Читать онлайн книгу «Апостол черні» автора Ольга Кобилянська

Апостол чернi
Ольга Кобилянська
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Апостол чернi» Ольги Кобилянськоi – фiлософсько-патрiотичний роман, в якому авторка створила низку образiв прогресивних украiнських iнтелiгентiв, для яких моральне самовдосконалення i боротьба за волю рiдноi землi е головними життевими прiоритетами***. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.

Ольга Кобилянська
АПОСТОЛ ЧЕРНІ

Роман у 2-х томах

І том

Галi з Лопатинсъких Бурачинськiй
«Полкового» годинникаря, Максима Цезаревича, невеликоi столицi Ч.[1 - Cтолиця Ч. – очевидно, маеться на увазi мiсто Чернiвцi – нинiшнiй центр Чернiвецькоi областi, крайове мiсто Буковини.] мало хто любив. Вiн був прикрий дивак, скупець i непривiтливий. Се послiдне не лиш проти власноi родини, але й до чужих, що з своiми годинниками приходили до него. Принесете йому iнодi годинник до направки, то коли вiн сидить, виглядае як великий павук, що зiгнувся над мушкою-годинником, i вдивляеться в його механiзм – пiднявши задумливо брови, нiби лiкар держить руку гарячкуючого; а опiсля або перегляне ваш i вiдставить його поспiшним рухом i гнiвним поглядом десь до другого гуртка i звернеться до вас, або погляне на вас поважно. «Хворий, дуже хворий, – скаже, – прийдiть за мiсяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або вiддасть з словом «пропав безнадiйно, киньте!». І бiльше нiчого. Коли ви постоiте i вас окруження дивака на хвилину-двi займе, або мимоволi ваше ухо заслухаеться в рiжноманiтне скорше i повiльнiше тикання годинникiв, вiн зараз стае похмурий. «Справа маеться так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось i сей годинник жде на мою руку, i той, а той вже вiд тижня цiлком розложений; а другi також ждуть. Нема часу». Ледве що вiдкивне головою i – пiшов.
А коли «хворий» вже вилiчений i вiн його вам вiддасть – то як поставить вам цiну – хоч клякай, вiн не спустить. «Перше було добре», – скаже iдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносiть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужае вдруге. Є i iншi майстри. «Полковий» – як себе сам називав, бо до нього багато вiйськових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом надiлив на сiм свiтi. Вдруге менi не бути годинникарем, як колись мiй механiзм подякуе», усмiхнеться сумно i вздрiгне марканто бровами. Не старий ще, хоч на висках посивiв, був високий гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний командант, по своiй не великiй, дуже чисто прибранiй, робiтнi з пiднятою головою i обзирав своi годинники на стiнах, яких мав багато – одних на продаж, другi до направки – вiд часу до часу перешiптуючись з собою. Деякi твердили, що вiдмовляв молитви, другi, що мае хвилi, в котрих говорить з видiнням, а третi, що вправлявся в латинськiй мовi i в таких же фразах, котрими лаяв публiку за неоцiнення його працi; але докладно не знав се нiхто.
На стiнi мiж годинниками висiв i скiряний карбач i нiхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зiрве його з стiни i не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич нiколи неправдою не орудував, нiкого не обманив. Його слово було iдке, як iржа, тверде, як камiнь – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральнiй цiнностi.
* * *
З-помiж його дiтей т. е. трьох доньок i одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юлiян. Всi проче, себто двi старшi i наймолодша донька, називав вiн механiчними колiсцями, котрi пiсля законiв оберталися i окружали «мотор», мов сателiти.
Коли малому Юлiяновi минуло шiсть рокiв, було його матерi дозволено оставляти його в робiтнi батька на якийсь час. Але тут вiн не смiв плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед i рушай…». Опiсля брав його на колiна та, показуючи йому деякi годинники, притулював iх йому до вуха, з чого дитина замовкала iз несподiваности такого чуда, або аж здержувала вiддих, або розсмiвалася.
Коли ж iнодi iй тут чогось забажалося, чого батько не мiг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач i говорив: «Найкраще уходь!» Тi слова означали ще ласку, якою дiвчата, «колiсця», лиш рiдко могли почванитися. Тодi малий вiдходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разiв з кiлька за дорогим для нього неосягненим предметом; а батько стояв з пiднесеною, нiби за карбачем простягненою, рукою i вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановуе вона над своiм бажанням, чи улягае напоровi плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник[2 - Шварцвальдський годинник – такий, що зроблений у Шварцвальдi – гiрська мiсцевiсть у Нiмеччинi, на пiвденному заходi, де бере свiй початок рiка Дунай.] в формi невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластiвка так знаменитоi рiзьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилiтнiй хлопчина, побачивши нiби живу пташку на дрiбнiм будинку з личком годинника, аж писнув з радiсного подиву, йому вiдразу забажалося притиснути ластiвочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув i простягнув руки за годинником, що стояв мiж iншими на столi, при котрiм сидiла непохитна стать поважного батька i перебирала щось мiж частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помiчав, що дитина коло нього.
– «Я нiчого пташечцi не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий i простягнув ручку вдруге. Батько пiдвiв очi вiд роботи i, нiби усмiхаючися, сказав: «Але вона тобi може щось зробити».
– «Вона кусае?»
– «Вона вiдлетiти може…»
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
– «Вiдлетiти?»
– «Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши ii; а тепер вiдходь i не мiшай!»
Хлопчик вийшов. Не минуло кiлька хвилин, коли вiн наново з’явився, прийшов i станув, як перед тим коло стола i намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.
– «Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти вiдлетиш?»
Батько пiдняв великого строгого погляду: «Хочеш конче, аби вона вiдлетiла? Йди, повторяю».
– «Вона не вiдлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я ii не возьму в руки. Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю iй нiчого».
– «Так. Не зробиш iй нiчого. А вiдки ти то знаеш?»
– «Бо так. Вона гарна i я ii люблю. Вона така гарнесенька».
Та тут же зайшла несподiвано змiна з батьком. Йому очi заблиснули гнiвом i вiн крикнув бурхливо: «Не дивися на те, що не може бути твое, i не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаеш, плакати не вiльно». І дивне диво. Чи вiдчула дитина, що сей строгий батько; котрий, мов злодiй, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого. Вiн не змiшався, лиш сказав: «Не кричiть татку, вона зараз вiдлетить», – а опiсля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок i, то отвiраючи, то замикаючи його, як се роблять дiти, виявляючи тим свое сильне бажання посiдати забажаного предмету – не рухався з мiсця.
– «Ти ще тут? Де карбач?»
Хлопчина розплакався.
– «Ти чого плачеш?»
Юлiян мовчав, хлипаючи.
– «Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмiеш говорити?»
Малий показав безмовно на пташку.
– «Хочеш мати ii?»
Хлопець притакнув головою.
– «І не будеш нiколи бiльше плакати, коли ii одержиш? Уважай, що вiдповiдаеш».
Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» i простяг лакомо руку. Та в тiй хвилi зайшло щось жахливе. Батько зiрвав карбач з стiни, пiдняв його високо вгору i в слiдуючiй хвилi прорiзав воздух серцепотрясаючий крик.
* * *
Карбач лежав вже далеко в кутi кiмнати, коли, як крейда, побiлiвший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сiней. Сам приступив, важко вiддихаючи, до вiкна i, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено i – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матерi, бiлоголова бабуся з чорними блискучими очима, з надзвичайно iнтелiгентним обличчям, зраджуюча цiлим своiм виглядом «паню» i хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом iмпозантна.
– «За що ти карав дитину?»
– «Я пiсля ваших засад поступаю. Цiлком i одиноко пiсля ваших засад.»
– «За що?»
– «Щоб не приспособлявся до брехнi, котра буде з ним враз виростати. Гадаете, менi це так легко? Але… в моiм вiку не зачинав нiхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Вiн мiй одинак… i саме тому що одинак». Тут вiн урвав – а бабуня… усмiхаючись болючо i не вiдповiвши нiчого, вийшла з робiтнi.
* * *
За годину вiдчинилися злегка дверi i мале, блiде личко з слiдами плачу в очах, але спокiйне указалося наново. Батько сидiв плечима до дверей i випускав густi клуби диму з короткоi люльки. Його брови то здiймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.
– «Я плакав, татку…»
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканiм обличчю сина.
– «Я плакав, татку…» – почулося, нiби шелест, вдруге i вже цiлком близенько, хоч не смiливо.
– «А не було потрiбно, сину».
Дитина мовчала через хвилю, опiсля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.
– «Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. Маленький раз» – i хлопчина показав свiй дрiбонький пальчик на доказ, який замаленький.
– «Гадаеш вона краща, як всi тi надворi, що лiтають?».
– «Ага, гарнiша, – вiдповiв i потакнув головкою. – Я хочу на ню цiлком близенько подивитися».
Батько порадив йому найлiпше iм всiм надворi приглянутися i самому яку вловити. Вона буде лiтати – вiн знае, як птицi лiтають високо-високо… i цвiрiнькають i щебечуть. Присiдають на галузки по деревах, ховаються мiж листочками, галузками, по землi шукають зеренця – а вiн ловить. Малий дивився зацiкавлений на батька i слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я ii вловлю, то вона буде твоя?»
– «Авжеж не моя».
– «І я зможу плакати?»
– «Лiпше було б, мiй сину, i я б хотiв, щоб ти нiколи не плакав».
– «А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»
– «Нi. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обiцяти, чого не можна дотримувати».
Дитина дивилася уважно батьковi в обличчя, не зрозумiвши його зовсiм, а очевидно, бажала зрозумiти. Нараз по хвилинi надуми, наче вiднайшла щось в пам’ятi, скрикнула несамовито: «Але я буду плакати, татку, я все же хочу пташку», i тут же вибухнула щирим плачем.
– «Чому будеш?» – спитав батько майже з переляком.
«Бо б-у-д-у», – спищав, не можучи над собою запанувати. Батько зморщив брови, мов в фiзичнiм болю, i в його душi сказало: «Ти нiкого не обманеш, мiй сину…», а голосно додав: «Не задивляйся на те, що не може бути твое. Карбачi болять – хоч би iз чиеi руки – карбачi.» І взявши хлопчину за плечi, вивiв його до бабунi, а сам засiв до стола i заглибився в свою працю. Мiшано тикали годинники, а дрiб’язковий цокiт кишенькових впливав чудно на майстра. Час вiд часу вiн заплющував очi, опускав голову назад на поруче крiсла i так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мiзку – нiхто не знав.
* * *
Росте i розвиваеться гарно фiзично i духовно молоденький Юлiян Цезаревич, але враз з тим взростае i бере верх майже хоровита ощаднiсть i деспотизм батька вдома. Тут над жiнкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалi вже юнаком Юлiяном, i викликуе в хатi зчаста-густа сiрий настрiй. Як сказано, дiтей було бiльше, бо крiм Юлiяна, ще трое дiвчат. Мати – поважна, маломовна, терпелива – добра газдиня i в iх обширнiй, хоч низькiй, хатинi була, коли б i не заглянув в ню, взорова чистота i лад, дарма що батько вiдказував, що нiде не бачив стiльки недбальства i лiнi, як по «слав’янських домах», що потягае за собою злишнi видатки, легкодушнiсть i злу «репутацiю». Панi Цезаревич, з дому священичого, мала лиш одну вiдповiдь на такi i подiбнi його замiтки – що, мовляла, Господь судiею над всiма – та що, доки в неi руки живi, доти i буде все добре i чистота в ii хатi пiддержувана, а що iнше, що до мужчини належить, нехай творить вiн. З тим бралася спокiйно за свою працю.
Часами з закуткiв кiмнати зачувалися тихi, здержуванi суперечки мiж старшими сестрами. Розходилося тодi про новiшу одiж, котра з них обох мала ii одягнути, коли йшло про те, що мали обидвi враз виходити з хати.
На iх несмiливi докори, а радше просьби перед батьком, що iм конче треба зокрема по одiжi i капелюсi, бо ж одна ходить до школи, друга за орудками, то ж як ту одiж роздiлити, щоб жаднiй не було кривди?
Вiн вiдповiдав коротко й сухо, що обi враз не мусять виходити, бо люксусу в своiй хатi, яко вбогий професiоналiста, не може пiдтримувати, а по-друге, щоб остаточно рiшити справу, сказав по латинi: «Quod licet Jovi, non licet bovi»[3 - З лат. – Що дозволено Юпiтеровi, те не дозволено биковi.], з чого вийшло, що старшiй належиться лiпша одiж.
