«Ефект Вертера» та iншi новели
Вiктор Гребенюк
Вiктор Гребенюк
«Ефект Вертера» та iншi новели
ЕФЕКТ ВЕРТЕРА
Того ранку в студii новин Другого регiонального панувало сум’яття.
Удосвiта в передмiстi скоiлась бiда: з покрiвлi недобудованоi багатоповерхiвки вистрибнула школярка й розбилась. Хоча сталося це ще поночi й на безлюдному кварталi – останнiй дiм, за яким уже неоранi поля, – проте одна знiмальна група примчалась навiть ранiше за «швидку» й полiцiю. Зробили ефектну картинку в «Ранковий сполох» (нещасна – те, що вiд неi лишилося, – лежить у калюжi кровi й мозку). Трiшки згодом, пiсля того як оперативники обдивилися труп i знайшла в кишенi записку, великим планом зняли й закривавлену записку: дiвча просило нiкого не звинувачувати, тiльки нещасливе кохання. Тимчасом iнша група пiдняла з лiжок однокласникiв i однокласниць, учительку, сусiдiв i, звiсно ж, маму з татом: про трагедiю вони почули вiд журналiстiв i не могли отямитись. Ну, сказано – професiоналiзм, та й квит. Утерли носа Третьому: тi хоч i виходять в ефiр зi своiм «Гарячим будильником» на пiвгодини ранiше, та нiчого не зняли, тiльки рухомим рядком устигли повiдомити про те сутiнкове нещастя.
Однак на самому Другому тривало сум’яття, i що ближче до ефiру, то густiшала атмосфера. Вiдколи матерiал привезли, переглянули, почали монтувати – у вiддiлi новин не вщухала суперечка. Чи то так яскраво попрацювали оператори, чи слова за кадром брали за живе, але кабiнет гув як вулик.
– Хлопцi, ми вже переступили всяку межу! В нас i так вже новини – самi «страшилки», але такого ще не було. Годi!
– Чом там «не було»?! Чого там «годi»?! Як маньякову расчленьонку показували – ще й не таке було, i рейтинг тодi був ого-го! Пiпл хавае.[1 - Пiпл хавае (жарг.) – народ сприймае.]
– До трясцi той пiпл i той рейтинг! Живем, як в смердючiй клоацi, вже всi провонялись тим негативом. Рейтинг це ще не все!
– Е, нi, друже, рейтинг – це все. Рейтинг – це манi-манi. Це реклама, це нашi зарплати. Рейтинг – це все, а кому такi грошi смердять – «с вещами на выход»!
І лиш Артем, який тим часом монтував новини культури, зберiгав незворушний спокiй. То був типовий iнтелектуал у журналiстських колах: мовчазний, волосся косичкою, сережка у вусi… Особливо ж – мовчазний: якщо не спитаеш, уст не розтулить. Але вже коли говорить, то, як у прислiв’i: хто мовчить – сiмох навчить.
– Артеме, ну скажи хоч ти!..
Всi змовкли.
Артем зняв навушники, зняв окуляри, повернувся й промовив:
– Ми сильно ризикуемо. Всi. Тут може бути ефект Вертера.
– Ану-ну… Ми цю пару, схоже, колективно прогуляли…
– У Гете е роман «Страждання молодого Вертера». Гете в ньому перший використав для романiв психологiчнi засоби. Щоправда, як тепер читати – нiчого особливого, навiть скучнувато, але в кiнцi вiсiмнадцятого то була бомба. Словом, юнак Вертер закохуеться з першого погляду в заручену дiвчину, липне до неi, але вона ж заручена, шансiв нiяких. Вона виходить замiж, а Вертера розбирае все дужче, вiн все ходить i ходить до них, типу як друг сiм’i, а чоловiк навiть якийсь час розумiе й терпить. Але всi тi вiзити вже стають дивними «в очах громадськостi», тодi Вертер не витримуе i пускае собi кулю в лоб. Словом, нам, загартованим Голлiвудом, все це нуднувато, але Гете потiм зiзнався, що вiн описав сам себе. Щоб не пустити собi кулю в лоб, вирiшив написати книгу. «Я написав «Вертера», щоб не стати Вертером».
– А вiн розумiв, що описуе тяжкий грiх? Самогубство – то ж тяжкий грiх.
