Над Чорним морем
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутовий роман, присвячений темi боротьби за народне просвiтництво***. Лейтмотивом твору е зображення боротьби чесних iнтелiгентiв проти пристосуванцiв i кар’еристiв. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари».
Іван Нечуй-Левицький
НАД ЧОРНИМ МОРЕМ
I
Був май 1880 року; були першi днi мая, але над Кишиневом вже повiвало лiтнiм теплом. Кишиневський мiський садок, сливе суспiль увесь засаджений акацiями, тiльки що розвився й стояв у всiй майськiй красi. Садок свiтився зверху донизу. Через дрiбчастий молодий лист акацiй сонячне промiння сипалось, як через намiтку, й пронизувало кожну гiлку, кожний листок. Садок блищав i лиснiв, обсипаний ранньою росою, освiчений сонцем, неначе смiявся й радiв, що настала весна.
Ранком одного дня, на Пушкiнськiй алеi з старих акацiй, на лавцi сидiли двi панни, приятельки й товаришки по гiмназii: Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходились заранi в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекцii в женськiй еврейськiй школi – не для заробiтку, а ради принципу космополiтизму, щоб допомогти найбiльше пригнобленiй нацii, найбiльше пригнiченiй женщинi. Обидвi панни були в однакових темно-сiрих сукнях, в однакових бiлих викладчастих комiрцях i легких лiтнiх солом'яних капелюшах. Вони убрались в той простий убiр, неначе змовились: то був убiр iх панянського кружка. В iх на руках не було рукавичок.
Саня Навроцька була русява, височенька на зрiст, тонка станом, з ясно-синiми веселими очима. Русявi короткi коси вились кучерями й розсипались, неначе ясне промiння, кругом ii свiжого лиця, кругом бiлоi шиi. Ідеальнiсть та веселiсть свiтилися в ii лицi, в очах, як радiсно свiтить рання зоря на майському чистому небi мiж рожевими легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах, любила говорити плавко, швидко, полемiзувала часом рiзко й загонисто. Розумна розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усiм цiкавилась. Нервова зроду, Саня обзивалась на всi сучаснi питання життя й науки. Жiноче питання вона найбiльше приймала до серця й говорила за право жiноче з сльозами в очах. Саня була дочка одного «совiтника» канцелярii в Кишиневi. По батьковi й по матерi вона була кишиневська украiнка. Мурашкова була з мiшаноi сiм'i, ii батько був одеський украiнець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого класичного типу. Матове бiле лице було нiби виточене з слоновоi костi; пишнi великi темнi очi були блискучi, неначе лили з себе свiт. Густi, чорнi брови були наче намальованi пензлем на чистому чолi. Червонi уста, виразнi, з звивками, з ямочками посерединi, як у грецьких статуй, показували велику завзятiсть. Мурашкова мала вдачу нерiвну: часом була тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча. Як усi тi, що мають класичне лице, вона була нiби спокiйна, тиха, навiть холодна й байдужна на взiр, але в ii душi, в ii серцi притаiлись i теплi iскри, ладнi спахнути полум'ям…
Саня й Надя Мурашкова були великi приятельки й, як кажуть, помазанi одним миром; вони читали тi самi науковi книжки, встоювали за право женщин, мали сливе однаковi пересвiдчення. В принципах вони були космополiтки, як люде без нацiональностi. На цю стежку потягла iх мiшанина в нацiональностях в мiстi, незнання народу, великоруська школа з некраевою, великоруською мовою й теоретичнiсть iх пересвiдченнiв, ще неприложених до будлi-якого доброго, путнього дiла на практицi.
Надворi було тихо. В садку пахло свiжою молодою травою. Вузька алея, обставлена старими акацiями, була схожа на тунель, пробитий в зеленiй гущавинi дерева й залитий фантастичним зеленкуватим свiтом. Промiння пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами. Роса крапала з листя й блищала на льоту iскрами брильянтiв.
– Господи, як не хочеться менi йти в той банк, – сказала Мурашкова, – така нудна й некорисна там робота. Лiчи та вилiчуй проценти…
– А ти б хотiла отут сидiти пiд «кущами дерев», згорнувши руки, та лiтати мрiями в емпiреях! – сказала Саня. – Живоття нам дано для працi.
– Знаю, добре знаю! – сказала Мурашкова. – Я грекиня по матерi, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, встоюю за працю, з котроi була б якась користь людям. А то… тiльки заробляю на хлiб. Маемо дiм, маемо клапоть поля й маленький виноградник, а на прохарчування все-таки це все не постачае; та, сказати правду, я проти самого принципу банкiв: ми служимо багатим, ситим людям, а не людськостi. Ви педагоги – ви якесь годяще дiло робите. Але, сказати правду, як то ти, Саню, видержуеш в тiй еврейськiй школi з твоiм здоров'ям? Там же, мабуть, таке повiтря, що й дихати важко, – сказала Мурашкова.
– Мушу видержувати, – сказала Саня, – часом в класах така смердота, що в мене аж голова морочиться. Але що ж маю робити? Скiнчила я вiсiм класiв в гiмназii. Сиджу в батька без роботи. А я хочу якогось дiла, i дiла доброго. Я сама просвiтилась наукою й повинна нести просвiту в маси, й переднiше за все пiднiмати нашу сестру, розвивати женщину. Мiж усiма женщинами еврейська женщина найбiльше подавлена. Я маю на думцi еврейську женщину, цю невiльницю Мойсеевого закону. Ти знаеш, що поки еврейська дiвчина не вийде замiж, поти вона не мае права навiть ходити в синагогу… Здаеться, на неi не вважають як на людину… А вона ж така людина, як i ми… Де вже тут шукати поетичноi обстави, парфюмiв, смирни та фiмiаму. Пiшли ж деякi з наших в народ, а там не до смирни та парфюмiв…
– Чи не час нам на службу? – спитала Мурашкова й глянула на годинник.
