Ключник свiтiв
Наталия Уиллрайт
Розповiдь починаеться з того, як слiдчий Лера i оцiнювач антикварiату Дарина, випадковим чином втягнута в розслiдування, з'ясовують причини вбивства молодоi особи. Докази приводять напарниць до мешканцiв прихованого вiд людей свiту. Дiвчата дiзнаються, що в смертi молодоi особи винен темний маг. Переслiдуючи вбивцю, напарницi з iншими учасниками слiдства потрапляють в Середнi землi. А темний маг стае заручником Пекла. Саме дii темного мага призводять до коливань Хаосу i порушують рiвновагу мiж добром i злом. Темний маг переродиться. Вiн пройде всi дев'ять кiл Пекла, щоб поневолити мешканцiв свiтiв. Рiвновага розколеться, i це призведе до вiйни на територii свiту людей.
Наталiя Уiллрайт
Ключник свiтiв
Глава перша
Полковник полiцii Св’ятопятов схилився над вiдiрваною жiночою рукою. Роздроблену кiстку передплiччя оточували розiрванi стрiчки м'яких тканин. На перший погляд складалося враження, нiби спочатку ii зламали, а потiм з силою вiдiрвали вiд тулуба. Але, незважаючи на трупнi плями i блiдий колiр, рука виглядала бездоганно. Доглянута шкiра, тонкi пальчики з ошатним манiкюром. На великому пальцi золотий перстень з величезним бордовим каменем. Так би мовити: «Застали зненацька, але я не впала пальцями в бруд». Св’ятопятов представив картинку у себе в головi з балакучою рукою i мимоволi посмiхнувся.
– Що такого веселого ви знайшли, шановний Олександре Миколайовичу, у вiдiрванiй частини тiла? – запитав одягнений в цивiльне чоловiк.
– Ааа, ось i стерв'ятники злетiлися, – простягнув Св’ятопятов. – Щось ви довго, ми вже зачекалися.
– Я приiхав ще хвилин двадцять тому, в почуття ВАШИХ пiдопiчних приводив, – вiдповiв чоловiк. – Непритомнiе молодь. Це ми з вами надивилися за роки служби, а для них труп побачити справжнiй стрес.
– Так ви ж «лiкар» не по живим, а по тим, хто дух випустив, – зi знущальною ноткою вимовив полковник.
– Єхидствуйте-ехидствуйте, Олександр Миколайович, тiльки все одно без нашого брата вашi розслiдування можна в довгий короб вiдкладати, як нерозкритi.
– Ой та годi. Що тут розслiдувати? І так видно жiноча рука, начебто молода, начебто не бiдна, – вiдповiв Св’ятопятов.
– Ось-ось «начебто». А я вiдбитки знiму, скребки вiзьму, проведу аналiзи необхiднi. Завтра будете знати про труп все: вiк, iм'я, де живе, хто родичi, – судмедексперт клацнув язиком i полiз в свiй чемоданчик за гумовими рукавичками.
– Так, – погодився Св’ятопятов, – без вас, Дмитро Родимович, нам нiкуди. Тiльки ось все одно робота у вас противна.
Полковник скривився i вiдiйшов убiк. Судмедексперт щось вiдповiв йому вслiд, але Олександру Миколайовичу було вже не до того. З-за повороту виiхав мiкроавтобус мiсцевого телеканалу новин.
– Ось, стерво! – вилаявся неголосно полковник i попрямував наперерiз автомобiлю.
Мiкроавтобус рiзко загальмував. З вiкна висунулася опухла фiзiономiя водiя. Вiн голосно нецензурно вилаявся на служителя закону, який перегородив йому шлях.
– Ти що, зовсiм сором розгубив!? – закричав у вiдповiдь Св’ятопятов. – Я тебе зараз на три доби заберу за водiння в нетверезому станi!
Водiй, мабуть, розгледiв крiзь опухлi повiки зiрочки на погонах, тому засунув голову назад. Тим часом з мiкроавтобуса вийшла вже немолода жiнка, одягнена в дуже тiсний костюм брудно-рожевого кольору. Товстий шар пудри пiдкреслювала зачiска, закручена в старомодний височенний начiс. «Дама в рожевому» пiдiйшла до полковника i з важнiстю заявила:
– Шановний! Раджу не перешкоджати нашiй знiмальнiй групi. У нас завдання вiд самого генерального директора телекомпанii!
Св’ятопятов вiд такого нахабства з боку представницi ЗМІ покрився червоними плямами.
– Шановна! Менi все одно, хто Вам давав якiсь завдання! На цiй дiлянцi головний я! Якщо хочете отримати iнформацiю про подiю, то нехай ваш телеканал пише офiцiйний лист в прес-службу Мiнiстерства внутрiшнiх справ! – роздратовано вiдповiв полковник.
Дама роздула пухкi щоки. Їi дрiбнi поросячi оченята забiгали з боку в бiк.
– Я вам ще покажу! – крикнула вона Св’ятопятову, розвертаючись до мiкроавтобуса.
Завантажившись в автомобiль, мадам одразу почала телефонувати по мобiльному телефону.
– Ларкiн! – покликав полковник молоденького полiцейського. – Іди сюди!
Хлопець пiдiйшов до Св’ятопятова.
– Призначаю тебе на пост доглядача за телевiзiйниками! Стеж, щоб вони не пролiзли з iншого боку. Якщо хоча б один з них вийде з автiвки, скажеш. Все зрозумiв?
– Так точно! – закричав Ларкiн i попрямував убiк мiкроавтобуса.
Св’ятопятов не полюбляв сутичок з настирливими працiвниками мас-медiа. На його щастя приiхала журналiстка старого гарту. Сказали офiцiйний лист, значить офiцiйний лист. Була б на ii мiсцi молода представниця ЗМІ, полковник мiг би не вистояти сутичку. Вони напористi, ще нiчого не бояться, беруть нахабством i гучними прiзвищами. Цього разу йому пощастило. Але тепер найкраще буде швидше очистити мiсце злочину. Зазвичай телевiзiйники по одному не з'являються. А з натовпом працiвникiв засобiв масовоi iнформацii полковнику нiяк не впоратися. Тому Св’ятопятов поспiшив повернутися до вiдiрваноi руки. Над нею вже попрацював його колега.
Полковник зi спини пiдiйшов до судмедексперта.
– Як iдуть справи у нашого доктора?
Дмитро Родимович гикнув i тихенько вилаявся.
– Не добре, Олександр Миколайович, зi спини пiдходити, коли людина занурена в своi думки, – буркотливо вiдповiв судмедексперт.
Полковник посмiхнувся.
– Ех, Дiмка, скiльки ми з тобою вже працюемо? Рокiв двадцять п'ять?
– Менi здаеться бiльше, рокiв двадцять сiм або навiть тридцять, – вiдповiв Дмитро Родимович.
Судмедексперт склав iнструменти в свiй чемоданчик, пiднявся i обтрусив з колiна пил.
Незважаючи на немолодий вiк, Дмитро Родимович Поленко виглядав струнким пiдтягнутим чоловiком. Його густе чорне волосся зовсiм небагато на скронях торкнула сивина. І, якби не його манера одягатися, то нiхто б не сказав, що йому вже пiд п'ятдесят. Твiдовий, коричневого кольору костюм, старомоднi стоптанi туфлi, окуляри в товстiй оправi – додавали йому ще рокiв десять. Але Поленко нiколи не турбувався за свiй зовнiшнiй вигляд. Вiн присвятив себе роботi i тiльки iй. Три вищi освiти, ступiнь доктора наук, значний послужний список – все це могло б зробити його заможним дiдусем з хорошою пенсiею. Але тридцять рокiв тому, ще зеленим юнаком, вiн прийшов в полiцiю. З того часу залишився вiрним своему вибору. І це незважаючи на те, що йому не раз пропонували високi посади в iноземних дослiдницьких iнститутах.
Зовсiм по-iншому прожив своi п'ятдесят рокiв Олександр Миколайович Св’ятопятов. Полковник, як i Дмитро Родимович, поступив на службу в вiцi двадцяти рокiв. Так склалося, що вони опинилися в одному вiддiленнi, а потiм по роботi йшли разом. Але, якщо доктор присвятив себе кар'ерi, то у полковника трохи iнша iсторiя. Олександр Миколайович полюбляв гучнi компанii i рiзного роду гулянки. На однiй з них познайомився зi своею майбутньою дружиною. І вже в двадцять три роки став татом чудовоi дiвчинки Дарини. Але, навiть з появою улюбленоi доньки не став розсудливим. Вiдрядження, застiлля, коханки – все це призвело до того, що у тридцять рокiв вiн несподiвано для себе опинився вiльним вiд шлюбних уз. Дружина не збиралася бiльше терпiти постiйнi нерозумнi витiвки свого чоловiка. В один чарiвний день вона зiбрала речi i пiшла, а через деякий час подала на розлучення. Олександр Миколайович не вiдразу усвiдомив, що означае залишитися без сiм'i, а коли став розсудливим, було вже пiзно. Колишня дружина знову вийшла замiж. З того моменту Св’ятопятов вирiшив присвятити свое життя доньцi. Полковник бiльше не одружився i не завiв дiтей. Дариночка стала единою жiнкою в свiтi, яку вiн плекав. Всiздобутi звання заради того, щоб отримати зв'язки i хорошу платню. В результатi донька забезпечена всiм: елiтний европейський унiверситет, квартира в престижному районi, якiсна марка автомобiля. Такий насичений подiями спосiб життя залишив свiй вiдбиток на зовнiшностi Олександра Миколайовича. У своi п'ятдесят рокiв вiн заробив повноту, частково облисiв, а без окулярiв погано бачив, хоча i вiдмовлявся носити iх на людях.
– Як вам, Дмитро Родимович, пропозицiя, щоб зiбратися на нейтральнiй територii i обговорити цю вiдiрвану руку? Посидимо, горiлочки вип'емо. Курочку гриль купимо, а? А то, якось давно не траплялося у нас з вами посиденьок, – запропонував Св’ятопятов своему друговi.
Дмитро Родимович посмiхнувся, вiн не був любителем випити, але пiд гарну закуску та iз старим другом, чому б i нi.
– А я i не вiдмовлюся, – вiдповiв судмедексперт на запрошення. – Тiльки ось зроблю роботу, проведу розтин i вiдразу до вас з результатами.
– Тiльки не затягуй, а то горiлка охолоне, – тихо мовив полковник.
– Та не затягну, ще весь день попереду, – закiнчив розмову Дмитро Родимович.
Вiн потиснув Св’ятопятову руку, а пiсля дав розпорядження своiм молодшим помiчникам запакувати вiдiрвану частину тiла в мiшок i вiднести в «труповозку».
Олександр Миколайович подивився на годинник. Дiйсно, тiльки сьома ранку, а ясно як опiвднi. Ось вона – справжня весна. Першi теплi днi, коли пiсля довгоi сiроi зими починаеться просвiтлення. Коли похмурi снiговi хмари мiняються мiсцями з нiжно блакитним прозорим небом. Небом, яке вiдпочило за зиму i тепер надихае своею свiжiстю. Сонце ще не з'явилося над висотними будинками, але вже освiтило все навколо.
Св’ятопятов набрав повнi легенi теплого повiтря. Приемний настрiй заповнив тiло. Вiн озирнувся навколо. Спiвробiтники правоохоронних органiв згорталися. До Олександра Миколайовича пiдiйшла дiвчина-слiдчий.
– Олександр Миколайович, ми перевiрили околицi. Крiм вiдiрваноi руки бiльше нiчого не знайшли. Проте, до ранку понедiлка я пiдготую перший звiт про виконану роботу.
Валерiя Анатолiiвна струнка, висока блондинка з довгим каре. Лера не вважае себе красунею, але точно знае магiю своiх зелених очей. Жоден чоловiк не може встояти, коли вона вмикае чарiвнiсть погляду. Але, незважаючи на жiночнiсть, Валерiя бiльшу частину свого часу проводить на роботi. У своi тридцять рокiв вона едина дiвчина слiдчий у вiддiленнi i одна з наймолодших спiвробiтниць. Тому всi колеги ставляться до неi з повагою. Їй вдаеться успiшно розкривати найскладнiшi справи, навiть зi статусом: «Особливо небезпечно». Св’ятопятов цiнуе працездатнiсть своеi пiдлеглоi. Зi свого боку полковник намагаеться надати всi умови для якiсноi роботи загальноi улюбленицi.
– Добре, Лерочка, дякую, – з нiжнiстю в голосi вiдповiв Олександр Миколайович.
Вони попрощалися. Слiдчий залишила мiсце злочину разом з кримiналiстами. Провулок спорожнiв. Навколо стало тихо-тихо. Якби не весняне сонце, то оточення нагадувало б декорацii до фiльмiв жахiв. Вузький апендикс колись був вiдгалуженням багатолюдноi вулицi. Тут в XIX сторiччi по обидва боки ряснiли особняки заможних панiв. З того часу споруди так i залишилися, але перестали служити житлом. Будинки занепали, стiни частково обвалилися, а вулиця перестала iснувати на мапi. Тепер це всього-на-всього неживий глухий кут, оточений з усiх бокiв похмурими стiнами з чорними очами вiкон.
Св’ятопятов зiщулився i нагальним кроком попрямував до свого автомобiля. Тiльки зараз вiн згадав про представникiв ЗМІ. Мiкроавтобуса не виявилося на тому мiсцi, де полковник востанне його бачив. Вiдповiдальний Ларкiн поiхав зi своiми колегами. Дивно, що не вiдзвiтував, коли телевiзiйники залишили мiсце злочину. Невже вони так легко здалися? На них не схоже, але мучити себе здогадками полковник не став. Його бiльше хвилював злочин, який вирвав його з теплих обiймiв сну. По дорозi до автомобiля Св’ятопятов розмiрковував про подiю. Вiн не розумiв, чому тiльки рука? Де решта тiла? Чому немае навколо кровi? Причому, ii взагалi нiде немае. Що за перстень на пальцi? І чому ця прикраса залишилася недоторканою? Так, ставлячи собi десятки питань, Св’ятопятов дiйшов до автомобiля. Його старенький запорошений «Мерседес», мирно припаркований мiж «Рендж Ровером» i останньою моделлю «Тойоти», виглядав якось убого. Св’ятопятов почав протискувати свое повне тiло в промiжок мiж «Мерседесом» i близько припаркованим до його автомобiля англiйським позашляховиком.
– Хто так паркуеться? – бурчав вiн. – Автiвок дорогущих накупили з правами, а мiзкiв немае.
Полковник зробив видих i насилу сiв на сидiння водiя. Заведений двигун видав приемне бурчання. Св’ятопятов виiхав з парковки на проiжджу частину. Вiн вiдкрив вiкно. У кабiну залетiв веселий весняний вiтер. Навколо прокидалося мiсто. Промiнчики сонця заглядали в вiкна будинкiв, пiднiмаючи сонних мешканцiв квартир. Як ведмедi пiсля сплячки, вони виповзали зi своiх зимових притулкiв. Обережно, нiби не усвiдомлюючи, що прийшла весна, що холоди закiнчилися, i з цього дня буде ставати теплiше з кожним днем. Навiть дерева, якi ще вчора стояли похмурi, тикаючи своiми лисими гiлками в замерзле небо, випустили нирки. Мерзлi острiвцi трави стали соковито зеленим, а де-не-де пролiзло листя кульбабок. Свiт навколо наповнився веселим щебетанням i першим дзижчанням. Навiть шкiдлива муха тiшила своею появою.
Св’ятопятов ще раз глибоко вдихнув радiсть суботнього ранку i подумав: «Який же ти прекрасний – Киiв!».
Сонце пiднiмалося вище, пробуджуючи своiм ясним образом все мiсто. На однiй з вулиць Подолу нiжний промiнчик пробився крiзь щiлину мiж гардинами i ковзнув по кiмнатi. Дарина вiдкрила очi. Електронний годинник показував одинадцяту.
Ой, як же добре, нарештi субота, – неголосно промовила дiвчина.
Вона солодко потягнулася, встала i вiдкрила вiкно. З вулицi iй посмiхнувся теплий ранок, а в кiмнату увiрвався свiжий весняний вiтер.
– Ну, як же добре, – повторила Дарина.
Пiсля покружляла по кiмнатi i з розбiгу сiла на лiжко. Їй було лiнь вставати. Робочий тиждень видався завантаженим, тому на вихiдних Дарина планувала розслабитися i просто повалятися вдома. Але валятися на порожнiй шлунок голодно, тому вона жваво схопилася з лiжка, щоб зробити налiт на холодильник. По дорозi увiмкнула музичний телеканал. З екрану динамiчно заспiвала Брiтнi Спiрс. Дарина, пританцьовуючи, продовжила свiй шлях на кухню. Тут трохи тхнуло зiпсованими продуктами. Господиню абсолютно не збентежила гора брудного посуду i забите доверху вiдро для смiття. Вона, незграбно повторюючи рухи за поп-спiвачкою, вiдкрила холодильник. Усерединi все виглядало не краще нiж на всiй кухнi. Сморiд кислого молока заповнив весь простiр. З вiдкритоi скляницi огiркiв вилiзла цвiль, сосиски зморщилися, крiп засох. На нижнiй полицi самотньо стояла каструлька, в яку Дарина заглядати не наважилася.
– Фу-фу-фу, – скривилася господиня безладу i закрила дверцята холодильника.
Ось воно молоде самотне життя. Харчування в кафе, iнодi замовлення готовоi iжi додому. А як по-iншому в двадцять сiм рокiв? Дарина вже була забезпечена всiм необхiдним для життя: однокiмнатною квартирою – не великою, але в престижному районi, автомобiлем – не супермодним, але iномаркою. З малих рокiв ii змушували вчитися майже цiлодобово. Звiльнилась вiд нагляду вона тiльки пiсля закiнчення престижного европейського унiверситету. А як по-iншому? Мати i тато Дарини розлучилися, коли iй виповнилося сiм рокiв. Мати вийшла вдруге замiж за бiдного iноземця i тепер проживае в Португалii. Рiдний тато все життя залишався у Киевi. Вiн повнiстю забезпечив свою доньку. Йому довелося багато працювати, щоб едине дитя в своi двадцять сiм рокiв вже твердо стояло на власних ногах. Знаючи все це, Дарина з усiею вiдповiдальнiстю ставилася до вкладень в свою особу. Пiсля закiнчення унiверситету батьки перестали ii виховувати i пустили у вiльне плавання. Мовляв, ми тебе виростили, забезпечили, а тепер живи, насолоджуйся життям. Скориставшись свободою, Дарина пiшла в вiчний загул. Вдень робота, приблизно з дев'яти до шести, а пiсля тусовки по клубам до третьоi ранку. Звичайно, звiдки з'явиться час на прибирання? У такому ритмi Дарина проживала кожен день, за винятком тих моментiв, коли приходила лiнь. Ось, як сьогоднi.
Дiвчина вiдкрила холодильну камеру. Там замерзало кiлограмове вiдерце морозива. Цього в ii квартирi завжди було з надлишком. Кожен раз, поiдаючи чергову порцiю холодних солодощiв, Дарина дякувала природi, що iй не передалися татовi гени, схильностi до повноти. Вона сiла перед телевiзором i, з насолодою, почала iсти морозиво, паралельно перемикаючи телеканали. Музика, старий фiльм, мультфiльм, комедiя, знову музика, дитячий – стiльки телеканалiв, а подивитися в суботу вранцi нiчого. Великий палець автоматично натискав кнопку пульта.
Несподiвано ii увагу привернув телеканал мiсцевих новин. На екранi вона побачила свого батька, який знаходився на мiсцi злочину. Диктор розповiдала про звiряче вбивство, де залишилася тiльки рука. Весь сюжет було побудовано на великiй кiлькостi несхвальних слiв в бiк правоохоронних органiв. Дарина придивилася. Батько чи iй привидiлося? Вiдеоматерiал передавали поганоi якостi. Зйомка велася спочатку з автомобiля через лобове скло, а потiм взагалi з даху будiвлi. Але, незважаючи на сумнiви, Дарина вiдклала вiдерце з морозивом i побiгла телефонувати по мобiльному телефону.
– Алло, тато, – сказала вона в слухавку.
– Так, донечка, – спокiйно вiдповiв полковник Св’ятопятов.
– Менi здаеться, що я тебе бачила в новинах. Там про руку щось розповiдали, чи це був не ти?
– Твою мати! Ах… – запнувся полковник. Вiн нiколи не лаявся при доньцi, навiть в найемоцiйнiшi моменти. – А по якому телеканалу ти бачила цю новину?
– По мiсцевому. Там ще дикторка з таким противним голосом була. Розповiдала, що у нас правоохороннi органи нi на що не здатнi, – трохи тремтячим голосом вiдповiла Дарина.
Вона розумiла, що якщо тато почав лаятися при нiй, значить все дуже погано.
Полковник секунду мовчав в слухавку, висловлюючи нецензурнi обороти про себе, а пiсля вголос вимовив:
– Сонечко, то не бери в голову. Це ми фiльм детективний знiмали, а вони i радi старатися. Несуть в маси панiку.
