Бiла рiка
Сергiй Дячук
«Бiла рiка» – iсторiя трьох поколiнь буковинськоi гуцульськоi родини. Автор належить вже до четвертого. Родиннi iсторii про цiсарську та румунську армii, про воякiв УПА та "яструбкiв", про "совети", про те, що свое кохання можна вiднайти навiть у сибiрському таборi. Дiя вiдбуваеться не тiльки в рiдних Карпатах, але на теренах всього СРСР i навiть за його кордонами ? в НДР та Афганiстанi.
Сергiй Дячук
Бiла рiка
ЧАСТИНА ПЕРША
СМЕРЕКОВІ ГОРИ
БУКОВИНКА. ПОЙДАШ
Мiняють гори колiр.
Бiлих хмар
Колишеться над ними
Покривало.
Смереки на вершинах
Гiр також чарують
Нашi грiшнi душi.
Японський вiрш
Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулiв. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильнi дощi.
Сьогоднi в Конятинi храм. Сьогоднi Ілiя – найбiльше свято гуцулiв. За давнiм, як смерековi гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогнянiй колiсницi – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихiй, зокрема й дощу; i справдi, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихiй, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілii погоди, i на ранок Бог дав сонячну днину.
На ганок хати, що стояла просто серед лiсу на Пiдбуковинцi, «у потоцi», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини i покiйного Єремii Пойдаша. Вiн владним поглядом обмiряв довколишнi горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокiй. Лише з лiсу долинали звуки стрiмкого потоку, порушували тишу. Вiд потоку тягнуло холодом.
Цей будинок та його газди зажили колись поганоi слави, але нiхто з Пойдашiв не пам’ятав своiх далеких предкiв. Навiть переказiв не збереглося про те, чи й справдi вони заподiяли комусь лихо, але вже не одне поколiння цiеi родини було змушене жити у полонi цiеi хати, а точнiше – цього мiсця. На старих пiдмурiвках уже рокiв десять як стояла нова хата. Правда, без гражди. Й лише напiвзруйнована мурована стiна бiля садиби нагадувала про далекi часи; лише камiння, заросле мохом, добре берегло своi таемницi. О, ця хата просто серед лiсу, у потоках, наводила жах на село у долинi i на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тiльки Пойдашi, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешiптувалися мiж собою: «Йуй, та то такi лихi люди, злi опришки, злодii, фантозоветi[1 - Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.]». Й залишки древнього кам’яного муру на горбi, серед лiсу, нiби свiдчили, що предки цих людей були войовничi та мали вiд кого боронитися.
Коли припiкало сонце, на камiння вилазило грiтися рiзне гаддя. Довкола – лише чорнi смерековi лiси, де не розвиднювалося навiть найсвiтлiшого, сонячного дня. Й вiчний, навiть улiтку, холод вiд потоку. Чудернацькi птахи любили сiдати у високi некошенi трави бiля цiеi хати, яку оминали люди (навiть «банда» i «совiти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гостi часом не могли ii знайти, годинами кружляли лiсами i потоками, iх наче водило округою. Вночi ж пiд дiм заходив дикий лiсовий звiр, i котилося камiння зi скелi пiд самi стiни.
Для багатьох Федор був втiленням тих далеких злих предкiв, що побудували собi схованку тут, на горi, у малодоступному мiсцi – цю хату серед лiсу. Вiн був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, пiдстриженим по-модному, пiд полубокс (на вiдмiну вiд однолiткiв, якi часто ще, по-старовiцкi, носили довге волосся з продiлом посерединi). Федор був неговiркий. У долинi, в Стебнях, його боялися. Навiть уся фамiлiя остерiгалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усiх дiтей. Вiн чимось був схожий на неi, але у моменти гнiву навiть матiр побоювалась свого сина, який завше брав свое. Інодi, пiд час сварок, вона дорiкала:
– Сенку, i в кого ти лише вдавсе такий!?
– У дедю, – незмiнно вiдповiдав Федор.
На що стара глибоко зiтхала i сумовито проголошувала:
– Та де! В дедi не такий характер був, – i вона перебирала в пам’ятi всiх далеких i близьких родичiв, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подiбний на ii Федора. Зовнi вiн був викопана копiя батька: брови, очi, нiс… Але не характер. Улiтку Федор любив ходити лiсами з дедьовою рушницею, iнодi брав iз собою брата, малого Івана. Мiг заради забави вполювати якогось лiсового звiра. Рiднi сестри казали йому:
– Краще б до молодецi бе якоi сходев, нiж дненське лiсами лазете!
Федор лише мовчав у вiдповiдь. Вiд дiвчат вiн тримався подалi, бо вiд них самi лише бiди. Та й вони боялися його, хоч i залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися i завжди ретельно виголював лице. Але нiхто не мiг довго дивитися йому в очi. Коли й заходила десь у товариствi про нього мова, то всi враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу. Нiхто не хотiв з ним сваритися, а старi люди казали, що «цей юнак, Пойдаш малей, дорослей нiвроку, не по роках», i що «з нього добрей газда буде». Пiсля Єремii вiн став головним у сiм’i, й тiльки стара могла на нього хоч якось впливати. Син завше тримав у кишенi ii «оборону». Так, мати була для нього авторитетом, але не в усьому, i вiн часом грюкав по столу i казав:
– Ве ек хочете, мамо, але буде так!
Над хатою, на тлi блакитного вранiшнього неба, кружляли половики[2 - Половики – яструб або будь-який iнший хижий птах.]. Вони розправляли своi довгi крила, то знижуючись до верхiв смерек, то стрiмко злiтали, угледiвши курей в отавi бiля хати.
Федор швидко зiйшов з ганку i забiг до стайнi, взяв деркач за держак i зачав крутити. Язички чiплялись за зубчики, деренчання наповнило простiр: що швидше вiн розкручував, то гучнiше лунали звуки. Цей деркач вони зi старшим братом Онуфрiем i молодшим Петром колись змайстрували самi; гралися ним, а коли ходили пасти вiвцi, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетiлись. Федор озирнувся. На лавi пiд хатою мовчки сидiв молодший брат Іван.
– Шо седеш! – прокричав Федор. – Хочеш, щоб половике усiх курей забрале?
Малий, вiдклавши в бiк патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.
– Ти вже покутавсе?
Іван ствердно кивнув головою.
– Добре. Ідеш зi мною на храм у Конетин? Малий так само покивав у вiдповiдь.
– Ти шо – нiмий чи язик прикусив?
– Йо, пiду.
– То бiже до хате i рушник менi на потiк принеси. Я пiшов вмиватисе.
Малий побiг до хати.
Втираючись, Федор все дивився на брата.
– І шо те так i зiбравсе на храм iте? Малий знизав плечима:
– Йо!
– Позоритисе лише, – вiн втерся i кинув рушник Івану. – Ану, марш до хати i вбересе, ек треба!
За пiвгодини брати Пойдашi вже спускались до дороги. Вiд лiсу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великi краплi вiд нiчного дощу. Іван нiс в руках розшитий кожух. На ньому були портiнецi[3 - Портiнецi – традицiйнi вузькi штани з бiлоi тканини.], а Федор був у нових гачах[4 - Гачi – штани, тут – галiфе.], що iх вiн пошив у одного еврея у Вижницi. Обидва брати – в капелюхах.
Вони пройшли повз хату маминоi сестри, що була бiля самоi дорiжки, i за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цiй сторонi високого берега була Буковина, на протилежнiй – Галiцiя. При дорозi стояли якiсь святково вбранi хлопцi, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братiв Пойдашiв, почали на все горло кричати з того боку:
– Гей! Ви! Шкрюми! – так галiцiяни образливо називали гуцулiв-буковинцiв. «Шкрюм» – то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дiтей, ножицями вiдрiзав трохи волосся з голови немовляти i потiм спалював його).
Іван закричав у вiдповiдь:
– Закрейтесе! Галiцяни – тарелики-кленцi!
Буковинцi дражнили «тареликами» своiх сусiдiв за iхню любов до капелюхiв, прикрашених кольоровим пiр’ям, i схожих на тарелi.
Мiж ними була люта ненависть ще з тих часiв, як Бiлий Черемош подiлив цi смерековi гори на два береги i iх заселили люди. Так, вони були Верховинцi. Сусiди-волохи назвали iх гуцулами, тобто злодiями. Почасти – через iхню лиху вдачу. Буковинцi ненавидiли чужих, а надто галiцiян. Як i галiцiяни – буковинцiв. Вони навiть зовнi рiзнилися, i чорнявий буковинець завжди мiг вирiзнити серед своiх рудого галiцiяна. І цей конфлiкт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори i смереки тягнутимуть свое гiлля до сонця. Галiцiяни завжди були гоноровiшi та багатшi, нiж буковинцi, а iхнi дiвки – привабливiшi. До того ж, буковинцi були православнi, галiцiяни – католики. Жiнки-буковинки примовляли своiм донькам: «Не треба вам тих галiцiян, вони такi загонистi». А старi, дiлячись новинами бiля церкви, незмiнно починали з того, що десь «знову нашi хлопчишя белисе з галiцiянами».
На дорозi були «грузи[5 - Грузи – багно пiсля дощу.]». Повновода жовта рiка стрiмко летiла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дiйшли до Довгополя, перехрестились бiля мiсцевоi церкви, збудованоi на честь св. Димитрiя Солунського. Це велике село й справдi було видовжене понад всяку мiру.
Дiйшли до Сокiльця. Це мiсце було овiяне легендами. Таемнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тiнь на рiку i Галiцiю за нею. Край дороги була глибока кашиця[6 - Кашиця – укрiплення високого берега гiрськоi рiчки – деревом або камiнням.], унизу габами[7 - Габе – пороги на гiрськiй рiчцi.]шумiв Черемош. Пiд самою скелею шумiв зарослий кущами потiк, який тiкав горi – здавна тут вiдбувалися страшнi й таемничi подii. Далi, у темному смерековому лiсi, були природнi печери. Ця скеля мала погану славу: в лiсi над нею водило людей, гуцули забороняли дiтям ходити у цi мiсця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, вiн любив цю мiсцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, вiн нiби кидав виклик скелi.
ХРАМИ НА ІЛІЮ. ЯЛЕНА
Васюта зайшла до церкви у Конятинi. Вона, як i бiльшiсть iнших жiнок, була боса, тримала у руцi рушник та свiчки. Стала у чергу до iкони пророка Ілii. Зранку на службi були майже самi жiнкигуцулки. Образ, прикрашений зiллям i живими квiтами, стояв посерединi церкви. Васютi було тiльки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого вiку. В горах жiнки старiють швидше, та й гризоту мала: ii чоловiка, Єремiю, вода забрала (вiн дарабами[8 - Дараби – плоти для сплавки, сформованi з кругляка.] лiс водив Бiлим Черемошом). Жили Пойдашi завжди бiдно, навiть коли Єремiя був ще живий. Рано овдовiвши, мусила сама кутати своiх вiсьмох дiтей, а скiльки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усiх iх згадувала у серцi своему; поставивши свiчки у конятинському храмi, шепотiла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив дiток ii Онуфрiя, Федора, Петра, Івана, Єлену…
Васюта пiдiйшла до образу пророка i провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився i вона помагала йому втертися. Пiсля цiеi молитви-прохання про особливу прихильнiсть вона лишила рушник на iконi – так робили всi: Ілля-пророк зодягнувся у рушники гуцулок.
Панотець зустрiчав бiля вiдкритих дякiвських ворiт iконостасу кожного, хто прийшов на службу. Брав у людей запаленi свiчки у вишитих серветках i ставив iх за престолом. Отримавши благословення, Васюта пристала до пiвчих, й час од часу пiдтягувала: «Господе помилуй!». Часом цi ж слова спiвалися румунською: «Домне мiлуеште!».
Бiля церкви «верхiвськi», перш як зайти до храму, мили у потоцi ноги. Вони босi спустилися з гiр, з Самакови та Широкого, i лише зараз взули чоботи. Потiм, пiсля служби, гуцули знiмали iх, вiшали на плечi, й верталися босi на своi полонини та бескиди.
Обмивши чоботи у потоцi, Федор зняв капелюх i зайшов, перехрестившись, на подвiр’я церкви. Перед ним мерехтiли обличчя; дехто вiтався, багатьох вiн упiзнавав i кивав у вiдповiдь головою. На храм зiбралася вся округа – бiднi й багатi, буковинцi й галiцiяни, верхiвськi й з долини; старi дiди бiля церковноi брами сидiли на лавi мовчки, майже кожен тримав ув однiй руцi клябука, а в iншiй – люльку, металеву таку, вигнуту, як то лише гуцули вмiють робити. Пiд ногами крутились святково вдягненi дiти, якiсь хлопцi у румунськiй формi щось собi голосно обговорювали.
Федора супроводжували захопленi погляди молодиць i вже старших жiнок, але вiн не дивився на них, хоч i вiдчував цi хтивi позирки.
Вiн лiниво зайшов до церкви. Панотець читав Євангелiе. Федор, ставши на одне колiно, втупився у пiдлогу.
Отець завершив проповiдь. Люди цiлували вiдкрите Євангелiе, засовували мiж сторiнки Святого Письма паперовi грошi. Федор протиснувся крiзь натовп, поцiлував сторiнки книги i поклав грошi, а вже вертаючись, побачив ii. Вона стояла просто посеред церкви – Ялена Полек. Ця дiвчина була нiвроку файна: хлопцi по обидва береги Бiлого Черемоша сохнули за нею. Стояла вона зараз, мов гуцульська царiвна: волосся з файними гарналями[9 - Гарналi – шпилька для заколювання волосся.] сховане пiд червоною хусткою, розшита бiсером сорочка, кожух, запаска, вишитi постоли з поцерками
. Нiжними блакитними очима вона на мить подивилися на Федора.