– Нi, ще не час. Чого це ти така спiшна сьогоднi? – обiзвалась Саня. – Подишмо ще чистим повiтрям. Я люблю цей закуток садка; старi, голi стовбури акацiй неначе намальованi на зеленому фонi густих кущiв. Он двi довгi гiлки звiсились униз, наче зеленi крила з дрiбчастими перами. А хрущi? як лiниво та дляво, неначе спросоння, перелiтають з гiлки на гiлку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собi на снiдання.
– Споконвiчна борня за живоття, за iжу, – обiзвалась Мурашкова.
Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечерi в iх був молодий вчитель Комашко й зацiкавив ii розмовою. Вона чогось пригадала його розмову, кинула очима по довгiй алеi й неначе сподiвалась його стрiнути.
«Може, вiн вийде в садок погуляти; може, я побачусь з ним, поговорю, докiнчимо почате вчора змагання, що так зацiкавило мене», – думала Саня. І в неi очi потягло в глибокий, далекий кiнець алеi, залитоi тихим зеленим свiтом. В кiнцi алеi замрiла висока рiвна постать молодого панича.
«Вiн, неначе вiн… але нi. Вiн нижчий на зрiст, хоч i такий рiвний станом та чорнявий, – подумала Саня. – Нi, не вiн. Тип схiдний; надiсь, якийсь грек або армянин».
По алеi гуляв не Комашко, а грек Аристид Селаброс. Вiн углядiв, що на лавцi сидiли молодi панни, й повернув на Пушкiнську алею, щоб на iх подивитись. Тихою ходою наближався вiн до паннiв, високий, рiвний станом, довгобразий, з гарним класичним лицем та з короткою кучерявою борiдкою. Здавалось, нiби статуя давнього бога Еллади несподiвано ожила, знялась з пiдставки й пiшла тихо по алеi. Довговасте матове, трохи смугляве лице, великi блискучi чорнi очi, довгi кучерявi вii, густi рiвнi брови, тонкий нiс, чорнi, наче воронове крило, кучерi – усе в йому нагадувало про далекi гарячi схiднi краi, тропiчне сонце, гаряче небо: там родяться й формуються такi палкi очi, повнi вогню. То був тип мужньоi схiдноi краси, гарний i дужий, грацiозний i величний, наче молодий бенгальський лев. Повнi звивчастi виразнi уста в Селаброса червонiли здалеку серед зеленого листу, неначе польова макiвка червонiе в зеленiй пшеницi. Селаброс порiвнявся а паннами й помаленьку обвiв iх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, вiн вибирав, котра з iх краща й варта уваги.
– Ну, та й пишна ж постать! – обiзвалась тихенько Саня. – А як гордовито поглядае на нас! Неначе згори вниз дивиться на нас!
– І справдi пишна: очi гострi; гляне – неначе ножем рiзне, – обiзвалась Мурашкова.
– Не люблю я таких грiзних гострих очей: такi очi менi не уподобнi, – сказала Саня.
– Знаю за це. Тобi подобаються очi голубинi, смирнi, а менi подобаються от такi гострi й навiть жорстокi очi: в iх е якась сила, мужнiсть; в iх свiтиться завзяття, воля, запал серця, – сказала Мурашкова.
– Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих вулканiв, – сказала Саня, – а вашi схiднi грецькi та армянськi вулкани таки справдi небезпечнi; вже надто багато в iх огню. Я боюся тих страшних, грiзних очей; гляне на тебе чоловiк i, здаеться, каже: стережися, бо з'iм тебе без солi й без хлiба.
– Ну, в нас на Бессарабii вулканiв нема, – сказала Мурашкова, – це я сказала так собi навмання.
– А вид, наче в статуi Гермеса! Цур йому! ще присниться, – жартувала весела Саня, – не дурно я сьогоднi прокинулась наче несамовита в п'ять годин й вже не могла потiм заснуть: мабуть, душа чула, що сьогоднi до нас наближиться вулкан, хоч i без полум'я.
– Я люблю класичну паничiвську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! Це, може, тим, що в мене плине половина грецькоi кровi, – сказала Мурашкова.
– А менi не до вподоби ваша класична краса: в неi вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярнi, але холоднi пружки лиця анi кришки не просвiчуеться людська душа. Тимчасом як маленька хиба лiнiй в лицi, звивок в бровах, в устах виявляе часом душу чоловiка, його серце, його вдачу, – сказала Саня. – І вже чого не люблю й не зношу, то тих повних, червоних, гладких паничiвських морд. Од iх так i тхне матерiальнiстю, землею, а не духом, навiть, вибачай, рiзницями та сирим м'ясом.
– Чи не пiдводиш ти часом свого Комашка пiд цей френологiчний принцип? В його лице не класичне, хоч i не погане! – сказала Мурашкова.
– Не думай, що менi подобаеться Комашко! Вiн людина розумна, розвита, i в його очах свiтиться думка. Я люблю розумнi очi, не вашi волоськi та грецькi, трохи волячi очi, – сказала Саня.
Тим часом Селаброс вернувся назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннiв, бистро кинув на iх своiми орлиними очима. Але його очi одразу стали тихi, навiть якiсь солоденькi, ласкавi; вiн обвiв ними Мурашкову, неначе погладив м'якеньким оксамитом.
– Тiкаймо! Цей грек робить нам очки, – сказала Саня й схопилась з лави.
