Замок Янгола
Сергiй Оратовський
1649-й рiк. У Киiвський замок на Щекавицькiй горi прибувае новий воевода Адам Кисiль. При ньому – помiчник, перекладач Ян Лооз. Вiн – спритний малий. Завдання Киселя провести переговори з повсталими козаками Хмельницького. Тим часом, в Нижньому мiстi – Подолi вiдбуваються дивнi речi. У людей зникають малолiтнi дiти. Жителi скаржаться владi, тобто воеводi. Вони пiдозрюють, що крадуть цигани, або ж дiтей викрадають мiсцевi бандити, якi промишляють в тутешнiх лiсах i орудують на великих дорогах. Дiтей нiбито продають в рабство туркам. За цю справу береться Ян Лооз. Але перш за все вiн повинен з'ясувати хто ж вбив замкового розпорядника Пясоту. Вiн повинен був зустрiти воеводу Киселя, але так цього i не зробив, чим дуже засмутив королiвського чиновника. Розпорядника замку Пясоту вбили в той самий момент, коли Адам Кисiль в'iхав в замок ..
Сергiй Оратовський
Замок Янгола
Присвячуеться киiвським диггерам, якi не втрачають вiру, в пiзнання нового пiд землею.
А також усiм, хто цiкавиться власним мiстом i хоче подивитися на нього по-iншому: крiзь детективну призму рокiв.
Давно забута кримiнальна хронiка 1649-го року
ПРОЛОГ
…Пан пiдкаштелян Антонiй Пясота останнiй раз був у цiй замковiй лазнi лише два днi тому. Парив своi зашкарублi кiстки, намагався позбавитися вiд прилипливих блiх, гнид та клопiв, дихав чарiвними ароматами пахощiв. Однак послання, яке пану пiдкаштеляну таемно пiдклали сьогоднi вночi пiд дверi маетку, не змусило довго чекати на нього. Антонiй Пясота знову опинився бiля цiеi ж самоi замковоi лазнi. Пiдло пискнули скрипучi дубовi дверi. Вiн обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повiсив його на iржавий цвях i далi потрапив у вiдпочивальню. Там вiн запалив кресалом двi товстi восковi свiчки. У пана Антонiя Пясоти чогось раптом почастiшало серцебиття. Ця аритмiя, немов дрiбну решту в крамницi, вiдраховувала останнiй час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тiнi бiля стiни, раптом вiдокремився згорблений суб'ект у чернечiй сутанi з капюшоном. У вiдпочивальнi запахло вогкiстю i гниллю. Хворе серце пана пiдкаштеляна тривожно занило. Суб'ект кивнув головою Пясотi i сам присiв за стiл навпроти нього. Пан пiдкаштелян був на пiвтори, а то й двi голови вище за свого жалюгiдного опонента. Але у цiеi iстоти були досить сильнi й довгi руки. Немов циганськi батоги.
– Я дивлюся, що ти аж нiяк не мiняешся…. – вимовив Пясота i демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан пiдкаштелян на дух не любив поганi запахи. Особливо гниль та сморiд. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матiнка тхнула холодною могилою!
– Та що ти таке патякаеш?! Хiба ти, Пясото, бачив цю рiзницю мiж свiтом живих i царством мертвих?! Ге? Тебе цiкавила тiльки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.
– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама нiч!!! Ти свiтла бiлого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свiй чутливий нiс i нюхав хустку, що пахла схiдною запашною лавандою.
– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я i живу ось вже скоро 30 рокiв у свiтi мертвих! Але я iнодi виходжу до живих панiв… А iнакше?! Га? Як я вирiшуватиму своi справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!
– Так. Отримав. – кивнув головою пан пiдкаштелян Пясота i знову понюхав лавандову хустку.
– Давай ii сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-пiд смердючого капюшона.
– Я ii спалив…
– Ось тобi дулю, Пясото! Так я тобi й повiрив!
– Доведеться! – промовив Антонiй Пясота.
– Зараз-зараз, я зазирну в твоi чеснi очi…
– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан пiдкаштелян i затрусився вiд страху…
– Е – нi, старий!..Помиляешся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!
– Господар чого?! Не смiши! Та ти гiрше останнього лихваря! Тобi навiть душу нiхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Вiн бажав якомога швидше покiнчити з цiею поганою справою.
– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеча сутана i блискавично змахнула лiвою рукою, немов великим чорним крилом.
Голова пан пiдкаштеляна Антонiя Пясоти миттю впала на руки…
По його обличчю текли свiжi кривавi сльози…
ГЛАВА 1
9-е листопада 1649-го року. Добiгав кiнця другий, ще бiльш моторошний рiк визвольноi вiйни Богдана Хмельницького проти польського панування. Затяжноi, кривавоi i жорстокоi… Як тодi казали про цей складний час: «змiшати треба стиглу ворожу кров на полi битви iз жовтим пiском!». І це пiсля кiлькох рокiв так званоi «Золотоi Тишi». У краiнi знову з'явилися калiки та iнвалiди. Хто без рук, хто без нiг, хто вже нiчого не побачить…
…Зима того складного листопада так i не розпочиналася. Накрапав холодний дощ, а снiгу поки не було. Транзитна восьмимiсна карета без розпiзнавальних знакiв, у якiй було запряжено шiстку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумноi та смердючоi рiчки Глибочицi. В ii колесо раптом потрапила товста гiлка й вiзник – старий Якуба Фарман, якого всi звали просто – пан Куба, як тiльки-но почув глухий трiск, щоб остаточно не зламати колесо, вiдразу зробив холодними губами:
– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!