Дарина, звичайно, не повiрила, але заглиблюватися в цю тему не наважилася. Вона фальшиво весело сказала татовi до побачення. Хоча в душу закрався сполох. Їi гарний ранковий настрiй випарився. Вона не любила, коли батько брав участь в небезпечних операцiях, але бiльше ii засмутили слова диктора про погану роботу правоохоронних органiв. Вона вимкнула телевiзор i вiдправилася на кухню займатися прибиранням.
Дарина навiть не помiтила, як пролетiли три години. Їi настiльки поглинули думки про поганий сюжет, що прибирання пройшло безболiсно. Кухня сяе, посуд блищить, смiття в двох пакетах чекае в коридорi.
– Фух, – видихнула Дарина, – ось це кухня доброi господинi.
Дiвчина прийняла ванну, одяглася в зручний одяг, зачесала в хвостик свое довге русяве волосся i пiдмалювала вii, пiдкресливши величезнi блакитнi очi. А пiсля, захопивши iз собою пакети зi смiттям, вийшла на вулицю. Вiд такоi, старанно виконаноi роботи, дуже хотiлося iсти. Тим бiльше, що снiданок складався всього-на-всього з декiлькох ложок морозива.
Дарина викинула смiття в смiттевий бак, а пiсля вирушила на стоянку до свого мiнiатюрного «Гольфу». У веселих яскравих променях сонця автiвка виглядала такою ж неохайною, як i кухня. Хтось скористався товстим шаром бруду, щоб прямо на капотi написати непристойне слово. Але Дарина не засмутилася, вона з посмiшкою витягла з сумочки вологi серветки. Тепер на капотi утворилася брудна розмазня, яка набагато бiльше впадала в очi, нiж непристойне слово. Дарина скривилася, пообiцявши своему автомобiльчику заiхати на мийку. Але, сiвши за кермо, зрозумiла – голод пересилив сором. Дарина завела мотор i помчалася по весняному проспекту в свiй улюблений ресторанчик на Подолi.
Якось так вийшло, що на багатолюднiй вулицi двi прилеглi яскравi вивiски кав'ярнi та бiстро вiдвернули увагу вiд ii улюбленого мiсця. Завдяки такiй скромностi в ресторанчику завжди знаходяться вiльнi мiсця. Так вийшло i цього разу. Дарина зайняла столик на вiдкритiй верандi. Їсти хотiлося сильно, багато i ситно. Вона замовила суп-харчо, картоплю фрi з м'ясом по-французьки, а на десерт сирний пудинг. Поки Дарина насолоджувалася стравами, то мiркувала про те, що ж приховуе вiд неi батько i яким чином можна вивiдати у нього iнформацiю?
Судячи зi стриманоi нецензурноi лексики в телефоннiй розмовi, вiн був розлючений, а це турбувало Дарину. Вона взагалi багато хвилювалася про свого батька. Його робота була небезпечною. Йому б в кабiнетi вiдсиджуватися, чекаючи пенсiю, та розпорядження роздавати. Але нi, вiн завжди брав активну участь в розслiдуваннях.
Дарина глибоко зiтхнула i вирiшила, що найкраще розвiяти похмурi думки допоможе прогулянка по iсторичним мiсцям мiста. Вона вийшла з улюбленого закладу убiк Контрактовоi площi, звiдки по кам'янiй брукiвцi пройшлася до Андрiiвського узвозу.
Історична вулиця найулюбленiше мiсце не тiльки туристiв, але i жителiв Киева. Крiм, як пройтися по барвистим торговим рядам, тут можна сходити в театр «Колесо», або пiднятися на оглядову терасу Замку Рiчарда. Зазирнути в музей Булгакова. Помилуватися Андрiiвською церквою. Зайти на музейну територiю бiля Десятинноi церкви.
У будь-яку погоду i пору року Андрiiвський узвiз ряснiе рiзного роду картинами i виробами ручноi роботи. Колекцiонери хваляться зiбраними предметами з рiзних епох, а легкий вiтерець розносить веселi нотки, виконуванi вуличними музиками.
Дарина пiднялася на оглядовий майданчик до Замку Рiчарда. Звiдси вiдкривався чарiвний вид на Киiв. Дерева вже випустили нирки. Хмарно сiро-коричнева маса гiлок переодягнулася. Навiть димарi заводiв не дратували своiм iндустрiальним пейзажем. До поручнiв пiдходили перехожi. Вони фотографувалися на тлi весняного мiста i йшли далi насолоджуватися теплим днем. Дарина також зробила знiмок сонячного пейзажу. Поки налаштовувала камеру на телефонi, почула розмову двох жiнок. Вони обговорювали звiрячi вбивства: «Як стало страшно жiть! Столько трупiв! Весною завжди вилазять маньяки! А нашi правоохороннi органи нiчого не роблять! Чула сьогоднi знова про вбивство передавали!». Дарина побiжно подивилася на двох плiткарок i поспiшила пiти з майданчика. Вона не бажала затьмарювати свiй день, який i так почався з зiпсованого ранку.
Поглинена турботою за батька Дарина не помiтила, як вийшла до Михайлiвського собору. Тут ii накрив натовп наречених. Неймовiрна кiлькiсть шифону з атласом заполонили площу перед монастирем. Навколо клацали фотоапарати, а нетверезi гостi весело гомонiли. Лiмузини один за iншим привозили та вiдвозили щасливi пари. Але Дарина не звертала уваги на навколишню ейфорiю, тому що у неi з голови не виходила розмова двох жiнок. Трупи? У множинi? Так ось, напевно, що приховував ii батько. Рука це тiльки частина чогось глобального. Можливо, в Киевi з'явився серiйний вбивця, а оприлюднення його дiянь в ЗМІ погано позначиться на настроях жителiв мiста. Дарина розумiла, що якщо це так, то ii батько цiлком i повнiстю вiддасть себе цiй справi. Сполох, який вона вiдганяла кiлька годин, повернувся.
Так, в роздумах, Дарина не помiтила, як вирвалася з бiлоснiжного полону на Малу Житомирську, по якiй спустилася до Майдану Незалежностi. Хоча спочатку планувала прогулятися через парк i на фунiкулерi повернутися до автомобiля. Вона усвiдомила, що зробила коло, але ii цiлком поглинули сумнi думки. Тепер, стоячи посерединi центральноi вулицi, вона мiркувала, що робити далi. Додому не хотiлося. А на Хрещатику панувала невимушена атмосфера. Тротуари i проiжджу частину заповнили перехожi, якi насолоджувалися приемним вихiдним. Всi радiли приходу весни, люди посмiхалися. Здалеку чулася весела мелодiя скрипки. Старенький дiдусь в потертих одежах радiсно смикав смичком. Дарина пройшлася по Хрещатику. Бiля одного з кiоскiв не встояла i купила собi велику порцiю вагового морозива, пiсля чого сiла на лаву. Дарина з насолодою поглинала шоколадно-лимонну масу. Як прекрасно, коли вже тепло i можна iсти морозиво прямо на вулицi, i воно ще не так швидко тане, як душним лiтом. Вона доiла до вафельного стаканчика, коли звернула увагу на заголовок статтi в газетi. Видання валялося прямо пiд ногами. Там великими буквами видiлявся напис: «Звiряче вбивство в центрi мiста». Дарина пiдняла газету.
«У п'ятницю вранцi на Днiпровськiй набережнiй у води був знайдений труп вбитоi дiвчини. Тiло знайшли мiсцевi рибалки, якi приходять ловити рибу пiд бетонними стiнами набережноi.
Цитата одного з рибалок Леонiдова Л.В.: «Ми ходимо туди рiдко, в основному тiльки по вихiдних. Решту часу ми вважаемо за краще рибалити ближче до пiшохiдного мосту або на Трухановому островi. А в цей день вирiшили далеко не ходити. Погода була мерзенна, вiтряна. Іти далеко не хотiлося, але i повертатися з порожнiми руками якось не добре. Ось i вирiшили розташуватися мiж човнами. Спустилися до води, а там труп. Викликали полiцiю».
Пiсля виклику на мiсце злочину прибув патруль, а за ними кримiналiсти, слiдчий, судмедексперт. Була проведена робота з пошуку доказiв i вивчення трупа. Пiсля огляду мiсця злочину нам повiдомили, що жертвою стала дiвчина рокiв двадцяти двох, русява, одягнена в трикотажне сине плаття. Також у трупа вiдiрвана права рука. Крiм цього, при першому розглядi були виявленi садна на шиi та зап'ястi другоi руки. Кровi навколо трупа не знайдено. Спiвробiтники правоохоронних органiв запевнили, що проведуть масштабне розслiдування. Наша газета буде стежити за ходом слiдства. Просимо всiх, хто може знати дiвчину або бачив ii, повiдомити в редакцiю або по телефону 102.
Нагадаемо, що всього три мiсяцi тому, недалеко вiд цього мiсця злочину, було знайдено тiло iншоi молодоi дiвчини. Ми висвiтлювали хiд розслiдування, яке нi до чого не привело. Дiвчина залишилася непiзнаною».
Дарина закiнчила читати. В головi пронiсся рiй думок. Вона подивилася на дату. Газета свiжа, вийшла сьогоднi. Вчора дiвчина без руки, сьогоднi жiноча рука. Мурашки пробiгли по тiлу. Дарина схопилася з лави як ошпарена. Вона звернула газету i дуже швидко, розштовхуючи неспiшних перехожих, побiгла в бiк метрополiтену. Їi автомобiль залишився припаркованим на Подолi. Рух на Хрещатику у вихiднi днi перекрито, тому найшвидшим способом дiстатися до особистого транспорту залишалося метро. Дарина заскочила в склянi дверi, купила жетон i стрiмко, не звертаючи уваги на обуренi крики черговоi по станцii, побiгла вниз по ескалатору. Далi перетнула платформу i знову опинилася на ескалаторi, який перевiз ii на пересадочну станцiю «Майдан Незалежностi». Дарина стрiлою влетiла по сходах, iгноруючи масовi закиди оточуючих на ii адресу. Ось ще одна арка i вона бачить, як прямо перед нею зачиняються дверi вагона. Не вистачило секунди. Дарина ще трохи за iнерцiею пробiглася уздовж платформи по ходу поiзда, а потiм зупинилася i сiла навпочiпки. Їi нудило, чи то вiд iжi, чи то вiд бiгу, чи то вiд iнформацii про трупи, а можливо вiд усього разом. Дарина важко дихала, пiдiбравши руки до грудей, вона опустила голову на колiна.
– Дiвчина вам погано? – спитав чоловiчий голос.
Дарина заперечливо похитала головою. Чоловiк бiльше не поставив жодного запитання, але при цьому залишився стояти бiля неi. Пiд'iхав потяг метро. Почався безладний рух пасажирiв на вхiд та вихiд, хтось випадково зачепив Дарину. Вона похитнулась i мало не впала набiк. Їi утримала за плече мiцна чоловiча рука. Дарина подивилась на свого рятiвника. Блакитнi очi, обрамленi густим вiялом чорних вiй, уважно дивилися на неi. Дарина злегка посмiхнулася, подякувала блакитноокого рятiвника i вiдiйшла убiк. В головi стояв туман, в шлунку штормило. Вона сiла в наступний поiзд, доiхала до станцii «Поштова площа», звiдки побiгла до свого автомобiля.
В першi секунди Дарина вирiшила поiхати до батька в вiддiлення, але, через хвилину, вiдмовилася вiд iдеi турбувати його iнформацiею з газети. А якщо знайдене на набережнiй тiло не мае вiдношення до вiдiрваноi руки? До того ж батько, швидше за все, в курсi вбивства дiвчини. Вiн же полковник полiцii. Дарина вирiшила заспокоiтися, навести лад в думках, а пiсля серйозно поговорити з батьком. Вона завела мотор i розгорнула автомобiль в бiк свого будинку.
У Св’ятопятова так само, як i у доньки, голова йшла обертом. Його ранок зовсiм не заладився. Вiн сидiв у своему кабiнетi дуже злий пiсля дзвiнка Дарини. Полковник встиг зробити кiлька гнiвних розпоряджень i тепер нервово курив цигарку. До кабiнету зайшов Ларкiн.
– Ларкiн! – закричав Св’ятопятов на молодого полiцейського. – Я тобi що наказав робити на мiсцi злочину? А? Стежити за телевiзiйниками! А ти що?
Хлопець аж присiв, так злякався.
– Так я ета… – почав було Ларкiн.
– Ета, вiн! – не дав закiнчити молодому служителю закону Св’ятопятов. – Ось тiльки i знаеш, як до Валерii Анатолiiвни залицятись, а простий наказ виконати не можеш! Як так вийшло, що цi п'яницi на чолi з Фрекен Бок зняли матерiал на мiсцi злочину!? А?
Полковник зробив паузу. Занадто важко йому було кричати без зупинки.
– Засранець! Ось ти хто! – пiдсумував Св’ятопятов. – Геть з очей моiх!
– Так ета… – знову щось хотiв сказати Ларкiн.
– Геть я сказав! – перервав його полковник.
Коли Ларкiн залишив кабiнет Св’ятопятова, полковник смачно затягнувся цигаркою, закашлявся, скривився i, загасивши недокурок, вiдкинувся на спинку стiльця. Вiн дуже любив всiх спiвробiтникiв свого вiддiлення. Багато що спускав з рук, але тiльки якщо це не стосувалося дисциплiни або якостi роботи. Полковник замислився: «Як же бути з Ларкiним?» Молодий полiцейський не виконав наказ. Тепер через це вiдбудуться неприемностi. Але, з iншого боку, шкода хлопця. Тiльки почав свою роботу у вiддiленнi. Св’ятопятов махнув рукою на завершення думок про покарання свого пiдлеглого. Полковник вирiшив поки залишити Ларкiна в спокоi i почав телефонувати в прес-службу МВС. Про всяк випадок нехай готуються. Раптом Фрекен Бок роздуе скандал.
Тим часом, в будiвлю вiддiлення зайшов худорлявий блiдого вигляду молодий чоловiк, одягнений в довгий шкiряний плащ i потертi штанцi з такого ж матерiалу. Коротке волосся брудними бурульками стирчало на всi боки. Хлопець пiдiйшов до вiконця чергового.
– Доброго дня, я по теленовинах дiзнався про знайдений труп, вiрнiше, частину трупа. Менi здаеться, я знаю, чия це рука, – невпевнено вимовив молодий чоловiк.
Хлопець говорив повiльно i весь час совався.
Черговий не вiдразу зрозумiв, що похмура iстота за склом – вiдвiдувач. Вiн простягнув у вiконце ручку i аркуш паперу.
– Пишiть, – сказав черговий.
– Що писати? – уточнив молодий чоловiк.
– Заяву звичайно. Я такий-то, такий-то, прибув туди-то, тому що дiзнався про подiю з новин i хотiв би впiзнати труп, вiрнiше те, що вiд нього залишилося, – не вiдриваючись вiд гри в перегони на смартфонi, вiдповiв черговий.
Хлопець почекав, потiм запитав.
– А без заяви не можна?
– Ви родич жертви? – поцiкавився черговий.
– Нiiii, – захитав головою вiдвiдувач.
– Молодий чоловiк, ну як же тодi без заяви? Хто вас до трупа допустить без даних? Пишiть, хто ви i що ви, а далi вже слiдчий розбереться. Якщо ви впiзнаете труп, то будете брати участь в розслiдуваннi.
– Хто я? – перепитав хлопець i якось скукожився.
Черговий з подивом подивився через приймальне вiкно. Вiн вiдкрив рота, щоб послати вiдвiдувача куди подалi, але стримався, мало якi неадекватнi особистостi тут ходять.
– Даа, – з награною посмiшкою вiдповiв черговий, а собi пiд нiс вже пробубонiв, – дебiл.
Вiдвiдувач мовчав. Коли через хвилину черговий знову пiдняв очi, то виявив, що загадковий молодий чоловiк випарувався, а на його мiсце пiдiйшов Дмитро Родимович.
– Привiт, Ванька. Все в iгри граеш? – з усiею можливою суворiстю звернувся судмедексперт до чергового.
– Нi, нiяк нi, – натискаючи на блокування телефону, вiдповiв черговий.
– Пропустиш? Перепустку забув в морзi.
– Тiльки розпишiться, будь ласка, Дмитро Родимович.
Черговий простягнув журнал, ручку судмедексперт взяв бiля вiконця, вона залишилася вiд попереднього вiдвiдувача.
– А що це за наркоман тут у нас ошивався в вiддiленнi? – як би, мiж iншим, запитав Дмитро Родимович.
– Та, то прийшов якийсь. Каже, можу руку впiзнати, а я йому пишiть заяву, ну вiн i пiшов.
У Поленко навiть око засмикалося.
– Ах, ти! – закричав вiн i вибiг на вулицю в надii зловити несподiваного вiдвiдувача. Але, звичайно ж, його спроба не закiнчилася успiхом.
Дмитро Родимович повернувся до чергового.
– Ось ти менi, Іван, скажи, навiщо тебе в академii вчили? Де твоi мiзки? А? А ну, вiддай телефон сюди!
– Дмитро Родимович, – заскиглив черговий.
– Вiддай, я тобi сказав!
Судмедексперт просунув руку через вiкно i вихопив смартфон.
– Ось тобi iграшки на робочому мiсцi!!! – вiн загрозливо струсонув телефоном. – Пропускай мене зараз же!!
Пролунав сигнал, вiдчинилися дверi у внутрiшне примiщення. Дмитро Родимович попрямував до кабiнету полковника. Олександр Миколайович сидiв за столом, гортаючи старi справи.
– Ти чого такий червоний? – здивувався Св’ятопятов, побачивши свого друга в дверях.
– Та тому що твоi телепнi прогледiли, можливо, единого свiдка по нашiй руцi. Телепень! – вигукнув Дмитро Родимович в бiк дверей i плюхнувся в крiсло навпроти столу.
– Як це? – не розумiв Св’ятопятов.
Поленко подивився на колегу сумно-сумно.
Полковник прицмокнув, встав з-за столу, закрив дверi зсередини на ключ, пiсля чого вийняв з шухляди бару пляшку коньяку. Вiн в повнiй тишi розлив по двох келихах напiй карамельного кольору, жестом запропонувавши своему сумному другу випити. Дмитро Родимович залпом спустошив келих.
– Може, тепер розкажеш? – запропонував Св’ятопятов i налив знову.
– Тут, якийсь друг нашоi руки приходив, а твiй он той, гравець, його прогледiв, – вже спокiйно вiдповiв судмедексперт i випив другi п'ятдесят грам коньяку.
Полковник захлинувся вiд такоi новини.
– Хто приходив? Кого прогледiв? – не зрозумiв вiн.
– Труп наш шукали, сказали, що знають вбиту, – роз’яснив Дмитро Родимович.
Св’ятопятов пiднявся як ошпарений. Вiн схопив пляшку з келихами, повернув в шухляду бару i побiг до чергового.
– Ах ти…! – закричав вiн на все вiддiлення. – Ти що ж це, единого свiдка менi прогледiв?
Черговий ще не вiдiйшов вiд крикiв Дмитра Родимовича, тому втиснувся в крiсло, вчепившись руками в дерев'янi бильця.
– Щоб через п'ять хвилин менi вiдео з камер спостереження знайшов i надав! – Св’ятопятов мимоволi хрокнув.
Вiн простежив, щоб черговий залишив свiй кут для виконання розпорядження.
– Ларкiн! – закричав полковник.
З внутрiшнього примiщення вискочив молодий полiцейський.
– Ларкiн! – повторив Св’ятопятов. – До того часу, поки твiй колега виправляе свою провину, залишаешся за головного на прохiднiй. Ох, ви у мене отримаете! Будете чергувати мiсяць без вихiдних! Усi! Навiть тi, хто не винен нi в чому! Для профiлактики! Розпустилися! Бовдури!
Олександр Миколайович повернувся до себе в кабiнет. Там, в повному спокоi, Дмитро Родимович розливав по келихах коньяк, який вийняв знову з шухляди бару. Вiн простягнув напiй другу, вони чокнулись i випили залпом п'ятдесят грам.
– Ех, закуски не вистачае. Поiхали додому до тебе, Олександре Миколайовичу, курочку гриль iсти, а то так i напитися недовго, а роки-то вже не тi. Одним головним болем не обiйдеться. Все одно сьогоднi субота, працювати нiкого не змусиш.
Св’ятопятов вiдставив келих.
– Зараз горе-черговий принесе вiдео i поiдемо. А ти поки розкажи, що дiзнався по нашому трупу, – вiдповiв полковник.
– Дiзнався не багато. Рука лiва жiноча. На момент виявлення була вiдiрвана вiд тiла близько тридцяти двох годин. Точнiше тiло померло бiльше доби тому. Рана рвана, але нiяких саден i синцiв, якi вказували б саме на те, що ii тягнули, менi виявити не вдалося. Тому для мене поки загадка, як рука вiдокремилась вiд тулуба. Можливо, менi допоможуть експерти з лабораторii. Я вiддав деякi мазки i проби тканин з краiв руки на дослiдження. Чекаю результатiв до понедiлка. Тепер, що стосуеться вiку. За станом шкiри можу припустити, що рука належала молодiй дiвчинi рокiв двадцяти двох – двадцяти п'яти. На великому пальцi значних розмiрiв перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Я не фахiвець з коштовностей, але моя помiчниця припустила, що така прикраса могла би коштувати кiлька тисяч доларiв. Незвично великий камiнь, неприродний розмiр для рубiна.