Панни встали, пiшли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далi трохи вже не бiгла.
– Чого ти, Саню, так бiжиш? Я аж втомилась, ледве поспiшаючи за тобою, – сказала Надя.
– Хiба ж я бiжу? Я йду, – обiзвалась Саня.
– Ти не ходиш, а, здаеться, пурхаеш. Колись пурхнеш з садка та й полетиш на небо за iдеалами, – сказала Мурашкова.
– Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогiнцi, вхопи мене та й потягни додолу, – сказала Саня й зареготалась на ввесь садок.
– Одначе час нам йти на службу, – сказала Надя.
– Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свiже повiтря. Пiду нюхати цибулю в жидiвськiй школi ради принципiв; але для принципу й його поспiху в життi усе можна витерпiти, – сказала Саня й бiгцем побiгла в одчинену браму садка.
Мурашкова пiшла в банк. Селаброс пiшов слiдком та назирцi за нею. Вiн примiтив, що панна увiйшла в банк.
«Служить в банку, – сказав сам до себе Селаброс. – Але ж i краса! І як оце я ii й досi не вглядiв? А вже я тебе, красуне, вислiджу й познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Якi оченята! Якi уста! Ще й май надворi! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очi нiби вправленi в срiбло. Краща, нiж мадам Кречулеско; багато краща, нiж панна Савицька. Треба цих кидать. Цур iм! Остогидли! Час починати новий роман, роман майський. Новий, цiкавий роман!» – Цю останню фразу Селаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась панi йшла проз його, почула тi слова й подумала: «Який же це вийшов новий такий цiкавий роман, що цей грек аж кричить за його на вулицi? Аж треба спитати в читальнi Грищенка».
Вже не один роман був в життi гарного Селаброса. До його краси, до його повних червоних уст липнули молодi й панни, й панii, як метелики падають на свiтло, й не одна з iх посмалила своi легенькi крильця…
Селаброс насилу висидiв в скарбовому банку, де вiн служив. Чорнi брови, чорнi очi в Мурашковоi не виходили в його з думки й манили й дражнили його. Вiн ледве дiждався кiнця, вхопив бриль i побiг на ту вулицю, де стояв той приватний банк, в якому служила Мурашкова. Притаiвшись за одним портиком, вiн не зводив очей з дверей в банку. Незабаром дверi одчинились. Селаброс углядiв, як з дверей виглянуло лице Мурашковоi з чистим, наче намальованим профiлем. Мурашкова пiшла садком. Селаброс пiшов слiдком за нею. Кудою йшла вона, тудою йшов i вiн: вона одчинила хвiртку й увiйшла в свiй двiр. Селаброс спинився перед хвiрткою й прочитав на табличцi: «Дом жени надворного совiтника Зоi Полiкарповни Мурашко».
«Що це за проява! – подумав Селаброс. – В неi вид грецький, а прiзвище украiнське».
З хвiртки вискочила горнична, сiльська украiнська дiвчина, тiльки що привезена з села.
– Хто живе в цьому домi? – спитав у неi Селаброс.
– Наша панiя, – сказала весела дiвчина по-украiнськiй.
– Та вже ж твоя панiя, коли ти в неi служиш. Але ж хто вона така? Чи руська, чи грекиня?
– А бог ii знае, хто вона така; знаю тiльки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, – сказала горнична.
– А як же вона говорить? – заговорив до неi Селаброс чистою украiнською мовою. – Вже ж таки ти тямиш: чи по-руськiй, чи по-молдавськiй, чи по-армянськiй.
– А хто його втямить! Як зiйдуться гостi, то шваргочуть, мов тi жиди. Здаеться, панiя з грекiв, бо до неi приходять в гостi здебiльшого греки, – сказала горнична.
«З грекiв? гм… Смiливо пiду сьогоднi до неi на чай. Я грек. Мене стара радо привiтае як земляка. Греки мiцно держаться купи й в Одесi, й в Кишиневi… Тутечки я буду як свiй, серед своеi сiм'i», – думав Селаброс i повернув додому.
II
Того ж таки дня в домi матерi Надi Мурашковоi, староi грекинi Зоi Полiкарпiвни, зiбрався по обiдi кружок молодих паннiв, Саниних та Надиних товаришок. Невеличкий дiм староi удови Зоi стояв серед двора, по схiдному звичаю. В просторнiй, але низькiй горницi стояли коло двох стiн широкi турецькi софи, обкладенi коло стiн круглими подовжастими подушками, неначе товстими качалками. Попiд софами були розстеленi молдавськi килими з ясними, червоними та зеленими смужками. Такi самi килими були простеленi через усю кiмнату трьома рядками. Один куток до самоi стелi був заставлений образами в позолочених рамах, а пiд образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образiв, од стелi, спускались до самого долу бiлi прозорi мушлиновi завiси. Серед кiмнати стояв круглий стiл, а в одному кутку за ширмою стояла постiль молодоi Надi Мурашковоi. Вiкна були, по старосвiтському звичаю, забитi рiдкою залiзною решiткою од злодiiв.