– Гете був людиною вiруючою, але не християнином. Казав, що е чотири речi, якi йому огиднi: «дим, клопи, часник i хрест». Вiн був масоном у вищих ступенях посвячення; туманна iсторiя, словом. Так от: «Страждання молодого Вертера» мали феноменальний успiх, i пiшла по всiй Європi епiдемiя самогубств. Прочитав книжку, полюбив без вiдповiдi – та й слiдом за Вертером! Перекладуть на iспанську – в Іспанii бiда, перекладуть iталiйською – в Італii… У кiлькох краiнах роман заборонили, навiть в наполеонiвськiй армii. Але вiдтодi у психологii з’явився термiн – «ефект Вертера». Це коли пiд впливом мистецтва чи лiтератури люди роблять те саме, що почерпнули: вбивають, палять, грабують… Зло заразне. «Дурной пример заразителен», як кажуть росiяни. Так от, я думаю: те, що ми тут робимо, – типу об’ективно висвiтлюемо факти, – тiльки накручуе людей, i звiдти новий виток, i ще бiльше нам матерiалу для новин…
– Так шо, не висвiтлювати?! Шо – знов цензуру подавай?! А демократiя, а свобода слова?!
Та був ще один чоловiк, який лише спостерiгав, як вирували пристрастi серед новинарiв, але не встрягав у дискусiю. Сергiй Павлович, завредакцii. Ви собi, колеги, балакайте, рiшення все одно за мною. Але вiн слухав аргументи й контраргументи i все бiльше вагався: давати сюжет про самогубство школярки в ефiр чи не давати? Авжеж, зроблено все так професiйно, i нарештi ми обскакали тих чванькiв iз Третього. Рейтинг, да, рейтинг цього дня нам забезпечено. Але як дослухатись, то й Артем мае рацiю… То що?
– То що, Сергiю Павловичу? Цейтнот! – показують на студiйний годинник.
– Даем. Профi ми чи не профi? І далi протягом дня: рука на пульсi, розвиток теми. Полiцiя, патологоанатом, знайти того коханого, i ще раз до матерi, – словом, все по повнiй програмi. Поiхали!
І все стало на своi мiсця. Вийшов «Ранковий сполох» iз сюжетом, потiм ще кiлька разiв у новинах, усе з новими подробицями. А ще безлiч iнших сюжетiв, i бiганина, i зустрiчi, i дзвiнки, i вiзити, i виклики до начальства, i листи електронкою, i гримання на пiдлеглих, i «молодцi!» до пiдлеглих, i все як бiлка в колесi: сказано – вiддiл новин. Навiть не подзвонив додому до Вiки. Зрештою, рiдко якого дня згадае. Дiвча приходить зi школи, обiдае, потiм сiдае за домашку, а вже як тато вертаеться з роботи пiзно ввечерi, то i домашка готова, i посуд помито, i снiданок на завтра в холодильнику… Вона славна, в усьому заступила маму, хоч i лише десятий клас.
Так i сьогоднi. Подзвонити знову забув, але це ж як завжди. Посуд помито, книжки й диски – в акуратний стосик бiля комп’ютера… А якщо кудись iде, то лишае записку: «Пiшла на дискотеку» чи «Пiшла до Ленки»… Так i сьогоднi, записка.
«Таточку, я тебе дуже люблю, але ще дужче Володю, а вiн сьогоднi женився. Вибач. Прощай».
Сергiй Павлович ще не второпав записки, як задзвонив мобiльник. Карпенко, друзяка, дзвонить:
– Старий, я шось не поняв, я тут проiжджав Киiвським шосе – по-моему, твою Вiку бачив. Шо вона тут робить в таку пору? Ти там пильнуй. Ну пока!
Як ошпарений вистрибнув з квартири! стрибнув у машину! помчав порожнiми вулицями на Киiвське шосе! здалеку побачив мигтливi вогнi!! виплигнув з машини – й закляк.
Мигтiли сполохи «швидкоi», i полiцii, i знiмальна група Третього регiонального робила сюжет.
ПОЖИРАННЯ ДІТЕЙ
Як е щось, про що кажуть:
«Глянь: ось нове!» —
то воно вже давно було у вiках,
якi були перед нами.
Еклезiаст, 1:10
Священика вкинули до камери першим. Крiзь грати яснiла сонячна днина, i трохи оговтавшись та втерши кров з обличчя, вiн узявся розглядати свое тимчасове пристанище. Аж геть тимчасове, бо то камера смертникiв, отець уже знав.
