Чи стане баба дiвкою, або Перевтiлення Безрiдного хутора
Сергiй Зiнченко
Хутiр, до кiнця зареформований своiми та заiжджими «реформаторами», доживае останнi днi. Та в цей час сюди переiжджае молода сiм’я. Незважаючи на шалений опiр мiсцевоi «елiти», завдяки вливанню свiжоi кровi на хуторi починае розквiтати нове життя. Показаний один iз можливих шляхiв економiчного, соцiального та полiтичного розвитку окремого хутора у контекстi свiтовоi iсторii. Твiр рекомендований для вживання всiм тим, хто прагне руху вперед, кому не подобаеться сiрий колiр у мистецтвi та життi, мають розвинене почуття гумору та iншi позитивнi якостi. І навпаки, МОЗ забороняе вживати даний продукт людям жовчним, язвам, занудам, тупим, сердитим та з iншими подiбними дiагнозами. При читаннi можливi ускладнення захворювання.
Сергiй Зiнченко
Чи стане баба дiвкою, або Перевтiлення Безрiдного хутора
Автор висловлюе подяку своему брату Зiнченку Леонiду Григоровичу та дружинi Зiнченко Ользi Михайлiвнi за повiдомлення деяких епiзодiв, якi покладенi на сторiнки книги.
Всi подii, географiчнi назви та iмена з першоi до останньоi сторiнки – повнiстю видумка автора. Якщо хтось знайшов тут щось схоже на себе – не тiште себе iлюзiями, це не Ви, навiть яким би Ви великим не були.
Історично-географiчний опис
Безрiдний хутiр знаходиться у помiрному поясi на просторах старезноi Європи. Хоча дехто з провiдникiв нацii i переконуе нас у протилежному, що саме вiн зможе провести нас у Європу, отримати европейськi цiнностi, европейський стиль життя. Та ви не вiрте – проста шкiльна географiчна карта чiтко говорить: хутiр Безрiдний лежить у самiсiнькiй серединi Європи, а не на окраiнi, i не за ii межами, як дехто iз чужих, але що найприкрiше i своiх дослiдникiв час вiд часу це повторюе i знову пропонуе, як бiблейський Мойсей, провести землякiв у Європу. Точно координати хутора не визначенi, бо до недавнього часу вiн був частиною одноi шостоi свiту. Але коли роздивились, що маемо все, вирiшили жити самостiйно, власним розумом, без указок зi сторони. Та виявилось, що не мали головного, тобто власного розуму i у результатi розтринькали все те, що мали. Тому навiть кордонiв хутора чiтко не визначили.
З iсторiею виникнення хутора ще складнiше. Однi старожили кажуть, а iм казали ще старiшi, а тим, i так далi, що хутiр мае щонайменше з тисячу рокiв. Хоча не всi з цим погоджуються. Як говорить авторитетна людина хутора дiд Павло, а йому вiрять майже всi, особливо жiнки (про це ми поговоримо детальнiше трохи пiзнiше) на мiсцi хутора дуже багато рокiв тому був рай, i звiдси пiсля грiхопадiння Адама та Єви, хоча справжнi iмена iхнi були Іван та Галька, розповзлися люди по всiй землi. Через те i всi вiйни, на думку дiда, проходили за завоювання хутора, починаючи iз скiфсько – перських воен i закiнчуючи двома свiтовими.
Назва хутора мiнялась теж дуже часто. Подейкують, що зразу це було велике село, а може i мiсто, яке мало назву Дорiдний чи Дорiдне, потiм стало Рiдним, а тепер докотилося до сучасноi назви.