І Леопольд – швидкий i найспритнiший з добрих вороних коней у цiй упряжцi, почувши знайому команду, тут же покiрно встав. За ним одразу ж зупинилися всi iншi конi. Леопольд – улюбленець пана Куби. Вiн випустив пару з нiздрiв, став копитами тупатися по багнюцi, а потiм безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кiнський кавалок. Вiд нього пiшла тепла пара…
…Конi покiрно стали, а разом iз ними зупинилися 12 озброених до зубiв вершникiв з бiлими, немов вiд анемii, обличчями. Карета легенько хитнулася i всерединi заворушилися вiд холоду три пасажира…
Перший – пан, 50-ти рокiв. У нього срiбна борода й попiльне волосся. Одягнений у дуже простий дорожнiй костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжуе 35-ти рiчний чоловiк. Вiн бiльше схожий своiм зовнiшнiм виглядом на османа. Або як тодi говорили в Киiвському воеводствi – «бусурмана». Вiн також одягнений, як для тих часiв – надiйно i добротно. Широкi чорнi шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полi називали просто – «шкiрянка». А пiд нею кiлька металевих пластин. Надiйний захист вiд коротких стрiл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «пiд колiно». За вухом козацький оселедець. Вiд одного зовнiшнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцiльна небезпека. Третiй iхнiй супутник, зовсiм, здавалося б, був – «Сама Кволiсть». Напiвмрець. Ксьондз. Вiн у простiй чернечiй сутанi. Пiд нею худа дiрява ряса. А ще пiд нею достатньо легкий пiджупанник у якому повно блiх. Паскудо, як вони не мруть на холодi? У руках «пан Сама Кволiсть» навiть увi снi перебирае вишневi вервицi. Спочатку вiн дорогою часто молився. Тонкi пальцi постiйно бiгали по невеличким дерев’яним кулькам. Смикали iх. Губи крiзь сон бурмотiли латинськi слова про: «mea culpa» – «моя провину», а потiм його часто стало нудити. Кiлька разiв за Житомиром вони зупиняли коней i «iхне преподобiе«…блювало якоюсь червоною субстанцiею…
…Тепер же майже на пiд'iздi до замку двое з трьох солодко дрiмали. Осман з оселедцем на головi вiд абсолютноi нудьги навiть поцупив у ксьондза з-пiд ряси важкий жовтий брелок, що висiв на довгому ланцюжку. Це була голова собаки з запаленим смолоскипом у вiдкритiй пащi. Чернець «Сама Кволiсть» нiчого не помiтив i тихесенько давив тонкого хропака. А цей клятий бусурман для себе вирiшив: а, нiчого, потiм поверну! О! Мовляв, не ваша рiч, ваше преподобiе!? Тут впало на пiдлогу нашоi карети… Я ii пiдняв… Ось тримайте!..
…Тож, карета рiзко зупинилася… Осман миттю поклав важку жовту голову собаки з смолоскипом в пащi собi в глибоку бокову кишеню…
…Кiнь Леопольд голосно захропiв. Почулося невдоволене бурмотiння i кректання досвiдченого вiзника Куби Фармана. Вiн вилiз зi свого мiсця i почав роздивлятися, як би йому витягнути ту ненависну товсту гiлку. Кубi не хотiлося платити зi своеi кишенi кiлька срiбних талерiв за вщент зламане колесо. В дорозi за збереження карети вiдповiв звичайно пан вiзник. Такими були суворi правила подорожi у досить довгому шляху. Незабаром, дверi карети вiдчинилися i з неi вилiз цей самий засмаглий осман. Вiн солодко потягнувся, щоб розiм'яти своi задубiлi вiд холоду кiстки. Позiхнув. Вiзник Фарман колупався бiля того клятого колеса. До рятiвного Киiвського замку залишалося якихось пiвгодини iзди…
… Тим часом за каретою ретельно стежило двi пари жадiбних i голодних очей. Вiрнiше сказати, очей самих було всього три. Праве око одного спостерiгача було вибито кiлька рокiв тому в холоднiй камерi литовськоi буцегарнi. В жорстокiй бiйцi. За картярський борг. І тепер цю пробоiну у затятого шибеника закривала чорна шкiряна пов'язка. Тож цi три ока належали двом давно неголеним чоловiкам, у драних кожухах. Вони уважно стежили за проiжджаючими самотнiми вершниками i каретами з невеликою охороною. З надiею напасти з свого укриття i хоч чимось поживитися…. Адже час був дуже злий, голодний, военний… У лiсах мiж мiстами i селами жадiбно нишпорили банди нальотчикiв i вiдчайдушних хижакiв. Цi шибеники прикривалися iм'ям Богдана Хмельницького i заради золотих дукатiв iз зображенням вусатого короля Яна-Казимира Другого або його попередника Владислава Четвертого творили рiзнi нечуванi звiрства.
– Дивись, дивись Гонто! Це ж цiле багатство! – тихо, але впевнено сказав одноокий, – Якщо роздягти до нитки всiх цих мужичкiв, позабирати в них всю iхню хвацьку зброю, забрати добрих скакунiв, iхню швидку карету, вiзника повiсити на гiлцi, то вийде майже п’ятдесят дукатiв! По двайцять золотих на пику…
– Дурко ти, Бабаку, дурко! Не по двайцять!..
– Ну а по скiко? По трийцеть? І то й добре! По трийцеть ще краще, нiж по двайцять! Ги-ги. – пробурмотiв той, що був Бабаком.
– Тебе що рахунку не вчили, грамотiю?
