У сутiнках часу
Валерiй Фурса
Вiктор цiлком випадково зустрiчаеться з представником iнопланетноi цивiлiзацii – факром на iм’я Бар. Мiж ними зав’язуеться мiцна дружба. Повертаючись на свою планету, Бар зi звичайного телевiзiйного пульта робить для Вiктора потужний генератор пси-поля, який дозволяе герою повiстi мандрувати iншими свiтами. При цьому кожна подорож тривае не бiльше п’яти хвилин у реальному, земному часi. Але ТАМ цей час розтягуеться на днi, тижнi i навiть мiсяцi…
Валерiй Фурса
У сутiнках часу
Роздiл 1
Мене звати Вiктор. Ім’я, як iм’я. Нiчим не краще, але й не гiрше за iншi. Воно походить вiд латинського слова «перемога». Можливо, саме тому я у ранньому дитинствi вважав себе переможцем. Я завжди i всюди намагався бути першим. І тому нерiдко ображався на долю, коли мене хтось обходив у навчаннi, в спортi чи в чомусь iншому. Таке й тепер iнодi трапляеться. Та з роками я навчився бiльш терпляче ставитись до успiхiв iнших людей.
Я й тепер iнколи бажаю бути першим. От тiльки на реалiзацiю цих прагнень витрачаю мiнiмум зусиль. У результатi – моi реальнi здобутки дуже далекi вiд вимрiяних i нафантазованих. Але це вже не так ображае. Бо ж не надто й старався…
Я – середньостатистична людина. Тому не буду забирати у вас час на ознайомлення з моiми фiзичними параметрами. Все одно, якщо менi колись i трапиться пройти бiля вас, особливоi уваги на мене ви не звернете. Моi знайомi i близькi вважають мене досить симпатичною людиною. Можливо, тому, що я дещо красивiший за мавпу? Я можу вiднести себе до категорii трудоголiкiв. Але саме до тiеi iх частини, кому так i не вдаеться повнiстю реалiзуватися в якiйсь конкретнiй справi. Я часто готовий безкорисливо допомагати своiм друзям i просто знайомим людям. Що нерiдко й роблю. Та окрiм сивого волосся на скронях у реальному життi це менi бiльше нiчого не дало.
Менi вже понад сорок рокiв. Вважай, бiльша частина життя позаду. А чогось iстотного у цьому життi я не тiльки не досягнув, але до певного моменту навiть i не бачив. Зрештою, як i переважна бiльшiсть iз нас.
Чому я повiв мову про випадок у нашому життi? Може саме тому, що все наше життя е не чим iншим, як цiлим ланцюжком випадковостей, випадкiв i подiй, якi можуть трапитись, а можуть i не вiдбутися. Але вам я про це розповiдаю тiльки тому, що один-единий раз у життi я таки скористався зi свого щасливого шансу. От тiльки чи дiйсно вiн щасливий? А якщо й так, то наскiльки? І чи справдi я зумiв скористатися цим шансом належним чином?
На всi цi питання я й тепер не можу дати однозначних вiдповiдей. Не можу, хоча б тому, що мене, людину спокiйну i виховану, наче справжнього злочинця, розшукуе i наша мiлiцiя, i ще деякi зацiкавленi особи… А шукають вони мене тiльки тому, що я зумiв видiлитися iз спiльноти собi подiбних. А це – не за правилами. Так робити не можна! У iхнiх очах я став винним тiльки тому, що зумiв скористатися своiм щасливим випадком. На вiдмiну вiд них самих…
Про роль випадку у життi людини можна i мiркувати, i сперечатися до безконечностi. Тому, не будемо бiльше про це. Краще перейдемо до справи.
Далеко не кожному з нас доводилось у реальному життi стикатися з такими явищами, як марево, фантом, фата-моргана… Яких лише назв не вигадали люди, намагаючись так чи iнакше пояснити те, що вони нiби то бачили, але чого насправдi iснувати не може. А чому – не може? Тiльки тому, що ми й досi не зумiли описати цi явища вiдповiдними хiмiчними чи математичними формулами? Тому, що нам нiяк не вдаеться пiдвести iх пiд загальновизнанi теорii? Чи, може, тому, що значно легше просто вiдмахнутися вiд незрозумiлого, вважаючи його плодом хворобливоi уяви стомлених мандрiвкою пустелею подорожнiх?