Частина перша – критична
Смутний та невеселий сидiв у своему службовому кабiнетi на хуторi Безрiдному його голова Хома Опанасович. Двi прикрi вiстки змусили поморщитись його свiтле i чисте чоло. Перша – менш неприемна: Люська знову опозицiю чинить, закриваються у клубi з бабою Параскою та всякi небилицi складають, буцiмто вiн родичiв та кумiв на роботу набрав, медком пiдторговуе та у район його возить, начальство маже. Од згадки про другу аж мороз по шкiрi пробiгае – на столi лежить циркуляр iз району, де чорним по бiлому вiдксерено: до наступного тижня створить мiсцевий осередок партii парламентського типу з промовистою назвою «За щастя у радостi» у кiлькостi не менше вiсiмдесяти активiстiв. Де ж iх набрать, цих вiсiм десяткiв активiстiв, якщо на хуторi живе трохи бiльше сотнi, половина з яких вже з хати не вилазить. Орду хана Батия записать у повному складi чи виловити всiх тих, хто втiк iз хутора за останнi десять рокiв? Але робити треба, тут нiчого не поробиш. Зараза з Люською, де у неi скiльки жовчi береться? На минулих виборах прибiгла захекана, наче гектар городу скопала, кричить з порога: – «Давай пiдтримаемо опозицiйного кандидата, виграе, i тебе десь пристроiть». Треба було в шию вигнать iз хати, та помаленьку хазяйство собi стягувати, так нi, потягло у полiтику. Ще й жiнка сюкала: ставай, то й мене десь пристроiш. А тепер худобина не порана, городина засихае, а ти знай, то в район, то полiтику попiд хатами розтлумачувати. Та що ти iм втолкуеш, як вони за свое: а це де дiлось, а те чого не робиться? Геть полiтики не понiмають. Хiба це погано, що начальник охорони технiку колгоспну пiд свiй двiр перегнав, а щоб у болотi не гнила, плитами iз силосноi ями пiдстелив? Тепер технiка стоiть, як у передовому колгоспi. Ну й що, що грошi бере, як кому треба виорати чи щось привезти. Так до ринку йдемо, он кожен день радiо торочить: ринок, ринкова економiка, переходимо на ринковi рейки. А ранiше як було? Ну й що, що в карман кладе, так каси ж немае, i касира немае, i бухгалтера. А що вiн, за безплатно технiку сторожуватиме? Дурний народ. Де ви бачили начальника, що за безплатно робить? Покажiть менi цю людину, побачу, посмiюсь в очi. Давно вже вимерли всi тi, хто на зарплату живе. Бо на неi й самому iсти не купиш, а якщо ще жiнка та дiток Господь послав. Ну й що, що менi перепадае дещиця? Я ж його рекомендував на цю посаду.
Знову погляд Хоми Опанасовича впав на циркуляр, що сиротиною бiлiв на вичовганому лiктями кiлькох поколiнь начальства столi. І знову його свiтле чоло посмутнiло. Гадина з Люською! Сама в опозицii сидить, брехнi розносить, а ти сиди тут, мучся. Та роботу робить треба. Хома Опанасович пiдвiвся з-за столу, потягнувся так, що аж кiстки затрiщали, постукав у фанерну перегородку, що вiддiляла кабiнет голови вiд секретаршi:
– Вiкторiе Павлiвно!
– Слухаю, Хомо Опанасовичу!
Насилу навчилася, iз задоволенням подумав голова, а то «куме, куме!». Раз зауважив, другий на вид поставив. На роботi я тобi Хома Опанасович. Аж як доганою пригрозив, зрозумiла.
– Вiкторiе Павлiвно! А найдiть менi, будь-ласка, кур'ера! Де вона пропадае?
– Бачу, на вулицi агiтацiю з жiнками проводить.
– Яка агiтацiя, вибори вже давно закiнчились!
– То новi ось – ось будуть. У нас же як не вибори, то голосування або переголосування.
– Ви полiтику тут не розводьте, а крикнiть, хай бiжить сюди. Дiло е дуже серйозне.
За перегородкою почувся стукiт у шибку та пронизливий крик секретаршi:
– Кумо! Кумо! Бiжiть бiгом! Голова гукае!
Першим своiм циркуляром, якого видав Хома Опанасович зразу пiсля приходу на цю посаду був наказ про скорочення посади технiчки. Вирядивши заплакану технiчку, другим своiм наказом заснував посаду кур'ера. Мотивував: технiчка не звучить, а кур'ер – це уже iнтересне. Хотiв зразу записати дипкур'ером, що – що, а призначена на цю посаду людина добре володiла сiльською полiтикою: знала, хто куди пiшов, що де пропало чи появилось, хто з ким полаявся, яка причина, якi слова скiльки раз вживалися i з яким наголосом. Та рiшив поки що не спiшити, хай хуторяни заспокояться трохи.
У вiдчиненi дверi увiрвалась цибата кур'ерша, в миру дружина Хоми Опанасовича.
– Шо случилось? Вiйна чи чепе якесь?
– Сiдай, радитись будемо, – лаконiчно вiдповiв голова, одною рукою вказуючи на свiжопофарбований табурет, а iншою пiдсовуючи районну бомагу.