Молодi панни обсiли софи в вольних позах. Як кому було уподобно. Саня сидiла на софi, пiдобгавши пiд себе ноги. Махнiвська прилягла, обпершись лiктем об круглi подушки на однiй софi, а Надя Мурашкова на другiй. Вечiрне майське сонце заглянуло в вiкна й залило усю кiмнату ясним свiтом. Куток з образами в широких позолочених рамах аж свiтився й кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червонi здоровi рожi на ширмах наче жеврiли. Кiмната блищала усякими кольорами, рiзкими, пiстрявими, неначе турецька матерiя або перський килим. Сонце розсипало золотi промiння по софах, по килимах: яснi кольори в обставi кiмнати стали ще яснiшi й рiзкiшi. І та обстава, блискуча й рiзка, чудово приставала до темних пiвденних блискучих очей, до чорних брiв в молодих паннiв. Одна бiлява Саня мiж паннами була неначе бiла лелiя мiж червоними трояндами. Молодi товаришки Мурашковоi сходились частенько в домi староi Зоi, щоб читать в гуртi новi науковi книжки. Тут вони на волi перечитували усякi новi книжки, й науковi, й контрабанднi, обмiрковували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собi вольнi пересвiдчення, за очима своiх консервативних батькiв, за очима ще консервативнiших i суворих матерiв. Вольна розмова, вольнi думки, жарти на волi, а то й веселi спiви часто лилися тут, як вольний весняний шумливий потiк ллеться в зелених берегах. Усi молодi панни були або украiнки, або були з мiшаних по нацiональностi сiмей. Мiж ними не було нi одноi молдаванки. Молдаванки одiйшли в свiй аристократично-нацiональний гурт: гурток Санi та Мурашковоi був не нацiональний, а космополiтичний.
– Чи ви знаете, яку неприемну звiстку я вам скажу: батько мiй не згоджуеться пускати мене в унiверситет, – сказала Саня.
– Не може бути! – промовила Надежда Мурашкова. – Чудно менi. Твiй батько людина розсудлива, просвiчена, любить тебе.
– От через те вiн i не хоче пускати мене, що мене любить, – сказала Саня, – але я таки поставлю на своему. Я бажаю вищоi просвiти й ii таки добуду! Ми можемо добути своiх прав, прав женщини, тiльки через вищу просвiту.
– Просись у батька й iдь з нами в унiверситет, – обiзвались двi сестри Махнiвськi, – ми без тебе не поiдемо.
– Поiду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те повинно статись, – сказала Саня й вдарила легенько рукою по столi. – Я присвятила себе педагогii, й педагогii, переднiше за все, для женщин, щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.
– Тiльки з вищою просвiтою ми станемо вольнi, матимемо право жити самостiйно, знайти будлi-яку службу i… потiм виходити замiж по любовi або й зовсiм не виходити, як кому буде уподобнiше. А то знаете, як бувае на свiтi: панни часом йдуть замiж не по любовi… – обiзвалась Надя Мурашкова.
– Куди там по любовi! – сказала Саня. – Хто виходить замiж по серцю? Йдуть замiж так, як паничi займають урядовi мiсця. Яка ж там любов! Вийди отак замiж та й раюй: лiтай в ефiрi небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фiмiам цигарного диму. Ото рай! ото щастя!
– Або милуй та цiлуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, – сказала Мурашкова. – Це теж свiтлий рай!
– Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в унiверситет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до слiз мене довела.
– Твоя мачуха й деякi панii дивляться на жiночу вищу просвiту як на якiсь новi моднi сукнi та капелюшi незвичайного фасону, – сказала Мурашкова.
– Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собi а Парижа, мадам…
Саня оглянулась i спинилась. В кiмнату ввiйшла наймичка.
– Мадам «Люлю»… – сказала Саня наздогад…
– Бачила, бачила, – сказала Мурашкова. – В неi грошей сила, то й дурiе.
– А мадам «Сусу» оце пустилась в лiбералiзм: попивае не винце, а таки горiлочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розумiе лiбералiзм, – сказала Саня.
– А мадам «Муму»! – сказала Мурашкова, вкорочуючи прiзвища й поглядаючи на дверi, куди вийшла наймичка, – виписала оце недавно для гостинноi ту мебiль, що була в Парижi на виставi; за одну камоду втелющила тисячу карбованцiв! А полюбовникiв у неi! По два разом крутяться коло неi, бо, мабуть, одного мало. Дурiе з нудьги та од розкошi. Нi, якби в iх було менше грошей, то й не дурiли б. Економiчне, соцiальне питання – це для мене перше од усього. Я практична людина переднiше за все.
– А оце недавно мосье «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованцiв! Такий в мене звичай». Нiвроку! Двадцять тисяч карбованцiв! Це не жарти. А скiльки можна за тi грошi позаводити шкiл? Навiснiють од розкошi, – сказала Саня.
– Якби iх усiх поставити до роботи, щоб самi собi заробляли на хлiб, то й не дурiли б, – сказала Мурашкова. – Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на конi й хотiв перескочить через екiпаж, в котрому iхали його знайомi панни. Це теж розумнi жарти.
– Мосье «Гого»! Теж гарний! – сказала Махнiвська. – Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у iх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвiку… але… не мали документiв чи iх десь втеряли. Хоч i в самого мосье «Гого» теж не було документiв на ту землю.
– Знаете, яке питання кинув менi вчора Комашко, та ще з докором? – сказала Саня. – Вiн докоряв менi, що я космополiтка, не знаю й не люблю народу, що я не нацiональна людина, що я не дуже-то демократка. Вiн вважае космополiтизм на Украiнi i в усiй Слов'янщинi без нацiонального грунту за непотрiбне, не сьогочасне й навiть шкiдливе дiло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
– Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в мiстi.. Гм… трудно… це для мене нова iдея…
– А менi не трудно, бо я зросла в Херсонщинi в мiстечку, бо я знаю, що я украiнка. Хiба ж ви великоросiянки? – говорила Махнiвська до паннiв.
– І то правда… по нацiональностi – ми нi се нi те. Але ж я нiяк не погоджусь в цьому принципi з Комашковим, – говорила Саня. – І то правда, скiльки тих принципiв на свiтi? скiльки iдей? Голова ходором ходить, як почнеш мiркувати та метикувати…
– То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокiйненько, – сказала Мурашкова.