– Так може це i не рубiн? – перервав його Св’ятопятов.
– Можливо, але малоймовiрно. В золото рiдко ставлять скельця. Я попросив слiдчу Валерiю Анатолiiвну передати його в аукцiонний дiм, щоб перевiрили цiннiсть прикраси. Що ще розповiсти? Манiкюр хороший, доглянутий. Але пiд нiгтями бруд. Також вiддав в лабораторiю. Вiдбитки зняли, перевiрили, але встановити особу не вдалося. Дiвчина не притягувалася. Як то кажуть: «До вiдповiдальностi не притягувалася, не судилася i таке iнше». Але у нас е зачiпка. У неi неприродно зрощенi кiстки в мiсцi лiктьового згину. Я припускаю, що наша жертва народилася з вродженим дефектом. Зовнi аномалiя не помiтна i навряд чи доставляла iй незручностi. Але для розслiдування ii особистостi це може дуже допомогти. Дiвчина явно лiкувалася або спостерiгалася у лiкарiв, тому якщо в розшуку молодоi особи з такими ознаками немае, то можна спробувати дати опис по лiкарнях.
– Ти вважаеш, вона може бути жива? – поцiкавився Св’ятопятов.
– Це виключено. Якщо руку вiдокремили за життя, то нещаснiй залишалися лiченi секунди. З такими ранами не виживають, – вiдповiв Поленко.
– Мда, не багато, – з розчаруванням прокоментував Св’ятопятов.
– А ти що хотiв? Щоб я тобi iм'я i прiзвище назвав?
– Ось, а ти кажеш толк вiд вас судмедекспертiв е. Я це все i без тебе вранцi зрозумiв. Теж менi… – але полковник не договорив. До кабiнету увiрвався черговий з дисками в руках.
– Олександр Миколайович, знайшов, – випалив черговий.
– Давай сюди, негiдник, зараз подивимося, що ти там знайшов.
Св’ятопятов взяв диск i засунув в дисковод пошарпаного системного блоку. Той загрозливо загудiв, а через кiлька секунд видав на екран вiкно з вiдеофайлами.
Полковник запустив вiдео, на яке йому вказав черговий. Чорно-бiла камера охоплювала майже все подвiр’я перед вiддiленням. Всi трое уважно дивилися на монiтор. На другiй хвилинi перегляду на екранi з'явився Дмитро Родимович. Судмедексперт пройшов пiд камерою i зник в дверях.
– Не зрозумiв, – зупинив запис полковник, щоб вiдмотати назад.
В другий раз перегляд нiчого не дав. Нiяких стороннiх осiб не заходило i не виходило.
– Не зрозумiв, – тепер вже сказав Дмитро Родимович. – Я з ним зiткнувся в дверях фактично, коли заходив. Вiн повинен бути на камерах. Давай ще раз.
Пiсля, вже навiть не третього перегляду, черговий побачив своiм тверезим поглядом тiнь, що промайнула пiд камерою саме в той момент, коли Дмитро Родимович зайшов в будiвлю.
– Ось вiн, – вказав пальцем Іван на сiру пляму.
– От, сучий сину, – вилаявся Св’ятопятов. – Як же вiн здогадався, що там камера?
– Так, а чого там здогадуватися? – здивувався черговий. – Висить собi бандура з перепаяними дротами, тiльки слiпий не помiтить.
– І правда, але у нас же ще iнша е, розташована над черговим. Там вона нова, кольорова, звук пише! – радiсно вигукнув полковник.
Нова камера записувала все на сервер, який знаходився у вiддаленому кабiнетi. Звичайна напiвпiдвального виду комора з великими монiторами i сучасним обладнанням для вiдеоспостереження. Навiщо зробили цю кiмнату, нiхто не знав. Начебто хотiли створити у вiддiленнi спецвiддiл охорони всiх пiд'iздiв цього району. Але щось не склалося на завершальному етапi, тому проект заморозили до кращих часiв. Вiд усiеi витiвки залишилися: одна камера над вiкном чергового, сервер i безлiч сучасних кнопочок.
Трiйця протиснулася в крихiтний кабiнет. Св’ятопятов запустив вiдеоархiв де не з першого разу, але знайшов потрiбний матерiал. Нажаль, камера перебувала пiд таким кутом, що було видно тiльки брудну макiвку загадкового вiдвiдувача. Але, на щастя полковника i на жаль Івана, вся розмова записалася дуже чiтко. З кожним словом, черговий все бiльше i бiльше червонiв.
– Тьху ти! Та що ж це таке?! І тут все через одне мiсце! Хто так камери вiшае?! – вилаявся Св’ятопятов.
– Це просто нею нiхто не керуе, – обережно вiдповiв черговий. – Адже вона сучасна. Камеру можна рухати. А ii як залишили в останнiй раз, так вона i висить.
– Останнiй раз був, коли ii встановлювали! З того часу тiльки приходять з управлiння i перевiряють, чи все працюе! – не переставав обурюватися Олександр Миколайович.
– А навiщо це iм? – здивувався Дмитро Родимович.
– А хто iх знае. Стежать ось за цими, напевно, – полковник хитнув на чергового, який вже залився червоним кольором, а коли почув про перевiрки, взагалi мало не знепритомнiв.
– Гаразд, даремно все це. Ходiмо, Дмитро Родимович, досить суботнiй весняний день на роботi просиджувати. А ти, – звернувся Св’ятопятов до пiдлеглого, – скопiюй вiдео i вiддай слiдчiй Валерii Анатолiiвнi, може це чимось допоможе iй в розслiдуваннi. Все зрозумiв?
– Буде зроблено, – невпевнено вiдповiв черговий.
– Ось, тримай свое чудо технiки, – простягнув смартфон молодому полiцейському Дмитро Родимович. – Дивись, ще раз побачу iграшки на робочому мiсцi – розповiм керiвнику. Випише тобi штраф, будеш наступного разу знати, як вiдпускати свiдкiв. Краще детективнi iсторii читай. Бiльше користi буде.
Св’ятопятов з Поленко залишили кiмнату вiдеоспостереження. Вони вийшли на вулицю. Тепле сонце перевело тiнi на iншу половину дня, вiдчувалася легка прохолода, яка позначила початок вечора.
– Так що, Олександре Миколайовичу, в супермаркет за продуктами, та по сто грам? – звернувся до полковника Дмитро Родимович.
Св’ятопятов посмiхнувся. Закiнчився ще один неспокiйний день. Початок теплоi весни пiдкинув серйозну справу, яка ризикуе залишитися нерозкритою. Полковник мимоволi скривився, але швидко вiдiгнав неприемнi думки. Що буде далi, буде потiм, а сьогоднi хочеться провести час з найкращим другом, якого вiн знае вже багато рокiв.
Поки давнi друзi закiнчували свiй робочий день, розпиваючи мiцнi напоi, Дарина спала сном немовляти. Їi розбудив старий запорожець, який з оглушливим ревом залишив подвiр’я. Вона прокинулася з сильним головним болем. За вiкном стемнiло. Їi трохи нудило, але органiзм дуже швидко впорався з неприемними позивами шлунка. Залишився тiльки легкий тиск у скронях. Дарина пiдвелася з лiжка i пiшла на кухню за шипучкою вiд спазмiв. Вона трохи пожалiла себе бiдну нещасну вголос, пiсля чого повернулася в лiжко. Лiки трохи послабили бiль, але легкий тиск у скронях не припинявся. Дарина намагалася вiдновити хронологiю денних подiй. Вона не могла згадати, яким чином опинилася вдома. В ii головi спливали уривками спогади: метро,??вона за кермом автомобiля, квартира, лiжко, глибокий сон. Дарина озирнулася. Поруч з лiжком валялася пiдiбрана на Хрещатику газета. Їй було незрозумiло, що ж таке вивело ii з ладу? Інформацiя про труп знайденоi дiвчини, ранковi подii з вiдiрваною рукою, а можливо все разом? Дарина iнодi читала кримiнальнi новини, але щоб так перейнятися – це сталося вперше. Їi батько працюе в правоохоронних органах. Вiн часто розповiдав пiд час застiль про самi гучнi подii. Дарина, сховавшись за диваном, полюбляла пiдслуховувати кривавi подробицi. Тому вразливою вона себе назвати не могла.
Дарина пiдняла газету з пiдлоги i знову перечитала статтю. Дивно, чому зараз розповiдь про знайдений труп не здавалася такою страшною, як це сталося вдень? Вона вiдкинула друковане видання убiк i вирiшила зателефонувати батьковi.
– Алло, – почула вона в слухавку рiдний голос.
– Привiт тато, як твоi справи? – весело запитала Дарина.
– Вiдмiнно, ось сидимо з Дмитром Родимовичем, трохи випиваемо. Згадуемо роки дружби та служби. Ти пам'ятаеш Дмитра Родимовича?
– Звичайно пам'ятаю. Передавай йому вiд мене привiт, – весело вiдповiла Дарина. – А як там кiно?
Питання вирвалося несподiвано. Вона вже пiсля усвiдомила, що задала його невчасно.
– Яке кiно? – здивувався Св’ятопятов.
– Яке ви вранцi знiмали, а потiм по новинах показували, – награно жартiвливо вiдповiла Дарина.
Полковник забарився. Вiн зовсiм забув, що вигадав iсторiю про зйомки фiльму.
– Та нормально, як би, – вiдповiв вiн. – А що?
– Нiчого, просто так запитала. Вирiшила перевiрити, обдурив ти мене чи нi, – весело зiзналася Дарина.
– Я? Обдурювати рiдну доньку? Нiколи! – обурився полковник.
– Гаразд, тато, досить мене оберiгати. Я вже не дитина. Так що там iз звiрячим вбивством? Знайшли того, хто це зробив?
– Та куди там! – на диво спокiйно вiдповiв Св’ятопятов. – У нас же тiльки рука лiва, а тiло не виявили. За вiдбитками нiчого немае, свiдкiв немае. Один тiльки дивак приходив сьогоднi. І того прогавили.
– Як це прогавили? – здивувалася Дарина.
– А ось так. Черговому догану. Прийшов хлопчина дивного вигляду i заявив, що знав вбиту. Що вiн ii друг або родич, я так i не зрозумiв. Це все одно не важливо. У нас навiть на камерах його обличчя немае. Встановили дороге обладнання, а толку вiд нього, як з козла молока!
Св’ятопятов вже трохи випив i став балакучим.
– Почекай, а як же вiн дiзнався взагалi про руку? – здивувалася Дарина.
– Напевно, так само як i ти. Вiд наших друзiв телевiзiйникiв! Що б iм грець! Всю контору на вуха пiдняли!
– І що, прямо ось так по руцi впiзнав свою родичку чи подружку? Тато, це ж смiшно.
Настала пауза. У всiй метушнi Св’ятопятов навiть не подумав про те, що дiйсно, як це хтось змiг впiзнати у вiдiрванiй руцi свого знайомого? Полковник не знайшов чим вiдповiсти. Все, що вiн змiг зробити пiсля слiв доньки, це голосно посопiти в слухавку. Дарина розсмiялася.
– Ну ви даете! Теж менi, сищики.
– Добре-добре. Теж менi, детектив. У понедiлок вiдбудуться збори по цiй справi там i розберемося. Як у тебе день пройшов? Чим займалася? – змiнив напрям розмови Св’ятопятов.
– Не погано. Прокинулася, прибралася на кухнi, погуляла по мiсту, потiм прийшла i задрiмала.
– Тааак, – простягнув полковник. – За такоi погоди треба на свiжому повiтрi час проводити, а не розслiдуваннями займатися в запорошених кабiнетах.
– Ой, до речi про розслiдування. Я не знаю чи важливо це, але менi сьогоднi випадково на очi потрапила стаття. У нiй йдеться про труп дiвчини знайдений вчора на набережнiй без руки, – не дала договорити батьковi Дарина.
Знову настала пауза.
– Донька, ось ти менi скажи, навiщо тебе весь час тягне щось читати чи дивитися про вбивства. Увiмкнула б краще комедiю.
– Так я ж не спецiально, воно все якось само собою вийшло. Спочатку вранцi про руку, а пiсля обiду про дiвчину без руки.
– А територiально де, не пам'ятаеш?
– На набережнiй, недалеко вiд Пiшохiдного мосту.
– Ага, добре, в понедiлок перевiрю. А тобi досить вже кримiнальнi новини читати. Подивися фiльм хороший.
– Я спробую, – з нiжнiстю в голосi вiдповiла Дарина, чмокнула в слухавку i закiнчила розмову.
Настрiй у неi трохи пiднявся. Якщо батько не хвилюеться, тодi все добре. Вона залiзла в холодильник за вiдерцем морозива. Залишок вечора пройшов без пригод, страшних сюжетiв i кримiнальних новин. Дарина подивилася двi комедii, кiлька серiй серiалу з абсурдним сюжетом, доiла морозиво, а потiм ще довго не могла заснути. Вона не переставала повертатися до думок про вбиту дiвчину i вiдiрвану руку. Дарина вiдчувала жах кожен раз, коли думала про подiю. Вона не вiрила в збiги, в ii життi таких не траплялося або вона просто не хотiла iх помiчати. Але сьогоднiшнiй день принiс двi неприемнi новини, якi можуть бути пов'язанi мiж собою. Але чому цi збiги вiдбулися саме з нею, а не з ii батьком, наприклад? Вiн же розслiдуе цю справу. Дарина катувала себе питаннями до ранку. Їй здалося, що почало свiтати, коли вона занурилася в свiт сновидiнь.
Уривками пролiтали калейдоскопи. Вулиця, потiм iнша, потiм наступна. Будинок, iнший будинок. Якесь незнайоме мiсто, дивнi люди. І так один за iншим змiнювався змiст снiв, а потiм чергування рiзко закiнчилося. З мороку вийшов худий чоловiк, одягнений в темно-фiолетову мантiю з широким капюшоном, яка повнiстю приховала його обличчя. Дарина крiзь морок робила спроби зазирнути в темну глибину, щоб розгледiти, хто ж завiтав до неi в сон. Але чим бiльше вона вдивлялася, тим сильнiше ставав морок. Незабаром залишився тiльки розпливчастий силует. На мить чоловiк пiдняв капюшон, свiтло блакитнi майже бiлi очi дивилися на неi. Вiдкрився рот i щось прошепотiв.
Дарина скочила з лiжка. Вона часто дихала, ii серце шалено калатало, жах паралiзував кiнцiвки. Що це було? Страшний сон?
– Що ж зi мною вiдбуваеться? – вимовила Дарина вголос, трохи вiддихавшись.
Їй стало не по собi. Жахи траплялися в ii нiчних мрiях, але таке привидiлося вперше. Дарина пройшлася по квартирi, випила води i вже збиралася увiмкнути телевiзор, але передумала. Досить з неi вчорашнiх збiгiв. Сьогоднi нiякого телебачення i друкованих видань.
Всю недiлю Дарина провела з матусею, яка прилетiла до Киева у невiдкладних справах на пару днiв. А ввечерi, забувши цiлком про суботнi подii, зустрiлася з друзями в барi, звiдки вже пiзно вночi повернулася додому.
Глава друга
Настав понедiлок. Крiзь чистi вiкна офiсу спекотно свiтило сонце. Воно потрапляло якраз на монiтор Дарини. Вона позiхнула, iй зовсiм не хотiлося працювати. У променях лiтали пiщинки пилу. Вони то пiднiмалися, то опускалися серед масивних полиць, завалених старими книгами i рукописами. Такий теплий весняне ранок. Здавалося б, свiт сповнений натхнення, а у Дарини в головi суцiльна каша. Їй треба вже починати готуватися до аукцiону. Спецiалiзацiя Дарини це рiдкiснi речi, такi, що не беруться оцiнювати iншi фахiвцi. Пристрасть до iсторii антикварiату у неi з'явилася ще в дитинствi. Даринi завжди було цiкаво знати, яке життя прожив той чи iнший предмет. Особливо ii захоплювали давнi знахiдки, з якими пов'язанi загадковi подii. Вона дуже любила мiстичнi iсторii та взагалi все, що стосувалося цього напрямку.
Дарина вiдкрила на комп'ютерi папку з фотографiями лотiв, якi пропонувалися на аукцiон. Вона почала не поспiшаючи перегортати зображення. Нiчого особливого або цiкавого на ii думку запропоновано не було. Дарина стала розподiляти по електронних папках фотографii з предметами антикварiату. Тi, за якими вона ранiше проводила оцiнку, переносила в одну. Іншi, якi тiльки вивчала, але не оцiнювала – в iншу. Залишалася третя папка. Вона призначалася для лотiв, якi зустрiлися Даринi вперше. Але знiмки нiчого особливого не пропонували. Велика частина товару давно рахувалася в базi i переходила з рук в руки. Дарина знову позiхнула.
– Що, нiчого цiкавого? – почула вона приемний, трохи дитячий голос за спиною.
Дарина закинула голову. У дверях з двома фiлiжанками кави стояв ii гарний друг i колега Максим. Пухкий, невисокого зросту хлопець двадцяти п'яти рокiв. Зi свiтло-русявою шевелюрою, стриженою пiд горщик. Вiн, так само як i Дарина, працював експертом з антикварiату. Його пристрастю були предмети часiв Великоi Вiтчизняноi вiйни. Максим простягнув каву подрузi i примостився поруч на стiлець.
– Як вихiднi? – з веселою ноткою в голосi запитав вiн.
– Як зебра: чорна смуга, бiла, чорна, бiла.
Максим посмiхнувся.
У цей момент в примiщення зайшов серйозного вигляду чоловiк рокiв сорока. Вiн зробив вигляд, що не побачив балакунiв i почав перебирати папки, якi у великiй кiлькостi лежали на одному iз письмових столiв.
– От блiн, зайшов, – пошепки промовив Максим i тiнню вислизнув з кабiнету.
За ним, з вiдiбраними паперами, вийшов чоловiк.
Незабаром Максим надiслав Даринi смайлик, вони ще перекинулися кiлькома фразами у вайберi, пiсля чого поринули кожен в свою роботу. Дарина передивилася сотнi заявок i ретельно розклала фотографii з описами по електронних папках. З усього потоку надiсланих лотiв найдовше вона розглядала золотий перстень з рубiном. На внутрiшнiй сторонi оправи можна було розгледiти частину напису «San». Це прикраса викликала у Дарини iнтерес, вона зробила запит на повний опис i миттево переключилася на наступне зображення.
Робочий понедiлок закiнчився спокiйно. Вечiр такого чудового дня Дарина вирiшила провести в кафе з друзями. Приемним сюрпризом стала жива музика, яка зазвичай бувае тiльки по вихiдних. Ось що означае, коли за поганим завжди слiдом iде щось хороше. Неприемнi подii вже трапилися, i того, що сталося, цiлком достатньо.
Але вечiр перестав бути добрим, коли Дарина пiд'iхала на автомобiлi до парковки бiля свого будинку. Там не знайшлося жодного вiльного мiсця, навiть ii постiйний п'ятачок зайняли старенькi «Жигулi». Охоронця в будцi не виявилося. Дарина хвилин п'ятнадцять провела в засiдцi з надiею, що вартiвник повернеться на свое робоче мiсце, а потiм розлютилася i нахабно залишила автомобiль у дворi вiдразу пiд вiкнами.
– Ну i що, що заборонено, – бурчала вона, пiднiмаючись в квартиру, – ну i що, що оштрафують. Нехай спробують, я такий скандал влаштую!
Дарина пiднiмалася по сходах, не перестаючи лаятись. Їi обурення, якi супроводжувалися нецензурною лексикою, перервав пухнастий клубочок, який згорнувся на килимку перед вхiдними дверима ii квартири. Як тiльки Дарина пiдiйшла, кiт пiдвiвся на лапки i голосно заурчав. Руда блакитноока принаднiсть тягнула свою мордочку до господинi квартири. Кошенятi на перший погляд було близько року. Дарина обожнювала котiв, проте не заводила домашню тварину, враховуючи який спосiб життя вона вела. Вдень робота – ввечерi тусовки. Але, зваживши всi за i проти, Дарина вiдкрила дверi, впускаючи кошлате чудо в квартиру.
– Будеш зватися Муською! – урочисто охрестила вона кота.
Той, як справжнiй господар, вiдразу побiг дослiджувати своi новi володiння. Муська бiгав по квартирi вiдкритого планування, потiм сказав: «мяу» i заснув прямо у центрi кiмнати. Дарина пильно спостерiгала за своiм новим спiвмешканцем, щоб той нiде не зазначив територiю, а коли Муська занурився у сон, переклала його на лiжко.
– Ласкаво прошу в мiй свiт, – тихенько прошепотiла вона на вухо кошенятi, нiбито вiн ii розумiв.
Далi Дарина без ентузiазму поробила домашнi справи, а пiсля заснула за переглядом чергового серiалу. Перший день тижня для неi пройшов спокiйно, а ось у ii батька понедiлок розпочався голосно.
З самого ранку йому телефонували з головного управлiння, цiкавились, яким чином могла просочитися iнформацiя по вбивству в ЗМІ i вимагали видати винних. Св’ятопятов вiдстояв пiдлеглих, а також свою позицiю щодо засобiв масовоi iнформацii. Йому довелося пообiцяти дорогий коньяк вищому керiвництву за розумiння ситуацii.