– Читай, з району прийшло!
– Створити партiю парламентського типу! – з пафосом продекламувала кур'ерша Нюрка. – Слухай, а якщо це парламентська, то, може, i ти у парламент попадеш? Чи хоча б у область? Га? – засовалась на стiльцi Нюрка.
– Ти скрiзь вигоду шукаеш! – грюкнув кулаком по столу голова. – Вже Люську твою послухав раз, тепер клопоту не оберешся. Знову брехнi пускае, опозицiю чинить.
– Ну ти ж знаеш Люську. В кровi у неi таке. Їй iсти не дай, а тiльки у якусь заваруху влiзти. І не зо зла вона. Натура у неi така. А вона ж тебе як рiдного любить, – пустила сльозу Нюрка.
– Любить, я бачу! На другий день, як сiв я тут, прийшла, нi свiт, нi зоря. З порога, нi драсте тобi, нiчого. Зроби менi персональну пенсiю, i все. Як я iй зроблю, як iй ще робить та робить. А вона одно: зроби i все. Я агiтувала за тебе, а ти одробляй тепер. А тепер у опозицiю пiшла.
– Далась тобi ця опозицiя! Ну побалакала з бабою Параскою трохи. А ти: опозицiя, опозицiя. І обше хоч i далека вона менi, а рiдня, – пустила другу сльозину кур'ерша.
– Ладно, забули. Давай до дiла, – звичний до жiнчиних слiз Хома Опанасович присунув циркуляра до себе. – Партiю робити треба. Вiсiмдесят душ вписать i ще й збори провести. Пiдеш по хутору, пiд розписку каждого пiслязавтра на збори. Та одiлись шоб прилiчнiше. З району будуть. Шоб не стидно було. Дiй давай.
* * *
Ранок на хуторi почався як i вчора, i позавчора, i тиждень назад, i мiсяць назад. Хазяйни виганяли корiв у очередь, хазяйки, хто з бiдоном, хто з бутлями чи вiдром виносили молоко на точку. Ждали молоковоз з города, який щоранку забирав молоко.
Гальчин Василь, перележавши у сiнi, поки молодиця понесе молоко, вилiз iз схованки та метнувсь до хати.
– Замкнула, зараза! – вилаявся Василь та повернув до лiтньоi кухнi, на якiй теж стримiв замок. Так як за злом з проникненням вiн мiг отримати рогача чи макогона, Василь, напружуючи залишки пам'ятi, почав кумекати.
– Тиждень тому Галька пiдсипала квочку! – блиснула iдея, а ноги самi повернули до курятника.
– Квоч! Квоч! Квоч! – вiдволiкав увагу Василь, одною рукою вигрiбаючи з-пiд квочки яйця, а другою тримаючи птаху. Розтикавши яйця по кишенях ношеного пiджачка, Василь через огороди побiг до самогонщицi Дуньки, де оптом обмiняв товар на пляшку самогонки, частину якоi випив зразу, а iз рештою полiз на сiно додивлятись сни.
Дунька, не вiдкладаючи справи у довгий ящик, провела оборот товару, продавши яйця дачницi Маринi – дебелiй сорокарiчнiй городянцi. Марина запалила газ та розбила на сковороду пару яець. Побачивши бракований товар, дачниця не стала звертатись у iнспекцiю по захисту прав споживачiв, а схопила остальнi яйця i з криком:
– Уб'ю, гадино! – вторглась у Дуньчину приватну власнiсть, стрiляючи по противнику розбовтками та недосидженими пiвниками та курочками.
Дунька зразу хотiла досягти консенсусу та, вiдчувши запах вiд розбитого об плече яйця, забарикадувалась у лiтнiй кухнi, пiдперши дверi лавкою. Василь рештками затуманеноi свiдомостi почув лемент та ще глибше зарився у сiно.
На другому кiнцi хутора молодиця, одягнена поверх адiдасiвського спортивного костюма у заяложений халат iз двадцятилiтровим бiдоном на кравчучцi, бiгла додому.
– Кумо! Куди це ви так летите? – донеслось iз-за тину. Молодиця iз кравчучкою на мить завмерла на мiсцi, потiм iз вишколеною солдатською виправкою разом iз кравчучкою повернулась через лiве плече на звук.
– Здрастуйте, кумо! Бiжу додому, бо поставила снiдать варить. Та й свого хочу впiймать, поки до Дуньки не забiг. А ви чого це молоко не здавали? Та й вирядились, як на празник, – наблизилась до тину кума.
