Вертеп Всевишнього
Вiктор Гриценко
Любителям елiтарноi (класичноi!) поезii пропонуеться рубаi украiнського поета Вiктора Гриценка. Назва цiеi книжки вiдповiдае факту з життя, бо свого часу, захопившись «переказами» рубаiв Омара Хайяма («Актори – ми, а свiт – Всевишнього вертеп…»), украiнський поет отримав своерiдну естафету з рук Майстра i «наказ» продовжувати творити поетичнi шедеври в чотири рядки. А потiм вiн вiдкрив для себе iнших поетiв, майстрiв цього безсмертного жанру, серед яких представники узбецькоi, iндiйськоi та арабськоi лiтератур…
Вiктор Гриценко
ВЕРТЕП ВСЕВИШНЬОГО
Рубаi
ПЕРСЬКІ МОТИВИ
Переклади
Як вiдомо, рубаi – слово арабське («четверний»), але народився чотиривiрш не в арабському середовищi. Існуе легенда про те, як Рудакi, «Адам поетiв», спостерiгаючи за грою кiлькох юнакiв (приспiвуючи примовку, вони заганяли в ямку горiх), вiдзначив, що мелодiя за розмiром – хазарж. Великий версифiкатор додав ще три рядки, давши новiй формi назву тарона («чистий, прозорий, свiжий»).
Ця розповiдь цiкава не лише тим, що виникнення чотиривiрша пов’язують з iменем основоположника поезii на мовi фарсi. Неважко помiтити, що, рубаi, як i вся лiтература, мае народну пiсенну основу (подiбнi розмiри можна знайти i в украiнськiй народнiй творчостi!). Але, звичайно, не будь-який чотиривiрш зветься рубаi. Тiльки вiрш, який повнiстю завершений i думкою, що виражена в ньому, i досконалою афористичнiстю, що не потребуе розвитку чи доповнення, мае право на це високе звання. І ще одна особливiсть цього жанру – вiн не мае тематичних обмежень (це i фiлософськi роздуми, i епiзоди повсякдення, i миттевостi настрою, i гра слiв чи епiграма).
За тисячолiття рубаi принесли визнання не однiй сотнi поетiв Сходу. Дехто з них за своi панегiрики власть iмущим заслужив звання «царя поетiв», та бiльшiсть через свое вiльнодумство помирало в злиднях i бiдностi. Не був винятком i славетний Омар Хайям, з iменем якого найчастiше й пов’язують жанр рубаiв, а його мудрiсть, дотепнiсть, версифiкаторська майстернiсть викликають художню насолоду у найбiльш вибагливого читача. Як у всякого iстинного поета, котрий знае свою силу, мова його дивовижно природна, гармонiя слова i думки – вражаюча. Вiн був i залишаеться прикладом для всiх рубаiстiв, хоча i сьогоднi iснують суперечки про кiлькiсть написаних вiршiв цим знаменитим математиком, астрономом i лiкарем (60 чи всi 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривiрш невiдомого поета цiнителi слова приписують великому Майстру. Множать кiлькiсть вiршiв i перекладачi (скiльки перекладiв – стiльки й вiршiв!).
На жаль, сотнi рокiв твори багатьох поетiв Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто цi твори мiняли авторiв, iмена яких губилися в глибинi вiкiв…
Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навiть упадав у гординю, як, скажiмо, iндiйський представник перськомовноi поезii Мiрза Абдулкадир Бедiль, котрий запевняв без всякого сумнiву: «Пiсля мене поетiв не буде!» Що за цими словами, окрiм страху, що прийде тьма епiгонiв? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг бiльшого вiд своiх знаменитих попередникiв.
Краса ланiв i нив у серпнi неповторна,
та пiсня колоскiв далеко не мажорна.
Прислухавшись, почув питання вiд зерна:
– А що спiвав би ти, коли б чекали жорна?
Як не дивно менi самому, але тiльки цi рядки Бедiля, надавши iм бiльш соцiального звучання, менi схотiлося переказати украiнською мовою. Хочеться думати, що i я маю право сказати, що пiд час роботи над вiршами Омара Хайяма та творами iнших поетiв я зачерпнув iнформацiю з Астрального архiву (часом фiзично вiдчував, що саме так писали вони чи написали б сьогоднi украiнською мовою). Через три роки контакт повторився – я почав писати власнi рубаi, прислухаючись до шепоту Небес…
Рудакi
(860–941)
1
Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,
щодня моему недругу курила ти фiмiам,
але уклiн кумировi моему слала все ж, любове!
І, врештi, диво сотворила: не вiрю я божкам!..
2
Ти серце Господу вручи з душевним жаром,
забудь, що паном був дирхемам i динарам.
Як власне серце присвятив единiй вiрi,
за неi пiдеш в бiй, мине життя не даром…
3
Про мене згадують тодi, як стрiнуться з бiдою.
Лиш лихоманка зiгрiва своею теплотою.
Як спрага мучила всю нiч, хто допомiг менi?
Слiзьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.
4
Всi тлiннi ми: такий у Всесвiту вже хiд.
Ми – горобцi, а смерть – мов яструб-птахоiд.
Зарання чи пiзнiш квiтки у лузi в’януть,
а люта смерть змете мiтлою навiть слiд…
5
Не для злодiйства меч, не для кривавих страт,
бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.
Щоб мир нам зберегти, меч ковалi кували…
Вино, iзюм, оцет, та спершу – виноград!..