Пiсля важкоi розмови прийшов час проводити нервову нараду, на якiй кожен звiтував про виконану роботу за минулий тиждень. Бiльшiсть прийшли непiдготовленими, без конкретних теорiй або фактiв. Тiльки бiля обiду Св’ятопятов змiг виштовхнути зi свого кабiнету останнього доповiдача i видихнути.
Але через п'ять хвилин спокiйного вiдпочинку у дверi знову постукали. На цей раз його вiдвiдав Поленко, який не був присутнiй на загальних зборах.
– Ти де був? – стомлено запитав його полковник. – Мене тут мало не роздерли вранцi.
– Їздив дивитися тiло, яке знайшли без руки на набережнiй, – спокiйно вiдповiв судмедексперт.
– І як тiло?
– Розриви дуже схожi на краi нашоi вiдiрваноi руки. Можливо навiть, що це один стиль вбивства. Але наша рука не вiд того тiла. У нас вона лiва, а у трупа дiвчини вiдсутня права.
– Ой, не люблю я манiякiв. Якщо виявиться, що дiвчина втратила руку таким же чином, як i наша, означае, з’явився хробак якийсь в столицi, – скривився Св’ятопятов.
– А що у тебе цiкавого? Є iнформацiя вiд твоiх i моiх пiдлеглих? – перевiв розмову Поленко.
– Ой, нiчого конкретного. За вiдбитками нiчого не знайшли. Запити в лiкарнi нiчого не дали. У мiсцi розриву на тканинах виявили слабкi опiки вiд електричного струму i залишки блакитних ниток, iмовiрно вiд трикотажного одягу. Пiд нiгтями звичайна земля без домiшок, якi могли б вказати хоч на якусь певну територiю. Перстень iз справжнiм рубiном в золотiй оправi. Є гравiрування на iноземнiй мовi. До речi, маю припущення, що вiн антикварний. Чекаемо вiдповiдi експертiв з аукцiонного дому. Валерiя Анатолiiвна зробила запит по iсторii покупок. Сподiваюсь, такi були. Якщо перстень вiдноситься до предметiв антикварiату, тодi за кимось значився. Тодi ми зможемо знайти власника прикраси. Ось так по ниточцi по ниточцi спробуемо розкрити цю справу.
Св’ятопятов зробив паузу i потер чоло.
– Мда, не багато, – вiдповiв Дмитро Родимович. – До речi прошу зауважити, що вбита дiвчина на набережнiй була в синiй трикотажнiй сукнi. І iй, iмовiрно, вiд двадцяти двох до двадцяти п'яти рокiв. Треба думати, манiяк полюе за певними юними особами.
– Такий собi мисливець за блакитними сукнями? – пирхнув полковник. – Руки то навiщо вiдривати? Це як мiнiмум не логiчно.
– Манiяки… – замислено мовив судмедексперт.
Св’ятопятов з подивом подивився на свого друга. Поленко завжди вiдрiзнявся стриманим характером. Бурi емоцiй були йому не властивi, але в такий насичений день судмедексперт виглядав надто байдужим до всього, що вiдбувалося.
– А що iз загадковим вiдвiдувачем? – знову змiнив тему Дмитро Родимович.
– Та, теж нiчого. Обличчя не видно. Таких похмурих готов хоч греблю гати, зараз повилазять на пагорби бiля Десятинноi церкви. Будуть на стародавнiх могилах духiв викликати, – вiдповiв Св’ятопятов.
Дмитро Родимович розсмiявся.
– Мда, не густо. Можна спробувати заслати туди винних молодих бiйцiв. Нехай прогуляються, розпитають. Раптом, хтось, щось знае, – запропонував судмедексперт.
– Так, а що розпитувати? Чи знае хтось хлопця iз сальним волоссям одягненого в чорне? У нас навiть портрета немае.
– А черговий? Вiн що не може змалювати по пам'ятi? – здивувався Дмитро Родимович.
– Та хто там. Вiн же в iграшки грав своi, хто там що запам'ятовував! – вiдмахнувся Св’ятопятов.
– Добрий ти з ними занадто, – з докором промовив Поленко, – дозволяеш байдикувати ось тобi i результат.
Полковник глибоко зiтхнув, з сумом подивившись на спiврозмовника.
Задзвонив стацiонарний телефон. Поленко потиснув руку Олександру Миколайовичу та пiшов геть, залишивши полковника на самотi розбирати проблеми, що накопичилися.
Судмедексперт вийшов з вiддiлення. Його мучили питання. Вранцi вiн iхав на вивчення трупа, будучи впевненим, що рука виявиться частиною знайденого на набережнiй тiла. Де розбiжностi? Чому головоломка, яку так легко вирiшити не вирiшувалася? Чому рука не вiдповiдае тiлу вбитоi дiвчини? Зовнi всi подiбностi на обличчя: i волокна блакитних ниток, i колiр лаку на другiй руцi, i колiр шкiри – все збiгаеться зовнi, а ось анатомiчно вони не пiдходять одна одному. Звичайно, лак i сукня можуть бути результатом дiй манiяка. Вiн може самостiйно надавати однаковi образи своiм жертвам. Поленко зiщулився. Манiяки це дуже погано. Вiн вирiшив не думати про найгiршi припущення, а повернутися до пошуку стикувань. З глибоких роздумiв його витягнула дитина. Маленький хлопчик, який iшов за руку з бабусею, пiдвертав одну нiжку. А вона при кожному кроцi казала: «Денис, iди рiвненько, ставай ступнею прямо, тобi треба розробляти нiжку».
Еврика! Ось вона вiдповiдь! Поленко навiть пiдскочив на мiсцi. «А що, якщо рука все-таки вiд трупа дiвчини? Розтин показав, що вбита страждала рiдкiсною формою захворювання кiсток. Це вроджений недолiк, який вона могла адаптувати для своеi зручностi ще з дитинства. І вже в зрiлому вiцi вiдчувала себе комфортно, навiть не вiдвiдуючи лiкарiв».
Судмедексперт поiхав в морг. Вiн на ходу зателефонував Св’ятопятову, щоб подiлитися своею здогадкою. Полковник не зовсiм зрозумiв, чого вiд нього хотiв захеканий друг, але все ж дав розпорядження подати заявку на перевiрку збiгу ДНК. Йому довго довелося доводити необхiднiсть дорогоi процедури, але вiн з трiумфом повiсив трубку телефону i вiдразу ж повiдомив про свою перемогу Дмитру Родимовичу.
Судмедексперт, тим часом, наново переглянув всi записи i перевiрив деформацiю кiсток. Його теорiя майже пiдтвердилася. Залишалося тiльки дочекатися результатiв ДНК.
Насичений день закiнчувався. Св’ятопятов вирiшив, що о п'ятiй годинi вечора вже нiчого не трапиться, тому став збиратися додому. Несподiвано через вiкно вiн побачив як до дерева притулилася фiгура, одягнена в довгий чорний плащ. Блiде обличчя то визирало з-за товстого стовбура, то ховалося назад. Полковник сiв i обережно вийняв мобiльний телефон для спроби зробити знiмок. Поки вiн розбирався в налаштуваннях, фiгура зникла. Полковник ще раз подивився за вiкно. Загадкового хлопця видно не було. Св’ятопятов вилаявся.
Полковник зiбрав речi i вийшов на подвiр’я. Весна буянила усiма барвами життя. Всього три днi тепла, а нирки вже ось-ось випустять соковите листя. На газонах вилiзли першi пуп’янки кульбабок, а берiзка прикрасилась сережками. Св’ятопятов ще раз подивився убiк дерева, де йому привидiлося блiде обличчя. Дивного вiдвiдувача видно не було. Тiльки матусi з колясками i галаслива дiтвора заполонили всю паркову зону. Полковник ще кiлька хвилин спостерiгав, потiм повернувся до вiддiлення, поправив камеру над черговим i, з почуттям виконаного обов'язку, поiхав додому.
На наступний день, коли Св’ятопятов приiхав до вiддiлення, у нього в кабiнетi вже чекав щасливий Дмитро Родимович. Поленко схопився зi стiльця. Вiн мiцно обiйняв за плечi Св’ятопятова, та так, що той гикнув. На вiдмiну вiд свого друга полковник погано спав, тому всi ранковi нiжностi дратували його.
– Ось! – урочисто помахав стопкою паперiв перед носом Св’ятопятова судмедексперт.
– Ти, як нiби Нобелiвську премiю отримав, так радiеш. Я тебе давно таким не бачив, – сонно вимовив полковник.
– Ех ти, Сашко, – закричав Поленко, – я тобi таку новину принiс! Я правий! Я мав рацiю!! Розумiеш?
Полковник примружився.
– Ось дивись, це ДНК руки, а це ДНК трупа дiвчини. Вони iдентичнi!
Св’ятопятов нарештi почав вникати в усе що вiдбуваеться.
– Почекай, а як ти так швидко отримав данi? – здивувався полковник. – Зазвичай вони там вовтузяться тиждень, а тобi вже за нiч все зробили.
– Це все мiй шарм i чарiвнiсть, – з посмiшкою вiдповiв судмедексперт.
Полковник голосно розсмiявся.
– Ось тобi й маеш, нiколи не було такого, а тут раптом чарiвнiсть, – вiн продовжував давитися смiхом.
Поленко трохи образився, знову став спокiйним i сiв у крiсло.
Св’ятопятов зробив зусилля, щоб перестати смiятися.
– Ой, розсмiшив. Гаразд, розповiдай, – вже спокiйно запропонував полковник.
– Як я вже сказав, завдяки моему шарму, – цю фразу судмедексперт промовив з акцентом, карбуючи кожну лiтеру. – Так-так i не треба так ехидно посмiхатися. Я отримав вiдомостi необхiднi для розслiдування вбивства молодоi особи. У центрi дослiдження ДНК працюе моя студентка, я попросив ii прискорити процес, по можливостi, звичайно. І вона з поваги до свого викладача провела аналiзи ДНК пiсля робочоi змiни. Ось так.
Дмитро Родимович пишався своею роботою. Йому лестило, що саме вiн здогадався про природжений дефект. Св’ятопятов був трохи шокований таким поворотом подiй. Вiн ще не прокинувся i не розумiв.
– Гей, Олександр Миколайович, – гукнув його Дмитро Родимович, – повернiться в реальнiсть. Я розумiю, що моя новина вас приголомшила, але досить про себе мною захоплюватися.
Св’ятопятов скривив смiшну гримасу.
– Я, мабуть, чогось не розумiю, – почав мiркувати полковник. – Як тодi пояснити що наша рука лiва, а у трупа дiвчини вiдiрвана права?
– Розумiю твое замiшання, але я зараз все поясню. Що стосуеться правоi руки – це моя помилка, яку я допустив через неуважнiсть. Менi слiд було ретельнiше вивчити неправильно зрощенi кiстки. При найближчому розглядi можна зрозумiти, що суглоб на лiктi розташований в iншу сторону, нiж у звичайноi людини, а кiстка перекручена, що швидше вроджений дефект, нiж придбаний за життя. З усього вище сказаного випливае: у дiвчини кiстки правоi руки iдентичнi кiсткам лiвоi, але вона нею користувалася як правою. Можливо, звички з дитинства.
Св’ятопятов стиснув губи. Вiн нiчого не зрозумiв з розказаного йому Дмитром Родимовичем, але зiзнаватися своему друговi не наважився. Головне, вони знайшли тiло для своеi руки. Тепер розслiдування вийде на новий рiвень.
– Чесно кажучи, я трохи шокований такими фактами, але це величезний стрибок в розслiдуваннi. Що ж, Дмитро Родимович, змушений визнати ваш блискучий розум! – з радiсними нотками мовив Св’ятопятов.
Вони обидва розсмiялися. Настрiй полковника вiдразу покращився.
– Тодi, тепер ми будемо працювати спiльно з iншим вiддiленням, або взагалi передамо справу iм, – пiдсумував Св’ятопятов. – Необхiдно повiдомити про твое вiдкриття Валерii Анатолiiвнi.
– Тодi залишаю тебе, Олександре Миколайовичу, наодинцi, щоб ти мiг продумати подальший план дiй, а сам iду роботу працювати, – судмедексперт весело вклонився i, пританцьовуючи, вийшов з кабiнету.
Пiсля того, як Полекно залишив Св’ятопятова, полковник закурив цигарку. Вiн зателефонував спiвробiтникам, якi вели розслiдування по «вiдiрванiй руцi», повiдомив слiдчу про вiдкриття Дмитра Родимовича, а також зв'язався з вiддiленням, де було заведено справу вбитоi дiвчини. Св’ятопятов домовився про спiвпрацю. Там вже у всю монiторились дзвiнки, якi надходили до лiкарень i моргiв у зв'язку з загубленням людей. Минуло бiльше двох дiб, тепер за законом родичi могли звернутися в правоохороннi органи для пошуку зниклих. Також були задiянi регiональнi вiддiлення, тому що по Киеву жодне iз звернень не вiдповiдало опису загиблоi.
– Невже нiхто ii не шукае? – здивувався Св’ятопятов, який прибув до начальника вiддiлення, де мало вiдбуватися спiльне розслiдування. – Припустимо, вона сирота, але у неi ж були друзi i робота.
– Хто ii знае, – вiдповiв його колега, – на роботi у вiдпустцi, а друзiв справжнiх немае. Ось тобi i вся iсторiя.
– Якась сумна iсторiя, – вiдповiв Св’ятопятов.
– У трупiв не бувае веселих iсторiй, – пожартував начальник вiддiлення i сам же розреготався.
Св’ятопятов скривився, подякував за вiдкриту спiвпрацю, попросив тримати його в курсi i виiхав назад в своi робочi пенати. Поки полковник iхав до вiддiлення, йому зателефонувала донька, яка дуже суворо наказала iхати до неi на роботу. Дарина вимовила це з такою iнтонацiею, нiби ii взяли в заручники. Св’ятопятов рiзко повернув на заборонений знак i, на максимальнiй швидкостi, помчав убiк офiсу Дарини.
За кiлька годин до цього, ранок вiвторка у Дарини почався слиняво. Дiвчину розбудив шорсткий язик, який старанно облизував ii щоку. Вона вiдкрила очi i посмiхнулася. Над нею схилилася блакитноока волохата морда. Дарина почухала свого спiвмешканця за вушком, чмокнула в нiс i почала збиратися на роботу. Їй довелося ще зробити вилазку в найближчий магазин за котячою iжею, а головне, туалетним приладдям. Дарина дуже хвилювалася за те, щоб ii волохатий друг не наробив «мiн» по квартирi. Але Муська тримався до останнього. Не встигла Дарина насипати в котячий туалет пiску, як той вiдразу туди залiз i зробив всi своi маленькi i великi справи. Господиня щиро зрадiла такому щастю. На знак подяки за терпiння навалила iжi з горою в миску з намальованими рибками. Дарина ще раз почухала кота за вушком, зiбралася i поiхала на роботу.
Тут, як завжди, на неi чекав запорошений кабiнет, завалений купою рiзноi непотрiбноi макулатури. Бiльшу частину простору займав антикварiатний стiл з припаркованим до нього громiздким комп'ютерним крiслом. Єдиним сучасним предметом в кабiнетi був комп'ютер. Дарина вiдкрила вiкно з метою випроводити застояний пил, пiсля чого сiла у крiсло. Тiльки зараз вона звернула увагу, що на столi лежить незнайома для неi папка. З вечора вона нiчого не залишала. Їi хтось принiс, можливо, керiвник. А якщо це справа рук Венiамiна Тихоновича, тодi вiн знае про ii запiзнення.
– От, млiн, – тихенько промовила Дарина.
– Млинця б не було, якби ви, Дарина Олександрiвна, приходили вчасно на роботу.
Дарина розвернулася на крiслi. За спиною стояв ii суворий сорокарiчний керiвник, який був зовсiм не в дусi.
– Вибачте, Венiамiн Тихонович, я потрапила у великий затор, бiльше цього не трапиться, – щиро попросила вибачення Дарина.
– Ви менi не розповiдайте про останнiй раз, чув вже. Врахуйте, я закриваю очi на вашу не пунктуальнiсть тiльки тому, що ви цiнний працiвник. Але мое терпiння навiть до коштовного працiвника може вичерпатися.
Дарина нiчого не вiдповiла, тiльки зробила мученицький вираз обличчя.
– У вас на столi я залишив завдання, яке необхiдно зробити в першу чергу. Менi вже телефонували два рази з цього приводу, – суворо виголосив Венiамiн Тихонович.
– Так тiльки ж десята ранку, – здивувалася Дарина.
– Ось наступного разу ви i поясните, що тiльки десять ранку. Слiдча вiддала конверт ще вчора секретарю, але Нiна забула передати менi, – стримуючи емоцii, вимовив Венiамiн Тихонович, пiсля чого пiшов.
Дарина взяла папку в руки. Усерединi вона знайшла супровiдний лист. За завданням було потрiбно провести оцiнку персня, який проходив по кримiнальнiй справi. Дарина вийняла фотографii. Вiд побаченого, вона мало не втратила свiдомiсть. У неi все попливло перед очима, пальцi рук онiмiли, по тiлу пробiг холодок. Дарина не вперше проводить оцiнку антикварiату для правоохоронних органiв, але останнiм часом занадто багато збiгiв. Усерединi конверта лежав знiмок вiдiрваноi руки, тiеi самоi, про яку вона дiзналася з новин. Було потрiбно вивчити i оцiнити золотий перстень, який красувався на великому пальцi. Їi збентежило ще й те, що вона бачила цю прикрасу вчора серед надiсланих на оцiнку лотiв. Дарина почала активно перебирати всi вiдiбранi напередоднi фотографii.
– Так! Ось вона! – урочисто вимовила дiвчина сама до себе.
На одному зi знiмкiв, якi Дарина зазначила ранiше, як цiкавi, було зображення того самого перстня. Дiвчина набрала по мобiльному телефону свого керiвника, щоб поцiкавитися, де саме прикраса. Венiамiн Тихонович запропонував звернутися до секретаря, нагадавши, що це доказ, тому вивчати прикрасу варто вкрай обережно.
Вже через кiлька хвилин Дарина сидiла в тканих рукавицях з лупою в руках. Перед нею на бiлiй тканинi лежав той самий перстень, який було знято з пальця трупа i та сама фотографiя прикраси, яка прийшла по каталогу на оцiнку. Сумнiвiв не було – на знiмку i перед нею один i той самий предмет.
Перстень виглядав масивним. Камiнь переливався вiд яскраво-червоного до криваво-бордового, а коли на нього потрапив промiнчик весняного сонця, то вiн начебто розпалився зсередини, але миттево згас. Дарина подивилася крiзь велике овальне камiння на свiтло. Там всерединi, серед розсiяних граней, спостерiгалося безлiч темних вкраплень.
– Ага, – позначила себе Дарина, – камiнь натуральний, але не чистий, хоча досить великий.
Прикинувши на око, вона оцiнила його розмiри – пiвтора сантиметра на сантиметр. Золото без сумнiвiв високоi проби, швидше за все з домiшками мiдi, але як би Дарина не намагалася розглянути прикрасу, гравiювань проби вона так i не знайшла.
Якщо дослiдити хронiку маркування золотих виробiв, то можна знайти нотатки позначення пробами десь з 1300 року в Англii, а ще ранiше в Нiмеччинi. Це могло свiдчити про те, що перстень: або дуже якiсна пiдробка пiд стародавню прикрасу, або дуже цiнний предмет з багатовiковою iсторiею. А якщо взагалi цей ювелiрний вирiб було створено до нашоi ери? Фантазiя Дарини розiгралася. Їй дуже хотiлося, щоб цей аукцiонний лот виявився цiнним. Цiннiшим нiж другосортнi вази, монети або картини, якими заваленi всi полицi в сховищi.
Вона покрутила прикрасу i знову взяла лупу. Тепер свою увагу Дарина звернула на окантовку навколо дорогоцiнного каменю. Оправа складалася з сотнi найтонших ниток, переплетених в один вiзерунок. Робота виконана дуже тонко i ретельно. Навiть при сучасних технологiях такого ефекту досягти дуже складно, не кажучи вже про середнi вiки, а можливо, навiть бiльш раннiй перiод. Складалося враження, нiби кожну ниточку спочатку виплавили окремо, а потiм переплели у вiзерунок. Вони не були вирiзанi або злитi разом, вони виглядали як волосся, заплетене в зачiску. Тiльки з волоссям зрозумiлiше, воно створено природою. А тут цiлий вiзерунок тонких ниток, що походить iз гладкоi оправи, утворюючи неймовiрний рельеф навколо каменя значних розмiрiв. Ще одна деталь на прикрасi яку Дарина залишила наостанок, це напис на внутрiшнiй сторонi. Звичайне вибите гравiрування, трохи навiть грубо в порiвняннi з витонченою красою всього виробу.
«Sanguinem Corvus», – прочитала неголосно Дарина. – Хм, цiкаво.
Пiсля ретельного вивчення прикраси, вона припустила, що напис i перстень були зробленi рiзними майстрами. Ювелiрна прикраса виглядала витонченою, незважаючи на своi розмiри. Вона викликала захоплення, а ось напис, навпаки, був зроблений дуже шорстко. Дарина не могла згадати, в якiй краiнi так маркували свою власнiсть.