– У нас у Литвi добре вчили в пiдземнiй в'язницi-клопiвнi. Удари батогом по п'ятах рахувати. Так у нас крадiiв та гвалтiвникiв наглядачi-литвини намагалися з початку перевиховувати. Саме так i вчили, Гонто! Та все марно! А чому це на трьох? Ге?!
– Не гекай, невiгласе! Тому й дурко! А ти що Чуба за отамана не вважаеш?!!
– Е… так-так, як я забув про нього! От холера! І тут цей Чуб влiз мiж нашими дзвiнкими грошиками! Ми ж цих пройдисвiтiв виявили… – вiдповiв Бабак i одягнув на голову дiряву кучму – високу кудлату шапку. Тут вiн став уявляти, як вони вже дiлять ту шкiру ще живого карпатського ведмедя. 50 золотих дукатiв! Уммм! Це ж занадто кругленька сума! Це ж якi грошенята! І не малi! Вiн став собi тiшитись мрiею. Це ж скiльки всього можна накупити! Модний кунтуш, османськi яловi чоботи, гостру шаблю «карабелу», пiстоль з викарбуваним оздобленням, горiлого вина – дiжку! Пiв-боку доброго полтавського сала! А ще й молодицю! Нi, двох молодиць! А ще невеличке село. Нi, три села повних селян та справжнiй млин iз шинком! Бабак солодко посмiхнувся вiд такого неймовiрного щастя i пiдняв руку в напрямку до карети. Вiн став умовно стрiляти двома пальцями по вершникам. Бах! Бах-бах! Бах-бах! Так. Цей е, готовий! Бах! Бах-бах! Цей також! Хоча нiякого пiстоля у нього звiсно не було. Вся його зброя це iржавий пiрнач, яким можна тiльки гарненько приглушити… Якщо сильно вдарити ззаду по шиi… У його поплiчника Гонти при собi був тiльки уламок тiеi самоi польськоi шаблi «карабели». Такою тiльки самому зарiзатися можна. Якщо правильно постаратися…
Але тут, раптом, до цих двох неголених шибайголiв стрiмкий вiтер донiс обривок кинутоi в повiтря фрази:
– Я зараз швидко! я за дерево! панове, до вiтру лишень! Пiвхвилини справа, Ваша Милiсть! І ми знову iдемо! На нас вже певно давно чекають! Вечеря холоне в горячих горщиках! Витягуй швидше вже ту гiлляку, пане Кубо! Я зараз!
У iхнiй бiк чимчикував якийсь засмаглий типок. Схожий на османа. В чорних шароварах, у похiдному каптанi. Небезпечний.
– Давай, хоч цього, Гонта, того… може у нього гаман з собою, ми його швидко загасимо, чоботи його шкiрянi поцупимо i все! Й тiкати! У таких каретах бiднi не iздять! У нього мае бути при собi повно грошей! Ти ж бачив скiльки iх… У, вовки зубастi! Всi з пiками, хоч кебаби на них татарськi смаж…
– Ага… Ша! Тiльки тихо ти!.. – шикнув на нього поплiчник Гонта.
Вони швидко приготувалися. Бабак мiцно стиснув свiй iржавий пiрнач, Гонта дiстав уламок «карабели». Польськоi шаблi, яку ще називали «орел». Саме за характерну рукоять у виглядi грiзного птаха з гострим дзьобом… Зовсiм поруч зупинився той засмаглий бусурман. Вiн став поратися iз широким шкiряним поясом. Тихенько пiдкрався ззаду Гонта, приставив до смаглявоi шиi цього пiдлого бусурмана уламок холодного металу i тихо, але дуже чiтко промовив:
– Честь! дiдькiв сину! Жени, грошi, паскудо! Та й тихо! Ти хоч по-нашому розумiеш, чушкане?! Як тiльки-но пискнеш, пустимо в суху земельку твою брудну кров! Зауваж, я – майстер убивства! – налякав його нальотчик.
Назустрiч до цього засмаглого бусурмана наблизився одноокий Бабак i тицьнув у шию iржавим пiрначем. Розбiйник вишкiрився гнилим ротом. У Бабака не було бiльшоi половини зубiв, а тi, що залишилися були чорнi й погано смердiли. Вiн страшно глипнув живим лiвим оком.
– Глухий, глушаро?! Чуеш мене? Кумекаеш чи нi?! Давай грошi!
– Е… пеньондзи! Гельден! Денге! Паре! (по-османськi – грошi) – Гонта, немов схiдну мантру, повторював вiдомi йому назви, що означали грошi.
– Кумекаю-кумекаю! Все я розумiю! Та шо ви?! Я ж свiй! Зараз хлопцi… зараз! – вiдповiв без акценту по-руськи цей смаглявий типок, – Дайте лишень знайду свiй товстий шкiряний гаманець! Приберiть свою шаблю! Менi i так вже моторошно! Аж ноги в колiнах трусяться!..
Нальотчики Гонта й Бабак вже чули приемний дзвiн золотих монет в шкiряному гаманцi… Ось важкi золотi флорини пересипаються до iхнiх гнилих кишень. В iх дiрявi та бруднi кожухи… Але тут сталося щось неймовiрне!