Але ж наша iсторiя знае чимало прикладiв, коли такi явища спостерiгалися у бiльш високих широтах. Тут уже не може бути жодних пояснень з посиланнями на гарячi випари пустельних пiскiв. До того ж, вiдомi факти, коли великi групи людей спостерiгали за реальними iсторичними подiями, якi вiдбувались десятки i навiть сотнi рокiв тому. То що, просто вiдмахнутися вiд таких явищ, пояснивши iх груповим психозом певноi частки людства? Так найлегше – запевнити всiх у тому, що так не бувае, бо так не може бути нiколи.
Ми вже давно заколихали себе впевненiстю у тому, що людина – вiнець творiння Господнього, або, якщо хочете – найкращий витвiр лабораторii самоi матiнко-Природи. Ми самi себе переконали у цьому i переконали настiльки, що навiть саму ймовiрнiсть змiнити цю думку вважаемо ледь не крамольною. І лише одиницi з нас, мабуть, цiлком справедливо, вважають людину лише однiею з промiжних ланок у фееричному ланцюжку проявiв розумного життя, якi лише можуть мати мiсце у Всесвiтi.
Не дарма у народi кажуть, що поки грiм не вдарить, мужик не перехреститься. В iснування якихось iнших, позаземних форм життя ми зможемо повiрити лише тодi, коли якийсь незвичайний прибулець з далеких (чи близьких?) свiтiв зустрiнеться на життевiй дорозi з кожним з нас. Лише тодi ми зможемо повiрити у те, що ми не одинокi в Космосi i що все наше людство, взагалi, i наша наука, зокрема, знаходяться ще на колисковiй стадii свого розвитку i що нам ще рости й ростi, поки ми зможемо уподiбнитись до розумнiших за нас.
Повiрте, що я не просто морочу вам голови такими лiричними вiдступами i що я зовсiм не маю намiру втягнути будь-кого з вас у безконечну полемiку про можливiсть iснування рiзноманiтних форм i проявiв життя як у вiддаленому Космосi, так i поруч iз нами. Наскiльки менi дозволяе мiй розум i власний життевий досвiд, я лише намагаюсь розповiсти про те, що трапилось зi мною особисто, i, наскiльки це можливо, застерегти вас вiд повторення моiх власних помилок.
Переважна бiльшiсть наших вчених вже давно прийшли до висновку про те, що ми живемо у багатовимiрному просторi. Однi з них вважають, що таких вимiрiв е сiм. Іншi наполягають на тому, що iх не менше вiсiмнадцяти. А е ще й такi диваки, якi намагаються довести, що iх набагато бiльше…
Та чи варта прислухатися до мiркувань якихось розумникiв, коли переважна бiльшiсть iз нас вважае себе мешканцями тривимiрного простору? Простору, який мае лише свою довжину, ширину i висоту. Хто розумнiший, той до цих вимiрiв додае ще четвертий вимiр – час. І – досить! Все решта – за межами розумiння. Отже, воно – вiд лукавого. А якщо воно недосяжне нашому розуму, то анi думати про це, нi, тим бiльше, вiрити у реальнiсть такоi багатомiрностi простору зовсiм не обов’язково.
А вам нiколи не спадало на думку, що рiка Часу у нашому Всесвiтi може бути не единою? А, може, iх кiлька? Може iх, цих часових рiчок, дуже й дуже багато, i що всi вони течуть у рiзних напрямках? Як знайомi нам земнi рiки…
Я зовсiм не маю на увазi, що однi з цих рiчок течуть вiд початку до кiнця, а iншi – навпаки. Якщо вони насправдi iснують – цi рiчки Часу, то кожна з них, як i всi рiчки, звичайно ж, повиннi мати свiй початок i свiй кiнець. От тiльки бiгти вони просторами Всесвiту можуть у рiзних напрямках.
Якщо погодитись, що така теорiя мае право на iснування, то цiлком припустимо, що кожний Простiр, кожна одиниця Всесвiту, що мають своi власнi довжину, ширину та висоту, на додачу до них мае ще й свою власну рiку Часу. Оту невидиму рiчку, яка на своiх хвилях несе у невiдомiсть саме цей, свiй власний, Простiр.
А тепер уявiть собi, що таких Просторiв i таких рiчок Часу у Всесвiтi е безлiч i що вони навiть можуть знаходитись зовсiм недалеко один вiд одного. Але нi бачити, нi сприймати якимось iншим чином цi, iншi, вiдмiннi вiд наших власних, просторово-часовi субстанцii ми не маемо змоги. Чому так? Та хоча б тому, що нас несуть рiзнi хвилi Часу, i амплiтуди коливань цих хвиль майже нiколи не спiвпадають.
