Полонез для мера
Тетяна Ковтун
У романi Тетяни Ковтун «Полонез для мера» йдеться про сучасну драму людини, генерала мiлiцii, якого обирають мером пiсля конфлiкту зi столичним шефом. Олександр Верес стае реальною загрозою для iснуючоi корупцiйноi системи. Серед багатьох його добрих задумiв вирiзняеться романтичний проект – «Фонтан закоханих», який мае для Вереса особистий пiдтекст. Фонтан прикрашае вхiд до колись обнесеноi глухим парканом будiвлi мiськоi ради, а пам’ятки заграли новими гранями завдяки майстерному освiтленню. Та найбiльша перемога Вереса – це його друзi i прихильники, якi взялися за облаштування рiдного мiста.
Тетяна Ковтун
Полонез для мера
Перша глава
Зранку нiщо не вiщувало дощу, ближче до десятоi свiжий вiтерець й узагалi розiгнав мiнливi хмарки на небi. Весна, що стрiмко накочувалася на мiсто, змiнювала все з дбайливiстю молодоi господинi: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарiв, розправляла над мiстом вiяло сонячних променiв i нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранкiв. Мiський стадiон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розмiщувався анонс про сьогоднiшню подiю – футбольний турнiр серед пiдлiткових команд. «Мабуть, усi вже на мiсцi», – подумав Верес i пришвидшив ходу. Бiля арки, що вела до стадiону, на нього чекали – як-не-як Олександр Володимирович був не останнiм учасником наступного дiйства.
– Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусiв тепла – це успiх! Удень ще потеплiшае, – сказав генерал, тиснучи руку чоловiку, який зустрiв його бiля входу. Ним був голова районноi держадмiнiстрацii Петро Компанець.
Молодiжнi команди вже розмiстились у роздягальнях. Але засиджуватися там нiхто не збирався. Найбiльш нетерплячi вибiгли з м’ячем на поле.
– Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як i сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.
Багатьох молодих гравцiв вiн знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганоi компанii ще за часiв свого керування мiською мiлiцiею.
Компанець помiтив, яким жадiбним поглядом Олександр Володимирович дивиться на пiдлiткiв, i чомусь запитав:
– А де твiй Владислав?
– Я вiдправив його до Лондона.
Команди вишикувалися на полi, i пiсля свистка суддi гра розпочалася.
Потiм, пiд час перерви, були традицiйнi канапки. Петро розпитував:
– А що ж то за навчання у Великобританii?
– Улiтку син навчався на курсах з вивчення англiйськоi. А потiм йому запропонували скласти вступнi iспити до коледжу. Склав. Залишився.
– Неохочий ти на слова, – хитнув головою голова райдержадмiнiстрацii, – та це й непогано. Зате, коли щось пообiцяеш, то зробиш. Молодець! Допомiг знайти спонсорiв для турнiру…
Олександр Володимирович мовчки дивився у бiк стадiону, i неможливо було здогадатися, про що вiн зараз думае.
Компанець копнув кiнцем чобота якийсь м’яч, розвернувсь, пiдiйшов впритул i подивився просто у вiчi своему гостю.
– Слухай-но, а чому б тобi не виставити свою кандидатуру на виборах мера? Мiсту потрiбен такий голова!
Той не вiдсторонився, витримав погляд i сказав просто:
– Хто такий мер? Володар смiтникiв! Це не для мене.
Наближався полудень. Верес глянув на годинник, на прощання потиснув Петровi руку i заодно тицьнув йому своi новi вiзитки. Тiеi митi з його кишенi вислизнула фотографiя дружини i сина, якi, обiйнявшись, сидiли на березi моря. Чоловiк легко пiдхопив знiмок на льоту i повернув його на мiсце.
– Оце добре! – зрадiв Компанець, кинувши оком на свiтлину. – Але я не бачу у вiзитцi твого домашнього телефону.
– А в мене його нема.
– Як? При такiй посадi…
– Вiн менi не потрiбен. Бувай!
Службове примiщення зустрiло генерала запахом старих меблiв. У кабiнетi озвався телефон, з якого зазвичай сюди дзвонили з мiнiстерства. Верес рвучко вiдчинив дверi.
– Тобi нагадати, де ти працюеш? – сварився голос у слухавцi. – Зранку його розшукують! А у нього якийсь дитячий турнiр! Тобi робити нiчого?
– Я очолюю футбольну федерацiю областi i вважаю, це частина нашоi профiлактичноi роботи серед молодi.
На тому кiнцi дроту чи то чхнули, чи то поперхнулися.
– Час тобi позбутися цiеi посади. Футбол – це поле для бiзнесу. Передай крiсло комусь молодшому, а сам вiдiйди! Щоб я бiльше про це не чув!
– Слухаюсь! Будуть якiсь розпорядження?
– Так. Пiдготуй звiт щодо замовних убивств, якi скоено останнiм часом в областi. Розберись, хто там мутить воду. Доповiдатимеш у понедiлок!
– Але ж сьогоднi вже субота.
– Гаразд, чекаю твого звiту у середу. Бувай.
Верес натиснув на кнопку на столi. Увiйшов помiчник на iм’я Дзен. Це був тямущий молодий чоловiк iз зовнiшнiстю шанувальника схiдних бойових мистецтв.
– Усi справи, пов’язанi iз замовними убивствами менi на стiл. Швидко!
Першу теку мали б принести не ранiше як за пiвгодини. Генерал вiдчув раптову втому – не так фiзичну, як моральну. Йому забракло повiтря, i вiн розчинив вiкно. Чомусь вiдразу пригадалась iнша весна – коли батько навiдрiз заборонив йому вступати до мiлiцейського навчального закладу. Старший Верес вважав це не кращим вибором для свого сина. Взагалi волiв не говорити про правоохороннi органи, суддiв i прокуратуру. У тридцять сьомому роцi за звинуваченням у зрадi розстрiляли його рiдного брата. Думав, то була якась жахлива помилка або чиясь зла воля. Коли Сашку виповнилося дванадцять рокiв, тато пояснив йому, що дядька реабiлiтували. Тодi хлопець так i не зрозумiв до пуття, що це означае. Якщо дядько був у чомусь винний, то чому держава обмежилася простою констатацiею факту? Повернула родинi замiсть живоi людини мертвий рядок iз довжелезного списку репресованих, по тому реабiлiтованих. Але ж за цим рядком стояла не тiльки смерть молодого льотчика, а й поневiряння його сiм’i i решти родичiв. Однi залишились у Сибiру, iншi вимушено оселились у Казахстанi.
Згодом, пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни, Володимир – брат льотчика-«зрадника» – з бойовими пораненнями повернувся в Украiну, до рiдного мiста i одружився на випускницi педiнституту. Освiта у родинi цiнувалася понад усе. Пращури по батькiвськiй лiнii належали до ополяченоi украiнськоi шляхти католицького вiросповiдання. Дiдусь-iнженер зi своiм самодостатнiм характером, вiдсутнiстю комплексiв меншовартостi, периферiйностi, ерудицiею у рiзних галузях знань був у родинi взiрцем. Його наслiдував дядько, який захопився авiацiею. А тато – Володимир – не здобув вищоi освiти. Зате у сiм’i Вересiв шанували музику i образотворче мистецтво. З-помiж улюблених мелодiй батька був «Полонез Огiнського», який нагадував про пережиту тугу за батькiвщиною. «Цiнуй, сину, те, що ми живемо у себе вдома, а не на чужинi, як твоя тiтка iз Свердловська».
На догоду батьковi, молодший Верес вступив до гiдротехнiкуму i закiнчив його з вiдзнакою. Але потiм-таки подався вчитися на мiлiцiонера, тому що з шiстнадцяти рокiв мрiяв стати слiдчим. У кримiнальних розслiдуваннях шукав прямi вiдповiдi на те, що е злом, а що добром. Але чому дядька засудили i розстрiляли – це питання для Сашка довго ще залишалося вiдкритим.
Олександр Володимирович знав, що колеги цiнують його думку. Знав i те, що його внутрiшня свобода i самоповага подобалися не всiм. Та вiн сприймав упереджене ставлення до себе з поблажливiстю сильноi людини, яка вибачае страх слабких. Пiсля багатьох рокiв роботи в органах мiлiцii вiн дiйшов до посади заступника начальника обласноi мiлiцii – керiвника кримiнального розшуку. Роки не змiнили головного, з чим розпочав вiн мiлiцейську службу, а саме – того джерела порядку, що закладене, як вiн вважав, усерединi кожноi людини. За будь-яких полiтичних i економiчних зсувiв базовим принципом iснування суспiльства е закон, вважав Верес. Це його переконання тiльки змiцнилося пiсля навчання на кафедрi права пiд егiдою ЮНЕСКО.