На всiх чотирьох стiнах не було живого мiсця вiд написiв. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте проклятi, кати!». «Помилуй нас, Господи». «Да здравствует Мировая революция!»… Безлiч цих передсмертних крикiв тут видряпано, а деякi, вочевидь, написано кров’ю, – вiд долiвки й до рiвня людського зросту. А ще вище ледь виднiлася глибоким шрамом затинькована п’ятикутна зiрка: певно, хтось iще за царизму закарбував, а нова влада затинькувала.
Ближче до вечора, коли грати вже не вiдкидали тiнi, дверi важко зарипiли знов i до камери штовхнули ще двох. То були юнаки; iх, схоже, тяжко голомшили, тож вони не хутко прийшли до тями. Отець допомiг iм пiдвестись i посадив на лаву.
Спершу вони дивились – один вгору, другий перед себе – тупими безбарвними поглядами. Потому в погляди стали повертатись думки, хаос думок.
– Нiколи б не погадав… – насилу спромiгся врештi один. – У страшному снi не приснилося б…
– Гольдман… Вiн, бачте, революцiонер. А ми – «петлюрiвське охвiстя».
– А як разом червоного пiвня пiд графський маеток пiдклали? А як iз Врангелем воювали? А як гетьманцiв розстрiлювали? І саботажникiв? Усе ж були разом! Що ж за сволота нас оббрехала?
– І чому Гольдман повiрив?
– Простiть, браття, – втрутився в розмову отець. – Я так розумiю, вашим слiдчим теж був Соломон Гольдман. І ви були бойовими товаришами.
Тiльки зараз юнаки помiтили, що iхнiй спiвкамерник – душпастир: i з виду, i з мови. Тож один мляво вiдповiв:
– Пiп… Яка нам з тобою балачка? Ми й церкву одного разу з димом пустили…
Другий приглянувся:
– Та це ж наш гiмназiйний. Що Закон Божий викладав. Забув, як звати…
– Я вас теж упiзнав, але як звати – забув. Ви кепсько вчились. Те, що безбожники, – то ця камера нас помирить, в нiй нема часу на ворожнечу. Але маю вам дещо нагадати з iсторii. Не священноi, а просто з iсторii, ви з неi теж, пригадуеться, тiкали.
Хлопцi усмiхнулись: певне, щось згадали з гiмназiйних пустощiв.
– Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма iншими ще станеться, е знаменитий вислiв: «Революцiя пожирае своiх дiтей». Рiч не про канiбалiзм, як ви розумiете. Це вигукнув Жорж Дантон, засновник революцiйного трибуналу за часiв Великоi французькоi, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах – уся революцiя. Будь-яка, i ця наша теж. Бо е закони природи i е закони суспiльства, пожирання ж своiх дiтей – невiдворотний суспiльний закон.
– Далi, – зацiкавлено пiдсунулись юнаки, одразу якiсь зiбранi й зосередженi.
– Усяка революцiя починаеться з боротьби проти спiльного ворога, i це гуртуе, хоч би якi були вiдтiнки мiж революцiонерами. Потiм боротьба переходить мiж своiми, шукаючи ворогiв, потому – помiж ще бiльш своiми, й так далi. Розстрiли, розстрiли, розстрiли… Врештi приходить Наполеон, недавнiй революцiйний генерал, i возсiдае на трон (трон же порожнiй, короля стратили), i прорiкае: «Громадяни, революцiя скiнчилась». Тоненький прошарок нових здобувае владу. Ну а народ, як завжди, залишаеться в дурнях. Так буде й цього разу. Хай Троцького там, чи Ленiна, чи кого там iще й не назвуть царем-батюшкою, – не в тому рiч. Знову буде монарх, i знову – дворянство… Як завжди по революцii, так i тепер. Тiльки ваших гарячих голiв шкода. Бо до гарячих сердець – треба холодних голiв. Не потрiбнi ви вже новiй владi, ви iй уже небезпечнi.
– А Гольдман?
– Гольдману теж не позаздриш. Вас революцiя пожирае на снiданок, ну а його пережуе на обiд, чи на вечерю то вже напевно. Хоч мае й холоднiшу голову, нiж ви, але ж – «марнота марнот, геть усе марнота», як писав Еклезiаст.