Спробую пояснити це на бiльш простому прикладi. У своему власному Просторi, у своему до болю рiдному Часi ми не можемо побачити того, що реально вже вiдбулося i що залишилося у минулому. Навiть у тому випадку, якщо це вiдбулося у нашому власному життi i це трапилось всього п’ять хвилин тому. Такi подii, як i все на нашiй Землi, недовговiчнi. Вони залишаються у нашiй пам’ятi, у наших спогадах. Ми iх бачили, цi подii, ми навiть були свiдками чи учасниками цих подiй. Та сталося це п’ять хвилин тому. А зараз, у теперiшньому часi, ми цих подiй вже не бачимо. Бо вони вже вiдбулись i назавжди залишилися у минулому, в часi, де е своя рiка. Та, яку ми вже перепливли, i вороття до якоi вже не буде…
А чи можемо ми побачити зараз те, що вiдбудеться у нашому ж життi хоча б через тi ж п’ять хвилин? Звичайно, що нi! Ми можемо лише здогадуватись, можемо передбачати ймовiрнiсть тих чи iнших подiй з певною мiрою достовiрностi. До того ж, передбачаемо ми iх, цi подii, далеко не завжди i зовсiм не так, як вони дiйсно вiдбудуться.
Ми не можемо бачити електромагнiтного поля, але нам доведено його iснування, i тому ми просто сприймаемо факт цього iснування на вiру. Ми не вiдчуваемо рентгенiвських променiв, але з допомогою знiмкiв своiх власних внутрiшнiх органiв переконуемось у iх реальностi. То чому б нам не повiрити у те, що марева, якi час вiд часу спостерiгае багато людей, е не чим iншим, як проявами iнших свiтiв, свiтiв, якi iснують поруч з нами i перейти у якi теоретично можливо, але практично дуже важко?
Думаю, багато хто з вас неодноразово помiчали, як у деякi лiтнi днi повiтря над землею нiби тремтить i крiзь мiнливу призму цього повiтряного пласту всi вiддаленi предмети сприймаються нашим зором зовсiм не такими, якими вони е насправдi. Я не хочу вас переконувати у тому, що саме це явище може бути доказом взаемного дотикання рiзних свiтiв. Хоча б тому, що вченi цьому явищу дають зовсiм iнше, бiльш прозаiчне, пояснення. Але ж можна собi уявити, що десь поруч з нами, але у iншому свiтi, також саме лiто у розпалi i що тамтешня рiка Часу, як i наша власна, стала бiльш повноводною i що бiг ii значно прискорився. От i доторкнулись вони десь мiж собою – двi рiчки i два свiти…
Я можу собi дозволити таке припущення. Можу, так як менi довелося помандрувати рiзними свiтами? i хоча б крихiтку знань про особливостi загальноi свiтобудови Всесвiту я у цих мандрiвках все ж здобув. Але, давайте залишимо фiзику фiзикам, а самi перейдемо до лiрики чи, вiрнiше, до прози нашого життя i до моiх подорожей в iншi свiти.
Роздiл 2
Вечiр тiльки починався. Це був час, коли все у природi нiби застигае, готуючись до нiчного вiдпочинку, i лише набридливi комарi прокидаються для свого нiчного розбою. Навiть вiтерець, що набридливо дув iз самого ранку, нарештi вгамувався, заплутавшись у зарослях верболозу.
Я тодi сидiв на березi тихоi, лагiдноi рiчечки i уважно спостерiгав за своiми поплавками. Як i кожний рибалка, я небезпiдставно сподiвався на те, що саме зараз, у час настання вечiрньоi прохолоди, менi, нарештi, клюне гiдна уваги риба i моя улюблена рiчка таким чином щедро вiддячить менi за таке тривале очiкування своеi удачi. Всi рибалки думають приблизно так само i всi, в основному, помиляються. Хоча, бувають i щасливi винятки…
Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована на те, щоб потрапити у мiй садок, а вiдтак – i на сковорiдку. Лише якийсь дрiб’язок час вiд часу непевно теребив насадку, на що моi поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бiк. Складалося враження, що вони так хитаються вiд п’янкого рiчкового повiтря i що такий стан iх цiлком влаштовуе, що вiн iм до вподоби.
Раптом, без будь-яких видимих зовнiшнiх причин i попереджень, повiтря над рiчкою почало тремтiти i переливатися всiма кольорами райдуги. Нiби спалахи пiвнiчного сяйва несподiвано опустились на воду. А далi пiшли мiражi. Чи то рiчкова вода почала пiднiматися вгору, заперечуючи всi закони фiзики, чи то само повiтря невiдомо з яких причин несподiвано ущiльнилось, всiею своею вагою натиснувши на рiчкову гладiнь. Саме повiтря бринiло, пiнилось i нiби переливалося невiдомо куди, легким шумом своiм нагадуючи водоспад.