Генерал навiщось вiдкрив шухляду стола. До рук потрапила роздрукiвка останнього семiнару, в якому брав участь. «Проблема унiверсальностi прав людини. Мiжнароднi, регiональнi та нацiональнi стандарти» – значилося на обкладинцi. Тодi ж, два роки тому в Уральському унiверситетi, Верес познайомився з Олександром Линенком. З тим самим працiвником спецслужб, про якого згодом писали у росiйськiй пресi, що вiн «втiк» до Великобританii разом iз службовими таемницями. Минулого лiта вони випадково здибались у Лондонi. То була щаслива зустрiч. Дякуючи Линенку, Владислав мав надiйний прихисток i перспективу гарного навчання.
Унiверситетський диплом, вiдповiдно до якого Верес став фахiвцем з питань прав людини, в управлiннi сприйняли немов якусь чергову «галочку» в анкетi свого працiвника. Про iснування кафедри ЮНЕСКО тут i не чули. Вiд керiвника кримiнального розшуку вимагалася щоденна невтомна праця, а не широка обiзнанiсть з европейським правом. Хизуватися цими знаннями йому б нiхто не дозволив. Це, швидше, був привiлей мiнiстра. Але Верес час вiд час мiг ввернути словечко, видати хльостку фразу, вiд якоi мiлiцейське начальство втрачало мову. Можливо, через це декому з них було незатишно поряд з таким нетиповим працiвником. Олександр Володимирович i сам вiдчував, що йому вже не так легко, як ранiше, знаходити спiльну мову з колегами по управлiнню внутрiшнiх справ. Хоча його тут знали вже понад тридцять рокiв як облупленого.
Генерал пiдiйшов до шафи, де в куточку стояла маленька мiкрохвильова пiч, й розiгрiв учорашню пiцу, яку перед тим витягнув з холодильника. У його кабiнетi було все, щоб днювати i ночувати на службi стiльки, скiльки того вимагатиме робота. Саме тiеi митi у дверi постукали. Це принесли першу теку зi справами. Дзен сказав з порога:
– За п’ятнадцять хвилин буде ще двi.
– Давай! Я чекаю, – озвався генерал.
Чверть пiци, склянка чаю – i вiн почав гортати зшиток.
Ішлося буцiмто про конфлiкт навколо квартири у старовинному особняку. Насправдi дуже скидалося на те, що якась фiрма нацiлилася на земельну дiлянку пiд цим будинком… У бiльшостi справ – наiзди на законних власникiв i захоплення чужих об’ектiв нерухомостi. Почерк один i той самий. Назва войовничоi фiрми видалася Вересу знайомою. За нею стояла iнша компанiя, вбудована в солiдну корпорацiю. Можливо, звiдси й тягнувся шлейф замовлень на вбивство кiлькох пiдприемцiв i навiть просто фiзичних осiб без будь-якого виду дiяльностi. З’ясувати iм’я найвпливовiшого акцiонера корпорацii було справою кiлькох хвилин. Ним виявився депутат мiськоi ради, якого генерал знав особисто, – Альберт Думанов. За цим сорокарiчним чолов’ягою i ранiше були деякi грiшки.
Верес набрав телефон старшого колеги. Той за часiв своеi служби вивчив уздовж i поперек курортне узбережжя Азова.
– Вам щось говорить iм’я Алiка Думанова?
Колега добре пам’ятав роки, що передували розвалу Радянського Союзу. Те курортне мiстечко уподобали не тiльки чеснi члени профспiлки, яким вдалося вирвати собi путiвку на вiдпочинок, а й звичайнi бандити. За домовленiстю з мiсцевою адмiнiстрацiею, пансiонати надавали представникам злочинних угруповань послуги. В окремих номерах веселi ватаги проводили уiк-енд. Стрижених «пiд нуль» здорованiв з примiтивною зовнiшнiстю обслуговували панянки з показними манерами i заточеним манiкюром. З першого ж погляду було зрозумiло, що парочки звели знайомство мiж собою того ж таки дня. Тим гучнiшими були зойки i зiтхання, що долинали з бандитських номерiв, тим роздратованiшими ставали добропоряднi члени профспiлки iз сусiднiх кiмнат. Дехто звертався до мiлiцii, але вона неохоче реагувала на скарги курортних зануд.
Ключовою постаттю у нiчних дiйствах був Алiк Думанов. Цей моторний хлопець походив iз багатодiтноi сiм’i, яка залишила Кабардино-Балкарiю i оселилася тут рокiв п’ятнадцять тому. Повернувшись з Афганськоi вiйни, Алiк органiзував пiдпiльний бордель, сам виконував обов’язки менеджера i водiя одночасно. Окрiм сексу, клiентам пропонувалися наркотики, що було вже серйозно. Це тягнуло за собою кримiнальну вiдповiдальнiсть. Слiдчий так i сказав Думанову, зачитавши йому вголос вiдповiдну статтю Карного кодексу. Молодик заартачився, почав просити, щоб його вiдпустили – мовляв, визнае, що оступився. І, як не дивно, у цього слизняка виявився заступник – очiльник однiеi громадськоi органiзацii, що об’еднувала колишнiх бiйцiв спецназу, якi воювали в Афганi. Думанова вiдпустили, навiть не зарееструвавши правопорушення, яке вiн скоiв.
– А ти як думав? – зiтхнув колега. – «Афганцiв» ми не чiпали. Така була негласна вказiвка. Тим бiльше тих, хто воював у загонах спецпризначення. Потiм Думанов зареестрував свою фiрму i знайшов пiдхiд до мiсцевого начальства. Отож тепер його голими руками не вiзьмеш. Сашко, ще одна суттева деталь. Думанов каже: «Хто проти мене пiде, той швидко вмирае».
– Спасибi, що попередив, – сказав Верес i замислився.
Вiднедавна Думанов взяв наступну висоту – перебрався до обласного центру i став депутатом мiськоi ради. Отож, курортний скоробагатько, який пройшов шлях вiд продажу бiляшiв на пляжi аж до участi у мiсцевому самоврядуваннi, набув ваги. Верес, за своею давньою звичкою, коли у мiсцевому «парламентi» з’являвся новачок, намагався визначити, до якоi когорти той належить – до «злодiiв» чи «бунтiвникiв». Спочатку схилявся до другого варiанта, тепер вже – до першого. Верткий, балакучий Алiк з першого ж погляду тягнув на екстраверта, що насолоджуеться самим шоу, створеним особисто. Але, виявляеться, Думанов був не таким простим i свою галасливу динамiку вмiв перетворювати на капiтал.
Гортаючи сторiнки iнших справ, Верес з’ясував, що курортного вискочку цiкавила не тiльки земля, а й бюджетний пирiг, який нарiзали у стiнах мiськради в атмосферi цiлковитоi таемничостi. Думанов розвинув активнiсть у постачаннi харчiв дитячим садкам i школам. Пролазливий депутат дiяв пiд виглядом довiреноi особи керманича провiдноi парламентськоi фракцii. Вiн приходив на пiдприемство, що обслуговувало тi iдальнi, i заявляв: або ми, або ти. Якщо хочеш зберегти свое мiсце пiд сонцем, бери нас у партнери. Це означало: плати вiдкат. Звiсно, директор пiдприемства платив вiдкат. А щоб компенсувати цi непередбачуванi витрати, пiднiмав цiни на свою продукцiю.
Наступна течка розповiдала про iншi бiзнесовi винаходи Думанова. Останнiм часом мiсто обплутала своiми уявними послугами новостворена фiрма, що спецiалiзувалася на будiвництвi. Знову ж таки, паразитувала вона на бюджетних установах. Не маючи лiцензii на подiбну дiяльнiсть, фiрма iснувала винятково на паперi, була примiтивною прокладкою, що не заважало iй подавати заявки на участь у мiських тендерах. Алiк винаймав робiтникiв – дешевих супiдрядникiв i жив за рахунок накруток маржi на вартiсть робiт. Вiдтак, заробляв грошi на порожньому мiсцi.
Тепер у Вереса почала вибудовуватися певна версiя того, що вiдбувалось останнiм часом на мiсцевих ринках нерухомостi, землi i будiвництва. Скрiзь поширювався вiрус рейдерства, запущений Думановим. Вiн розчищав собi дорогу жадiбно i нахабно. Ось тiльки куди прямував цей новоприбулий нувориш i де знаходиться Замок, до якого вiн прямуе – у Маямi, Нiццi чи просто на Канарах? Але найгiрше було те, що коiлися вбивства.
На годиннику була дев’ята вечора. Зазвичай у кабiнетi керiвника кримiнального розшуку переставало свiтитися пiзнiше. Але сьогоднi пiсля прочитаного Вересу запраглося домашнього затишку. «Жигулi» сiрого кольору помчали генерала в нiч.
Звичайно, його пес уже нетерпляче переминаеться у передпокоi, чекаючи господаря, – подумав Олександр Володимирович з приемнiстю. У пакетi для собаки е дещо смачненьке. Ото зараз плигатиме вiд радощiв! Вiвчарка з кличкою Інвар останнiм часом стала для генерала чи не единою хатньою розрадою.