– А щоб ще лiпше узасаднити свiй висказ – вiн вдарив так сильно об стiл, що поскладенi там годинники аж дрiжали – i вiдсилав дiвчаток до матерi. Іншим разом, коли поновно були примушенi в подiбних справах доторкатися його – вiн лаяв, брав карбач i радив спробувати самим запрацювувати потрiбне i не морочити йому голови. Дiвчата вмовкали, бо так ще було найлiпше – i висувалися одна по другiй з кiмнати, даючи собi слово з сльозами на очах нiколи бiльше не звертатися до батька о пiдмогу.
«І чого ж ти таке доказуеш, чоловiче, нiби мiж мужеською челяддю в кухнi», – упоминала своiм мирним голосом терпелива жiнка, котрiй стискав жаль серце за доньками, що були скромнi i вважливi в своiх вимогах, були iй помiчнi понад свiй вiк в чiм би i не указалася потреба, щоб придбати до хати те, чого батько або ж не визнавав потрiбним, або ж годен був сам один своею, хоч i як великою, пильнiстю здобути. «Чи ти не розумiеш, що се дiвчата й молодi? – говорила, впоминаючи. – Їй Максиме, Максиме, не любиш ти своiх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Не прогрiшайся проти них! Та iще одно. Чи ти нiколи не завважав, якi з них гарнi дiти виробилися?» «Зоня – наша найстарша… золотоволоса, як ти, – впав вiн iй в слово, усмiхаючись, через що його обличчя надзвичайно уймало, – тому я i вибрав собi ii на мою помiчницю, i дасть Бiг, виховаю з неi такого годинникаря – майстрову, якоi ще ся столиця не мала. Я не ходжу мiж своiми дiтьми з заплющеними очима. Але же знов iнша рiч i не се хотiв я пiдчеркнути.» Додав: «Се, жiнко, мало що значить т. е. анi гарна одiж, анi капелюхи, анi навiть гарна зверхнiсть. Те, що щось значить, се ховаеться тут». При тих словах ударяв себе в груди. «Оцентр розходиться, жiнко. Оцентр. А коли вони стануть матерями й будуть своi дiти виховувати, нехай з них виховують силу, характер i залiзо, а не малпiв, що лиш безплiдними словами орудують. А щоби так поступали i поки таке настане, треба з них також залiзо творити. Нехай себе вправляють, вчаться себе перемагати, стають трудовницями… а тодi будуть колись i громадянками… що не зроблять своiй краiнi сорому. А ти, жiнко моя, не навчиш iх твердости, бо ти сама, як вони, зворушлива дитина. Виховуючи своi дiти, ми мусимо не забувати, що ми iх i для Украiни виховуемо. А вона потрiбуе iншого, як досi, чоловiка, iншу жiнку. Тепер мене, може, зрозумiеш. А вони нехай плачуть i ворогують на батька – се все дiточе. Колись вони його iнакше будуть судити. А поки що вiн такий i не iнший».
Панi Цезаревич вислухала його спокiйно i вона згоджуеться, правда, з його поглядами, але питала, чи вiн думае, що до того обов’язково потрiбна жорстокiсть? Гадае – що свiдома праця, добрi приклади, поважне введення молодi до сповнення обов’язкiв i проти батькiвщини i людськости мусить йти в парi з нагайкою i терором? Нi. Вона лише жiнка з скромним розумом, i вiн iй каже, що доки вони не бiльше як дiти, не думають ще самостiйно, поважно до кiнця, не можна iх душу деспотизмом ламати. Гадае, коли не одягне, не взуе iх, воно перескоче розвiй молодости i стане вiдразу на тiй точцi, де лиш розум приходить до слова або вибухае божественне пiднесення духу до якогось великого дiла… пiдприемства, визволення чи чого iншого? Нi. Дай молодi сонця, хоч би яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема життя Украiни, що один призначений вибороти сам собi свою – украдену батькiвщину – а дальше поступай, як хочеш. «Доки жила бабуня, було iнакше – вiдколи вона згасла – згас промiнь для всеi хати».
Так дiялося з диваком-майстром.
Знов цiлком iншими разами показував вiн себе з iншоi сторони. Прикликував, наприклад, доньок по черзi несподiвано сам в свою робiтню. Тут втискав вперед Зонi, найстаршiй, кiлька банкнотiв в руку «за помiч i послух в робiтнi», вiдтак молодшiй Марii «правiй руцi матерi при шитвi i iнших мозольних ручних роботах», а головно «за оброблювання яринового города» – та гладячи ii по любiм i свiжiм личку, давав нагороду i опiсля, беручи ii своiм звичаем за плечi, опираючися силою, щоб врадуванi несподiваним щастям не поцiлували його на знак подяки в руку, висував iх спiшно… за дверi. В кiнцi з’являлася, так само прикликана, наймолодша Оксана, що вдалася поверховнiстю, друга по братi, цiлком в батька. Темне волосся, з класичним профiлем, блiдавоi цери i сталевоi барви очима та чудно привабливим усмiхом. Вона так побоювалася тепер, як i взагалi «лайки» за «лiнивство», злишню цiкавiсть i про свое «циганське» обличчя, що ii треба було силомiць випихати, коли батько кликав. Тут перебирала свою «пайку» цiлком збентежена i скорше, як сподiвалася, опинилася за дверима.
Цiкаво i варто було тодi заглянути в ту кiмнату, як там весело i радiсно… дiялося. Обдарованi скакали, смiялися, обiймалися i в одно збивалися коло усмiхненоi матерi, допитуючися всi враз, щоб за той несподiваний дарунок справити. Лиш молодий Юлiян, що стояв вiком мiж найстаршою Зонею i Марiею, не казав нiчого i усмiхався рiвно матерi – пiрваний радiстю ущасливлених. Лиш «бiдний Юлик не вифасував нiчого», – говорили сестри… гладячи його по гарнiм обличчю… об’являючи тим свое щире почуття за покривдження його особи батьком. Але вiн, недобрий, вiдпихав iх i розсмiвався. Вiн сам далi стiльки заробляв лекцiями, як вони всi три одержали. Добре, що радувались!.. i на доказ своеi щироi любови до них, вiн кожну по черзi пiдносив скорим i зграбним рухом догори. Обносячи iх круг кiмнати, ставив в кут за кару, що його «жалували», чого вiн так не терпiв. І тодi вже було добре i веселий настрiй… наче струя сонця… запанував в цiлiй хатi, доки не йшло кожне до своеi призначеноi працi або не находило таку.
* * *
Коли опiсля мати заходила непомiтно до тихоi робiтнi мужа, щоби йому подякувати за несподiвану радiсть, яку справив дiтям i як та втiха вплинула благородно на настрiй всiх, вiн махав рукою i, усмiхаючись сумно, говорив: «Ти гадаеш, жiнко, що коли в зачиненiй для публiки робiтнi твого чоловiка свiтиться далеко поза пiвнiч свiтло, нiби одно Боже око блимае з вiкна, а мiсяць згори позиркуе на землю, на котрiй пiшло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по бiлих вiд його сяева дорогах, снуеться, а годинникар зачиняе дверi i вiд вас, вiн се робить зi злоби або гнiву проти вас? Нi. Вiн дослухуеться ще дальше того, що йому годинники в бiльшiй тишинi намовляють. Кождий з iншоi сфери i часу, з iншого круга аж до вбогого робiтника. Так. І чого то вiн не догадуеться! Вони, тi дрiбнi «iнтелекти», що спочивають на грудях i серцях своiх власникiв, чого то вони не розказують, чого ти не довiдаешся про них… що ними орудуе, що час приносить, вимагае, що час змiнюе, що вiн нищить i все далi й далi невпинно… i кождий з них окремо вiдкидае для майстра його пайку. А та пайка йде набiк – для кого? Для нього? Нi. Вiн збирае iх, мале до малого, творить велике i знов для кого? Для дiтей своiх, для Украiни своеi, в чотирьох стiнах замкненоi, з тугою в молодiм серцi вирватися на волю, на ширину, не в лахмiттю старечини, а в блискучiй одежi, як будучим горожанам своеi будучоi краiни пристоiть. – А опiсля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоiв, щоб не рвалися без цiлi вперед, тодi каже: «Я оставляю iх i звертаюся до своiх приятелiв. Ти знаеш iх. Вони там, на полицi, оправленi, прикритi завiсою перед порохом i чужим оком. Я не вчений, ти знаеш. І лише тепер знов я беру iх до рук, кожду з iншого часу, з iншою духовiстю, з iншою вказiвкою на будучнiсть i тодi я вглубляюся… Для кого? Для мене? Нi. Для дiтей своiх, для Украiни своеi маленькоi, мiж чотирма стiнами, щоб з них викувати добрий матерiал, не згинуть без слiду по собi на будучину. Так доки не замкнуть очi, а мiй годинник – що дав менi найбiльший майстер сього свiту, не стане сам»».
Вiн вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою i поцiлувала ii.
– «Мiй фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…» – прошептiла i вiддалилася нечутно.
* * *
В тих часах був молодий Юлiян, його прозвали так по дiдовi капiтанi, одиноким захисником в хатi проти деспотизму, а щонайбiльше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що iнше, важнiше, вiдбирав. Правда, вiн вимовлявся коротко перед дiтьми тим, що вiн лиш годинникар i треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах i доходах домашньоi господарки рiвновагу, iм самим дати лiпше виховання – пiд чим розумiв виключно душевне – а в руки який-небудь iм приступний фах, чи професiю, щоб вiд нiкого не були в пiзнiшiм вiку зависимi. Що при тiм мати з доньками також була помiчна, вiн не звертав великоi уваги. «Кожде докладе цеглинку, – говорив, – i твiр буде виготовлений».
Юлiян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять рокiв, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще i слабшим ученикам лекцii. І хоч його мiсячнi зарiбки не дуже вже i незначнi, вiн все-таки вiддавав iх матерi з поважною просьбою давати йому лише те з харчу, що буде куплене його заробiтком. Бо, як впевняв матiр, вiн не хотiв кривдити нi родичiв, нi сестер, яких понад все любив – i вдоволитися чим-небудь, на яке заявлення матiр зворушувалася до слiз i тут або там, коли се батько не бачив, цiлувала його в чоло i тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з ii дiтей не смiе iй «знидiти».
Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замiтною мiмiкою брiв, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання – робив дуже миле вражiння.
В школi тiшився не лиш симпатiею своiх товаришiв, але й професорiв. Се послiдне через свою здатнiсть, щиру одвертiсть, а передусiм за свою неустрашимiсть. У товаришiв уходив за авторитетнiсть. Раз, що як сказано, був один з найздiбнiших ученикiв, особливо в старинних мовах був дорадником слабших ученикiв – а остаточно, як се часто в мужеськоi молодi бувае, за фiзичну силу, що об’являлася не лиш при гiмнастичних вправах, а ще й у борнi з другими, у витривалости, в плавбi, а через се також i в випадках, де ученики-товаришi прогрiшилися неправдомовнiстю, недодержуванням, хоч би найнезначнiшоi, обiцянки, нехарством тiла або рук i т. п. Тодi то товариш-«авторитет» товк грiшникiв безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, слiз, або випрошування, чи обiцювання на будуче це не чинити. Але нiхто довго на нього не гнiвався.
Один з професорiв, в котрого вiн вчив сина i був його любимцем, займався ним так щиро, що уймив собi хлопця до того степеня, що викликав аж зависть в рiдного батька, котрий противно в саме той час вiдносився до сего двiчi строго i критично.
* * *
Одного разу, коли Юлiян Цезаревич числив шiстнадцять рокiв, трапилася йому пригода, яка пiднесла його молоду особистiсть не лиш в очах його товаришiв i в очах його професорiв, але i в очах деяких чужих… не кажучи вже про сестер… i родичiв.
В одного священика з провiнцii,села Покутiвки, [4 - Покутiвка – село, в якому мешкала родина отця Захарiя i де розташовувалася парохiя. За текстом твору, це була одна iз двох маетностей помiщика, дiдича Освальда Ганге. О. Кобилянська використовуе промовистий топонiм, очевидно, створений ii письменницькою уявою. В основi його – слово «покута», яке вживаеться у таких значеннях (за «Словником украiнськоi мови» в 11-ти томах (1970–1980): 1) визнання своеi провини, вияв жалю з приводу неi; каяття; 2) покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок i т. iн.; 3) церковне покарання за злочини або грiхи.Нести покуту: 1) вiдбувати покарання за вчинений злочин, провину; 2) бути змушеним терпiти, зносити щось важке, неприемне.Для священика отця Захарiя, який е одним iз образiв твору, проживання у Покутiвцi е своерiдною покутою, адже тут вiн служить людям, будучи душпастирем, виконуючи свою життеву мiсiю – богослова i проповiдника.] на iм’я о. Захарiй, що виiздив з мiста, сполошилися конi.
Сильно наладовану фiру, на котрiй сидiв душпастир з своiм молодим дiвчатком, рвали i шарпали розбiшенi звiрята на всi боки так дико, що подорожнi були щонайменше виставленi на катастрофу. Фiрман, що з остраху неначе розум i мову стратив, хоч i здержував щосили звiрята, не мiг iх зовсiм опанувати. Вiн стягнув вiжки до тiеi мiри до себе, що здичiлi ще гiрше бiсилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов вiднайшовши собi полегшу з переполоху i вiд спиняючих iх вiжок вiд утечi, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опiсля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фiру з подорожними, що, волочена розбiшеним летом, пiдскакувала за ними по грубо i свiжо ще не утовченiй дорозi… i здавалося… кождоi хвилi розлетиться. На улицi було в той час лише небагато прохожих; а i тi, переляканi незвичайним видом, станули, мов вкопанi, вижидаючи неминучоi катастрофи, i не рухалися з мiсця. Отець Захарiй кричав i кликав розпачливим рухом одноi руки о помiч, придержуючи другою дiвчатко коло себе i, як видно було, здавався зовсiм на Божу волю.