Перед службою Божою Васюта висповiдалась. Йдучи до закону, тримала руки на грудях, а в хустцi – пампухи, якi пiсля причастя, тут таки, в церквi, дала за простибiг якiйсь першiй-лiпшiй дитинi. Пiд дзвони люди почали виходити надвiр. Перед тим, як святити воду, вони мали тричi обiйти церкву з хресною ходою. На самому виходi Федор знову зустрiвся поглядом з блакитними Ялениними очима. Вiн намагався не загубити ii серед людей, але його вiдволiк дяк, який сунув у руки корогов. На подвiр’i вже стояли з хоругвами Онуфрiй та Петро. Вони, дивлячись на брата, посмiхались. З церкви вийшов й Іван з фаною; йому було важко, бо держак корогви був зроблений з дуба, й Івана аж хитало в рiзнi боки, мов «п’еного». Федор йому це виговорив: «Ти, здохлеку малей, узевсе нести, то неси рiвно!». Старi, почувши цi слова, засмiялися. Поруч нiс фану малий Бiдоча. Федор його не зразу впiзнав. «Здаеться, його звати Олекса», – подумав вiн. Федор колись був у Малих Дiхтенцях, звiдки ця родина, i тодi малий виносив йому води попити: «Йо, йо, Олексiй». Був вiн блiдий з лиця, одного кольору з бiлим вбранням: кептарем, розшитим маленькими квiточками, бiлою сорочкою з вузенькою вишивкою вздовж гудзикiв, та бiлими портiницями. «Слабуе, сарака», – подумав собi Федор, але без жалю. Хреста нiс старший син багачiв Петришканiв з Довгополя, Микуця Кабюк, високий бiлявий хлопець з блакитними очима. Обходячи церкву з хоругвою, Федор усе видивлявся Ялену. Панотець почав святити воду. Все подвiр’я бiля церкви по-святковому заливало сонце. Федор тримав фану, на якiй було зображено пророка, i роздивлявся Ялену. Вона стояла мiж iншими жiнками, час вiд часу хрестилась. Панотець зачав занурювати дерев’яний рiзьблений хрест у воду, хор парафiян спiвав: часом фальшиво, але натхненно. Та Федор не чув того спiву, вiн лише бачив Ялену, яка повсякчас щезала за спинами жiнок, котрi стояли попереду i хрестилась на кожнi «Господи, помилуй». Здаеться, лише зараз, пiд кiнець водосвяття, вона помiтила, що файний чорнявий юнак задивляеться на неi. Так, вiн дивився на неi, й не мiг навiть на мить вiдвести очей. Вона усмiхнулась йому, i Федор вiдчув щось таке, чого його жорстоке серце ще не знало. Його залiзна воля ще пручалась, вiн був схожий на пораненого лiсового звiра, але водночас вiдчув щастя. Федор вперше i востанне у своему життi закохався, бо таким вiн був, таким вже вродився – однолюбом.
За мить гуцули, збираючись родинами, розiйшлись довкола церкви. Ялена роздивлялась кольоровi нитки, що iх продавали бiля церкви, розклавши просто на травi.
– Шо за одна? – спитав Федор у сестри.
– Де? – i дiвчина подивилася у ii бiк. – А, то Ялена Полячка.
І додала:
– З Киселицiв, Марiя мае ii знати.
Марiя, яку в селi ще називали Коцихою (за iменем чоловiка – Миколи Коця), – це iхня з Федором сестра.
Федор пiшов обдивлятися все довкола церкви. Скрiзь на травi, на розгорнутих джергах, лежали рiзнi речi: були тут дзвiночки на худобу, солодкi пiвники, сирнi коники, нитки, пацьорки, денцiвки, сопiлки, iграшки та образи. Якiсь двi жiнки точили ляси:
– Йой, шос парко, напевно, дощ знову буде на вечiр.
– Та цей панотець новий так довго службу правет.
До неi пiдбiгла, вочевидь, онука першоi.
– Хаблена, тьфу на тебе, – жiнка взяла малу на руки. – Йо? Хаблена!
Мала смiялася.
Перед самим входом до церкви чоловiки, гоноровi газди, розмовляли з панотцем:
– Йо, цього року людей фейст
багато, Ільiнськi храми еднают усiх гуцулiв з обох берегiв Черемоша!
– Йо, на храм до Конетина зiбралисе цей рiк нiби усi сусiднi села: з Єблуницi, з Довгополя, Стебнiв. Бачiв, приiхале на фiрах з Розтiк, Дiхтенцiв, Путили… З Сергiiв, верхiвськi, з Самакови, галiцiяни з того боку… Усi тут – суси, феледжерi й слевяники, бегме фейст багато людей цього року.
Мiсцевiй Конятинськiй церквi святого пророка Іллi було рокiв двiстi. Стояла вона з дзвiницею майже пiд лiсом, поруч йшла дорога вгору, на Самакову. Бiля неi збiгав потiк у долину, який у дощi перетворювався на маленьку рiчку. До неi можна було зайти через дзвiницю або дорiжкою через побудованi упритиск до цвинтаря людськi хати. Зараз обидва цi шляхи були запрудженi людьми у святковому вбраннi.
Бiля дзвiницi до Федора пiдiйшов Іван.
– Де усi? – спитав Федьо, але, побачивши Ялену, вже не слухав малого. До неi пiдiйшов якийсь молодик, вони розговорилися. Ялена заливалась смiхом. Федор стиснув кулаки. Іван злякався, бо добре знав брата, i вирiшив, що краще кудись зникнути. Федор швидко розвернувся i пiшов. Хлопцi, що траплялися йому на дорозi, пропускали i обходили його, вiд грiха подалi. Бiля потоку вiн побачив Онуфрiя, який говорив з Леонтiем Кочерганом. У 1936 роцi Леонтiй був послом вiд краю, депутатом у Бухарестi, а жив у Стебнях. Федор став неподалiк. Вичiкував, коли брат закiнчить розмову, – не хотiв сам йти з храму. Онуфрiй з Леонтiем довго про щось говорили. Федор нiчого не чув, лише потiм, коли вони прощалися, таки розчув Кочерганове напучування, щоб Онуфрiй якось зайшов i забрав книжки. На прощання вони обнялись.
Онуфрiй пiдiйшов до брата, посмiхаючись.
Федьо сердито спитав:
– Шо так довго? Шо стрею треба?
– Нiц! Даст менi одну кнежку почитати.
Обидва брати пiшли дорогою мовчки, Федор задумано прошепотiв:
– Нiчого доброго з того чiтання не буде.
Онуфрiй засмiявся. На дорозi iх догнав Іван, – вiн мав повнi кишенi чогось добренького. Пiд пахвою тримав образ, у ротi – когута.
– Дивiтсе, ек багато набрав у тех торговцiв!
І, наче забувши повiдомити головне:
– У спекулянтiв!
Онуфрiй од усього серця засмiявся. Федор, усмiхнувшись, додав:
– Циган малий, злодюга!
Бiля дороги стояли хлопцi: галiцiяни в капелюхах iз пiр’ям. Вони зневажливо дивилися на братiв Пойдашiв. Одiйшовши вiд гурту метрiв на п’ять, Іван обернувся i зарепетував:
– Тарелики – здохляки! Поцiлуйте мене у сраку!
Тi мовчки, з ненавистю, подивилися в iхнiй бiк.
– Оце зараз лешимо тебе самого, най тобi галiцiяни-тарелики копанцiв надают! – сказав зверхньо Федор. Іван йому заперечив:
– Та де! Я iм таких головец… – малий не закiнчив i почав махати кулаками, але закашлявся, аж пiвник випав з рота. Онуфрiй стукнув його по спинi.
– Байка, нiчого, у мене багато е, – сказав малий i засунув руку в торбу.
Поруч проiхала Фiра, повна людей. Фiрман вдарив коней батогом, брати зупинились.
– Йууу! А най вас… – крикнув фiрман, ще раз вдаривши коней батогом. Молодицi та малi дiвки почали голосно смiятися, побачивши братiв Пойдашiв край дороги. Серед дiвчат на фiрi була i Ялена. Вона, усмiхаючись, дивилася на Федора. Святково прикрашенi конi швидко бiгли вперед, яскравi червонi гушi
лiтали перед iхнiми очима, позаду бiгло мале лоша. Люди розходилися з храму. Якась боса стара в розшитому кептарi несла щось у бесагах[13 - Бесаги – традицiйна двостороння сумка, яка перекидаеться через плече]; скорчена, вона ледве плентала. Чоловiк завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лiсi. При дорозi, у шинку, чоловiки пили пиво. В далечинi, над горами, небо вже темнiшало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.
У горах вже з’явились першi чутки про вiйну, що мала ось-ось розгорiтися на континентi. Якийсь «п’ений» гуцул кричав у шинку:
– А шо нам до того! Най собi воюют! Аби нас не чипали! – вiн ковтнув пива i продовжив. – А сунутсе – буде iм те, шо i в першу вiйну!
Хтось засмiявся.
– Йо, пам’ятаю, дедю у вiйсько австрiйське забрали, а то було, шо руськi у село заходили, а ми з хлопчiшями – шмарькуни – та дiд мiй узели пушки, та iх на краю села обстрiляли з горба. Йуй! Тi сараки, такi перепудженi, тiкали далi, чем ведiли!
Хтось пiдтримав:
– А шо тi козаки на конях в горах годнi, вони лише у полi годнi воювати, здохляке. О! Пойдашi зi Стебнiв йдут. Дедю iх, Єремiю, мадяри до лiсу забрали на розмову. Так сарака i не повернувсе.
Інший заперечив:
– Та нi, його на дарабах вбело.
– Хiба?
– Йо!
Бiля Сокiльця брати догнали Васюту з сестрами, i далi уся фамiлiя Пойдашiв йшла разом, – тiльки Федор трохи осторонь, зажурений. Васюта це помiтила:
– Шо се зажуревсе?
Найменша Яленка вiдповiла замiсть нього:
– Вiн у Полечку закохавсе, а вона з Юрiем ходе.
Старшi дiвки перелякано перезирнулися i скоса подивилися на малу, яка щойно виказала iхню тайну. Васюта лише всмiхнулася:
– Байка, нiчого банувати, цi дiвке теперiшнi гет усi курвенськоi натури, знайдеш ще собi iншу.
– Лешiт, мамо!
Федор розлючено, але з якоюсь приреченiстю, подивився на матiр.
«Йуй, та так заслабла, що лед з лiжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалi не годна була навiть по хатi ходети, то чоловiк корову продав, посадев ii на фiру i до лiкара жидiвського у Вiжницю повiз. А той як ii на порозi уздрiв, то зразу сказав, шо то у неi за хвор така, насепав порошкiв рiзних у папiрчик, дав вепити i посадев на лаву, у тоi за годену усе пройшло». Жiнки з недовiрою подивились на оповiдачку, а та вела далi: «Йо, йо, бiгме не брешу, за годену, то чоловiк грошi жедовi тече усi, шо буле, а шо б ве собi думали, той не узев усi, розсмiевсе, i узев лише половену, та ще порошкiв насепав у папiр, i сказав, щоб з мiсяць ще того попела i у неi все зовсiм пройде, та наостанок ще сказав, щоб жiнку щiнував, сказав, щоб жiнкою не оброблевсе, робети багато не давав, а вона у нього дурна до роботи, я вам скажу».
– Йо, йо, я чула, то жед файний!
У розмову втрутилась iнша:
– А чули, що люде у Чернiвцях кажут, шо нiби вiйна скоро буде.
– Йо, йо, то той, нiмець отой, усе воду коломотит.
– Йо, нiмцi фейст гоноровi, а руськi, отi бiльшовики, лише людей голодом морют.
– Брiхнi то все, воне людям простем землю i роботу дают, бiдакам помагают, бiгме.
– Нiц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура iде, i шо нiкого не омене.
– Най Бог мелуе, Богу молетисе треба, бо хiба нам мало бiди принесла ота перша вiйна, коли москалi села нашi грабували, а дiвок гвалтували, чоловiкiв у вiйсько заберут, файно, а хто нас боронити тодi буде, хiба хлопчiшя малi та дiди старi.
Жiнки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жiнка i привiталась:
– Добрий день!
– Доброгоздоровечка! – майже в один голос, iз фальшивими усмiшками на лицi, вiдповiли гуцулки. Жiнка пiшла далi. Вона несла у бесагах щось важке, зiгнувшись i припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жiнки продовжували обговорювати новини:
– Чуете, а румуни оцi, сараки, нiц не годнi змiнити, нiц, вони лише дiтей малих годнi у школi бити, щоб украiнською не говореле мiж собов, йо.
– Румуни лiнивi i дурнi, за першоi нагоди чомодане в руки – i фурк, i вже собi у своiй Румунii, вони нас боронети не будут. Йо.
Поруч пройшла якась iнша жiнка, з Галiцii:
– Слава Ісу! – привiталась вона.
– Навiки Богу! – пролунало у вiдповiдь.
Жiнка швидко зникла за поворотом.
– А поляке-католики гет нас не люблют, ек люди на Галiцii се мучу. Румуни хоч одноi вiри з нами. Йо.
– Панотець сiенедiлi на службi казав: якшо прейдут руськi бiльшовики, то церкви усi позакревают, бо вони в Бога не вiрют.
– Та де! Шо ве таке кажете. То ще коле у ту вiйну буле тут руськi козаке, то усi до церкви ходеле, хрестелисе.
– Цей пiп румунський фейст лестий[14 - Лестий – саркастичний, неслухняний.], такого розкаже.
– Йо.
– Нiц вiри нема нiкому, нiкому не можна вiрити, тiльки Богу любенькому! – при цих словах жiнка перехрестилась.
Здiйнявся вiтер, i лiс подав голос, зашумiв, засвистiв монотонно. Почався дрiбненький дощ, i жiнки почали розходитись.
– Це знов ек дощi будут йте тижнями – усе погние. Якбе Бог дав сонечко, щоб хоч сiна встегли поробети.
Дорогою проiхала фiра, позаду неi бiгла кобила з маленьким лошам. Жiнка з сусiдньоi хати вибiгла з путнею[15 - Путня – вiдро.] збирати цiнне коняче добриво, що лишилося на дорозi.
Небо над Марковою кичерою набувало iнтенсивнiших кольорiв. Спочатку це не впадало так у вiчi, було ледь помiтно, але що далi – то воно ставало темнiше, i вже за пiвгодини нагадувало води свiтового океану, що ось-ось заллють свiт. Темнi фiолетово-синi, аж чорнi, хмари перекочувались по небу: наближалась буря. Повiяло холодом. На тiй сторонi, на Галiцii, вже йшов сильний дощ, вiтер посилювався, i лiс шумiв ще сильнiше. Анна Петришканова вибiгла на двiр з пасхальним кошиком i прикрикнула на дiтей, що заворожено дивилися на кичеру:
– Юрiй, Єлена, ану марш у хату! – малi були двiйнятами, i скрiзь ходили разом. – Хiба не бачите? Бура йде!
Малi побiгли до хати. Перш як зайти всередину, Анна ще раз обернулась, поглянула на гору, що була найвища на всю Галiцiю та Буковину. Небо геть зчорнiло. Кошик, у якому вона святила цього року Дору на Пасху, Анна поклала на ганку, повернувши його в бiк Галiцii, звiдки летiла буря. На подвiр’я забiг ii наймолодший синочок Михайло.
– Михайлику, скаже Єленi, шоб запалела пiч i кенула у шпаргат
зiлле!
