкою: дiвчина встигла перенести ногу за порiг.
– Ну, це вже нi, – прошипiла вона, червонiючи зi злостi. – Я не збираюся одна гнути спину! Сьогоднi наша черга допомагати в iдальнi. – Вона роздратовано закотила очi i додала зiтхаючи: – Боже, як же менi не пощастило цього разу з напарницею.
Власта анiтрохи не здивувалася подiбнiй заявi на свою адресу. Неллi була права на всi сто вiдсоткiв, але Власта не змогла проiгнорувати ii слова. Гордовито здiйнявши пiдборiддя, вона склала руки на грудях i видала:
– Хамка.
Неллi за словом до кишенi не лiзла:
– Вiд хамки чую!
Лучезар пiдiйшов до дверей, i коли Неллi побачила його – миттево змiнилася на обличчi: очi засяяли вiд щастя, а усмiшка розтягнулася майже до вух.
– Заре, привiт! З поверненням! – солодко проспiвала вона, склавши руки в замок, щоби здаватися милiшою.
– Дякую, Неллi. – Лучезар зробив крок до дiвчини i принадно усмiхнувся. – Будь ласка, пробач мою сестру-грубiянку. Вона негайно спуститься в iдальню.
– І не подумаю, – набурмосилася Власта.
– Вона прийде, – впевнено повторив Лучезар, не звертаючи уваги на сестру.
– Добре, тодi я чекатиму на неi в iдальнi. – Неллi щебетала, а Властi ii голос дедалi бiльше нагадував мишачий писк. – Гарного дня, – додала вона i, грацiйно змахнувши рукою на прощання, рушила коридором до сходiв.
– Вона чудово виглядае, – зачиняючи дверi зауважив Лучезар. – Тобi варто брати з неi приклад.
– Та ж у неi з головою… – озлобилася Власта, але договорити не встигла, так як ii перервав гуркiт падiння.
Вони обое визирнули в коридор i побачили, що Неллi лежить на пiдлозi, розкинувши ноги i руки, мов жаба. Ймовiрно, причиною падiння дiвчини слугувала складка на килимi. За мить Неллi скочила на ноги i понеслась геть зi швидкiстю вiтру.
Власта ехидно посмiхнулася i пiдколола брата:
– Подивись-но, ти i справдi незрiвнянний хлопець.
Лучезар дорiкнув iй поглядом, вийшов iз кiмнати i вiддав команду:
– Отже, не примушуй на себе чекати i йди в iдальню.
– Просто зараз?! – збунтувалася вона. – Я ж щойно прокинулася.
– Сама винна, що проспала, – холоднокровно заявив Лучезар, склавши руки на грудях.
– Дозволь менi бодай зуби почистити!
– Добре. І заразом прибери волосся i знiми цю жахливу кофту. – Вiн говорив про довгу простору кенгурушку на застiбцi, яку Власта носила практично весь час з моменту купiвлi. І в нiй же вона спала цiеi ночi.
– Зняти кофту? – вжахнулася та. – Нi за що. Менi в нiй комфортно.
Лучезар анiтрохи не злагiднiв.
– Якщо не знiмеш, я спалю ii.
Власта змушена була здатися, тому покiрно схилила голову i пробубонiла:
– Твоя взяла. Я знiму кофту. – Вона з похмурим виглядом зачинила дверi, а за мить прокричала: – Ти всюдисущий монстр!
– Так-так, я це вже чув, – усмiхнувся Лучезар, прямуючи до своеi кiмнати.
У нього, як у наступника Артура Вольфа, також була окрема кiмната: простора, затишна i з мансардною стелею. У пiдвiснiй клiтцi бiля вiкна пурхали двi канарки, пестячи слух дзвiнким спiвом. На тумбочцi стояла стара свiтлина в дерев’янiй рамцi, на свiтлинi були зображенi його батьки, вiн i Власта, – щасливий спогад про той день, коли його проводжали в унiверситет. Якби вiн знав, що незабаром…
Лучезар прийняв душ, перевдягнувся i, прихопивши з сумки товсту теку з документами, вийшов iз кiмнати.