Затишок в його квартирi був доволi умовним поняттям. Тут не вистачало жiночого тепла, дефiцит якого господар компенсував за рахунок iнтер’еру. Що насамперед впадало в очi гостям, якi приходили сюди – це неабияке вiдчуття художнього смаку господаря оселi. Центральним об’ектом для споглядання у тiснуватiй двокiмнатнiй квартирi була картина, власноруч написана Вересом з натури кiлька рокiв тому. На полотнi на тлi чудернацьких скель на березi рiки було зображення якогось древнього воiна у повному бойовому обладунку. Скрiзь висiли свiтлини з необмеженою тематикою: пейзажi i пам’ятки архiтектури, скульптури i фонтани, дитячi обличчя i композицii в стилi «ню». Натурницею була одна й та сама брюнетка з великими чорними очима – його дружина. Будь-якому вимогливому поцiновувачу людськоi вроди обов’язково впали б у вiчi бездоганна статура i рiвна засмага, тонкi риси обличчя i вираз якоiсь надзвичайноi чутливостi цiеi жiнки. Одна стiна в кiмнатi була зайнята скляними стелажами з холодною зброею. Над ними висiла вогнепальна. Решту стiн господар заставив книжковими шафами.
Олександр Володимирович увiйшов до квартири, i тут його радiсно обiйняв лапами лiпший друг Інвар. Господар ласкаво погладив його усмiхнену мордочку, поторсав зашийок i стомлено скинув куртку на тумбочку у передпокоi. Потiм повернувсь i повiсив одяг на плечики до шафи. Мимохiть зиркнув у дзеркало i помiтив, що мае кепський вигляд. Зняв мундир, шарпнув iз полички спортивний костюм, перевдягнувся. Перевзувся. Про щось замислився. Так i сидiв, поки до нього не пiдiйшла вiвчарка i не лизнула хазяiна в нiс. Звичайно ж, наступним пунктом iхньоi програми була прогулянка в сусiдньому скверику. Життя йшло за спланованим графiком.
Повернувшись з вулицi, Верес погодував Інвара i розiгрiв собi якихось напiвфабрикатiв. Заварив чаю. Вранцi, напевне, зателефонуе син iз Лондона, i це було едине радiсне передчуття цього вечора.
Дзвiнок з мобiльного телефону вiдiрвав його вiд рибних бургерiв якраз посеред трапези. Це була Ася, його колишня однокурсниця.
– Потрiбна твоя компетентна допомога! Термiново!
– Гаразд. Зустрiнемося завтра о дев’ятiй ранку при поворотi на мiст, як iхати на острiв.
Заступник начальника обласноi мiлiцii завжди готовий був вислухати Асю Вуiч. Вона заслуговувала на увагу хоча б тому, що все життя приятелювала з його дружиною – Тамарою Бобровою. Тiею самою красунею, яка тридцять рокiв тому дiвчам правила бал у iхньому товариствi. Усi вони навчалися тодi у технiкумi, Томка наймоднiше вдягалася й вважалася найбiльш перспективною нареченою з огляду на статки батька. Йшлося про вiдомого члена ЦК, який проштрафився через неправильнi погляди своеi дружини. Пiсля переiзду з Москви його призначили на посаду першого секретаря обкому партii, а потiм вiн керував електротехнiчним технiкумом. За начитаною, елегантною Тамарою упадали хлопцi з випускних груп, а вона перебирала iхнiми кандидатурами, як хотiла. Власне, тодi Сашко не дуже розраховував на успiх в очах такоi красунi i розумницi. Вдома у неi скрiзь були книжки, тут вечорами читали вголос Мандельштама i Пастернака, щовечора хтось сiдав за пiанiно, звучали вальси Шопена i Мендельсона. У виконаннi цiеi дiвчини однокурсники вперше почули мелодii з уславленоi «Вестсайдськоi iсторii» Бернстайна… Лише мiнiатюрна оката Вуiч, в якоi тато мав дворянське походження, спромоглась увiйти до iхньоi компанii. Але ii переслiдувала малоприемна роль органiзатора масовки на постiйних дефiле сестер Бобрових.
Верес одружився таки на коханiй Тамарi. Щоправда, пiсля того як вона побувала у шлюбi з його другом Рустемом. І все було б добре, якби якогось дня генералу не розповiли по великому секрету, що його хлоп’я часом перебувае у досить дивному станi. Затримають, приведуть у районний вiддiлок мiлiцii – i вiдпускають, як тiльки дiзнаються, чий то нащадок. Пiсля того вiдкриття Верес прийшов додому i вивернув кишенi Олегових штанiв. Звiдти випав пакетик з травою, сiм чи десять грамiв. Просто ганебно! Якийсь хрущ носитиме сюди зiлля у нього пiд носом?! Запитав дружину: «Хiба ти не помiчала, що син бавиться з наркотиками?». «Не руш! – заволала вона. – Не пiдходь! Ти його вб’еш!». Олександр Володимирович вiдступив. Колись заприсягся, що ii синок нiколи не бачитиме вiд нього зла, а тiльки добро. Тамара почала верзти якусь нiсенiтницю – мовляв, вiн, Верес, бачить в ii синовi вiд першого шлюбу причину своiх невдач, втiлення зла… Завжди, як тiльки чоловiк намагався розiбратися з Олегом, вона ставала мiж ними.
Коли вдома здiймався гвалт, генерал йшов iз дому. Вiдразу прямував на острiв. Тут йому було легше, душа ставала на мiсце. Якось пiсля черговоi сварки не став ночувати вдома. Тамара не промовчала i кинула вороже: «Зраджуеш!..». Отак i розiйшлись. Але трапилося це не вiдразу. Промучилися з Олегом довго. Виявляеться, наркотики вiн спробував ще в тринадцять рокiв. Лiкування в наркологiчному диспансерi коштувало чималих нервiв, дружина не бажала розголосу. Утiм кому-кому, а генералу розголос теж був нi до чого. Однак чи е якийсь iнший спосiб зупинити цю заразу? Та дарма старався – Олег втiк iз лiкарнi. А примусового лiкування вiд наркоманii, за рiшенням суду, як би на тому не наполягав батько, не застосовували. Прийшов час – взяли хлопця служити до армii, та вiн не витримав, дав драпака з частини. Знову татко-мiлiцiонер виручив, використовуючи зв’язки. Загладив скандал, вiдрядив лiкуватися до всесвiтньо вiдомого нарколога у Киргизii. Там серед дiточок iнших впливових людей Олег трохи дiйшов до тями. Та, повернувшись до рiдного мiста, знову зiрвався.
Вирiс Тамарчин i Рустемiв нащадок i став статево дозрiлим чолов’ягою. Був вiн дорослим тiльки з виду, а розум мав дитячий: не хотiв вчитися, жодноi спецiальностi не мав, нiде не працював. Натомiсть його пристрасть до наркоти в поеднаннi з алкоголем набирала чимдалi страхiтливiших обрисiв. Найменшою провиною в його поведiнцi було те, що вiн виносив речi з дому, аби купити собi чергову пайку дурману.
Верес сушив голову над тим, як запобiгти iншим конкретно злодiйським проявам цiеi поганоi звички. Вiн зробив останню поступку – наполiг, щоб психiатри оформили хлопцю iнвалiднiсть. Вiдтепер вчинки Тамарчиного синка розглядалися крiзь призму шизофренii. Це була остання межа. Попередив обох: наявнiсть такого дiагнозу не позбавляе злочинця вiд кримiнального переслiдування. І пообiцяв, що бiльше не ховатиме Олега вiд справедливого покарання. Забрав iз собою молодшого сина Владислава i зарiкся показувати його родичам – зiпсують! Сказав, що побачаться вони лише за умови, якщо старший син назавжди покiнчить iз зiллям i влаштуеться на роботу. Пiсля такого ультиматуму у жiнки остаточно поiхав дах. Подружжя розсварилося вкрай.
Верес прийняв такий стан речей як кармiчне випробування.
Вiдтодi минуло бiльше року – Олег тримався в тiнi. Про скандал у iхнiй сiм’i нiбито нiхто не знав, принаймнi не говорили вголос. У Тамари була така-сяка робота у центральному унiвермазi. Щомiсяця Верес оплачував комунальнi витрати колишнiй сiм’i, залишивши iй примiський котедж, де стiльки рокiв прожили всi разом, а сам з молодшим сином перейшов жити у службове житло.
Вiн став не першим i не останнiм генералом, чий нащадок вживав наркотики. Ця зараза поширилася пiсля Афганськоi вiйни. Бiда оселилася в домiвках багатьох украiнських сiмей. Талiбан помстився за вбитих воiнiв тим, що зробив хворими дiтей своiх ворогiв…
Розмiрковуючи над цим, Олександр Володимирович водночас неуважно стежив за черговим футбольним матчем по телевiзору. А на завершення дня чоловiк таки дiйшов висновку, що Тамара стала немов якiр його свободи з часу, як вони одружились i вiн усиновив Олега. Справжне становище в його сiм’i рано чи пiзно буде вiдоме всiм i погана слава його найближчих родичiв обернеться тенетами на його шиi.