– Та й празник у мене, кумо, скажу вам по секрету, – запишалась кума Марiя.
– Та який празник може у будень бути? Минини у вас зiмою. У церкву Ви не ходите. Чи не гостей ждете? І кiзяк бiля двору прибрали, i стежку пiском висипали. Ану, колiться, кумо!
Тин пiд могутнiми куминими грудьми почав, потрiскуючи, хилитись.
– Кумо Галько! Не ламайте менi тину. Я на ремонт витратила три чарки горiлки. Мiй гаспид на дурняк робить не хоче. Налий, зроблю, нi, бойкот об'являе.
– То шо за празник? Бо в мене нi радiво не робить, а телевiзор зараз немае коли дивитись. Може президент щось придумав? Кажiть, кумо, бо у грубi перегорить, без снiданку залишусь.
– Нiкому б не сказала, а вам, кумо, по секрету скажу. Тiльки нiкому, бо рознесуть та прибрешуть. Я знаю цей народ. Сваху, кумо, жду. На змовини та розглядини приiде. Во!
– То що, Петро жениться? То чого ж ви мовчите? Подарок треба купить достойний. Це ж мого iрода хрещеник. А звiдки ж сваха? – примружила очi Галька.
– З города, кумо, з города!
– Да, повезло Петровi! Тещу з города одхватив. Квартиру ж мае вона?
– І квартиру мае, i робота у неi така iнтересна, i Петра уже встроiла. Чолноком робить. Во!
– А шо ж за робота така, чолноком? Я щось не чула.
– Де ви почуете, як у вас радiво не робить. А менi вже i телевiзор iмпортний з переключалкою привiз, i антену польську поставив. Челнок, це, кумо, за границю iздить, за бугор по iхньому, бере там товар дешевий, шмотками називаеться, а тут продае. І навар мае.
– То це спекулянт вiн? – скривилась кума Галька.
– Кумо, якi ви забитi на вашому кутку. Бiзнес це зараз зветься. І сваха у бiзнесi, i Петра взяла. А робота в неi так iнтересно називаеться, зараз нагадаю, – мружить лоба, тре виски. – Згадала, пiднiматель наче.
– Та це, кумо, крановщиця вона, якщо пiднiматель. Пiднiмае краном цеглу на стройцi. Я в городi бачила. Зараз же мода мiняеться, то i придумали слова новi. У лiкарнi читала: укол – вштрик, таблетка – пiгулка. Теж менi iнтересна робота!
– Та нi, вспомнила. Прiнiматель вона.
– То це заготовач по – старому. У нас, поки не закрили, у центрi хутора стояв. Заготовач Іван робив, шкури, залiзо, лiкарськi трави приймав. М'ясо заготовляв, поки не посадили.
– Аж оце вспомнила. Препiднiматель вона. Да! – Переможно пiдняла вказiвного пальця кума.
– То це гружциця, мабуть. Пре i пiднiмае. Мiшки на собi носить. Це вже краще, вкрасти щось можна. Та хiба це iнтересна робота?
– Ладно, кумо, йдiть, бо у вас давно у грубцi перегорiло. А я сваху розпитаю та прибiжу розкажу вам.
– Та я вже ради вашого празника, кумо, день i попостю. А свайбу коли робитимете? А людей скiльки кликатимете? А харчi якi будуть? А музика? – строчила кума Галька, ще дужче напираючи на тин.
– Кумо, ви краще заходьте у двiр, бо, бачу, вiд вас не одчепишся. А то тин поламаете геть. Знову свого iрода поiть прийдеться. А тепер отвiчаю по порядку. За свайбу договоримось зi свахою, ну, мабуть, вiдтягувати не будемо. Хай живуть собi на радiсть, – пустила сльозу кума Марiя. – Весь хутiр покличу на гулянку, хай гуляють i зубами скрегочуть. Із города свати автобусом приiдуть здоровецьким. На харчi кабанчика зарiжемо, i Буржуя заб'емо.
– Кумо! – сплеснула руками Галька, – а хто ж на корiвок стрибать буде? Вiн же у вас такий справний! Моя Рябушка нi разу пiсля нього не перегуляла. Це ж такий убиток чередi ви зробите!
