Fata morgana
Михайло Коцюбинський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Fata morgana» Михайла Коцюбинського – соцiально-побутова повiсть iз символiчною назвою: легендарний образ Моргани, що уособлюе примарнiсть, нездiйсненнiсть мрiй, проектуеться на сподiвання украiнського селянства щодо землi***. Найвiдомiшими творами автора е «Тiнi забутих предкiв», «Intermezzo», «Дорогою цiною», «Цвiт яблунi», «Ялинка», «Харитя», «Хо», В путах шайтана», «На каменi», «Пiд мiнаретами» тощо. Михайло Коцюбинський – украiнський письменник-iмпресiонiст, майстер психологiчноi прози.
Михайло Коцюбинський
FATA MORGANA
ЧАСТИНА ПЕРША
Коли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорiлоi сахарнi, з стiн руiни з галасом знялось вороння, а всередину з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках ii раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв лишився на старому житлi. Минаючи купи битоi цегли, бiлi плями вапна, напiвприкритi молодими бур'янами, гнилi трухлявi жолоби i чорнi дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало, – Андрiй згадував колишне. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апарату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..
– То були часи, пане добродзею! – казав вiн уголос до себе i гладив бiлого вуса.
Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз фабричнi будинки.
Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, ховалася в деревах церква. Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зелена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозеленим туманом котилися по луцi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околишнiх селах, бiлiли дзвiницi.
Був сонячний ранок провiдноi недiлi. По церквах дзвонили. Далекi дзвони гучали в ясному повiтрi, тихо i мелодiйно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця.
Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав головою.
– Га! вже воно так довго не буде!.. вони як вiзьмуть у своi руки, то швидко пустять пару!
«Вони» – були нiмцi чи чехи, а може й евреi, що перед шiстьма роками приiздили оглядати згорiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився руiнами, Андрiй не покидав надii, що ось-ось не видко як наiдуть пани, усе полагодять i пустять фабрику.
Ну, а тепер вiн певний, бо панський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч ходить бiля товару, та все ж ближче до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..
Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а iсти мусиш! Та! велике щастя – латочка землi!.. Крутиться оден з одним на своiй скибцi, а сам ходить чорний, як земля… а iсть не краще за того, що нiчого не мае… Хазяi!..
Андрiй з презирством чвиркнув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чиста, рiвна. Прийде термiн – бери грошi…
І вiн тодi пив пиво… На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: пiдросте Гафiйка, найметься на фабрику. Де б вона заробила стiльки?!. І швидше вiддала б ся. Авжеж… Таже то гурт, знайшовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови нi собi, анi дiвцi: хазяйський син не вiзьме убогоi, – не такий свiт тепер. Авжеж…
Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема руiн. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло роботи. Все рушаеться, живе, все таке принадне. І вiн чуе силу у своiх руках, а в ротi мае смак холодного пива…
Останнi дзвони завмерли в повiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чоботи, лопотять пiдтички i трiпотять на вiтрi стрiчки дiвчат.
Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистiй сорочцi, в старенькiй свитцi. Андрiй не бачить ii обличчя, але знае, що у неi спущенi додолу очi й затисненi губи. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для нас е мiсце в церквi. Коло неi Гафiйка. Наче молода щепа з панського саду. У Андрiя пiд вусом блукае усмiшка. Вiн знае, що в селi немае кращоi дiвчини. Сiмнадцятий рiк пiшов з пилипiвки.
– Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров!
Грубий голос йде знизу, й старий безвусий вид панського пастуха Хоми Гудзя виглядае з-за похилого баркану.
– А ви ж думали – де? Дай, боже…
– На дiдька б лисого сидiв я тут – вже краще у Менделя… Сучий син привiз свiже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому – бодай тобi, кажу, така болячка у печiнки, i твоiй Сурi, i всьому кодлу твому…
– От купiть, тодi й розкутаемо, яке воно…
– Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво… А що, думаете, не куплю? Ходiм, вип'емо, бий його трясця…
– Але купите? А з волами ж – як? сам пан догляне?
– Хай вони виздихають йому до ночi… Вiн думае, сто сот крот його ма, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiждеш… Щось маю казати вам…
– Ну? ну?
– Приходьте з полудня до Менделя, тодi скажу…
– Ну, ну!
– Побалакаемо, нап'емось пива, стонадцять… – Кiнець фрази згинув за тином.