Верес, живучи самiтником, уже не перший мiсяць помiчав, що занурюеться в жахливий депресивний стан. Пити вiн не мiг, нескiнченно спiлкуватися з Інваром i ходити на полювання теж не часто випадало. Що ж буде далi? З’явилося жагуче бажання припинити цю муку i щось докорiнно змiнити у власнiй долi. Ася могла стати призвiдницею цих змiн. Тiльки вiн поки що не знав, з якого боку.
Друга глава
Американського морпiха викрили вчора. Це вдалося зробити власними силами. Щоправда, трохи допомогла Асина подруга, «ас» у сферi iнформацiйних технологiй. Вона порадила, як вчинити далi. Потрiбно було виявити мiсцезнаходження комп’ютера, з якого надсилае своi листи морпiх, який буцiмто перебувае у Перськiй затоцi. Той самий вояк, який, за його словами, в складi об’еднаних сил США i Великобританii захищае шиiтське i курдське населення. Подруга вже три роки як жила у Сполучених Штатах, ще й досконало володiла англiйською. Добре iй давати поради з Америки, де iнформацiйнi технологii стали неодмiнним додатком соцiальноi полiтики президента Бiлла Клiнтона. Пише, мовляв, потрiбно з’ясувати «ай-пi» адресу. А як практично це зробити, Ася прочитала на якомусь сайтi. «Ай-пi» адресу, з якоi надсилав листи морпiх, неможливо було виявити, така вiдповiдь надiйшла за кiлька секунд на Асин запит. Хоча платформа, завдяки якiй ця адреса iснуе, – цiлком легiтимна – росiйська. Вочевидь, особа, яка користуеться цiею «ай-пi» адресою, не бажае, щоб ii виявили. Вiйськовi – вони такi втаемниченi… Але чому саме росiйська платформа? Асю почав брати сумнiв, чи не сидить ii «морпiх» десь у Тверi чи Рязанi, а, може, й ще ближче. А головне невдоволення полягало у неправильностi ситуацii. Що це за коханий, який пiсля кiлькох мiсяцiв листування наважуеться просити у жiнки грошей? Подруга висловила припущення, що йдеться про мiжнародну шахрайську мережу.
Однак Ася Вуiч все ще перебувала у загальмованому станi i лише за якихось пару годин спромоглася таки покiнчити з мрiею заарканити перспективного американського нареченого. На цьому можна було поставити крапку – казка у виглядi любовного листування скiнчилась. Але, якою б прикрою не була поразка, цiкавiсть взяла гору. Асi вдалося дiзнатися у «морпiха» прiзвище одержувача коштiв i назву лондонського банку, куди мали би надiйти ii двi тисячi англiйських фунтiв стерлiнгiв. «Але ж яка психологiчно точно вивiрена гра, яке знання жiночоi психологii!» – не могла заспокоiтися Ася. Вона запалилася почуттям помсти. І справдi, листи «морпiха» вражали, розбурхували уяву, вони були складенi майстерно, i з них поставав образ мужнього, благородного i самотнього воiна. Усе це завдавало iй разючого удару в самiсiньке серце. А чого були вартi самi фотографii, якi постачав Асi «морпiх»! Вони мали бiльш нiж достовiрний характер. Особливо той знiмок, на якому було зiбрання шановного керiвництва вiйськового миротворчого з’еднання. Камера зафiксувала майже iнтимний момент, коли у великi коробки розкладалися пачки доларiв. Тих самих коштiв, зароблених морпiхами, якi збираються йти у запас. Серед цих героiв, мовляв, i вiн, Майкл Фостер зi штату Іллiнойс. Оскiльки ж вiн хоче назавжди пов’язати свою долю з пречудовою Асею, то вiдправив свою коробку з доларами до Лондона, у той самий банк, чиi реквiзити надсилае своiй коханiй.
Була з-помiж надiсланих «морпiхом» фотографiй особлива – з неi дивився чоловiк, якому вiдводилася роль «дипломатичного кур’ера». Вiн мав би доправити до Украiни кошти i нагороди «морпiха». Американець переживав, аби з ним чогось не трапилося перед самiсiньким виходом у запас. Цiнний пакунок, який начебто мали намiр надiслати Асi, за словами «морпiха», зберiгався в ятцi одного з лондонських банкiв. Саме за доставку цього «герметично запаяного» вантажу до Украiни i повинна була заплатити Олександра Вуiч – та едина людина, якiй «морпiх» мiг би зi спокiйною душею передати свiй скарб. Утiм Майкл Фостер уже встиг запiдозрити ii у нещиростi. «Люба моя! – писав вiн у своему останньому листi. – Ти менi не довiряеш. Усе, що потрiбно тобi зробити – це надiслати на зазначену адресу двi тисячi англiйських фунтiв стерлiнгiв».
Пiсля того як Ася промучилася бiля комп’ютера три години, вона пiшла на кухню i випила холодного соку. Потiм у станi якогось ступору повернулася назад, сiла за письмовий стiл i, натхненна якоюсь вищою силою, набрала потрiбнi пошуковi слова. Потiм клiкнула на адресi сайту, пiдказаного Гуглем. Яке щастя! – з веб-простору на монiтор випала рясно засiяна текстом сторiнка. Жiнка обрала потрiбну опцiю i раптом змiнилася на обличчi. З екрана на неi напливало посвiдчення «дипломатичного кур’ера»! Чоловiк на фотографii зберiгав той самий байдужий вираз людини, яка перебувае в станi цiлковитоi апатii. «Ну i мармиза! Вiн схожий на безперспективного пацiента якоiсь онкологiчноi клiнiки!» – подумала Ася i здригнулася через вiдчуття огиди, якою пройняло все ii ество. Поборовши гостру неприязнь до суб’екта, зображеного на свiтлинi, Ася переключилася на iнший файл. Це було надiслане «морпiхом» посвiдчення, яке вiн буцiмто сканував спецiально для своеi вiртуальноi подруги. Мовляв, нехай переконаеться в «справжностi» його «кур’ера». Обидва посвiдчення – з сайту i з електронноi пошти Фостера – були одним i тим самим документом. З тiею лише рiзницею, що перший виклала на своему офiцiйному сайтi американська служба захисту прав споживачiв. Служба попереджала про мiжнародну шахрайську мережу, що дiе з допомогою таких «кур’ерiв».
Асю ледь не «розвели», як мале дитя!
Але й це вiдкриття не вбило ii iнтересу до «морпiха», зображеного на фото. Ця свiтлина викликала якесь подвiйне враження. Вона мала б служити наживним гачком для жертви. Водночас чесне, вiдкрите обличчя чоловiка у вiйськовiй формi свiдчило про неабияку мужнiсть. Жiнка думала: «Хiба може брехати людина з такими очима?! І як не соромно шахраевi ганьбити честь мундира американського вiйськовослужбовця! Так просто йому це не минеться». Портрет морпiха мiг належати людинi, яка iснуе насправдi. А втiм, вона припускала, що цього морпiха могло й вже не бути серед живих. Ася вiдчайдушно намагалася виправдати свiй невiдчепний iнтерес до чоловiка, з яким нiбито пережила вiртуальний роман. Їхнi душевнi стосунки тривали пiвроку i не минулися безслiдно – жiнка почала почуватися краще, навiть схудла i подбала про оновлення свого гардеробу. Американець приходив в ii сни. І Ася подумала, що через таку пригоду не спатиме ночами. Вона згодна була б остаточно поставити крапку в цiй iсторii, якби дiзналася, хто ж насправдi зображений на портретi, виставленому в iнтернетi шахрайською фiрмою пiд iменем Майкла Фостера – того самого, який буцiмто зацiкавився ii 45-рiчною особою i який досi значиться ii другом у Фейсбуцi.
Ось на цiй думцi Вуiч i згадала про Вереса. Щоправда, з часу iхньоi останньоi зустрiчi минуло, здаеться, близько двох рокiв. Пiсля того, що сталося в сiм’i генерала, було б безсовiсно з ii боку копирсатися в його душевних переживаннях. Але сьогоднi не той випадок. Цього разу був конкретний привiд i копирсатися треба було в ii почуттях.
Розсерджена Ася набрала номер телефону свого друга. Довго нiхто не озивався. Нарештi вона почула знайомий баритон Сашка. Генерал попередив, що iх чекае не просто прогулянка, а фiзична розминка. Знав, що Ася Вуiч, незважаючи на роки, й досi зберiгае спортивну форму – з часiв iхнього спiльного навчання у гiдротехнiкумi. Тодi вони були в однiй командi з велоспорту. Тепер обое без пари. Щоправда, Верес i досi офiцiйно значився як одружений.