Так вони говорили про революцiю та багато про що – цiлий вечiр аж за пiвнiч. А коли прорипiли дверi, якось так ненадiяно, то вiдчули, що головного чогось i не встигли сказати.
– Ваше последнее слово? – запитав Гольдман юнакiв, прочитавши вирок.
– Висповiдатись в Отця, – вiдповiли обидва в один голос.
ПІД СІННЮ
Опанас Хлiбник вiз хреста. На самому сподi хури. Не на похорон, нi, – радше навпаки. Пiшов поголос межи люду, що десь на Подiллi, на якомусь то Чернечому полi, трохи не пiд самiсiньким кордоном Советiв iз Польщею, треба вiд кожноi хати вкопать великого хреста – i за ту хату Матiнка Божа вимолить у Всевишнього життя i достаток. Мовляють, що якомусь побожному чоловiковi таке видiння було.
Вiн хотiв узять iз собою й Наталку, бо вже обробились коло землi, а погода стоiть гарна, однак вирiшив удома лишить, при дiтях та при громадi, в такий ще непевний час. Поiхали удвох iз сусiдським Прокопом. Його, щоправда, Ївга всiлася-таки з ним. Отак двома хурами i скрипiли колiсьми, з одного кiнця республiки в другий.
Їхали краями, що тут i там позначенi нещодавнiми военними хурделицями. Онде погорiлi хати, й осьде поруйнованi будинки, а про шляхи то й не казать… Однак усюди червонi прапори, та як-небудь почiпленi гасла, та портрети Ленiна й Троцького коло них.
Недовго, щоправда удвох i скрипiли.
Путiвцями, манiвцями на биту дорогу, що вела, як кажуть, до Чернечого поля, збиралося все бiльше таких, як вони. Кожен вiз, а дехто, котрий зблизька, й нiс на плечах свого хреста. Цiлi валки скрипiли у тишi, зусебiч стiкаючись на велику путь. Їхали без гомону, як то звично для ярмарчан, без пiсень, як ведеться у веселян, iхали мовчки, i в осiнньому прозорому роздоллi було чутно лишень скрип сотень колiс. Та, либонь, i тисяч, коли глянути на простець ген попереду й ген позаду.
Як, звiдкiля в поруйнованiй краiнi миттю поширилась ця чутка? І чому тисячi возiв виiхали з уцiлiлих обiйсть Полтавщини, Херсонщини, Луганщини, iз-пiд Житомира, iз-пiд Катеринослава – i разом посунули Бозна-куди, на якесь Чернече поле вкопати кожен свого хреста? Годi сказати. Нiхто не знав. Тiльки iхали, скрипiли колесами i мовчали.
За кiлька день, ближче до того Чернечого поля, стали iм попадатися тi, якi верталися звiдти. Похмурi, зарослi, крiзь зуби казали, що не пускають бiльшовики на те поле, по всiх шляхах i дорогах виставили загони, завертають назад, ще й погрожують, тож люди полишають вози у мiсцевих селян i стежками вночi несуть на собi своi хрести. Іншi ж просто, аби лихо тихо, вертаються вiд бiльшовицьких постiв додому.
Опанас iз Прокопом вирiшили не доходячи минаючи i собi понести свiй вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потiм кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.
Удосвiта заввидiли – щось мрячить перед ними. Наче рiдколiсся. Пiдiйшли ближче – еге, так це ж i е те Чернече поле! Це лiс хрестiв!
Ще обвитi ранковим туманом, повкопували своi хрести поруч. «Шкода, що не освяченi», – подумав Опанас. Одначе хай i так. Стали, помолилися. Що ж, треба вертаться, доки не розвиднiлось.
Тiльки взялися йти – аж гледь: те рiдколiсся оточене… цепом червоноармiйцiв! Отакоi, Опанаса аж в холодний пiт кинуло. Добра не жди.
– Вы задержаны! – гаркаво гукнув, очевидно, iхнiй начальник. – До выяснения обстоятельств обязаны безоплатно работать в местном трудотряде.
Таких, як вони, виявилося чимало. Збили iх в один гурт. Усе бiльше селяни, та траплялись на вид i робiтники, й мiщани, а один бородань наче батюшка. Опанас до працi охочий, мiцний хазяiн, однак не до безоплатноi, та ще й на бiльшовикiв. А коли виявилось, яка то на них чекае праця, то всi геть похнюпились, аж руки опустились: пиляти хрести. Одним iх викопувати, другим пiдносити, третiм рiзати цурпалки, як на дрова.