Трави висiли над сволоком. Це було сухе зiлля, свячене торiк на Івана Зiлевого. Єлена розпалила пiч i жбурнула у шпаргат трохи цiеi трави. Почали падати першi великi дощовi краплi. Анна стояла на ганку, вдивляючись, як хмари заповнювали небо на цiй сторонi Черемоша. З села долинали поодинокi дзвони зi староi дзвiницi, – видко, прибiг паламар, щоб вiдiгнати бурю вiд села. Анна перехрестилась i зайшла до хати. Надворi здiйнявся великий вiтер, який, здавалося, ось-ось почне виривати з корiнням дерева у саду, але раптом все стихло i почався маленький дощик.
ФОРТУНА[17 - Фортуна – буря, ураган.]. ВІЙНА
Крутiж iсторii захопив гори у свою водоверть. У Карпатах новини про початок вiйни з’явилися чи не найпiзнiше на континентi. Якось уночi через мiст на Яблуницi переiхала велика колона машин; частина пройшла вбрiд на Сокiльцi. Це були здебiльшого вiйськовi – поляки, якi безнадiйно програвали вiйну (надто пiсля того, як на сторонi нiмцiв виступили руськi). Колона перебралася через Черемош i швидко рушила у напрямку Чернiвцiв. Румуни не перешкоджали iм, ба навiть допомагали. За два днi на Галiцii, з’явилися руськi. Малий Юрiй Кабюкiв бiг горбом i кричав, що «совiтськi вже на Галiцii», а люди шепотiлися, «шо, напевно, вже скоро будут тут», але руськi залишилися на тому боцi, не порушуючи поки що кордону з румунами.
Радянськi вiйська прийшли через рiк. Совiти iхали довгою колоною. Феляджерi у Киселицях, пам’ятаючи двадцятi, зустрiли iх iз жовто-блакитними прапорами та фанами. Колона швидко проiхала на Руську. Потiм родина, що зшила прапор, десь зникла.
Селяни обступили червоноармiйцiв, якi белькотiли незрозумiлою мовою. За деякий час гуцули сяк-так розумiли росiйську мову. Тi обiцяли золотi гори. Спочатку гуцули були чемнi з гостями, але згодом вони вже кепкували з цих чужакiв. Байка, наче вони не розумiли, що з них смiються, i далi розповiдали гуцулам про «равенство и братство».
– А ве в Бога вiруете? – спитала якась стара гуцулка. Солдат у бруднiй шинелi з ходу випалив.
– Нет! Религия – это опиум для народа!
Гуцули лише перезирнулися, а офiцер розлючено зиркнув на солдата, що не виявив обережностi. Вочевидь, вони ще намагались справити враження. Якийсь чоловiк раптом заговорив:
Але, абе ви знали, шо ми люде хоч i простi, але не вiримо, шо завтра тут золотi верби росте будут. Дурiт кого хочете, але не нас! Ми тут газдуемо! Коровку, овечку вкутали, то буде молочко i бренза, а говорети ми усi добре умiемо. Ось ви менi скажiт, я собi смереку врубав i з того жию зиму….
Анна Петришканова з самого ранку сидiла за жорнами на ганку, дiти засипали у них зерно, а вона крутила камiнь своею жилавою, струдженою рукою, i вже надвечiр хату наповнив запах духмяного свiжоспеченого хлiба.
Петришкани тiльки-но перехрестилися i помолилися, збиралися вже вечеряти, як до хати увiйшли чужi. Обдивившись хату, вони скривились:
– Стiльки землi маете i жиете в такiй хатi?! Інший, що заглянув у хороми, пiдхопив:
– Аж не верится, такие газды и такая нищая хата.
На що старий Дмитро Кабюк, чоловiк Анни, вiдповiв:
– Ми усе в землю вкладаемо, бо родена велека, усiм треба дiлянку лишети.
– Ну это ты, отец, загнул! – засмiявся незнайомець. – Есть семьи и побольше, и совсем без земли.
На це Анна рiзко вiдповiла:
– Бо робети не хочут!
Дмитро ледь помiтно штурхнув Анну в бiк, щоб замовкла.
– Советская власть работой обеспечит всех!
«Гiсть» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:
– А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!
У Петришканiв на потоцi, бiля довгопiльськоi церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по единiй маленькiй кiмнатi петришкановоi хати, вiв далi: «И лес – это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець пiдiйшов до столу. За спиною дiтей, на стiнi, висiла велика пара образiв – робота якогось мiсцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Дiви Марii на грудях були намальованi пробитi серця, мальованi надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашенi червоними ружами з зеленим гiллям. Усмiхненi святi лики дивилися на всiх присутнiх у кiмнатi. Чоловiк поглянув на образи i почав згрiбати в сумку свiжий, ще гарячий хлiб. Дiти i далi сидiли мовчки.
«Гiсть» повернувся i нiби вже збирався виходити, але, глянувши на пiч, забрав i тi хлiби, що були там, та ще загрiб варену бараболю з чавуна. Дiти мовчки спостерiгали, як цей незнайомець краде iхню вечерю. Наостанок той чоловiк звернувся до Дмитра:
– Завтра прийдете в район, будем разбираться!
Дмитро сам до себе прошепотiв:
– І шо то за люде такi, шо хлiби останнi сперед образiв вiд дiтей вiдiймают?!
Наступного ранку Анна збирала чоловiка i довго повчала Дмитра, що i як вiн мае говорити у районi. Петришкан тiкав вiд неi по двору, терплячи жiнчинi образи. Врештi вона обiзвала його «веловим i нiчого негодним зробити!» Цього вiн вже не мiг стерпiти вiд своеi жiнки:
– Анне! Знаеш шо? Узни[18 - Узни – лайливе.] мене в сраку, я сам знаю, шо робити!
Анна так i лишилась стояти перед фiрткою з вiдкритим ротом. Постоявши ще трохи надворi, вона поглядом провела чоловiка, що зник за поворотом, i прошепотiла сама до себе:
– Добре, думка злодiй, робити треба.
Десь за пiвгодини до ii хати забiгла перелякана сусiдка. Вона без упину кричала:
– Шось сталосе з дитиною! – Кричала, плакала i заломлювала собi руки. – Подевiтсе ви! Наврочили!
Анна якраз жмакала одяг, але кинула все i побiгла з сусiдкою до неi в хату. Анну поважали всi у селi через ii вроджену мудрiсть. До того ж, вона едина в окрузi могла вiдшiптувати навiть вiд укусу змii, обкладаючи рану голками зi сливи й пошепки промовляючи слова, котрi тiльки вона одна i ще деякi старi гуцули з верхiв знали. Маленька дитинка сусiдки лежала у колисцi, ледь чутно стогнала i водила губками, мов риба. Анна подивилась i одразу сказала, беручи мале на руки:
– Детена iсти хоче! Звари iй рiденьку кулешку на молоцi, – i додала. – Ведко, твое молоко погане.
Пiсля годiвлi дитина заснула i перестала плакати. Анна повернулась до хати i сiла на ганку, втираючи пiт з чола.
СІНА В КИСЕЛИЦЯХ
То були тi два чудовi лiтнi тижнi у горах, коли можна було вже робити сiна. Брати Пойдашi були на сiнах в Киселицях, у сестри Коцихи. Онуфрiй i Петро вбивали велику остреву, а Іван у той час – меншi; сестри з iншими жiнками громадили, розкидаючи, сiно, щоб воно ще пiдсохло i не гнило взимку пiсля того, як його зiб’ють у одну велику копицю. Брати довго возилися, не могли закрiпити найбiльшу остреву. По пояс роздягнений Федор косив. Коли на сiнах з’явилася Ялена, вiн якраз усiвся у затiнку смереки i клепав косу, що затупилася. Федьо навiть не помiтив, як вона стала перед ним зi слоiком, в якому була холодна вода з джерела. Вiн раптом пiдвiв очi й аж вкляк. За мить встав i взяв у дiвчини банку з водою. Ялена стояла перед ним i усмiхалася, нiчого не кажучи. Полечка була вбрана у запаску та бiлу сорочку. Волосся акуратно пiдiбране пiд бiлою хусткою. Федор повiльно пив воду, розглядаючи ii, натомiсть вона не дивилася тепер на нього. Це було останне мирне лiто перед вiйною. В 1942 роцi румуни заберуть Федора до вiйська.
Старий Полек аж зарепетував, побачивши, як його мала стоiть з тим «вар’ятом, злодiем», братом Коцихи – Федором Пойдашем зi Стебнiв.
– Ялена! Іди сюди! Принеси менi воде попети! – репетував старий на всi «сiна».
Жiнки, якi громадили, тихо засмiялись:
«Дивiтсе, старому Полеку аж горло пересохло, ек доньку з Федором уздрiв».
Батько Ялени Василь був знаний на усi Киселицi, де здавна жили Полеки, i на усi сусiднi села, бо за будь-яких часiв i будь-якоi влади добре робив горiлку. Василь ще був i знаним столяром, – кращого теслi не було на весь район. На другому поверсi його хати була столярка, де вiн робив вiкна, дверi. Бiля iхньоi хати в Киселицях був великий яблуневий сад, а Полек мав прес i давив яблуневе вино (жмих виходив сухий, як тирса). Вина в дубових дiжках (вiн спецiально скуповував старi пивнi кадуби) тримав до тисячi лiтрiв. Досить близько вiд хати точилася Путилка, маленька гiрська рiчечка, якою з Сергiiв сплавляли лiс. Коли пускали велику воду з греблi, то котилися каменi й заганяли рибу в загати, а тодi рубали канати, i смереки котилися у рiку. Василь мав сак, у який ловив цю рибу. Дiд плiв ii з мошни[19 - Мошни – мiшки, зшитi з козячих або овечих шкур.] та дратви[20 - Дратва – просмолений шнурок (здебiльшого використовували для пошиття постолiв).]. І його, Полека, молодшi сини, Іван та Цельо, забiгали у двiр i кричали дедьовi, що iде велика вода. Старий брав течку з саком та путню i йшов до рiки, наповнюючи його стругами, iнодi великими кленами, «плотiнецями» та «нерiснецями», а iнодi, пiд час повенi, його маленька донька Паулiна[21 - Паулiна – iм’я.] просто тримала путню, а вiн iз загати збирав рибу. Був вiн добрий газда i добрий чоловiк, але таки мав одну ваду: iнодi бив свою жiнку, Настасiю.
Ялена була його найстаршою i найулюбленiшою донькою. Хоч були в нього ще й сини Цельо та Іван, i донечка Паулiна, але Ялену вiн любив дужче за всiх, бо була вона повна протилежнiсть йому, старому Василю Полеку. Красива i добра Ялена шанувала свого старого. Василь мав таку ваду: вiчно встрягав у якiсь iсторii. А вона завжди жалiла його. Бувало, коли Василь лежав «слабей» пiсля чергового «кушiння» вигнаноi ним же мiцноi горiлки, лише вона приходила пожалiти свого дедю, приносила гуслiнки. Як почалась вiйна i настали неспокiйнi часи, пiшли чутки, що нiмцi на тому боцi женуть людей на важкi роботи. Старий вирiшив заховати свою маленьку княгиню у лiсi над Киселицями. Мiсце було вибране вдало, бо нiби й недалеко вiд села, але в лiсi, непримiтне. Старий сам побудував там малу хатку, прямо серед смерек, поруч iз дiлянкою, де Полеки здавна робили сiна. Коли, на превелику радiсть Василя, Федора Пойдаша забрали на вiйну, ця хата була майже готова, – треба було лише накрити частину стрiхи дранкою.
Василь вийшов надвiр з рубанком в однiй руцi й путнею в iншiй та крикнув своiй малiй:
– Ялено! Ялено!
– Я тут, – вiдгукнулася дiвчина.
– Де ти, детенко? – старий звiв очi горi. Там, у толоцi, стояла його донька у вишитому власноруч кожусi й запасцi. Вона тримала на руках мале чорно-бiле ерчi[22 - Єрчi – ягнятко.] й гладила його по головi. Поруч паслися iншi овечки з Полековоi отари, i старий знову всмiхнувся, звертаючись до своеi княгинi:
– Яленко, принесе водички!
БАГАЧ ІЗ СТАРОГОРОДУ
Дмитро Петришкан блукав лiсом у зарослях папоротi. Цей лiс у Довгополi колись належав його фамiлii. Вiн знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши вiття смереки своею великою долонею, вiтався з нею, мов з давньою знайомою:
– Мой, мой, яка велека вже!
Його предки шанували лiс i без великоi потреби нiколи його не рубали. Дмитро вiдклав сокиру i почав руками викопувати сухi мертвi ялицi, – тички на ватру.
Молодший син Дмитра, Юрiй, бiг через осипник[23 - Осипник – галявина серед лiсу, утворена внаслiдок вирубки.] до дедi, коли з лiсу йому назустрiч вийшли озброенi люди. Це був загiн УПА. Хлопцi йшли один за одним у вiйськових нiмецьких кепi, шуцманках з тризубами, i тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликiв»: один був нагружений мiнометом, на спинi iншого були закрiпленi два ящики з мiнами. Юрiй на мить зупинився з переляку, але потiм поволi пiшов iм назустрiч. Порiвнявшись Юрiй привiтався:
– Добрий день!
Хтось iз загону вiдповiв:
– У, який перепуджений… Доброго здоровечка!
Позаду йшов кулеметник i нiс великий нiмецький МГ[24 - МГ- 34 – легкий нiмецький кулемет.] кулемет. У них були зморенi, неголенi обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.
– Чий будеш?
– Я Дметра Кабюка син.
– А! Петришкане!
Їхню багату родину знали всi в окрузi, й на Галiцii також.
– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотiв Юрiй.
– Йдемо, малей, нiмцiв та румунiв бети.
Пiшле з нами!
Малий зам’явся, хлопцi розсмiялися.
– Файного паска маеш, – сказав кулеметник.
– Це дедiв, – пробубонiв малий.
– У, дай подиветисе.
То був добротний офiцерськiй пасок цiсарськоi армii.
– Мiнеймосе! – запропонував вояк i дiстав з кишенi великий кулеметний патрон i паперiвку. Юрiй скривився.
– Шо! Шо е? Шо скрививсе, ек жед на гiвно? Гидуеш? На, тримай, це ж поперiвка.
Хлопцi вже заходили в лiс i звiдти закричали кулеметнику:
– Лише хлопця!
Вiн крикнув у вiдповiдь:
– Вже бiжу!
Схопив кулемет, закинув на плече i побiг доганяти.
Юрiй так i залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а iншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.
Надвечiр, пригнавши корову, Юрiй наважився зiзнатися, i крiзь сльози розповiв дедьовi про те, що сталося у лiсi. Старий Петришкан сидiв на лавi, чистив ножем якийсь чудернацький корiнь. Був вiн високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з продiлом. Вислухавши сина, вiн вiдклав свою клябуку[25 - Клябука – палиця.], з якою не розлучався вiдтодi, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по головi:
– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усмiхаючись своiми сiрими очима.
