Полярна нiч
Вагiф Султанли
У книгу увiйшли оповiдання рiзних рокiв азербайджанського письменника Вагiфа Султанли, основною темою яких е художнiй аналiз морально-етичних проблем сучасного суспiльства.
ВАГІФ СУЛТАНЛИ
ПОЛЯРНА НІЧ
ПЕРЕДМОВА
«Бажання писати – хвороба душi,
Умiння писати – майже лiки»…
(с) А. Кузьмiн
Збiрка оповiдань, яку написав сучасний азербайджанський письменник, фiлософ-екзистенцiалiст, являе собою енциклопедiю життевоi мудростi, що наповнена непiдробною любов'ю до рiдного краю, до iсторii, культури i традицiй жителiв цього краю.
З перших рядкiв розповiдi заворожують простотою викладу i глибиною сенсу, змушують замислитися про швидкоплиннiсть i унiкальность буття, про глибину емоцiйних переживань головних героiв. Кожна нова прочитана сторiнка «пiдсаджуе на гачок» нашу уяву, утримуе i не вiдпускае до завершення прочитання розповiдi.
Всi рядки оповiдань глибоко просякнутi почуттям людяностi. Як позначав свою позицiю Жан-Поль Сартр, единий, хто чiтко висловлював свою приналежнiсть до даного фiлософського напряму, «екзистенцiалiзм – це гуманiзм».
Автор оповiдань, Вагiф Султанли, занурюе нас свiт «екзистенцiй», де виявляються головнi героi. Читач разом з героями виявляе себе в «прикордонному станi», перед лицем смертi, де свiт стае «iнтимно близьким». Людське iснування – це буття, звернене в смерть.
Людина осягае свою сутнiсть протягом усього життя i несе вiдповiдальнiсть за кожну вчинену ним дiю, не може пояснювати своi помилки «обставинами». Людина – створюе себе як «концепт». Зрештою, iдеальна свобода людини – це свобода особистостi вiд суспiльства.
Вагiф Султанли народився в 1958 роцi, в провiнцii Кюрдамiр Азербайджанськоi Республiки. У 1981 роцi вiн закiнчив фiлологiчний факультет Бакинського Державного Унiверситету. В даний час вiн е професором кафедри сучасноi азербайджанськоi лiтератури Бакинського Державного Унiверситету.
У 1995–1998 вiн працював в якостi кореспондента в лiтературнiй американськiй програмi «Воля i Вiльна Європа» редакцiя радiостанцii в Азербайджанi. Вiн був редактором головного журналу «Худаферiн» (1995–1996), який видавався в Польщi та журналу «Араз» (1996–1997), який видавався в Швецii. В даний час вiн е редактором журналу «Азербайджанський свiт», який виходить з 2002 року в США. Вiн автор книг: «Вигорiлi зiрки» (1988), «Море людей» (1992), «Ринок рабiв» (1999), «Сон смертi» (2002), «Долина марностi» (2010), «Пустеля вiйни» (2013) та iншi романи та збiрки оповiдань.
Поряд з лiтературною дiяльнiстю автор залучений в теоретико-естетичнi проблеми мистецтва. Приклади його лiтературних пошукiв критики «Лiтературний свiт Мамеда Емiна Расулзаде» (1993), «Важка дорога подорожнього» (1996), «Обрii свободи» (1997), «Азербайджанська емiграцiйна лiтература» (1998), «Лiтературно-теоретичнi iлюстрацii» (2000), «Берег успiшного життя» (2004), «Освiтнi питання лiтературноi критики» (2007), «Азербайджанське лiтературознавство» (2012), «Любов до незалежностi» (2014).
Крiм того, велика кiлькiсть авторських статей були опублiкованi в пресi Азербайджану, Росii, Туреччини та европейських краiн. Тепер е унiкальна можливiсть i для украiнських читачiв познайомитися з творчiстю азербайджанського письменника та мислителя Вагiфа Султанли.
Нижче наведенi висловлювання iноземних авторiв i критикiв про творчiсть Вагiфа Султанли:
«The great, intellectual, path-defining writer of Azerbaijanian modern literature» Prof. Dr. Eunkyung Oh (Seul, South Korea). Видатний, високо освiчений, пись менник, який задае напрямок азербайджанськоi сучас ноi лiтератури.