– Гм… Цебто – живи, аби тiльки животiти… живи життям курячим. Спасибi за раду, – сказала Саня. – Комашкова думка збивае мене просто з пантелику. Я знаю, що нацiоналiзм прусський – дiло консервативне й негуманне, бо робить дiло непотрiбне для культури, пригнiчуе iншi народи. А Комашко каже, що украiнський нацiоналiзм – то зовсiм iнше й нове дiло, бо вiн злучуеться з гуманними, просвiтнiми принципами, з прогресом, встоюе за маси, за народ. Украiнський нацiоналiзм, навiть iсторичний, козацький, а найбiльше в своiй давнiшнiй формi був теж – свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мiй папа згоджуеться з Комашком i думае так само, як i Комашко. Тим часом цi усi принципи для мене мало зрозумiлi. Нiяк не перетравлю iх в думках.
– А я iх дочиста розумiю, – сказала Махнiвська.
– Гм… гм… трудну роботу завдав для моеi голови Комашко, – сказала Саня.
– Цебто як прикласти цi принципи до дiла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб нацiоналiзуватись й з народом зливатись? – обiзвалась Мурашкова.
– Воно б то так… Логiка приводе до такого кiнця; але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пiшло змагання, трохи не сварка за принципи.
Однi панни встоювали за те, щоб добувати переднiше за все вищоi просвiти; Надя стояла на тому, що економiчне питання найпотрiбнiше; другi говорили проти деспотизму. Пiднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душi, тривожило думи, давало свiжiсть думкам. А молодiсть, а розбудженi думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвiдченнiв i розумних поглядiв на все, на все, що панни бачили в життi навкруги, чого вони сподiвались в життi.
Несподiвано дверi в кiмнату одчинились. Увiйшла Надеждина мати, стара Зоя Полiкарпiвна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, нiби черниця увiйшла в кiмнату.
– Що це в вас за галас! Добривечiр вам! – сказала вона до паннiв.
– Доброго здоров'я, Зое Полiкарпiвно! – гукнули усi панни.
Стара Зоя вмiла говорить по-грецькiй i говорила добренько по-молдавськiй. По-великоруськiй вона нiяк не могла вивчитись добре говорити, мiшала великоруськi слова з украiнськими, ще й до того шепеляла в вимовi, як шепеляють усi греки, що не зросли в Росii, iй великоруську мову було навiть трудно розумiти.
– Де це ви були, Зое Полiкарпiвно, – спитала в неi Саня.
– Була в церквi на вечернi та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобi бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.
– Ого! дуже високо для нас! Я замiж не пiду. Я буду жити для науки, для просвiти, – сказала Саня.
– Ой ти, ти, моя бiла рожа смирнська. Ще спить твое серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби менi сказала та бiла лелiя, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла iй вiри. А ти жива квiтка: в тебе е серце, ще й до того твоi щоки, як бiлi лелii; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очi синi, як небо. Не йму вiри тобi.
Зоя обняла Саню й поцiлувала ii в чоло; вона любила Саню бiльше за всiх паннiв.
– Яка я бiла лелiя та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…
– Надя чорна троянда, а ти бiла, – сказала Зоя.
– Хiба ж де ростуть чорнi рожi? Може, в Смирнi? – сказала Саня.
– Може, червона? – поправила Надя й засмiялась.
Надя сказала матерi по-грецькiй про ii помилку. Стара весела Зоя й собi зареготалась.
– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зоi Махнiвська.
– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обiзвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колiр: тi кольори по-великоруському вона все перемiшувала з украiнськими та молдавськими.
Пiднявся регiт. Дочка знов сказала матерi пo-грецькiй про ii помилку. Стара Зоя тiльки рукою махнула.
– Надю! чи готовий самовар? Напою я свiй живий квiтник чаем, – сказала Зоя Полiкарпiвна: в мене i в садку квiтник, i в хатi квiтник. Дивiться, панни, як зацвiли в моему садку квiтки!
Зоя просунула руку через залiзнi гратки й одчинила вiкно. Квiтник цвiв усякими квiтками й був i справдi схожий на Зоiну кiмнату. Попiд стiнами кругом садочка неначе вилася гiрлянда з бузкового цвiту. Над дорiжками цвiли густi рядки синiх та жовтих пiвникiв, неначе зелене бадилля обсiли роем квiтчастi метелики. На грядках червонiли повнi пiвонii. Огнем горiли букети жовтогарячих лелiй. Розцвiтались делiкатнi троянди центифолii. В вiкно повiяло ароматом рож, вперемiшку з гiркими пахощами волоського горiха та бузку.
– Моя мама трохи не цiлуеться з квiтками, – обiзвалась насмiшкувато Надя.
– Як у Смирнi, як у Смирнi мiй квiтник, – сказала Зоя.
– О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зоi.
– Люблю квiтки, люблю вас, молодих, люблю й пiснi. Пiсля чаю заспiваете менi. Я й сама колись спiвала: як я спiвала! та минуло мое, – сказала Зоя й здихнула. – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.
Одчинились дверi з пекарнi. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть i хотiла застелити стiл.
– Надю, застели-бо стiл бiлою скатертею! Я люблю бiлий колiр, – сказала Саня, – в йому е щось iдеальне, iдеально чисте.
– Вже й в тебе смак! Чорний колiр кращий. Я люблю чорний цвiт, – сказала Надя.