Вранцi Вуiч стояла в тому мiсцi, де вони домовилися зустрiтися. На головi в неi смiховинно стирчав балабончик лижноi шапочки. Генерал зупинив своi «Жигулi», вийшов усмiхаючись, обiйняв приятельку, поклав ii рюкзачок у багажник, посадив у крiсло поруч iз собою. Потiм дiстав iз бардачка букетик мiмоз i простягнув iх Асi. Цiлий оберемок таких квiтiв лежав на задньому сидiннi. Чоловiк знав, що подобаеться жiнкам, хоча не часто користувався цим, але сьогоднi було 8 Березня – час, коли вони мали право на подарунки i комплiменти вiд нього.
Здавалося б, низенька на зрiст Вуiч i двометровий Верес являли собою кумедну пару. На перший погляд, харизматичний серцеiд i невротична дамочка iз зовнiшнiстю гризетки. Але насправдi цей чорнобровий степовик, схожий на голлiвудську зiрку, й прудка оката Аська були гарними партнерами i навiть без слiв розумiли одне одного.
Жiнка скоромовкою розповiла про свiй вiртуальний роман. Вислухавши ii iсторiю, Сашко вiдразу сказав:
– Справжнiсiньке «кидалово»! Ти хочеш iз цим iще щось робити?
Жiнка подала генералу аркуш паперу з написаною на ньому адресою.
– Тут прiзвище одержувача коштiв i його банкiвський рахунок у Лондонi. Хiба таке не цiкавить нашу доблесну мiлiцiю?
Вони проiхали мiст, вiдчули пiд колесами скелястий грунт острова i зупинилися бiля пiшохiдноi дорiжки. Верес припаркував машину i вiдчинив дверцята. До салону увiйшло вологе свiже повiтря. Чоловiк начебто хотiв вiдразу ж пiдвестись, але спершу поглянув на свою супутницю, примружився i в’iдливо подивився iй просто у вiчi.
– І це все, що ти хотiла менi сказати?
Жiнка розпачливо зiтхнула i опустила очi. Голос ii затремтiв, на шиi позначилася вена.
– Звiсно, не про того шахрая мова… Я про портрет самого «морпiха»! Вiн пише, що мае багато нагород, що е заслуженим ветераном збройних сил. Сашко, прошу тебе, довiдайся, кому насправдi належить це фото! І яке прiзвище в цього чоловiка! Я все-все хочу знати про нього!
Генерал перестав образливо пiдсмiюватись i взяв фотографiю «морпiха» в руки.
– А що, вiн симпатичний. Яка ж ти романтична! Ну, не ображайся, я бажаю тобi щастя. Гаразд, я постараюсь тобi допомогти! Ану, тепер давай за мною!
Верес пiдвiвся, ворухнув плечима i побiг, Ася за ним. Вiдстань мiж ними швидко збiльшувалася. Їхнiй супутник – вiвчарка з бiлою рискою на тiм’i – розгубився i не знав, за ким йому слiдувати. Генерал покликав собаку:
– Інваре!
Три постатi здiйснили три кола навколо озерця, а потiм попрямували до джерела, де Сашко зiбрався набрати води. У його рюкзаку торохнули порожнi фляги.
Ася аж задихалася, ледь встигаючи за своiми супутниками.
– Ну i кличка у твого пса. А ти знаеш, що означае слово «iнвар»? Це сплав залiза з нiкелем.
– Тобi виднiше. Це ж ти у нас пiсля технiкуму подалась у металургiйний iнститут.
– …i набула там спецiальностi «обробка металiв пiд тиском». Але вiд того диплома залишився тiльки спомин. Ти ж знаеш, наше славнозвiсне конструкторське бюро давно спочило з Богом.
– А де тепер твое мiсце базування?
– А! – розпачливо махнула рукою Ася. – Усього-на-всього мiський Центр технiчноi творчостi для юнацтва. А ти, бачу, як завжди, на висотi. Але чому сам? Невже з часу, як пiшов вiд Томки, не вподобав собi iншу красуню?
Генерал хотiв вiдмовчатися, але нагадування про дружину його зачепило.
Вiн уточнив:
– Не я пiшов, мене «пiшли». Через Олега…
Пiдла Аська, давня подруга дружини, хотiла пiдштовхнути спiврозмовника на дальшу вiдвертiсть.
– Не вiрю! Такий мент, як ти, може скрутити будь-якого злодiя, а не те, що якогось сопляка з пайкою в кишенi….
Верес глипнув на колишню однокурсницю i бовкнув похмуро:
– Не мiй вiн… син. У тiм-то й справа.
Ася це знала.
Генерал зi своею приятелькою ще довго роззиралися на всi боки, пiдходили до скель, торували притрушенi листям стежки, поки не зупинилися бiля полеглоi сосни, чий стовбур можна було використати замiсть тимчасового столика. З Вересового рюкзака визирнули бутерброди, з Асиного – апетитнi пирiжки.
– З м’ясом, – сказала вона. – А цi iз сиром.
Такого смачного наiдку Сашко давно не мав.
– А признайся, колись усi ми – ти, Рустем, Тамара, Антонiна, я – були непоганою командою, – знову ятрила Вересову душу Аська. – Пам’ятаеш, як ми мрiяли побудувати фонтани? Кожен – свiй, казковий, неповторний. Ми вважали себе майбутнiми зодчими, особливо ти, тому що перед тим закiнчив художню школу. Носився з ескiзами, ходив на етюди…
– Так… Тiльки Томцi забракло терпцю робити креслення, перейшла в торговельне училище. А менi, можливо, колись знадобляться тi ескiзи i креслення.
– Ти думаеш? – жiнка проникливо, як це вмiла тiльки вона, чиркнула очима.
– Життя непередбачуване…
– Боiшся, що станеш аутсайдером?
Ася знала, що з якогось часу ii приятель почувався непевно у високих службових кабiнетах. Крiм усього iншого, в його життеписi наближався термiн, коли мiлiцiонерiв зазвичай вiдправляють у запас. Знаменитий детектив, красень, освiчена i сучасна людина… Можливо, хтось i виявив би бажання назавжди позбутися генерала, вiдiбравши у нього улюблену роботу. Шкода, якщо таке станеться, – подумала Вуiч. Маючи чималi достоiнства i заслуги, досягаеш певного рубiкону: ти у розквiтi життя, на пiку можливостей, а тебе вiдправляють униз, щоб ти казна-де подiвся, на пенсiю, де втрачаеш вiдчуття власноi ваги i навiть часу. Хоча трапляеться й навпаки – значно пiдвищують по кар’ернiй драбинi. А чому б i нi? Ася була переконана, що генерал Верес мiг легко скласти конкуренцiю навiть чинному мiнiстру, пiд яким захиталося крiсло.
– Моя репутацiя вiдома, анкету вивчено уздовж i впоперек. А вiд долi не втечеш. Починав навчання як небiж репресованого, одружився по-дурному на нелюбiй у двадцять один рiк, потiм усиновив дитину, яка зiпсувала менi кiлька рокiв життя…
– Але ж було кохання, – сказала Ася.
Олександр скрушно хитнув головою. Вони обидва як нiхто добре знали початок цiеi iсторii.
….Одна з сестер Бобрових, бiлявка Антонiна, була простiшою, а от старша на рiк чорнява Томка ставилася до всiх з погордою, i це тим сильнiше роздражнювало Сашка. Вiн знемагав вiд кохання i терзався думкою про те, що старша сестра могла б стати його трофеем на святi молодостi, але чи стане? Вiн був довготелесим прищавим хлопчаком, який безнадiйно уклепався у принцесу i, власне, тодi вирiшив стати гiдним уваги такоi дiвчини, як Тамара Боброва. А поки що вiн ходив в ескортi у Рустема Аннаева, чий батько повернувся з Великоi Вiтчизняноi вiйни героем. У цього таджика був статус принадного жениха, уславлений батько нiчого не шкодував для сина. Рустем знав про невимовнi любовнi страждання друга i ставився до них поблажливо. Мовляв, мати такого друга нiколи не зашкодить.
Друзi одночасно пiшли служити до армii. Дiвчата нiбито не були проти дружити з ними й надалi. А потiм сталося перше серйозне потрясiння для Сашка – Аннаев i Тамара несподiвано побралися. Який кидок! Рустем скористався тим, що вийшов на дембель трохи ранiше. Чи то через розпач, чи то заради бравади Верес зопалу враз одружився на Антонiнi Бобровiй. «Дозволь бути ангелом-хранителем поряд з тобою!» – казали його очi, зверненi до Тамари. Саме так, поряд. Пiсля подвiйного весiлля впоратися з цим надзавданням, з технiчноi точки зору, було просто: обидвi молодi сiм’i мешкали в однiй просторiй квартирi. Але, щоб переступити порiг сусiдньоi кiмнати i взяти Томку за руку, – для цього iснував вищий, моральний порiг. Потiм вiн таки звабив цю принцесу i пiд осудливий шепiт рiднi повiв ii до загсу…
Коли покiнчили з «пiд’iданчиком», жiнка згорнула пакети i навiщось набрала суворого виразу. Інвар зрозумiв, що кращу частину пiкнiка закiнчено, i завмер, вивчаючи обличчя новоi знайомоi.