Так тривало кiлька хвилин. А, може, тiльки кiлька секунд? У таких випадках мало хто здогадався б подивитися на годинник.
Потiм шар ущiльненого повiтря нiби знову набув свого первiсного стану. Але повiтряна стихiя й далi продовжувала тремтiти i переливатися, i наче невеличкi хвильки весь час прокочувались по нiй, постiйно видозмiнюючи цю нетривку субстанцiю.
Я був просто зачарований побаченим. Настiльки зачарований, що забув про все на свiтi.
Тим часом повiтря передi мною знову почало змiнюватись, забарвлюючись у рiзнi тони зеленого кольору. І якщо ранiше ця дивовижа трималася над фарватером рiчечки, метрiв за п’ять вiд берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.
Не буду хвалитися i переконувати вас у тому, що я зовсiм не злякався. Швидше за все, це було б неправдою. Але тодi всi моi вiдчуття були наче паралiзованi. Я тупо споглядав це незрозумiле менi явище, i спостерiгав за ним наче збоку. Нiби це не зi мною трапилось, а вичитано з якоiсь химерноi книжки.
Мабуть, саме тому i присутнiсть стороннього я помiтив далеко не вiдразу. Вiн нiби вийшов iз цього марева i так само мовчки почав розглядати мене.
Зелена завiса над рiчкою тим часом почала розповзатися i поволi зникати. Як останнi клоччя туману пiд подувом вiтру. Поступово ця незрозумiла зелень осiла на воду. Течiя рiчки пiдхопила ii i понесла кудись, розчиняючи у прозорих хвилях i засмоктуючи у глибину, таким чином знищуючи останнi слiди цього незрозумiлого для мене явища.
Та далеко не все розчинилося у повiтрi. Не все було змито течiею рiчки. Наче якийсь невiдомий фантом, дивовижна, химерна iстота так i залишилася стояти передi мною. Ще й так впевнено стояла, нiби вона не з повiтря виникла, а була iз справжньоi плотi i кровi. Як i все живе на Землi! Мабуть, що й вiн (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витрiщивши на мене своi очi-тарiлки, вiн, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь iнфузорiю пiд мiкроскопом.
Мое внутрiшне зацiпенiння поступово почало кудись вiдступати i якiсь вiдблиски думок замерехтiли у моiй головi. Звичайно, тодi я того ще не усвiдомив, але тепер менi здаеться, що всi тi думки виникли якось самi по собi. Нiби це не я сам думав, а хтось зовсiм iнший, невiдомий менi, зовсiм стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фiльму.
Переважна бiльшiсть iз вас, швидше за все, подумае, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поiхав у свiт галюникiв, коли сонечко лiтне у тiм’ячко вдарило. От i верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дiйсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому мiсцi, теж до такого висновку дiйшов би.
Але це зовсiм не так! Якби всi вживали оковиту так як я, то у нас жодних антиалкогольних указiв не приймали б. Я лише при святi можу собi позволити сто грамiв випити. А щоб сам, то такого взагалi нiколи не бувало. Так що, можете заспокоiтись. Тверезий я був. А вiд чистого рiчкового повiтря до такоi степенi не сп’янiеш.
Незнайомець оговтався першим.
– Не бiйся мене, людино! – цiлком зрозумiлою для мене мовою раптом заговорив вiн. – Я – не фантом i не нечиста сила. Я – факр!
Я був до такоi мiри ошелешений цiею несподiваною з’явою, що спочатку й слова не мiг видушити iз себе. Нiби занiмiв. А тут – воно ще й заговорило зi мною. У такiй ситуацii будь-хто контроль над своiми почуттями втратив би. І я теж себе контролювати не мiг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:
– А що таке факр?…
– Ти ще забув запитати, з чим його iдять, – озвучив мою затаену думку незнайомець.
Вiн невдоволено зморщив свое зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рiвноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що менi кожний день доводиться якихось факрiв бачити…
Чому вiн не вiдреагував на моi слова належним чином, для мене так i залишилося таемницею. Швидше за все, вiн зважив на моi розумовi здiбностi, що, зрештою, й змусило його посмiхнутися.
– У мене ще буде час, щоб розповiсти тобi, хто такi факри. А зараз менi просто хочеться поспiлкуватися з тобою. Я хочу дiзнатися, чи ти дорiс до контакту.
От вже, чия б корова мукала!..