6
Чому фарбую я чорнилом сивину?
Щоб вабити жiнок? Як завше, не одну?
О, нi! В скорботi вклав я юнiсть у труну,
бо молодi лiта назад не поверну…
7
Як косу розплете – настане враз iмла.
Попестити не смiй: це – пазурi орла!
Коли ж пiдкiсники зняла ця юна дiва,
здалось на мить менi, що мускус розлила…
8
Як закохаюся, кладу на стiл сувiй:
слiзьми пишу про сяево Плеяд з-пiд вiй,
бо тiльки я вмочу в свiй каламар перо,
гукаю на гiнця i серце шлю мерщiй…
9
Красуня йде повз нас – i мало нам дороги.
«Всмiхнулася кому?» – такi у нас тривоги.
Про труд забули ми, одвiчнi блукачi,
за голову взялись, коли розбили ноги…
10
Прийди й зiгрiй мене рубiновим вином,
у руки чанг вiзьми, крутни своiм стегном…
Такого дай вина, щоб яхонтом розквiтла
плакуча та верба, що всохла за вiкном…
11
Страждають без вина серця розбитi:
для них бальзам – чарки ущерть налитi.
Якби померлий випив хоч одну,
то, може б, i воскрес тiеi ж митi.
12
Схотiв, щоб смерть обходила тебе?
Живим в могилi заховай себе.
Чекай терпляче в нiй мiцну драбину,
щоби пiднятись в небо голубе.
13
Не знаеш iстинi й речам цiни,
але готуешся ретельно до вiйни.
Невже не слухав у дитинствi казку,
як стрiлися на кладцi барани?…
14
Який же щедрий шах, пiдкорювач держави:
вiн срiбла не жалiв на iгри та забави,
i савани купив полеглим у боях,
i, врештi, для калiк придбав магiчнi трави…
15
Дивуюся, що смерть знов пiдняла косу:
скосила без жалю тебе й твою сльозу!..
Невже не вiдчувае сорому убивця,
пiдступно убиваючи красу?
16
Терпiння вичерпав i ум спалив дотла:
кому потрiбний ум, якщо Вона пiшла?.
Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,
а серце у гори – без трiщини скала.
17
Чотири якостi вiд Неба маю я:
здоров’я, розум, добрi серце та iм’я.
Коли цi якостi ти маеш вiд Аллаха,
не зiб’е з нiг життева течiя.
18
Нiколи не гордуй людьми – i будеш благородним!
Рятуй нещасних вiд тюрми – i будеш благородним!
Не ставить благородний пан пiдлеглих на колiна,
а впав хтось в ноги, пiдiйми – i будеш благородним!..
19
Коли замовкну я, немов розбитий саз,
ти знай, що пристрастю убитий твiй любас.
І подругам своiм скажи крiзь смiх i сльози:
«Нарештi врятувавсь, нещасний, вiд образ!..»
20
Мое щасливiше вiд всiх сердець,
мiй дух свободи – кожному взiрець.
Так зустрiчi зрадiв, що змiг забути,
що ти – неволi давнiй посланець.
Шахiд Балхi
(? – 936)
1
Блукав помiж руiн i тьмяноi трави:
колись стрiчав тут пав, тепер – гнiздо сови.
Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цiй пустелi?»
Погодились смутнi, що мало тут мишви.
2
Мiй Боже, все одно: казати чи мовчати.
Думки – Твоi, а на вустах – Твоi печатi.
Як зiрвеш iх – скажу. Залишиш – промовчу,
бо, власне, нiчого менi Тебе повчати.
3
Створив мене Аллах рабом i паном Слова,
але я не скажу, що доля – виняткова.
Я з праху, як i всi – поети й читачi,
стебло i колосок, зернина i полова.
4
Цвiте вiками степ i вiдцвiте не скоро.
Столiттями мiж гiр квiтки плетуть узори.
Однi приходять в свiт, а iнших палить смерть,
та степ – все той же степ, а гори – завше гори…
5
Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,
де в небокрай вплива з дарами караван,
на море чи на степ, чи на гiрськi вершини,
а бачу тiльки твiй, немов тополя, стан…
6
В твою любов я хочу вiрить, перi,
та й досi не постукала ти в дверi.
Насiння сiяв я, плекав любов,
а урожай – зневiра на паперi.
7
Жура, мов сiль, в душi на дно завжди пiрна.
Ночами до зорi вогнем горить вона.
Якщо я вранцi поглядом своiм ревнивим
суперника спалю, в тiм не моя вина.
8
«Закоханий ти знову, вочевидь, -
сказав корчмар. – Забудь ii на мить.
Що дав цей свiт, що дасть нам потойбiчний?
У роздумах над чаркою посидь…»
9
Багацько в мене бiд, була б одна,
то щастю не зашкодила б вона.
Коли б щасливою була кохана,
то будь-яка бiда менi смiшна…
10
В останнiй час чомусь подiбний страхопуду
(мовляв, в мiй келишок судьба знов лле отруту!).
Вона – як той суддя, який забув закон
i в котрого завжди засудженим я буду.
11
Ти мною, мов м’ячем, вже граешся давно…
Обiтниць не зламав, мiй Боже, все одно!
Коли парад планет – утiха для терплячих,
терплю i не спiшу спускатися на дно…
12
Смiливим будь, як лев, i вiчним, як ворона,
та все ж не обминуть тобi земного лона.