Саме в той час, се було коло другоi по обiдi, йшов Юлiян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розiгнанi конi з наiженими гривами, а фiрмана i за ним другу особу без капелюхiв… послiднього благаючого о помiч, вiдгадав вмить, о що розходиться. Скорше, як гадка, як вихор, кинув вiн свiй капелюх з голови проти розбiшених звiрят, внаслiдок чого вони скочили вбiк, задержалися на хвильку, сам кинувся, мов молодий тигр, межи них i, гукнувши на них строгим голосом, щоб станули, вхопив сильними руками правого пiд бородою, стягаючи його так залiзно, що звiрина хоч пручалася i скакала, б’ючи копитами перед собою, а з тим i в нього уговкувана безперестанку його голосом i чуючися остаточно опанованою, станула. Та Юлiян не вдоволився тим. Запанувавши на мить над одним, вiн вхопив тут же другого сильною рукою, як першого, i привiв i цього на недовгий час до послуху.
За час тоi короткоi дикоi боротьби мiж розбiшеними звiрятами i молодим чоловiком, опритомнiв вже i фiрман i, гукнувши своiм, iм знаним, голосом, зiскочив з фiри, щоб якнайскорше прийти борцевi на помiч, кидаючи понад себе душпастиревi вiжки, що з вiдкритою головою та поблiдлим обличчям сидiв на фiрi i про нiщо вже не думав, крiм одного, як би охоронити дитину вiд калiцтва або й смерти.
Юлiян, що стояв ще бiля фiрмана, сховавши одну руку поза спину, з чолом зморщеним, мов з фiзичного болю, приглядався через хвильку, як сей випрягае сильно тремтячi, вiдсапуючi конi, приглядаючися при тiм упряжi, чи не пiрвалося що в нiй, щоб через це не зайшла поновна перепона в дальшiй дорозi.
– «Ангеле-спасителю!» – скрикнув тут нараз отець духовний, опам’ятавшися, i собi з переляку, простягаючи руку до молодця, що все ще стояв на мiсцi i слiдив за роботою фiрмана. «Хто ти, дорогий сину?» І з тими словами о. Захарiй скочив з фiри, а за ним i молоде дiвчатко. Юлiян не пiдводив очей. Його повiки закривали iх, неначеб не мали сили пiдiймитися. «Чий ти, Божа дитино?» – повторив свое питання душпастир i опинився коло нього.
Доперва тепер пiдвiв сей очi. Вони глядiли так сумно, що о. Захарiй вiдступив з переляком.
– «Ви ушкодженi?» – спитав.
Сей заперечив головою: «Незначна дрiбниця… на правiй руцi».
– «Вона цiлком закривавлена!» – скрикнуло дiвчатко, що зайшло аж поза спину молодця, вiдкрило покалiчену руку i тепер затривоженими очима витрiщилося на нього. Та не довго. Нараз – чи пiд впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своеi шийки бiлу тоненьку хустину, якою обв’язала ii матiр вiд «пороху» i можливоi простуди вечером в поворотi, i подала Юлiяновi, аби хоч накрити бiдну руку. «Перев’яжи нею руку свою, – упiмнув душпастир. – Видиш, яке нещастя?» Але вона не зволила. Надмiрно окровавлена рука завдала iй стiльки переполоху, що вона боялася ii доторкнутися.
Тодi зробив це о. Захарiй. Молодець подякував. – «Тепер вже пiду, – сказав з полегшою. – Я йшов до гiмназii – але… я справдi вже мушу йти, – додав, коли о. Захарiй всунув його лiву руку в свою з намiром заопiкуватися ним. – Я надобре спiзнився». Сказавши це, вiн витягнув квапно руку, пiдняв свiй капелюх з землi, де лежав тут запорошений i потоптаний копитами, зiбрав книжки i поступив вперед. Але о. Захарiй заступив йому дорогу, виявив поновно свое занепокоення i тривогу, що вiн, може, бiльше ушкоджений, як признав.
– «Нi. Це справдi лиш рука потерпiла. Йому гiрше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою пiд бородою, i ще бiльше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкiра з долонi».
– Конi могли його копитами добре покалiчити. «Били, правда, але не покалiчили. Вiн це знае. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кiлька день писати…» – вiдповiв. По обличчю душпастиря перебiг вираз зчудування i переляку, але вiн не сказав нiчого, лиш по хвилi спитав майже суворо: «Як ви могли так не розважно кидатися чужим бiсам назустрiч? Вони могли вам костi поломити!»
Юлiян усмiхнувся ледве помiтно.
– «Що ж, – вiдповiв, – чи мав я ждати, аж вони фiру рознесуть i покалiчать нас i…» – тут урвав. Його очi майнули мимоходом по молодiм дiвчатi, що стояло мовчки i дивилося з великими надслухуючими очима з блiдого личка на вiдважного молодця.
О. Захарiй похитав головою i поклепав його по раменi. «Я вiддячуся вам», – сказав. Але Юлiян не обiзвався. Пiдсунувши згуртованi книжки квапно пiд паху, вiн легко вклонився. Послiднi слова о. Захарiя його прикро вразили.
– «Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик – кажете?»
– «Так. Вищоi гiмназii».
– «А ваше назвисько?»
– «Юлiян Цезаревич».
Душпастир пiдсунув брови вгору i його обличчя роз’яснилося.
– «Може, син годинникаря, Цезаревича?»
– «Так».
– «Знане менi. Я буду в вашого батька i директора. Сьогоднi вже нi, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тим часом щире спасибiг вам, украiнче, Юлiяне Цезаревичу».
Юлiян вклонився вдруге i поспiшив квапно своею дорогою. О. Захарiй з донькою вiд’iхали… А по мiсцi, де скоiлася дика, коротка пригода, що потягнула за собою на пiзнiше – так сказати б – нелюдською рукою зложенi наслiдки, переходили дальше мешканцi.
* * *
Сонце спалахнуло жаром на заходi над лiсом i в селi Покутiвцi, як фiра з о. Захарiем i його молоденькою Евою наiхала на просторе подвiр’я приходства.
* * *
Третьоi днини по пригодi i саме по легкiм, короткiм дощi, котрий вiдсвiжив не лише воздух, землю, деревину по парках i садах невеликоi, чисто удержуваноi, столицi, доходив о. Захарiй з своею одинокою Евою до мешкання, знаного нам вже, годинникаря, Цезаревича, коли якраз, начеб iм наперекiр, виiхав з противноi сторони перед годинникарський дiм якийсь екiпаж, i з нього вискочив жваво, елегантним рухом, молодець i поспiшив до дому.
– «Едвард Ганге», – скрикнуло дiвчатко i сiпнуло батька. «Це Едвард Ганге. Чого йому тут?» «Справдi так, це iх екiпаж», – вiдповiв батько, зближаючись до помешкання, а з тим i до екiпажа, з котрого з переднього сидження, а то з козла, зiскочив тепер i другий молодий чоловiк, по одiжi котрого однак було пiзнати, що це «нижчоi категорii» людина – бо вiн вибрав спiшно з-пiд козла невеликий кошик ярини, дискретно вкритий великим широким листям i гарною китицею рiжних рож – i коли душпастир з Евою був вже недалеко екiпажа – вiн вклонився чемно i пiддано – уступаючи заздалегiдь вiд плитами виложеноi, недовгоi стежки, що вела до фiртки, крiзь яку пiшов недавно молодий панич.
– «Ви що тут робите, пане Зарко?» – спитав душпастир, впiзнавши в молодiм чоловiцi огородника-украiнця, дiдича нiмця Ганга, власника села Покутiвки. Сей вiдповiв, що перед двома днями одержало панство вiд панича Едварда телеграму, в котрiй подав до вiдома, що панич Юлiян Цезаревич ушкоджений через припадок кiньми з приходства Покутiвки i не може нi до гiмназii, нi до него приходити i щоб родичi вiдповiли, що йому робити, наколи б сей довше як вiсiм день мусiв хати пильнувати; чи не взяти в тiм разi другого iнструктора. Клясифiкацiя почалася i вiн боiться. Сема кляса трудна. Батько вiдповiв, щоб держався Цезаревича. Вчора прибула i панi дiдичка сама. Вона радилася з директором, що робити, а сей рiшучо вiдраджував брати другого iнструктора, бо Юлiян, правда, хоч не зможе, по висказi лiкаря, ще через яких шiсть-сiм день рукою володiти, а так само через побиття копитами, i з хати виходити, але зате може Едвард до него за той час кiлька разiв навiдатися i нiчого не стратить. Юлiяна буде вже iнший товариш його шкiльний iнформувати, що брали нового в науцi. От i тому молодий панич, ущасливлений тим результатом, приiхав до свого iнструктора i приятеля вiд чотирьох рокiв гiмназiальноi науки, подiлитися з ним сею постановою. Надвечiр панi вiд’iжджають. Панич Едвард – як отець добродiй знають, – найстарший син… i як-то у великих панiв бувае, дбають про найменше… а надто вже нiмцi акуратнi у всiм. Я лиш, отже, маю для панича Юлiяна вiддати – наш панич вийде i ми вертаемо назад додому.
Ева слухала уважно пояснення знайомого iй молодого огородника, незводячи очей з гарноi китицi, а врештi спитала: «І китицю маете передати?»
Обличчя огородника покрилося гарячою краскою. – «Нi, – вiдповiв. – Китицю, нi».
О. Захарiй, на котрого лицю указався вираз турботи, сказав: «Ідiть, Зарко, через фiртку, а я пiду вiдси з дороги впрост до робiтнi майстра. Менi так само спiшно. За годину вiдходить потяг, а я маю ще дещо i в мiстi налагодити». З тими словами кивнув на огородника головою на знак прощання, що в тiй хвилi i зник з-перед його очей – а сам подався з донькою немногими кроками до робiтнi годинникаря.
* * *
О. Захарiй застав майстра при роботi. Вiн сидiв схилений при столi, а коло него стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником в руках, висока, гарна i вислухувала його поучування про завдану iй годинникарську роботу. О. Захарiй, що увiйшов з Евою, здержався з хвилину. Коли майстер скiнчив своi iнформування, повернувся до гостя з запитом, що сей собi бажав. О. Захарiй назвав свое iм’я i представив i доньку. Опiсля приступив вiдразу до причини свого приходу, висказуючи нетаяне спiвчуття за тiлесне ушкодження його сина, через фатальний припадок з його кiньми – що, хоч не пiшов з його вини, а потягнув за собою прикрi наслiдки для сего, як довiдався вiн, – перерву в науцi в критичнiм часi, бо пiд час розпочаття клясифiкацii. «Простiть менi, добродiю, як батько i не згадуйте гiрким словом!» – закiнчив о. Захарiй i простягнув руку до майстра, що слухав уважно симпатичного душпастиря i не зводив з його лагiдного обличчя ока. «Я i так не мав супокою на цiлий час вiд прикроi пригоди при уявi, що, може, ваш син понiс тяжчi ушкодження, нiж признавався, – додав, – …а я, хоч i безпосередньо, все-таки винен, бо полохливi звiрята – моя власнiсть». «Як син маеться? – питав. – І чи не мiг би я його самого побачити, пересвiдчитися власними очима про стан його здоров’я i подякувати йому ще раз?..»
Годинникар стиснув подану йому руку i, вказуючи на крiсло, щоб сей усiв, казав доньцi прикликати Юлiяна.
– «Ви перецiнюете вчинок мого сина, отче. Вчинок раптовий юнацькоi вiдваги. Вiн сам скромний, – казав батько. – Так, примiром, вiн лиш немногими словами окреслив цiлу аферу, i в нiй свiй «рятунковий удiл» i мiж тим, як мати i сестри, переляканi його несподiвано скорим поворотом зi школи, блiдим видом, закривавленою рукою i хромаючим ходом (вiд ударiв кiнських копит) – порозбiгалися в однiй хвилi по лiкаря. Слава Богу йому вже лiпше. Вiн змалку не пещений в мене. А сам я – не звертаю уваги на вчинки i не надаю iм великоi ваги, котрi повиннi кождим в потребi сповнитися, де се само собою розумiеться. Дарма, що вiн у мене одинак – син, але я i не маю нiчого проти того, коли подякуете йому за се поновно. Се для него честь. Будь-що буде, се його вродженiй неустрашимости i рiшучости не завадить, а противно пiднесе iх».
Коли Юлiян на поклик сестри не з’являвся, а попросив натомiсть батька на кiлька хвиль до себе, сей зайшов до него. Едвард Ганге вже вiд’iхав i вiн знаходився сам. Батько заявив йому, о що розходилось. О. Захарiй бажав його особисто бачити i йому враз з донькою… ще раз подякувати за його вчинок. Зачувши се, Юлiян перелякався, неначе на него спав якийсь несподiваний атак, i подавсь скоро в глиб кiмнати. «Чого дякувати?» – спитав похмуро. «Їх рiч, сину – подякувати!». Молодець потряс гордо головою. «Нема за що дякувати», – вiдповiв. Йому соромно i прикро, коли таке чуе. «А – вчинок, то й вчинив, – сказав коротко. – Лiпший фiрман, як його, був би те саме зробив».
– «Може бути», – вiдповiв батько сухо i пождав кiлька хвиль. Опiсля перейшов на що iнше i додав, що вже знае, хто о. Захарiй такий, пригадував собi його назвисько. «Гарний i культурний чоловiк». «Та поминувши се, як вiн мiг собi проти тебе в тiм випадку iнакше поступити? Треба ще i не забувати, що се свiй чоловiк, украiнець, а передовсiм духовна особистiсть, що прийшла до тебе молодого не понизити тебе, а противно вшанувати». Такими i подiбними, наборзi виявленими, аргументами, спонукав остаточно захмуреного молодця податися до о. Захарiя.
* * *
О. Захарiй, зараз по iх вступi, звернувся до Юлiяна, що зупинився поважний в тiй хвилi, з лиця блiдавий, перед особою душпастиря i вклонився.