Вiн працював тiльки над тими справами, якi йому надавав Артур Вольф. Це була прибуткова справа, оскiльки бездоганна репутацiя професiйного детектива дозволяла Артуру правити немалi грошi за своi послуги. Заробiток Артур дiлив iз Лучезаром порiвну, що було доволi щедро з його боку. Так, практично, всю роботу робив Лучезар, але вiн би не впорався без керiвництва наставника. Лучезар був дуже зобов’язаний Артуру i ставився до нього як до батька.
Кабiнет Артура був на першому поверсi, навпроти бiблiотеки. Дверi кабiнету завжди були вiдчиненими. Лучезар постукав перед тим, як увiйти, сповiщаючи Артура про свою присутнiсть.
За дубовим письмовим столом сидiв стрункий чоловiк середнього зросту. У своi шiстдесят iз лишком рокiв вiн виглядав непогано: попри сивину i зморшки, його гладенько виголене обличчя здавалося молодим. Одягався вiн строго, як професор вишу, i з першого погляду справляв враження вiдповiдальноi i розумноi людини.
– Заре, хлопчику мiй, iз поверненням! – Артур пiдiйшов i обняв його. – Я саме дочитую звiт, який ти вчора надiслав менi. Мене радують твоi досягнення. Цього разу ти навiть не звертався до мене за порадою. Я вражений.
– Дякую. Правду кажучи, знайти зниклу дитину неважко, якщо вона просто втекла з дому. Мене бiльше турбують причини, якi штовхнули ii на такий вчинок, але… – вiн знизав плечима i криво посмiхнувся, – менi ж платять не за те, щоби я втручався в сiмейнi справи наших клiентiв.
– Слушно, – захитав головою Артур i вказав рукою на крiсло, що стояло бiля камiну. – Прошу, сiдай. Я маю до тебе розмову.
– Припускаю, мова йтиме про мою сестру, – зiтхнув Зар, опускаючись у крiсло. – Що вона викинула цього разу?
Артур сiв у крiсло навпроти Лучезара i, закинувши ногу на ногу, прикурив цигарку.
– Дивно, що ти подумав про це, – щиро здивувався вiн. – У мене нiколи не було претензiй до твоеi сестри.
– Так, але тiльки у вас, – нервово хiхiкнув Зар. – Вiд усiх iнших скарги починають сипатися на мене, щойно я переступаю порiг Вовчого дому.
– Власта – незвичайна дiвчинка. Вона потребуе особливого пiдходу, – замислено зазначив Артур, випускаючи хмари сiрого диму. Вiн взяв зi скляного кавового столика листок паперу i передав його спiврозмовнику. – Вона вдае, що не хоче вчитися, але глянь на перелiк книг, якi вона скачала на свiй комп’ютер.
У довгому списку були книги з анатомii, хiмii, вищоi математики, економiки, психологii та багато iншого, що вивчають студенти, а не школярi ii вiку. Окрiм всього iншого, Зару впала в око «Коротка iсторiя часу» Стiвена Гокiнга i «Сто мiльярдiв сонць» Рудольфа Кiппенхана.
Зар вражено втрете перечитав список, а Артур незворушно продовжив:
– Це лишень те, що вона прочитала за останнi три мiсяцi. Думаю, тутешнiх вчителiв вона вважае нудними.
– Ми з-зараз точно про мою сестру говоримо? – затнувшись, уточнив Зар.
– Жодних сумнiвiв, – пiдтвердив Артур, посмiхаючись чи то з хитрiстю, чи то з долею насмiшки.
– Повiрити не можу. У молодших класах вона вчилася добре, але це було давно.
Артур витримав невелику паузу, даючи хлопцевi час прийти до тями, а опiсля повiдомив:
– Але я не про це хотiв поговоритиз тобою. Вчора зi мною зв’язався слiдчий киiвськоi полiцii Олександр Боднар. Вiн попросив вiдправити до нього одного з моiх наступникiв як консультанта. Йдеться про вбивство за спроби пограбування. Я хочу доручити цю справу тобi.