Уляжешся пластом i з себе не стряснеш
нi тлi, нi пацюка, змii чи скорпiона.
13
Як з дерева плоди звисають за паркан,
страждае мiй сусiд, немов вiд давнiх ран.
Хай на гiлках красуються алмази -
зрубае, бо в садок iде юрба прочан.
14
Щасливi тi, кому до Тебе вiльний вхiд,
бо щедростi Твоi – не кусень на обiд.
Такий закон життя, провiрений вiками:
хто дерзновенний – завше зiрве кращий плiд.
15
Сповiдуйсь другу, переживши скруту,
та зайве не чади, подiбно труту.
Сказав сьогоднi, завтра – помовчи:
хто з друзiв двiчi вип’е цю отруту?…
16
Знання та багатство – троянда й нарцис:
хтось бачив, щоб квiти в обiймах злились?
Багатий свiй розум купив за копiйку,
а розум розумних оцiнять колись…
17
Ткачами стаемо по волi Аллаха:
хтось – визнаний майстер, а хтось – горопаха!
Хтось тче килимки для молiння старцям,
а хтось – килими для могутнього шаха!..
18
Не золото – знання дають свободу:
в них – слава вiд людей i Небозводу.
На жаль, багатство нам, окрiм знання,
водночас не дають як нагороду.
19
Поет – не супротивник, гiдний для Творця,
бо рушиться моя опора без кiнця.
Коли Аллах захоче – на вiтрах розвiе,
але не шле Вiн смерть – свого гiнця.
20
Вiд нашого життя – у долi вожi,
Тому весь час будь, друже, насторожi.
Закоханi – заручники судьби,
Тому любов не визнають святошi.
Баба Тахiр
(970/971 – 1026/1029)
1
Вiд примх душевних я вже пiдвиваю вовку.
Повчав я хворе серце – не добився толку.
Молив я вiтер: «Забери його!» Не взяв…
Що ж – кину у вогонь чи настромлю на голку.
2
Життя не зву життям, бо дах мiй – небозвiд,
бо ще не роздобув чурека на обiд,
бо в головi моiй е розуму лиш крапля,
бо йде бiда за мною слiд у слiд…
3
Я серце покладу на твiй порiг,
пiдставлю спину пiд чужий батiг,
а голову – пiд меч, бо зайва в мене:
вiд пристрастi давно я вже знемiг.
4
Любов до тебе – вогнище шалене:
лише зола залишиться вiд мене!..
Якщо зрубаеш ти мою любов,
вiд пня вiдiйде гiллячко зелене…
5
Душа без мук любовi – як суха трава,
яку повiк не оросить вода Жива.
«Померти краще нам, як жити без любовi!» -
щоранку так трояндi соловей спiва…
6
Однi бояться мук, а iншi прагнуть мук.
Одним подай бальзам, а iншим – яд гадюк…
Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:
прийму i радiсть стрiч, прийму й журбу розлук!..
7
Коли молюсь Творцю, яснiшае чоло.
Якби молiння нам хоч раз допомогло!
У когось – доля зла, у когось – люба панi,
смерть – камiнь iз Небес, а ми – побите скло!
8
Тюльпани тiшать зiр, на жаль, лиш тиждень.
Цвiтуть на схилах гiр, на жаль, лиш тиждень.
Іду я з краю в край i з вiдчаю кричу:
«Всiм кралечкам не вiр, бо вiрнi тiльки тиждень!..»
9
Ти – срiбла злиток. Хоч горю я ночi й днi,
обiйми й досi не розкрила ти менi.
Чому? Напевно, ти мого вогню боiшся,
бо срiбло знов-таки розплавиться в огнi!..
10
Хто пристрасно горить, той смертi не боiться,
якщо закоханий, то гарна i в’язниця.
Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе
волання чабана й гирлига-патериця.
11
Сьогоднi – пломiнь я або вогненна птиця:
Змахну крилом – i вмить свiт Божий спопелиться.
Коли художник закарбуе дух,
хто гляне на портрет, той жаром заiскриться.
12
Не кличте в путь: я обiйняв кохану.
Молюся iй – красунi Індостану.
На видноколi вже в барханах караван,
а я ж лише на мить вiдстав вiд каравану!..
13
Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.
І недругу палати так не побажаю.
І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,
а може, пекло це i е блаженство Раю!..
14
І знов упала нiч, завмерла в тишинi.
І знову, як завжди, душа моя в огнi.
І страх бере, що через зрадницю кохану
i вiра в Небеса дотла згорить в менi.
15
Хай жде мене проклiн, якщо всмiхнусь тюльпану,
хай жде мене проклiн, якщо саджати стану.
Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,
я – жертва сто разiв пiдступного обману.
16
Хитаючись, додому йшов. І ноги пiдкачали:
я чашу упустив. Завмер на мить в печалi.
Дивлюсь – цiлiсiнька! Аллах акбар,
хоч часом черепи вiн б’е, немов скрижалi.
17
Сказав сакi, красивий, наче перi:
«Вiдчиненi в корчмi щоднини дверi…»
«Заради Неба хутко вказуй путь!..»
«Забудь про Небо: сонце – у фужерi!..»
18
Всевишнiй, Ти покинув небозвiд?…
Душа болить, бо жду з Небес привiт.