– «Я зайшов до вас, пане Юлiяне, – заговорив сей, – але передовсiм мушу оправдатись, що не мiг свого слова додержати скорше з’явитися, як обiцяв. Я спродав вчера своi полохливi дикуни, що наварили вам i нам стiльки клопоту, а до залiзницi не встиг вже в пору другими кiньми дiстатися. Тому аж сьогоднi я тут. Скажiть, будь ласка, як почуваете себе? А друге, не менше важне, i о що я вас спецiально прошу, заявiть менi одверто, мiй молодий спасителю i друже, як менi вiддячитися вам за вашу лицарську прислугу в недавнiй аферi, з котроi ми з донькою вийшли щасливо, а ви понесли бiль i утрату часу. Ви розумiете мою ситуацiю. Що менi вчинити для вас, щоб вам, хоч частинно, принесло розраду i сатисфакцiю? Скажiть – якою пам’яткою не погордили б ви вiд простого, скромного, сiльського «апостола чернi»? Чи науковим дiлом яким… чи чим з золота… чи чимось iншим, що було б вам миле i бажане? Я з щирим i вдячним серцем прийшов до вас – як свiй до свого». О. Захарiй шукав своiми, як небо, синiми очима взору молодця. Юлiяна обличчя покрилося раптовою краскою i вiн похитав нетерпеливо головою.
– «Зробiть се, шановний отче, щоб забули сей мiй незначний чин якнайскорше».
– «Се вже нiколи не може бути», – вiдказав поважно душпастир. «Се ви неможливе бажаете».
– «Можна, можна, отче. Мене ваша доброта на вугля ставить. Де ж вже так». І вiн поново потряс головою. Тодi душпастир звернувся до молодого дiвчатка, що при вступi Юлiяна пiдiйшло до батька i глядiло вiдти то на молодця, то на батька.
– «Іди, Ево, i подякуй ти пану Юлiяновi, що спас тебе своею вiдвагою вiд калiцтва, а може, i смерти, а твого батька не менше. Бачиш, вiд мене вiн загордий прийняти подяку, хоч Господь свiдок, як щиро я до него вiдношуся. Вiд тебе, може, вчинить се. Ми йому нiколи не забудемо сего кроку i останемо позавше його довжниками». З тими словами душпастир мимоволi уклав руку поза рам’я доньки i наче пiдсунув ii, крихiтку, перед Юлiяна. Та вiн помилився в своiм замiрi.
Молоде дiвчатко вiдступило несподiвано о крок назад, неначе батько поставив його в тiй хвилi перед якогось найстрогiшого суддю.
– «Я не можу», – вiдгулося легеньким, ледве чутним, голосом, з котрого застукало плачем.
Батько усмiхнувся i поглянув на Юлiяна. Сей стояв ще мовчки i дивився з виразом нетаеноi нетерпеливости на обох. При словах дiвчати, його обличчя покрилося горячим жаром. «Як-то, не можеш, Ево? – спитав батько з зачудованням, – вiн тебе послухае. Квапся. Ми забираемо йому час».
Дiвчатко похитало головою, не «годно» було i урвало.
В тiй хвилi зайшла змiна з молодцем. Якийсь чудний усмiх роз’яснив нараз його поважне лице, вiн опинився немногими кроками перед дiвчатком, схилився над ним i його темно-зеленявi, проникливi очi втопилися на момент в ii нiжне, хоч зовсiм не гарне, личко з темними очима – i пождав хвилину. Вона майже чула його вiддих, задрижала, ii уста затиснулися i «не можу» повторила лиш йому чутно втрете.
– «І не треба, – вiдповiв вiн увiчливо з полегшою, випростовуючись. – Менi цiлком не треба дякувати. Подайте руку i будемо поквiтованi». З тими словами вiн простяг до неi руку, а друга, забандажована, спочивала в чорнiй опасцi.
– «Вона не кровава? – спитала, – я боюсь, що поражу вас». Їi великi очi спинилися вигребущо на нiм. Вiн вiдступив, немило вражений. «Вже непокровавлена, – вимовив зворушено. – Чи вже лiпше, а за кiлька день, може, i скину опаску й не станеться нiчого, хоч i доторкнетеся ii. Я не м’який!» Молоденька Ева не вiдповiла, поглянула соромливо на него, вiн усмiхнувся, i не подавав iй вдруге руки. «Що з тобою, Ево? – кликнув батько, змiшаний поведениям доньки. – Ти хора? Заховуешся, наче в гарячцi? – а до мужчин звертаючись, сказав: – Вона не зносить виду крови, i не може забути дикоi пригоди, особливо покалiченоi руки. Я не повинен був ii сьогоднi з собою брати. Простiть ii нечемнiсть, але наперлася iхати зо мною i я вволив ii волю. Ми дрожимо над нею. Вона одна в нас. Звичайно я ii до нiчого не силую. Якесь таке вдалося мiзерне». О. Захарiй обтер хустиною легко зiпрiле чоло, поглянув на годинник, i коли Зоня приступила до молодого дiвчати, попросити ii до свого стола, зайнятися тут нею хвилинку, звернувся душпастир виключно до Юлiяна: «Тепер, молодий паничу, я зроблю вам одну пропозицiю, котрою, може, не погордите сим разом. Коли ви були раз лицарем проти нас, то будьте ним i дальше. Загостiть сего лiта до нас на вакацii до Покутiвки. Ви не пожалуете сего. В нас околиця гарна, здорова i така повна чару. Ви скрiпитесь по студiях. Великий дубовий лiс, як мир… а розваги досить. Прогулки, куди схочете. Я постараюся вам о iзду верхом досхочу, коли забажаете. По великiм ставу, що лежить в нас недалеко саду приходства, будете веслувати до втоми. Вiн великий, чарiвний, пiд густим лiсом, повний риби i диких качок… а глубокий, поважний, аж iнодi жах забирае. Як хочете, будете i на лови ходити. Я сам не мисливий; в мене вода в серцi i менi не вiльно форсуватися. Зате з двора все хтось ходить. Або i з завiдателем лiсiв в С. зможете злучитися. Вiн вас сiеi штуки ще лiпше навчить. Що забажаете, будете мати. В нас i гарна бiблiотека. Не занудитесь. Любите книжки?
– А головно, ви будете свобiднi, як у себе тут, розумiйте. І щирi i синi очi душпастиря благали нiмо то батька, то сина, щоб сповнив його прохання.
Юлiян не вiдповiв, вiдгорнув волосся з чола. По його обличчю, при словi «бiблiотека», промайнуло мов свiтлом.
– «Кажете, отче, в вас бiблiотека, – обiзвався тут батько. – Юлiян ночами дочитуе, коли йому днi закороткi. Взагалi в нас всi читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маемо i кiмнати в нас невеликi». «А в нас аж надто широкi, – сказав душпастир. – Будете мати свою зокрема. Вчителька Еви виiжджае через вакацii, а ii кiмнату займете ви. Вона сама вам не буде мiшати. Їi лiтом мало хто в хатi бачить. То в саду вона, то у лiсi над ставком, всюду, лиш не в хатi, тому i дика, як дика качка».
Ева, зачувши свое iм’я, думала, що батько ii кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернула до нього, стала по його сторонi i не спускала ока з юнака.
– «Згода, пане Юлiяне?»
Юлiян боровся i через хвилину мовчав. Це одверте, щире запрошення обгорнуло його наче теплом i уймило зовсiм для душпастиря. Вiн був би зараз пристав на пропозицiю. При вичисленню розваг о. Захарiем, вставився йому перед усiм перед уяву став. Глибокий, поважний, пiд темним лiсом – це було щось, що мало щось в собi. Вiн був плавець i плавання було саме тепер його найулюбленiшим спортом. Їзда верхи була йому вже по бiльшiй части знана. Батько Едварда Ганга держав тому тут верхiвця в мiстi i вони оба не в один час училися iзди верхи. Вiн був захоплений перспективою таких вакацiй. Вони були переповненi зеленню, блискучою поверхнею ставу… вiн бачив, як риба перепливала, плюскалася пiд i над нею, бачив дикi качки… i нараз стрiнувся з великими, темними очима молодоi Еви. Щось в нiм вмовкло. Щось затяжiло в душi. Вiн… ледве чи прийме запрошення о. Захарiя. На жаль. Хоч би i хотiв. Чомусь нi. Ще мовчав. Його мов щось задержало. Не був чогось певний.
Вiн оглянуся на батька, i iх погляди стрiнулися, зiллялися в одну мить.
– «Ну?» – спитав о. Захарiй, вiдчуваючи вагання юнака.
– «Вiн вже запрошений куди-iнде на вакацii, – вiдповiв за нього батько. – В гори, до одинокоi його сестри, тiтки своеi».
– «Як?» – спитав о. Захарiй, уражений вiдповiддю, не окриваючи своеi обiди з вiдповiдi.
– «Жаль, – обiзвався. Але вiдтак похопився i додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього лiта приемности, як бажав з щироi душi, то прошу в якi-небудь свята – до нас. Ви лише напишiть, а я вишлю конi. Впрочiм, – додав, усмiхаючись добродушно, – по цих вакацiях наступлять ще i другi. Матура, чи не так?»
– «Так. Нарiк.
– По матурi нарiк».
– Нарiк вiн, Юлiян, з Едвардом Гангом, будуть матурувати, то потiм – «може».
– «Може, може…» – пiдтвердив батько.
– «От i бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, i з його симпатичного обличчя засiяло щирим вдоволенням.
Юлiян виглянув через вiкно. «Так вже скорше, – сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дiвчатку, i вiн ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».
– «Звичайно. Рiк довгий, але i Господь добрий», – вiдповiв о. Захарiй.
– «Так», – притакнув юнак i з тим словом взяв подану руку душпастиря i вклонився. О. Захарiй вiдiтхнув з повних грудей i попрощався.
На молоду Еву, здавалося, не звертав нiхто уваги. Вона була сильно збентежена i чулася не вiдповiдно трактованою. Їi щоки горiли, в горлi добирався плач i ледве панувала над собою. Лиш коли вiдходили, i батько i син випроваджували духовного отця поза дверi на вулицю, вона оглянулася раз i простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала i отверала ii, як маленькi дiти, коли домагаються чого.
– До кого?
Нiхто, здаеться, цього не помiтив, i нiхто не дiткнувся тiеi дрiбноi, делiкатноi руки. Юлiян, iдучи за нею, заслонив ii своею стрункою постаттю, дивився понад нею, а вiдтак спочили його погляди в глиб улицi.
Очi молодоi Еви заповнилися слiзьми.
* * *
Наколи вернув до кiмнати, звернувся впрост до своеi сестри, що ще сидiла при столi i працювала. Через хвильку глядiв мовчки на ню. Вона так само мовчала.
– «Не мило менi все те», – сказав i вслiд за тим скривив свое гарне лице на гримасу, закопиливши спiдну губу зневажливо.
– «Що ж маеш iнше робити, братику?».
Вiн не вiдповiв. Опускаючи робiтню, почав свистiти.
* * *
– «Тобi припала сьогоднi велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись вiд якогось заняття до сина, коли сей увiйшов годину пiзнiше до неi.
– «Через що?»
– «Ну, я думаю через о. Захарiя. Батько ним цiлком захоплений».
Юлiян здвигнув байдужно плечима.
– «Вiн зробив з малоi афери цiлу епопею», – вiдповiв нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозумiла його. З’явився тодi блiдий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що ii серце, на той вид, в грудях застило, i говорить про якусь малу «аферу».
– Але вiн не поiде. Вiн нiколи туди не поiде.
Його не покидало немиле почуття вiд появи о. Захарiя, подiбне тому, коли ми попадаемо несподiвано через чуднi сполучення незнаних нам пригод в ситуацiю, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язкiв.
– Нащо йому того всього?
Вiн протер очi, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що вiдложив ii з рук на поклик батька до гостя, i, сперши голову на руки, пробував наново в нiй поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрiбне, в пам’яти, але по часi замкнув ii. Хутко потiм появилася i Зоня i, минаючи попри него до другоi кiмнати, повела рукою, пестячи, крiзь його густе, темне волосся.
– «Що ж там, хлопчику?» – спитала усмiхаючись.
– «Гм?»
Його задуманi очi провели ii, а вiдтак мов вiдтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Вiн не обзивався до неi. «Сей о. Захарiй якийсь дуже симпатичний i добрий… – зачув вiн, як говорила в притикаючiй кiмнатi до матерi. – Його запрошенне було таке правдиве i тепле. Пiсля його опису тота «Покутiвка» – чистий рай. Лiс, став, iзда верхом, бiблiотека, гарнi господарi… спокiй i свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обiйми i вказала на вiкно, неначеб мала туди вилетiти.
Юлiян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворенi дверi, не рухаючись з мiсця: «Поки що – той рай дратуе мене. Когось так напасти i… обтяжити. Розумiете?» Зоня появилася, мов покуса на порозi, «Покутiвка е власнiстю «панiв» Гангiв? – спитала. – І де ще тi вакацii? А та дика качка, Ева, погана дiвчина…»
Юлiян здвигнув плечима. Був дiйсно роздражнений. «Собi погана», – буркнув пiд носом i заглибився, як перше, в книжку. Коли по часi встав, приступив до сестри. Вiн обняв ii здоровою рукою i, притискаючи ii личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищiм шпилi?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»
– «А мене Покутiвка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо iнакше сам покличе… i буде грiм. Треба викiнчити направку одного годинника, бо завтра реченець».
* * *
Юлiян працював допiзна, а коли лiг до супочинку, приснилася йому Покутiвка. І не саме село, а якесь одно мiсце в нiм. Вiн стояв на краю темного лiсу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в мiсячнiм сяевi став, i по котрiм плавали дикi качки. Одна з них вiдлучилася вiд табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лiсi. Вiн вiдступився i поглянув на небо, воно було повне зiрок, i одна з них впала йому перед ноги. Коли зiгнувся, щоб ii пiдняти, станув коло нього Юлiян Цезар Gallius[5 - Юлiян Цезар Gallius, Юлiй Цезар, Цезар Гай Юлiй (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний i полiтичний дiяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58–51 pp. до н. е. пiдкорив Римовi заальпiйську Галлiю. З 49 р. до н. е., спираючись на армiю, поступово став фактично монархом. Був убитий внаслiдок змови, очоленоi Кассiем i Брутом. Автор «Записок про галльську вiйну» i «Записок про громадянськi вiйни». У творi О. Кобилянськоi фiгуруе ще й пiд iменем Юлiюс Цезар Галлiюс. Цей iсторичний дiяч був кумиром юностi для героя роману «Апостол чернi» – Юлiяна Цезаревича. За творчим задумом письменницi навiть iм’я i прiзвище украiнця е перегуком з давньоримським онiмом. Бiльше того, первiсна назва твору була «Юлiян Цезаревич», що ще раз вказуе на важливiсть цього героя в образнiй системi роману.Саме Юлiй Цезар присутнiй у картинi сну молодого Цезаревича, про нього е згадки як про героя твору Вiльяма Шекспiра «Юлiй Цезар». Прикладом для наслiдування для героя став давньоримський полководець, адже у фiналi твору Юлiян Цезаревич обирае собi стезю воiна, як його дiд Цезаревич.].