* * *
Андрiй поспiшавсь додому. Перед ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сiрозеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його халупка, мов йшла кудись з села i зупинилась спочити. По дорозi тяглись люди з цiпками, з клунками. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють. Знов надходить купка… Ще рядок… Проходять та й проходять. А той стоiть. Еге-ге! Та ж то цiлий ключ журавлиний. Ідуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Кубань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби… Своя земля просить рук, а вiн знявся та й… А що ж робитиме один з другим на своiй латочцi? Намножилося iх. Нема на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно привели в село, як рештанта… Брав, пане добродзею, в Адесi на фабрицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не хочемо, каже, своiми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге… Ну, не хочеш, то маеш: попарили нагаями та й гайда додому пiд калавуром… Та я б такому бунтаревi…
А той стоiть… З ким це вона забалакалась? Либонь Прокiп Кандзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась назад…. Хай дiвка постоiть з хазяйським сином… Гляди, щоб не засватав. Ха!.. Аякже!..
Андрiй пiдiйшов до хати. Крива, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими вiкнами осель, колись побудованих фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля хати сiрiли скопанi грядки, од ворiт до порога вела стежечка. Зате сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена земля iжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руiнах завжди сидiло вороння.
Андрiй застав Маланку покiрливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона лаятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi вуста, вiн з побiльшеною жвавiстю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своiй хатi! Проте Андрiй плекав таемну надiю, що все минеться якось i жiнка не зачепить.
Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка скинула на нього оком.
– Нанявся?
«О! таки починаеться!» – подумав вiн, але удав невинного.
– Що?
– Чи нанявся в економii,– питаю?
Ач, невiрна баба: i знае, що не був я там, а питае.
– Ат, дай ти менi спокiй з тою економiею… не те у мене на мислi тепер. Он, казав Гудзь – швидко сахарню будуватимуть.
– Слухай, серце. Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш торби, та й менi доведеться…
Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мовчить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав користь з неi? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав вiн заробiток? Що вони мають, чим живi? У неi вже руки посохли од працi, вона вже жили з себе висотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…
І вона совала йому перед очi сухi i чорнi, немов залiзнi, руки, голi до самого лiктя.
Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце мое. Вiн думае про пиво, а про те нi гадки, що…
І пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кропила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делiкатно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiрваним голосом.
Врештi перемiг.
– Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi западеться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з мене усi сили та й пустила на старiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неi…
Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.
– Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй ii…iж ii, землю святу, вона тебе годуе… вона тебе й сховае, чоловiче…
Вона стала бiла як бiль i справдi налякалася.
Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр’ю звiрятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з червоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.
– Мамо, давати обiдати?
– Давай, давай, Гафiйко… – Маланка зразу одiйшла. – Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига? Так i миски поб’еш. І в церквi усе крутилася та оглядалася…
– Та його не було в церквi.
– Кого – «його»?
– Та то я так…
– Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.
– Страх, розказуе, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна…а кiннi наступають, душать. «Розходьтесь», гукають. А тi: «Не пiдемо, давай нам наше… ми за правду».
– Та хто розказуе?
– Марко… недавно прийшов з Адесу…
– Гущин? Кажуть – пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й привели сюди на втiху старому батьковi.
Гафiйка спалахнула.
– Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от iй же богу!
– Та цить же ж бо! – гукнув Андрiй. – Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути…
– Та iх там, тату, кривдили…
– Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускае та книжки людям читае – зараз руки назад та й до врядника.
– Оце напалися… не знають самi за вiщо…
– А тобi що? Ти менi з ним – гляди – не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…
Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за пазухи висунулась в неi книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.
Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свiтила до чоловiка зеленими очима.
Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку iсти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помирились.
* * *
Ну, дав бог недiлю, можна спочити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на музиках, а в хатi сумно.
Сонце стоiть низько, так у три чоловiка до землi; порожнi й обдертi халупки кидають кострубатi тiнi. Курна дорога з-пiд Маланчиних нiг бiжить у поле. Навкруги пусто. Челядь гуляе на майданi: старi гомонять пiд ворiтьми, а в Маланки звичайнi гостi – думи.
Ох, боже, боже, трошки того вiку, а як важко його прожити. Андрiй знов не нанявся. Отак щороку. Легкого хлiба шукае. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бiльше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а ii Андрiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахуе…
Курить щось по дорозi. Що воно бiжить так прудко? Ага, либонь панич Льольо з сусiдньоi економii у гостi iдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося… i горбата панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi обличчя, кивають до неi. Маланка встае, низько вклоняеться, немов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.