Не можу я радiти, бо у ницих
столи Ти накриваеш на обiд…
19
Несу вантаж тяжкий всiх в свiтi слiз i ран
i, мовби той верблюд, очолив караван.
А ще дiйма жура: себе в уздi вiдчув я -
то недруги моi накинули аркан…
20
Почув, що я подiбний плотоводу:
пливу умiло в будь-яку погоду
рiкою слiз. Боюсь, одначе, я:
i плiт пiрне на дно, i я за ним – пiд воду!..
21
Я – сiрий, сивий, мов торiшнiй очерет,
сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.
А днi бредуть, як череда, у невiдоме…
Ти бачиш? Нi, спокiйно спиш чи п’еш шербет…
22
Нехай вiд солi слiз я вii не очищу -
любов свою поставлю на щаблину вищу.
Коли дотла згорю в огнi свого кохання,
не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…
23
Ми – гостi на пиру за маревом-столом,
точнiше, цвинтар лиш – оселя для сiром.
Живому ще завчасно вириють могилу,
а виривши, вважають послугу добром.
24
Я хмiльним засинаю й прокинусь в хмелю.
Хмiль – мiй друг, бо ослабив на шиi петлю.
Доки чаша в руках, непiдвладний я смертi,
тож вино, мов кохану, я вiрно люблю.
25
Сказав дiдусь: «Зруйнуйте давнiй храм!..»-
Звели новий, фортецю й кiлька брам…
Сказав юнак: «Врятуемо руiни!..» -
Вiдкрите мiсто ворогу й вiтрам!..
26
«Ознака iстини – звичайна простота», -
друг написав менi в кiнцi листа.
Продовжую я вчитися у майстра,
хоча прожитi у трудах такi лiта!..
27
Скупий багач бiднiший бiдняка,
в якого щедра на добро рука:
вiн прийде до сусiда позичати,
бо той дав жебраковi п’ятака…
28
Всевишнiй наш Суддя! Цi докори – за дiло:
не знаю днини я, щоб серце не болiло!
Ночами сльози ллю все через нього я -
коли болить душа, чому страждае тiло?…
29
Якщо не за юрбою, куди iти Тахiру?
А разом iз журбою куди iти Тахiру?
Хтось каже: Небеса щедрiшi вiд землi…
Тож Слово за Тобою, куди iти Тахiру.
30
Менi шепоче нiч, гонець моеi долi:
«У тебе в серцi знов невилiковнi болi.
Ти зайвий на землi, як попит на добро:
алмаз в душi твоiй не вартий дрiбки солi!..»
31
Ти завше вiдрiзняв шкiдливе i корисне?
Чи ждав, коли життя лещатами затисне?
Мо’, тайна Всесвiту розкрилася тобi
чи знав, що друг подасть iз лiками трутизни?
32
Не в мрiях чи ввi снi, а тiльки наяву
прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…
Троянди запашнi ти заплела у коси,
а я вiд розпачу волосся сиве рву!..
33
Я соколом кружляв над квiтником вдовицi.
Мене мисливець збив – зрадiли люди ницi.
На ловлю я летiв, не дивлячись довкiл,
тож Господу хвала, що не смiються птицi!..
34
Я сильним i смiливим був. Кажу не всуе!
Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатуе.
Так був той час, коли стрiльця боявся лев,
а нинi лев страшний i той, хто смерть готуе.
35
Ти ароматна так, немов квiтучий сад.
І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,
не обiйди на цвинтарi мою могилу:
я оживу, коли вдихну твiй аромат.
36
Ти – краща вiд троянд в своему квiтнику,
а я щодня бреду в пустелi по пiску.
Але, де б я не був, мiраж iде за мною:
вуста твоi коханi, дорожчi за рiку.
37
Вселенський бiль в душi, на радiсть ворогам.
Скорботу всiх людей узяв я в душу сам.
Всiм страдникам напiй знаходять вiд печалi,
коли ж страждаю я, страждання – мiй бальзам!..
38
За приклад не бери бездумного глупця:
за витiвки дiвиць не потривож Творця!
На вiру попит е, i на безвiр’я також,
тож вибери товар, що буде до лиця.
39
Не здiйснюй вчинкiв злих вже вiд дитячих лiт,
щоб сором не спалив красу твоiх ланiт.
Покаешся, але хулу людську не спиниш -
i стане, мов чулан, тiсним для тебе свiт.
40
Усiм вiд дурня – з терену вiнець.
Розумний же картае не овець,
а лиш себе, як забредуть у шкоду…
Нiкого не винить лише мудрець!..
41
Задумав що Аллах, як дав жадобу нам?
Потiшити тiла й вiддати хробакам?
Так, задуми Творця не зрозумiвши толком,
без толку живемо i йдем навстрiч гробкам.
Авiценна
(980 – 1037)
1
Не схвалюю брехню, бо я не лицемiр.
Вклоняюсь iстинi, яка найкраща з вiр.
Я з вами став на прю, i грiшники, й святошi!
Аллах акбар, i Вiн розсудить мудро спiр…
2
Коли б всезнайком став, як девi, хитрий бiс,
то доля не була б за тайною завiс,
заранi знав би я, коли бiда чатуе -
не бачив би нiхто моiх гарячих слiз.
3
У морi слiв е сокровенна суть -
ii нам мудрi люди принесуть.
Про Всесвiт думаю – однi лиш тайни,
вiдклав розгадку iхню на майбуть.