Prof. Dr. Eunkyung О (Сеул, Пiвденна Корея).
«Vagif Sultanly's figures and heroes are mostly owners of an inner dialog. Despite the torments and tragedies they are subjected to, they comprehend the essence of life as if through the prism of philosophy». Michael Brannock, writer (London, Great Britain). Дiйовi особи та головнi героi творiв Вагiфа Султанли в основному власники внутрiшнього дiалогу. Незважаю чи на муки i трагедii, яким вони пiддаються, розу мiють суть життя немов через призму фiлософii.
Майкл Браннок, письменник (Лондон, Великобританiя).
«Vagif Sultanly is certainly a novelist who captures your attention however far removed you are from Azerbaijan. His subject matter is always a story with universal appeal. His nuances of alienation and the deep wish to belong are woven into this tale with mastery. The constant suspense keeps you turning the pages. An excellent read!» Prof. Dr. Tamara Dragadze (London, Great Britain). Безумовно, Вагiф Султанли е письменником-рома нiстом, який опановуе вашою увагою, незважаючи на те, що ви далекi вiд реалiй буттевостi Азербайджану. Предметом його оповiдань незмiнно е iсторii з унiверсальною привабливiстю. Вiдмiнною особливiстю його творiв е прагнення об'еднати вiдчуження i глибокi устремлiння з високо художньою майстернiстю пера. Вiдмiнного прочитання!
Prof. Dr. Тамара Драгадзе (Лондон, Великобританiя).
Оповiдання Вагiфа Султанли допомогають прояснити питання екзистенцii етнiчноi ментальностi в широкому сенсi, розкривають сутнiсть емоцiйного, ситуативного iснування, прагнення до осмислення i свободи вибору. Кожен автор поняття етноментальнiсть розумiе по своему i вкладае в нього власний змiст, що призводить до складностi розумiння цiлiсностi цього питання. Пошуки спiльного та вiдмiнного дають зрозумiти, хто ми, украiнцi, чим схожi та чим вiдрiзняемося вiд тюркiв в аспектi глибинних, свiтоглядних сутнiсних характеристик.
Дуже важливо, що украiнськi читачi вперше познайомляться з лiтературним доробком азербайджанського автора та матимуть нагоду доторкнутися до скарбницi тюркськоi культури, елементiв сфери суспiльного життя, проблематики системи цiнностей, матимуть цiлiсну уяву про життя та побут людини у сучаснiм Азербайджанi.
Здобувач кафедри фiлософii Запорiзького нацiонального унiверситету, дослiдник тюркськоi соцiальностi
Нiна Бiлокопитова
Стамбул, 2015 рiк
БІЛА ДОРОГА
Ночами, стоячи на верандi, вiн дивився на бiлiючу в молочному мiсячному свiтлi дорогу. Починаючись з околицi села, ця бiла дорога тяглася в саму глиб полинових рiвнин. Лягаючи ж в лiжко, закриваючи очi, вiн бачив увi снi бiлого коня, що скаче по бiлiй дорозi. Щоночi бiлий кiнь, iдучи в молочному свiтлi мiсяця, вiддалявся все далi й далi. Куди скакав цей бiлий кiнь по бiлiй-бiлiй дорозi в таку свiтлу нiч? І чому ночами не видно було кiнця цiеi бiлоi дороги i неясним був ii напрямок…
Ночами, увi снi, вiн боявся, що бiла дорога закiнчиться. Страх цей вселився в нього з того самого дня, коли торiк голова Гачай вiдправив всiх колгоспних коней на м’ясо.
… У селi залишилося всього-навсього три коня. Один – Лятiфа. Його коня не чiпали, тому як Лятiф був единим пастухом на колгоспнiй фермi, до того ж постарiв вiн зовсiм i без коня йому було не обiйтися. Інший – охоронця Закiра. Вiн сторожив конюшину близько виноградникiв, i йому теж необхiдний бул кiнь, щоб долати таку вiдстань. Третiй був конем самого Назiра-кiши. Тiльки Назiр-кiши анi колгоспного стада не пас, анi конюшини не охороняв далеко за селом; анi батькiвськоi потреби не знав.