Для початку вона вирiшила перевести гравiювання. Дарина ввела в он-лайн перекладач два слова «Sanguinem Corvus». Один визначив англiйську мову, тому залишив без варiантiв перекладу, а iнший запропонував переклад з латинi, що означало «Кров ворона». Ставало дедалi цiкавiше. Проби немае, рiк визначити неможливо, стан прикраси iдеальний: нi подряпин, нi скобiв. І бонусом ще загадковий напис на латинi «Кров ворона». Якщо переклад саме такий, тодi це, швидше за все, назва персня. Але на прикрасах таких шорстких гравiювань з назвами нiколи не робили. Несподiвана рiдкiсть. Тому повертаемося в самий початок: або це дуже якiсна пiдробка пiд старовинну прикрасу, або досить цiнний предмет з багатовiковою iсторiею.
Дарина вiдкинулася в крiслi. Вона вирiшила вивчити електроннi документи, якi прийшли за ii запитом для вiдiбраного напередоднi знiмка з перснем. Там крiм прiзвища i року народження нiчого не знайшлося. «Макарова М.П. Тисяча дев'ятсот сорок другий р. н. (Покiйна)» i жирними лiтерами позначка знизу: «Обов'язкова експертиза лота». Такий запит означае, що перстень заповiдали або просто передали комусь вiд померлоi родички або подруги. І, якщо ця прикраса виявиться цiнною, то хтось стане дуже багатим. Тiльки ось хто? Даних заявника в листi не було.
– Дивно, – промовила Дарина. – Ким же воно тодi було вiдправлено на оцiнку i як потрапило на руку вбитоi?
– Вбитоi? – почула вона голос за спиною.
Дарина рiзко розвернулася, трохи не впавши з крiсла. У дверному отворi стояв ii друг i колега Максим.
– Ой, Максим, привiт. Це я сама iз собою розмовляю.
– Цiкаво, в твоему вiцi роздвоення особистостi? – весело запитав хлопець. – Чим займаешся?
– Та ось вивчаю доказ, – Дарина вказала на перстень.
– Ух ти, як цiкаво. І як справи у вивченнi?
– Та, особливо, нiяк. Описiв до неi немае, власником прикраси була лiтня жiнка Макарова М.П.,??яка померла. Хто така була Макарова i де жила незрозумiло. А перстень знайшли на руцi молодоi особи. Поле вiдправника в заявцi на оцiнку прикраси не заповнено. Проби немае, робота явно ручна, дуже тонка, зроблена майстерно. Рубiн справжнiй, величезний. Золото червоне, всерединi оправи напис на латинi «Кров ворона». Ранiше менi такi прикраси не траплялися. Роблю висновки з усього перерахованого вище. Або цей лот стане найдорожчим за всю iсторiю нашого аукцiонного дому, або це простий перстень, який можна буде здати всього лише як лом.
– Мда, сумно буде, якщо виявиться, що ця прикраса вийде за вартiстю брухту, а не як предмет колекцiонування, – замрiйливо вимовив Максим. – До речi, у мене родич працюе в правоохоронних органах. Я можу умовити його допомогти тобi в пошуку цiеi Макаровоi М.П… Якщо вона iснувала, то обов'язково е офiцiйнi записи ii мiсця прописки. За ними можна буде опитати сусiдiв i таким чином знайти родичiв, а також розкрити загадку персня. Хто i коли вiдправив його нам на оцiнку.
– Точно! – закричала Дарина. – Я можу провести власне розслiдування! Дiзнатися, ким була Макарова М.П., чи були у неi родичi. Можливо, убита дiвчина ii онучка або донька.
– Ти почекай, – заспокоiв ii Максим, – менi ще необхiдно поговорити з родичем.
– Та не треба тобi нi з ким говорити, – радiла Дарина. – У мене тато полковник полiцii. Я його попрошу запросити мене як фахiвця з антикварiату для участi в розслiдуваннi.
Максим трохи засмутився через свою непотрiбнiсть. Наостанок вiн запропонував пошукати iнформацiю по своiх записах перiоду Великоi Вiтчизняноi вiйни.
Дарина на радощах чмокнула свого друга в щоку. Максим почервонiв i пiшов з кабiнету, а вона негайно набрала номер телефону батька.
– Татусю, – майже iстерично вимовила Дарина. – Ти менi потрiбен дуже-дуже зараз на моiй роботi. Будь ласка, приiжджай без питань. Цiлую до зустрiчi.
На останньому «цiлую» Дарина вже прибрала телефон вiд вуха i натиснула скидання. Вона знала, що пiсля такоi розмови батьковi нiчого не залишиться, як прибiгти до безцiнноi доньки. Вона не любила манiпулювати улюбленим родичем, але iнодi обставини брали верх над ii чеснiстю.
Олександр Миколайович приiхав дуже швидко. Вiн захеканий, весь розпашiлий вбiг до кабiнету Дарини, за ним поспiшав Венiамiн Тихонович. Керiвник тримався стримано, але його хвилювання видавали вуха, якi стали яскраво червоного кольору.
– Що трапилось? – закричав Св’ятопятов.
– Ой, татусю! Пробач, будь ласка. Я тебе налякала? – невинно, по-дитячому вiдповiла Дарина. – Тут просто таке. Іди сюди, сiдай, я тобi покажу.
Дарина обережно провела батька по кабiнету i посадила в свое робоче крiсло. Олександр Миколайович глибоко дихав i тримався за серце. Дарина не придiлила уваги своему керiвнику, тому той тихенько пiшов.
– Тато, вибач, ти добре себе почуваеш? – ласкаво поцiкавилася Дарина.
– Як сказати. Я так швидко вiд автiвки до дверей вже давно не бiгав. До того ж ти змусила мене порушити кiлька правил дорожнього руху, а я, мiж iншим, представник закону. І взагалi, бiльше так нiколи не роби! Я думав з тобою щось трапилося!
– Вибач, ну будь ласка, – вибачилась Дарина.
– Гаразд, розповiдай, яка справа у тебе до мене.
Дарина присiла на край столу, витягнула перстень з конверта i почала розповiдати.
– Звiдки вiн у тебе? – здивувався Св’ятопятов.
– З вiддiлення надiслали на оцiнку, – пояснила Дарина. – Менi здаеться, я знайшла власника. Цей перстень прийшов до нас в перелiку лотiв, вiн рахувався за однiею бабусею, яка пiшла з цього свiту, Макаровою М.П… Ось, дивись на екран. Однак знайдено прикрасу на руцi молодоi особи. Я припускаю, що вбита дiвчина мае пряме вiдношення до Макаровоi М.П… Можливо донька, онучка або просто знайома. Знайдемо, хто така Макарова, знайдемо данi на власницю руки.
Дарина закiнчила свiй короткий монолог i благально подивилася на батька.
Той насупився, трохи подумав, потiм вимовив:
– Це хороша робота, ми спробуемо знайти родичiв цiеi Макаровоi. Шкода, що вона пiшла в iнший свiт. А що сама прикраса? Мае цiннiсть?
– Все надзвичайно загадково! – вигукнула Дарина. – Я не можу вiдповiсти точно про ii вартiсть, тому що не можу визначити вiк виробу. Менi потрiбно трохи часу для вивчення перстню. Я мрiю, щоб прикраса стала коштовним лотом на нашому аукцiонi.
– З приводу лота, не поспiшай. Це все ж таки доказ, – суворо вiдповiв Св’ятопятов. – А ось що стосуеться iнформацii, яку ти змогла знайти, то вона дiйсно дуже цiнна. Тепер у нас з'явилася важлива зачiпка. Завдяки Макаровiй ми зможемо просунутися в розслiдуваннi вперед, я сподiваюся. Розумниця, перешли менi висновки по електроннiй поштi, вiддам все слiдчiй.
Св’ятопятов вже мав намiр пiдвестися, але Дарина рiзко схопила його за руку. Полковник не втримався i плюхнувся назад у крiсло.
– Татко, будь ласка, можна я допоможу в цьому розслiдуваннi, – знову благально попросила Дарина.
– Не зрозумiв, – здивувався Св’ятопятов.
– Я дуже хочу дiзнатися iсторiю цiеi прикраси. Я ж iсторик, а тут загадка на загадцi. І вбивство i померла Макарова i сама прикраса дуже незвичайна. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…
– Так хто ж тобi заважае? Займайся. Он у тебе Інтернет i книжки рiзнi,– спокiйно вiдповiв полковник. – Вивчай собi на здоров'я.
– Нi ти не зрозумiв. Я хочу брати участь у розслiдуваннi. Я хочу мати доступ до цiеi прикраси i отримувати iнформацiю по ходу слiдства.
Св’ятопятов зi скрипом розсмiявся. Це було бiльше схоже на кашель, нiж на виплеск позитивних емоцiй.
– Дариночка, при всiй моiй любовi до тебе, я не можу дозволити вести цю справу разом з квалiфiкованими спiвробiтниками правоохоронних органiв. Це небезпечно i… – полковник не закiнчив речення.
– Так, але я можу виступати в якостi консультанта з антикварноi речi, яка причетна до вбивства. А раптом це все через цей перстень?
Св’ятопятов замислився. Йому чомусь згадався таемничий гiсть, який приходив до вiддiлку, щоб впiзнати вiдiрвану руку. Так от значить, як вiн змiг визначити, кому належить вiдокремлена частина тiла. По персню!
– Добре, – твердо вiдповiв полковник. – Я завтра напишу офiцiйний запит твоему керiвнику про те, що ти запрошена консультантом в розслiдуваннi у справi вбитоi дiвчини.
– Сьогоднi! – радiсно вигукнула Дарина.
– Що сьогоднi? – не зрозумiв полковник.
– Сьогоднi напишеш запит моему керiвнику, що я офiцiйно стаю консультантом в справi вбитоi дiвчини.
Св’ятопятов глибоко зiтхнув.
– Добре, сьогоднi.
– Так! Я знала! – вигукнула Дарина i мiцно поцiлувала батька в щоку.
Полковник ще раз зiтхнув i поiхав писати офiцiйного листа.
Дарина не могла повiрити, що iй вдалося вмовити батька. Вона сподiвалася, ii знання в областi антикварiату зможуть допомогти в розслiдуваннi. Дарина ще довго сидiла в Інтернетi в пошуках вiдповiдей на своi питання. Можливо, перстень не принесе багатство аукцiонному дому, але щось в ньому е таемниче, навiть мiстичне. Дарина поклала опис завдання i прикрасу в конверт. Потiм набрала в Інтернет пошуку: «перстень кров ворона». Перше, що випало на сторiнцi, це книга «Кров ворона». Далi статтi про воронiв i знову книга, книга, книга. Дарина ще трохи пограла словами, але ii спроби нi до чого результативного не привели.
Вже стемнiло, коли вона вибралася зi свого офiсу на вулицю. Пахло весною. Прогрiте повiтря ще огортало своiм оксамитом, хоча вже вiдчувався наступ прохолодноi ночi. Мiсто жило своiм життям. Яскравi вогнi кафе вабили приеднатися до хмiльного хороводу теплого вечора. Але, незважаючи на численнi смс i дзвiнки друзiв, Дарина просто хотiла трохи постояти на мiсцi, а потiм сiсти в автомобiль i поiхати додому до свого нового спiвмешканця. Тим бiльше, доказ довелося взяти iз собою, тому що особистого сейфа у Дарини в кабiнетi не було, а секретар давно пiшла. Але, насправдi, iй просто не хотiлося розлучатися з перснем. На секунду Дарина побажала, щоб це прикраса виявилася простою дрiбничкою, яку потiм вона зможе випросити у свого батька. Їi навiть не збентежило те, що ще кiлька днiв тому перстень прикрашав великий палець особи, яка залишила цей свiт. Дарина мiцнiше притиснула конверт до себе i попрямувала до автомобiля.
Через двадцять хвилин вона вже вiдкривала дверi своеi квартири, де ii сонно зустрiчав маленький пухнастик. Муська позiхнувши, пiдбiг муркотiти до господинi.
– Ти мiй нiжний звiр, – погладила Дарина свого вихованця. – Скучив? Я теж скучила. Зараз буду тебе годувати.
Дарина зняла пальто, кинула торбину на тумбочку, а поруч поклала конверт. Вимила руки i вiдразу попрямувала на кухню. Насамперед погодувала вихованця, а пiсля зазирнула в холодильник.
– Ось так, Муська, твоеi iжi завались, а у мене миша повiсилася, – прокоментувала Дарина вмiст порожнiх полиць. – Переходжу на котячий корм.
Муська начебто зрозумiв, про що сказала його господиня, тому вiдiрвав мордочку вiд миски i невдоволено нявкнув.
– Гаразд-гаразд, зараз що-небудь замовлю.
Дарина, недовго вагаючись, набрала телефон своеi улюбленоi закусочноi. Вона замовила пiцу асортi.
– Ех, Муська, будемо з тобою товстiти. Муська!
Поки Дарина спiлкувалася з оператором закусочноi, вихованець закiнчив трапезу i вирiшив зайняти себе корисною справою. Дарина застала свого улюбленця, коли той, забравшись на тумбочку, стягнув конверт з доказом i вже до половини його розлущив.
– Муська! – повторила вона. – Ти що робиш?! Фу! Зупинись!
Вона намагалася витягнути залишки вмiсту конверта з чiпких лап свого домашнього вихованця. Вийшло це не вiдразу, тому вiд фотографiй i супровiдного листа залишилися тiльки шмаття.
– Подякуй, що перстень мiцний, а то довелося б тебе здавати як доказ, – Дарина в пiдтвердження мiцностi пiдсунула йому пiд нiс прикрасу.
Кiт сiв на заднi лапи i, не вiдриваючи погляду, дивився на перстень розширеними зiницями.
– Ти чого як загiпнотизований? – здивувалась Дарина. – Хм, може коти дiйсно бачать духiв померлих? Ех, ось вмiв би ти балакати, ми б iз тобою справу розкрили. Поспiлкувався б з духом i сказав менi, хто вбив бiдолашну.
Дарина заховала перстень в скриньку, а пiсля взяла на руки кота. Вона пройшла в кiмнату, вмостилася на диванi i не помiтила коли занурилася в сон.
Їй снився барвистий луг, що перетiкае в нескiнченнi пагорби. Соковитий зелений килим з одного боку межував з хвойним лiсом, а весь iнший простiр до горизонту розкинувся рiзнобарвним орнаментом квiткового королiвства. Ідеально кругле озеро вiдсвiчувало рiвний спокiй неба. Нi хмар, нi плямочки. Рiвна чиста поверхня. Свiт оточив Дарину своею життевою енергiею. Вiн проникав крiзь шкiру, змушуючи дихати всiм тiлом. Їй стало дуже легко i вiльно. Складалося враження, що вона ось-ось злетить. Але гуркiт у дверi i крик кур’ера пiци змусив ii прокинутись.
Дарина схопилася з лiжка. Їй здалося, що вона бiжить, не торкаючись пiдлоги. Неначе вiдчуття зi сну перенеслося в реальнiсть. У першi секунди Дарина нiби вiдчула, що сон ще не закiнчився, але гучний крик кур'ера допомiг повернутися в бадьорий стан.
– Чи е хто вдома? Вiдкривайте! – кричав на весь коридор постачальник пiци.
Дарина вiдкрила дверi.
– Ви навiщо так кричите? – звернулася вона до молодоi людини. – Весь будинок на вуха пiднiмете.
– Ви вже вибачте, я хвилин п'ять дзвоню, але нiхто не вiдкривае, а везти пiцу назад якось не хочеться, та ще й платити за неi потiм.
– Вибачте, я заснула, от грошi. Залишок заберiть собi.
– Ого, це багато для чайових.
– Це за очiкування.
– Спасибi, смачного, – вiдповiв задоволений своею виручкою кур'ер.
Вiн щось ще говорив, але Дарина вже зачинила дверi. Вона почала на ходу виймати соковиту, гарячу пiцу. Дарина жадiбно ковтала величезнi шматки, майже не пережовуючи. Звiдки раптом з'явився такий апетит, вона не розумiла, але дуже хотiлося з'iсти все вiдразу. Тiльки коли залишилася половина пiци дiвчина глибоко зiтхнула i вiдклала коробку.
– Ось це я розумiю: наiлася, так наiлася, – промовила Дарина сама собi, а пiсля паузи звернулася до кота.
– Бачиш, Муська, що стаеться, коли не встигаеш поiсти на роботi, а вдома конем грай.
Дарина поклала кота поруч iз собою на диван. Вона занурилася в легкий ситий стан дрiмоти пiд задоволене муркотiння вихованця i звуки з телевiзора. Їй було все одно, що дивитися. Вона просто ввiмкнула перший-лiпший телеканал, а через якийсь час знову заснула.
Їi розбудив дзвiнок по мобiльному телефону. Дарина не вiдразу зрозумiла що вiдбуваеться. Голова трохи болiла як пiсля похмiлля. Вона спала на диванi одягнена, подушкою служила коробка вiд пiци. Поруч лежав кiт, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина пiдскочила в пошуках телефону. Телефонував батько.
– Так тато, привiт, – сонно вiдповiла вона на дзвiнок.
– Як там мiй консультант поживае? – ласкаво запитав Св’ятопятов.
– Вiдмiнно, ще пiв годинки i я буду готова до подвигiв, – позiхнула Дарина.
– Якi пiв годинки? Ти що спиш ще? Перша година, а на роботу тобi не треба хiба iти? – обурився полковник.
– Як перша година? – здивувалася Дарина. Вона схопила маленький годинник з журнального столика. Стрiлки показували п'ятнадцять хвилин на другу. Їй нiчого не залишалося, як поспiхом попрощатися з батьком i максимально швидко зiбратися на роботу.
– О нi! Керiвник мене вб'е! – викрикнула вона, подивившись на телефон. Нiяких викликiв НЕ висвiтилося. Це було дивно. Вчора Венiамiн Тихонович зробив iй зауваження з погрозами звiльнити, а сьогоднi о першiй годинi дня вiд нього немае жодного дзвiнка.
– Ой, напевно, я вже звiльнена! – знову вигукнула Дарина i…
…звалилася з дивана.
– Що це? – не зрозумiла вона. – Сон?
За вiкном були сутiнки. Дарина потягнулася до свого мобiльного телефону. 6:00 Ранок, ще тiльки ранок.
– Здаеться, я божеволiю, – тихенько промовила вона.
Голова трохи болiла, як пiсля похмiлля. Дарина сидiла бiля дивана, з коробки пiци, що була iй подушкою, вивалилися залишки шматкiв прямо на пiдлогу. Кiт лежав поруч, спостерiгаючи за своею господинею.
Дарина струснула головою. Треба ж було такому наснитися. Вона залiзла назад на диван, забравши кота в оберемок. Тiло знову огорнула дрiмота. Разом з нею звiдкись з'явилися тривога i острах.
– Нi, – несподiвано вимовила Дарина, налякавши Муську. – Треба вставати, дуже вже все реалiстично. І я знову розмовляю сама iз собою. Необхiдно з цим закiнчувати.
Дарина пiдвелася з дивана, на кухнi зробила кави, погодувала кота i стала збиратися на роботу. Пiсля тривожноi ночi думки огортав туман. За вiкном тiльки-тiльки прокидалося мiсто. До початку робочого дня залишалося ще двi години, але в квартирi Дарина перебувати не хотiла. Дуже боялася заснути, а потiм прокинутися на початку другоi години дня. Тому вже близько восьмоi ранку Дарина iхала убiк свого офiсу. Навколо пахло весною. Ранок радував своiми нiжними промiнчиками сонця. Дерева вкрилися соковитими нирками з першими пелюстками квiточок. Всього тиждень тепла, а холодне, похмуре пiсля зими мiсто вже ожило. Сiрi хмари змiнилися блакитним небом i лагiдним сонцем, бруд сховався пiд молодою травою, а дерева розпушили своi крони, заступивши ними старi потрiсканi будинки.
Дарина трохи заспокоiлася. Залишки тривожних думок захопив теплий вiтерець, який прокрався крiзь вiдкрите вiкно автомобiля. Тепер iй здавався смiшним ранковий стан i ранiшнiй виiзд на роботу. Але, тим не менше, повертатися додому не хотiлося. Вона пiд'iхала до будiвлi робочого офiсу. Там навколо парадного входу стояли автомобiлi охоронноi фiрми i полiцii. Дарина залишила автомобiль бiля тротуару i побiгла убiк будiвлi. Їй перегородив шлях високий чоловiк у полiцейськiй формi.
– Дiвчина, туди не можна, – голосно промовив вiн.
– Я тут працюю! – тривожно вiдповiла Дарина.
– У вас е пропуск? – запитав той же чоловiк.
– Який пропуск, у нас немае таких документiв. Венiамiн Тихонович! – закричала Дарина своему керiвнику, який вийшов з парадного входу.
– Венiамiн Тихонович! – повторила вона.
Керiвник ii побачив i махнув рукою.
– Пропустiть, – сказала Дарина, вiдсунувши полiцейського убiк.
– Венiамiн Тихонович! – звернулася вона до свого керiвника. – Що трапилося?
Венiамiн Тихонович виглядав трохи розгубленим. Дарина вперше бачила його таким. Скуйовджене рiдке волосся, пом'ятий пiджак, змучений вигляд.
– Нас намагалися пограбувати, – спокiйно вiдповiв вiн i потер скроню.