– Пострибае Луiс Альберто iз вашого кутка. А в мене ще маленький росте. Та й Буржуй уже другу загороду розбивае, не встигаю своему наливать, щоб справив. А ще курочок та гусей порубаемо та натушимо. А на солодке птиче, желе, та ще рiзних пундикiв наробимо. Ви ж, кумо, прийдете помагать?
– Та де ж я дiнусь. І свого пришлю балаган робить. Перед тим на тиждень у погребi закрию, то робитиме, як звiр. А чи то не ваша сваха йде? – показала рукою на стежку, що прямувала до Марiiного двору.
– Може й вона, я ж ii нi разу на бачила, – пильно вдивлялась у прибулицю кума Марiя.
– Видно, шо з города, в штанях, як наша Люська, та розодiта як!
– Та й накрашена з усiх сторiн. І коси непонятно якого кольору. Диви, синяки пiд очима. Чудно.
– А тухлi, гляньте, кумо, якi iнтереснi? З такими носками, наче лижi.
– Цитьте, кумо, а то почуе, обiдиться ще не дай бог.
– Прiвет, тьоткi!
– І вам доброго здоров'ячка, – одночасно поклонилися обидвi куми.
– А скажiте, здесь куток Кацапуловка?
– Тут, тутечки, – закивали головами спантеличенi куми.
– А четвьортая хата от угла ето?
– Це, це четверта хата, – замахали хустками хуторянки.
– А здесь жiвьот моя сваха Марiя Серафiмовна?
– Да, ось вона стоiть, виглядае вас, – тицьнула на куму кума Галька.
– Тогда здраствуйте, свахо, – протягнула випещену руку з нафарбованими нiгтями городянка. Марiя зашарiлась вiд такоi уваги, довго терла об подiл спiдницi свою порепану руку та боязко торкнулась до свашиноi.
– Меня зовут Єлiзавета Полiкарповна, – представилась городянка. – Можна просто Лiза.
– Марiя Серафимiвна, можна просто Манька, – вкриваючись рум'янцем, кивнула сваха. – А це кума моя Галька. Чоловiк ii хрестив мого Петрусика.
– Да, вiжу, ви здесь от цiвiлiзацii далеко, – огледiла подвiр'я городянка. – Про асфальт i не слишалi. Да i сервiса нiкакого. Зато воздух, какой воздух, – сваха розправила i без того безмежний бюст. – Дишiшь i не надишiшся. После духоти в офiсе аж серце завмiрае.
– Ой, чого ж ми стоiмо на порозi? Заходьте до господи, i ви, кумо, заходьте. Ви, мабуть, свашечко, не снiдали ще? То зараз поснiдаемо.
– Я вобще на дiете. Про кремльовскую слишалi? Фiгуру берегу. Знаете, кручусь средi серйозних людей. Нада, чтоб всьо било прi себе, – та першою зайшла до господи i попрямувала до столу. – Ах как вкусно пахнет. Наверно сделаю разгрузочний день. Отдохну от дiети. А то, знаете, как утомiтельно – дiета. Всьо по грамах, часах, калорiях. Тяжело!
Поки сваха ставила на стiл, кума Галька вже розговорила городянку. За хвилину Галька в своему амплуа вже встигла задать iз сотню питань, аж поки городянка не закрила Гальцi рота рукою.
– Падаждiте, не всьо сразу. Сначала о работе. Занiмаюсь бiзнесом, работаю предпрiнiмателем.
– О, насилу згадала, як ваша робота називаеться, – втрутилась у розмову сваха Марiя, розставляючи на столi графини з домашнiми напоями та маленькi чарочки. – Предпрiнiматель називаеться! А ми зранку згадували, ким ви, свахо, робите, та нiяк i не згадали. Шо ж воно за робота така?
– Ну ето, как вам сказать. Вкладиваеш деньгi, крутiш iх, а потом получаеш навар i опять вкладиваеш i по новой. Вот Петруха, зять мой будущiй уже смекалку iмеет, вот поработает челноком ещо немного, потом в свой бiзнес прiстрою, – авторитетно заявила сваха, апетитно розглядаючи наiдки та закуски, що ледь помiщалися на столi.
– А чолноком, це як? – злякано спитала сваха Манька. – Я чула, на фабрицi швейнiй е така машина – челнок називаеться, що нитку тягне. А це вже i люди чолноками стали?