ДЕЗЕРТИР
По площi бiгали бездомнi пси, довкола стояли облупленi казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовтi кольори, з-пiд вiдпалоi штукатурки виднiлась кладка з червоноi цегли. Над цими будiвлями майорiв червоно-жовто-синiй прапор. Триколор. П’яний румунський офiцер кричав на Федора, аж слина йому летiла з рота. Знявши шкiряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тiльки жовна ледь помiтно ходили на його лицi. Федор не сподобався офiцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зi строю, – насмiшкувато. Вiн спитав:
– Звiдки ти? Федор вiдповiв:
– З Украiни.
Той розлютився ще бiльше i щосили зарепетував:
– Невiрна вiдповiдь! Нема нiякоi Украiни, а е одна велика Румунiя!
Федор мовчав. Худий румун аж трусився вiд лютi.
В обiд, у курилцi, до Пойдаша пiдiйшов земляк:
– Федьо, я сьогоднi вночi тiкаю… Завтра зранку нас всiх вiдправляють на фронт.
Федор змовчав. Увечорi вiн лежав одягнений на своему лiжку, чекаючи, коли всi в казармi заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очi й бачив ii, Ялену. Спогади малювали яскравi картинки з храму у Конятинi, на сiнах в Киселицях. Пiсля опiвночi вiн злiз з лiжка i через вiкно стрибнув у двiр. Там пiд деревом чекав той земляк, що попередив про вiдправку частини на фронт. Вони привiталися, i коли той вже пiшов, Федор зупинився.
– Федор, ти куди? – нервово зашипiв земляк.
– У мене е ще тут борг, – спокiйно вiдповiв Пойдаш.
– Лише гет того румуна, най iде на свою вiйну, там йому совети пiр’ячко повискубуют, – ледь не зриваючись на крик, благав той.
– Я своi борге звек повертати самей, – сказав Федьо i пiшов в бiк будинку, де жив його кривдник.
– Дурень впертий! – прошепотiв сам до себе «земляк» i,пiднявшикомiршинелi,побiгдопаркану.
У вiкнi одноповерхового будиночка, де квартирував румунський офiцер, горiло свiтло. Долiтали ще якiсь незрозумiлi звуки, нiби грала музика. Федор, пригнувшись, пiдбiг до вiкна; шелестiло пожовкле листя, що попадало з кiлькох найближчих дерев. Вiн притиснувся спиною до стiни i швидко зазирнув у помешкання. Вiкно було бiльш як на половину закрите брудною фiранкою. У кiмнатi на лiжку дрiмав румун. Його ноги звiсились набiк, аж до пiдлоги. Пiдтяжки тримали на розмiр бiльшi, нiж належало б, форменi галiфе; поруч валялися чоботи. Федор потягнувся рукою до кватирки. За мить вiкно вiдкрилося, Федьо повiльно залiз у примiщення. На патiфонi крутилася платiвка, на столi лежав недороскладений пасьянс; поруч iз розпечатаним конвертом з погашеною маркою, що на нiй був король Мiхай i гордий напис «Румунiя», – якась свiтлина; майже допита пляшка коньяку i склянка з напоем на денцi стояли на краю стола; ще тут лежав портсигар i поруч – повна попiльничка недопалкiв. Заiжджена платiвка смiшно повторювала один i той таки фрагмент мелодii: приспiв якогось румунського шлягера. Федор вiдкрив портсигар, взяв звiдти сигарету. Але, вiдкривши одна за одною шухляди, i ще раз глянувши на стiл, не знайшов анi запальнички, анi сiрникiв, тож пiдiйшов до натопленоi груби, присiв i пiдкурив вiд головешки з печi. Цiеi митi румун сп’яну забубонiв, наче сварився з кимось. Пойдаш стрiмко озирнувся до нього, але, переконавшись, що румун i далi спить, сiв поруч на стiлець, що на ньому висiв китель, затягнувся димом; перевiрив умiст кишень; портмоне виявилося пусте, лише з якимсь дрiб’язком. Тодi вiн розстiбнув кобуру, дiстав звiдти револьвер. Прокрутивши заряджений барабан, прицiлився в румуна, але за мить засунув пiстолет в кишеню шинелi, нагнувся, зняв своi солдатськi черевики з обмотками. Перевзувшись в офiцерськi чоботи, вiн встав, взяв пляшку зi столу i, ковтнувши з неi коньяку, присiв до кривдника на лiжко й гаркнув йому на вухо румунською: «Вставай, курво!». Той аж пiдскочив, i тут таки отримав пляшкою по головi. Федор зв’язав офiцера, засунувши йому до рота своi обмотки, встав, поправив платiвку на патефонi, вистрибнув з вiкна i поспiхом попрямував до паркану. Перелiзши його, прошепотiв сам до себе: «Невiрна вiдповiдь. Все! Вiдслужив! Доста з мене!». І побiг до лiсу, що великою чорною плямою витягнувся вздовж частини.
Одного зимного вечора Федор постукав у дверi дому своеi сестри Марii Коцихи в Киселицях. Та, побачивши на порозi якогось незнайомого бородатого чоловiка у бруднiй формi, аж скрикнула, злякавшись, – не впiзнала брата. Але потiм, придивившись, вигукнула:
– Ой, Божечки, Федьо, а ти звiдке узевсе!
Той, замiсть привiтання, лише буркнув:
– Їсти давай!
У хатi, сидячи за столом, вже вмитий, виголений i переодягнений, вiн одразу запитав про Ялену Полек.
– Яка Ялена? – перепитала сестра.
Потiм, трохи подумавши, вiдповiла:
– А, Полечка, та шо кептарi вишивае? Йо, та ходе з якимось Юрiем, галiцiяном. Здаеться, шо вагiтна вiд нього, а той нiби в «бандi» лiсами бiгае. Федора аж перекривило. Згодом, опанувавши себе, вiн намагався не подавати виду, що ця новина його вразила. Та сестра встигла побачити в ньому перемiну, i що ця новина була йому фейст неприемна.
– Та, Федьо, лиши ii гет, хiба дiвок на селi мало, бiгме!?
Вiн так подивився на неi, що та просидiла до кiнця вечерi, не вiдкриваючи рота. Якби ж вона знала, що всi цi мiсяцi у вiйську, пiд час принизливоi муштри, яку не сприймала його вольова, сильна i горда душа, едине, що його грiло, – це спогади про Ялену. Може б вiн i пiшов на фронт, але думка, що вiн вже нiколи не зможе через дурну вiйну побачити ii, хай навiть через роки рокеннi, душила його, i вiн мiсяцями, йдучи через гори, мав на розумi не рiдний дiм, сестер чи братiв, а лише ii одну – свою Ялену. Аж тут хтось насмiлився вкрасти в нього цю едину мрiю його життя. Федорова дiева i свавiльна натура збунтувалась, вiн не мiг з цим змиритись.
Сестра завела Федора до кiмнати. Вiн закинув руки за голову, втупився у стелю. Коциха лише зараз наважилась йому сказати новину про братiв:
– Онуфрiй з Іваном до лiсу пiшле, а Петро у комунiсти вступев.
Федор не звертав уваги на сестру, все дивився на дерев’янi сволоки, ледь пiдсвiченi лампою, що ii тримала Марiя. Тiльки буркнув:
– Шо менi до того? Най вступают, куди хочут, леш бе у гiвно не вступели. Най мастять собi голову самi. Велекi вже, абе я неми переймавсе!
– Слухай, Федьо, те леше нiчого такого собi не подумай, але у нас дiти малi, а те дезертир… Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми можут бути.
Федор мiркував про щось, усе ще втупившись у стелю, й не вiдповiдав нiчого. Сестра нiби навмисно не гасила лампу, чекала вiдповiдi брата.
– Добре, вилежусь тiльки, i пiсля свет пiду.
Їi брат упав, як був, на лiжко, повернувся лицем до стiни. Вже засинаючи, пробубонiв: «Все одно румуни з нiмцями вже програли цю вiйну, одне тiльке питання…». Федор не встиг договорити – заснув.
– Шо, шо те там сказав? – перепитала, нiби не розчувши, Коциха. Зрозумiвши, що брат заснув, тихо прошепотiла до нього: «Зморело, сараку… На добранiч».
Коциха загасила лампу.
На свята Юрiй, Яленин галiцiян, стояв коло церкви в Киселицях. З-пiд його кожуха визирав ствол ППС. Федор вибрав момент, коли бiля Юрiя нiкого не було, пiдiйшов до нього й, схопивши за барки, прошипiв:
– Ти не меш з нею ходети!
Юрiй вiд несподiванки вкляк, але за мить, схаменувшись, схопив Федора за руки.
– Шо е, чоловiче!? – зарепетував вiн. – Чоловiче, те шо, слабей на голову?
Федор мовчки подивився в очi Юрiю i вiдпустив його зi словами:
– Я тебе попередив!
– І шо буде? – навздогiн прохопився Юрiй.
Федор вже вiдiйшов на кiлька метрiв, але обернувся й з ненавистю в голосi кинув:
– Меш ведiти!
Юрiй нервово засмiявся. Вiн бачив перед собою лише чорнi вiд лютi очi Пойдаша, якi зиркали з-пiд лоба i чорних брiв, що нiби зрослися на перенiссi, коли Федор крiзь зуби, майже не вiдкриваючи рота з мiцним пiдборiддям, мовив: «Меш ведiти»… По спинi Юрiя пробiг неприемний холодок.
«ЗВІРНО»[26 - Звiрно – багато хижих звiрiв.]. ДРУГІСОВІТИ
Старий паламар бив у церковнi дзвони в Жеб’е, на Верховинi. Гуцули повиходили з церкви i, за звичаем, чоловiки та хлопцi почали пiдходити до панотця, цiлуючи рiзьбленого хреста в його руках. Панотець благословляв кожного на коляду. Радiсно заревли трембiти та роги, сповiщаючи гори про народження Сина Людського. По тому чоловiки, що iх отець благословив, зiбравшись докупи, почали пiд скрипочку колядувати, ходити по колу, пiдкидуючи догори своi бартки. Топiрцi хурчали, перекручувались у повiтрi. За цим дiйством спостерiгали офiцери з солдатами Червоноi армii, що стояли бiля вантажiвки. Один iз офiцерiв викрикнув:
– Эй, поп! Почем опиум для народа?
Солдати засмiялися, але iхнiй смiх вже не було чути через коляду.
– Вжей Пречиста Дiва сена родила! Ой дай Бо! Вжей Сена родила, в лiсi сховала! Ой дай Бо! Вжей невiрнi жиди сина шукали! Ой дай Бо! Вжей Сена шукали, лiсе рубале! Ой дай Бо!
Проминуть свята, i всi цi довговолосi гуцули пiдуть до лiсу й будуть стрiляти у цих приблуд, якi зневажають звичаi та закони iхнiх предкiв, iхню вiру, iхнiй край. Хтось iз хлопчикiв-колядникiв не втримався i вигукнув:
– Закрейтисе, курве! Свята закiнчутсе i ме вас будемо колоте, мов свиней!
Солдати припинили смiятися. Їхнiй офiцер забiг у натовп i почав то одного, то iншого хапати за груди: «Кто это сказал!? Блядь, кто это сказал?» Люди з презирством i огидою дивилися на цього офiцера-совiта та продовжували колядувати. Той ще бiльше розлютився, зарепетував:
– Я вам покажу, вашу мать, свиней! Фашисти! Я вам покажу! – Раптом офiцер послизнувся на дорозi i впав, аж ноги задерлися. Малi, що були поруч, засмiялись. Один iз солдатiв пiдбiг i допомiг офiцеру встати. Вдягнувши шапку, обтрусивши снiг iз шинелi та прикуривши сигарету, вiн шкутильгав назад, до машини. Жадiбно затягуючись димом, нервово бубонiв:
– Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу – мало не покажется!
Солдати вже не смiялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, iй услiд дивилися бiйцi та той офiцер.
Перед приходом других руських в смерековi гори румуни вiдступили з Буковини без бою. Тодi хлопцi з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополi. Це мало нiби повiдомити новимстарим господарям, що гуцули бiльше не знають нiякоi влади над собою. В центрi села Довгополя озброена «банда» стояла перед знищеним староством. Догорало… Вогонь освiтлював iхнi молодi й старi замисленi обличчя.
Руський офiцер ходив згарищем на мiсцi староi румунськоi адмiнiстрацii. Призначений новою владою вiйт, голова сiльськоi ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли бiля студебекера солдати. Офiцер лiниво заматюкався:
– Блядь! И кто это сделал? – i сам таки вiдповiв. – Румунские фашисты!
І сплюнувши, додав:
– Вот бляди!
Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копiйок:
– Та нi, пане офiцер, це нашi, з того боку, зробили. Вони за вiльну Украiну.
– А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! – останнi слова вiн вигукнув аж так голосно, що солдати бiля машини розсмiялися.
Вони, горяни, вiдвоювали колись усi цi землi у прадавнiх смерекових лiсiв. Жити та газдувати тут могли тiльки вони, гуцули. Чужi ж у всi часи були тут небажаними гостями. Але вiтри iсторii зчинили бурю i в цьому закутку: старий свiт господарiв смерекових лiсiв був приречений! Гуцули цього ще не розумiли i вiдчайдушно пручалися.
В гори прийшли чужi, змiнюючи все на свiй лад. Другi совiти (або ж «руськi») принесли з собою росiйськi матюки i чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спiлкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навiть до найменшоi дитини, i де навiть на весiллi була сувора мiра горiлки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинцi жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому свiтi й Вiн щедро вiддячував iм. Вони, старi гуцули, брали рiвно стiльки, скiльки могли спожити, натомiсть цi чужi жили за своiми незрозумiлими законами: вони розпочали промислову вирубку лiсiв, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши iх традицiйного трибу життя, пообiцявши соцiальну справедливiсть, на що багато хто купився. Було згвалтовано цей незайманий духовний свiт, i вiдповiдь могла бути лише одна з двох – або йти в лiс, або скоритися i мовчки терпiти. Тi, що не спокусилися, пiшли в лiс i чинили вiдчайдушний опiр окупантам. Вони билися, як леви, вмирали гордi й вiльнi на своiй землi, як i iхнi предки. Ворог боявся iх, бо жорстокiсть iхня буде легендою, допоки стоять гори в смерекових лiсах. Йо, вони були жорстокi, але в першу чергу гуцули жорстокi один до одного. А тут цi – чужi. Вороги називали iх «бандою», але у них була своя вiйна. Вони були на своiй землi, i правда була за ними. Для них це була вiйна проти чужих, котрi зневажають iхнi древнi звичаi та вiру. Москалi переодягались пiд наших воякiв, гвалтували i вбивали, спалювали хати, i нiхто вже не йняв вiри нiкому. А партизани-гуцули продовжували свою безнадiйну вiйну…
Коли у гори знову прийшли совiти, Федор записався у стрибки[27 - Стрибки – «истребительные батальоны», сформованi частково з мiсцевого населення для боротьби з УПА.].