– Я згоден, – не роздумуючи вiдповiв Зар. – Сьогоднi ж ввечерi вирушу до Киева.
– Чудово. – На обличчi Артура заграла задоволена усмiшка, i вiн додав: – Вiзьми з собою Власту.
– Що?! – вирячив очi Зар. – Власту? Як це розумiти? Ви ж не готували ii до такоi роботи, як iнших своiх наступникiв.
– Правду кажеш, – кивнув Артур, зберiгаючи крижаний спокiй. – Їi наставником будеш ти.
– Я категорично проти, – рiшуче не погодився Зар, пiднявшись iз крiсла. – Вам добре вiдомо, що у Власти нестабiльний психiчний стан пiсля смертi батькiв. Ця робота може завдати iй непоправноi шкоди.
– Ця дiвчинка набагато сильнiша, нiж ти думаеш. Не варто ii недооцiнювати, – не втрачаючи самоконтролю, пояснив Артур. – Зрозумiй же, твоя надмiрна опiка може занапастити ii талант. Зiзнаюся, я вважаю, що з-помiж усiх моiх наступникiв тiльки Власта зможе перевершити мене.
Глава друга: «Людина з тiнi»
Ввечерi того самого дня Зар i Власта сiли на швидкiсний потяг до Киева. У купе вони були самi, так як Зар викупив всi чотири мiсця. Вiн обрав у планшетi готель у центрi мiста i зарезервував двомiсний номер: один iз найкращих, бо не звик вiдмовляти собi в розкошi, а заробiток дозволяв йому балувати себе.
Стрiлки годинника показували по дванадцятiй годинi ночi, а Власта досi щось читала у своiй електроннiй книжцi. Вона непорушно сидiла навпроти брата в позi лотоса i за останнi двi години не сказала нi слова. Пригадуючи нещодавню розмову з Артуром, Зар палав iз цiкавостi. Яку ж книгу поглинала його сестра цього разу? Стомившись вiд нестерпних здогадiв, вiн присiв поруч iз нею, безцеремонно уткнувся носом у ii електронну книжку i прочитав перше, що трапилося йому на очi: «Так в самiй лiтописи переказано легенду про трох братiв Полян Кия, Щека i Хорива, що збудовали спiльно мiсто Киiв, в iмя старшого брата, i полишили своi iмена в назвах урочищ Щековицi, Хоревицi i рiчки Либеди (названоi по iмени сестри)…»
– Якось незугарно написано, – пробубонiв вiн.
– Ця книжка написана бiльш як сто рокiв тому. Природно, тобi здаеться дивним цей iдiом, – не вiдриваючись вiд читання, пояснила Власта.
– Навiщо ти читаеш iсторiю Давньоi Русi, адже ти вчила це в школi? – не вгавав Зар.
– Менi цiкаво дiзнатися безпосередньо погляд Михайла Грушевського на iсторiю нашого народу. – Власта пiдняла очi i захоплено промовила: – А ти знав, що це найважливiша праця всього його життя?
– Менi навiть важко пригадати, хто вiн такий, що ж тут говорити про книгу, – стидаючись, зiзнався Зар.
Власта вiдклала книгу i перевела погляд за вiкно, де майорiли в нiчнiй темрявi далекi вогнi штучного свiтла. Вона поринула у своi думки, i Зар не став ii тривожити.
– Знаеш… – несподiвано заговорила вона монотонним голосом, – коли я думаю про мiста нашоi краiни, Львiв постае передi мною в образi матерi, а Киiв – в образi батька. Львiв, як мати, надае нашому народу любов до нацiонального багатства. Вiн духовно збагачуе нас. А Киiв асоцiюеться з силою, яка об’еднуе всiх нас.
– Кумеднi думки блукають у твоiй голiвоньцi, – пiдколов Зар. – Що привело тебе до таких роздумiв?
Власта вiдiрвала погляд вiд вiкна i повернулася до брата.
– Вiднедавна я задумуюся над тим, у якому мiстi нам краще оселитися, коли ми покинемо Вовчий дiм.