Факр, якщо це справдi був факр, хоча я про таких i не чув нiколи, був щонайменше втричi нижчим за мене. На зрiст вiн був вiд сили сантиметрiв шiстдесят. Не людина-лiлiпут, не гном i не гобiт… Щоб iдентифiкувати цю особу, я навiть подумки перебрав всiх вiдомих менi казкових персонажiв. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хiба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу вiн не мав жодного. То ж я, наче в анатомiчному кабiнетi, мав можливiсть досить добре його розглянути.
Я вже казав, що вiн був зеленого кольору. Як молода травичка пiсля дощу. Але, якщо колiр молодоi трави завжди приемний i милий для ока, то цей навряд чи можна було вважати таким. Хоча, може це тiльки з незвички. Адже ми цiлком нормально сприймаемо зелений колiр жаби, наприклад. Хоча подобаеться вона далеко не всiм.
З великою натяжкою зеленого можна було б вважати представником загону приматiв. Щось у ньому було i вiд гнома, i вiд шимпанзе. Чимось вiн нагадували людину, а ще чимось – казкового гобiта. Трiшки вiн змахував на Гурвiнека з чеськоi казки. Ручки-нiжки у нього були тоненькi i якiсь нiби немiчнi. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, у порiвняннi навiть зi мною, животик у зеленого факра був значно бiльшим. А голова, за нашими, земними мiрками, була розрахована, принаймнi, на двох. Але дiсталась йому одному. Зате ротик на цiй величезнiй головi був зовсiм маленьким. Носа у незнайомця не було взагалi. Лише три отвори на мiсцi, де у людей знаходиться нiс. Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очi! Очi у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя. Можна було подумати, що саме цi органи сприймання для нього i е основними для пiзнання свiту.
– Ти не бiйся мене, Вiктор! – знову несподiвано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобi не заподiю…
Я мало слиною не захлинувся вiд такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомiрок може вважати, що я його боюсь? Я аж зi свого крiселка ледь пiднявся вiд обурення. Та своечасно здогадався подумки порахувати до десяти…
Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим бiльше, що й вiн сам не бризкався слиною, коли я його про факрiв запитав.
А сам факр тiльки посмiхнувся у вiдповiдь на мою реакцiю. У нашому розумiннi це й посмiшкою важко було б назвати. Та, тим не менше, вiн таки посмiхався. Або просто намагався iмiтувати нашу ж таки реакцiю на прояв чогось смiшного. Навiть його живiт трясся при смiху точно так, як це бувае у нас, i якесь булькання доносилось просто з цього животика. Навiть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.
– Твоi думки розвеселили мене, Вiктор.
Вiн чомусь вперто ставив наголос на другому складi мого iменi.
– Давай, не будемо сперечатися з приводу того, хто з нас сильнiший. Дивись!
З цими словами зелений повернувся трохи вбiк i спрямував свою маленьку ручку на старезну вербу, що росла на березi, неподалiк вiд нас. Грубезний стовбур верби несподiвано стрепенувся i вiдразу ж переломився. Масивне дерево впало на кущi верболозу, ламаючи все на своему шляху.
Я настiльки був вражений цiею подiею, що навiть на деякий час знову втратив дар мови. Моя нижня щелепа якось сама собою опустилася значно нижче, нiж iй належало б бути. Я знову гепнувся на свое крiселко, ошелешено поглядаючи то на зрiзану невiдомою силою вербу, то на таемничого факра.
– Я надав тобi можливiсть переконатися у тому, сила живоi iстоти не лише у ii м’язах. І вона далеко не завжди залежить вiд розмiрiв цiеi iстоти. Набагато важливiше те, що сховано тут.
При цих словах факр легенько постукав себе по головi своiм маленьким пальчиком. І знову засмiявся.
– Не переймайся так, Вiктор! Я хочу лише поспiлкуватися з тобою. Цiлком можливо, що ти лише виграеш вiд цього.
Пiсля того як факр, чи як там його, продемонстрував менi свою силу, було б просто безглуздо опиратися його волi. Якщо вiн хоче поговорити, то чому б i нi? Я ж вiд цього не стану меншим. І корона з моеi голови не впаде. Хоча б тому, що ii у мене й не було нiколи.
Може й була якась можливiсть ухилитися вiд продовження такого несподiваного знайомства. Та менi, раптом, стало цiкаво. Адже, цiлком зрозумiло, що передi мною представник якогось iншого свiту, i що завдяки цьому спiлкуванню я зможу дiзнатися про багато цiкавих речей.
Дещо заспокоiвшись такими думками, я встав i притягнув велике полiно, що лежало неподалiк, запропонувавши факровi сiсти на нього.