Цей спритний бусурман якось рiзко вигнувся, немов пустельна змiюка, та поплiчник Гонта, що стояв якраз позаду, отримав сильний удар ногою в пах! Ай-яй-яй-яй! З його рук випав уламок «карабели» i чоловiк зi стогоном завалися на землю. В ту ж саму мить, цей смаглявий типок сталевою рукою схопив одноокого Бабака за кисть руки, в якiй був iржавий пiрнач i став вивертати ii на 180 градусiв! Вiд страшного болю в суглобi Бабак ледь не вiдкусив собi язика, а i з самiсiнького чорного ока потекли кривавi сльози. Вiн також випустив з рук свою iржаву зброю i тут же отримав потужний удар долонею спочатку по шиi, а потiм i в щелепу. В единому його оцi рiзко стало темно й пусто. Нальотчик Бабак за мить втратив свiдомiсть i також вiдключився…
…Ну а що цей наш смаглявий османчик? Вiн, немов нiчого не було, весело посмiхнувся сам собi. Я ж молодець! Сплюнув на тiло Бабака i тихо промовив: «кюреш – гюреш»! Не за правилами б'емося, хлопчики, порушуемо дисциплiну! Двое проти одного – це не чесно, панове-пройдисвiти! Хоча звiдки вам нахаби знати, що у мене е – червоний пояс з османськоi боротьбi?! Ха!..
Наш молодик пригадав, чого саме сюди прийшов. Вiн справив малу потребу i насвистуючи веселу османську пiсеньку про якусь «Чьок Гюзель Байян» тобто «дуже смачненьку кралечку» став повертатися назад.
….Цей спритний малий наблизився до транзитноi карети. Десь високо на Киiвськiй горi пролунав пострiл з важкого двоствольного мушкета. Вiтер дув в iхню сторону. Спочатку гримнув один глухий пострiл. Ба-бах! Потiм iнший. Бу-буххх!! А потiм ще i третiй… Бдзенннь! Хоча третiй, судячи по цьому «бджолиному бдзенннь», був iз звичайного короткого пiстоля.
– Що це таке, пане Кубо? – запитав смаглявий осман i став озиратися по сторонах. – Це в нашому замку, там на горi стрiляють чи як? Ти що не чув, старий?
Вiзник Куба Фарман поколупався вказiвним пальцем у правому вусi, видряпав звiдти кавалок сiрки. Потiм невдоволено хмикнув i знизав плечима.
– Не знаю, мовляв. Ну, пострiл та й пострiл!. Може по птахам б'ють?! А що тут такого?! Час у нас не спокiйний. Вiйна. А де вас чортiвня носить, пане Лоозе?! Шо – шо? До вiтру ходив вiн… Ага… Ясно-ясно…
Цей спритний «осман» заскочив у карету. Вiзник Куба Фарман вдарив холодне повiтря довгим шкiряним батогом. Гу-гуххх! Потiм свиснув i спочатку 12 вершникiв-охоронцiв з бiлими, немов вiд анемii, обличчями, а пiсля i сама карета повiльно рушили в бiк суворого i неприступного Киiвського замку. Цiй подорожнiй делегацii потрiбно пройти через прохiд сторожового посту бiля першоi вежi. А потiм на них чекав складний пiдйом на саму гору через Воеводську браму…
…Ну а цi мерзотники, розбiйники Бабак i Гонта оговталися лише через пiвгодини. Вiд страшного болю i витверезного холоду.
– Йой! Та шо ж це було, холеро?! – сплюнув Гонта на землю червоноi слиною. Вiд несподiваного зухвалого удару вiн мало не вiдкусив собi язика. Рот повний солоноi кровi. Ясна кровоточили. Вiн обмацав щелепу, зуби начебто всi були на мiсцi…
– Не знаю! Ця, курва, вибила менi лiве iкло i, здаеться, трiщина в ребрi. Ааа, ние, болить менi сильно… – заскиглив поплiчник Бабак.
– Менi теж, щось не добре… Голова гудить i мiж нiг вiтер гуляе… Так, де цей хамило, взявся на нашу голову? Хто ж знав?…, – промовив Гонта.
– Пiду я до рiчки пику свою умию. Чекай на мене тут! – i Бабак, матюкаючись, пошкандибав до смердючоi рiчки Глибочицi… Наводити лад на побитiй цим бусурманом фiзii.
… А Гонта глянув на небо i його обличчя розверзлося у задоволенiй посмiшцi. Права рука в гнилiй кишенi, в якiй давно нiчогiсiнько не було, навiть дохлоi мишi, намацала одну важку рiч. Саме Гонтi пощастило в цiй нещодавнiй метушнi iз цим вертким османом i вiн приховав вiд поплiчника явну здобич. Поки його приятель, одноокий Бабак намагався довести тому смаглявому малому, що вони сильнiшi за нього, хитрий Гонта примудрився залiзти йому в кишеню i хапнути якусь штуковину. Бабак пiшов умиватися, а його спiльник, залишившись на самотi став розглядати ii. Це був важкий незвичайний брелок. Жовта голова собаки зi смолоскипом у вiдкритiй пащi! Так-так – у вiдкритiй пащi! І, головне, що це було – жадане золото!!
…Гонта пiдняв очi до неба. Перехрестився. На небi вже проглядав жовтий мiсяць i вiн посмiхнувся цьому розбiйнику. Вiн нагадував йому монету в два золотих дуката. Нi! В три… а то й може в п'ять, або й того бiльше… що можна було отримати, здавши хитрим лихварям оцю справну штучку…
ГЛАВА 2
… Карета i вершники почали повiльний пiдйом вгору. Вони мали пройти основну браму, що виходила обличчям на пiвнiч. Їi називали в мiстi – «Воеводська брама». Оскiльки крiзь неi у замок ось вже бiльше ста рокiв потрапляли всi киiвськi воеводи. Бiля брами були зведенi двi величезнi, висотою в двадцять саженiв, дерев’янi вежi. На них була iдентична одна однiй – бойова залога. 10 стражiв з одним десятником на кожну вежу. Всього 22 бiйця. Сьогоднi за старшого був десятник з вежi, яка лiворуч, а завтра буде головним той, що з вежi, яка праворуч. І так вони регулярно чергувалися. Всi воiни були озброенi арбалетами, мушкетами, кривими довгими шаблями й короткими пiстолями. Напоготовi у них двi зарядженi легкi гармати – «тарасницi». Вони влучно стрiляли крокiв на 300 страшною картеччю. Металевими цвяхами i подрiбненим камiнням. Тiльки палаючий смолоскип притули до порохового отвору! Ось так, власне, зустрiчали в Киевi в той смутний час усiх без винятку незваних гостей!..