4
Терзаюся роки в земнiй юдолi
i суть людей взнаю, хоча й поволi:
знiтившись, бороду куйовдять всi,
або скриплять зубами у неволi.
5
До мудрих вчителiв ходили ми колись.
Їх мудрiстю, здалось, ми пiдкорили вись.
Та лиш в кiнцi життя ми iстину збагнули:
iз праху ми! Як пил, до хмари пiднеслись.
6
Є люди, звиклi братися за меч:
iм не життя, коли без ворожнеч!..
Горбатих, кажуть, виправить могила,
а цi життям ганьблять своiх предтеч…
7
Хвалько стае донощиком мулли.
Зберiг ти тайну – гiдний похвали!
Вона – слуга, допоки таемниця,
розкажеш всiм – зазнаеш кабали…
8
Твоi злодiйства – тавра чи печатi,
а ти в Аллаха просиш благодатi.
Надiешся даремно ти, повiр:
посiяв зло – його ти маеш жати!..
9
Мiй друг у недруга мого вже гiсть…
Як не мудруй, та це погана вiсть.
Не iм я цукру – раптом там отрута?
Боюся мухи – з коброю щось iсть!..
10
Позичив недруг погляд у гадюк,
а в пазусi – достатньо каменюк.
Поглянув би на мене, як на друга,
я посмiхнувся б також без принук.
11
Ти добре знаеш – буде каяття,
але чи буде час для вороття?
Трудись, щоб добрий слiд в життi лишити,
щоб грiшним не було твое життя.
12
За iстиною йди – i знайдеш путь вперед,
а зваби всi своi спали, мов очерет.
Коли захочеш людям iстину сказати,
то не шукай найвищий в мiстi мiнарет.
13
Вiд сивини в очах стае вже бiло,
тож поспiшай узятися за дiло,
бо як в життi тобi сягти вершин,
як стануть немiчнi душа i тiло?
14
Як дошка шахова, лежить земля,
на шиях у фiгур – Судьби петля.
У небуття пiшли i пiшаки, i ферзi…
І ми зiграем в шахи опiсля.
15
Коли не п’еш вино, щодня ти чуеш смiх.
А питимеш щодня – всi визнають за грiх.
Мудрець, бродяга й шах все ж не страшаться суду!
Ти не iз них? Не пий! Вiддай менi свiй мiх…
16
Недоля, корчмарю, готуе нам розлуку:
для тебе – збитки лиш, ну а для мене – муку!..
Востанне дружать тут твiй джбан i пiала:
ти джбан з вином пiдняв – я з пiалою руку…
17
Вино – наш щирий друг, та е у нього вада:
чим бiльше дружиш з ним, тим менша в тебе влада.
Як мало – лiки п’еш, багато – п’еш отруту!..
Тож друзiв бережись, правителю Багдада…
18
Допоки Божий свiт не стлiв дотла,
тебе й корчму розлучить не хула:
до чаш припав, як до грудi дитина,
тепер свята для тебе пiала.
19
І кожний образ – стертий кимось слiд -
в могильнику часу мiльйони лiт.
Та зробить Всесвiт врештi коло -
Всевишнiй явить нас у Божий свiт.
20
Як снiг вершин, у мене сивина.
Сади цвiтуть, та, мабуть, не моя весна.
Бiлоголовому вiд матiнки-природи -
то чорний хлiб, то залишки вина…
21
Велика таемниця в цiм винi:
Знак Неба бачу в кухлику на днi!
Пiдчаший, хочу я омити душу -
подай безносий джбан скорiш менi!..
22
Вина налийте – щезне хай бiда,
хай радiсть буде в мене молода.
Вино – вогонь, але земнi печалi
погасить враз, немов Жива вода…
23
Любов Аллах створив давно на честь Землi
i чашу пристрастей поставив на столi.
Мед бурштиновий з молоком ти пив ранiше,
тепер – журу, закоханий Абу Алi.
24
Твоя коса страшнiша, кажуть, змiй,
але боiться стрiти погляд твiй!
Сповза по спинi аж до п’ят i в’еться
у такт ходi на стежечцi крутiй.
25
Душа стлiвае, наче та свiча,
я з нiг валюся, мовби вiд меча,
та твiй прихiд, красуне, – гарнi лiки,
хоч лiкар хворим iх не признача…
26
Лоза запломенiла, як зоря,
трава жовтiе, наче догоря,
а листя, що шумiло, мовби натовп,
упало ниць, як раб до нiг царя…
27
Не в кожнiй кралi е та таiна,
яка бувае в доброго вина.
Та всяка iз красунь вину подiбна:
пiдступно зрадить будь-кого вона.
28
Мандрiвник-сонечко у вишинi,
дарунок в небесах знайди менi.
Таких закоханих ти вже стрiчало
чи бачило покiйними в трунi?…
29
Без сяева твого лиця похмурi днi:
у темрявi тепер серця й стежки нiчнi.
Тому крiзь сльози я дивлюсь в страшному снi,
як ти дiсталася комусь, а не менi.
30
Знов чашу iз трунком п’еш, серце, до дна,
хоч ти – мов троянда в саду чарiвна.
Кохання i квiтка – мов полум’я свiчки,
та видно багрянець лише дотемна.
31
Цвiте троянда у моiм саду,
радiе сонцю, на свою бiду:
коли настане день мого весiлля,
пелюстками обсиплють молоду!..