– Вулкани, вулкани, прикритi чорним попелом та лавою, – сказала насмiшкувато Саня. – А пiд тим чорним попелом огонь! Скiльки вогню. «Чорний цвiт, мрачний цвiт ти мне мил навсегда», – заспiвала Саня.
Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла ii потайну вдачу, не для всiх паннiв вiдому.
Стара Зоя знайшла бiлу чисту скатерку й застелила стiл. Од скатерки полився бiлий свiт i залив i без того свiтлу од сонця кiмнату.
Надя поставила на столi самовар i посадила поруч з собою Саню. Декотрi панни посiдали коло стола, декотрi сидiли на софах. Надя наливала чай i подавала паннам.
– А чи переговорили вже свое? Я бiльше люблю, як ви жартуете, бiгаете, спiваете. Ану, Саню, заспiвай менi тiеi гарноi пiснi, що в той раз спiвала, – сказала Зоя. – Як-бо вона починаеться: «Ой не свiти, кониченьку, не свiти нiкому».
Усi зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
– Нi, не так: якось iначе… – сказала Зоя. Всi аж лягли од смiху. Одна Надя анi осмiхнулась. Лице в неi було поважне. Вона рiдко коли смiялась. Надя сказала матерi по-грецькiй за ii помилку. Весела Зоя й собi зареготалась. Саня почала пiсню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, i, намотавши чотки на руку, пiдтягала Санi: «Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому; тiльки свiти миленькому, як iде додому». До iх пристали деякi свiжi голоси паннiв. Одна Надя не спiвала: вона не мала голосу.
І свiжий, як здоров'я, майський вiтрець, що повiвав в вiкна, i аромати бузку та рож, i майське сонце, i весняне тепло, й пiсня – все ворушило, веселило молодi душi, розворушувало серце навiть в веселоi староi Зоi Полiкарпiвни, розвеселило ii й нагадало за давнi лiта молодi на берегах синього пiвденного моря.
Задзеленькав дзвоник. Дверi в гостиннiй рипнули. Усi замовкли.
– Хтось прийшов. Це, мабуть, вашi грекоси вже збираються до вас, – сказала до матерi Надя.
Увiйшла горнична й сказала Зоi, що прийшов якийсь панич.
– Який же це панич? – спитала Надя в горничноi.
– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, – казала горнична.
Надя стривожилась i опустила очi. В гостинну увiйшов Аристид Селаброс.
– А не в добрий час прийшов гiсть! – сказала Зоя Полiкарпiвна. – Так менi весело з вами; я саме розспiвалась, а тут на тобi гостя!
– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, – сказала Надя.
– Вийди ж i ти, Надю, – сказала мати.
– Ізроду не вийду! Од ваших грекiв тiльки й чуеш, почому пуд пшеницi та тютюну, почому кiло кукурудзи. Нецiкава задля мене розмова, – сказала Надя.
– Зое Полiкарпiвно! Як будуть сьогоднi говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цiкавiша тема, – обiзвалась Саня.
– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кiзочко, мое бiле ягня! ти кiпрський виноград, – говорила Зоя до Санi.
– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.
– Ой нi! ти кiпрське вино, – говорила Зоя своi смирнськi порiвняння i пiшла в свiтлицю.
Панни в кiмнатi трохи притихли. Надя сидiла мовчки й прислухувалася, що говорилось в свiтлицi.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось iнший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, вiн. Коли б вiн», – майнула в неi думка, i iй забажалось побачити тi гордi, пишнi очi, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неi почало тривожитись. В гостиннiй крiзь дверi було чуть дзвiнкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькiй. Слова не долiтали виразно, але баритон лився в розмовi то голоснiше, то тихiше, неначе пiсню спiвав. Здавалось, нiби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
«Який чудовий голос! – йшла думка в Надi. – М'який, як оксамит, ласкавий i веселий. Нi, це не його голос. До його гордовитоi постатi, до його суворих очей не пристае ласкавий м'який голос. Нi, це не вiн…»
І Надi чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого iй несподiвано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сидiла, задумавшись.
– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не лiтають твоi думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – смiялась з неi Саня.
Надя ледве вдержала легке зiтхання: ii дума неначе залинула в якийсь iнший чудовий край, де й квiтки кращi, i небо синiше, i зорi яснiшi, i пiснi голоснiшi…
В гостиннiй почулися ще й другi голоси. Надя впiзнала по голосу двох агентiв з Смирни, що приiхали на Бессарабiю скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товстi, низькi неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваеться в ключi в здоровому казанi. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичнi сутони й тони.
Довгенько сидiла й розмовляла Зоя з своiми гiстьми. Коли це дверi з гостинноi одчинились. Увiйшла Зоя. В неi очi свiтились ще веселiше.
– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.
– Хто? Гiсть з Смирни? – спитала Надя в матерi; i ця звiстка стала для неi неприемна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.
– Нi! Гiсть з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.
– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в свiтлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирнi не була.
– То зате я була. Його мати через двi вулицi, через двi вулицi! – говорила Зоя з запалом.
Панни засмiялись. Надя й собi осмiхнулась.
– Що через двi вулицi? – спитала Надя в матерi.
– Єлена Кипрi! через двi вулицi! – говорила Зоя й кинулась шукати слоiкiв з варенням.
– Ви в такiм запалi, що ми нiчого не втямимо з ваших слiв, – сказала Саня.
– Жила Єлена Кипрi, його мати, Аристида Селаброса, через двi вулицi од нас в Смирнi! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщiй, хутчiй! – говорила Зоя i разом накладала варення з молоденьких волоських горiхiв, варених на меду.
– Чого це ви такi радi, Зое Полiкарпiвно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через двi вулицi… – говорила Саня.