…Тiльки що на Воеводськiй брамi вже чотири рази продзенькав механiчний годинник. Його мiж собою називали – «Когути». Не тому що голосним звуком нагадував пiвняче кукурiкання, а тому що на ньому висiли довгi червонi шалики. Шалики були для краси i схожi вони на видране пiвняче пiр’я. Це був единий заводний годинник iз гирею в мiстi. З однiею великою годинниковою стрiлкою. Вона щойно накрила собою цифру «4». Починало сутенiти. До веж бiля Воеводськоi брами пiд'iжджали невiдомi вершники i транзитна карета. Охорона веж вiдразу ж напружилася, варта пiдняла в бiк прибульцiв важкi зарядженi свинцем мушкети. В цей момент над каретою вiзник пан Куба вивiсив на довгому держаку пiхотноi пiки – воеводський штандарт. Герб сивого чоловiка всерединi. «Бiлий польовий намет з православним хрестом. Намет був перев'язаний яскраво кривавою смугою». Немов, тим шаликом з дзвiнких «Когутiв».
– А ну стiй! Таемне слово, незнайомцю!? – крикнув вартовий крiзь долонi з вежi i направив у бiк делегацii, що раптово з'явилася дуло важкого зарядженого мушкета. Його 20 грамова свинцева куля могла прошити вiдразу кiлькох коней…
… Перший вершник пiдняв руку з бiлою хусткою, вiдокремився вiд iнших i став повiльно наближатися до високих вартових веж. Незабаром до нього вибiг пан начальник самоi варти – Казимир Рудий. Десятник у полегшених офiцерських обладунках i з гострим списом у руцi. Вiн запитливо став вдивлятися в анемiчне обличчя невiдомого вершника. Той прибрав бiлу хустку, нахилився до начальника варти i дiстав з-за пазухи на короткому ланцюжку срiбного польського орла – символ королiвськоi влади. Вершник швидко щось прошепотiв на вухо пану Казимиру Рудому. У десятника якось вiдразу перекосилася його пихата фiзiономiя. Вiн крикнув своiм – мовляв, «вiдкривайте, ледарi, швидше! Дорогi господарi прибули до нас!». Охоронцi Воеводськоi брами повiдкладали в сторону зброю, стали тужитися й крутити скрипучi, дерев'янi барабани, на який намотувався довгий iржавий ланцюг. В'iзднi ворота повiльно пiднiмалися вгору.
– Королiвська ревiзiя завiтала до нас? Ге? – запитав один iз вартових у пана начальника Казимира Рудого.
– Е, нi, бовдуре! Це наш пан воевода Адам Кисiль, сам королiвський комiсар, прибув… Людина далеко не бiдна. Кажуть, 60 сiл у нього за його чесною душею. Цiлих три мiста йому належить. Отакоi! Кажуть, 50 тисяч золотом на рiк мае. Астрономiчна сума! Сам король всiеi нашоi славетноi Речi Посполитоi не проти у нього запозичити… Так тепер нам доведеться…е… Вiдчиняй ворота, зачиняй ворота!.. Пороз'iжджаються тепер вони… Не до добра ця рiч, коли в краiнi росте тiнь смути i кривава вiйна, ось-ось прийде до нас з Лiвобережжя…
…Тим часом, транзитна карета скрипнули колесами, проiхала Воеводську браму i зникла серед покручених часом i сильним вiтром дерев. Крута звивиста дорога мiж глухих вiдрогiв вела прямiсiнько вгору. До похмурого Киiвського замку, що розкинувся на самiй горi. Воеводi Адаму Киселю – майстер компромiсiв, дипломату, явно не по душi було це мiсце… І було ж вiд чого…
…Пан пiдкаштелян замку, тобто управитель цiеi фортецi, Антонiй Пясота – iх так i не зустрiв перед вежею Воеводськоi брами бiля дерев'яного мосту через рiчку Глибочицю. Це був досить поганий знак! Тут щось було не так… Якась непривiтнiсть. Чи то погода, чи то це його, Адама Киселя, стара знайома – хвороба… Вона знову починала давати про себе знати…. Пропаще це мiсце…. Вогкий Киiв. Похмурий замок. Скрипуча гора i навколо крижаний вiтер…
…Киiвський замок височiв над Нижнiм Мiстом. Фортеця немов би нависала над Подолом. У замку регулярно гуляв злий вiтер. Не жарт висота – майже 120 крокiв над рiвнем Днiпра! Мiсце ненависне, таемниче. За чутками, говорили мiсцевi, що вночi Киiвська гора тяжко дихала. Позiхала. Немов у неi тривала хронiчна застуда. А разом iз нею скрипiв своiми старими кiстками i замок. Це був вже другий чи третiй замок, вiдбудований польсько-литовською владою в Киевi. І завжди фортецю на горi супроводжувала якась сумна доля. То страшнi пожежi спалять його вщент, то ворожi набiги, що призведуть до нищiвного руйнування… Нинiшнiй замок нiчим особливим не вирiзнявся вiд попереднiх. Так само добре був складений iз товстезних колод. Стiни поштукатуренi вапном. За час i негоду вапно перетворилося в сiро брудну шкаралупу товщиною в широку долоню або пiв лiктя. Стрiла арбалета крокiв iз 50 вже не проб'е стiну наскрiзь. А тiльки так – встромиться на чверть власноi довжини. В самому замку було з кiлька десяткiв будiвель. Власне, 12 сторожових верхнiх веж. Триповерховий палац самого пана воеводи з коморами для мiських засiдань i найсправедливiшого суду. Внутрiшнi палати вельмишановного киiвського воеводи. Був один костел, двi церкви. Мiсто в основному православне. Три криницi глибиною бiльше 65-ти крокiв. Пекарня. Склад iз харчами на випадок тривалоi, кiлькамiсячноi облоги. Арсенал зi зброею й пороховими зарядами. І буцегарня… А як же ви думали? Без неi в такому великому мiстi аж нiяк не можна! Оскiльки славетний Киiв – столиця найбiльшого воеводства Польсько-Литовського Королiвства – Речi Посполитоi. В'язниця була як надземна, де були невеличкi кiмнати для звичайних досудових допитiв, так i пiдземна… З карцерами для особливо небезпечних злочинцiв: душогубiв, шпигунiв, бузотерiв i пiдбурювачiв. На протилежнiй сторонi вiд Воеводськоi брами розташовувалися Драбськi ворота. Там теж були двi охороннi вежi i також 22 озброенi до зубiв людини, що пильно стежили за дотриманням порядку. 