– Да, до цiвiлiзацii вам далеко. Ну ето ми поправiм. Челнок едет за бугор, по вашему за гранiцу, в Турцiю iлi в Польшу напрiмер, берьот шмоткi, товар по вашему i тут продайот. Навар в карман. І так, пока не розкрутiтся. А роскрутiлся, делает бiзнес здесь, а другiе челнокамi работают.
– Та це ж опасно. А не дай бог, бандити нападуть, – ойкнула Манька, закiнчуючи сервiрувати стiл.
– А для етого существует криша!
– Бачте, кумо, добре iм, пiд дахом роблять, нi снiг, нi дощ не страшнi.
– Да нет, другая криша. Берьом биков, платiм деньгi, онi охраняют от наездов.
– Ой Боже, кумо, в iх бички не тiльки на корiвок стрибають, а й сторожують, як у нас собаки. Вченi, мабуть.
– Ну, деревня! – в сторону кинула гордська сваха, переводячи подих. – Да, вiжу, у вас цiвiлiзацiя i не ночевала. Но ето ми поправiм. Дай время.
– Свашечко! Ви що питемете? Самогоночку чи може наливки з дороги? – защебетала Манька, протираючи рушником запiтнiлi графинчики.
– Нет, я свою. Где моя сумка? – озирнулась по сторонах сваха Лiза.
– Та ось, на бильцi висить, – спохватилася сваха Манька, подаючи невеличку шкiряну сумку з величезною кiлькiстю блях та ланцюжкiв.
– Вот! «Белая лошадь»! Вiскi iз запада! Рекомендую всем. – Витягла iз сумки пiвлiтрову пляшку заморського пiйла. – Несколько лет употребляю. Как бальзам Бiтнера.
– Ну а ми вже своеi, домашньоi, – рука свахи Маньки потягнулась до графина з бiленькою, та на пiвшляху повернулась до наливки.
– Розпечатаемо, кумонько, душу наливкою, а потiм уже добавимо бiленькою. Ви як, кумо?
– Як ви, так i я. Ви ж знаете, я з вами душа в душу!
Городська сваха налила чарочку своеi «лошадi», куми – вишневоi наливки, чокнулись та залпом випили. Сваха, що страждала вiд дiети, накинулась на м'ясо: миска холодцю швидко догнала перед тим вкинуте iндиче стегенце, а за ним полетiли вiдбивнi та котлети.
Кума Галька штовхнула Маньку пiд столом ногою, кивнувши на графинчик:
– Наливай, бо закуски на стане! – І знову чарка «лошадi» та двi самогону були використанi для пiдняття життевого тонусу. Пiсля третьоi потяглася неспiшна розмова.
– Свахо, а коли ж свадьбу робити будемо?
– Зачем свадьба, онi уже давно вместе жiвут, по – европейскi.
– Та не по звичаю це, треба свадьбу, бо скажуть, що зажерлася Манька, единому сину не захотiла свадьбу справить.
– Ну еслi ви настаiваете, сделаем свадьбу, когда скажете.
– Я то не настаiваю, та обичай такий у нас. Треба.
– Тогда давайте согласуем время. Я за тем i прiехала.
Пiсля довгого скакання на «Белой лошадi» городська сваха лягла спочити на пухових перинах, а двi куми, обговорюючи останнi новини, пiшли порати худобу.
* * *
По указу голови мале й старе сходилось до клубу на збори. Кутчани та родичi збирались у купки, обговорюючи останнi новини. Хома Опанасович з активом, у який входили вiн сам, секретарша, кур'ер та начальник охорони стояли осторонь, рахували, скiльки вже зiбралось присутнiх. Вiд гурту до гурту носилася маленька жiночка у розкльошених штанях та спортивнiй бобцi з закоченими рукавами та щось втолковувала хуторянам.
– Хомо Опанасовичу! – порушила мовчанку секретарша. – Вже зiбралось вiсiмдесят двi душi. Може будемо починати? Бо розходитись почнуть.
– Люську та бабу Параску одкинь. Вони в опозицii. А може i ще когось заагiтували проти влади. Пiдождемо, може ще хтось пiдiйде. Ще дiда Павла немае, цей нiщо не прогавить. Пiдождемо.