Причина була в тому, що був вiн колгоспним ковалем i за все свое довге життя жодного дня не провiв без коня. У селi всi, вiд малого до старого, знали, що Назiр-кiши проживе без iжi, без води, але без коня i години не протягне.
Назiр-кiши на селi був не тiльки ковалем, з чиiм би конем чого б не сталося, вели до нього: «Прошу тебе, подивися, що з нею». Назiр-кiши, вiдкривши коневi рота, спочатку оглядав його зуби, потiм, розсунувши вii, оглядав кромку ока, потiм нахилявся, заглядав пiд живiт, i тiльки пiсля цього визначав, що з ним.
З того дня, як коней зiбрали i вiдправили на забiй, старий вiдчував, що голова Гачай не проти знести його «ковальську лавку», але поки не береться за це, чи то через те, що високо цiнуе коваля, чи то просто засмучувати його не хоче. Чекае, може, сам вiн усе зрозумiе. Однак, все розумiючи, Назiр-кiши, тим не менш, знав i те, що, незважаючи на вiк, йому важко буде залишитися без роботи, без справи своеi, от i все.
Вечорiло. Холодний осiннiй вiтер, безжально обриваючи жовте листя з дерев, розкидав iх по вулицях. У блакитнiй небеснiй порожнечi, як сон, як видiння, погойдувалась бiла хмара. Назiр-кiши сидiв у своiй «ковальськiй лавцi». Погляд його був прикутий до неба, немов вiн боявся, що бiла хмара зникне. Тупiт, що долинав зовнi, вивiв його iз задуми. Пiднявши голову, вiн глянув у вiдкрите вiкно, на темнiючий горизонт i на втомлену худобу, яка поверталася з випасу. Потiм, пошукавши поглядом, знову знайшов шматочок хмари, на який дивився.
Вiн напружив легенi. Так затягнувся цигаркою, нiби назавжди позбавлявся ii. Димлячи цигаркою, вiн знову замислився, i, думки його йшли все глибше i в тих глибинах розмотувались, немов клубок, i вiн не мiг знайти вже анi початку iх, анi кiнця.
Нарештi, вiн важко пiдвiвся з мiсця. Знявши з вiшалки, надiв свою стару, вицвiлу куртку. Важко замкнувши дверi, попрямував до будинку.
Назiр-кiши постарiв. Але сьогоднi не старiсть турбувала його. Ця бiда вже постарiла разом з ним за довгi роки. Не думав вiн сьогоднi i про бездiтнiсть свою, бо i це горе вiн давно поховав у серцi своему, дуже давно. Навiть рана того болю вже заросла i забулася.
Цiлий тиждень вiн нiчого не робить. Був час, дотемна не згинав вiн колiн, в день по тридцять-сорок коней пiдковував. А тепер? Хiба що проiджаючий вершник iнодi загляне до майстра за чим-небудь, та зрiдка з сусiднього села хтось навiдаеться.
… Ось ця-то печаль i з'iдала заживо старого.
В ту нiч до ранку вiн не змiг заснути, нiби на голках спав, що впивалися в його тiло. Лише пiд ранок злегка задрiмав.
І знову в молочному свiтлi ночi мчав бiлий кiнь по бiлiй дорозi. А хто той хлопець на бiлому конi у бiлiй чусi?[1 - Чуха (тюрк. – сукно), або чоха, чоловiчий приталений верхнiй одяг типу черкески у народiв Кавказу.] Як же обiймае вiн кiнську гриву.
… Раптом i бiлий кiнь, i хлопець у бiлiй чусi розтанули в молочному мiсячному свiтлi. Що потiм йому привидiлося, що схопився вiн з лiжка i квапливо покликав дружину Зярiш:
– Стара, стара, подай менi штани, гнiдого повели.
Зярiш безмовно спала, i на мить старому здалося, що вона – дитина, нетяма, в душi ii не знайшли собi мiсця поки нi горе, нi печаль, тому що тiльки такий нетяма може спати так тихо i спокiйно.
Але Зярiш прокинулася. Прокинулася i нiчого не зрозумiла. Вона вирiшила, що його мучить кошмар або ж з глузду з’iхав.