– Дровозаготовка на зиму, – почувся все той же голос. – План горит.
Опанаса поставили бiля одних козлiв iз бороданем. Вiн i справдi виявився священиком.
Стоять, рiжуть.
– Грiх нам великий, отче, що ми таке чиним, – тихо каже Опанас, утинаючи на полiна вже котрого хреста. – Грiх непрощенний.
– Грiх, – одповiдае батюшка, не покидаючи пилки. – Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тiльки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий – нехай покине роботу i стане пiд кулi. Та таких тут, як видно, нема.
– А ви, отче, благословили б? – питае Опанас i вже спиняе пиляти.
– І як би то мало буть? Інших посила на смерть, а сам – у кущi? Е нi, пиляймо разом. А Господь усiх бачить. І тих, хто вкопав, i тих, хто викопав, i тих, хто повернув голоблi… І цього начальника. Мiй, до речi, бувший парафiянин, iз вихрестiв.
Так вони орудували пилами й сокирами до обiду. Потiм узялися полуднувати якусь мiзерiю, що iм дали, посiдавши у затiнку крислатого величезного дуба. Навколо нього по розлогому полю i вкопували хрести. Хоча зголоднiли, та iжi не можна було вбити в душу.
– «Над рiками Вавилона, там сидiли ми i плакали, як Сиона спогадали. На вербах ii повiшали ми псалтирi нашi»[2 - Бiблiя, Пс. 137:1–2, пер. П. Кулiша й І. Пулюя.], – тихо промовив батюшка.
Вiдтак узялися знову. Хрести все пiдносили й пiдносили, а коли бiля козлiв накладалась гора полiн, iх забирали важити. Урештi хрести кiнчились i почулась команда до вiдпочинку.
Вiдпочивати дозволили, проте додому не вiдпускали. Поселили на нiч в бараках.
На другий день вивели всiх i так-сяк пошикували. Вийшов перед ними все той же командир:
– Не хватает к плану. Не так много, но не хватает. Так что пилить вон то дерево! – показав на того розлогого дуба, що единий височiв посеред Чернечого поля.
Праця виявилась ой непростою. І Опанас iз батюшкою, i скiлька iнших рубаiв, мiняючи однi одних, заливаючись потом, з усiх бокiв намагались упокорити велетня. Робота просувалась повiльно. Та все ж мало-помалу дуб почав стрепенатись, похилятися то в один бiк, то в другий, усе дужче, все дужче i врештi зi стогоном валитися додолу.
– Берегись! Берегись! – загукали конвоiри.
– Бородача, бородача привалило!
Опанас i не вгледiв, коли панотець вiдiйшов i опинився на тiй сторонi, в яку востанне похилився дуб.
Усi пiдбiгли: нi, надiй нема. Гiгантський опасистий стовбур усiею масою розчавив людське тiло.
– Запишите как несчастный случай.
– Есть!
– Гей, люди!!! Погляньте сюди!!! Погляньте сюди!!! – несамовито загорлали рубачi.
Усi, й робiтники, й червоноармiйцi, мерщiй заюрмились навколо пня – i змовкли.
Аж перегодом:
– Що ж се таке?
– Что это?
Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рiвне i темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провiв через усi рiчнi кiльця.
ДЕСЬ НА ДНІ
Лаврiн iз синами збирались до млина. Слава Тобi, Господи, схаменулися бiльшовики, дозволили торгiвлю, i голод минув.[3 - У 1919–1921 рр., за часiв «военного комунiзму», торгiвля в Радянськiй Украiнi була пiд забороною. Внаслiдок цiеi полiтики й посухи настав голод 1921–1922 рр.] Цей рiк удався врожайним, тож е що змолоть, буде що й продать.
Уже як зiбралися i лишилось сказати «вйо!» – прибiг Стець, п’яничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнинi. Лаврiн шевцював, а Стецевi наказав, щоби не приходив бiльш: доволi робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибiг: либонь, десь дiстав копiйчину.
Не довго загаявшись iз Стецем, Лаврiн сiв на воза i, як завжди, спершу повагом перехрестився сам, а потому батогом перехрестив дорогу.