32
В людськiм садку теж паршi на плодах.
Плакучi верби чи жiнки в сльозах?
Небесний садiвник про нас подбае -
i нашi болячки сховае прах.
33
До Мекки люд приходить у сльозах
i, каючись, лицем лягае в прах.
Радiють грiшнi, облегшивши душу,
щоб завтра знов погрузнути в грiхах…
34
На вид – солодка, та гiрка основа,
коли про правду почалася мова.
Якщо ви правду кажете у вiчi,
знайти нелегко вам халву для слова.
35
Поет нечасто чуе похвалу -
частiш монету кинуть в пiалу
i змусять цим хвалу собi спiвати!
Тому волiю слухати хулу!..
36
Що тайна суть людей – не новина!
Але колись вiдкриеться вона,
тому що сутнiсть всякоi натури
в дiяннях нам проявиться сповна.
37
Я вранцi пiду за зорею-звiздою,
пiду вiд сует, що довкола ордою.
Халат залишу в материнських руках,
бо жде вже пророк iз святою водою.
38
І в добрiй справi став собi межу:
з меча свого очистивши iржу,
не здумай ним неправду подолати -
в бою словеснiм я допоможу!..
39
Переписав ти знову заповiт:
не жаль вдовиних слiз, не жаль сирiт!..
Ти в Бога не проси лише для себе -
i стане щедрим i до тебе свiт…
40
До ранку порве Бог намисто з зiрниць
i в чашу блакитну сипне блискавиць,
бо ввечерi вiн у закоханiм серцi,
а вранцi – безумний у душах вдовиць.
41
Не всiх милосердний карае Аллах:
ми грiшнi в молитвi й невиннi в грiхах,
бо саме з безмежноi волi Аллаха
для грiшних – надiя, для праведних – страх!..
42
Як Ти звелiв – i дух вмiстили в глину.
Ти вiдвернувсь – i звабив Змiй людину.
Прости грiхи, що зробленi в Раю, -
i я прощу Тебе, i птицею прилину…
43
Сусiда стрiвши, погляд вiдверни,
тодi не будеш винним без вини.
Уважно подивись у вiчi учням
i не жахайся – недруги й вони!..
44
Безумцю, друга в гостi не поклич,
бо журно так в садку бухикав сич.
А раптом друг подiлиться бiдою -
як збутися нам радiсних облич?…
45
Домашню думку не беруть в дорогу!
Не виконав сьогоднi засторогу!
В кiнцi дороги думаю одне i теж:
за кого вранцi ти молилась Богу?
46
Серце жадно спiшило здолати цю путь,
хоч дороги життя в лабiринти ведуть.
Мудрiсть – тисяча сонць! – шлях менi освiтила,
та лишилась душi нерозгадана суть.
47
Не всi, я знаю, схильнi до щедрот,
та за дарунок всяк вiдкрие рот.
Як недозволенiм вини немае,
тодi за правду вiзьмуть в оборот…
48
Зрадiв: тебе згадали у розмовi,
тож щастя пив, немов уста медовi.
А як сторонню жiнку гудить хтось,
що горе в тебе, чую в кожнiм словi.
Омар Хайям
(1048–1122)
1
Нiкчемнi люди всi так схожi з вiслюками -
ховають пустоту свою пiд чепраками!
Ти хочеш, щоб вони твоiх торкались п’ят?
Стань багачем – вони тремтять над п’ятаками!
2
В кайданах розуму томлюсь не без причини:
коли б я вiльним став хоча б на пiвгодини!
В свого столiття вчивсь, напевно, цiлий вiк,
навчити ж не зумiв я жодноi людини.
3
Отой, що все життя молився на науку,
став доярем козла, набивши в справi руку!
Прикинься дурником – вiдплатиться тобi:
дешевша мудрiсть в нас вiд кiсточки урюку.
4
Палац царя, де жив колись злостивий скнара,
де слуги билися щодня за пiв динара,
розрушив час. Яка бiда царя спiткала?
Менi з мечетi крук прокаркав: «Кара! Кара!»
5
Ми, люди, як ляльки. А долi – ляльководи.
Прозорий натяк? Нi! Немае в нас свободи:
актори ми, а свiт – Всевишнього вертеп,
що стане сундуком, як скiнчаться пригоди.
6
Хто свiт вiдвiдав цей, той знав гiрке причастя,
бо вiчним бути тут нiкому не удасться.
Щасливий, мабуть, той, хто юним свiт лишив,
хто ж зовсiм не прийшов – той мав стократне щастя!
7
Як в свiтi цiм не жив, а треба помирати!
Достойно це зроби, коли немае ради.
Ти – згусток м’яса, жил, мереживо кiсток.
Це щезне все колись? Не бачу в тiм утрати!
8
Ми – джерело забав, ми – копанка з журбою.
Ми – слави ручаi i кринички з ганьбою.
Людина – цiлий свiт з хулою й похвальбою,
в нiй – гордий падишах, народжений рабою.
9
Добродiю, мiцнiй, вiзьми у злого сили -
не знатимуть бiди всi люди до могили!
Для iстини коли б знайшовся в свiтi трон,
ми щиро й вiд душi всi Господа б хвалили.
10
Як срiблу не скоривсь i не пiддався злату,
то вiрний, друже, ти законам шарiату.
Знiми халат оцей, веретище вiзьми -
лиш так ти збережеш над серцем царську владу.