– Та ви що? Як це? – здивувалася Дарина.
– Так, вже з четвертоi ранку тут перебуваю. Спрацювала сигналiзацiя вночi. Розкрили дверi. Поки приiхали охоронцi, зловмисники встигли перерити деякi шухляди в кабiнетах. Добре, що до сховища цiнних лотiв не дiсталися.
– Як жахливо. Вкрали що-небудь? – розхвилювалася Дарина.
– Начебто нi, але точно буду знати, пiсля звiрки опису з тими предметами, якi у нас були в наявностi. До речi, ви перстень вчора вiддали секретарю?
– Нi, але я його забрала iз собою.
– Це добре. Я дуже хвилювався, що ми втратили доказ. Стiльки справ тепер розбирати, а так би ще по вiддiленнях довелося iздити, пояснювальнi листи писати.
Венiамiн Тихонович зiщулився i рiзко змiнив тему розмови.
– А що ви тут так рано робите, Дарина Олександрiвна? Для вас поява в такий час на робочому мiсцi не властива.
– Вирiшила приiхати ранiше, я ж виступаю з сьогоднiшнього дня в якостi консультанта в справi вбитоi дiвчини, – Дарина вирiшила не вдаватися в подробицi всього пережитого вранцi.
– Та ви що? – здивувався ii керiвник, – а чому я про це нiчого не знаю?
– Це рiшення було прийнято тiльки вчора, сьогоднi отримаете офiцiйного листа, – пояснила Дарина.
– Що ж, в такому разi вiдпускаю вас на сьогоднiшнiй день. Все одно полiцiя нiкого крiм мене не пускатиме в офiс до з'ясування обставин нiчного злому. Так що iдьте, консультуйте, а я розберуся iз пограбуванням, – дозволив керiвник.
Венiамiн Тихонович ледве помiтно зiтхнув. Вiн дав ще деякi вiдповiдi полiцейським, а пiсля попрямував всередину офiсу.
Дарина повернулася до автомобiля. Їй не було сенсу iхати додому, тому вона розгорнула автомобiль убiк вiддiлення, де працював ii батько. По дорозi не змогла втриматися, щоб не заiхати до Макдональдса, там iз задоволенням з'iла два ароматних маффiна, запивши iх чашкою латте. Коли зi снiданком було покiнчено, Дарина вирушила виконувати обов'язки почесного консультанта в кримiнальному розслiдуваннi.
– Доброго ранку, – привiталася вона з черговим на прохiднiй. – Я до полковника Св’ятопятова Олександра Миколайовича.
Черговий, не вiдриваючи погляду вiд свого телефону, протиснув у вiконце журнал для вiдвiдувачiв.
– Поставте пiдпис, будь ласка, – попросив молодий чоловiк.
Дарина посмiхнулася, написала прiзвище та поставила пiдпис. Сусiднi дверi клацнули. Вона спокiйно пройшла по коридору до кабiнету з табличкою «Св’ятопятов Олександр Миколайович».
– Стук-стук, – сказала вона, заглядаючи всередину.
– О, а ось i наш консультант, – зрадiв полковник. – Проходь, буду вас знайомити.
У Св’ятопятова в кабiнетi вже перебувала молода слiдча Валерiя Анатолiiвна. Олександр Миколайович представив напарниць одну однiй. З першого погляду Дарина дуже сподобалася Лерi. А Дарина, в свою чергу, зрадiла, що з нею буде працювати молода дiвчина, а не як вона собi уявляла, сувора панi рокiв сорока з орлиним поглядом i мужицькими манерами.
Коли полковник закiнчив напутню мову, Валерiя забрала Дарину до себе в кабiнет, щоб ознайомити з iнформацiею, отриманою в ходi розслiдування. Дарина вдихнула запах пилу. Їi пильне око оцiнило робоче мiсце ii майбутньоi напарницi. Крихiтна, витягнута кiмната з вузьким вiкном. По обидва боки вiд дверей масивнi шафи, заваленi тоннами паперiв. Пiд вiкном мiнiатюрний стiл радянських часiв з двома стiльцями. Дарина помiтила схожiсть мiж своiм кабiнетом i кабiнетом слiдчоi. У неi також весь простiр пiд стiнами заставлений полицями, заповненими книгами i паперами. Рiзниця тiльки в тому, що меблi у Дарини старовиннi з натяком на дорожнечу i в кабiнетi щоранку прибирае прибиральниця. Хоча пил все одно встигае накопичуватися з неймовiрною швидкiстю.
– Ось опис по цiй справi, – Лера передала напарницi худенький швидкозшивач.
В папцi лежали фотографii вiдiрваноi руки, якi Дарина вже бачила i ще знiмки вбитоi дiвчини в блакитнiй трикотажнiй сукнi.
– Це що за фотознiмки? – звернулася вона до слiдчоi.
– А це власниця вiдiрваноi руки.
– Дiйсно? Це означае, ви знаете, кому належав перстень? – радiсно запитала Дарина.
– Нi, на жаль поки не знаемо. Бiля трупа не було виявлено документiв. На набережнiй нiхто ii не впiзнав. У лiкарнi i в морги заявки або дзвiнки, якi могли б пiдiйти по опису нашоi жертви, не надходили. Так що чекаемо. Я сподiвалася, ми зможемо по персню з'ясувати iнформацiю про вбиту. Прикраса, судячи з усього, коштовна. Такi прикраси в клуби i на дискотеки не одягають. Дмитро Родимович взагалi припустив, що це колекцiйний перстень, тому попросив передати його на оцiнку в аукцiонний дiм. А там, я так розумiю, вiн потрапив до тебе. Цiкавий збiг, правда?
– Не вiрю я у збiги, – вiдповiла Дарина, а пiсля паузи запитала. – Руку знайшли не бiля тiла, вiрно? Труп знаходився на деякiй вiдстанi вiд руки?
– А ти звiдки знаеш, що вони в рiзних мiсцях були? – здивувалася Лера. – Невже Олександр Миколайович розповiв закриту iнформацiю?
– Нi, прочитала в газетi, – вiдмахнулася Дарина. – Швидше, це я йому першою розповiла про труп на набережнiй.
Лера усмiхнулася.
– Абсолютно вiрно. Рука знайшлася на Подолi, а тiло на набережнiй там, де е спуски до води. Труп виявили мiсцевi рибалки. Тепер ламаемо голову, як i навiщо рука втекла вiд тiла, – Лера посмiхнулась вiд власного жарту.
Їй здалася смiшною власна фантазiя. Дарина трохи сiпнулася вiд такого гумористичного вiдступу, але для пристойностi теж захихотiла. Вона у вiддiленнi полiцii з дiвчиною, яка в своi тридцять рокiв бачила бiльше трупiв, нiж Дарина в детективних фiльмах.
– Так, що з приводу персня? – поцiкавилася слiдчий у напарницi.
Настав час експерту розповiсти про своi спостереження.
– Якщо розглядати перстень як просту прикрасу, то за вартiстю вiн може перевищити одну тисячу доларiв. Значимiсть виробу за цiною антикварiату поки не скажу, тому що не можу визначити вiк прикраси. Але у мене е дещо цiкаве для розслiдування. Цей же самий перстень незадовго до подii потрапив в перелiк для оцiнки в наше бюро. І належав вiн якоiсь Макаровiй М.П. 1942-го року народження. На жаль, бабуся померла, не залишивши нiяких записiв про себе. У графi заявника також порожньо. Інформацii не багато, але я думаю, варто почати з пошукiв покiйноi.
– Ого, та це цiлий скарб для розслiдування. Менi Олександр Миколайович казав про приемний сюрприз. Тепер у нас з'явилася маленька зачiпка. Я пiду дам розпорядження, щоб нам знайшли всiх Макарових М.П. 1942-го року, а ти поки почитай папери по справi. Там, до речi, i по персню е укладення наших фахiвцiв. Можливо, тобi знадобиться.
Дарина перебрала верхнi листи в папцi. Майже в самому низу лежав висновок експерта по прикрасi.
«Золотий перстень з натуральним рубiном.
Вага виробу 17,8 грам.
Ширина площадки 17,5 мм.
Висота 11,5 мм.
Розмiр 20.
Маркувань на прикрасi не виявлено. За експертизою золото 750 проби. При розглядi в мiкроскоп можна побачити, що в ньому присутнi прожилки органiчноi речовини за своiм складом схожоi на застиглу кров птицi. Робота тонка, дуже точна.
Ювелiрнi характеристики вставки:
Ruby (Natural) з чорними i коричневими вкрапленнями.
Розмiр: 15 х 12 мм.
Форма: маркiз
Група обробки: Б
Колiр: Top Blood Red (уо-Кр.8/3)
Особливi прикмети:
На внутрiшнiй сторонi оправи е грубо вибитий напис «Sanguinem Corvus». (Необхiдно вiдправити на експертизу лiнгвiстам i фахiвцям з предметiв антикварiату)».
– Ну що? Знайшла щось цiкаве? – поцiкавилася Лера, яка повернулася в кабiнет.
– Не дуже. Єдиним вiдкриттям для мене стали прожилки, схожi за своею структурою на кров птицi. Це дуже дивно. Звiдки в складi золотоi оправи кров птицi? Якби людини, то я б пояснила це тим, що майстер порiзався пiд час виготовлення, таким чином, частки його кровi потрапили в сплав. Але ж не птаха. Дарина вийняла з сумки коробочку, в яку дуже ретельно запакувала перстень. Вона ще раз його розглянула.
– Так, це досить незвичайний висновок експертизи. Цiкаво, а як перекладаеться цей напис? – поцiкавилася слiдчий.
– «Кров ворона». Це латинь, – вiдповiла Дарина, продовжуючи крутити в руках перстень.
– Кров ворона? – вимовила Лера. – Тодi, можливо, в цьому гравiруваннi криеться розгадка кривавих вкраплень? Що якщо при виготовленнi прикраси туди спецiально додали кров ворона?
Дарина округлила очi вiд подиву. Лера продовжила.
– Що якщо це окультний предмет? І вбивство дiвчини пов'язане з якимось обрядом? Не дарма ми знайшли ii частинами при досить загадкових обставинах.
Слова напарницi ввели Дарину в ступор. Незручну паузу перервав дзвiнок стацiонарного телефону. Лера вiдповiла.
Поки слiдча спiлкувалася по телефону, Дарина розглядала iншi папери в папцi. Деякi зi знiмкiв вона вже бачила. Наприклад, руку, яка завела в глухий кут з самого початку процес розслiдування. Але Дарина не знала про дефект кiсток. Це стало для неi вiдкриттям.
Валерiя закiнчила телефонну розмову i тепер сидiла за столом, щось уважно вивчаючи в комп'ютерi.
– Як цiкаво, – вимовила слiдча. – Тут у нас розгортаеться дуже цiкава iсторiя. Поки що едина Макарова Марiя Петрiвна, яка вiдповiдае нашому опису, померла три тижнi тому, похована на киiвському кладовищi. Проживала Макарова в досить непоганому районi, центр Киева. Мабуть, заможна дама була. ОСЬ, – зробила Лера акцент, – вона у нас виявилася в базi за пiдозрою на вбивство.
– Що? Бабулька-кiлер? – не дала договорити слiдчiй Дарина.
– Нi звичайно. Була пiдозра, що вона померла не своею смертю. Їi сусiдка подала в полiцiю заяву. Але за документами констатацiя факту смертi вiд зупинки серця. Ось так. Як коло стягуеться, але нiяк не може з'еднатися.
Дарину знову смикнуло. Вона не завжди розумiла висловлювання i жарти батька, а тепер це повторювалося з Лерою.
– Якi подальшi дii? – поцiкавилася Дарина.
– Поiдемо спiлкуватися iз сусiдкою Макаровоi Марii Петрiвни. Досить припадати пилом в кабiнетi, геть на вулицю в весну!
Дарина зиркнула на свою спiврозмовницю.
– Пiднiмайся-пiднiмайся, поiхали, вистачить сидiти, – повторила Лера.
Вже через тридцять хвилин напарницi стояли перед масивними дверима сусiдки Макаровоi Марii Петрiвни. Лера натиснула дзвiнок.
– Хто там? – почули вони лiтнiй жiночий голос.
– Вiтаю, – офiцiйно вiдповiла Лера. – Ми з полiцii. Нам необхiдно поговорити по справi вашоi сусiдки.
– Марiйка померла вже як тижнi три тому, а то i бiльше. Їi вже й поховали. Яка може бути справа? Ідiть геть! А то я справжню полiцiю викликаю, – обурилася господиня квартири.
– Ось так завжди, – зiтхнула Лера.
Слiдча полiзла в сумочку за своiм посвiдченням. Вона розкрила корочку навпроти вiчка.
– Ми дiйсно з полiцii. Прiзвище вашоi сусiдки фiгуруе в iншiй справi. Нам необхiдно з вами поговорити, – спокiйно вiдповiла Лера.
Минуло близько хвилини, перш нiж замок в дверях клацнув. Господиня висунулася до незваних гостей. Низенького зросту костлявенька бабця, через давне пенсне на носi, розглядала своiх вiдвiдувачок.
– Покажiть ще раз свое посвiдчення, будь ласка, – попросила вона у Лери.
Та негайно простягла його прямо в руки лiтньоi жiнки. Господиня квартири уважно прочитала всi регалii, а потiм подивилася на слiдчу.
– Проходьте, будь ласка, але роззуйтесь в коридорi. Я тiльки пiдлогу помила, – невдоволено кинула вона дiвчатам, залишаючи iх в передпокоi квартири на самотi.
– І дверi не забудьте закрити на засув, – крикнула бабця вже з кiмнати.
Дарина i Лера зайшли в передпокiй. У квартирi стояв трохи затхлий запах, як у багатьох оселях лiтнiх людей. Пахло старим милом i пилом. Мiж дверима по периметру стiн, акуратно, але у великiй кiлькостi лежали рiзнi речi. Книги перев'язанi мотузками i стрiчками, пожовклi газети, стопка якихось брошур. Вся макулатура покрилася великим шаром пилу.
Дарина жадiбно вдивлялася крiзь сiру масу мiльйонiв пилинок в корiнцi книг i заголовки газет. Потяг до старовинних речей виявлявся завжди, коли в поле зору потрапляли будь-якi предмети, якi несуть свою iсторiю. Але тут жодних вiдкриттiв, на свiй жаль, вона не зробила.
Дiвчата пройшли в едину, але дуже простору кiмнату. Високi стелi створювали обсяг, але простiр здавлювався величезною кiлькiстю меблiв, розташованих в кiмнатi. Пiд величезним вiкном стояв масивний дубовий стiл, накритий вiзерунковою скатертиною, два такого ж страхiтливого вигляду табурета чомусь знаходилися по центру кiмнати. Одну зi стiн пiдпирав пошарпаний диван з комодом, а бiля iншого розтягнулося вузьке лiжко з шухлядою.
– Сiдайте, – суворо мовила господиня квартири i вказала на два табурети.
Дарина здогадалася, що лiтня жiнка навмисно виставила цi предмети iнтер'еру на центр кiмнати. Прямо, як на допитах. Їй стало не по собi, але вона не наважилася чинити опiр, тому слухняно присiла на табурет. Лера залишилася стояти.
Судячи з виразу обличчя i тону лiтньоi панi, iй не сподобалася непокора Валерii, але вона не стала акцентувати на цьому своеi уваги, а вiдразу почала допит:
– Отже, що привело вас сюди, молодi дiвчата?
– Для початку, пропоную познайомитися. Мое iм’я Валерiя Анатолiiвна, а це моя напарниця Дарина Олександрiвна. Ми розслiдуемо вбивство однiеi особи i по ходу розслiдування у нас з'явилися докази, якi якимось чином пов'язанi з вашою сусiдкою Макаровою Марiею Петрiвною. Саме тому у нас е ряд питань, на якi, можливо, ви зможете дати нам вiдповiдi, – дуже серйозно заявила слiдчий. – Розкажiть про свою сусiдку. Ким вона була, чи е родичi? І головне питання, чому ви вирiшили, що ii вбили? – несподiвано Лера змiнила офiцiйний тон на м'який тембр.
Лiтня жiнка трохи забарилася.
– Про вбивство це я так, не подумавши заяву написала. Злякалася за себе. А як доктор висновок зробив, що вiд зупинки серця померла моя подруга, так я i заспокоiлася. Так що в голову не берiть, – дуже нервово вiдповiла господиня.
– Але щось же наштовхнуло, вибачте, не знаю як вас по iменi та по батьковi, на думку, про те, що ваша сусiдка могла бути вбита? – наполягала Лера.
– Єремея Василiвна я, – з гордiстю вiдповiла жiнка похилого вiку, зробила паузу, а пiсля продовжила. – Як вам сказати. Ми з моею сусiдкою самотнi жiнки похилого вiку, але завжди були при пам'ятi, няньок не потребували. Все по дому робили самi. А тут дивлюся, щось хворiти почала моя сусiдка. Ще минулоi осенi недуги почалися. А взимку люди до неi рiзнi ходити стали. Я спочатку думала, що це доглядати за нею приходять, а виявилося, вирiшила вона свое нажите майно розпродати. Знайшла молодь якусь, яка там в цьому, де все пишуть зараз, ну цьому комп'ютерi.
– Інтернетi, – вставила Дарина.
– Точно, – пiдтвердила Єремея Василiвна, – в Інтернетi оголошення написали. Ось до неi i стали люди ходити.
– А чому ж вона не звернулася в спецiальнi органiзацii, якi доглядають за лiтнiми людьми? – здивувалась Лера.
– Не любила вона всi цi органiзацii. Не судiть суворо, життя у неi важке було. Чоловiка поховала ще в молодостi, дiтей немае, сестра померла три роки тому. Останнi кiлька рокiв намагалася не показуватися на людях. Все бiльше вдома. А цю зиму взагалi вiддалилася навiть вiд мене, хоча ранiше ми з нею були «не розлий вода», так би мовити.
– А чому вiддалилася, не знаете? Можливо, е припущення? – знову перервала Дарина.
– Ой, та я й не знаю навiть, що думати. Ми з нею знали одна одну рокiв десять. Двi самотнi жiнки похилого вiку. На цьому i зiйшлися. Але ось коли хворiти вона почала, перестала зi мною спiлкуватися як ранiше. Весь час шукала привiд залишитися наодинцi. Я тодi думала спочатку на хворобу серйозну, навiть заразну. Думала, може, не хоче мене заразити, ось i ховаеться в квартирi. А як дiзналася, що розпродае вона все нажите майно, то точно вирiшила, скоро смерть за нею прийде, – Єремея Василiвна перевела подих i продовжила. – І ось, дивлюся, ходять до неi люди i ходять, дверi хлоп-хлоп з ранку до ночi. Я iй якось сказала: «Ти, Марiя, дивись обережнiше, люди бувають рiзнi, мало хто на оголошення вiдгукнеться». І, пам'ятаю, порадила я тодi iй звернутися до мого повiреного Гнишко Леонiда Савовича. Як я зробила рокiв два тому. Перевiрена людина з контори, органiзуе менi i похорон, i добро мое розподiлить. Менi то, що вже? Запропонувала я iй, а вона i погодилась. Леонiд приiхав опис зробив, все сфотографував, деякi речi вiдправив в бюро оцiнки антикварiату.
– Вибачте, що перериваю, а коли це сталося? Ну, коли вiн вiдправив лист в бюро? – поцiкавилася Дарина.
– Ну, дiвчина, я таких подробиць не знаю. Пам'ятаю тiльки, перед кончиною Марiйка говорила, що опис зроблено i з дня на день буде складено перелiк деяких речей, якi вiддадуть на оцiнку. А що? – поцiкавилася Єремея Василiвна.
– Це для справи необхiдно, але ви поки продовжуйте, – вiдповiла Лера.
Лiтня жiнка знову скривила незадоволену гримасу, але продовжила:
– Буквально на наступний день пiсля опису майна, можливо через день вiдвiдав ii молодий чоловiк, дивний такий. До неi багато людей переходило за перiод торгiвлi по оголошеннях в Інтернетi. Я когось бачила, когось не бачила, але той менi запам'ятався особливо. Такий похмурий. Худющий як Чахлик Невмерущий, шкiра з зеленуватим вiдливом, одягнений у все чорне. Я з ним на коридорi зiткнулася, коли смiття виносила. Трохи дух не випустила вiд жаху. Довго вiн у неi пробув. А на наступний день Марiйка померла. Я тодi вирiшила, що це смерть до неi приходила. Уявляете, як менi було? І заяву тодi написала. Злякалася, що до мене теж прийти може.
– А що вiн у неi купував або про що говорили, не знаете? – поцiкавилась Лера.
– Нi, не знаю i знати не хочу, – закiнчила вiдповiдати Єремея Василiвна.
Слiдча пiдiйшла до столу i почала викладати знiмки один за iншим. Першою Лера вийняла фотографiю вбитоi дiвчини.
– Скажiть, серед вiдвiдувачiв випадково не було ось цiеi дiвчини?
Єремея Василiвна подивилася уважно на фотографiю. Спочатку дивно сiпнулася, але через секунду ii погляд знову став холодним.
– Ай-ай-ай, жах який. Нi, серед вiдвiдувачiв, яких бачила я, такоi дiвчини не пам'ятаю. Але до Марiйки багато людей приходило. Можливо, i ця дiвчина була серед них.