В кiмнатi було накурено.
– Христос воскрес! – зайшов i привiтався Федор.
– Воiстину воскрес! – викрикнули у вiдповiдь присутнi.
На столi стояла напiвповна пляшка горiлки та писанки з пасками.
– Храмуете? – спитав Федор.
– Йо, – лiниво вiдповiли тi.
Федор пiдiйшов до столу i налив собi горiлки; нiби сам до себе сказавши тост: «Абе дужi», й додавши – вже на повен голос:
– Христос воскрес!
– Воiстину воскрес! – пробурмотiли сп’янiлi стрибки.
Старший з них лежав на лiжку в брудних кальсонах. Пiдвiвшись i сiвши на лiжко, позiхаючи та ледь помiтно усмiхаючись, вiн звернувся до Федора:
– Пеше заяву. Папiр на столi.
– Ашо, без заяви нiц? – вiдповiв Федор, подивившись прямо у вiчi старшому стрибкiв. Той, знизуючи плечима й нiби виправдовуючись, вiдповiв:
– Федор, у них, у совiтiв, такi порядки.
Федор сiв за стiл, написав заяву, залишив ii на столi. Командир стрибкiв протягнув йому руку, Федор натомiсть мовчки подивився йому в очi. Не подавши руки i не дивлячись на iнших у кiмнатi, пiшов до виходу. Тi здивовано перезирнулись:
– Ну, бувай здоровий. Завтра зранку у Вижницi, – сказав на прощання «стрибок», крутячи заяву в руках.
Федор пiшов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибкiв», раптом схопився й крикнув брату:
– Федор, зачекай! Я з тобов!
Федор вийшов надвiр i пiшов до дороги, за ним вибiг Петро:
– Федьо, чекай!
Петро пiдбiг i пiшов поруч з ним.
– По-ки-дь-ки!
– Хто? – спитав здивовано Петро.
– Друзi твоi! – Федор аж закашлявся.
– Розумiеш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливiсть щоб на свiтi була.
Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залiзною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був вiн нiби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: бiлявий, добрий, довiрливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже вiн майже досяг призивного вiку i мав йти до вiйська.
Федор не любив бiльшовикiв, але румунiв та «банду» вiн не любив ще дужче. За румунiв вони голi та босi ходили, у дiрявих постолах. Тих, з лiсу, вiн не розумiв, бо не вмiв мрiяти, як вони.
«Треба було газдувати, а не лiсами бiгати», – казав. А пiсля Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрiя з Іваном, його родини, – Федор умiв це розрiзняти.
Вже скоро вiн переконався, що бiльшовики брешуть, тому не вiдчував над собою жодноi влади, крiм Божоi. Якби вони його зачепили, вiн би стрiляв без вагань. Інстинктивно це всi вiдчували, тому його боялися i намагались триматися на вiдстанi вiд нього, без потреби не чiпали. Федор поважав село i ненавидiв усiх отих пиякiв – депутатiв до парламенту в Бухарестi, як i всiх iнших пустих балакунiв. Онуфрiй був iнший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – вiн пропонував i Федору його прочитати.
– Лише мене гет! Лише чес на пусте псувати! – незмiнно вiдповiдав той брату. Онуфрiй був романтик за натурою, але належав до Пойдашевоi фамiлii, тож мав од природи вроджену гордiсть та впертiсть. Вiн знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компромiси з совiстю йти небезпечно, – тому й пiшов у партизани.
– І коли насувались сутiнки, в горах спалахували хати. Мов у нiч на Юрiя i в Страсну середу, гори горiли, iх освiтлювали багаття i, здавалося, що цiй вiйнi не буде кiнця.
АННА ПРОВОДЖАЄ МИКУЦЮ ДО ЛІСУ
Анна Петришканова пiсля Служби Божоi зайшла до каплички, яка була бiля самоi церкви. Лиш вона зайшла i, перехрестившись, поставила свiчку в пiсок, почула позаду чиiсь швидкi кроки й скрегiт дверей: хтось закрив iх на клямку. Анна обернулась i побачила перед собою Сарахана. Вiн уже давно був у лiсi, з-пiд кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Вiн усмiхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не своi й виблискували жовтим металом:
– Анне, ек дужi?
– Богу декувати, абе ве дужi буле!
– А ек газда ваш?
– Воюе. Нашi грунте держава забрала, по саму хату обрiзали, тепер не знаю, як дiтей прогодувати. У колгосп клечут. А шляк би iх трафив, бiльшовикiв оцих, антихристiв, за меску буряку мною мут оброблетисе!
Сарахан мовчав. Люди розiйшлись вiд церкви i вони вийшли з каплички. Зайшли на цвинтар. Це древне довгопiльське кладовище широко розкинулося бiля церкви. Засипаний снiгом i зарослий таким ж древнiми, як i могили, деревами, цвинтар нагадував зараз якийсь сонний сад.
– А ек Микуцька ваш?
Анна все зрозумiла i приречено глянула на спiвбесiдника. Той, не дивлячись на неi, повiльно крокував поруч, i вiв далi:
– Най готуетсе. Я завтра зранку прейду за нем. Анна в грудях вiдчула жаль, мов за небiжчиком. Але, опанувавши себе, намагалась вiдiгнати лихi думки, як ii вчив той лiкар, румун; тiкаючи з вiйськами, вiн сказав iй на прощання: «Анне, бережи нерви, меш ведiти, що i цi колес пiдуть»; i Анна намагалась берегти нервову систему, але вона тодi не знала, що оте «колись» розтягнеться ще на довгi сорок рокiв, якi вона мусить прожити пiд окупантами, хоча врештi-решт таки дочекаеться – побачить ганьбу комунiстiв. Землю, яку обробляло не одне поколiння ii фамiлii, iй так i не повернуть, – даремно вона усi цi роки зберiгатиме румунськi папери у своiй святковiй хустцi, час од часу витягуватиме зi сховку й перебиратиме.
А тепер вона вiрила, що у цiй вiйнi «господарi смерекових лiсiв» переможуть, i iм вдасться домогтися повернення ii землi. Та зараз вона мусила вiддати лiсу, вiддати на цю страшну вiйну, що розгорталась у горах, свого улюбленого первiстка Микуцю, за яким не одна дiвка на селi сохла.
На виходi з цвинтаря вона розпрощалась iз Сараханом, що рушив кучугурами, попiд плотами, й зник у селi.
Зайшовши до хати, вона побачила звичну картину: на лiжку мовчки сидiв ii чоловiк Дмитро. Вiн лагодив чоботи. Поруч, пiд стiною, в загородженому кутi, були овечки: щойно у Петришканiв покотилися вiвцi, а вночi були морози, то вони малих забрали до хати. На печi двiйнята Юрiй i Єлена голосно сварились, щось не могли подiлити. Анна голосно гримнула на них:
– Ану марш з хати! Нам з дедьою треба поговорети.
– Ну, мамо, – спробували заперечити дiти.
– Надворi така сонячна днена, а вони воню на печi грiют!
Дiти неохоче зiстрибнули з печi й вибiгли на подвiр’я.
Анна сiла поруч iз чоловiком. Той, не дивлячись на неi, продовжував лагодити чоботи.
– Заходила до сiльраде, дале менi заяву песати, беру, а там так мов i так, прошу прийняти мене до колгоспу, а я як знервуваласе, папiр той се жбурнула, тi як на мене ведивилесе, а я i кажу:
«Шо! Це я вас маю просети? Це ве мене просите!» Воне лише перезернулисе. – Анна на мить замовкла, склавши руки одна на однiй. – Злодii, землi нашi покрали, а я тепер iх маю просети!
Дмитро вiдклав чоботи i подивився на жiнку:
Анне, вважей, тремай язек за зубами, воне твого брата, Дметра Дметряка, на Урал за нiшо зiслали.
Вiн знову взяв чоботи.
– То страшнi люде. Добре, шо нас лишели. А цi з потоку, то увечорi сидiли, нову владу обговорювале, то хiба дедю iхнього не забрали? То тепер не знате, де дiвсе, – вiн знову вiдклав чоботи. – Попiд вiкнами ходют, кажу тобi, вважей, байка за землю, Бог любенький не леше.
Вiн перехрестився.
Анна взяла чоловiка за руку i з любов’ю подивилась йому в очi:
– Ну шо, старий, готуйсе. Нашого Микуцьку завтра прейдут заберати до лiсу.
Дмитро знову поклав чоботи, пiдвiвся i мовчки вийшов у пивницю. Анна не пiшла за ним.
Дмитро Кабюк знав, що таке вiйна. Вiдслужив вiн не один рiк на Австрiйськiй вiйнi артилеристом, отримав на нiй чотири нагороди: медалi, що стали забавками для його численних дiточок, i якi, зрештою, десь розгубилися. Вiн пам’ятав численнi переходи, i цi рiдкiснi моменти вiдпочинку, коли знiмаеш чоботи i виливаеш з них кров, та й радiеш «червакам, котрi вижерають язви з нiг». Йому вкотре пригадався той лiтнiй день, обличчя друзiв i усмiхнене лице молодого командира, коли прибiг той вояк, покликав його термiново до штабу. Вiн прибув, але старший офiцер нагримав на нього i сказав, що нiкого не посилав. Повернувшись, побачив, що у iхнiй розрахунок влучив ворожий гарматний набiй, прямим попаданням. З його товаришiв, що з ними вiн вiдслужив цi довгi роки, не залишилось нiкого, усi «пiшле на правду». Того вояка, який помилково покликав його до штабу i цим врятував Дмитру життя, вiн теж бiльше нiколи не бачив. Протягом свого життя вiн часто намагався згадати його обличчя, але не мiг. Спроби знайти його тодi були марнi, й вiн сприйняв цю подiю однозначно: як диво Боже. Тож цiнував кожну хвилину власного життя. На згадку про тi старi часи i про себе на тiй вiйнi залишилися тiльки двi фотокартки у скляних рамках, що висiли бiля вiкон, поруч з маленьким портретиком Цiсара. На першiй – вiн сам, пiсля отримання третьоi нагороди; гордовито стоiть перед якоюсь хаткою, польовою будiвлею штабу, красивий i високий, у офiцерських чоботах; на iншiй свiтлинi вiн – з одною зiрочкою на петлицях, вже з чотирма нагородами, – сидить зi своiми колегами за столом. На столi —чотири пляшки вина, на них схиленi свiтлини з iхнiми рiдними, i всi вони щасливi. Вояки цiсарськоi армii гордовито дивляться в об’ектив, мiцно стискають склянки у руках. Минув мiсяць, i зi всiх на цiй фотокартцi залишиться живий лише вiн один – Дмитро Кабюк. Його доля тiсно зрослась з долею смерекових гiр. Доля, що припала на часи найскладнiших випробувань. Але вiн нiколи не нарiкав, i завжди був вдячний Боговi за це.
Пiд ранок у вiкно тихо постукали. Анна вiдчинила. Глибоко в душi вона ще сподiвалась, що зранку нiхто не прийде, i ii син лишиться з нею. На вулицi мороз, було ще темно. Сарахан прийшов не сам, але до хати зайшов один. Той, другий, зостався надворi.
– Корнейте сена[28 - Корнейте сена – будiть сина.]!
Меншi дiти ще спали на печi, але Микуця вже не спав: чекав одягнений. Вiн вийшов у двiр, за ним вийшла Анна з чоловiком. Вона, поцiлуваши, перехрестила сина, як то у гуцулiв заведено:
– Най Бог береже Микуцька!
Дедьо мовчки потиснув руку, мiцно поцiлував у губи i допомiг надiти бесаги. Вже свiтало. У лiсi за Сокiльцем на них чекали. Обiйшовши скелю дорогою, вони пiшли потоком горi. З вранiшнього туману почулося:
– Слава Украiнi!
Сарахан вiдповiв:
– Героям слава!
– Ми вже замерзли вас тут чекати.
Причаiвшись мiж дерев, там чекали на них з десятеро чоловiкiв.
У потоцi пiд кригою чуркотiла вода, з розломiв розвiювалась пара.
Багато кого з цих «лiсових братiв» Микуця знав, але бiльшiсть з них були незнайомi. Як з’ясувалось згодом, то були галiцiяни.
– Кого ти нам привiв?
Сарахан усмiхнувся, вдаривши Микуцю по плечi:
– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – i додав: – Надiйна людена, в нех бiльшовики землi вiдiбрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.
– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дедьом у нех на млену зерно молотеле колес.
– Гаразд, подевемосе, че дiйсно те такей дужий, ек виглядаеш, i годней з нами лiсаме ходети! – сказав старший чоловiк з рудою бородою, що взялася морозом.
– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсiм скоро свiтло буде, будемо вже йте.
– Стрiлети вмiеш?
Микуця завагався.
– Нiчого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!
Усi засмiялися. Вiд дороги долинули звуки двигуна.
– Добре, йдемо.
Микуцевi, як наймолодшому й найменш досвiдченому, наказали нести зброю, i вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати пiдйом, устелений камiнням, що стирчало скрiзь пiд рiзними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потiк був мiсцями вкритий кригою, проте вiн не замерзав i вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цiлюща, i здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смердiла тухлими яйцями нiвроку! Микуця, пройшовши так метрiв десять, встиг упрiти. Вiн зачерпнув долонею цiеi води з потоку, спочатку втер лице, а потiм трохи випив.
– Огов, Петришкан! Не вiдставай! – почулося з туману.
АРХИЮДА – ВОРОГ РОДУ ЛЮДСЬКОГО
– А чуле, шо в Довгополi на Галiцii се стало? Позбералиси комунiсти церкву розберати: директор школи та голова колгоспу, та ще пару активiстiв. Панотця, кажут, ранiше арештували, а попаддю з дiточками на Сибiр вевезли, йуй, та й машен наiхало з активiстами з району, тома… як iх… ну, цех… а, згадала! комсомолцями отеми! Повелазели горi, кресте поскидали, а з села людей нiкого не бiло, окрiм отех двох, директора школе та голове колгоспу з дiтме, та й того мiлiцiонера iхнего. А ек хресте почале скидати, ек за Марковоi кiчери хмара визернула! Йуй! Шо почалосе! Як зачало дощем заливати, а воно сепле i сепле, а воне далi собi розберают, а цi дiти голове колгоспу фани та образе з церкви виносю i у воду кидают.
Інша жiнка перехрестилась:
– Най Бог мелуе!
– То так розiбрали, колоди докупи трактором зачипели i всi у рiку скенули.
– Йуй! Най Бог мелуе! – жiнка у хустцi притримувалаоднурукубiлярота, а iншоюхрестилась.