20 воiнiв i два десятника. Бiля однiеi з веж, тiеi що ближче до урочища Гончарi, був флагшток. Заввишки 20 саженiв. На ньому розвивався на вiтрi величезний, довжиною в п'ять косих саженiв, мiський прапор з гербом Киева. На червоного кольору стягу був зображений покровитель i захисник усiх без винятку мiстян. Янгол iз бiлими крилами. Архистратиг Михаiл. Ранiше, лише по великим святам i на день мiста, честь пiдняти цей славетний прапор вгору отримував виключно найбiльш знедолений житель мiста – горбань…
…У руках Архистратиг наш Михаiл по-бойовому стискав кривий чи то татарський, чи то угорський меч iз пiхвами. Прапор гордо майорiв над Киевом. Очi у янгола-хранителя… були вiдсутнi! Замiсть них нещодавно з’явилися двi свiжi дiри. Як нiби хтось вирiшив навiщось покарати багатостраждальне мiсто i всiх його жителiв… І вистрiлив у обличчя Янгола з важкого довгоствольного мушкета. Рази два, а то й три….
…На пiд'iздi до воеводських палат карету зустрiчав схожий на д'яка чоловiчок. У високiй собачiй шапцi, темному легкому кунтушi i з великим мiдним ключем разом iз хрестом на тонкiй, погано митiй шиi. Це був замковий молодший пiдкоморiй – Іринiй Сорока. Вiн вiдповiдав за порядок у воеводських палатах. Вiдав закупками i розподiлом харчiв. Знав, де i що у яких коморах у нього лежить i зберiгаеться. Де треба вiд пацюкiв захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…
…Іринiй Сорока був правою рукою пана пiдкаштеляна Антонiя Пясоти. Вiн взявся за мiдний ключ i подряпав його брудним нiгтем. Це вiн робив завжди, коли потрiбно було заспокоiти його нерви. Пан Сорока вiдразу зрозумiв, за кiлькiстю серйозноi охорони, ХТО насправдi щойно прибув до замку.
– Ваша, божою милiстю, Пишнiсть! До ваших послуг! Пiдкоморiй Іринiй Сорока! – швидко, чiтко i майже по-вiйськовому заторохкотiв вiн. Плямкаючий рот пiдкоморiя Сороки звертався поки до карети. Кiнь Леопольд першим вiдреагував i заржав. А потiм вивалив теплий кавалок на землю. Вiн нього пiшла пара. Іринiй Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть i глибоко вклонився прибулому екiпажу…
…Вiдчинилися дверi з зачиненим вiкном i з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зi срiбними волоссям i густою бородою. Воевода Адам Кисiль. Хвороба вже знову пiдбиралася до нього. Й пiдбиралася недоречно, адже воеводi Киселю знову вести непростi переговори iз Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Киева король Ян-Казимир. Вiн надiлив сенатора Киселя великими повноваженнями. І вiд сейму, i вiд себе особисто. Король зробив його дипломатом i призначив киiвським воеводою. Адам Кисiль вже зустрiчався iз Хмельницьким майже 9 мiсяцiв тому. Привiз йому королiвську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Вiйська Його Королiвськоi Милостi Запорiзького полковник Богдан-Зиновiй Хмельницький сам вважався майстром складних переговорiв i найтоншоi дипломатii. Гетьман вiдразу ж скликав Велику Раду в Переяславi. Прийняв «королiвську гiднiсть» i … подякував його милiсть Яна-Казимира. Це вiдразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини i простих козакiв. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщi. Тому, зважаючи на тi загострення у вiдносинах, Хмельницький у своiх переговорах з комiсарами Адама Киселя, вiв себе досить ухильно i нерiшуче. Королiвськi парламентери знову поiхали, так i не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацiй у Варшавi. Пiсля, знову було вирiшено вдатися до красномовства i магii переконання православного сенатора королiвського сейму – Адама Киселя. Адже вiн не був католиком, а значить нiбито був своiм серед православних козакiв. Його знову вiдправили до Киева. Король-католик дав польському сенаторовi Киселю iще бiльше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Вiйна королю-магнату поки була не потрiбна. Адам Кисiль також був великим земельним власником. Це еднало його iнтереси з iнтересами короля Яна-Казимира. І воевода Кисiль теж бажав захистити своi угiддя, своi Низкиничi… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мiльйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою вiйною, що вже набирала обертiв iз страшною силою…
…Пiдкоморiй Іринiй Сорока клацнув пальцями i вiдразу не вiдомо звiдки з'явилися якiсь замковi люди. Вони одразу почали метушитися. Хапати скринi, подорожнi торби i допомагати «його милостi, пану воеводi» потрапити крутими сходами, що вели на горiшнiй поверх, прямiсiнько в його палати. Негайно вiдпочивати з дороги. Ходив вiн дiйсно важко. Великий палець на нозi вже до того часу розбухнув у чоботi. Киселю було важко ступати… Вiдразу ж за воеводою вийшов з карети якийсь засмаглий тип. Схожий, чи то на татарина, чи то iще гiрше – на османа!