За хуторянами на збори прибiгла зграя собак. Собаки на хуторi користувались великими привiлеями, ганяли, де заманеться, тягли яйця iз курячих гнiзд, маленьких курчат, а в декого забiгали прямо на кухню та тягли зi столу все що попало. Лише на нiч iх хазяi прив'язували, щоб бува нiхто не вкрав. Зараз собаки прибiгли за господарями до клубу i почали дiлити сфери впливу. Через деякий час Люсьчина контрагiтацiя була поглинута собачим гавкотом та скiмлiнням. Голова звелiв начальнику охорони припинати це «безобразiе». На що вiдданий начальник, потомок славноi когорти ворошиловських стрiльцiв кинув каменюкою у самiсiньку середину зграi, вцiливши у найменшого кудлатого цуцика, який вертiвся у самiсiнькiй купi, показуючи свою значущiсть. Пiсля влучного кидка собача зграя, залишивши скiмлячого цуцика, розбiглася геть.
– Ой, боже ж ти мiй! Бiдний мiй сюня! За що ж це тебе так? – до песика пiдбiгла одiта у махровий халат та валянки жiнка. Схопила песика на руки, пiдбiгла, голосячи до активу:
– За що ж це ви нас так караете? Я й так обiжена, чоловiк п'яниця, хата валяеться, а ви землю удiлили на другому кiнцi хутора та ще й цуцика пiдбили!
Збори роздiлилися на два табори: захисникiв цуцика та прихильникiв рiшучих дiй начальника охорони. Хома Опанасович, вiдчувши, що кворум може у будь-яку хвилину розпастись, скомандував розпочинати збори.
– Вiкторiе Павлiвно! Розпочинайте! Слухайте уважно. В перший ряд садiть iнтелiгенцiю, ну виберiть тих, у кого взованка краща та зуби переднi на мiсцi. Це буде iнтелiгенцiя наша. На гальорку всiх крикунiв та борцiв за правду. Хай попробують докричатись до президii. Дiд Павло хай сiдае де хоче, однаково не дочувае. Люську з бабою Параскою не пускайте. Кажiть, що це установчi збори партii, а не сходка. Нема iм що тут робить. Кур'ер Нюрко! А ви будете робити регiстрацiю, i записувать, хто що казав. Я потом пiсля зборiв поясню, шо кому нада. Хай тiки прийдуть до мене!
Секретарша, максимально використовуючи своi iнтелектуальнi можливостi, всадила людей згiдно указам голови.
– Ти куди у драних чоботах рвеся вперед? Позору хочеш наробить? Марш назад! Це шо, надувашi? Двадцять год назад може i були надувашами! На гальорку! Ти чоботи коли мив? Перед окупацiею? Назад! Куди у кухвайцi прешся? Шо, чиста? Одна вата стирчить! Це не кухвайка, а латки, зшитi докупи! Марш назад!
Самим останнiм приiхав на збори дiд Павло на возi, запряженим конем, мабуть рокiв на п'ять молодшим за дiда. Кiнь ще не здох завдяки дуже екологiчно чистому повiтрю над хутором та щоденним дiдовим молитвам. Дiд хотiв заiхати возом прямо у клуб, та начальник охорони, як завжди був напоготовi, миттю присiк цей можливий терористичний акт. Дiд, що вже рокiв з двадцять слабував на вуха, поперся наперед, та Вiкторiя Павлiвна посадила його у другий ряд, вигнавши перед цим на гальорку крикливу бабу Одарку. Начальник охорони, уполномочений Нюркою охороняти громадський порядок, пресiкав будь – якi спроби Люськи та баби Параски проникнути у зданiе.
Кворум зiбрався i був готовий до участi у зборах. Ждали районного начальства.
Через пiвгодини народ почав бунтувати. Найбiльш нетерплячi крутили самокрутки та демонстративно пускали дим у стелю. Жiнки, перемивши кiсточки ворогам та недругам, почали збиратися додому, кленучи органiзаторiв на всi заставки.
Тут бiля входу, злякавши дiдову Павлову коняку, заскреготiли гальма. З чорноi «Волги» з двома антенами спереду i ззаду вийшло районне начальство. Попереду ступав великий начальник з чорною папкою пiд рукою.
– Якоi ж величини повинне бути обласне начальство, якщо районне таке велике? І де вони його беруть? – думав Хома Опанасович, задираючи назад голову, щоб глянути у глибокi начальницькi очi.
– Скiки зiйшлося? – кинув з височини своеi посади перший.
– Вiсiмдесят одна штука! – вiдрапортував угору голова.
– Інтелiгенцiя е?
– В першому ряду сидить! – рапортував Хома Опанасович.
– Опозицiя?
– Надворi начальник охорони тримае.