Зар приголомшено вирячив очi.
– І ти обираеш мiж Львовом i Киевом?
– Угу, – кивнула вона.
– Ну, просто впадання в крайнощi, – захихотiв вiн.
– Чому? – здивувалася Власта. Вона вiдверто не розумiла, що так розвеселило брата.
– Тому, що цi мiста цiлковито рiзнi. У Львовi життя проминае помiрно, гармонiйно, а Киiв iснуе за принципом вiчного двигуна. Це сучасне велике мiсто. Люди в Киевi завжди кудись бiжать i спiшать. Їм постiйно не вистачае часу, щоби здiйснити те, що вони запланували на день.
– Он як, – поникла Власта. – Певно, тодi варто обрати щось нейтральне.
Спостерiгаючи за розгубленiстю сестри, Зар розчулено усмiхнувся.
– Я подумаю над цим питанням i пiзнiше запропоную тобi пiдхожi варiанти.
Цiеi митi Властi раптово сяйнула думка, що з ii боку було егоiстично самостiйно вирiшувати, де iм жити. Їй стало соромно, i вона вирiшила негайно виправити ситуацiю.
– А в якому мiстi хотiв би жити ти?
– Менi все одно. Головне, щоби ти була щасливою.
За вiкнами номеру з вiтальнi вiдкривався краевид на Днiпро. Погляд Власти був прикутий до бiлого пароплава, що поволi розтинав рiвне плесо води. Був сонячний день, i мерехтливi полиски слiпили очi.
Зар вийшов зi своеi спальнi, на ходу застiбаючи сорочку, i несхвальним поглядом окинув вбрання сестри: пiд джинсовим комбiнезоном iз короткими шортами виглядала тiсна майка, а на ногах були високi чорнi гольфи i черевики зi шнурiвкою. Та понад усе його дратувала довга кофтина, що нагадувала мiшок.
– З хвилини на хвилину прийде слiдчий. Могла б причепуритися краще.
– Не бачу в цьому необхiдностi. – Власта говорила впiвголоса, не вiдриваючи погляду вiд пароплава.
Зар дещо розсердився, але тон його голосу анiтрохи не змiнився: як i досi був ласкавим iз дещицею повчальностi.
– Зовнiшнiй вигляд приватного детектива повинен викликати довiру.
Власта озирнулася з ехидною посмiшкою.
– Тодi, можливо, менi варто одягнути рожеву пiжаму i взяти льодяника?
Зар закотив очi i махнув рукою на безнадiйну сестру.
– Нестерпна дитина, – пробуркотiв вiн, i цiеi митi пролунав стукiт у дверi.
На порозi стояв чоловiк рокiв тридцяти п’яти в звичайному повсякденному одязi: джинсах i сорочцi, на яку був одягнений пуловер.
– Добридень. Я – Олександр Боднар, – вiдрекомендувався вiн iз властивою йому суворiстю.
– Добридень, – вiдповiв Зар, не пускаючи гостя в номер. – Будь ласка, покажiть документи.
Слiдчий усмiхнувся так, немов очiкував подiбноi вимоги. Вiн дiстав iз кишенi посвiдчення i показав його Зару, не випускаючи з руки. Зар мiг запросто вiдрiзнити справжнiй документ вiд пiдробки, – цьому його навчив Артур. Переконавшись у тому, що посвiдчення справжне, Зар запросив гостя увiйти.
– Прошу, сiдайте. – Вiн вказав рукою на крiсло бiля кавового столика. – Чаю, кави або чогось мiцнiшого?
– Дякую, не потрiбно. – Чоловiк подивився на Власту, яка роздивлялася його з-пiд пасма волосся, що впало iй на очi. – Д-добридень, – розгублено промовив вiн.
У вiдповiдь Власта не мовила анi слова й лише злегка кивнула.
– Не звертайте уваги на мою сестру. Вона – стажистка, – пояснив Зар, сiдаючи на канапу.