Іринiй Сорока з пiдозрою подивився на цього «бусурмана» i став шкрябати нiгтем свого мiдного ключа на шиi.
– Їхнiй секретар, товмач, писар i слуга iз особливих доручень – Ян Лооз! – представився цей осман. Говорив вiн по-руськи без будь-якого акценту… Значить, десь глибоко в своiй мусульманськiй душi вiн був, нашим, руським…, – так вважав для себе Іринiй Сорока.
– Хай йому грець! – подумав про себе Іринiй Сорока. – Писар та секретар… i ще татарин…
– Слава Ісусу Христу, ваше преподобiе! – крикнув Іринiй Сорока ксьондзовi. Третьому пасажиру транзитноi карети.
– На вiки вiкiв! Амен! – мляво вiдповiв «пан Сама Кволiсть» i осiнив Іринiя Сороку святим знаменням. Вiн був блiдий. Його знову нудило…
– Це наш новий прiор пан Зиновiус Заремба. Присланий з Житомира до нас на околицю королiвства, – тихо вимовив цей осман.
Прiор Заремба кивнув головою на багажне вiддiлення транзитноi карети. Вказав на скриню оббиту рудою шкiрою, з двома бiчними мiдними ручками для транспортування, i наказав бути носiевi iз нею якнайобережнiшим.
– Трясця! Та обережнiше, безбожники! Там у мене цiнна iкона, ii не можна в дорозi трусити або турбувати! Зрозумiло вам?
– Зрозумiло, Ваше Священство! – Іринiй Сорока iз розумiнням кивнув головою. Молодший пiдкоморiй став показувати чоловiкам рукою на iхнi палати. Мовляв, вам туди. Там вас моi люди облаштують, там можна перепочити. А згодом, буде i гаряча вечеря.
– А де, власне, пiдкаштелян замку, сам пан Антонiй Пясота? Чому ж не зустрiв нас? Га?… Ми з ним списувалися мiсяця пiвтора тому i вiдповiдь була позитивною. Домовилися на сьогоднiшне число, бiля мосту через рiчку Глибочицю… – поцiкавився цей осман з польським iм'ям Ян i нiмецьким прiзвищем Лооз.
– От тобi й маеш! Говорить без бусурманського акценту… Де це вiн так засмаг…? – думав собi Іринiй Сорока… – Га? що ви запитали, мiй любий пане?
Пан воеводський писар Ян Лооз, вiдкинув з чола оселедець, i повторив свое запитання.
– Ми до нього не змогли потрапити. Вiн вранцi пiшов готувати вам лазню, так його нiхто i не турбував та й вiн теж не посилав нi за ким iз наших замкових людей…. Я не знаю, де вiн….
– Дивно все це… Дивно. Це – поганий знак!..
– Ви так вважаете? Ми були зайнятi приготуваннями. Палати потрiбно було прибрати. Тому, його нiхто не турбував, – вiдповiв Іринiй Сорока.
– Я зараз вiднесу двi своi валiзи i ви менi покажете, де у вас ця лазня….
– Слухаюсь, мiй любий пане…
Пан пiдкоморiй Іринiй Сорока був сама люб'язнiсть. Вiн став показувати прiору Зиновiусу Зарембi його гостьову кiмнату на другому поверсi. Адже на ранок пан прiор збирався вiдбути до себе в монастир, щоб не iхати вночi, коли можуть на дорозi орудувати зухвалi бандити. А пан воеводський писар Ян Лооз полiз всередину карети за своiм багажем. Тут вiн згадав про цей жовтий брелок, який вiн для смiху поцупив у пана прiора Заремби. Мовляв, зараз-зараз, мiй пане, я вам його поверну, лишень знайду на пiдлозi…
Ян Лооз засунув руку в кишеню… І… Здуськи! Як немае! Боже! Цього брелока там не було!.. Тодi пан воеводський писар зрозумiв, де ж ця втрата могла статися…
– Ну, я до вас iще доберуся упирi!
Вiн пiдняв двi своi дерев'янi валiзки i пiшов у свою палату. Через годину-пiвтори, умившись з дороги нагрiтою в камiнi водою – Ян Лооз мав з'явитися у воеводи Киселя. Отримати цiннi вказiвки… Але, на жаль, доповiдати воеводi довелося iз абсолютно iншого приводу…
ГЛАВА 3
… Отже, добротна Замкова лазня розташовувалася неподалiк вiд буцегарнi i казарм вартових. Це було дуже зручно. Спочатку за розкладом там мили, вiдтирали, прали i рятували вiд вошей, клопiв, гнид та iнших паразитiв ув'язнених – варнакiв. А потiм наступного дня там обслуговували вже саму охорону – вартових, жовнiрiв та офiцерiв.