Всi вони зросли при нiй, на ii очах. І раптом дух смачного, ситого борщу вiйнув на неi звiдкись. Вона Їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було, а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдае i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як iй було вiсiм рокiв, помер батько, а на дванадцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяiв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.
Спочатку вона пам'ятае себе чорною, вiчно в сажi, коло панських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посуду, а ii била панi i зачiпали паничi. Потому звелiли iй варити iсти челядi, i вона варила, аж стала старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закутках. Плакала, що робить на чужих, що сохне, втрачае силу i нiхто не сватае ii. Плакала, бо любила землю, город, поле, а мусила варити iсти цiлому табуновi пажерливоi челядi. Навкруги була земля, така чорна, пухка, родюча, повеснi пишна, восени багата, а нiхто не кликав ii на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити ii господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав навiть власноi хати, не то що землi – i досi не знае. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.
З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь…
Імберу, матiнко, iмберу.
Вивини рубочок з паперу…
А iй пiдкотилося щось пiд горло, душить ii, i вона б'еться головою об стiл, голосить i мие сльозами тодi вже чорнi руки. То доля ii плакала тодi.
Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю…
– Агуш, треклятi… Агуш-ша!
Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi курчата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньоi стрiхи гайвороння i било крилами над обсипаною стрiхою.
Маланка заспокоiлась i знов сiла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.
Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляе дитина. Тiльки iй волi, поки в мами та в тата. Та й те людям, мов сiль в оцi. Казала ковалиха, «водять Гафiйку, немов панянку, у службу не дають – багатирi знайшлись»… Бодай тобi, прости господи грiха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, виплекала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу забрали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай iм… Не дочекають…
Не таку вона Їй долю готуе, вона оддасть ii замiж. За хазяйського сина. Дiвка здорова, чиста, хоч води напийся. Недурно парубки ззираються на неi. Посватае Прокiп, тож вiн пiшов у Таврiю, щоб було чим весiлля одбути… Восени старостiв зашле, вона вже бачить, що, куди й до чого…
Перед очима в Маланки встала левада – зелена, весела, над рiчкою… Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хусткою. Бере вона плоскiнь i виспiвуе. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складае. І так iй весело, старiй, так легко, наче вона помолодшала. Стоять городи, мов у вiночку. Капуста в головки звиваеться. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтаеться. То ii чорнi руки походили тут, кожен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiждати. Тепер вона господиня. Не на своему – так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. І вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддалася – от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло – не перестае вона мрiяти про такi чоботи, щороку складае грошi, але грошi розтечуться на щось iнше – i чобiт немае. Узути такi чоботи i бiлу намiтку та пiти до церкви. І щоб так поховали.
– Сидите собi? З недiлею будьте.
Маланка здригнулася. Ага! То ковалиха.
– Атож! i ви будьте здоровi… Дав бог святечко – святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маеш будень – роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота… Лежи, сиди i не кивнись…
Маланка була солодка. Вона мала таку усмiшку, наче розмовляла з панами у дворi.
– А я оце з музик. Тiльки вже й нашого – що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуляе та й гуляе з тим одеським паничем – не знаю, чи правду про нього люди розказують – з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята… Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi…
Маланка все солодко осмiхалася, хоч душа в неi сичала.
«Ач, гладуха – трясе салом, розносить поговiр!» – проводила вона ковалиху неприязною думкою. І iй чогось згадалась ранiшня сцена з Гафiйкою.
На вулицi тимчасом росли тiнi.
Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох – три рази в один бiк, три рази в другий. І здавалося, що у поросi граеться табун горобцiв. Далекi поля рожевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навiвав думи.
«Яка ти розкiшна, земле, – думала Маланка. – Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, заквiтчать квiтами. Весело оброблять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаешся красою, багатого годуеш, зодягаеш, а бiднго приймаеш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти своi ниви, своi городи, своi садки… Подiлять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наiдуть – так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось е… І моему дадуть… Годi тодi рибку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, «пане добродзею», до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть зазнати того щастя – дитину свою вивести в люди…»
А на вулицi починався рух. Бiгли дiвчата, молодицi, дiти, з цiпками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, брехали сколошканi собаки. «Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!»… – Бiжи сама-а!.. – «Мати казали тобi,—бодай бись луснув!»… – Тато казали тобi, – щоб ти скрутилася-а-а!.. – «Наших шестеро, гляди, Марiйко!»… – «Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!»… – Що-о? Де-е? – Тюу – гаа!..
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-kocubinskiy-8522124/fata-morgana/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.