– А ось цей перстень вам знайомий? – вказала Лера на фотографiю прикраси.
Лiтня жiнка знову дивно сiпнулася. Вона уважно, не рухомим поглядом дивилася на зображення прикраси. Неначе думала над тим, чого НЕ слiд казати.
– Ви знаете, – почала вона повiльно, – Марiйка не одягала прикрас.
– Проте, перстень вам знайомий, – наполягала Лера. – Ви розумiете, що вiд ваших чесних вiдповiдей залежить, впiймаемо ми вбивцю цiеi дiвчини чи нi?
Єремея Василiвна видала крекчучий звук. Вона все ще пильно дивилася на зображення персня.
– Я не можу сказати, що бачила саме цей перстень, але, по-моему, вона одягала його одного разу. Тодi я до неi на чай зайшла, довiдатися про ii самопочуття. Однак вона мене дуже швидко виставила, пославшись на головний бiль. Тодi я ще звернула увагу, що в кiмнатi вiкна були зашторенi, а на пiдлозi лежали ватмани i якiсь книги. Ще менi здалося, що вона була тодi не сама в квартирi. Але я не бачила, чи приходив хтось до неi або йшов. А вже ввечерi ми з нею спiлкувалися, як нiчого не було. Але коли я намагалася пiдняти тему мого денного вiдвiдування, вона вiдразу ж перекладала розмову в iнше русло.
– Давно це було? – запитала Дарина.
– Нi, нещодавно. Мiсяць тому, може бiльше, – вiдповiла Єремея Василiвна.
– А чому забарилися, коли я показала вам фотографiю прикраси? – запитала слiдчий.
– Так через цю дивну iсторiю. Я б, може, i перстень не запам'ятала, якби не незвичайна поведiнка моеi подруги.
Даринi здалося, що Єремея Василiвна чогось не договорюе. Лiтня жiнка весь час вiдводила погляд, особливо коли мова зайшла про перстень.
– Добре, дякуемо за вiдверту розмову. А ми можемо зустрiтися з вашим повiреним? – змiнила напрям питань Лера.
– Звичайно, можете, – вiдповiла господиня квартири, – я зараз дам вам номер його телефону.
Єремея Василiвна пiдiйшла до комода. Вона хвилини двi вивчала сторiнки староi записноi книжки.
– Ось записуйте 097 45…
Лера оперативно занесла номер в пам'ять свого мобiльного телефону, ще раз подякувала господинi за бесiду i хитнула Даринi, що час iти.
Вже в коридорi Єремея Василiвна забарилася перед тим, як вiдкрити вхiднi дверi, щоб випустити дiвчат.
– Знаете, – почала вона, – ви можете вважати мене божевiльною старою, але я ось вам що скажу. Вся ця справа нечиста. Не раджу вам туди лiзти.
Вона перейшла майже на шепiт. Даринi i Лерi довелося нагнатися, щоб зрозумiти, про що хоче повiдомити iм лiтня жiнка.
– Я майже впевнена, – шипiла старенька, – що Марiйка займалася рiзними темними обрядами. І померла вiд покарання.
– За якими це ознаками ви зробили такий висновок? – поцiкавилась Лера.
– По-перше: ii квартира завалена рiзними книгами по давнiх культурах, обрядах та iншою лiтературою такого напрямку. А по-друге: у неi було багато предметiв, якi вона не дозволяла брати в руки, або переставляти з мiсця на мiсце.
Дарина i Лера подивились одна на одну.
– Дякуемо вам за те, що подiлилися з нами своiми здогадками, – подякувала Лера Єремею Василiвну i спробувала сама вiдкрити дверi.
Але господиня квартири мiцно тримала руку на дверному замку.
– Ось ви менi не вiрите, я дивлюся. А ви труну перевiрте, – дуже тихо прошепотiла Єремея Василiвна.
– Що вибачте? – здивувалась Лера.
– Що чули. Даю вам сто вiдсоткiв, тiла там не знайдете. Я коли заяву подала про вбивство, так мене навiть на впiзнання не пустили. Але ж у Марiйки родичiв то не було.
– А на похоронах ви були присутнi? – припустила Лера.
– А як же. Але труна була закритою. Пояснили це тим, що пiсля розтину невдало зашили, тому провели церемонiю швидко. Я з того часу мордуюся своiми здогадками. Шахрайство це все. А по ночах, менi здаеться, я чую голоси з ii квартири.
У Дарини по тiлу побiгли мурашки. Вона хотiла швидше залишити неприемну спiврозмовницю. Лера також занервувала, хоча цього не виказувала. Слiдча в черговий раз подякувала Єремею Василiвну за розповiдь. Пiсля чого наполегливо повернула ключ у дверному замку. Їй, як i Даринi, хотiлося якомога швидше опинитися за межами похмуроi квартири.
На вулицi виявилося по-весняному добре. Вмить випарувався неприемний осад пiсля староi квартири, де тхне пилом i господарським милом.
– Як щодо того, щоб перекусити? – поцiкавилася Лера. – Тут недалеко е непогане кафе. Там можемо з'iсти по сендвiчу.
– Ти пiсля всього почутого можеш думати про iжу? – здивувалася Дарина.
– А що? Не обiдати тепер? Я, насправдi, не особливо вiрю в усi цi вигадки про духiв i порожнi труни. Хоча я б перевiрила iнформацiю. Правда, не знаю поки яким чином, тому як отримати дозвiл на ексгумацiю тiла практично неможливо. Але поки я не з’iм сендвiч, нiякого розслiдування не буде, – заявила слiдчий.
– Хiба можна вiдволiкатися в такi серйознi моменти, якi вимагають негайних дiй? – не припиняла обурюватися Дарина.
Лера розсмiялася.
– Негайних дiй вимагае мiй шлунок, – знову незрозумiло пожартувала слiдчий. Лера попрямувала своею витонченою ходою до автомобiля, даючи зрозумiти Даринi, що вiдставати не варто.
До кафе дiвчата iхали мовчки, кожна занурена в своi думки. Дарина замислилась над розповiддю Єремеi Василiвни. Пiсля розмови з сусiдкою Макаровоi можна було б припустити, що перстень потрапив до вбитоi дiвчини через оголошення про продаж в Інтернетi. Однак прикраса прийшла на оцiнку, а це означае, повiрений провiв опис майна до моменту придбання вбитою персня у Марii Петрiвни. Інакше прикраса не потрапила б до перелiку опису майна. Тодi виходить, що Макарова продала прикрасу десь в промiжку пiсля опису, але перед смертю i нiчого не доповiла повiреному. Інакше вiн би не вiдправляв перстень на оцiнку. Але знову нестиковка. Макарова не мала права продавати прикрасу пiсля опису. Вона зобов'язана була довести до вiдома свого повiреного, щоб той внiс змiни в перелiку. Занурена в своi думки, Дарина прокинулася, коли сидiла за маленьким столиком у затишному кафе.
– Ти що будеш? – запитала ii Лера. – Можу порадити сендвiч з шинкою. Дуже смачний.
– Так, – неуважно вiдповiла Дарина.
Лера зробила замовлення: два сендвiча з шинкою, апельсиновий сiк для своеi напарницi i каву з молоком для себе.
– Ти десь далеко, – звернулася вона до Дарини. – Невже на тебе справило таке враження вiдвiдування Єремеi Василiвни?
– А? – перепитала Дарина. – А нi, просто я замислилася про збiги. Менi приходить на оцiнку перстень, ця ж прикраса виявляеться на трупi вбитоi дiвчини. Господиня персня теж мертва. Загадковий вiдвiдувач, який навiв жаху на Єремею Василiвну. Тобi не здаеться все це дивним?
– Здаеться. І чим далi я намагаюся розiбратися в цiй справi, тим бiльш заплутаною вона стае. Спробуемо пролити свiтло на те, що вiдбуваеться, коли поговоримо з повiреним, як його там Леонiд Савович, здаеться. Давай доiдай сендвiч i поiхали.
Зараз мила витончена Валерiя перетворилася на справжнього слiдчого. Навiть погляд змiнився, а голос став нижчим. Даринi ставало моторошно вiд таких змiн в поведiнцi напарницi. Рiзкi перепади вiд нiжноi дiвчини до суворого представника закону лякали. У Дарини рiвний характер, тому людей з перепадами настрою вона намагалася уникати. Але тут вибирати не доводилося. Тим бiльше Дарина розумiла, що кожна професiя залишае свiй вiдбиток.
Дiвчата розплатилися за обiд i поiхали убiк офiсу компанii «Ангельськi крила», де Лера попередньо домовилася про зустрiч з Гнишко Леонiдом Савовичем.
Облуплений вхiд з дешевою вивiскою не вселяв довiри. Скрипучi дверi оповiстили всiх спiвробiтникiв про те, що до них прийшли вiдвiдувачi.
– І як можна доручати свое майно такiй конторi? – запитала Дарина.
– А ти думаеш, бабусi з дiдусями сюди приiжджали хоча б раз? – з посмiшкою вiдповiла Лера.
Повiрений виявився досить приемним у спiлкуваннi. Пухкий, невисокого зросту рожевощокий чоловiк рокiв тридцяти п'яти. Його очi посмiхалися, вiд нього iшли позитивнi емоцii. Вiн абсолютно спокiйно пiшов на контакт. І незабаром допит перетворився в приемну бесiду.
Лера, як справжнiй слiдчий, вирiшала не ходити навколо. Вона з першого ж питання перейшла до справи:
– Ви, Гнишко Леонiд Савович?
– Абсолютно вiрно, саме я, – посмiхнувся повiрений.
– Ви можете розповiсти нам про Макарову Марiю Петрiвну. Де ви познайомилися, якi справи вели для неi, – продовжила Лера.
– Мене з нею познайомила Єремея Василiвна, сусiдка Марii Петрiвни. Наша фiрма веде ii справи.
– А чим конкретно займаеться ваша фiрма? – поцiкавилась Лера.
– Взагалi-то у нас багато напрямкiв, але один з них, це допомога в оцiнюваннi майна з подальшим продажем на аукцiонах. У нашiй краiнi не прийнято готувати заздалегiдь заповiти. А потiм починаються проблеми з нерухомiстю, антикварiатом, речами, предметами iнтер'еру. Ось тут i вступае в справу наша фiрма. Ми допомагаемо по максимуму безболiсно з вигодою вирiшити всi проблеми зi спадщиною.
– А що ви робите з майном самотнiх людей, наприклад, таких, як Марiя Петрiвна або ii сусiдка? – поцiкавилася Лера.
– Якщо до нас звертаються такi клiенти, то ми за життя проводимо опис майна. Власник пiдписуеться пiд перелiком, ми укладаемо договiр i складаемо заповiт. Далi проводиться робота згiдно з укладеним договором. Ось Макарова хотiла, щоб всi предмети, що представляють собою цiннiсть, продали за великi грошi. А потiм цi грошi вiддали до дитячих будинкiв. Все йшло добре до того часу, поки я не дiзнався про смерть своеi клiентки. Звичайно, за договором вступае в силу ii заповiт, який дозволить довести справу до кiнця, але тепер буде бiльше паперовоi тяганини. Дiти з дитячих будинкiв ще не скоро отримають спадок, – Леонiд Савович перевiв подих i продовжив. – Що ж стосуеться Єремеi Василiвни, то там трохи iнша iсторiя. Вона хоче дожити свiй вiк серед накопичених за життя речей. Таким чином, тiльки пiсля ii смертi ми зможемо зайнятися ii майном, хоча опис вже проведено i все завiрено.
– А ви не знаете, чому Макарова вирiшила раптом зайнятися продажем свого майна? – поцiкавилася Лера.
– За ii словами вона вiдчувала свою швидку смерть, тому не хотiла, щоб нажите за все життя добро виявилося розкраденим.
– Все одно дивно, – не вгамовувалася Лера. – Навiщо тодi треба було спочатку звертатися до стороннiх людей, а не вiдразу передати все в дитячi будинки?
– Чому дивно? – здивувався повiрений. – Антикварiат в дитячих будинках нiкому не потрiбен. Набагато цiннiша грошова допомога. Але Макарова Марiя Петрiвна не знала про iснування такоi фiрми, як наша. Тому намагалася органiзувати продаж свого майна самостiйно. Там е предмети, якi, на мiй погляд, мають цiннiсть. Вони дбайливiше будуть зберiгатися у колекцiонера, який знае вартiсть своеi покупки, нiж у якогось пiдлiтка або барахольщика.
– До речi про предмети, – мовила Лера. – Ми з вами зв'язалися по однiй справi, в якiй фiгуруе розкiшний перстень. Цей же перстень було надiслано в бюро оцiнки антикварiату незадовго до того як… – тут Валерiя перервалася i перемкнулася на Дарину. – Що ж експерт зi старожитностей, твоя черга закидати питаннями Леонiда Савовича.
Дарина посмiхнулася. Вона залiзла в сумку, щоб вийняти звiдти золотий перстень з рубiном.
– Ось, – простягнула вона прикрасу повiреному. – Цей же перстень е серед надiсланих вами предметiв на оцiнку, але вiн також фiгуруе в однiй справi, розслiдуванням якоi ми займаемося. Скажiть ви пам'ятаете цю прикрасу?
– О так, – дуже голосно вiдповiв Гнишко. – Я його добре запам'ятав. Перстень вельми незвичайний. Судячи з розмiрiв каменю i кiлькостi золота в оправi, може виявитися дуже коштовним. Тiльки от не пригадую, щоб я його комусь вiддавав. Вiн повинен знаходитися серед цiнних речей в квартирi покiйноi.
– Ви впевненi, що не мiг перстень опинитися поза квартирою? – поцiкавилася Дарина.
– Абсолютно. Я точно пам'ятаю, як вiдклав цю прикрасу в окрему нiшу, де зiбрав ще деякi особливо цiннi предмети з майна Макаровоi.
– Скажiть, а Макарова нiчого не розповiдала про цей перстень? Звiдки вiн у неi? Що вiн означав для неi? – продовжувала цiкавитися Дарина.
– Та начебто нi, – замислився повiрений. – Але я точно знаю, що вона вiддавала його виставляти на продаж через Інтернет. Якщо чесно, у мене склалося враження, що Макарова забула про цiннiсть своiх речей, в тому числi прикрас. І просто хотiла швидше вiд усього позбутися.
– Хм, дивне завзяття. А вам не складно буде надiслати менi перелiк речей, який ви склали у Макаровоi? – попросила Дарина.
– Так звичайно. Я сьогоднi ж перешлю його по електроннiй поштi, – вiдповiв Леонiд Савович.
Дiвчата попрощалися з повiреним. Лера довезла Дарину до вiддiлення, де залишився припадати пилом мiнiатюрний «Гольф». Обговоривши перший повноцiнний день розслiдування, напарницi роз'iхалися по домiвках.
Вдома Дарину чекав порожнiй холодильник i заспаний Муська, який мило мружився.
– Привiт, Муська, – мовила з порога Дарина своему вихованцевi. – Як твiй день? Спав?
Вона пiдняла кота на руки. Дарина потерлася щокою об його м'яку шерсть.
– Ого, та ти погладшав i пiдрiс, як менi здаеться. Ось що означае сiмейне життя. Муська у вiдповiдь нявкнув.
– Давай тебе погодуемо, – запропонувала турботлива господиня.
Дарина доверху наповнила миску кота, захопила з кухнi старi сухарики i вiдправилася в кiмнату працювати на ноутбуцi. З моменту спiлкування з сусiдкою Макаровоi, ii турбувала одна iдея, яку iй не терпiлося втiлити в життя. Якщо деякi з речей Марii Петрiвни виставлялися на продаж в Інтернетi, тодi можна спробувати знайти тих людей, до яких Макарова звернулася до повiреного. Найiмовiрнiше, перемовини з покупцями вели саме вони. Залишалося тiльки знайти в Інтернетi оголошення з речами Макаровоi.
Дарина перевiрила свою електронну пошту, на яку Леонiд Савович вислав папку з каталогом предметiв з квартири Макаровоi. Перелiк виявився досить значним. Там було багато книг, два сервiзу, ваза, старий комод, двi статуетки, ще багато рiзних дрiбниць i прикраси, серед яких значився перстень з великим рубiном. Дарина вирiшила, що найефективнiше буде шукати продавця за наданою лiтературою. Тим бiльше що добiрка виявилася досить неординарною.
За перелiком книг було бiльше двох сотень. Дарина почала перераховувати iх вголос:
– «Історiя Стародавнього Риму», «Історiя древньоi Грецii», «Енергетичнi точки Киiвськоi Русi», «Мiстичнi тварини», «Енциклопедiя чаклунства i демонологii», «Енциклопедiя символiв i знакiв», «Історiя третього рейху». Яка дивна добiрка. Бабулька явно була не простою.
Дарина прийшла до висновку, що якщо така лiтература була виставлена??на продаж, то обов'язково знайдеться серед мiльйонiв сайтiв. Вона набрала: «Продам книгу Енергетичнi точки Киiвськоi Русi». І ось поталанило, перше ж посилання видало iй оголошення про продаж цiеi енциклопедii. Дарина зайшла на сайт. Вона нарештi знайшла, що шукала. Великий перелiк книг, який пропонувався за низькою цiною. Персня з великим рубiном серед перелiчених товарiв не виявилося, але бiльша частина виставленоi на продаж лiтератури належала Марii Петрiвнi. Нижче в оголошеннi висвiтився номер продавця i його iм'я – Родiон. Дарина подивилась на годинник. Стрiлки показували без десяти хвилин десять. Запiзно, але жага вiдповiдей пересилила поряднiсть. Вона набрала номер з оголошення.
– Алло, – вiдповiв iй голос хлопця.
– Привiт, я телефоную по оголошенню, – намагаючись спокiйно говорити в трубку, вiдповiла Дарина.
– По якому? – поцiкавився молодий чоловiк.
– Е-е, – забарилася Дарина, – ось тут е книга «Енергетичнi точки Киiвськоi Русi», хотiла б ii придбати.
Настала пауза. Було чутно, як спiврозмовник шарудить папером.
– Ви знаете, – нарештi вiдповiв вiн, – на жаль, це оголошення вже не актуальне. Я, мабуть, забув його прибрати. Весь товар проданий.
– Невже нiчого не залишилося? – награно обурилася Дарина. – Мене зацiкавила ще одна книга «Історiя третього рейху», я готова заплатити непогану суму.
Знову настала пауза.
– Я не впевнений, але, можливо, щось могло залишитися. Якщо ви не проти, я вам зателефоную вранцi. Менi необхiдно перевiрити по каталогу, чи е ця книга в наявностi, – запропонував молодий чоловiк.
– Ой, давайте краще я вам зателефоную. Коли буде зручно?
– Завтра годинi об одинадцятiй ранку. Я буду готовий вiдповiсти по вашому запиту, – вiдповiв молодий чоловiк.
– Дякую, – подякувала задоволена Дарина i поклала слухавку.
Тепер вона аналiзувала розмову. Звiдки цей хлопець дiзнаеться, чи залишилися книги в наявностi? За словами повiреного, весь товар знаходиться в квартирi, а господиня на небесах. Дарина розумiла, вийти на цього продавця необхiдно обов'язково. Вiн виставив в оголошеннi дуже багато лiтератури, що належала Макаровiй. Можливо, крiм книг Родiон займався продажами iнших речей, серед яких мiг опинитися перстень. Дарина мiркувала, збираючи логiчнi ниточки в клубок. Але, на ii жаль, було занадто багато нестиковок, деякi з яких зможе роз'яснити тiльки продавець. Залишалося дочекатися ранку.
Глава третя
Ранок як завжди почався з будильника. Очi вiдмовлялися вiдкриватися, хоча Дарина вже почала вiдчувати хвилювання перед майбутньою розмовою з продавцем книг. Прокинутися ii змусило ниття голодного кота. Вона в напiвдрiмотi наповнила миску вихованця, прибрала його лоток i пiшла у ванну.
Стрiлки переповзли на дев'яту ранку. Дарина спiзнювалася на роботу. Вона представила суворе обличчя шефа, який напередоднi вирiшував питання з полiцiею.
За вiкном блакитне небо змiнилося сiрими хмарами. Великi краплi барабанили по козирку над вiкном. Почався перший теплий весняний дощ. Все навколо вiдразу стало сумним. Кудись зник вчорашнiй запал. Даринi не хотiлося нi розслiдувань, нi розкриття таемниць. Тiло хилило на сон, з'явилося бажання залiзти назад пiд теплу ковдру i заснути. Пiдбадьорив дiвчину дзвiнок ii керiвника. Венiамiн Тихонович поцiкавився як у неi справи. На питання: «Чи не хоче вона попрацювати?». Дарина вiдповiла, що розслiдування тривае i через кiлька хвилин вона поiде зi слiдчою допитувати першого пiдозрюваного.
Дарина не любила брехати, тим бiльше Венiамiна Тихоновича, але сидiти в курному кабiнетi в таку погоду взагалi не хотiлося. З iнтонацii керiвника було зрозумiло, що вiн не дуже задоволений таким розвитком подiй, але наполягати на присутностi своеi пiдлеглоi на робочому мiсцi не став. Пiсля розмови з шефом Дарина залiзла назад пiд ковдру. Муська, природно, тут як тут. Вона занурилася в дрiмоту, але заснути не виходило через кiлькiсть думок, якi вже прокинулися i волали до дiй. Стрiлка лiниво переповзла на позначку 10:00. Телефонувати продавцевi було ще рано, але чекати Дарина вже не могла. Їй не терпiлося отримати iнформацiю вiд Родiона.