– Сiдай сюди, зеленолиций! Сiдай, та розкажи менi про свiт, у якому ти живеш. І про те повiдай, що ти у наших краях шукаеш.
– Так, Вiктор! Я – мешканець зовсiм iншого свiту. А до вас мене завела звичайна цiкавiсть. Менi надзвичайно подобаеться мандрувати свiтами i вивчати рiзнi форми життя. Повинен визнати, що це не завжди безпечно. Хоча я не належу до слабких iстот, у чому ти сам мiг переконатися. Та е й значно сильнiшi за мене…
Я не зможу тобi чесно вiдповiсти на питання про те, наскiльки далеко мiй свiт знаходиться вiд вашого. Хоча б тому, що просто не знаю цього. І не в рiзницi способiв вимiрювань вiдстаней тут справа. У нас з вами способи мисленнi зовсiм рiзнi. Те, що вам здаеться великим, не завжди велике насправдi. А те, що для вас дуже далеко, для нас мiзерно близько. Наприклад, ти до своеi домiвки на цьому допотопному велосипедi можеш добратися десь за годину вашого часу. А нам цiеi години вистачило б, щоб дiстатися до найвiддаленiшоi галактики вашого Всесвiту. От тiльки пiдготовка переходiв у iншi свiти, в iншi просторово-часовi вимiри займае дуже багато i часу, i енергii.
– То, виходить, що поряд з нашим iснують i iншi, паралельнi до нас свiти, але ми iх нi побачити, нi навiть вiдчути нiяк не можемо?
– Тут ти в чомусь правий! Хоча великого значення, паралельнi вони чи перпендикулярнi до вашого Всесвiту, це не мае. Але зрозумiв ти приблизно вiрно. Справа у тому, що всi цi свiти iснують нiби одночасно в одному i тому ж просторi. От тiльки параметри цього простору в кожному з них рiзнi. Саме тому мешканцi цих свiтiв практично не мають жодноi можливостi зазирнути за iхнi межi. Тому вони навiть не здогадуються про iснування чогось iншого, вiдмiнного вiд знайомого iм.
Але це зовсiм не означае, що абсолютно всi свiти завжди iснують вiддiлено один вiд одного. Час вiд часу трапляеться так, що вони стикаються мiж собою. І саме тодi, на межi цього зiткнення, стае можливим перехiд з одного свiту в iнший. Інколи, але дуже рiдко, це трапляеться само собою, без будь-якого втручання ззовнi. Але частiше це, все ж, вiдбуваеться за волею когось iз розумних. Як от сьогоднi.
Спробую пояснити це тобi на бiльш простому приклад. Уяви собi хмарку куряви, яка здiймаеться над польовою дорогою пiсля того, як по нiй проiде машина чи стадо якихось великих тварин. Ця курява складаеться з мiльярдiв малесеньких порошинок, якi довiльно лiтають у цiй хмарi. При цьому вони то наближаються одна до одноi, то розлiтаються на всi боки. А тепер уяви собi, що кожна iз цих порошинок – це окремий свiт, свого роду Всесвiт, що включае в себе мiльярди галактик i який живе за своiми власними законами iснування. Якщо цi свiти населенi, то iхнi мешканцi можуть дiзнатися про iснування iнших свiтiв-порошинок лише пiд час iхнього зiткнення мiж собою. Якщо ж вони не зiткнуться, то нiхто й нiколи не дiзнаеться про iснування iнших порошинок- свiтiв. Я розумiю, що пояснення моi досить примiтивнi та сумбурнi. Насправдi ж усе це набагато складнiше Але уяви собi цю хмаринку куряви i повiр, що приблизно так воно i е у масштабах Макрокосмосу.
– Уявити собi все так, як ти розповiдаеш, не так вже й складно. Набагато складнiше повiрити у реальнiсть такоi свiтобудови. Але, якщо це й справдi так, то як багато таких свiтiв може iснувати одночасно?
– На таке запитання тобi навряд чи хто вiдповiсть правильно. Їх дуже багато. І я сумнiваюся, що хтось змiг би iх полiчити.
– Ну, добре! Будемо вважати, що я тобi повiрив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливостi такого твердження. Хоча, чесно кажучи, у моiй головi це якось не вкладаеться. Та Бог з ними, з тими свiтами! Ти краще розкажи про свiй власний свiт. Про те, як тобi вдаеться мандрувати рiзними свiтами i як ти при цьому примудряешся повертатися додому. Адже у такiй хмарi свiтiв i заблукати недовго…
– Звичайно, що я розповiм тобi про це. Але ж для цього й ночi не вистачить. Якщо ти не боiшся запросити представника iншого свiту до своеi домiвки, то давай рушати. А то, он, на дощ збираеться. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам i зашкодити може.