– Наш завiдувач лазнею – iнтендант Ярема у нас з колишнiх солдатiв! Досвiдчений, бувалий. Незважаючи на те, що на правiй руцi у нього вiдсутня кiлька фаланг. Мабуть шаблею в рукопашному бою вiдхопили. Або ударили кинджалом… Наш пан iнтендант завiдуе всiм цим пральним господарством! Вiн стежить, щоб двiр чистили, вiники свiжi, води всiм було вдосталь! Але, на даний момент наш пан Ярема захворiв. Зжер десь в шинку несвiжоi риби, а також рiпи з медом й отруiвся. Третiй день у лiжку!.. – доповiдав пану воеводському писаревi пiдкоморiй Іринiй Сорока.
…Ян Лооз зайшов в лазню… Там всерединi пахло згорiлим воском. Іще не так давно дотлiла пара свiчкових недогаркiв. Пан воеводський писар кресалом чиркнув i запалив велику товсту свiчку. Вiн вiдразу зрозумiв, що тут щось сталося не так. Трясця! Лазня була до iх приiзду не натоплена. В нiй було вогко i холодно. Тхнуло сильно ще якоюсь страшною гниллю, якимось тлiном, що розкладаеться. Немов в один момент у це примiщення поклали разом всi гнилi ганчiрки з рибного ряду Житнього ринку. Цей запах просяк всю лазню. А потiм цi отруйнi лахмiття кудись прибрали… Ян Лооз зайшов всередину. Зняв з себе свiй каптан, поставив на пiдлогу вiдерце з водою… Вiн зрозумiв по нестерпнiй тишi, що тут щось моторошне сталося. І до того ж вiн спинним мозком вiдчув, що всерединi лазнi був iще хтось… Ян Лооз зробив кiлька обережних крокiв в середину роздягальнi, а потiм вiдкрив дверi i зайшов у свiтлицю – вiдпочивальню. Там був стiл, за яким, зазвичай, пили трав'янi вiдвари з квiтковим медом, вiдпочивали пiсля розпарення в самiй лазнi. Там було невелике вiконце i на стiл днем падав млявий промiнь свiтла. Втiм, його вистачало, щоб освiтити кiмнату. Овва! А за столом сидiв пан пiдкаштелян Пясота. Але як сидiв? Вiн нiби спав, склавши руки хрестом i схилив на них свою голову. Ян Лооз тихенько свиснув. Покликав його. Пан пiдкаштелян Антонiй Пясота нiяк не вiдреагував… Дивно!
– Ага. Звичайно. Було б тут тепло, а не вогкiстю могильною тхнуло, так би ти на мiй свист вiдразу прокинувся, – подумав Ян Лооз.
І правда, пан пiдкаштелян Антонiй Пясота, жодним чином не вiдреагував, навiть не хитнувся. Ян Лооз обережно наблизився до нього i поклав свою теплу долоню на шию.
– Тiльки цього нам не вистачало саме зараз!.. – подумав пан воеводський писар.
Шия пана пiдкаштеляна Антонiя Пясоти була крижаною. Вiн був мертвий. Ян Лооз обережно пiдняв голову вiд схрещених рук i зазирнув небiжчику в обличчя. У пана пiдкаштеляна було вiдсутне праве око. Наче хтось тицьнув йому туди гострою пiкою. А те, що колись було тим самим оком – витекло на дерев'яний стiл разом з бурою рiдиною i застигло, немов свiжий холодець.
– Йой!.. Кепськi справоньки у нас! Кому ж це вiн заважав? – знову подумав Ян Лооз. Вiн подивився на згорiлу свiчку i тут йому щось привидiлося. Права рука вiдразу схопилася за карбовану рукоять свого вiрного супутника – кривого османського ятагана, який вiн завжди носив iз собою пiд одягом на шкiряному поясi. Ян Лооз зауважив, що полум'я вiд його свiчки рiзко нахилилося. Немов затанцювало. Це означало одне – з'явився протяг! Значить, хтось зайшов у примiщення лазнi, або мiг його там побачити… Ян Лооз витягнув свiй ятаган i завмер…
– Нi, здалося!.. Дивно це все!.. Досить дивно…
Усерединi лазнi нiкого крiм нього самого i вже холодного трупа пана пiдкашетляна Пясоти – насправдi не було… Ян Лооз сховав свiй ятаган i вирiшив, що, раз вiн – писар i слуга особливих доручень, то йому, на жаль, треба йти доповiдати своему господаревi – воеводi Адаму Киселю про цю трагiчну подiю, яка сталася саме в день iх приiзду до Киева…
…Ян Лооз вийшов з лазнi i свиснув у два пальцi. Через мить перед ним постав якийсь здоровань. Людина в захисному металевому панцирi, сталевому шоломi, з короткою польською шаблею на поясi i гострою пiкою в руцi.
– Командор нiчноi варти, двудесятник Мiхал Жмайло! – вiдрапортувала людина i дзенькнула своiми обладунками. Ян Лооз показав йому срiбного орла з короною на головi на тонкому на натiльному ланцюжку. Символ королiвськоi влади. Двудесятник Жмайло з розумiнням кивнув головою.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sergiy-oratovskiy/zamok-yangola/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.