– Вiтаю, – привiталася Дарина, коли почула в слухавку вже знайомий голос молодого чоловiка. – Я вчора телефонувала з приводу книги, пам'ятаете?
– Так, вiтаю. Я дiзнався про наявнiсть, вам пощастило «Історiю третього рейху» ще не продали, так що у вас е можливiсть ii придбати.
– Вiдмiнно, – зрадiла дiвчина, – як я можу ii забрати? І назвiть вартiсть, будь ласка.
– «Історiя третього рейху» це рiдкiсне видання, рiк випуску 1952.Вийшла книга обмеженим тиражем, вартiсть такоi книги триста доларiв, – невпевнено вiдповiв хлопець.
– Хм, а чи не за дорого для книги? – на всякий випадок запитала Дарина. Вона пошкодувала, що не поцiкавилася у свого друга Максима, який спецiалiзуеться на перiодi Великоi Вiтчизняноi вiйни, скiльки може коштувати таке видання.
– Ну, взагалi-то я можу вiддати вам ii зi знижкою, наприклад, за двiстi вiсiмдесят доларiв, – швидко погодився продавець.
Дарина, про себе, похвалила свою кмiтливiсть i пiдтвердила про готовнiсть придбати «Історiю третього рейху» за двiстi вiсiмдесят доларiв. Їй необхiдно було виглядати природно. Працюючи з аукцiонними домами вона знала, що такого роду товар завжди оскаржуеться в цiнi. Дарина ризикувала втратити продавця, торгуючись за знижку, але iй було потрiбно перевiрити рiвень знань хлопця в аукцiоннiй справi.
Дарина домовилася з Родiоном про зустрiч в парку Тараса Шевченка, бiля пам'ятника через годину. Пiсля закiнчення розмови з продавцем вона зателефонувала Валерii. На шляху до автомобiля Дарина детально розповiла про свое просування в розслiдуваннi. Про те, як шукала товар в Інтернетi, як знайшла оголошення з книгами з перелiку Макаровоi. Розповiла, як зателефонувала i домовилася про зустрiч. Лера не мала часу довго сварити недосвiдчену напарницю, тiльки попросила, щоб наступного разу Дарина спочатку дiлилася планами з нею, а вже потiм, пiд чiтким наглядом i з дозволу керiвництва починала дiяти. Ще Лера м'яко натякнула, що функцiя Дарини проводити консультацii в ходi розслiдування, хоча i похвалила ii за вiдмiнну роботу. Наостанок попросила не вступати самiй в перемовини з продавцем, а дочекатися ii.
Годину потому Дарина вже знаходилася бiля пам'ятника Тарасу Григоровичу Шевченко. Через дощову погоду парк виглядав безлюдним, рiдкiснi перехожi бiгли по мокрих плитках, прикриваючись парасольками. Дарина нервувала, тому що приiхала ранiше нiж Лера. Їi лякало, що продавець може прийти ранiше слiдчого. Через хвилин двадцять очiкування, вона повернулася на свое iм'я. Лера, закутуючись в плащ, бурчала про те, що невже не можна було призначити зустрiч де-небудь в сухому мiсцi. Дарина розсмiялася.
– Нiчого смiшного не бачу, – огризнулася слiдчий.
– Хтось встав не з тiеi ноги? – весело запитала Дарина.
– Нi, я просто не люблю таку погоду, – вже спокiйнiше вiдповiла Лера. – Ну, i де наш продавець?
– Чекаю. Сподiваюся, вiн не злякаеться, – з надiею в голосi вiдповiла Дарина.
Родiон запiзнювався. Минуло сорок хвилин пiсля призначеного часу, коли до дiвчат пiдiйшов невисокого зросту хлопець рокiв вiсiмнадцяти. Зовнi вiн виглядав солiдно. Класичного покрою брюки, потерте, але чисте темно-сине пальто, бiла сорочка, начищенi туфлi. В руках портфель, як у мiнiстра. Єдине, що видiлялося з усього дiлового ансамблю – це зелена, величезних розмiрiв, парасолька. Швидше вона пiдходила для походiв на пляж, нiж для прогулянок пiд дощем.
– Привiт, серед вас е Дарина? – звернувся вiн до дiвчат.
– Так, – поспiшила вiдповiсти Дарина, – це я.
– Дуже приемно. Я принiс вам те, що ви просили.
Хлопець незграбно вiдкрив портфель i витягнув звiдти значних розмiрiв книгу. Вiн обережно передав ii Даринi.
– А вам не шкода прямо пiд дощем продавати такий раритет? – втрутилася Лера. – Пропоную пройтися до перехрестя, там е затишне кафе.
Хлопець помiтно напружився.
– Я не придбаю товар, поки його не перевiрю. А пiд дощем це проблематично. Не хочеться псувати предмет колекцiонування, – швидко пояснила Дарина.
Хлопець схвально захитав головою, сховав книгу i слухняно пiшов за Лерою, яка досить швидко попрямувала убiк перехрестя.
Невелике, але затишне кафе виявилося майже порожнiм, тiльки парочка студентiв про щось сперечалися в самому кутку крихiтноi зали. Новоприбулi вiдвiдувачi розмiстилися за столиком. Сонна офiцiантка знехотя пiдiйшла прийняти замовлення.
– Нам три кави, будь ласка, i рахунок, – вiдрубала Лера.
Дарина хотiла додати, що iй з молоком, але офiцiантка пiшла геть в одну мить.
– Отже, молодий чоловiче, пропоную познайомитися. Дарину ви вже знаете, а мое iм’я Валерiя, – м'яко, але якось дуже напористо почала Лера.
– Дуже приемно, – перелякано вiдповiв хлопець, – а мое iм’я Родiон.
– Дуже рiдкiсне iм'я, – помiтила Лера.
Хлопець знизав плечима. Молодий пiдприемець помiтно нервував. Його голос став вище, а долонi залишали вологi вiдбитки на гладкiй поверхнi столу.
– Менi здаеться, я вас зараз засмучу, – продовжила Лера, – ми не справжнi покупцi. Я слiдчий, а вона консультант в однiй неприемнiй справi.
Родiон позеленiв. Вiн явно не очiкував такого повороту подiй. Тепер до його хвилювання додалося тремтiння в голосi. Хлопець спробував щось запитати, але вийшло невиразно i пискляво. Навiть Дарина занервувала. Вона не знала, чого можна очiкувати вiд слiдчого при виконаннi.
– Та не переживайте ви так, – заспокоiла Лера хлопця. – Ми тiльки хочемо отримати iнформацiю. Обiцяю, вам i вашому бiзнесу нiчого не загрожуе.
Дарина скоса подивилася на свою напарницю. Вона вiдчувала, що люб'язний тон – це пастка.
Хлопець злегка розслабився. Принесли каву. Аромат гарячого напою трохи розсiяв напруженiсть в повiтрi.
– Отже, Родiон, – почала свiй допит Лера. – Розкажiть нам, звiдки у вас книга «Історiя третього рейху»?
– Вiд бабусi, – трохи вагаючись, вiдповiв хлопець.
– Вiд якоi бабусi? – поцiкавилася Лера.
– Вiд моеi бабусi, – вiдповiв молодий чоловiк.
– І яке iм’я у вашоi бабусi? – продовжувала допитувати слiдчий. – Але перш, нiж ви вiдповiсте, пам'ятайте, перевiрити родиннi зв'язки менi не важко, а за неправдиву iнформацiю можна потрапити до в'язницi.
Хлопець зробив довгий ковток кави.
– Так, Родiон, – Валерiя рiзко змiнила свiй люб'язний тон на загрозливий, – давай домовимося. Якщо ти хочеш через п'ятнадцять хвилин вiдправитися назад додому, а не у вiддiлення полiцii, то будь ласкавий говорити тiльки правду. Ми вже володiемо деякою iнформацiею i без зусиль визначимо, брешеш ти чи нi. Домовилися?
Тепер хлопець почервонiв. Вiн ледве видно ствердно хитнув головою. Лера продовжила, повернувшись знову до свого оксамитового тембру.
– Отже, повторюю свое запитання. Яким чином у вас виявилася книга «Історiя третього рейху»?
– Ця книга належала однiй лiтнiй жiнцi. Вона вирiшила виставити на продаж деяке свое майно, – вiдповiв Родiон, зробив паузу, а пiсля продовжив. – Ми з другом займаемося торгiвлею рiзних старих речей. Я вчуся на iсторичному факультетi i трохи розбираюся в антикварiатi. Ось ми ходимо по блошиних ринках, там шукаемо предмети, якi можна потiм перепродати. Багато на такому не заробиш, але на дрiбнi потреби вистачае. Тим бiльше, це корисно для майбутньоi професii.
Дарина захихотiла, вона згадала себе у вiсiмнадцять рокiв i свою жагу до старих речей. Родiон замовк.
– І? – Лера чекала продовження розповiдi.
– Якось мiй друг вигадав зробити оголошення, що ми допомагаемо реалiзувати старi речi за вiдсоток з угоди. Я погодився на таку пропозицiю. Ми роздрукували оголошення i розклеiли iх на будинках. Довго нiхто не вiдгукувався, але одного разу зателефонувала жiнка i запросила до себе, щоб ми зайнялися продажем ii речей.
– Ім’я жiнки Марiя Петрiвна? – поцiкавилась Лера.
– Так, Марiя Петрiвна. Вона передала нам стопки книг i деякi речi. Ми склали перелiк, зробили фотознiмки, пiсля чого помiстили оголошення в Інтернетi. Далi дiяли за обумовленою схемою. Нам телефонували покупцi, ми домовлялися про цiну. Якщо покупця влаштовувала сума, то призначали зустрiч на квартирi Марii Петрiвни. Вона вiддавала товар, а ми отримували вiдсоток вiд вдалоi оборудки.
– А багато людей зверталося за оголошеннями? – запитала Лера.
– Так дуже. В основному цiкавилися книгами. Але, на жаль, багато продати не вийшло, тому що товар або не вiдповiдав вимогам, або не пiдходила вартiсть.
– А як «Історiя третього рейху» виявилася у вас на руках? – продовжувала наступ Лера.
Хлопець знову зам'явся.
– Розумiете, Макарова заборонила виносити товар за межi квартири, тому дала менi дублiкат ключiв. Я був здивований таким проявом довiри, але як виявилося, Марiя Петрiвна дiйсно часто була вiдсутня в квартирi. Траплялося, що нам з другом доводилося без ii участi демонструвати товар. Але продавала завжди тiльки Марiя Петрiвна. А ми потiм отримували свiй вiдсоток.
– Я так розумiю, книгу «Історiя третього рейху», ви забрали з квартири? – запитала Лера.
– Так, але я тiльки за книгою, – швидко вiдповiв Родiон.
– Але ж Марii Петрiвни вже немае серед живих. Ви про це знаете, але все одно продаете ii речi? Це називаеться пограбуванням, – констатувала слiдчий.
Юнак почервонiв i опустив очi.
– Так, я вчинив погано. Менi не слiд було повертатися в квартиру пiсля смертi Марii Петрiвни.
– А вам вiдомо, молодий чоловiк, що майно покiйноi описано повiреним, якого вона найняла ще за життя? Якщо чогось з перелiку не дорахуються в квартирi, а потiм цi речi раптом спливуть десь, то у вас можуть виникнути серйознi проблеми з законом, – суворо вимовила Лера.
– Я-я-я, не знав про таке. Менi нiчого не казала Марiя Петрiвна. Вона навпаки квапила нас з продажем, чесне слово, – Родiон так щиро вiдповiв на питання, що нi в однiеi з дiвчат не виникло навiть тiнi сумнiву щодо його слiв.
– Припустимо, – сказала слiдчий, – а чому був такий поспiх? Марiя Петрiвна не дiлилася, випадково, своiми думками?
– Вона якось сказала, що почуваеться недобре, i iй не хотiлося б, щоб пiсля ii смертi предмети антикварiату розграбували або взагалi викинули.
– Добре. З цим розiбралися. Тепер твоя черга, – звернулася Лера до своеi напарницi.
Дарина витягнула перстень з сумки i поклала його перед Родiоном на стiл.
– Скажiть, вам знайомий ось цей перстень?
– Так, це одна з небагатьох прикрас, якi були вiдданi на продаж, – вiдповiв молодий чоловiк. – Точнiше вiддано було багато, але ми не наважилися брати тi, на яких е проба дорогоцiнного металу. Продавати книги або вазочки – це одне, а ось ювелiрнi прикраси, зовсiм iнше. На перснi немае жодних позначок. Тому ми з другом вирiшили, що це всього-на-всього якiсно зроблена бiжутерiя, ось i залишили в перелiку на продаж.
– Взагалi-то це чисте золото, а камiнь справжнiй рубiн, – спокiйно вiдповiла Дарина.
– Я-я-я, не знав, – знову перелякано вiдповiв Родiон, – я був впевнений, що це звичайна бiжутерiя.
– Не хвилюйтесь, – поспiшила заспокоiти його Дарина, – ми вам вiримо. Розкажiть краще, хто ним цiкавився i коли.
– Менi запам'яталися два покупцi. Приблизно мiсяць тому зателефонував хлопець. Ми домовилися про зустрiч на квартирi Марii Петрiвни. Покупець довго розглядав перстень, потiм сказав, що вiн йому не пiдходить i пiшов, а через два днi знову зателефонував. Вiн все-таки вирiшив придбати прикрасу, але я повiдомив, що прикрасу вже заброньовано. Покупець дуже довго мене вмовляв, пропонував заплатити будь-якi грошi. Але я пообiцяв молодiй дiвчинi притримати перстень. Вона зателефонувала буквально на наступний день пiсля наполегливого хлопця. Дiвчина вiдразу повiдомила, що готова придбати прикрасу. Як завжди зустрiч я призначив у квартирi Марii Петрiвни. Я намагався повiдомити господиню, але вона не вiдповiдала. Тодi я вирiшив, що Марiя Петрiвна знову кудись поiхала, тому сам зустрiв дiвчину i продав перстень. Грошi залишив на комодi. Кiлька разiв в той же день телефонував, щоб повiдомити про успiшний продаж, але безрезультатно. А через добу дiзнався про смерть Марii Петрiвни.
Хлопець зробив паузу i вже тихо додав:
– Вибачте.
– А чому ви раптом самi вирiшили продати товар? Ви ж казали, що всiма угодами на фiнальному етапi займалася Марiя Петрiвна, – поцiкавилась Лера.
– Так, але дiвчина заплатила готiвкою за перстень двi тисячi доларiв, – вiдповiв Родiон.
Дарина з Лерою обмiнялися поглядами.
– А ви пам'ятаете тих покупцiв? – запитала Дарина.
– Звичайно. Хлопець залишив неприемний осад пiсля презентацii. Весь одягнений в чорний одяг. На наркомана схожий. А дiвчина така приемна виявилася, молода, сором’язлива. Я навiть здивувався тодi звiдки у неi такi грошi.
– А докладнiше, – попросила Лера.
– Ну, хлопець такий високий, худорлявий, чорне сальне волосся сторчма на всi боки, руки худющi. Дiвчину пам'ятаю погано. Звичайна, мила, приемна, посмiхалася. Особливiсть у неi була одна. Вона праву руку якось дивно вивертала.
– Дивно це як? – втрутилась Лера.
– Навiть не знаю, як пояснити. Не так як у всiх людей. Я ii з цiеi особливостi i запам'ятав. Навiть обличчя вам не зможу описати. Весь час дивився на ii руку.
Лера полiзла в папку за фотографiями вбитоi.
– Подивiться, будь ласка, на знiмки. Це, випадково, не та молода особа, яка купила перстень? – звернулася слiдчий до молодого пiдприемця.
Родiон дивився на зображення витрiщеними очима. Даринi здалося, що хлопець ось-ось знепритомнiе.
– Родiон, – звернулася Лера до хлопця.
– Аааа, – отямився молодий чоловiк. – Я не впевнений але, по-моему, це та дiвчина.
Вiн злякано подивився на слiдчого.
– А ви з нею про щось балакали, вона вам що-небудь розповiдала? – запитала слiдчий.
– Нi, нiчого не обговорювали крiм покупки персня. Запам'ятав лише ii iм'я – Мiлена. Дуже незвичайне i гарне, – вiдповiв Родiон.
– Це вже щось. А iм'я хлопця не пам'ятаете? – поцiкавилась Лера.
– Нi, – похитав головою Родiон. – Я навiть не пам'ятаю, щоб вiн менi його називав.
– А у вас не залишилося випадково номера телефону того хлопця? – поцiкавилася Дарина.
– Навряд чи. Менi багато телефонували з того часу. Зараз навiть в пам'ятi телефону номер не зберiгся.
– Зрозумiло, – вiдповiла слiдчий. – Цього разу я не буду вдаватися до букви закону за торгiвлю краденими речами, але попереджаю, точнiше раджу. Уважнiше ставтеся до заробiтку на послугах посередника. І ще, ось моя вiзитка. Це на випадок, якщо з'явиться загадковий Чахлик Невмирущий. Книгу, як ви розумiете, я конфiскую. І прошу вiддати ключi вiд квартири Марii Петрiвни.
– Дякую, – ледве чутно подякував Родiон, передаючи в'язку ключiв слiдчому.
Дiвчата розплатилися за каву i вийшли з кафе, залишивши на самотi переляканого молодого пiдприемця.
Вже, будучи на вулицi, Лера звернулася до Дарини:
– Ти замислилась про те ж, що i я?
– Поiхати на квартиру Марii Петрiвни i вiдкрити ключами дверi?
Лера розсмiялася.
– Нi, порушувати поки закон ми не будемо, – вiдповiла Лера. – Я думаю, що Марiю Петрiвну таки вбили. І зробив це ось той дивний покупець.
– Це ще чому? – не зрозумiла Дарина.
– Дуже багато збiгiв. Худорлявий покупець, про якого нам розповiв Родiон, пiдходить за описом на того, хто заходив у наше вiддiлення на наступний день пiсля вбивства дiвчини. Якийсь суб'ект, дамо йому назву Р, намагався умовити чергового допустити його на впiзнання руки, на якiй явно впiзнав перстень.
– Зачекай-зачекай, – перервала ii Дарина. – Звичайно, все дуже пiдозрiло, але до чого тут вбита Макарова? Так, я згодна, Чахлик шукае перстень. Але навiщо йому вбивати Макарову, якщо прикрасу вiн так i не отримав? Мiг убити, якщо б не хотiв платити за товар. І то, вихопив би i втiк, хто його наздожене? Старенька? Нi. Загадковий хлопець явно керувався iншими мотивами. Я iз сумнiвом ставлюся, що саме вiн вбив нещасну. А iнакше вбив би не Макарову, а Родiона. Вiн же з ним зустрiчався ранiше, нiж з Макаровою. Якщо взагалi вони перетиналися з власницею прикраси.
– До речi, i його ж бачила сусiдка Марii Петрiвни, – нагадала слiдчий, зробила паузу, а пiсля додала, – хлопець погодився не вiдразу на покупку прикраси, а тiльки на наступний день. Чому?
Дарина знизала плечима.
– Так, ладно. Будемо мудрувати по мiрi надходження новоi iнформацii. Я поки не в силах звести все до купи, але точно можу сказати, що цей перстень не простий, якщо на нього такий попит. Раджу тобi його здати у вiддiлення, поки не закiнчиться слiдство, а потiм можеш забирати i вивчати його iсторiю скiльки влiзе, – запропонувала Лера.
– Нi-нi, – поспiшила вiдповiсти Дарина. – Я ii нiкуди здавати не буду. Нiхто не знае, що перстень у мене. І до того часу, поки це таемниця, ти можеш нi за що не хвилюватися.
Лера скривила незадоволену гримасу.
– Пропоную тобi покопатися в iсторичних архiвах. Може, знайдеш щось про прикрасу, – запропонувала Лера.
– Домовилися. Керiвник буде радий, що я з'явлюся на роботi, – вiдповiла Дарина.
– Ось i вiдмiнно, а я пошукаю дiвчину з iм'ям Мiлена, – пiдсумувала Лера.
Дiвчата попрощалися i пiшли кожна по своiх справах. Лера у вiддiлення, а Дарина в офiс бюро антикварiату.
В офiсi, незважаючи на недавню спробу пограбування, панувала спокiйна атмосфера. Дарина пройшла до свого кабiнету. Вона не уявляла собi, з яких архiвiв почати пошук iнформацii для персня. Якби цей предмет антикварiату мав цiннiсть, то на нього в базi були б записи. Але нiчого, жодноi документацii. Дарина почала пальцями масажувати скронi. Вона зайшла в глухий кут, з якого не бачила виходу. Хоча…
Дiвчина взяла перстень i вийшла в приймальню.
– Доброго дня, – звернулася вона до секретаря. – А Венiамiн Тихонович у себе? Я можу до нього потрапити?
– Зараз спитаю, – вiдповiла помiчниця.
Секретар зробила запит по телефону, пiсля чого ствердно хитнула у бiк кабiнету керiвника. Дарина пройшла всередину.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65302523) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.