На той час вже й сутенiти почало. Та й хмари, якi насувалися iз заходу, дiйсно погрожували пролитись на землю дощем. А додому ще майже десять кiлометрiв педалi крутити. Тому факровi й не довелось мене довго вмовляти. Швиденько зiбравши своi вудки i прив’язавши iх до рами велосипеда, я запропонував зеленому:
– Поiхали, факре! Дорога у нас дiйсно не близька.
– А ти не поспiшай! Бачу, що ти так i не зрозумiв мене. Навiщо ж нам iхати цими курними стежками? Чи ти й досi сумнiваешся у моiх можливостях? Щоб потрапити до тебе додому, тобi досить лише уявити свою домiвку. А все iнше, то вже моя турбота.
Так вже влаштована наша психiка: не повiриш у реальнiсть чогось, поки сам у цiй реальностi не переконаешся. Я тодi навiть лише посмiхнувся на пропозицiю незнайомця, уявивши, скiльки ще iхати до тiеi домiвки. Та не встиг спогад про домiвку мелькнути у моiй головi, як ми вже стояли перед ii дверима.
Я можу лише здогадуватись, який дурнуватий у мене був вигляд, коли передне колесо мого велосипеда вперлося у цi дверi. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподiвано, що на моему мiсцi будь-хто саме так виглядав би. Якщо не гiрше. А, по-друге, я ж не уявляв сарайчик, де залишаю велосипед пiсля поiздок. От i стукнув колесом в дверi саме будинку. Нiби наказував iм вiдчинитися.
Я тодi ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, нiби не вiрячи у те, що ми таки дiйсно вдома. Та найголовнiшим було те, що на дорогу додому я справдi не потратив нi часу, нi жодних зусиль. От як зелений продемонстрував менi факт вiдносностi вiдстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному життi.
От би завжди так! Тiльки уявив собi мiсце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..
Роздiл 3
Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостяку. Ельвiра – моя колишня дружина – вже рiк, як залишила мене i подалась кудись у свiт за легким життям. Коли я в унiверситетi викладав та в кандидатах наук ходив, то вона, наче реп’ях, за мене трималася. Бо це, бач, престижно, мати чоловiка – кандидата наук. А тут ще й захист докторськоi не за горами. Але з часом вона мене просто-таки дiставати почала тим, що деякi моi колеги, мовляв, у два-три рази бiльше грошей додому приносять. Але це не мое. Я студентiв не оббирав нiколи.
Саме через те у нас i сварки пiшли. Вiрнiше, це вона сварилася. Я жартами вiд неi вiдбутися намагався, а частiше – просто вiдмовчувався. Та згодом мене заiло. «Не вчили мене батьки хабарi брати! Тому я цього й робити не буду!» Сказав, як вiдрубав. А потiм ще й роботу змiнив. Щоб у неi бажання до дармових грошей вiдбити. Пiшов туди, де хабарiв нiхто не дае. На спiльне пiдприемство заступником головного бухгалтера.
Зарплатня у мене тодi значно бiльшою стала. Та Ельвiру це вже явно не влаштовувало. Як той кiнь, що закусив вудила i несеться кудись, не розбираючи дороги, так i дружина моя не захотiла змиритися з такою моею самостiйнiстю. От i знайшла вона собi якогось доктора-вискочку, який хабарницьку нивку добре знав, та пiшла разом з ним, не сiявши, жати. Ну, й Бог iй суддя. Я ж пiсля того квартиру у мiстi продав i перебрався у стару батькiвську хату, у передмiстя. От так i живу тут тепер сам.
У принципi, для мене не проблема i вечерю для друга якусь нехитру зготувати. Але чим цього факра пригощати? Я ж нi найменшого уявлення не маю про те, чим вони харчуються…
– А ти не переймайся, – пiдморгнув мiнi мiй зелений гiсть. – Органи травлення у нас майже однаковi. Що ти iсти будеш, то й менi не завадить.
Ну, це вже зовсiм iнша справа! Насмажив яець на салi з цибулею, банку шпротiв вiдкрив, та ще грибочкiв маринованих на тарiлку насипав. От i вечеря готова!
– А ти, виходить, i думки читати вмiеш? – запитую свого гостя, не перестаючи дивуватися його здiбностям.
– А це не так вже й складно, – вiдповiдае вiн. – Захочеш, то й ти навчишся.