11
Ти друга не тривож i не молись до неба,
коли прийшла в твiй дiм негадано халепа.
Крiпися у бiдi, не клич зiтхати нас,
а вистраждай все сам – достойно, як i треба.
12
Приманку Бог поклав. Навколо неi – сiтi.
Полюе дичину – нас мае на примiтi.
Вiн на людей вину поклав за всi грiхи,
хоч з дозволу Його пороки в Божiм свiтi.
13
Той гарно в нас живе, смiеться, а не тужить,
хто слуг своiх не мав та iншому не служить.
І той, кому Господь послав пiснi коржi
та затишок в кутку, де з Господом вiн дружить.
14
Ти руб’я зодягнув. Йшов до зiрок крiзь терня?
У макiвцi твоiй давно засохло зерня!
А суть твоя одна, що в рам’i, що в парчi:
хоч зовнi ти – святий, душа твоя – мiзерна.
15
Як предки, упадеш ти прахом незабаром:
удари вiд Небес нам не проходять даром.
Ти вiчностi напiй вiд пiдлих не бери,
хоча душа твоя палатиме пожаром.
16
Багацько лiт шукав я суть в земнiй юдолi,
але думки моi в життi не грають ролi.
Як постарiв, узнав, що я не маю знань -
от iстина життя, дарована вiд долi.
17
Я в кращому з усiх свiтiв учусь, як в школi.
Немовби чорнороб, нажив пером мозолi.
Пiдмайстром-школярем завершую я днi:
я б майстром стати мiг, та недостатньо волi.
18
Хто дасть достойному достойну нагороду?
Я за достойного пiду в огонь i воду.
Коли зазнати захотiв пекельних мук,
то недостойних запроси в свою господу.
19
Споконвiкiв земля лежить в бика на спинi,
а золотий тiлець – як сонце смертним нинi.
Глянь, Господи, на свiт без зайвоi гординi:
мiж двох бикiв – осли! Де мiсце тут людинi?
20
Мерзенний блюдолиз iв плов сьогоднi вранцi,
а я, голодний, крав гарбуз гнилий на грядцi.
Нехай мене Господь рятуе вiд спокус
з пiдлоги взяти хлiб, що кинуть можновладцi.
21
Не поспiшай в цi днi шукати ревно друга,
не слухай похвалу, немов пiснi ашуга.
Все з розумом цiни – тодi побачиш ти,
хто – друг, хто – ворог чи базiкало-папуга.
22
Пiвсвiту, царю мiй, у тебе пiд п’ятою,
а я в корчмi сиджу над чаркою пустою.
Але талан царя – моему побратим:
все скiнчиться для нас могильною плитою.
23
З достойними хвали дружи в годину скрути.
Негiднику не вiр – загонить нiж у груди!
Як лiки вiн налле – ти випити не смiй,
а з чашi мудреця налий собi отрути!
24
В нас правда не росте, як на городi зiлля,
а от брехнi давно пiд небом цим привiлля.
Даремно не журись, бо не змiнити свiт:
всi сприймуть цю борню за напад божевiлля.
25
Живеш вiльнiше птиць одну лише хвилину:
вогонь, вiтри, вода нас гнуть, як бадилину.
Та, друже, не журись: до праху наших тiл
Бог iскру вклав i дух, i не одну краплину.
26
Веселим будь, не стань заручником моралi:
люби вино мiцне, зривай з красунь вуалi!
Не довговiчний ти, тож вчися жити й далi,
радiй, коли мiж нас е друзi досконалi.
27
Забудь про калиту, вчись гонор гамувати -
i вирвешся з тенет, розбивши в серцi грати.
Вино смакуй, косу коханiй розплiтай —
життя мине, як день. Послухайся поради.
28
Не йшов я п’яним в храм? Це – iстина правдива!
Грiшив, але не сам? Це – iстина правдива!
Я – нечестивець, делiхан? Що ж, я – не ви!
Один Омар Хайям! Це – iстина правдива!
29
Приречений Хайям до смертi вже страждати.
Веселощi ж твоi – як вибрики лошати.
Поберегтися слiд, бо злий людський талан:
все взяти норовить, взамiн – дурницю дати.
30
Мiж вчених вiслюкiв ти, друже, пнешся з шкiри,
щоб визнали своiм цi дурнi-лицемiри,
бо звинуватять враз, якщо ти не осел,
що пiдривав щодня святi устоi вiри.
31
Душевний спокiй зник в поета й падишаха,
втомившись вiд життя, повзем, як черепаха.
Не треба нам бiди вимолювать в Аллаха -
подякуй i за це, коли вже бiдолаха.
32
Як жити в свiтi цiм, де моляться за грошi,
де сивих мудрецiв повчають всi святошi?
Слiпим, глухим, нiмим прикинься, друже мiй,
або пiдстав горба пiд вiслюковi ношi!
33
Отой, хто нiс в життя нещастя i облуду,
хай милостi не жде у день Страшного суду.
Прощае Бог того, хто не творив добра,
але не злодiя, не вбивцю чи паскуду.
34
В борнi за щастя всiх ти натерпiвся страху,
але не захистив сусiда-бiдолаху.
Ти друга не зiгрiв, хоч людство захищав -
даремно голова лягла пiд меч на плаху.
35
Хайяма мудрим звуть дурнi провiнцiали,
та зайвi, бачить Бог, вiд неукiв похвали:
про себе i про свiт не знаю я того,
що знають школярi, якi мене читали.