– То я вам скажу, шо за два мiсяцi «причка»[29 - Причка – лиха подiя, часто нещасний випадок, тут – незворотне покарання за грiхи.] за усiма прейшла: дiтей голови колгоспу вода забрала. Йшле собi кладкою, трос урвавсе. Цей голова колгоспу кенувсе iх рятувати – i сам з неми втопевсе. Мiлiцiонера «банда» вбела, спалела разом з участком. А директор той iхав мотоциклом у район, та й урвавсе з кашецi, то йому голову вiдiмело.
– Най Бог мелуе!
– А ек його ховали, неня його все замiсть голосети, усе йому примовляла: «То це, сенку, я тебе цьому вчела? Та хiба я тебе вчела церкве Божi руйнувати?!», а вiн, покiйний… – жiнка перехрестилась i стишила голос. – Кажут, коле церкву розбирали, то нiмого калiку по писку вдарив. Той нiби прийшов, то до одного, то до другого чiплевсе, хрестивсе, сарака; пальцем вгору все тече; а коле образе в рiку кедале, то вiн, лайдака, у рiку штрик, то оден витягнув, i далi з образом ходев мiж неми, а цей пiдiйшов, образ вiдiбрав та по писку вдарив.
– Най Бог мелуе!
– Але «причка» усiх забрала… А вiд церкви одна дзвiнеця мурована лишеласе. Дзвоне поздiймали, вiдвезли, кажут, у район, на переплавку.
Інша жiнка перебила розповiдь:
– А така церква файна була, такi храми колес були! Уся Галiцiя се сходила, та й ця сторона. Бачите, але Бог усiх покарав. – І задумано додала. – Най Бог мелуе!
– А нiмий, отой калiка, кажут люде, кожну недiленьку Божу на те мiсце, де церква була, молетисе ходе: вклякае та й поклони б’е.
– Шо у свiтi робитсе?!
– Казали люде, шо панотець оден старей iз монастира у Чернiвцях казав, шо вже кiнець свiту скоро буде, то все воно до того i йде, йо, страшней день близетсе!
– Нiхто, ек Бог любенький! – жiнка знову перехрестилась.
БІДОЧА
Роздався стук у дверi.
– Слава Ісу!
– Навiки Богу.
Вечiрнi гостi зайшли до хати i обступили пiч. Запахло прiлим листям.
– Ми чули, що у вас е син повнолiтнiй.
Запала гнiтюча тиша.
– Най iде з нами до лiсу, воювати з москалями, – гiсть знову замовк.
– Проти бiльшовикiв, за Самостiйну Украiну!
– Йуй, та вiн такей слабей у нас!
Один з нiчних гостей, витримавши паузу, граючись ножем на столi й посмiхаючись собi в бороду, пробурмотiв задумано:
– Оден Іван келовий дужей.
Іншi, стиха, сумовито засмiялися.
Газдиня гiрко розплакалась. Блiдий i нiби байдужий до того, що вiдбуваеться, Олексiй Бiдоча сидiв на припiчку.
– Добре, збирайте хлопця!
Запала тиша. Меншi дiти дивилися з печi. Мати, схлипуючи, ходила хатою, щось метушливо збирала до сумки.
У старому двобортному пiджаку вiд дедьового анцуга[30 - Анцуг – костюм.] та цивiльному плащi Олекса найменше був схожий на вояка. Навiть крiс у руках тримав якось недоладно.
Боiвка УПА, у яку потрапив Олекса, блукала осiннiми смерековими лiсами, часом заходячи до поодиноких хуторiв на нiчлiг, а часом ночуючи просто в лiсi, коло багаття, закутавшись у смерекове вiття та сухе листя. Почав вже падати перший снiг. І ось одного туманного ранку вони почули, як десь близько бреше кутюга[31 - Кутюга – собака.]. Їх вистежили i зненацька оточили. Тут, на мiсцi останньоi ночiвлi, вони дали свiй останнiй запеклий бiй. Олекса скинув свого крiса i почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились i у нього нiчого не виходило. Почалася стрiлянина, вперемiш з росiйським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострiлу, Олексу розбив напад «чорноi хвороби»: вiн впав у листя, тiло здригалося вiд конвульсiй. Бiй закiнчився. Опритомнiвши, вiн побачив, як москалi, матюкаючись, складають тiла вбитих.
– Что, очнулся, блядина? – прокричав офiцер у шинелi, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно вiн спробував пiдвестися. Олекса знову впав у листя. Раптом пiдбiг iнший солдат i прокричав:
– Штрафной удар!
Присутнi зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвiлiй гiмнастерцi з медалями, пiдiйшов, пiдняв Бiдочу за поли старого пiджака:
Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живiт.
Олекса упав на колiна.
– Хорош! – крикнув офiцер, витираючи чобiт вiд Олексиноi кровi об тiло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.
– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!
Усi знову зареготали.
Олекса лише зараз вiдчув, що у нього нема зубiв, i все тiло пронизуе бiль. Вочевидь, ще до того, як вiн отямився, його били ногами. Сплюнувши кров iз скалками зубiв, вiн пiдвiвся та зумiв роздивитись мiсце недавнього бойовища: довкола виднiлося зламане вiд пострiлiв гiлля смерек, дерева були поцяткованi слiдами вiд куль; поруч лежали акуратно складенi тiла, лише кiлькох не чiпали, – лягли на мiни. Поруч пройшов вояк, що сам до себе щось наспiвував, iнший жалiв пса, що його бандерiвцi вбили пiд час бою. Деякi солдати тинялася туди-сюди, роздивляючись пострiляних у бою повстанцiв. Іншi тутечки всiлися iсти з консервiв тушонку, запиваючи з фляг самогонкою; вони голосно розмовляли й заходилися реготом, хоча Олексiй мiг розчути лише матюки; хтось поруч розряджав трофейну зброю.
Бiдоча знову знепритомнiв. Вiн лише трохи вiдчував, як його волочуть лiсом, вниз, у долину. Наче увi снi, вiн чув неньчин голос, – вона плакала за ним. Вiн марив i шепотiв, просив ii: «Ма-мо, ма-мо, не плачте». Якийсь солдат повсякчас сварився, «что должен нести это гавно». Потiм вiн знову очуняв, вже коли його закидали за борти вантажiвки. У кузовi вiн лежав посерединi, на лавах з обох бокiв розмiстились бiйцi винищувального батальйону. Машина пiдстрибувала на пощербленiй гiрськiй дорозi, й вiн – разом з нею. Якийсь вояк поклав на нього чобiт, iншi заходилися штурхали його ногами вiд борта до борта. Солдати перекрикували один одного, але гучне ревiння двигуна глушило iхню розмову, – Олекса чув лише якiсь уривки цiеi бесiди, густо пересипаноi матюччям.
За пiвгодини машина вже була у Вижницi, у штабi ЧК-МГБ[32 - ЧК-МГБ – «министерство государственной безопасности», з 1954 року – КГБ.]. Розкрили заднiй борт i зi «студебекера» повистрибували всi пасажири, крiм Олексiя: вiн так i залишився лежати на днi кузова, по цiлiй довжинi якого лишалися слiди його кровi. Солдати перекурювали, один з них крикнув:
– Вылезай, сука!
Бiдоча спробував пiдвестися, але не змiг, – ноги вiдмовляли йому. Тодi в машину залiзли два бiйцi i допомогли йому пiдвестися. На подвiр’i бiля штабу щiльно стояли ще кiлька машин. Бiля них тинялись, балакали та курили численнi солдати. Усi вони лiниво повернули своi неголенi обличчя до Олекси та його конвоiрiв, якi змушенi були йому допомагати йти до будiвлi. Один iз солдатiв крикнув йому:
– Слава Украине! – викинувши руку в нацистському вiтаннi. Іншi зайшлись реготом.
Поруч стояли мiсцевi стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повiдвертались. Серед них був i Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впiзнав малого Бiдочу; згадав, як на храмi в Конятинi вiн поруч з ним нiс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будiвлi. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, iз засохлою кров’ю на лицi, вiн був бiльше схожий на християнського мученика, нiж на «особо апасного бандiта».
В коридорi не було, чим дихати: од вiйськових рiзко тхнуло одеколоном, перегаром i брудними кальсонами. У Бiдочi замакiтрилася голова. Солдати розступилися попiд стiни коридору. Конвоiри, мiцно схопивши Олексу пiд руки, потягнули його далi.
В Довгополi, у Костенцi[33 - Костiнець – присiлок Довгопiлля.], цього лiта спецбоiвка СБ замордувала мiсцевого голову колгоспу.
– Кажут, хороша людена була, добра… Дiти найшле. Воне зранку корову пасте гнале, а там у потоцi вiн i лежав. Кажут, довго мучiли, а хату спалели. Ще кажут, шо i дiток не пожалiли.
– Чули? Сусiда з-за горба забрали вчора. Йшле з колегою з села, дес несли мiх муке кожен, тут з лiсу виходют трое, усi з пушками, в плащах военних. Питают, мов, хто такi, звiдке. Тi кажут, що так мов i так, за мукою у район ходили. Ну, то цi iх i вiдпустеле. Йдiть далi, кажут, але бес нiкому не говорили, шо нас тут бачили. Так той оден колега пiшов у район i розповiв, кому треба, а сусiд – нi, то до нього на наступний день прийшле та й кажут: «Такой-то такой-то, собирайтесь, есть iнформацiя, што ви бандпособник». А дiти ек зачали плакати: «Куде ви дедю забераете?». Жiнка вагiтна голосет, руке собi заломлюе, а тi нiчого… Мовляв, «соберайтесь» – i все.
– Добре, шо ще родену лишели. А шо я вам хочу розказати. Ви цих Бiдочiв знаете, отех бiдакiв з крайноi хати, то в нех сена Олексiя комунiсти у лiсi злапали зi зброею.
– А, йуй, та вiн такей слабей, кажут, у нех був.
– А шо з неме тепер буде? Не знати!
– Най Бог мелуе!
ДЕПОРТАЦІЯ
Надворi забрехав кутюга. До хати, без стуку, зайшов офiцер та ще один у цивiльному. За столом сидiли дiти, iли кулешу з мочанкою, на столi ще було трохи бринзи та вареноi бараболi.
– Ну что, газдиня…
Офiцер на якусь мить замовк.
– Мать! – наче забив цвях у це слово. – Где твой сын, Олексий?
Дiти перепуджено перезирнулись. Матрона, склавши руки у замок, сiла на лаву бiля печi й захитала головою.
Офiцер пiдiйшов до вiкна i визирнув на двiр. Там його солдати лiниво ходили туди-сюди, оглядаючи стодолу. Вiн повернувся до Матрони. Вона, затуливши лице долонями, i далi сидiла на лавi мовчки.
– Что, не знаешь, сука, где твой сын? – вiн пiдiйшов до неi майже впритул.
– Твой сын, Олексей Бидоча, сейчас в тюрме, в Вижнице. Так что собирайтесь. Вы, как бандпособники, родственники врага народа, подлежите выселению в отдаленные районы Союза Советских Социалистических Республик!
Стара впала на колiна перед офiцером, склавши руки на грудях:
– Йуй, та пане офiцере, ми бiднi люде, дiтке маленькi ще, iх пожалiйте, змилуйтеся заради Бога, йуй!
– А ты, сука, когда сына свого в лес, в банду отправляла, чем думала, контра?
Матрона заплакала:
– Йуй, та лешiт нас, хiба ми з власноi волi, вiн такей слабей у нас з самого народження, зi свiчкою вже сокотили.
– Нечево тут сопли жевать, собирайтесь! – сказав офiцер, iдучи до виходу. І, вже на порозi, додав:
– У вас полчаса. Берите самое необходимое: теплые вещи, еду.
І вийшов з хати. Стара залишилась стояти на колiнах, плачучи собi у груди. Дiти забiгали по хатi збирати речi. Маленька Марiя, худенька красива дiвчинка-пiдлiток, акуратно загорнула у ненчин рушник кулешу зi столу.
З-поза хати визирали сусiди; вони прикривали роти долонями, хитали головами, хоча самi тихо радiли, що сусiдiв виселяють, бо вже давно зазiхали на Бiдочiвський зарiнок[34 - Зарiнок – галявина.].
Офiцер, начальник колони, стояв коло свого вiллiса в Селятинi. Перед ним розкинувся Шепiт, мальовничий перевал, за яким вже була Румунiя. Вдивляючись у краевид, вiн лiниво й задумано звернувся до присутнiх:
– Да-а, места здесь чудесные, а воздух, а воздух-то какой чистый!
Помiтно звеселившись, вiн залiз рукою у внутрiшню кишеню шинелi й витягнув портсигар. Вiдкрив, а вiн порожнiй.
– Вот, блядь… Лейтенант, закурить не найдется?
Лейтенант нервово дiстав з кишенi пачку
«Казбеку», протягнув командировi, той манiрно дiстав з неi папiросу i покрутив ii в руцi:
– А мне вот румынские нравятся, – пiднiс папiросу до рота. Лейтенант швидко дiстав сiрники, щоб прикурити, але вiтер кiлька разiв поспiль збивав вогонь.
– Вот еще, салага, «Казбек» курит, а зажигалку купить не может!
Вiн полiз до кишенi, дiстав запальничку, прикурив.
– На, держи, летеха. Трофейная. Дарю! – вiн знову повернувся до перевалу.
До гурту вiйськових на перевалi приеднався ще один солдат. Вiн вiддав честь i урочисто звернувся до старшого офiцера:
– Разрешите доложить!
Начальник колони, затягуючись, повернувся до нього.
– Да ты за…ал, орешь, как на параде! – i, засмiявшись, додав. – Разрешаю!
– Этап готов к погрузке!
В толоцi, вздовж дороги, стояли змученi люди. Не докуривши папiросу, вiн кинув ii на дорогу, вдавив чоботом у землю.
– Товарищи офицеры! – вiн подивився на годинник i додав командним голосом:
– Предупреждаю, этап через два часа должен быть в Стороженце для дальнейшего следования в город Черновцы, где уже готов эшелон. За каждую минуту опоздания – строгое взыскание!
Суворо подивившись на всiх пiдлеглих, пiдсумував:
– Вопросы есть? – i сам таки вiдповiв. – Вопросов нет!
Командир колони сiв до вiллiса поруч iз шофером. Офiцери, козирнувши командиру, що вже сидiв у машинi, почали розбiгатись по колонi, що складалася переважно зi «студебекерiв». Лунали офiцерськi викрики:
– По машинам!
– Грузимся!
– Блядь, быстрей, быстрей, быстрей!
Озброенi бiйцi порозкривали заднi борти вантажiвок (iх було не менше десяти), почали гнати людей з толоки. Переляканi гуцули слухняно полiзли на борти. Офiцери пiдганяли бiйцiв викриками:
– Твою мать, быстрее!