І Зярiш злякалася. Злякалася сидячого в бiлiй бiлизнi в кутку на лiжку чоловiка, з яким стiльки рокiв лягала в одне лiжко. Нiби окрiп iй на голову вилили. В одну мить перед очима в неi пронеслося стiльки химерно-дивних картин. В однiй з них Зярiш побачила, як дружина Гара Самiда Ерга-Сона, пiдхопивши подiл, вийшла на село, i, бiгаючи туди-сюди по вулицi, кричить:
«Гей, люди, Назiр-кiши з глузду з'iхав, Назiр-кiши став божевiльним, божевiльним, божевiльним…»
– Стара, стара, чому ти дала вiдвести гнiдого, дозволила дiм мiй зруйнувати?
Зярiш знову промовчала, втупившись на рот чоловiка. Вона поки нiчого не розумiла, i у вухах ii стояв крик дружини Гара Самiда Сона-Іноходка. Цей крик, ударившись об скелю, об камiнь або об гору, розсипався вiдлунням:
«Гей, люди, Назiр- кiши збожеволiв, збожеволiв, збожеволiв…»
– Стара, стара, чого мовчиш, не з тобою я? Навiщо вiддала гнiдого, навiщо дiм мiй зруйнувала, стара?
Зярiш раптом прийшла в себе:
– Та що за гнiдий, хто повiв, коли, що ти говориш, кiнь тебе брикнув або що…
– Стара, стара…
Назiр-кiши, вiдштовхнувши стару в сторону, в бiлому спiдньому одязi вийшов у двiр.
Нiч була мiсячною. Бiлiли в молочному мiсячному свiтлi дороги, що йдуть вiд околицi села в саму глиб полинових рiвнин. Але тепер старий навiть не глянув на бiлiючi дороги.
Очi його, квапливо пошукавши в молочному мiсячному свiтлi гнiдого, знайшли його. Гнiдий спокiйно щипав траву. Серце його забилося, вiн зрадiв, як дитина. Радiв, що не вiдвели гнiдого, що вiн у дворi.
Роздягнений пiшов вiн до ясел. Обiйнявши теплу шию гнiдого, заплакав, як дитина, потiм поцiлував коня в морду, в очi, погладив спину, гриву.
Старий подумав, що гнiдий щасливий i безтурботний, не втручаеться у справи мирськi, опустивши голову, живе собi бездумно. Свiт перевернеться, а йому все дарма. І, гладячи кiнську гриву, подивився вiн на бiлiючу в мiсячну нiч дорогу. Нiби боявся, що вона закiнчиться. Вiн i сам не розумiв, як раптом з'явився цей страх, увiйшов в кров i мозок його. Дороги тяглися, тяглися i танули в темрявi. Всякий раз, дивлячись на цi дороги, старий згадував своi дитинство i юнiсть. Йому здавалося, що дорога нагадуе життя людське. У свiтi е багато речей, яким немае кiнця. Є й дороги нескiнченнi. Нехай i не зустрiчав старий такоi дороги, але уявити собi не мiг. А дорiг, що мають кiнець, знав вiн безлiч. Ось i кiнець бiлiючоi зараз в темрявi дороги добре був йому вiдомий. Вiн знав, що дорога ця закiнчуеться бiля кладовища за селом. І ночами увi снi вiн побоювався такого закiнчення бiлоi дороги.
На ранок Назiр-кiши не змiг пiднятися з лiжка i три днi пiсля цього пролежав на одному боцi. Рiвно три днi старий горiв у лихоманцi. Нiби багаття розпалили у нього всерединi. Його мучили плутанi сни. Прокидаючись, бачив вiн Зярiш бiля лiжка. І кожен раз погляд його ковзав по обличчю ii, волоссю i зупинявся на очах. Очi Зярiш були сумнi, звузились вiд горя, втомились вiд очiкування. Дивлячись в очi Зярiш, зустрiчаючись з ii сумним поглядом, вiн чомусь почувався винним.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vag-f-sultanli/polyarna-n-ch/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Чуха (тюрк. – сукно), або чоха, чоловiчий приталений верхнiй одяг типу черкески у народiв Кавказу.