– А тобi нiколи не спадало на думку, що ти зловживав силою, виявляв жорстокiсть? Що занадто круто повiвся з Тамарою? Якби не ставив питання руба, зберiг би з нею стосунки.
– Що ти маеш на увазi? – Верес не очiкував, що Ася викотить проти нього такого воза: жiноча солiдарнiсть попри все брала гору.
– Томка розказала менi, як ти добивався всиновлення Олежки. Цiлий мiсяць протримав Рустема в iзоляторi. Пiсля цього вiн i пiдписав папiр з вiдмовою вiд батькiвства.
– А-а, Томчинi черговi обвинувачення. А вона чим незадоволена? Я це зробив саме на ii прохання. Точнiше, це була ii умова. А з Рустемом було так…
Олександр вагався, перш нiж розпочати свою розповiдь. Дiстав iз рюкзака якийсь чудернацький нiж антикварного вигляду, втяв очеретину, став бiля зламаного бурею стовбура i навiщось почав його краяти. Нiби готував себе до важкоi сповiдi. Засмаглi i напрочуд молодi руки, точнi рухи, зосереджене обличчя чоловiка, в якого неодмiнно буде ще багато попереду значного i цiкавого… Ася справдi пишалася своiм другом i покiрно чекала, поки вiн збереться з думками.
Першi ж слова генерала вразили жiнку. Аннаев – нiяка не жертва. Його справжнiй спосiб життя разюче вiдрiзнявся вiд того, що про нього знали оточуючi. В обмiн за це мовчання вiн i пiдписав папiр, якого потребував Верес. Пiсля чого таджика вiдразу ж звiльнили з iзолятора. Сказавши це, Асин приятель знову надовго замовчав. Вона не стрималась i запитала:
– Що ж такого мiг скоiти Аннаев? Вiн же постiйно був пiд прикриттям свого батька-героя, а старому було не однаково, як поводився його нащадок…
– У тiм-то й справа, що Рустем чкурнув нiбито на заробiтки до Казахстану. Вiд нього тiльки й чули – i ти теж, напевне, – що працюе на космодромi «Байконур» водiем у високого начальства. Усi, зачарованi цими брехнями, розвiсили вуха.
– Ти не розвiсив, – кинула насмiшкувато Ася.
– Я стежив за його геройськими походеньками. Тим паче що молода дружина «байконурiвського водiя» разом з маленьким Олегом залишилися без чоловiчоi опiки. Поряд завжди був я: приносив iм молоко, продукти з магазину, пiдвозив до лiкарнi, коли це потрiбно було, морочився з дитячим вiзочком, навiть доглядав за немовлям. Хоча в мене з Антонiною ось-ось мала народитися своя дитина. Словом, я турбувався про обидвi родини. А Рустем приiжджав раз на три мiсяцi. Побуде кiлька днiв – i назад, «на космодром». Я й подумав, що, напевне, вiн мае там другу дружину. Шарiат це дозволяе. При цьому Рустем хотiв виглядати сучасною людиною, тому, напевне, приховував, що мае iншу. А як Томка мучилася без нього вдома сама, його не обходило.
Цiеi хвилини почувся гавкiт пса, i за якусь мить вiн прибiг до господаря з палицею у зубах. Верес схвально погладив Інвара по головi i викинув палицю геть на галявину, де гралися дiтлахи. Собака теж хотiв погратися, але йому наказали почекати. Асi вривався терпець послухати продовження iсторii.
Аннаев нiяк не мiг збагнути, як так трапилося, що в нього забрали дружину, – вiв далi генерал. Вiн такого нiколи собi й уявити не мiг через те, що менталiтет мав iнший. Згiдно iз шарiатом, при iснуючiй полiгамii, вважаеться великим грiхом, коли чоловiк одружуеться на рiднiй сестрi своеi дружини. Але Томка законами шарiату не цiкавилася, тому що, коли виходила замiж за Рустема, мала його за цiлком свiтську людину, а головне, за статусом рiвну iй, дочцi екс-секретаря обкому. Щоб улiгся скандал у благородному сiмействi, Сашко з новою дружиною виiхали до Свердловська, а коли повернулися в рiднi мiсця, у молодого слiдчого з’явилася можливiсть перевiрити казахстанськi зв’язки «ображеного» таджика.
Далi генерал сказав дещо таке, вiд чого в Асi ii великi очиська стали взагалi схожi на двi автомобiльнi фари.
– Рустем нiколи не мав жодного стосунку до «Байконура». Я з’ясував це досить швидко i пошкодував, що родич так довго водив нас за нiс. Аннаев не хотiв вчитися далi, а з гiдротехнiкуму винiс досить слабенькi знання. То ж, мабуть, вирiшив пiдкрiпити свою репутацiю за рахунок батькового авторитету. Тiльки нiяк не мiг до пуття скористатися цим скарбом. Вiн вигадав для себе квазiурядову дiяльнiсть…
Характер його пересувань був досить цiкавий.
Слiди таджика вели до кордону з Афганiстаном. Аннаеву вдавалось уникати зайвого контролю завдяки своему гучному прiзвищу – у тих краях його батька знали i поважали. Фури були забитi динями i всiлякою городиною, а насправдi в них цибулини були натовченi героiном. Ось яким водiем – вiд кордону до Казахстану – працював Рустем. Далi героiновий караван прямував до Москви i Петербурга. Аннаев розповiв слiдчим усi подробицi свого наркотрафiку, пiсля чого пiдписав папiр про вiдмову вiд батькiвства i вийшов на волю. Вiдтодi припинилися його «вiдрядження у важливих державних справах». Вiн влаштувався на автобазу, де його ледь терпiли через брехливiсть i зверхнiсть, а згодом почав пиячити.
Розплутавши кримiнальнi походеньки колишнього друга, Верес обiцяв не порушувати проти нього карноi справи, нiде не згадувати його прiзвища i тримати язика за зубами, особливо пильнуючи, щоб про цю iсторiю не дiзналися Аннаев-старший та колишня дружини. Рустем не хотiв травмувати батька-героя на старостi рокiв, а перед Томкою й досi намагався тримати форс. Тiльки наполегливi розпитування Аськи примусили Олександра пiдняти завiсу над загадковим Рустемовим зреченням батькiвства.
Шок вiд почутого вгамував непосидющу Асю на якусь часину, допоки в ii свiдомостi нова iнформацiя не розклалася по полицях. Виходило, що Сашко задля стосункiв iз коханою пожертвував набагато бiльшим, нiж можна було собi уявити. І зробив дещо таке, що мала б зробити сама Тамара! Вiн брав на себе всю неприемну частину облаштування iхнього спiльного життя. І невiдомо, скiльки поступок ще зробить на користь свого вже зруйнованого сiмейства. Не викликало сумнiву лише одне: Томка Боброва справдi була жiнкою його долi. Femme de son destin.
Вуiч озирнулася на плавнi – скрiзь панувала тиша, тiльки деiнде крякне качур i зашурхотить опале листя пiд ногами. Скельця тонкого льоду в мiсцях, де залишили слiди дикi качки, далекий димок iз заводських труб, мiнливе майже весняне небо… Жiнка зненацька втратила рiвновагу – одна з ii кросiвок застряла в якiйсь пастцi. Асину ногу затиснуло в ловильних путах, розрахованих на дрiбну дичину.
Генерал пiдхопив жiнку, коли вона спiткнулася. Знову став у пригодi його чудернацький нiж.
– Обережно! Тут ще за часiв князя Святослава траплялися нещастя! – вигукнув Олександр i допомiг приятельцi звестися на ноги. – Негiдники! Тут же заповiдна зона!
Тутешня розкiшна природа дошкуляла браконьерам i завидющим комерсантам своею незайманiстю. Їй мстилися тi, хто не спромiгся загарбати цi рiдкiснi принади. На iхнi витiвки витрачав практично весь свiй час директор тутешнього заповiдника. Поза очi його називали комендантом острова, хоча звався i без того красномовно – Зорею. І дiяльнiсть його вiдповiдала прiзвищу. Чорним археологам тут виписали вовчий квиток. Натомiсть пiд вiдкритим небом з’явилася сiчова застава, через що обкрадати острiв стало якось навiть соромно. Однак прокуратура витлумачила цю iнiцiативу як перевищення службових повноважень. «Коменданта острова» завалили судовими позовами.
– Треба виручати Зорю, – сказала Ася. – Я виступлю на сесii мiськоi ради. Пiдтримаеш?