– «Не дотикайся ii, – сказав строго. – Їi мiсце там, вгорi. Хто буде свiтити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук i стрiлу й указав уперед себе. «Там далеко, й ще дальше вiдсiль е для тебе i…» – з тим урвав i зник. Юлiян, прийнявши лук i стрiлу, звернувся до лiсу. Ледве що поступив вiн тут, коли йому засвiтила зiрка. Та не вдолi в ногах, а десь мiж деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в темiнi лiсу просвiчувала. Нараз задержалася в польотi. «Чому ти не вгорi? – спитав строго. – Твое мiсце там, вгорi.» Зiрка впала.
Вiн зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря втратила свое срiбне сяево й перебрала iншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й вiн оглянувся – Юлiюс Цезар Галлiус?
– «Так.»
Але це не був Цезар, а хтось iнший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.
Юлiян шукав очима дальше за зорею по землi, тим часом замiсть неi показався плуг. Залiзний гострий плуг. Вiн пiдняв очi. «Ходiм удвох», – здавалося йому прогомонiло десь над його головою вiд того, що йшов бiля нього похилений тягарем.
– «В мене лук i стрiла», – сказав Юлiян.
– «Зарий його в землю. Вона потрiбуе кровi, щоб родила, – зачув нiби у вiдповiдь. – З кровi й постае й вмирае життя, а спасення вимагае життя, не вiдчуваеш?»
Юлiян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенiв в його нутрi дальше. Коли рано оповiв свiй сон матерi й сестрам, нiхто не розумiв його витолкувати. Вiн сам почував себе внутрiшньо мов зрiлiшим.
* * *
Зайвого часу не було нiколи в молодого Юлiяна. До того не допускали нi батько, нi гiмназiя, нi матерiальнi вiдносини. Як сказано, вiн числив ледве кiльканадцять рокiв як пiдучував вже слабших ученикiв. А коли упорався з собою i тими, займався виучуванням чужих мов, далi тiлесним спортом i гiмнастикою – наприкiнцi ж музикою i лiтературою, в якiм напрямку зачитувався далеко поза пiвнiч.
Батько настоював i на те, щоб займався й якою-небудь професiею, бо, як мовляв, вдасться вдержатися на поверхнi «умислового життя» – добре, коли ж пiде криво, рiзнi бувають змiни в протягу людського життя, не завадить знати i поплатне ремесло. Се годиться навiть з Гомером[6 - Гомер – легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визначають по-рiзному – вiд XII до VII ст. до н. е. З його iм’ям пов’язують створення епiчних поем «Ілiада» та «Одiссея».] i Плутархом[7 - Плутарх (бл. 46 – бл. 127) – давньогрецький письменник, iсторик i фiлософ. Головний його твiр – «Паралельнi життеписи» (паралельнi бiографii видатних грекiв i римлян, збереглося 50). Примикав до платонiзму – вчення давньогрецького фiлософа Платона.] i iм подiбним, що всi вони цiнили, крiм науки, мистецтво i працю.
Та Юлiян не мав на те часу, хоч мав охоту столярства вчитися й у вiльних годинах i забiгав дiйсно до варстату знакомого теслi i побiрав там основи тiеi здоровоi штуки… посвистуючи враз з iншими в роботi весело i бадьоро. Але се бувало – як сказано, лиш рiдко коли. Оскiльки йшов з кождим роком в школi вище, остiльки бажав побирати i ширив знання. Крiм того, бажав зiпняти якнайскорше якусь певну цiль, стати вiльною незалежною людиною, а з тим, щоб стати родичам пiдпорою, як се вимагав природньо синiвський обов’язок. Що враз з тим мусить бути сполученi i обов’язки i щодо свого народу, розумiлось само собою, хоч i який молодий вiк був, а се послiдне було його святою постановою. Для народу боротися, посвячуватися, як за свое особисте щастя, дiлами i поступованням се було для него те саме, що любити i поважати батька i матiр.
* * *
Про здобування «маетку» вiн не думав. Вiдчував, що се нiколи не вдасться. Не буде до того спосiбний. (Скорше до роздавання). Так впевняв iнодi своiх сестер, товаришiв або й iнших добрих знайомих, коли заходила бесiда про будучнiсть i iнтимнi бажання його особи. Сею «мамоною» захоплювався лиш справдiшнiй плебс, будь вiн iнтелiгентом, з нижчоi верстви… але нiколи не «гонить» за тим правдиво класично вихований i освiчений чоловiк.
Його самого манила класична фiлологiя та старинний свiт. Ідеалом його були великi мужi грецьких та римських часiв; дарма що його впевнили деякi фаховцi-професори й слухачi природознавства, що наука фiлологii мусить з часом пiти на другий план з програми шкiльноi науки, бо живi мови й iншi для життя потрiбнi науки i здобутки домагалися свого права биту i розповсюднення. Старинний iдол – окремо замкнена для себе величезна цiлiсть – сходить з свого п’едесталу й останнiй хiба для спецiалiстiв i любителiв доступний, осягнений цiною довголiтних, мозольних студiй. Та хоч i була вона Юлiяновi мила i приваблива своею глубиною – а зате право мало багато за собою.
При послiднiм застановлявся над Французькою революцiею i республiкою[8 - Французька революцiя i Республiка.В iсторii Францii було чотири революцii i три республiки.1. Революцiйна ситуацiя, що склалася у Францii 1788–1789 pp., привела до Великоi французькоi революцii 1789–1794 pp., яка була результатом кризи феодально-абсолютистськоi системи. Штурмом Бастiлii почався І етап Великоi французькоi революцii, внаслiдок чого владу захопили велика буржуазiя i лiберальне дворянство. У 1789 р. Установчi збори прийняли «Декларацiю прав людини i громадянина». У 1793 р. у Францii було встановлено Першу республiку (це був II етап революцii). У 1793 р. до влади прийшли якобiнцi (М. М. Робесп’ер, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантон, Л. А. Сен-Жюст).Велика Французька революцiя мала великий вплив на розвиток громадсько-полiтичноi думки краiн Європи, в тому числi i Украiни.2. Липнева революцiя 1830 р. у Францii – це буржуазна революцiя, що покiнчила з дворянською монархiею Бурбонiв (режим Реставрацii) i встановила Липневу монархiю – владу буржуазii в особi короля Луi Фiлiппа. Липнева монархiя тривала вiд Липневоi революцii 1848 р. у Францii.3. Революцiя 1848 р. повалила липневу монархiю. У краiнi було встановлено Другу республiку, яку скасували в результатi державного перевороту Наполеона III Бонапарта.4. У 1871 р. у Францii вiдбулася пролетарська революцiя, яку було жорстоко придушено. У 1870–1940 pp. – перiод Третьоi республiки. Паризька комуна 1871 р. стала одночасно законодавчим i виконавчим органом; вiдiграла важливу роль у розвитку революцiйного руху в усiх краiнах свiту.], яка кишiла вiд дiячiв адвокатiв i правникiв, а ще до того яких генiальних. Вiн заплющував очi i вглублявся у все те, роблячи порiвняння, пiсля читання, скiльки й якоi iнтелiгенцii було тодi у Францii[9 - Францiя – Французька республiка, держава у Захiднiй Європi. Подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй. Столиця Францii – Париж. Офiцiйна мова – французька. Релiгii: католицизм, протестантизм, iудаiзм.], а в украiнцiв тепер – неначе передчуваючи, що було й для Украiни непремiнно потрiбне. «Для Украiни!» – кликав його молодий голос.
Але нiхто не чув той оклик в молодих грудях. Тут, де вона була лиш дрiбонькою жменькою дрiмучого елементу.
Час вiд часу намовляли його в хатi до богослов’я.
– «Пiшов би з дому, – говорив батько – осiвся б де-небудь апостолом «чернi» без турбот i клопотiв для батька й матерi, трудився б для свого упослiдженого народу, жив би й сам попри него, став би зразком культури у своiй окрузi, у своiм змислi й не жив би марно».
– «А я б лиш здалека благословила одинока й ловила б слова про те, як йому поводиться й чи любить i шануе наш селянин свого апостола! – докiнчила мати. – Вiдтак, колись нехай би вже вiн поблагословив свою матiр до вступу у вiчнiсть».
Та його власнi молодi мрii оставались поки що без виразних контурiв i рiшучих вирiшень i були у бiльшости противнi тим його родичiв.
* * *
Повний охоти до життя, вiн чувся й iнодi нiби непоборимий в захватi до борьби з життям за здобування своеi, хоч неясноi, мети, з iншим разом мав вiн в своiм вiсiмнадцятьлiтнiм вiку часи, де неначе жив лиш мрiями. Се було тихими, зористими ночами, лiтом чи зимою, де здавалося йому, що зливався з ними в одно й не тямивсь майже, чи знаходився вiн в снi, чи на явi. Мрiяв з розплющеними очима про такi самi якiсь яснi, мiсячним свiтлом, нiби фосфором, пронизанi ночi, повнi чудного настрою, в котрих нiби перетворювався в здобуваючого великого сина Украiни.
На якiм полi?
Се вiн вже не знав.
По разовi знову опановував його меланхолiйний настрiй, що виникав з питання, чи дiйде вiн без перепон до мети? Чи буде фiлологом, чи адвокатом? Що ждало його в життю? Щастя? Смуток? Психiчного терпiння вiн уникав, бо воно так само паралiзувало, як убожество, через яке мусiв не одного хосеного i збагачуючого свiдомiсть зрiкатися. Одначе з-помежи того неясного, меланхолiйного хаосу, вiщуючих i негативних зворушень, здоймалася перед його уявою, неначе зiмля, неначе з серпанку, не чия iнша, а його власна голова, котра впевняла чим-то з свого обличчя, що вiн переможе.
Але як не раз вже, так i тепер, не добулася повна вiдповiдь з глибини його нутра на поверхню порiшень, а осталася й надалi непевним миготiнням до часу зрiлого моменту. Опам’ятовуючись, отрясався з похмурим чолом проти себе самого вiд таких фантастичних ферментацiй, засуджуючи iх, як наслiдки читання поза пiвнiч модерних авторiв, а межи ними данських i росiйських[10 - Автори данськi i росiйськi – йдеться про лектуру молодого Юлiяна Цезаревича, адже часто аж до пiвночi вiн зачитувався «авторами данськими i росiйськими». Як це часто бувае, авторка переносить власнi читацькi уподобання на особи своiх улюблених героiв. Зокрема, iз «Автобiографii» (1903) О. Кобилянськоi дiзнаемось: «Найбiльший вплив з чужих лiтератур мав на мене росiйський писатель Тургенев i Достоевський […] Пiзнiше перейнялася я датською а i всiею нордландською лiтературою, з-помiж котроi став моiм справдiшнiм учителем Jens P. Jacobsen» (Якобсен Єнс Петер).] – i вертався до улюблених класикiв, кращих народiв, особливо до великого нiмця Гетого[11 - Гете Йоганн Вольфганг (1749–1832) – нiмецький письменник, мислитель, природознавець. Роман «Страждання молодого Вертера» (1774), п’еси «Іфiгенiя в Таврiдi» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поема «Герман i Доротея» (1797), поезii «Вiльшаний король», «Мiньйона» – найвiдомiшi у творчостi Й. В. Гете. Трагедiя «Фауст» (1773–1831) е вершиною творчостi Гете й водночас одним з найвизначнiших явищ свiтовоi лiтератури. Творчiстю цього класика захоплювалась i сама О. Кобилянська, i героi ii роману.] i Шекспiра[12 - Шекспiр Вiльям (1564–1616) – великий англiйський драматург i поет. Автор таких визначних творiв, як «Ромео i Джульетта» (1595), «Отелло» (1604), «Король Лiр» (1605). Лiтературознавцi подiляють творчiсть В. Шекспiра на чотири перiоди, причому до третього (1600–1608) вiдносять трагедii «Юлiй Цезар» (1599) та «Гамлет» (1601), якi ознаменували перелом у творчостi В. Шекспiра. Причому «Юлiй Цезар» е полiтичною трагедiею, де автор, прагнучи до життевоi правди, вибирае тотально трагiчний для всiх учасникiв конфлiкт. У фiналi гине Цезар – герой, i смерть видатноi людини змушуе гострiше вiдчути контраст мiж величчю загиблого i посереднiстю того, хто залишився живим – Брута. Драматичний конфлiкт стае причиною, що веде Брута до самопiзнання. У цьому – головна мета драматурга.]; або шукав великих моментiв в украiнськiй iсторii, де велася завзята боротьба… за рiдну землю i за переслiдування ворогами украiнського народу. Коли ними наситився, i мов по проходах по чистилищу наче вiднаходив згублений, а правдивий, свiй грунт, на якiм почував свое призначення дiяльности, зрiвноважувався i йшов в науцi далi.
* * *
Послiднi вакацii Юлiяна, котрi мав перебувати в горах на Б. у своеi тiтки, випали лиш дуже коротко.
Коли прибув на мiсце, застав найкращу погоду i, з жадобою птаха, помчав зараз першоi днини в лiс i гори. Вiдтак вже день в день ходив.
Муж його тiтки, надучитель народних шкiл, що визнавався прегарно в романтичнiй околицi мiсцевости М., супроводжав його до деяких мiсць, даючи йому вiдти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися бiлокаменистi скелi з-посеред густих лiсiв; або знов, де пишалися аж пiд верхи, багатi травою i цвiтом, полонини й манили мандрiвника кинутися в посеред них та слiдити за полетом бiлих хмарок на синiм небосхилi, пiд котрими звисав, ледве значною темною точкою, хижун i мiряв гострим оком, щоб впасти несподiвано на невинну жертву й унести ii в лiси.