– Хай би зайшли, недемократично це. Ну ладно, почнемо без них.
– Догогii товарiщi! – звично крикнув у зал перший. У клубi спочатку затремтiли вiкна, потiм звукова хвиля, вiдбиваючись вiд облуплених стiн, вдарила у стелю, вiдколовши чималий шмат штукатурки, який з тихеньким хурчанням впав у середину зали, зчинивши легенький переполох.
– Тихше, тихше! – зашипiли у залi.
– Дорогiе товарiщi! – не розкриваючи рота, продовжував говорить начальник. – Вам хлiб ще завозять у сiльмаг? – Завозять! Завозять! – закивали iз залу. – А оселедцi? – знову ствердна вiдповiдь. – А молоковоз приiзжае? – Аякже, щоранку. – Так вот. Я щитаю, шо у вас нормальне життя. І еслi ми сiчас створимо партiю, за яку зараз проголосуемо едiногласно, то таке життя буде i далi.
Дiд Павло, якому онук подарував iмпортного радiоприймача i по якому дiд щоночi напiвзвуку слухав «Голос Америки» i через це вважався найбiльш полiтично пiдкованим жителем хутора, пiдняв руку:
– А вопросик можна?
Перший ствердно кивнув головою.
– А якi полiтичнi цiлi переслiдуе ваша партiя? – словами та iнтонацiею заграничного диктора урочисто вимовив дiд.
– Інтересне питання – закивав головою перший. – На нього дасть ответ наш главний iдеолог, – вказав на чоловiка у чорному костюмi з яскраво – червоною краваткою на тлi бiлоснiжноi, ще мабуть нi разу не стiраноi сорочки.
– Наша партiя, яка мае назву «За щастя у радостi», або абревiатурно «За щура», ставить перед собою надзвичайно глобальнi цiлi. Ми, нелегкою працею на благо обшества отримали власть, дану нам народом у своi руки. І тепер, спираючись на волю народу, хочемо цю власть i далi тримати у своiх руках. А для цього нам нада партiю, шоб сидiла i у парламентi, i в областi, i у районi. І ця партiя буде спиратись на вас, ii оплот. Дуже iнтересна i глибока мисль закладена у самому названii партii. От вам сьогоднi привезли свiжi оселедцi? – З залу загуло: – Да! Да! – А шоб несвiжi? Чи була б у ваших очах радiсть? Чи мали б щастя вашi сiм'i? Нi. І це очевидно. Так вот, ми будемо добиватись, щоб i далi у ваш сiльмаг завозили тiльки свiжi оселедцi, прямо з моря. А тепер глянемо на другу сторону медалi. – В залi переглянулись, шукаючи ту медаль. Ідеолог помiтив це i зразу внiс яснiсть. – Це я так образно кажу. Інакше можна сказати, друга сторона проблеми. Вiзьмемо опозицiю. Вона не створювала матерiальнi блага тяжкою працею, а хоче забрати владу у нас i сама iсти свiжi оселедцi, а вам давати тухлi. Чи правильно це? Я вас питаю? Ідеолог пiдняв вгору руку iз мiцно затиснутими папiрцями. Зал злякано принишк, переварюючи сказане.
– От i я кажу, неправильно. Влада повинна опиратись на народ i давати йому тiки свiжi оселедцi та iншi смачнi продукти. От давайте за це i проголосуемо.
Незважаючи на протести опозицii у складi Люськи та баби Параски, що скандували за порогом: «Враг не пройдьот!», вiсiмдесят одна душа проголосувала за створення новоi партii.
* * *
– Ха-ра-шо, всьо будет ха-ра-шо! – пророкувала Верка Сердючка через пiдпаленi амфiтонiвськi колонки. Разом з нею цей лозунг скандувало стоп'ятидесятиголосе весiлля, що насилу помiстилось на величезному Маньчиному подвiр'i, яке на даний час перетворилось на гiгантську дискотеку.
Ближче до колонок, вiдтираючи хуторян хитромудрими вихилясами рук, нiг, голiв та iнших не названих частин тiла загонили рештки чорнозему у глинястий материк пiвсотнi городян, що приiхали спецiально для цього найнятим «Ікарусом». Далi, дотримуючись правил гостинностi, вихиляли натрудженими тiлами хуторяни, що всi як один прийшли на це дiйство.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/sergiy-zinchenko/chi-stane-baba-divkou-abo-perevtilennya-bezridnogo-hutora/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.