Їхали спилюженим путiвцем, слухаючи жайворонка, самi курникаючи щось пiд нiс… Аж раптом на якiйсь вибоiнi хура гицнула! та так, що Лаврiн охнув й обм’яклим лантухом посунувся i впав у куряву, стогнучи вiд болю. Сини зiскочили, пiдняли батька, поклали на мiшки й поiхали далi. Однак Лаврiн усе ойкав i ойкав, урештi ж:
– Нi, хлопцi… дiла не буде… Повертай на Демидiвку… до Настки.
Баба Настка була вiдома трохи не на пiвгубернii. І костоправка, i зiльниця, i молитвениця. А ще знали люди – хоч, мабуть, нiхто не бачив, – буцiм у неi щоп’ятницi з чола й долонь текла кров. Тож у п’ятницю баба Настка не лiкувала й не шептала, тiльки сидiла сама перед образами, i так до суботи, коли кров припинялась. А сьогоднi, як на те, – п’ятниця. Чи ж не доведеться мучитись аж до завтра?
Проте поiхали на Демидiвку.
Ще перед селом, на горбку, де донедавна височiв хрест у стрiчках i рушниках, а тепер тiльки чортополох, сидiв чоловiк, закiптюжений на виду i в засмальцьованiй робi. Сидiв та спрокволу потягував цибуха. Як забачив чужого воза, здалека зневажливо дивився на приiжджих та все посмоктував цибуха.
– Що, до Настки? – насмiшкувато випустив дим, навiть не ждучи запитання. – Туди! – махнув лiворуч люлькою. – Та тiльки ж вона нiчого не зна, дурить вас, темних. Їй аби грошi. Е-ех, ще прийдуть часи… Повертай у волость, до лiкаря!
«Це, видко, той, з комнезаму[4 - Комнезам – комiтет незаможникiв.]», – здогадався Лаврiн. Бо дiйшла i до нього чутка, що за намовою такого-то голодранця хотiли Настку розстрiляти разом iз черницями з поблизького монастиря, та селяни як довiдались – переховували. Так було раз, i вдруге, а втрете якийсь партiець, якесь там iхне велике цабе сам шукав бабу Настку, аби запомогла. То як видужав, наказав своiм прихвосням не займати ii.
В’iхали в Демидiвку. Хоч тут хлопцi вперве, але не блудили: то на цiй вулицi, то на тiй люди безмовно показували дорогу, бачачи – се не з iхнього села, i старий на возi лежить. Розiгнеться, прикладе долоню до лоба i тiльки – туди. Без слiв, бо навiщо слова.
Приiхали на обiйстя. Хлопцям би зайти та спитать, дак нi ж – зняли батька з мiшкiв i, як мiшка, понесли до хати, положили на долiвку, на духмяне сiно.
Баба Настка, та ще й не так аж баба, радше зболена молодиця, сидiла край столу проти образiв. Сини як поклали батька, то лишень тодi перехрестилися й привiтались.
Настка не вiддала на добридень. Сидiла, наче з бiлого воску злiплена. І на тiй бiлизн? навiть у пiвтемрявi пiдслiпуватоi хатини гаразд було видно яскравi краплi кровi. Через усе чоло, наче терням подзьобано; i долонi, мовби гвiздки увiгнано; i на боку, як у забинтованого солдата; i на ступнях.
«Лишенько!.. – жахнулися хлопцi. – Господи Ісусе Христе…»
Одначе Настка з натугою пiдвелась i, взявши цiпка, ступила кiлька крокiв мов не своiми ногами.
– Перекладiть на лаву, долiлиць, – сказала стиха.
Сини перенесли батька, поклали на широкий ослiн.
– Вийдiть.
І заходилась коло розслабленого тiла, час од часу лишаючи на сiрому полотнi краплини своеi кровi. Лаврiн то зцiпить зуби й терпить, а то зненацька й ойкне, аж хлопцi заглядають iз сiней, що воно там таке. А Настка усе склада суглобчик до суглобчика i хрящик до хрящика та, все так само стиха, гомонить до Лаврiна:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/viktor-grebenuk/efekt-vertera-ta-inshi-noveli/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примiтки
1
Пiпл хавае (жарг.) – народ сприймае.
2
Бiблiя, Пс. 137:1–2, пер. П. Кулiша й І. Пулюя.
3
У 1919–1921 рр., за часiв «военного комунiзму», торгiвля в Радянськiй Украiнi була пiд забороною. Внаслiдок цiеi полiтики й посухи настав голод 1921–1922 рр.
4
Комнезам – комiтет незаможникiв.