– Он як. Артур не попереджав мене про те, що з вами буде ще один наступник, – сказав Олександр, опускаючись у крiсло.
– Не дивно, – процiдив крiзь зуби Зар, схиливши голову.
– Розпочнiмо. Я принiс документи в справi. – Слiдчий поклав на стiл товсту чорну теку i взявся викладати з неi папери i фотографii. – Жертва – Алiна Кравчук. Студентка Киiвського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. Мешкала за мiсцем прописки разом iз батьками. Була вбита в арковому проходi власного будинку, коли поверталася з концерту. Ймовiрно, при спробi пограбування.
– Ймовiрно? – уточнив Зар, вiдiрвавши погляд вiд фото.
– Так, вбивця забрав гаманець жертви, однак е моменти, котрi примушують мене сумнiватися в тому, що це було пограбування, – сиплим голосом пояснив той.
Власта пiдiйшла тихо, мов кiшка, i вмостилася на канапi бiля брата, подивляючись на фотографiю в його руцi. На фото вона побачила мiсце злочину: тiло дiвчини лежало на боцi, ii коричневе волосся прикривало обличчя, а на жовтiй сукнi темнiли патьоки i плями кровi. Поруч iз нею валялася сумка i лежали речi: люстерко, гребiнець, пудра, помада i багато чого iншого, що зазвичай носять iз собою жiнки. Та серед речей було те, що не могло належати цiй дiвчинi – складаний нiж, замазаний кров’ю.
Тим часом Зар продовжував розпитувати:
– Ви вважаете, що це було умисне вбивство?
– Так, я схильний так думати, – впевнено пiдтвердив Олександр.
– Чому?
– Уявiмо, що злочинець початково мав намiр тiльки пограбувати жертву, а нiж йому потрiбен був лише для того, аби налякати дiвчину. Але ситуацiя вийшла з-пiд контролю, i вiн вбив ii. Злочинець розгублений i наляканий, тому кидае ножа i тiкае. Це я зрозумiти можу. Та я не можу зрозумiти, як у такiй ситуацii вiн згадав про гаманець. Чому вiн забрав гаманець, а ножа – нi? Саме тому менi здаеться, що це було умисне вбивство. Злочинець не втратив голову i холоднокровно вбив дiвчину, а гаманець забрав, щоби це виглядало як невдале пограбування.
– Ваша теорiя не позбавлена сенсу, – погодився Зар. – Але не можна виключати, що це було звичайне пограбування. Злочинець мiг так потребувати грошей, що не забув про гаманець навiть у шоковому станi. – Вiн зробив невеличку паузу i спитав: – Наскiльки я розумiю, на ножi вiдбиткiв не було?
– Не було, – опустив очi Олександр. – Нiж цiлком новий, ранiше ним не користувалися. Я був вирiшив, що злочинець придбав ножа незадовго до вбивства, проте менi так i не вдалося знайти магазин, де вiн купив його.
У документах Зар побачив дату здiйснення злочину: п’ять днiв тому, – не так вже й багато часу, щоби слiдчий встиг зрозумiти, що йому не знайти вбивцю без сторонньоi допомоги. Чому ж вiн вирiшив звернутися до консультанта? На перший погляд, справа була цiлком звичайною, i думка про це пiдштовхнула Зара до наступного питання:
– Чому ви вирiшили звернутися за допомогою до Артура?
– Менi порадив звернутися до нього один спiвробiтник, – нерiшуче зiзнався слiдчий. – Вiн сказав, що Артур Вольф спецiалiзуеться на таких справах.
– «На таких справах»? – звiв брови Зар. – Що ви маете на увазi?
Олександр завовтузився в крiслi i пояснив:
– Ну, скажiмо, на загадкових.
«На загадкових? – подумки посмiявся Зар. – Нехай буде так. Якi тiльки чутки не ходять».
– І що ж загадкового в цiй справi? – поцiкавився вiн.