– Ой ти! – І Зоя вжарти вдарила легенько по плечi Саню. – Ож вийди та подивись, який гарний гiсть: як сонце! – сказала Зоя.
– Ого! Ще попечусь, коли вiн такий, як сонце, – обiзвалась Саня.
– Як мiсяць повний! – сказала Зоя.
– Коли такий, як мiсяць, то вийду до його: не так страшно, – сказала Саня.
– Ож глянь, то й побачиш. Ой моя бiла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твое серце. Покинеш своi книжки та й позакидаеш iх на горище. Не бiйсь, не видержиш! – сказала Зоя, i ii гострi чорнi очi заблищали. Видко було, що в неi в серцi ще й досi тлiв огонь i не погас.
– Ну, нi! – сказала Саня. – Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
– Ой-ой, моя бiла лелiе! не знаеш ти ще свiту й життя, – сказала Зоя.
Зоя поставила на пiднос мисочки з варенням i три стакани холодноi води.
– Щось там прийшло дуже цiкаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), – сказала Надя по-молдавськiй.
– А хто переднiше пiде? чи «дульчеца», чи Надя? – смiялась Саня.
– Надя попереду, – сказала Зоя. – Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в свiтлицю. Коло вiкна на стiльцях сидiли два смирнськi старi греки, агенти одноi фiрми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було нiби вставлене в бiлi рамки. На йому була одежа балканська: кафтан i ряса, зовсiм як в духовних; кафтан був пiдперезаний широким на п'ядь парчевим поясом. Вiн курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловiк в европейському убраннi. Селаброс сидiв спиною до дверей i балакав з ними по-грецькiй.
Надя Мурашкова одчинила дверi в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з мiсця й пiшов до неi назустрiч.
– Аристид Селаброс, син приятельки вашоi матерi, – промовив вiн до Надi по-грецькiй.
– Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала менi за вас, – сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неi тепер ще кращим, нiж вранцi в парку: рiвний станом, як струна; розкiшнi чорнi кучерi, м'якi, як оксамит, лиснiли проти сонця, наче воронове крило; очi не суворi, а ласкавi, нiби солоденькi; iх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов свiтились в очах, як вiн пильно-пильно глянув Надi в очi.
Надя зрозумiла ту нiму розмову очей, що говорить часом голоснiше й виразнiше од слiв. Вона почутила, що на ii вид нiби пахнуло теплом.
– Сiдайте, будьте ласкавi, – сказала вона до Селаброса й сама сiла на старомоднiй софi. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерiею зеленого кольору, перемiшаного з жовтогарячими квiтками. На тому ясному пiстрявому фонi Надина класична головка видавалась нiби намальована на картинi.
Селаброс сiв проти неi, вп'явся очима в ii вид й вважливо кмiтив за нею.
Надя примiтила його пильний погляд, i ii виразнi, як в матерi, очi заграли: неначе iскри заблищали в iх, наче замиготiло марево сонця. Свiт в очах миготiв, дрижав, як промiнь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очi видають ii почування, й прикрила iх вiками. Селабросовi здалось, що сонце сховалось за хмару, i в хатi стало темнiше.
– Чи ви давно в Кишиневi? – спитала в його Надя по-грецькiй.
– Нi, недавно. Я сам одесець i оце перейшов сюди на службу в банк, – сказав Селаброс.
– І я служу в банку, – обiзвалась Надя.
– От ми й товаришi по службi, – сказав Селаброс.
– Де ж ви переднiше служили? – спитала Надя.
– Я служив в Одесi, в однiй грецькiй фiрмi, що торгуе пашнею. Але, знаете, така служба менi не до вподоби; i служба й компанiя не припадали менi до вподоби, – сказав Селаброс.
«От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу», – подумала Надя, i самi чудовi очi в Селаброса чогось втратили для неi свою красу, а його особiсть стала нецiкава, звичайна.
– Чому ж так? – спитала Надя.
– Знаете, той грецький кружок торговельний, матерiальний… – заговорив Селаброс вже по-великоруськiй, поглядаючи набiк на двох грекiв-агентiв, котрi по-великоруськiй нiчого не тямили, – тiльки в iх i iнтересу, тiльки й розмови, що за торговельнi справи, за цiни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…
– А вам це не подобаеться? – спитала Надя й почувала, що зрадiла: Селаброс став для неi знов цiкавий.
– Ой, ще й як не подобаеться! Я людина з просвiтою, з вищим потягом: люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там, знаете, яка просвiта, який розвиток, яка фiлософiя?
І Селаброс знов пiдморгнув скоса на двох агентiв. Надя осмiхнулась: вона знала фiлософiю тих смирнських Арiстотелiв та Платонiв.
– Я дуже рада, що познайомилась з вами, – сказала Надя. – Наш панянський кружок так само не цураеться просвiти, дбае за неi, виробляе собi принципи. Сказати правду, й менi обридла тутечки в нас розмова раз у раз про торговельнi справи, неначе бiльше нема за що й розмовляти.
– Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого серця познайомитись i з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами. Менi хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищi погляди, за науковi питання. Інтерес науки – для мене найвищий iнтерес в життi. Абстракцiя реального життя, свiтового, так би сказати, практичного – то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракцiя живих об'ектiв доводить до чистоi, iдеальноi, найвищоi абстракцii; i ми конфеденцiально складаемо собi iдеали, принципи, пересвiдчення. А тi iдеали знов повертаемо в дiйсне живоття, обертаемо в космополiтичнi тенденцii нашого розуму, як би сказати, в найпринципiальнiшi принципи.
«Розумний, тямущий чоловiк! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсiм розвита розумом… не знаю вищоi науки», – подумала Надя.