Олександр був ii колегою-депутом мiськради i очолював комiсiю з правоохоронноi роботи.
– Звiсно, пiдтримаю. Але навряд чи це допоможе. – Верес зiтхнув. – Якби ти знала, скiльки бруду, злого умислу навколо кожного з нас, навколо нашого мiста. Щоб навести в цiй краiнi порядок, потрiбен свiй Пiночет.
– Тобi iмпонують його методи переконання? Це ж кривавий диктатор!
– Не перебивай, послухай. Ти недооцiнюеш Пiночета. Вiн дав багатiям десять днiв на переведення iх капiталу до краiни i дозволив потiм працювати вiдповiдно до всезагальних, обов’язкових правил…
– … а хто не переказав кошти – того розстрiляли.
– Саме так, – жорстко вiдказав Олександр.
Ася гмикнула i подумала, що генерал не насмiлиться подiлитися подiбними мiркуваннями з трибуни мiськоi ради. Тим паче посягнути на всевладнiсть мера, хоч як критично не ставився до нього насправдi.
Вiд наступних виборiв градоначальника, якi мали вiдбутися за пiвроку, нiхто не очiкував несподiванок. У боротьбi за цей пост традицiйно перемагав ставленик металургiйного лобi. А екологiя мiста вiд цього не полiпшувалася. Тут роками нiчого не мiнялося на краще. І скасувати цей порядок речей не мiг нiхто.
Верес запропонував вертатися. Його очi блищали вiд задоволення. Могутнiй органiзм ожив, напився весняного молозива. Красень та й тiльки. Усе в нього буде добре. Хоча, як знати… Генерали мiлiцii завжди ходять по лезу ножа.
А от своi жiночi мрii Ася майже перекреслила. Робота у Центрi технiчноi творчостi молодi давала мiзерну зарплату. Вуiч здавалося, що вона не живе, а вiдбувае життя, наче покарання, незрозумiло задля якоi мети. Єдиним яскравим клаптиком на полотнi одноманiтних буднiв була пригода з американським «морпiхом», i та виявилась оманливою.
Кiлька рокiв тому ii охопило палке бажання реалiзуватися на депутатськiй нивi, своiми руками вписати в iсторiю рiдного мiста рядок слави. І вона таки стала депутатом! От тiльки безтямно iдеалiзувала свою майбутню дiяльнiсть. Вуiч опинилась у колi самовдоволених людей, якi належали до вищоi касти городян i десятилiттями ходили на сесii мiськради. Дiсталися вони цих висот завдяки здобутим посадам i зв’язкам, а не завдяки власним заслугам. Вона переконалася: щоб бути депутатом, великого розуму не потрiбно. Вона була тут чужою i обеззброеною.
Апатичне оточення у мiськiй радi могли сколихнути тiльки якiсь пiдводнi течii. Здебiльшого на сесiях дiлили мiсто на сфери впливу, пiдкуповували незгодних i тих, хто стояв нагорi, решту ж колег залякували. Серед депутатiв було багато таких, хто мав чималi можливостi i безперервно присягався зробити це мiсто раем на землi. Насправдi ж показнi благодiйники задля землякiв не поворухнули i пальцем.
Минуло чотири роки з часу обрання Вуiч депутатом мiськоi ради, але звiт, з яким вона могла вийти до виборцiв, був би ганебно коротким. Тепер вона вiдводила собi роль пасивного спостерiгача. Цим вона мало чим вiдрiзнялася вiд решти депутатiв…
Назад поверталися мовчки. З Вереса важко було витягнути зайве слово – його примусили до важких спогадiв. Вуiч фiзично стомилась, а розповiдь генерала ii ошелешила. Вона прямувала сюди з твердим переконанням, що доля покарала його цiлком справедливо. Але виявилося, те, як вчинив Сашко заради коханоi, з погляду Асi, важко було назвати грiхом, вiн став заручником свого шлюбу з Томкою, i тепер пiд укiс могло пiти все його життя.
Верес був просто благородним лицарем, який взяв на себе проблеми найближчих людей. Водночас намагався досконечно, з гiднiстю втiлити свое життеве призначення на цiй землi. Але й те, й iнше важко поеднувалось. А поеднавшись, утворило вибухову сумiш. Його поведiнка розбестила Тамару, – думала Вуiч. Розбестила i навiть розiзлила цю вередливу i далеку вiд практичних проблем жiнку, яка вдалася до несправедливих обвинувачень. А сам герой ризикував надiрвати собi жили. Насправдi не такий вже вiн незворушний, цей генерал, як здаеться на перший погляд. Душа у нього беззахисна. Варто пiддати розголосу його особисту iсторiю, пiдлити отрути до негласних службових характеристик, пiдставити нiжку – i генерал втратить ту ефектну впевненiсть у собi, якою разюче вiдрiзнявся вiд решти колег, – вирiшила Ася.
Отож, пiсля сповiдi Вереса вона ладна була вже засуджувати його за протилежне – за надмiрну поступливiсть i м’якiсть стосовно Томки й пасерба. Зрештою, вiн i так молодець, що при своiй складнiй сiмейнiй ситуацii тримае хитку рiвновагу. Інша нехай супер-пупер порядна i сильна людина навряд чи могла б зробити бiльше. А що Олександр Володимирович – професiонал вищоi проби, то про те й мови немае. Чого ж iще вимагати вiд нього – кинутися обеззброеним на амбразуру?
Ася похнюпилась i вiдчувала себе присоромленою. Суд над колишнiм однокурсником не вдався. В жiнки з’явилося гостре вiдчуття, нiби i вона, i Сашко, i навiть цiле мiсто потрапили в тенета, розставленi якимось мегабраконьером.
Сонце сховалося за хмари. Небо над мiстом затягнуло фiолетовою пеленою. По склу автомобiля задрiботiли крихкi крижинки.
– Я на роботу. Треба складати звiт. Тебе куди пiдвезти? – запитав Олександр. – Не журись, поки що для цього немае особливих причин.
Машина зупинилася бiля зупинки трамвая. За мить у його розчахнених дверях стояла i махала шарфом генералу мiнiатюрна жiнка з великими сумними очима. В iншiй руцi вона тримала подарований букетик мiмоз.
Третя глава
Цього дня пробудження було солодким, як у дитинствi. Олександр пам’ятав сон, який йому наснився. То, власне, був повтор його перших вражень вiд Парижа. Обiйнявшись, вони з Тамарою стояли в готельному номерi бiля вiкна i спостерiгали за рiчкою. Там вiдбувалося чарiвне дiйство: зазвичай спокiйна поверхня Сени збурилася зсередини, вода нiби закипiла i з шипiнням виринула вгору на висоту в кiлька метрiв. Це запрацювали фонтани, вбудованi у рiчище. Дивне видовище! Запрограмованi рухи невидимих ручаiв вели свою партiю, на них накочувались iншi, рiчка вигиналася, нiби кiшка пiд час стрибка, здригалася вiд штучних хвиль i вiдкидала iх якомога далi, миттево заспокоюючись. «Яка краса!» – вигукнула Тома i обвила його шию руками. Можливо, саме в тi хвилини мiж ними пробiгло щось таке, чого вони не знали ранiше. Це був не звичний фiзичний потяг, а дотик iхнiх душ. Тамара пiсля десяти рокiв безплiддя вiдчула, що носить пiд серцем дитину Вереса. Але сон ще тривав… Раптом чарiвна музика, що долинала з боку Сени, обiрвалася i вii чоловiка затрiпотiли. Далi був новий сон, продовження якого Олександр не бажав. Почувся голос мiнiстра. На якiйсь службовiй нарадi вiн оголошував хвилину мовчання по загиблому колезi. Якому? Ім’я прозвучало невиразно, а може, Верес просто не хотiв почути це iм’я? Внутрiшнiй поштовх примусив його розплющити очi. Настiнний годинник показував сьому ранку.
Кiлька хвилин у ваннiй – i холодна днiпровська вода привела Олександра в робочий стан, примусила зазирнути у дзеркало i зазначити, що на чолi з’явилося кiлька нових мiмiчних зморшок. Генерал увiмкнув програвач i поставив диск з дуетом Андреа Бочеллi i Сари Брайтман, «Time to say good-bye» – сумний гiмн коханню. Саме цю пiсню вiн чув увi снi. Снiданок пройшов без жодного задоволення, у товариствi Інвара. День, що мав вiдбутися за визначеним планом, розпочинався iз зустрiчi з Думановим.