Слiдчий взявся пожвавлено розповiдати:
– Дiвчину вбили в арковому проходi житлового будинку. На входi i виходi з арки ведеться вiдеоспостереження. Проте якщо робити висновки iз вiдеозаписiв, то нiхто не входив в арку i не виходив з неi, окрiм жертви. На записах чiтко видно, що за шiстнадцять хвилин до подii через арку пройшла жiнка з дитиною. Я знайшов ii i допитав. Вона стверджуе, що в арцi нiкого не було. За двадцять двi хвилини пiсля подii в арку зайшов лiтнiй чоловiк, який, власне, виявив Алiну Кравчук мертвою i зателефонував у полiцiю.
Власта зовсiм не слухала розмову чоловiкiв. Вона копалася в документах i розкладала перед собою фотографii, аж раптом пiдняла голову i спитала Олександра:
– Ви можете вiдвезти нас на мiсце злочину?
Олександр спочатку сторопiв, але, перезирнувшись iз Заром, вiдповiв трохи посмiхаючись:
– Звiсно. Я сам хотiв вам це запропонувати. Вiн пiднявся з крiсла, маючи намiр пiти до дверей, i, помiтивши, що Власта почала збирати документи назад у папку, сказав: – Цi документи – копii. Я залишу iх вам.
Вона залишила документи на столi, натягнула на голову капюшон i попрямувала до дверей.
Машина слiдчого була припаркована неподалiк вiд готелю. Власта сидiла на задньому сидiннi i всю дорогу мовчала, без особливого зацiкавлення дивлячись на вулицi мiста i людей. Спостерiгаючи за нею через дзеркало заднього виду, слiдчий думав, що ця дiвчина цiлий свiт бачить у сiрих тонах.
Хвилин за двадцять вони прибули на мiсце злочину. Коли Олександр припаркувався на узбiччi, Зар вийшов з машини першим i вiдчинив сестрi дверi, а потiм разом зi слiдчим попрямував до арки. Власта попленталася слiдом за ними.
На фотографiях було виразно видно кривавi патьоки на стiнi, залишенi тiлом Алiни, але тепер слiдiв кровi не було: все вiдтерли i вимили. Олександр зупинився в центрi арки, а Зар iз особливою увагою взявся роздивлятися мiсце на стiнi, де притискали жертву.
Спостерiгаючи за роботою брата, Власта згадала, що вбивця завдав Алiнi удару ножем у шию: не перерiзав горло, а встромив лезо по саме рукiв’я. Вона прикривала руками рану i спиралася на стiну, залишаючи на нiй вiдбитки долонь. Картина цих подiй постала перед очима Власти настiльки реалiстично, що в неi ненадовго перехопило дихання. Їi серцебиття пришвидшилося, й вона немовби вiдчула страх i бiль жертви. Вiд цих вiдчуттiв Власта почала задихатися, але, заплющивши очi i зробивши глибокий вдих, вона змогла вiдновити контроль над собою.
Дiючи за прикладом брата, Власта взялася розглядати арку i помiтила дещо цiкаве: на стiнi, навпроти тоi, до якоi притискали жертву, виднiлися трiщини, – вони збiгали навскiс i нагадували слiд вiд удару залiзним батогом. Та найцiкавiшим було те, що в центрi цi трiщини переривалися, нiби удар припав на людину, що стояла навпроти жертви.
Власта пiдiйшла i придивилася до трiщин. Вона бачила iх на фотографiях, але не надала iм значення, бо думала, що вони не стосуються справи. Але тепер вона зрозумiла, що трiщини свiжi, тому не можна виключати ймовiрнiсть того, що вони утворилися в мить вбивства.
– А що ви думаете про це? – поцiкавилася вона, продовжуючи вивчати знахiдку.
– Трiщини? – уточнив Олександр. – Так, ще одна дивна рiч. Я опитав сусiдiв, вони переконанi, що до вбивства iх не було. Але, вiдверто кажучи, я гублюся в здогадах, що ж могло сприяти iхнiй появi. Людинi не пiд силу так розбити стiну.
– Так, цiкаво, – приеднався Зар. – І удар машиною також можна виключити. Тут не вистачило б мiсця для розгону.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-an-lua/visok-t-n/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.