Солдати почали штурхати людей у спини, часом прикладами, щоб прискорити процес. Деякi люди падали, iх хапали за барки i пiдганяли копняками. Серед виселенцiв було багато старих, жiнок i малих дiтей. Коли вже всi погрузились, солдати позакривали борти, затягнули iх брезентом. Один iз офiцерiв, притримуючи шапку, пiдбiг до головноi машини, «вiллiса» начальника колони. Той, не виходячи з неi, випередив офiцера, що хотiв по «форме доложить».
– Ну что, готово?
Офiцер махнув головою:
– Так точно!
– Ну, тогда выезжаем! – вдаривши шофера по плечу, сказав командир.
Машини рушили, поступово розганяючись на гiрськiй дорозi. Офiцер дочекався останньоi машини i на ходу застрибнув у кабiну. Колона на великiй швидкостi рушила через Руську, ревли двигуни, колеса викидали на траву вздовж дороги грузи. Час вiд часу на цiй дорозi, хоч поблизу майже й не було сiл, траплялися люди. Бiля смереки стояв старий гуцул. Одною рукою вiн тримав клябуку. Колона, машина за машиною, проiжджала повз нього, в кабiнах розгойдувались i пiдстрибували шофери, поруч сидiли офiцери в шапках з червоними зiрками. Деякi курили, iншi, смiючись, говорили мiж собою. Дiд проводжав кожну машину поглядом. Одну з них недбало закрили брезентом, i вiн розвiювався на вiтрi. Випадковий свiдок навiть зумiв роздивитись сiрi обличчя людей у кузовi, дитячi й старечi; деякi з них кутались у кожухи, а деякi були просто в куфайках. Старий перехрестився сам i перехрестив колону, що вже зникала на гiрськiй дорозi. В крайнiй машинi були Бiдочi.
Пiд Берегометом, на перевалi Шурден, колона зменшила швидкiсть. Здолавши геть розбиту дiлянку дороги, далi вже на повнiй швидкостi вони доiхали до Сторожинця. Це був найзручнiший шлях на Чернiвцi, бо через села на Вижницю, а особливо через перевал Нiмчич, iхати було небезпечно: там газдували «володарi смерекових лiсiв».
ГАЛІЦІЯНКА РЯТУЄ МИКУЦЮ. ЯСТРЕ[35 - Ястре – швидке.]ПОВЕРНЕННЯ
Вже минуло декiлька мiсяцiв вiдтодi, як та жiнка з Галiцii прийшла до хати Петришканiв i сказала, щоб вони забрали свого Микуцю, бо вiн у неi без пам’ятi у гарячцi лежить.
Вони йшли лiсом. Було зимно. Микуця Кабюк нiс зброю, усi були змученi, голоднi. У Микуцi були мокрi ноги, бо перед тим, переходячи Черемош з Буковини на Галiцiю, пiд ним трiснув лiд i вiн по колiна провалився у рiку. На цiй сторонi вони щойно обстрiляли машину з поштою. Отримавши пару залпiв у вiдповiдь, несли кiлькох поранених на зроблених з гiлок смереки ношах. Вони негайно мали тiкати, бо була велика загроза лишатися на цiм боцi. Микуця послизнувся i впав, одна рушниця, що вiн iх нiс, вистрiлила – покотилася луна. До нього пiдбiг один галiцiян з iхньоi боiвки i почав репетувати, скопивши його за груди та притиснувши до смереки:
– Зараза! Знаке подаеш, курво! Москалям нас здати хочеш? Я те тут, як кутюгу, пристрелю! – i вiн почав розстiбати кобуру.
Пiдбiг Сарахан i вiдштовхнув галiцiяна вiд Микуцi:
– Чоловiче, ти шо, здурiв?! Ти хiба не бачиш, що у хлопця мокрi ноги i слизько, ось вiн i впав, а рушниця сама собов вистрiлила.
Той, нiби отямившись, загрiб снiгу, з’iв трохи, втерся ним.
Сарахан забрав у Микуцi зброю, що вiн ii нiс, i знову звернувся до галiцiяна:
– Бережи нерви!
Вони рушили далi.
На ранок iхню боiвку на одному з хуторiв на тiй сторонi накрили. Хтось крикнув:
– Стрибки!
Микуця, навiть не накинувши кожуха, в однiй сорочцi вибiг надвiр i, розстрiлявши усi набоi зi свого ТТ, побiг униз, до лiсу. Добiгши до кладки, вiн перекотився пiд нею, натомiсть чув, що зовсiм поруч, трохи позаду, бiг, вiдстрiлюючись, хтось iз iхнiх: вiн не встиг розгледiти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Вiн намагався перестрибнути, але, дiставши кулю, завалився за кладку i залишився там лежати. Далi до лiсу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у головi крутилося тiльки одне: «До лiсу, до лiсу, до лiсу». Вiн кiлька разiв падав у снiг, аж котився, але таки забiг у лiс, де змiг трохи перепочити. На хуторi ще тривав бiй, лунала стрiлянина.
Тiльки зараз вiн вiдчув холод. Склавши руки, Петришкан пiшов потоками в долину, не маючи чiткого плану, як дiяти далi. Його трусило. Надвечiр вiн набрiв на якусь хату, яка стояла одиноко коло лiсу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тоi хати, вiн таки наважився попроситися на нiчлiг. Пiдiйшов до неi. Забрехав кутюга, дверi вiдчинилися. На порозi стояла якась стара з лампою, – вiн бачив ii розмито, в головi паморочилось, i Микуця лише встиг привiтатися.
– Слава Ісу! – i впав на порозi. Жiнка уклала його просто тут, у хатi, i потiм сама, довiдавшись, хто вiн i звiдки, вирiшила на тижню пiти до Петришканiв. Вона сказала:
– Анна, iдiт, заберiт сена.
Вночi Дмитро з синами Юрiем, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.
Микуця лежав на лiжку. Гарячка не покидала його.
Пiд вiкном пройшли якiсь люди у вiйськовiй формi. Юрiй, випередивши iх, вiдчинив дверi. Анна також вийшла. Тi попросилися до хати.
– Где ваш старший сын? – спитав один.
Інший поспiхом додав:
– У нас есть информация, что он сейчас в банде.
– Упаси Боже! – вiдповiла Анна. – Вiн у горечцi лежет зара в хатi.
Вiйськовi з недовiрою перезирнулись i з непiдробним здивуванням спитали:
– Можна посмотреть?
Анна прочинила ширше дверi i впустила iх до хати. Тi зайшли. Оглянувши кiмнату, пiдiйшли до лiжка. Микуця лежав пiд кольоровою джергою. Офiцер зняв ii, кинувши на пiдлогу, – переконатись, що у того немае вогнепальних поранень.
До хати зайшов Дмитро. Вiн занiс дрова i кинув пiд шпаргат. Задуманi офiцери мовчки, не прощаючись, вийшли з хати. Анна, перезирнувшись iз чоловiком, пiдняла джергу з пiдлоги i знову накрила сина.
СВЯТВЕЧІР
В Чернiвцях сутенiло. Було холодно. Падав мокрий снiг. Люди стояли на колiнах бiля колii. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Вiн тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вiкна паровоза визирав смуглявий машинiст, який декiлька разiв потягнув за мотузку – заревли гудки. Вiд цього звуку змученi люди нiби прокинулись.
Тома повернувся до доньки:
– Марiечко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.
Матрона пiдтримала чоловiка, нервово гладячи малу по головi:
– Йо, йо, детенко, слухайсе дедю.
Раптом забрехали кутюги i офiцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:
– По вагонам! Грузимся!
Перепудженi люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильнiше брехати, ставали на заднi лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували iх на мотузках. По периметру проходжали вояки зi зброею.
Всерединi було темно i холодно, вiйськовики почали замикати вагони зовнi.
– Це те, Марiчко? – тихо прошепотiла Матрона, взявши дiвчинку долонями за обличчя.
– Йо, мамо.
– Богу декувати, що ми усi разом, – прошепотiв Тома.
Потяг у цiлковитiй тишi рушив, пiд перегук колiс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували iмена тi, що розгубились при посадцi, й тепер шукали одне одного.
Мала Марiя сидiла скраечку в забитому людьми товарняку. Спливали днi, й у вагонi тхнуло сечею, – люди змушенi були ходити пiд себе. На кожнiй зупинцi потяга з вагонiв викидали трупи людей, яких присипали землею просто пiд колiею. Єдиною розрадою для дiвчинки було спостерiгати у маленьке вiконце за великим сонцем i тiею загравою у рiвному полi, що воно лишало надвечiр. Дивовижне видовище для маленькоi горянки, яка до того в життi нiчого подiбного не бачила.
Матрона взяла шматок кулешi, котра вже тягнулася, мов нитка, бо давно прокисла.
– На, з’iж, детенко.
Марiя вiдмовилась:
– Мамо, може б ви з’iли, бо менi не кортить iсти.
– Нi, нi, я вже поiла.
Ця кулеша в рушнику, яку мала встигла забрати зi столу, коли iх виганяли з хати, годувала цiлу родину протягом усiеi дороги.
Пiд перестук колiс та ледь чутнi плачi у вагонi почали тихо наспiвувати коляду:
– Ой в лiску, в лiску на жовтiм пiску, гой, дай Бо…
Потяг на великiй швидкостi летiв степами, паровоз пускав пару в нiчне небо, де вже сяяла перша Рiздвяна зоря.
Вже перша звiзда загорiлася в нiчному зимному карпатському небi. Над горами, у смерекових лiсах, диск неба виповнився зорями. Стiл застелений минулорiчною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що ii лише раз на рiк, у цю Святу нiч, використовували; i сам стiл червоною ниткою пiдв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сiм’я[36 - Кутя, сiм’я – мак, перетертий iз цукром, – традицiйна рiздвяна страва у гуцулiв.], вареники, узвар… усе, як треба. На вiкнi стояла тарiль з кутею, сiм’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духiв предкiв, котрi сходились вечеряти лише в одну цю нiч. Наступного ранку перевiряли змiни на тому, що лишалося на вiкнi, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.
Але родина ще не сiдала вечеряти: не всi ще зiбралися. Стара Васюта чекала своiх синiв Онуфрiя та Іванчика з лiсу. Материнське серце вiдчувало, що вони прийдуть. Бiля вiкна стояв замислений Федор. Вiн роздивлявся на склi малюнок вiд морозу i про щось собi мiркував. Дiвки сидiли на печi, а Петро дрiмав на припiчку. Федор раптом заговорив, не вiдводячи погляду вiд вiкна
– Лешiт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалi вже у лiсi хвоста накрутили, – i якось злостиво посмiхнувся.
Мала Ялена крикнула братовi з печi:
– Не бреши, Федор, прейдут!
Вона едина з усiх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усмiхнувшись, вiдповiв:
– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважети!
Мала перелякалася i замовкла.
– Най! Федор! Перестань малу пужiте! Вона все вiрно сказала. Слiдкуй за тем, шо говореш, – вони твоi брате рiднi!
Федор, усмiхаючись до ненi, збирався заперечити.
– Але, мамо…
Та стара перебила:
– Так, всi замовкле, я все сказала! Чекаемо. Воне прейдут!
В загородженому кутку кiмнати забекали овечки. Стара сiла на лаву, провела рукою бiля дiрки в нiй, зробленiй для того, щоб зручно було прясти.
– А ти, Єлено, краще, нiж на печi седiти та з братом сваретисе, дiрке сiном позабивала б.
Мала зiстрибнула з печi й побiгла брати сiно вiд овечок, щоб закрити дiрку в лавi. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посмiхався, залишаючись стояти коло вiкна.
Надворi забрехала кутюга, усi повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, вiд несподiванки ледь не впав з припiчку. Першим до хати забiг Іван. Вiн голосно привiтався:
– Христос ся рождае! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого i обiйняла, поцiлувавши. Федор вiдвернувся знову до вiкна. До кiмнати зайшов Онуфрiй. Вiн вже зняв куфайку в сiнях i був лише у светрi з довгим комiром пiд горло, сплетеному його дiвчиною з Яблуницi (молодшою вiд нього рокiв на десять). Зброю вiн також залишив у сiнях: повiсив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.
– Дужi? – вiн пiдiйшов i поцiлував Васютi руку, а та перехрестила сина, примовивши:
– У, який бородатей, зовсiм стрей!
Усi, крiм Федора, тихо засмiялися. Онуфрiй подивився на брата, якого не бачив, вiдколи Федора проводили до румунського вiйська.
– Нiвроку виглядаеш, Федьо! – сказав вiн, але той змовчав.
На столi запалили свiчки в трiйцi та погасили лампу, що стояла на шафi бiля дверей. Ставши на колiна i помолившись до образiв, родина сiла вечеряти, набравши собi у тарелi обов’язковоi першоi страви – кутi.
Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тодi спитав:
– І довго ве ще вовками збираетесе лiсами бiгати?
– Кiлька треба, стiльки i будемо… Ось москалiв iз гiр викуремо…
Федор перебив:
– Бiльшовики нiмцям в’ези вкрутили, а вам, здохлякам, i подавно вкрутют!
– І, подевимосе, – вiдповiв Онуфрiй i почав iсти кутю. Раптом озвався Петро:
– Йо, у бiльшовикiв того вiйська… та де вам з неми тягатисе?
Онуфрiй почав сердитися i хотiв щось вiдповiсти, але Васюта припинила цю iхню суперечку.
– Гет страх Божий втратили! Дочiкаласе я на своi роке… Таке свето рокове, а воне i тут померетисе негоднi! – сказала суворо i з жалем у голосi стара.
Усi замовкли. Онуфрiй пiдняв склянку з бiлим гарячим вином:
– Христос ся рождае!
У вiдповiдь пролунало:
– Славiмо Його!
Далi вони мовчки сидiли i вечеряли. Хлопцi, роздiленi столом, час од часу позирали один на одного з якоюсь зверхнiстю, але без ненавистi. Лише Івану було не до того: вiн зголоднiв i iв усе пiдряд, нi на кого не дивлячись, лише часом вiдволiкався, щоб усмiхнутися всiм почергово. На однiй зi стiн дуже доречно висiв румунський килим, на якому було зображено у лiсi битву двох оленiв; iхнi роги посплiталися так, що годi було розiбрати, якi кому належать.
До хати постукали. Родина перелякано подивились на дверi. Онуфрiй пiдвiвся, схопившись за кобуру.
– Сядь! – рiзко випалив Федор i махнув Івану.
– А ти iди, вiдкрий дверi i лишайся в сiнях, але лампу не запалюй.
Малий побiг.
Це були вже п’янi колядники. Пойдашева хата серед лiсу, далеко вiд Стебнiв, була традицiйно остання, в котру мали зайти, тому вони вже добряче нагостились. Голосно пролунало привiтання:
– Христос ся рождае!