Цей нахабнуватий чолов’яга з курортного мiстечка наполегливо видряпувався по соцiальнiй драбинi нагору i, здаеться, мрiяв уже про мандат народного депутата. Щоразу стикаючись iз Думановим пiд час сесiй у мiськiй радi, Олександр дивувався його пiстрявим краваткам, дорогим костюмам i верткiй ходi. Напевне, так би пересувався барс, якби перетворився на людину. Фiзична виправка спецназiвця давалася взнаки. З п’ятнадцяти рокiв – майстер зi стрiльби з позицii «стiйка», «колiно», лежачи. Самбо i дзюдо – без проблем. Перебуваючи поряд з Алiком, слiд було завжди бути насторожi. Та найбiльше боялися його лихого язика i недоброго погляду. А останнiм часом хоч бери i обходь його десятою дорогою, тому що у Думанова розвинулася манiя першостi. Вiдтак вiн постiйно призначав когось за свого суперника – того, хто краще за нього вiв свiй бiзнес, був вдатнiшим у полiтицi i бiльше подобався жiнкам. Кандидатури на знищення поновлювалися пiсля вдалоi розправи.
Алiк вчасно прилаштувався пiд крилом очiльника провiдноi парламентськоi фракцii, й створив таку саму в мiськiй радi. Сталося це невдовзi пiсля того, як у Верховнiй Радi припинила iснування попередня провiдна фракцiя – слiдом за своiм головою, розстрiляним у донецькому аеропорту. Великий бiзнес залишав кривавi автографи на полiтичнiй картi краiни. До старших братiв по бiзнесу пiдтягувалися меншi, усвiдомивши: не потрiбно битися за пiввiдсотка рентабельностi, як це робили захiднi фiрми. Навiщо, якщо конкурента можна налякати – сам вiддасть те, що мае. За думановими стояв цiлий клас «браткiв». Тих, хто жив рекетом i гасав дорогами на крутих iномарках та джипах, сiючи панiку серед законослухняних водiiв. Скрiзь чiпко укорiнювався гендлярський базарний бiзнес, гуманiтарка та контрабанда тримали на собi мiську торгiвлю. Повiдкривалися моднi кафе та нiчнi кiоски. Епоха яскравих етикеток i пiдроблених товарiв потребувала своiх героiв – тих, хто сприймав свiт i стверджувався в ньому через обман, вiдкат i тиск. Алiк вiдчував себе в цiй обстановцi, як риба у водi.
Черговий вiддав честь генералу i попередив:
– На вас чекають.
Верес побачив у приймальнi гордий схiдний профiль Думанова. Яскрава краватка красувалася пiд комiрцем розкiшноi сорочки. Костюм, лакованi черевики i брендовий годинник на зап’ястку свiдчили про рiвень самоповаги вiдвiдувача.
– Доброго дня. Заходьте, – запросив Верес колегу по мiськiй радi, пропустив його вперед, пiсля чого мiцно причинив за собою дверi.
На столi вже лежали свiжi службовi зведення i добiрка новин, пiдготована Дзеном. Одну з iнформацiй вiн видiлив червоним фломастером. Вона розпочиналася зi слiв: «Вбито екс-главу Нацiонального банку Украiни Вадима Гетьмана».
– Бачите, що коiться?! – Олександр Володимирович запропонував вiдвiдувачу добiрку з новинами. – Пiднiмаеться градус пiдготовки до виборiв.
– Та це ще коли буде! Аж у жовтнi наступного року.
Алiк всiвся зручнiше у крiслi перед генеральським столом. Подiя iз загибеллю Гетьмана не справила на нього особливого враження. Утiм, задля годиться, вiн додав:
– Насправдi президентська кампанiя вже розпочалась. Є серед претендентiв i ваш брат, правоохоронець.
– Є, i не один, – нiбито приязно вiдгукнувся Верес, вiдкриваючи теку зi своiми недавнiми записами. Щойно йому довелося перебороти в собi гострий напад вiдрази до цього жевжика. Вiдраза осiла в ньому просто на фiзiологiчному рiвнi, i давно, а тепер пiднялася з дна душi i могла ось-ось вихлюпнутися назовнi. Показувати цього вiн не збирався. Натомiсть продовжував своiм звичайним голосом:
– Отже, ближче до справи. Про те, навiщо я вас запросив прийти сюди. Є деякi спiрнi питання, що стосуються життя мiста. До управлiння надiйшла скарга пiдприемцiв, якi торгують на мiському речовому ринку. Згадують ваше прiзвище. Я хотiв би з’ясувати деякi деталi.
Думанов швидко пробiг очима копiю скарги, зауважив велику кiлькiсть пiдписiв, що стояли пiд цим папером, i вiдрiзав:
– Це брехня.
– Гаразд, прочитаймо ще раз цей лист, – сказав генерал. – Отже, пiдприемцi пишуть: «Думанов найняв бандита-кiлера керувати службою охорони на ринку».
Алiк зморщив носа i хотiв, бува, пiдвестися з мiсця. Верес м’яко всадовив його назад у крiсло, пiсля чого почув:
– Ну, крутиться там рiзна шушара: валютники, лохотронщики, кишеньковi злодii. Який кiлер? Що ви?
Приватизацiя комунального ринку була одним iз найвдалiших проектiв Думанова. Хто ж не знав, що придбав вiн цей об’ект за заниженою балансовою вартiстю. Алiк заволодiв земельною дiлянкою у два гектари та трьома корпусами на нiй у самому центрi мiста. Усе це йому обiйшлося за цiною двох трикiмнатних квартир. Бiзнесмену явно сприяли зiрки, тому що пiсля зловживань на мiському ринку йому вдалося вийти сухим з води. Даремно пiдприемцi скаржилися на неправильнi розрахунки тарифiв, що лягли в основу орендноi плати, пiсля чого ринок все одно вважався майже збитковим. Не допомогло i те, що до справи долучився Антимонопольний комiтет, який пiдтримав цi претензii. Конфлiкт увiйшов у фазу фiзичного протистояння. Лiдер громадськоi органiзацii дрiбних пiдприемцiв, якi торгували на ринку, Петро Струков першим вiдчув на собi мiць кулакiв нових охоронцiв.
– На ринку дискримiнують незгодних, хiба нi? – терпляче розпитував генерал. – Вiдмовляються укладати з ними угоди. Декому спалили павiльйони. – Вiн вiв далi, незважаючи на заперечнi рухи власника ринку. – А конфлiкт зi Струковим вийшов через що? Нова адмiнiстрацiя ввела в договори додатковий пункт. Мовляв, майно, яке належало пiдприемцям, тепер належить новому господарю…
Рука спецназiвця навiщось почала нишпорти у дипломатi. Вересiв погляд стежив за цим, голос замовк.
– Я протестую! Ви зi мною розмовляете, нiби з якимось злочинцем… – закопилив губу Алiк. – Його рука знову лягла на столик перед крiслом.
– Я лише цитую написане.
– Розумiете, у стосунках з торговцями завжди е шерехатостi. Моя адмiнiстрацiя – не виняток. А що накажете робити, коли твого працiвника зi служби «сек’юрiтi» беруть за барки? А Петрик – ще той прищ. Барига нещасний. Ви його паспорт бачили? Вони думали, що вiзьмуть мене «на конверт».
– Тобто, хотiли обманути вас? – переклав його слова Верес.
– Та женуть пургу таку, що вуха в’януть. Нiбито з них, коли ще ринок був комунальним пiдприемством, грошi на благоустрiй зiбрали. Де тi бабки – хтозна.
Верес зробив вигляд, нiби повiрив почутому.
– Гаразд, з цим я розберусь. А ось ще одна скарга – вiд мешканцiв будинку на вулицi Матроськiй. Стверджують, що ви розпочали там незаконне будiвництво.
– Ха! Яке ж незаконне, якщо той сусiднiй, коло них, будинок виведено з перелiку пам’яток архiтектури рiшенням мiськради.
– Коли?
– На минулiй сесii. А дозвiл на будiвництво я отримав учора.
– Чому ж не прийшли на зустрiч з активом? Нiбито ж домовилися показати iм усi дозвiльнi документи на будiвництво.
– Із яким активом?
– Ось, подивiться пiдписи, iх багато.
Думанов тяжко зiтхнув i навiть не глянув на лист.
Верес вiв далi:
– У призначений час на людей чекали… не забудовники з паперами, а пiдроздiл мiлiцii. Цiкаво, хто його туди направив?
Думанов сидiв перед генералом з переможним виглядом i витримував театральну паузу. Вересу уривався терпець, але вiн чекав вiдповiдi.
– Нiбито ви не знаете…
– А ви, пане Думанов, нiбито не знаете, як називаеться суспiльний лад, при якому до бюджетних коштiв ставляться як до свого персонального банкiвського рахунку? Клептократiя! Ви часом не заздрите славi Фердинанда Маркоса або Жан-Клода Дювалье?
– Навiщо ж так вiдразу? Я ж вам не кажу про начальника ДАІ, гiбона, в машинi якого пiсля ДТП знайшли п’ятнадцять кiлограмiв амфетамiну.
Думанов посмiлiшав.
Цiеi хвилини у дверi постукали i увiйшов Дзен.
– Вибачте, Олександре Володимировичу. Ви просили попередити – вже одинадцята. І це – вам.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/tetyana-kovtun/polonez-dlya-mera/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.