Так ходив вiн вже сам без упину, з однаковим захопленням. То тут з’являвся в гущавинi смерековiй, то там зникав мiж нею на часи – одним словом, купав i тiло, й душу в пахучiй зеленi.
Над берегами яруг любив вiдпочивати.
Коли iх долиною поспiшали струмочки, а iнодi пiнилися неабиякi потоки, що спадаючи з верха хоч i невисокоi скали, викликували гук i шум, вiн приглядався iм довго, задумливо. Вiдтак аж сходив униз до них, не мав супокою. Пристаючи тут на хвилини, вiн збадав поглядом дно, витовчене водоспадом природнього басейну. Коли вiдкривав, стрибав смiло в нього, випробовуючи силу молодих рамен в плавбi, а освiжившись в ревучiм i розпiненiм кiтлi, пнявся опiсля на сусiднiй верх знов як попереду. Його зазвичай блiдавi щоки рум’янилися легко в таких гонитьбах, око блистiло блиском дикого хнжуна, груди вiддихали здорово живичним воздухом.
Ввечерi виходив з хати й шукав на небосхилi завтрашньоi погоди, щоб, неначе знову уперше, кидатись вже зранку в зелень, окрапану росою, прислухуватись таемничiй пiснi лiсiв, шолопанню полохливоi пташнi, або слiдити по високих смереках за звинною вивiркою, що мов чванилася перед молодим мандрiвником своiми свавiльними скоками, щоб остаточно щезнути кудись без чутки й слiду.
Так майже через вiсiм день без перемiни, без надумання.
І нiхто його не здержував, нiщо його не розчаровувало. Одним словом, вiн упивався красою природи й свободою досхочу. Йшов не оглядаючись i вертав з намiром те саме повторяти завтра. Аж не настала змiна.
Дев’ятого ранку ослонилося небо. Коло полудня знявся великий вiтер i указав, мов розсунув занавiси, частину небесноi синяви, а з тим враз i усмiхнулося сонце. Але не на довго. В годину пiзнiше, натовпилися звiдкись неповоротнi тiла хмар понуроi барви й пiшов дощ.
Грубi клуби мрак здоймилися, потягли верхами гiр i лiсiв, закутали, мов серпанком, корони смерек в сiровину, а блиск сонця померк. Вночi знову йшов дощ. Вiн хляскав одностайно об вiкна, вiтер завивав дико, а густу темряву перерiзував блиск i грiм.
Над ранком втихомирилося настiльки, що блискавицi й громи згубилися, але зате сiк упорчивий дощ. В дальших слiдуючих днях сипав, на вiдмiну, безмилосердно.
Хоч i як виглядали мешканцi мiсцини й лiтники, нетерпеливо однi, а журливо другi, крiзь вiкна, хмари не розсувалися у висотi.
Юлiян не видержував довго. Ходив нетерпеливо понад берегом рiки, що з зростом через зливу й допливу гiрських потокiв мчалася, мов розбiшена, й зривала тут i там береги.
Коли погода не змiнялася й не зраджувала вигляду на змiну, вiн зiбрався i втiк.
Прибувши додому, мов глубший, вiн забрався з власноi волi до столярства i чужих мов, i при тiм перебув час аж до закiнчення вакацiй.
* * *
Юлiян був перед матурою i зближався чим раз до хвилi, де мусiв сам собi заявити, на який факультет йому вступити.
Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то – студiювати за границею, куди його всiма силами тягнуло. Вiн i про технiку думав; але за що? Батько не обiцяв нiчого, а цiлком сам не годен був одержуватися. Правда – по роздумуванню вважалися йому засухi… фiлологiя[13 - фiлологiя (за правописом першого видання «Апостола чернi» (Львiв, 1936) – «фiльольогiя») – сукупнiсть гуманiтарних наукових дисциплiн, що вивчають культуру народу, нацii, суспiльства тощо, вiдображену в мовi та лiтературi. Захоплено вивчав фiлологiю у гiмназii i сам Юлiян Цезаревич, захоплювалися читаннями всi члени цiеi родини. Мав багату бiблiотеку отець Захарiй, до читання якоi запрошувано i Юлiяна, котрий вибирав мiж двома фахами: фiлологiею i богослов’ям – «та найбiльше манила його фiлологiя та старинний свiт», – як пише авторка.] була одна, до котроi треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я[14 - Богослов’я – сукупнiсть церковних учень про Бога й релiгiю. Юлiян Цезаревич, ведучи бесiди зi справжнiм богословом отцем Захарiем, висловлював своi сумнiви у виборi фаху богослова, хоча i батько Цезаревич, i мати волiли б бачити свого одинака богословом. Це слово мае ще й застарiле значення: «Вихованець останнього класу духовноi семiнарii».У фiналi роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати «апостолом чернi», а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»«Нi, вiдколи я вступив до вiйська, буду триматися вже меча», – така вiдповiдь Юлiяна Цезаревича.], до котрого його вiд часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юлiян мовчав уперто. Хiба лиш часом говорив болючо: «Чого менi там?» Або – «нехай мене ради Бога нiхто до нiчого не силуе. Ще послiдня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.
* * *
Одного разу, се було лiтньоi днини, проходжувався вiн з задньоi сторони хати в невеличкiм, сестрами добре спорядженiм, зiльнику й перечитував Шекспiра «Юлiй Цезар».
Роблячи се, вiн споглянув крiзь широко вiдчиненi вiкна на обох сестер, з котрих одна, Марiя, викiнчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню вiдносити, а наймолодша Оксана – над зошитом i книжкою.
Тепер плакала.
Марiя вспокоювала ii. Вiн знав, о що розходилося. Один iз професорiв, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другi предмети, до свого чи не найбiльше посвяти, дав дiвчинi, хоч вчилась, як впевняла, найпильнiше в другiм семестрi, двiйку, що мала iй внести, як довiдалася, або поправку… або, коли б не склала ii, втрату цiлого року. Розжалоблена тiею – як впевняла – несправедливiстю, чутлива дiвчина то жалiлась сестрi, то знов заносилася голосним плачем, не замiтивши, що за вiдчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сiй сценi.
– «Коли б у нас iнший батько, – нарiкала крiзь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дiстала хоч поправку й цiлий рiк не тратила, се ж не для мене. Ох, якi невиносимi предмети математика й фiзика! Але моя доля його нiчого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гiрко, – що в нiм колiщатко попсувалося, вiн взяв би його нiжно в руки, приложив до вуха й спитав як лiкар хорого: що тобi хибуе, чого не достае? Я тобi поможу, вiд того я е; щоб тебе порятувати. Але ми, як тi сироти або якi робiтники в свого батька, а вiн наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би вiн трохи…»
– «Оксанко, – упiмнула старша сестра, – ти нiби мудра дiвчина, а таке верзеш. Не соромно тобi?»
– «Соромно! – вiдчулося упрямо. – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все вiн винен…» – i тут урвала.
– «Поможи собi сама, коли хочеш колись хiснуватися правом учительки. А долю й родичiв вибереш собi сама, коли припаде тобi опинитися вдруге на свiтi. Працювати я вмiю. Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже нiщо, а вже тебе розхитало. А що буде далi? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилiтньоi, а з тим i кiлька голосних хлястунiв по молодих плечах. Несподiваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дiвчини рознiсся через кiмнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вiкно Юлiян i вхопив батька за руки.
– «Тату, що дiете? – крикнув з обуренням i стиснув, мов клiщами, батьковi руки. – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашiй вдачi потрiбно, але ii оставте в супокою. Вона лише жалiлася, не просила вас о нiщо, як i не просить жадне з нас нiчого, щоб i не входило в круг ваших обов’язкiв щодо ваших дiтей… Але бити? Стережiться, тату. Все мае своi границi. Старi дуби громом несподiвано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своiх дiтей там?»
– «Що бив доти молотом у залiзо, доки не викликав iскру й не надав потрiбноi форми…»
– «Форми?» – повторив Юлiян i скривив зневажливо уста.
– «Котру хочете пiсля себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпiв на мiсцi з несподiваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побiлiлими устами й розгорiлими очима.
– «Форми», – повторив.
– «А що буде з душею?»
– «Тверда нехай буде, як камiнь».
– «Тодi й сльози, що будуть колись на ваш грiб падати, скаменiлi будуть», – вiдповiв i вмовк.
Ще стояли хвильку, ще глядiли один одному в вiчi, мiж тим, коли сестрам тiлом iшов мороз.
– «Ти пiдеш з моеi хати…» – обiзвався перший батько й сiпнув рукою, щоб вирвати ii з молодоi правицi.
– «Пiду, тату. Само собою розумiеться».
– «І пожалуеш гiрко своiх слiв i поведення проти батька». Вiн, наче мечем, рiзав поглядом молодого сина.
Сей випустив руки батька зi своiх i вiдступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тiй же хвилi опустив руку; поглянувши в його лице, вiн не мiг свiй замiр виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька. Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуваннi себе, коли тепер, перед розбурханим гнiвом батька, вiн не клiпнув нi оком, стояв спокiйно, неначе не зайшло межи ними нiчого. «Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе нi до чого й ви лиш непотрiбно зворушитеся. Я ваш вихованець, i не можу iнакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував. Ви цього не схочете, хоч i як ви жорстокi. А щодо покинення вашоi хати, то не журiться. По матурi я пiду. А коли б ще вернув, то хiба на стiльки, щоб iз вами, матiр’ю та сестрами попрощатися, а може, й то нi; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишiть ваш замiр. Я далеко поiду…» – i тут урвав.
Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Вiн глянув на неi й, не сказавши нi слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стiнний старомодний годинник… в формi позолочених рам нiби чотирокутноi скриньки з личком годинника – якусь годину i вслiд за тим розплилася вiд нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонiв паралiзувала бурхливi почування. Музикальний механiзм грав менуета.
Юлiян пiдiйшов до вiкна.
Батько поглянув на годинника.
– «Хто його накрутив? Його мусiв хтось недавно накрутити, iнакше вiн би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»
– «Я», – вiдповiв син, поглянувши певно батьковi в очi.
Батько притакнув головою.
– «В цiй хвилi мiг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, вiдiтхнувши глибоко. – Сей годинник – то мiй одинокий скарб i приятель, що остався менi по родичах, а радше сказати, по моему батьковi. А що…» – i тут урвав.
– «Вiн не лиш свiдок моiх сирiтських лiт, але вiн був i першим дарунком вашiй матерi, свiдок моеi любови… до неi, свiдок моiх освiдчин iй i свiдок, як вона, та добра й терпелива, прийняла моi освiдчини, а враз з тим i вибрала собi й батько для своiх дiтей».
Сказавши се, не поглянув нi на кого – опустив кiмнату.
* * *
В нiй стало тихо.
Всi неначе здержали вiддих, перебуваючи пiд вражiнням щойно пережитого, мiж тим, коли годинник грав i грав, мов добрий приятель розказував дiтям про минуле i давне, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодiю, доки не розплилася, оставляючи по собi лише пiвголосне тикання й тишину.
По довгiй хвилi мовчання, пiд час котроi вставився й легкий сумерк в кiмнату – стояв оборонець, брат, як перше при вiкнi, сплiвши собi пальцi поза голову в волоссю i не рухався з мiсця. «О Цезар, Цезар…» – прошептали враз його молодi уста i вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по раменi. «Ти любиш тоту постать зi старинноi iсторii?»
– «Так», – вiдповiв i мовчав далi.
– «Але його зрадили i вбили…»
– «Їм здавалося, що буде лiпше, як буде республiка… i докидували йому деспотизм».
– «Так».
– «Вiн був один з найбiльших й найзначнiших мужiв». При тих словах вiн звернув свое гарне обличчя до неi.
– «Зрада, Юлiяне, се мабуть найпiдлiший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, вiдчуваючи, що вiн не в настрою дотикатися щойно лише скоiвшоiся сцени з батьком.
– «Так воно й е, – вiдповiв вiн. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада бувае. Інодi цiль освячуе средство».
– «Кожда, брате».
– «Справдi кожда е гидкою подiею. Ми майже всi зрадники, сестро. Хто бiльше, хто менше».
– «Як-то?»
– «Пiдстелюемося, лицемiримо, продаемо своi погляди, не звертаючи уваги нi на прохання душi, нi окрику совiсти своеi». Тут махнув рукою i знов замовк, вiдвернувшися, як перше, до вiкна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юлiяне…»
Вiн не вiдповiв i лиш ледве помiтно звернув до неi голову, поглянув на неi i сховав очi.
– «Юлiяне!»
Мовчання.
– «Колись все змiниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день вiдбуваеться змiна, доводить до чогось нового, свiжого. Все пiдлягае законовi змiни».
– «Ти фiлософуеш, як iнодi батько, а я хотiла щось iнше сказати. Хотiла сказати, який вiн».
Брат зморщив чоло.
– «Остав його. Вiн не зносить, що слабосильне. Се його характер, вiн поспiшний, однаковий, як той лев, i нiколи iнший не буде. Саме на таких, як вiн, можна будувати. Вiн нас нiколи не заводив. Не обiщував, що не мiг додержати. От що».