І одразу затягнули давню, як цi гори смерековi, коляду:
– Вжей у нас во дворi гостi роковi. Гой дай Бог! Вжей гостi роковi, три браття рiднi. Гой дай Бог!
Випивши, старi трохи фальшивили, але спiвали на все горло. Першим стояв паламар зi Стебнiвськоi церкви, який тримав у руках дзвiночок, перев’язаний повiсною[37 - Повiсна – вид овечоi шерстi.]. Старий гуцул з довгими сивими вусами i в сардаку грав на скрипцi.
– Вжей один братчик iз дробен дощу. Гой дай Бог! Вжей ай дощик каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я як iспаду мiсяця мая. Гой дай Бог! Вжей мiсяця мая три рази на день. Гой дай Бог! Вжей то ся вродить жито й пшениця. Гой дай Бог! Вжей жито пшениця тай всяка сiвиця. Гой дай Бог!
Інший, з блакитними, як у слiпця, очима, що немов свiтилися, м’яв капелюха своiми покрученими старечими пальцями:
– Вжей пшениця вродить людям на Дору. Гой дай Бог! Вжей людям на Дору, Богу на хвалу. Гой дай Бог! Вжей Богу на хвалу, Сотворителю. Гой дай Бог! Вжей Сотворителю, що свiт сотворив. Гой дай Бог! Вжей ай другий братчик ясний мiсяцю. Гой дай Бог! Вжей ай мiсяць каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а як iзiду темноi ночi. Гой дай Бог! Вжей темноi ночi коло пiвночi. Гой дай Бог!
Ще один колядник тримав дерев’яного хреста з церкви. Коляда була довга, старi вже хиталися вiд втоми i випитого, але продовжували колядувати, хрипко i гучно виспiвуючи. Скрипаль заплющив очi й нiби цiлував свiй iнструмент; його довгi, густi сивi брови жалiсно здiймалися догори.
– Вжей то ся врадуе гiсть у дорозi. Гой дай Бог! Вжей гiсть у дорозi ай звiринка в полi. Гой дай Бог! Вжей звiринка в полi ай рибка в морi. Гой дай Бог! Вжей а третiй братчик ясне сонечко. Гой дай Бог! Вжей ай сонце каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я ек iзiду в недiлю рано. Гой дай Бог! Вжей то ся врадують церкви й костели. Гой дай Бог! Вжей церкви й костели, в церквах престоли. Гой дай Бог!
Закiнчуючи коляду, вони в один голос вигукнули:
– Вжей вiнчуемо й вас, по двору здоров’я, по двору здоров’я, а втiм многая лiта. Христос ся рождае! – останнi слова вони вигукнули з особливим пiднесенням.
– Славiмо його! – вiдповiла Васюта й запросила колядникикiв до столу, але тi вiдмовилися. Стара дала колядникам наготованi до iхнього приходу гостинцi, й вони почали виходити на двiр; хтось буркотiв, що насилу iх знайшли у лiсi, й що такого снiгу нападало цього року, як нiколи.
Васюта пiшла за колядниками i крикнула Єленi:
– Єлена, вберес, i проведе коледникiв, шоб воне ненароком в потоке не зайшле.
Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух i запалила лампу. Коли догнала колядникiв, то пiшла перша вгору, до лiсу, мов свiтлячок: вогник пострибував i часом губився мiж вiття дерев. П’янi дiди щось собi говорили i смiялися, один упав у снiг, двое його на силу поставили на ноги, смiючись. Так вони один за одним, хитаючись у рiзнi боки, зникли у лiсi. Вогника вже не було видно в лiсi, лише долiтали спiви, уривки коляди. Онуфрiй з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриiв очима. Васюта хитала головою, але очi у неi смiялися. Та раптом стали сумнi, бо вже треба було прощатися з дiтьми.
– Онуфрiй, абес ти за малем дививсе. Ти знаеш, шо робеш!
– Мамо, не журiтсе, скоро буде нова вiйна. Американцi нападут на Совiти, а ми з того скористаемо, проголосемо самостiйну Украiну i будемо газдувати тут самi: без Румунii, Польщi та москалiв.
– Най буде так! Най, але у мене серце крову облеваетсе, ек собi подумаю, шо ве у лiсi…
Стара замовкла i ледь не розплакалась. Тодi Онуфрiй хотiв ще щось сказати, але вона махнула рукою, зупиняючи сина:
– Добре, йде вже, тiлько за малем слiде!
І коли тi пiшли до лiсу, лишаючи за собою слiди на снiгу, вона сама до себе, хрестячись, прошепотiла:
– Господи, спаси i сохрани. Дочекавшись Єлени, вона спитала у неi:
– Ну шо, провела стриiв?
Та кивнула головою.
– Чемна! – вона погладила доньку по головi й вони разом зайшли до хати.
УРАЛ. ТАБІР. МАРІЇНІ НІЧНИЦІ[38 - Нiчницi – нiчнi галюцинацii, привиди.]
У барацi зi стелi звисали великi бурульки. Трохи меншi можна було помiтити на щiльно розставлених двоярусних нарах. Вся вода в путнях, баняках та залiзних горщиках пiд ранок позамерзала, – було дуже холодно.
Матрона з Марiею вбрались у куфайки i швидко вийшли надвiр.
З чоловiчоi колонii, що була поруч iз бараками полiтичних виселенцiв, в один i той таки час виiжджала фiра з помиями, лушпинням вiд бараболi. Жiнки вже давно знали про це i сокотили, щоб не пропустити. Коли фiра проiжджала по дорозi, всипанiй пiском вперемiш iз щебiнкою, смiття потрохи вивалювалось iз переповненого кузова, й жiнки збирали тi харчовi вiдходи, а потiм у бараку варили з них бовтанку.
Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними – ще десятеро iнших жiнок. Фiра проiхала. Люди кинулися до шляху. Марiя нервово хапала лушпиння, загрiбаючи разом iз пiском та щебiнкою, ранила собi руки: з-пiд нiгтiв дiвчинки виступила кров.
Надвечiр зморена Марiя в куфайцi та чорнiй хустцi йшла сама з путнею в руцi вздовж залiзничноi колii до тоi староi iржавоi цистерни, звiдки вона та iншi полiтичнi набирали собi воду на побут протягом останнiх тижнiв. Дочекавшись своеi черги, мала залiзла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, – дiвчина не одразу це помiтила. Поступово тепловоз набирав швидкiсть. Вздовж колii тягнувся пiд напругою паркан з колючого дроту – це був шлях до головноi чоловiчоi колонii, розташованоi по сусiдству з бараками полiтичних, якi працювали на мiсцевiй шахтi. Жiнки, що лишилися коло колii, закричали малiй:
– Стрибай!
Марiя, мiцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонii сидiли чоловiки-рецидивiсти, й опинись вона там – ii б розiдрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заiзд до колонii, лишалося обмаль часу. Марiя наважилась i, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потiм i сама стрибнула на щебiнку при колii, боляче вдарившись. Звiвшись на ноги, пiдiбрала путню та пiшла, накульгуючи, до бараку.
Наступного вечора Марiя вже вийшла на роботу – треба було поприбирати в лазнi. Тiльки-но зайшла в будiвлю, ii мiцно схопила за руку вже старша жiнка, яку позаочi називали «татаркою». Нiхто достеменно не знав, хто вона. Однi казали, що чеченка, i якимсь чином потрапила на Урал пiсля депортацii цього народу в Казахстан, одразу по закiнченнi другоi вiйни. Іншi казали, що вона кримська татарка. А втiм, ii про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно нiякого значення. Тут важили тiльки сила i людянiсть. Вона забрала у Марii вiдро i потягнула ii за собою коридором, швидко прочинила якiсь дверi, й вони опинились у темнiй комiрцi. «Татарка» прошепотiла:
– Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.
Марiя вiдразу зрозумiла, про кого говорила «татарка». То був здоровило-кочегар з великими руками й товстими долонями. Не раз вона вiдчувала на собi його хтивi погляди (у малоi якраз почали рости груди). Вiн уже перепиняв ii з якимись жартами, але дiвчина не розумiла росiйськоi, а вiн тiльки смiявся i прицмокував, тож Марiя швидко проходила повз нього, намагаючись навiть не дивитись у його бiк. Одного разу вiн боляче схопив ii за руку. Залишився великий синець. Матрона у лазнi питала, звiдки вiн, але дочка боялась розповiсти правду: сказала, що забилася, коли стрибала з тепловозу. Також Марiя боялась, що той великий чоловiк зробить ii батькам зле. Тодi ii врятував офiцер, який раптово вийшов iз-за бараку, й кочегар вiдпустив ii зi словами: «Твое счастье, маленькая шлюха». І, вже вiдiйшовши вбiк, посмiхаючись, додав: «В другой раз не уйдешь». Це сталось так швидко, що вона навiть не встигла закричати. І вона боялась думати, що б на неi чекало, якби бiля бараку не з’явився той випадковий офiцер… Вiдтодi Марiя жила в страху.
«Татарка» знову заговорила, повiвши малу до чорного входу, вона все повторювала:
– Слышишь, беги! И обязательно расскажи родителям, чтобы они тебя одну не отпускали! Он зверь, ты понимаешь? Зверь! Он сейчас ждет тебя там, – i вона махнула рукою в iнший бiк. – Беги, моя дорогая.
І «татарка», всмiхнувшись, погладила малу по щоцi, вiдчинила дверi. Озираючись, Марiя щодуху побiгла вулицею мiж бараками, що iх уже поглинули сутiнки. Сотнi лампочок, тихо хитаючись, освiтлювали входи до одноповерхових довгих будiвель. Над чоловiчою зоною, огородженою колючим дротом, свiтили прожектори. На вишках виднiлися силуети вартових у зимових шапках. Темнi снiговi хмари перекочувались небом. Ця зона лише додавала тривоги довколишнiм поселенням полiтичних.
Мала розповiла усе старим. Вдалося домовитись, щоб Марiю, якiй виповнилося лише чотирнадцять, перевели на шахту. Було важко, але не так лячно. А головне – там не було того чоловiка, кочегара з великими товстими долонями, у завше натягненiй на самi очi огиднiй шапцi.
Працюючи на шахтi, Марii доводилось штовхати вагонетки. Голоднеча давалася взнаки, бракувало сили, а ще цей Федосiй, теж з виселених… Руськi його поставили бригадиром, i вiн постiйно всiх поганяв. Одного разу вона, штовхаючи вагонетку, впала i дуже забила колiно. Довго шкутильгала, ба навiть здавалося, що це вже калiцтво на все життя.
Вона часто згадувала той день, коли за ними прийшли… Їй просто не пощастило, що вона бути вдома… А якби ii тодi не було, як дедi… Вiн був у лiсi, коли iх забирали. І коли повернувся, то мусив доганяти родину вже за селом. Вона б могла лишилася у рiдних горах, у смерекових лiсах… О, якби iх тодi просто не застали всiх вдома, – мрiяла Марiя.
Марiя бачила у снах жахiття. Вони повторювались майже щоночi. Нiби вона втiкае вiд того кочегара мiж бараками, блукае цими вуличками i не може вибратися, а тодi вiн хапае ii своiми великими руками й шепоче: «Не убежишь теперь»… А тодi кочегар десь зникае, розчиняеться увi снi. Ось вона вже у смерековому лiсi. Їй сниться, що вона з батьками, братами i сестрами збирае афени на галявинi, й раптом всi вони зникають. Вона обертаеться довкола i кричить: «Мамо! Тату!». Перед нею з’являеться брат, Олексiй, увесь у бiлому, як на храмовому святi, й тихо говорить, звертаючись до сестри: «Марiчко, меш ведiти, все буде добре». Вона намагаеться пiдiйти до нього, але вiн перетворюеться на оленя i бiжить до лiсу. Потiм вона вже бачить себе на храмуваннi у Конятинi; всi усмiхненi, святково вбранi.
Помiж них – той бiлявий хлопчик, який iй подобався. Але все зникае, небо чорнiе, i вона знову серед баракiв, i потяг везе ii в чоловiчу колонiю, i мала скрикуе серед ночi, кличе маму. Та пiдводиться i заспокоюе малу, гладить по головi. Олекса снився лише iй однiй, i вона розповiдала Матронi свiй сон. Тома сiдав поруч на нари, вони перезиралися з жiнкою, i тодi стара шептала крiзь сльози: «Куди нiч, туди й сон, най iде з нiччю». Вона цiлувала малу у чоло i потiм тричi спльовувала, нiби знiмаючи переляк. Про Олексу нiколи вже бiльше в родинi не говорили. Тiльки Тома пiсля отих доньчиних нiчних страхiв вiдходив до вiконця i сльози котилися його сiрим обличчям.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sergiy-dyachuk/bila-rika/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.
2
Половики – яструб або будь-який iнший хижий птах.
3
Портiнецi – традицiйнi вузькi штани з бiлоi тканини.
4
Гачi – штани, тут – галiфе.
5
Грузи – багно пiсля дощу.
6
Кашиця – укрiплення високого берега гiрськоi рiчки – деревом або камiнням.
7
Габе – пороги на гiрськiй рiчцi.
8
Дараби – плоти для сплавки, сформованi з кругляка.
9
Гарналi – шпилька для заколювання волосся.
10
Поцерке – намисто.
11
Фейст – дуже.
12
Гушi – прикраса у виглядi кольорових куль, зроблених з ниток.
13
Бесаги – традицiйна двостороння сумка, яка перекидаеться через плече
14
Лестий – саркастичний, неслухняний.
15
Путня – вiдро.
16
Шпаргат – чавунна плита на печi.
17
Фортуна – буря, ураган.
18
Узни – лайливе.
19
Мошни – мiшки, зшитi з козячих або овечих шкур.
20
Дратва – просмолений шнурок (здебiльшого використовували для пошиття постолiв).
21
Паулiна – iм’я.
22
Єрчi – ягнятко.
23
Осипник – галявина серед лiсу, утворена внаслiдок вирубки.
24
МГ- 34 – легкий нiмецький кулемет.
25
Клябука – палиця.
26
Звiрно – багато хижих звiрiв.
27
Стрибки – «истребительные батальоны», сформованi частково з мiсцевого населення для боротьби з УПА.
28
Корнейте сена – будiть сина.
29
Причка – лиха подiя, часто нещасний випадок, тут – незворотне покарання за грiхи.
30
Анцуг – костюм.
31
Кутюга – собака.
32
ЧК-МГБ – «министерство государственной безопасности», з 1954 року – КГБ.
33
Костiнець – присiлок Довгопiлля.
34
Зарiнок – галявина.
35
Ястре – швидке.
36
Кутя, сiм’я – мак, перетертий iз цукром, – традицiйна рiздвяна страва у гуцулiв.
37
Повiсна – вид овечоi шерстi.
38
Нiчницi – нiчнi галюцинацii, привиди.