Селаброс скiнчив тiльки шiсть класiв в гiмназii, але читав доволi й був хлопець талановитий. Тiльки часом вiн любив пускатись в абстракцii i, як то кажуть, «заiжджав в хмари». Перед дамами й паннами вiн любив пiднiматись в тi хмари, говорив високим тоном, щоб напустити iм туману в очi i почванитись своiм розумом, i говорив таки добру абстрактну нiсенiтницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвiченими людьми вiн не дуже-то виступав з тими абстракцiями.
– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторiв, авторiв заграничних, не тiльки читав, але й виучував iх сливе напам'ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього дiла треба научного грунту й розвитку. Без пiдвалин нiхто не будуе дому. Я сам склав собi той мiцний фундамент. Науковiсть – то iнтернацiональна суб'екцiя вселюдських, космополiтичних стосункiв, – пиндючивсь далi Селаброс нiсенiтницею, i Надя примiтила, що його очi гордо позирають на неi, неначе кажуть: слухай i знай, що то ми таке!
«Або вiн дуже розумний, або я дурна, бо щось нiчого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» – думала Надя.
Стара Зоя несподiвано перебила Селабросовi усякi абстракцii: вона винесла на пiдносi варення й стакан води.
– «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! – сказала вона по-молдавськiй та й схаменулась.
– Оце я в Кишиновi перемiшала докупи усякi мови. Забулась, що ви грек, – сказала Зоя й сама з себе засмiялась. – Просимо до варення!
– Спасибi, спасибi вам, Зое Полiкарпiвно! – сказав Селаброс, легко поклонившись i осмiхнувшись до Зоi.
Очi в нього стали знов ласкавi, розмова ввiчлива, пiдлеслива, манери делiкатнi, м'якi, мов у сiрiйського араба. Селаброс кинувся до варення й iв його з великим смаком, як iдять солодке дiти. Вiн запив стаканом криничноi води.
– Добре ваше варення, Зое Полiкарпiвно, – сказав Селаброс.
– А якi «дульчецi» варила ваша мама в Смирнi! Ми часом варили разом удвох, бо через двi вулицi жила вона од нас, – сказала Зоя.
– Ви й досi не забули рiдного краю? – спитав Селаброс.
– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мiшаючи дiйснiсть з мрiйними згадками. – Якi там кiтри! яка айва! А квiтки! якi там рожi! такi завбiльшки, як блюдечка. Виноград такий завбiльшки, як сливи.
– А лелii, мабуть, такi завбiльшки, як цiдилки, – смiялась Надя.
Селаброс осмiхнувся.
– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! – сказала Зоя, пiднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лицi слiдiв краси його матерi.
«Гарний, як i його мати була гарна! От була б пара для моеi Надi», – подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентiв, що балакали собi стиха коло вiкна.
– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до грекiв.
Греки встали й несмiливо приступили до стола, неначе школярi; очевидячки, iм було якось нiяково перед европейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тiльки по одному волоському горiшку.
– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.
– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю iй потроху з свого заробiтку, – сказав Селаброс.
– І добре робите! Ви добрий син моеi Єлени Кипрi, – сказала Зоя.
«І розумний, i красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», – подумала Надя.
– Ото й мiй батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневi, як усi нашi греки, – обiзвалась Зоя, – але я вийшла замiж. Батько вмер. Мiй чоловiк служив за урядовця й не звелiв менi торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля пiд огород та й проживали сяк-так.
– Продали крамницю, то й добре зробили, – сказала Надя. – Не знаю, як ви думаете, а я думаю, що магазини, крамницi, залiзнi дороги повиннi бути громадським, а не особовим добром, iнакше це буде зловжиток, експлуатацiя однiею особою цiлоi громади.
– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав i в цьому пересвiдчився, – сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вiтер: йому було байдужiсiнько за тi питання. Вiн тiльки хотiв показати перед Мурашковою, що знае багато сьогочасних питаннiв i цiкавиться ними. Надя щиро йняла йому вiри.
«Вiн з наших…» – подумала Надя Мурашкова.
– Ви думаете зовсiм так, як i я. Економiчнi питання повиннi б мати в життi перше мiсце, – сказала Надя.
– Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моему, хто торгуе, той повинен i грошi собi в кишеню класти.
Селаброс i Надя осмiхнулись. Вони смiялись з староi Зоi, як з малоi, нiчого не тямущоi дитини.
Ця розмова, мабуть, була для Зоi не дуже цiкава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
– В нас скрiзь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.
– Я з вами згоджуюсь зовсiм: от хоч би й нашi басарабськi пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть тiльки для себе, не дбають нi про школи, нi за просвiту мас, нi фiлантропii в iх… Я вже iх добре знаю.
– Але, знаете, е мiж ними й гарнi люде, i я з такими ладен миритись. Оце я недавно зiйшовся з одним. Вiн гуманiст, демократ. Заводить велику школу в своему селi. Я оце недавно iздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, – сказав Селаброс.
Вiн i справдi iздив в село для цього дiла, але уся його дiяльнiсть була в тiм, що вiн доладу розставив в школi парти та столи.
– Якою ж мовою вчитимуть в тiй молдавськiй школi? – нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народнi школи на Бессарабii.
– Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, – сказав Селаброс. – Я й в цьому дiлi космополiт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.
– Одначе ви грек, i не втратили, як я бачу, своеi нацiональностi? – спитала Надя.
– Я й грек i не грек: я одесець, громадянин усього свiту. Я космополiт i становлю принцип космополiтизму вище од усього.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/nad-chornim-morem-18398943/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.