– «Я хотiла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все змiниться на краще, на лiпше».
Вiн похитав головою.
– «Так. Бо й ти вiриш в той забобон – iлюзiю, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».
– «Я думаю щодо наших обставин, Юлiяне».
– «Ах… – сказав протяжно i усмiхнувся сумно. – Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваете щасливими, виходить, нiби я мушу таким стати».
– «Ти i нас колись ущасливиш, як дiпнеш своеi цiлi».
– «Коли-то буде?» – спитав коротко.
– «Ну звiсно; колись… за кiлька рокiв, кажiм. Тодi, може, котрась iз нас i застукае до тебе в вiконце».
– «На мою помiч в життю можете все числити – яка б вона там i не була», – вiн звернувся до неi i показав iй свое блiде, в тiй хвилi майже перетомлене молоде обличчя, що так i виявляло якiсь душевнi муки.
– «Доки не одружишся», – обiзвалася нараз тут з iронiею молода Оксана, що усiла вже на софi й закинула сплiвши пальцi поза колiна, а тiлом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.
Їi голос тремтiв ще з задавлюваного плачу. Брат звернув бистро голову до неi.
– «Що ти кажеш, що? Не говори нiсенiтницi, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартiв. Гляди, щоб ти не вiддалася, заким я не одружуся. А тепер оставте мене. Лише кiльканадцять днiв до матури, треба менi супокою й рiвноваги. Лише кiльканадцять днiв. Менi треба не лише упоратися i з собою самим, але i Едвардом Гангом. Його позицiя проти ожидаючих його питань мене роздражнюе. Вiн не дуже певний себе. А вiн не лиш мiй ученик i добрий товариш, але…» – i вмовк.
– «Я вийду з дому, – додав згодом. – Вернусь, може, пiзно. Ви iдiть в сад. Не сидiть довго в хатi. Вечiр заповiдаеться гарний. Щастя, що недалеко нас отой мiський парк. Про мене не журiться. Буде час, поговоримо про все».
* * *
Але сестри не пiшли в парк.
Старша засвiтила небавом свiтло й взялася далi до викiнчування працi, щоб ii ще сьогоднi вiднести, де належалося. А Оксана так само не виявляла охоти виходити з дому. Вона приступила до вiкна й сперлася тут о нього. Вдивлялася мовчки, як зорi одна по другiй, а опiсля наче всi враз заблистiли на небi. Глядiла на мiсяць, але вiн легко притомлений невеликими прозiрчастими хмарками, як здавалося, вiддалявся спiшно в далечину. Група великих лип з сусiднього парку, мiж ними й кiлька тополь стояли нерухомо, знявшись ростом вгору. Глибока туга прокинулась у дiвочiй душi i гризла ii. «Гляди, щоб ти не вiддалася, доки я не оженюся», – вiдзивалися в душi слова брата. Мрiйний усмiх пересунувся через ii молодi уста i згас. Їi нiхто не любив. Вона не була до «любови». Але зате вiн, iх той одинокий брат, був такий, що його певно якась полюбить i забере iм його. На ту думку защемiло iй болюче в душi i пiдвела голову вгору. Ревнивiсть..? Ах! Вона вiдвернулася вiд вiкна й вийшла живо в зiльник.
Тут обхопив ii запах рож, що стояли сильно в розквiтi. Вона похилилася за бiлими. Любов. Любов – то безперечно щось таке гарне, солодке, невловиме, як запах. Може, й як запах отсих бiлих рож. І туга. І знов глянула на мiсяць.
А он. Нi, вiн стоiть, але блiдий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають, поволiчуть його з собою. Але ii нiхто не любив, кiнчила вже шiстнадцятий рiк, хоч у хатi вона все ще п’ятнадцятилiтня й «мала». Вона не була до любови, як iй сказала поважно Зоня. Зате вiн був такий, що його певно якась полюбить. Вернувши в хату, вона скоро записала в свiй дневник: «Неронська сцена з батьком[15 - «[…] Неронська сцена iз батьком» – у творi О. Кобилянська змальовуе одну iз непривабливих сцен родинного життя Цезаревичiв, коли розгнiваний на доньку Оксану, що плакала, отримавши двiйку з математики, батько пiдняв на неi руку. На захист п’ятнадцятилiтньоi сестри вступився брат Юлiян, який стиснув батьковi руки i не випускав. Пiзнiше Оксана зробила запис у своему щоденнику: «Неронська сцена з батьком». Цим самим вона зiставила жорстокiсть годинникаря Цезаревича iз жорстокiстю Нерона.Нерон Клавдiй Цезар (37–68) – римський iмператор з 54 р. з династii Юлiiв-Клавдiiв. Нерон вiдзначався пiдступнiстю, жорстокiстю, грубiстю i варварством. За Нерона було окуповано ряд мiст Боспорськоi держави, приеднано Понтiйське царство.]. Два пасма на моiх плечах вiд карбача. Лiрика стародавнього годинника. Чудовий вечiр. Мiсяць – зорi. Група темнiючих дерев з тополями, що пригадували картини Метерлiнських композицiй i творiв[16 - «[…] Метерлiнських композицiй i творiв» – маеться на увазi творчiсть Морiса Метерлiнка (1862–1949) – бельгiйського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii 1911 p., який е одним iз провiдних представникiв драматургii символiзму. Для раннiх його творiв – п’ес «Неминуча» (1890) та «Слiпцi» (1890) характернi складна символiка, мiстичнi настроi. Згодом з’являються реалiстичнi тенденцii, як в iсторичнiй драмi «Монна Ванна» (1902). Найкращим твором Метерлiнка е п’еса-казка «Синя пташка» (1908), в основi якоi – пошук iстини, прагнення до щастя.Сама О. Кобилянська шанобливо ставилася до творчостi Метерлiнка, та у листi до Петко Тодорова вiд 5 грудня 1900 р. запитувала: «Знаете всi твори Mauric’a Maeterlinck’a (Морiса Метерлiнка)? Вiн менi дуже до душi промовляе. Знаю його кiлька творiв. Тут тяжко дiставати новiшi речi […]». Навiть О. Кобилянська планувала написати вiдчит (реферат) про М. Метерлiнка.]. Я не до любови, але зате мiй брат, котрий все вiд дiвчат здалека держиться й коли яка несподiвано зайде в кiмнату, вiн кланяеться, вiн елегантський, але в тiй хвилi щезае».
* * *
Тиждень пiзнiше сидiв старий годинникар Цезаревич в своiй робiтнi глибоко похилений над якимось годинником давньоi, тепер вже малознаноi конструкцii й роздумував. Не мiг дiйти до причини, через яку механiзм не вiдповiдав законовi рухiв. Вiн морщив чоло, пiдсував брови вгору i вiд часу до часу зачувала його помiчниця з уст: «Гм, гм, гм…»
– «Що там, тату?» – спитала.
Вiн сказав, о що розходиться, i в кiнцi додав: – Чудно. Перший раз в життi менi таке трапляеться.
Донька поглянула на батька й звернулася назад до свого заняття. Вичищувала годинники, розбирала iх, складала назад до себе приналежнi частини… а в потребi й доробляла поодинокi… вiддаючи остаточно справлену рiч пiд батькiвську контролю.
Нараз хтось застукав у дверi й, не вижидаючи на запрошення зсередини, увiйшов. Се був Юлiян.
Здавши матуру з якнайлiпшим успiхом, вiн принiс свiдоцтво i поставив перед батьком на стiл. Був ще в святочнiй одежi й виглядав поважно.
Вiд часу бурхливоi сцени, батько й син оминали себе, неначеб се мало стерти всю тодi викликану, обопiльну вразу. Оба ожидали сьогоднiшньоi днини, вiдчуваючи, що перша стрiча по матурi викличе якiсь рiшучi вiдносини мiж ними й надасть певний керунок у тiм виглядi, а з тим i на будуче.
Батько переглянув швидким оком ноту й, вiддаючи йому свiдоцтво, сказав: «Я тебе не гратулюю, сину. Я сього вiд тебе сподiвався. Ти се вчинив в першiй мiрi собi, а з тим менi вдоволення». При тих словах подав йому руку й, коли сей уклав свою молоду правицю в батькову, вiн стиснув ii щиро. В очах Юлiяна заблис промiнь, i вiн хотiв покинути кiмнату, однак батько задержав його. «Випроси собi щось у твого батька, Юлiяне. Я бажав би тобi сьогоднi щось миле вчинити».
Син станув. За його чолом щось заворушилося, а й по мiмiцi його темних брiв було видно, що вiн думав живо. Раз був його погляд i сестрi промайнув. Батько, замiтивши се, усмiхнувся: «Не можеш?»
– «Противно. Я лиш хотiв, щоб ви мое бажання самi вгадали».
– «Пусте. Кажи! Опiсля i я собi щось вiд тебе випрошу».
– «Моя просьба до вас тату: щоби ви, як мене не стане в вашiй хатi, не брали нагая в руки».
В хатi стало тихо.
Годинникар поглянув на сина. Сей стояв перед ним поважний i пiдняв очi. Сi очi темно отiненi в сiй хвилi не благали, але – рiшали.
Батько притакнув мовчки головою.
Вiн схилився й так само без слова притиснув батькову руку до своiх уст: «Скажiть, тату, щоб я для вас вчинив?»
– «Двi рiчi, мiй сину. Одно: в карти не грати, а друге – довги не робити».
Юлiян в першiй хвилi всмiхнувся, але надумавшись, вiдповiв: «На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в якi моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би iх».
– «Держи слово», – i вдруге подав йому руку.
І мов переходячи по тiм до денного порядку, спитав: – «А тепер, який факультет? Фiлологiя чи богослов’я?»
– «Наразi нiчого. Хоч я впишуся, може, на фiлологiю».
– «Може…?» – батько пiдсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юлiян, вгадуючи хiд думок батька, витягнув з грудноi кишенi бiлет, подав його батьковi.
– «Вiд батька Едварда Ганга, тату».
– «Що вiн пише?»
– «Читайте! Менi змiст бiлету ще з-перед матури вiдомий, – сказав. – Я мовчав, бо не хотiв лиш одними своiми словами постановлення добродiя Ганга випереджати».
Годинникар притакнув головою, читав: – «Прохаю вас, шановний пане, о батькiвський дозвiл, задержати вашого сина, Юлiяна, через цiлi вакацii в нас; по укiнченнi iх згодитися на мою пропозицiю, щоб ваш Юлiян з моiм сином вiдслужив рiк вiйська, яко однорiчник у Вiднi[17 - Вiдень – столиця Австрii, адмiнiстративний центр землi Нижня Австрiя. Вперше згадуеться у 881 р. Мiсто у Центральнiй Європi, порт на рiцi Дунай.]. Ревер за вашого сина виставлю я. Про iнше таке подiбне обговорю з ним особисто. Стiльки на тепер. Освальд Ганге».
– «Сьогоднi ввечерi я вже вiд’iду, тату, – сказав Юлiян i вiдгорнув волосся з чола. Вiн висказав се, наче сповнив важний обов’язок. – І я такий гордий».
– «Так? Вже? І на що?»
– «Що я свобiдний з власних сил».
Батько усмiхнувся.
– «Звичайно, почування академiка. Я розумiю тебе, хоч нiколи академiком не був».
– «Чи конче вже сьогоднi мусиш iхати?» – обiзвалася сестра i з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки i з нетаеною любов’ю в очi.
– «Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеi хвилi! Не здержуйте мене. Вона менi багато коштувала».
Батько пiдсунув брови вгору.
– «Так? Я гадав, що тобi студii не завдавали нiколи великих трудностей».
– «Ви й не помиляетеся, тату. Але не забувайте, скiльки я, окрiм своiх обов’язкових студiй, працював i в iнших керунках. Крiм того… але, – додав, мов пригадавши щось, – оставимо се» – й урвав.
– «Тяжiла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися – не правда?»
– «Так, тату. Виховуюча рука з нагаем, з чим я совiсно числився. Та не думайте, що я пiд тим розумiю, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою «ниву» не зраджу нiколи – яка б вона й не судилася менi. Через вакацii будемо скрiплятися з Едвардом, а опiсля… в жовтнi поiдемо».
– «До В.?» – сказав годинникар i зморщив якось турботно чоло.
– «Так».
– «Ти, здаеться, дуже скоро справився з собою».
– «Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважнiше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».
– «Я не знаю, що ти вже знаеш, але я кажу тобi лиш те, що доля чоловiка е та, що вiн мае свою пайку в вiковiчнiм тягарi працi. Не забудь заскоро й за свiй народ. Не забудь i за богослов’я. Ти вбогий хлопець i твоя область буде сам чистий народ».
– «Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – вiдповiв син квапно. – Але заким до нього може й справдi дiб’юся – пiду в свiт. Вiйсько, дисциплiна – iнший свiт… далi подорожуваннi i… але про те все ще час говорити». І з тим вийшов з хати.
Батько пiдпер голову в руки й сидiв довший час мовчки. Вiдтак, протерши чоло й очi, неначе вiдсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядiв iнодi й брат, опiсля пiдвелася нечутно з свого мiсця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на нiй поцiлунок. «І сина маете, й доньок маете, тату», – сказала.
– «Дякую тобi, моя дитино», – вiдповiв.
По часi мовчання сказав: – «Який вiн тепер е, я знаю, який ще може стати, нiхто не знае. Поiде в велике мiсто, в море людей i я побоюся, що воно приправить його там не на дрiжджi для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’еровича, матерiалiста, безiдейника, кав’ярняника, фiгуру, яких е велика часть з наших синiв за границею, а се… я б волiв не дожити».
– «Ви бачите примари, тату», – вiдповiла Зоня.
– «Може. Бо я б хотiв iншого сина оставити по собi нашому суспiльству».
Вона не обзивалася бiльше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидiв ще довго над своiми годинниками, але чи працював, вона не знала.
В кiмнату неначе щось вступило.
Важке, чуже, й умiстилося вигiдно коло старого майстра.
Годинники, здавалося, протестували проти того. Всi загомонiли враз. А один, найбiльший з них, вдарив якусь годину. Рiвно, поважно, сумно.
Зоня пiдняла голову й поглянула на нього, а вiд нього на батька.
Вiн був такий чудний сьогоднi.
* * *
Се дiялося перед полуднем.
По обiдi був в кiмнатi, де пересиджував i студiював по бiльшiй части молодий Юлiян, рух.

Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olga-kobilyanska-8516426/apostol-chern/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes
Примiтки

1
Cтолиця Ч. – очевидно, маеться на увазi мiсто Чернiвцi – нинiшнiй центр Чернiвецькоi областi, крайове мiсто Буковини.

2
Шварцвальдський годинник – такий, що зроблений у Шварцвальдi – гiрська мiсцевiсть у Нiмеччинi, на пiвденному заходi, де бере свiй початок рiка Дунай.

3
З лат. – Що дозволено Юпiтеровi, те не дозволено биковi.

4
Покутiвка – село, в якому мешкала родина отця Захарiя i де розташовувалася парохiя. За текстом твору, це була одна iз двох маетностей помiщика, дiдича Освальда Ганге. О. Кобилянська використовуе промовистий топонiм, очевидно, створений ii письменницькою уявою. В основi його – слово «покута», яке вживаеться у таких значеннях (за «Словником украiнськоi мови» в 11-ти томах (1970–1980): 1) визнання своеi провини, вияв жалю з приводу неi; каяття; 2) покарання за вчинений злочин, провину, поганий учинок i т. iн.; 3) церковне покарання за злочини або грiхи.
Нести покуту: 1) вiдбувати покарання за вчинений злочин, провину; 2) бути змушеним терпiти, зносити щось важке, неприемне.
Для священика отця Захарiя, який е одним iз образiв твору, проживання у Покутiвцi е своерiдною покутою, адже тут вiн служить людям, будучи душпастирем, виконуючи свою життеву мiсiю – богослова i проповiдника.

5
Юлiян Цезар Gallius, Юлiй Цезар, Цезар Гай Юлiй (102 або 100 – 44 р. до н. е.) – визначний державний i полiтичний дiяч Стародавнього Риму, полководець, письменник. Був консулом 59 р. до н. е. У 58–51 pp. до н. е. пiдкорив Римовi заальпiйську Галлiю. З 49 р. до н. е., спираючись на армiю, поступово став фактично монархом. Був убитий внаслiдок змови, очоленоi Кассiем i Брутом. Автор «Записок про галльську вiйну» i «Записок про громадянськi вiйни». У творi О. Кобилянськоi фiгуруе ще й пiд iменем Юлiюс Цезар Галлiюс. Цей iсторичний дiяч був кумиром юностi для героя роману «Апостол чернi» – Юлiяна Цезаревича. За творчим задумом письменницi навiть iм’я i прiзвище украiнця е перегуком з давньоримським онiмом. Бiльше того, первiсна назва твору була «Юлiян Цезаревич», що ще раз вказуе на важливiсть цього героя в образнiй системi роману.
Саме Юлiй Цезар присутнiй у картинi сну молодого Цезаревича, про нього е згадки як про героя твору Вiльяма Шекспiра «Юлiй Цезар». Прикладом для наслiдування для героя став давньоримський полководець, адже у фiналi твору Юлiян Цезаревич обирае собi стезю воiна, як його дiд Цезаревич.

6
Гомер – легендарний давньогрецький поет. Час життя Гомера визначають по-рiзному – вiд XII до VII ст. до н. е. З його iм’ям пов’язують створення епiчних поем «Ілiада» та «Одiссея».

7
Плутарх (бл. 46 – бл. 127) – давньогрецький письменник, iсторик i фiлософ. Головний його твiр – «Паралельнi життеписи» (паралельнi бiографii видатних грекiв i римлян, збереглося 50). Примикав до платонiзму – вчення давньогрецького фiлософа Платона.

8
Французька революцiя i Республiка.
В iсторii Францii було чотири революцii i три республiки.
1. Революцiйна ситуацiя, що склалася у Францii 1788–1789 pp., привела до Великоi французькоi революцii 1789–1794 pp., яка була результатом кризи феодально-абсолютистськоi системи. Штурмом Бастiлii почався І етап Великоi французькоi революцii, внаслiдок чого владу захопили велика буржуазiя i лiберальне дворянство. У 1789 р. Установчi збори прийняли «Декларацiю прав людини i громадянина». У 1793 р. у Францii було встановлено Першу республiку (це був II етап революцii). У 1793 р. до влади прийшли якобiнцi (М. М. Робесп’ер, Ж. П. Марат, Ж. Ж. Дантон, Л. А. Сен-Жюст).
Велика Французька революцiя мала великий вплив на розвиток громадсько-полiтичноi думки краiн Європи, в тому числi i Украiни.
2. Липнева революцiя 1830 р. у Францii – це буржуазна революцiя, що покiнчила з дворянською монархiею Бурбонiв (режим Реставрацii) i встановила Липневу монархiю – владу буржуазii в особi короля Луi Фiлiппа. Липнева монархiя тривала вiд Липневоi революцii 1848 р. у Францii.
3. Революцiя 1848 р. повалила липневу монархiю. У краiнi було встановлено Другу республiку, яку скасували в результатi державного перевороту Наполеона III Бонапарта.
4. У 1871 р. у Францii вiдбулася пролетарська революцiя, яку було жорстоко придушено. У 1870–1940 pp. – перiод Третьоi республiки. Паризька комуна 1871 р. стала одночасно законодавчим i виконавчим органом; вiдiграла важливу роль у розвитку революцiйного руху в усiх краiнах свiту.

9
Францiя – Французька республiка, держава у Захiднiй Європi. Подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй. Столиця Францii – Париж. Офiцiйна мова – французька. Релiгii: католицизм, протестантизм, iудаiзм.

10
Автори данськi i росiйськi – йдеться про лектуру молодого Юлiяна Цезаревича, адже часто аж до пiвночi вiн зачитувався «авторами данськими i росiйськими». Як це часто бувае, авторка переносить власнi читацькi уподобання на особи своiх улюблених героiв. Зокрема, iз «Автобiографii» (1903) О. Кобилянськоi дiзнаемось: «Найбiльший вплив з чужих лiтератур мав на мене росiйський писатель Тургенев i Достоевський […] Пiзнiше перейнялася я датською а i всiею нордландською лiтературою, з-помiж котроi став моiм справдiшнiм учителем Jens P. Jacobsen» (Якобсен Єнс Петер).

11
Гете Йоганн Вольфганг (1749–1832) – нiмецький письменник, мислитель, природознавець. Роман «Страждання молодого Вертера» (1774), п’еси «Іфiгенiя в Таврiдi» (1787), «Торквато Тассо» (1790), поема «Герман i Доротея» (1797), поезii «Вiльшаний король», «Мiньйона» – найвiдомiшi у творчостi Й. В. Гете. Трагедiя «Фауст» (1773–1831) е вершиною творчостi Гете й водночас одним з найвизначнiших явищ свiтовоi лiтератури. Творчiстю цього класика захоплювалась i сама О. Кобилянська, i героi ii роману.

12
Шекспiр Вiльям (1564–1616) – великий англiйський драматург i поет. Автор таких визначних творiв, як «Ромео i Джульетта» (1595), «Отелло» (1604), «Король Лiр» (1605). Лiтературознавцi подiляють творчiсть В. Шекспiра на чотири перiоди, причому до третього (1600–1608) вiдносять трагедii «Юлiй Цезар» (1599) та «Гамлет» (1601), якi ознаменували перелом у творчостi В. Шекспiра. Причому «Юлiй Цезар» е полiтичною трагедiею, де автор, прагнучи до життевоi правди, вибирае тотально трагiчний для всiх учасникiв конфлiкт. У фiналi гине Цезар – герой, i смерть видатноi людини змушуе гострiше вiдчути контраст мiж величчю загиблого i посереднiстю того, хто залишився живим – Брута. Драматичний конфлiкт стае причиною, що веде Брута до самопiзнання. У цьому – головна мета драматурга.

13
фiлологiя (за правописом першого видання «Апостола чернi» (Львiв, 1936) – «фiльольогiя») – сукупнiсть гуманiтарних наукових дисциплiн, що вивчають культуру народу, нацii, суспiльства тощо, вiдображену в мовi та лiтературi. Захоплено вивчав фiлологiю у гiмназii i сам Юлiян Цезаревич, захоплювалися читаннями всi члени цiеi родини. Мав багату бiблiотеку отець Захарiй, до читання якоi запрошувано i Юлiяна, котрий вибирав мiж двома фахами: фiлологiею i богослов’ям – «та найбiльше манила його фiлологiя та старинний свiт», – як пише авторка.

14
Богослов’я – сукупнiсть церковних учень про Бога й релiгiю. Юлiян Цезаревич, ведучи бесiди зi справжнiм богословом отцем Захарiем, висловлював своi сумнiви у виборi фаху богослова, хоча i батько Цезаревич, i мати волiли б бачити свого одинака богословом. Це слово мае ще й застарiле значення: «Вихованець останнього класу духовноi семiнарii».
У фiналi роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати «апостолом чернi», а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»
«Нi, вiдколи я вступив до вiйська, буду триматися вже меча», – така вiдповiдь Юлiяна Цезаревича.

15
«[…] Неронська сцена iз батьком» – у творi О. Кобилянська змальовуе одну iз непривабливих сцен родинного життя Цезаревичiв, коли розгнiваний на доньку Оксану, що плакала, отримавши двiйку з математики, батько пiдняв на неi руку. На захист п’ятнадцятилiтньоi сестри вступився брат Юлiян, який стиснув батьковi руки i не випускав. Пiзнiше Оксана зробила запис у своему щоденнику: «Неронська сцена з батьком». Цим самим вона зiставила жорстокiсть годинникаря Цезаревича iз жорстокiстю Нерона.
Нерон Клавдiй Цезар (37–68) – римський iмператор з 54 р. з династii Юлiiв-Клавдiiв. Нерон вiдзначався пiдступнiстю, жорстокiстю, грубiстю i варварством. За Нерона було окуповано ряд мiст Боспорськоi держави, приеднано Понтiйське царство.

16
«[…] Метерлiнських композицiй i творiв» – маеться на увазi творчiсть Морiса Метерлiнка (1862–1949) – бельгiйського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii 1911 p., який е одним iз провiдних представникiв драматургii символiзму. Для раннiх його творiв – п’ес «Неминуча» (1890) та «Слiпцi» (1890) характернi складна символiка, мiстичнi настроi. Згодом з’являються реалiстичнi тенденцii, як в iсторичнiй драмi «Монна Ванна» (1902). Найкращим твором Метерлiнка е п’еса-казка «Синя пташка» (1908), в основi якоi – пошук iстини, прагнення до щастя.
Сама О. Кобилянська шанобливо ставилася до творчостi Метерлiнка, та у листi до Петко Тодорова вiд 5 грудня 1900 р. запитувала: «Знаете всi твори Mauric’a Maeterlinck’a (Морiса Метерлiнка)? Вiн менi дуже до душi промовляе. Знаю його кiлька творiв. Тут тяжко дiставати новiшi речi […]». Навiть О. Кобилянська планувала написати вiдчит (реферат) про М. Метерлiнка.

17
Вiдень – столиця Австрii, адмiнiстративний центр землi Нижня Австрiя. Вперше згадуеться у 881 р. Мiсто у Центральнiй Європi, порт на рiцi Дунай.