– Ну, тодi, давай, до столу! Як у нас кажуть: чим багатi, тим i радi.
Зважаючи на зрiст свого гостя, я завбачливо поставив вечерю на журнальному столику, а самому факровi свое рибальське крiселко запропонував. Щоб йому зручно було. От тiльки що з виделкою робити – не знаю. Завелика вона для нього. А маленькоi у мене й не було нiколи.
Гiсть мiй в одну мить цю проблему вирiшив. Тiльки глянув на виделку, вона враз i поменшала.
– Ти не переживай, – говорить менi. – Я потiм ii знову збiльшу.
– От цього вже робити не потрiбно, – вiдповiдаю йому. – Поки ти мiй гiсть, то й будеш нею користуватися. Ще й ложку та нiж собi зменшиш. А захочеш додому повернутися, то у мене хоч така згадка про тебе залишиться.
– Як бажаеш, – посмiхнувся зеленолиций. – Та перш нiж за стiл сiдати, давай хоч познайомимось по-справжньому. А то менi навiть незручно якось. Про тебе я вже багато чого знаю. А тобi вiдомо тiльки те, що я факр i виходець з iншого свiту. Іменi свого я тобi досi й не назвав. Мене звати Бартал з роду Барi. Або просто Бар. Мене всi так кличуть.
– Дуже приемно, Бар! Менi, я думаю, представлятися дiйсно нема потреби. От тiльки наголос у нас на першому складi мого iменi ставлять. Та це вже не так важливо. Говори, як тобi зручнiше. А я мушу тебе ще про щось запитати. Як у вашому свiтi до спиртного вiдносяться? Бо у нас заведено гостевi горiлочки наливати.
– В принципi, до спиртного у нас вiдносяться, як до отрути. Але, у розумних дозах навiть отрута корисною бувае. Так що, наливай! Тiльки менi й десяти грамiв вистачить.
Пiсля вечерi Бар розповiдав менi про свiй свiт.
– Наш Всесвiт мало чим вiдрiзняеться вiд вашого. Я навiть точно не можу сказати, яка вiдстань роздiляе цi свiти. Це залежить вiд того, як i якими мiрками мiряти. Я зумiв до вас потрапити, а от чи це вдалось би тобi, навiть не знаю. От i суди, наскiльки це далеко чи близько. Для мене – майже поруч. А для тебе така дорога може виявитись нескiнченою. Бо мiж нами не тiльки простiр, а й час…
Далеко не завжди пряма i, здавалось би, найкоротша дорога може найшвидше привести до бажаноi мети. Часом найкоротший шлях може бути настiльки заплутаним, що його жодним планом чи графiком вiдобразити не вдасться. Але саме такий, ламаний шлях, як не парадоксально це звучить для тебе, може виявитись найкоротшим.
Колиска цивiлiзацii факрiв знаходиться на планетi Факра. Вона значно бiльша за вашу Землю. Сила гравiтацii у нас бiльша за вашу не менше як у п’ять разiв. Можливо, саме цим i зумовлена форма нашого тiла. Крiм того, кожен з нас вiд самого свого народження перебувае пiд захистом свого астрального тiла. Це така спецiальна польова субстанцiя, яка приймае на себе основну долю тиску нашоi атмосфери. Такий як ти, хiба що у спецiальному скафандрi, мiг би витримати гравiтацiю на поверхнi нашоi планети. Рiзниться вiд вашого i наше свiтило. Наша Факрiя у сотнi разiв бiльша за Сонце. Це молода зелена зiрка. Вона мае у своiй планетнiй системi п’ять досить великих планет. Розумними iстотами заселена тiльки наша Факра.
Саме зелений колiр свiтила i зумовлюе зеленавий вiдтiнок нашоi шкiри. Вона просто не могла бути iншого кольору. Всi факри – зеленотiлi. Ми нiколи не подiлялися на рiзнi раси. Можливо, саме це й зумовило вiдсутнiсть у нас держав i рiзних мов. Якщо мiряти вашими мiрками, то наша цивiлiзацiя нараховуе сорок сiм тисяч рокiв. Так як ми всi говоримо однiею мовою i факри, наскiльки це пам’ятае наша iсторiя, нiколи не були роздiленi границями, то й вiйн на нашiй планетi не було нiколи. Цього не можна сказати про iншi планети нашоi системи. По крайнiй мiрi, на двох з них колись iснували цивiлiзацii розумних iстот. Та тепер вiд них залишився тiльки порох i руiни древнiх мiст.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-y-fursa/u-sut-nkah-chasu/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.