36
Несучи на плечах прожитих лiт вериги,
листаю буднi я, мов нецiкавi книги.
Хоч вчився в долi вiк, пошився в дурнi я:
не люди – Небеса! – плетуть своi iнтриги.
37
Коли небесний кiнь вернувся iз безоднi,
коли зiркам дали iмення благороднi,
коли на дошках доль з’явились iмена,
в той день змирились ми. Покiрнi i сьогоднi.
38
Свiт небуття давно в моiй буяе плотi,
живе людська бiда в душi, як у господi.
І знае лиш Аллах, коли i де вiтри
i мiй розвiють прах, як попiл на городi.
39
Будь ласка, не журись, не втоне свiт у морi.
Лишивши небозвiд, не зможуть впасти зорi.
Твiй прах не щезне теж – згодиться для цеглин,
з яких сусiд зведе стiну в своiй коморi.
40
Трояндовi кущi, так трепетно духмянi,
ростуть з дiвочих уст, тому такi багрянi.
Стебло, яке зламав, нагадуе менi
про прах усiх красунь, що зв’янули заранi.
41
Не мни, будь ласка, трав, що виросли високi:
iм коси вiддали красунi чорноокi.
З дiвочих уст ростуть троянда i тюльпан,
iх теж ламають всi – i добрi, i жорстокi.
42
В майстерню гончаря чомусь забрiв я вчора.
Менi в цей день краса вiдкрилася сувора.
Коли крутився круг, про глину думав я:
у потойбiчний свiт вiдкрита врештi штора.
43
Для чого цi пости, молитви винятковi
i в погрiбцях вино просить, як жебраковi?
Сьогоднi ти – поет, а завтра – черепки
вiд незвичайних чаш у Божiм кулаковi.
44
Зросли цi колючки, що на ногах у звiра,
iз кучерiв м’яких, немов шовки Кашмiра.
А круглi башти веж, зубцi старих фортець —
вже шаха голова i п’ятiрня емiра.
45
Небесний звiд комусь – це сонце й зiрка рання,
а вченим звiздарям – це камiнь спотикання.
Але не поспiшай втрачати в спiрцi глузд:
i в небесах про нас е спори i вагання.
46
Я чув краплини плач у сонячнiм горнилi.
Смiявся океан i пiнився на брилi:
«До неба долетиш, впадеш дощем звiдтiль,
а потiм твiй ручай морськi обiймуть хвилi…»
47
Ще раз в цей свiт Господь не нас пошле гiнцями —
в грядущiм не менi стрiчатись, друзi, з вами.
Ловiть же мить життя: не прийде вдруге, нi!
Не прийдемо i ми з вiдомоi вам ями.
48
Як можеш, не тужи за днем скороминущим,
не отягчай душi минулим i грядущим.
Скарби своi розтрать ще в грiшному життi,
бо в потойбiчний свiт ти пiдеш неiмущим.
49
Не хмур, будь ласка, брiв, терпи удари долi:
найшвидше гинуть тi, якi душею кволi.
Над нами фатум – скрiзь. І вiн сильнiший нас.
Не лий даремно слiз – не сип на рани солi.
50
Пилинка ця була живою, вiрогiдно.
Кучериком або бровою, вiрогiдно.
Зiтри з лиця свого ти нiжним рухом пил:
красунею вiн був – Зухрою, вiрогiдно.
51
У русi Всесвiту одна мета – людина.
У правди Господа однi уста – людина.
Як перстень з Божоi руки – кiльце планет,
а в перснi тiм мережка золота – людина!
52
Про потойбiчний свiт товче хтось аксiому,
вернутися адже ще не вдалось нiкому!
Нам всiм цей свiт тiсний, як караван-сарай,
та в потойбiчну тьму не поспiшайте з дому.
53
Прихiд наш i вiдхiд – таемнi круговини:
зачате ким життя, де кiнчик пуповини?
Не скаже правди нам нiхто про вiчну путь:
звiдкiль прийшли? Що жде за вiком домовини?
54
Цей свiт – лиш мить. А я – дрiбна частина митi.
Два подихи зроблю, слiзьми за мить обмитi.
Не плач i не журись, бо знае лиш Господь,
хто зможе тлiнний свiт навiки уярмити.
55
Де сонми тих, якi до нас бенкетували?
І де рубiни губ, i де очей опали?
Живи, допоки плоть – не у могилi прах,
що стане плоттю знов, як вигребуть шакали.
56
Немае смислу нам в цiм свiтi виглядати
для себе вiд Небес якоiсь благодатi.
Весь припис вiд судьби одержимо сповна,
i бiльшого не слiд вiд Господа нам ждати.
57
Життя твое промчить, як в горах талi води.
Його цiнуй i джбан пiдстав для насолоди.
Як жити вмiеш ти, то так воно й мине,
старайся менше всiх собi завдати шкоди.
58
Все – суета сует. Ця iстина вiдома.
Доводиться життям, хоча i аксiома.
Минуле вже пройшло. Майбутне ще гряде.
Не плаче нi за чим iстота лиш свiдома.
59
Вiд черева Землi i до кiлець Сатурна
в тлумаченнях своiх всi стали на котурни.
Розгадую i я велику таiну:
якi настануть днi, коли минуть безжурнi?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ktor-gricenko/vertep-vsevishnogo/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.