Залiзна шапка Арпоксая
Лiдiя Гулько
Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #2
У переддень лiтнього сонцестояння п’ятикласник Мишко вiдвiдав заповiдник «Гранiтно-Степове Побужжя». Свiтлочеревий полоз перекинув його у мертве мiсто, що в Таврицi. Пiдводить хлопчика до хворих близнят. Мишко вилiковуе дiтей пiгулками аспiрину. Вiд Елiсси та Лулi (вони фiнiкiйцi) дiзнаеться, що життя мiстян забрала Ламiя, страховидло, що лiтае i служить скiфам. У мiсто вриваються чорнi вершники. Вони шукають шапку Арпоксая, одного з перших скiфських царiв. Шапка е перепусткою для царства Скопасiса на Свято Всеперемагаючого Сонця, що проходить на Семи горбах у день найвищого сонця. З пiд-землi, з боку Пурпурового палацу, линуть страшнi звуки. Елiсса заспокоюе Мишка: «Не бiйся, то Тiфончик буянить». Ти знаеш про Тiфона? Ото ж то. Для допитливих читачiв, що цiкавляться давнiми цивiлiзацiями, релiгiями i легендами, а ще мрiють побувати на днi Гостинного моря i побачити танець смертi риби-меч. Бо Мишко цей танець бачив…
Лiдiя Гулько
Залiзна шапка Арпоксая
Кожна пригода – до мудростi дорога.
Прислiв’я
Глава перша
Стурбованiсть жителiв Кривого Озера
З найвищоi точки виднокругу Гойтасир[1 - Скiфський бог свiтла i покровитель вiйська, спадкоемець за суттю iндоiранського бога Мiтри, народженого зi скелi.] прискав червонi стрiли i прямо в Остапiв двiр. Розморенi спекою, птахи забилися пiд розлогий кущ жасмину й не реагували на людськi голоси, що линули з дерев’яноi альтанки. І лише пiвень, у общипаному хвостi якого стирчали двi золотавi пiр’iни, пантрував дiтей, що вешталися садом. До господаря обiйстя завiтав давнiй приятель. Пiдстаркуватий i малограмотний чоловiк, але надзвичайно дружелюбний. Його знали в районi всi кури i собаки, а люди називали Екологом.
Чоловiки говорили впiвголоса. Господарка Марiйка, вiд якоi вiяв запах медикаментiв, куняла.
Голос гостя звучав тривожно:
– Так шо, Яковичу, вiдстояти Гард вряд лi вдасьця. Чув, е рiшення достроiти електростанцiю. А раз е бомага, то самi понiмаете, – у атомщикiв руки розв’язанi.
– О-о, тi найбiльш зацiкавленi, щоб пiдняти рiвень Пiвденного Бугу.
– Шо ж воно виходит? Ученi проти забудови. Села й города воюют за чисту местность. Зеленi нас пiдтримуют. А тим гидолам, шо нагорi сидят, як горохом об стенку.
– Невже в бюрократiв не здригнеться серце i перлину Пiвдня Украiни затоплять? Там же чорноземи сягають метровоi глибини. На дiлянцi з порогами проводять змагання зi слалому.
– Не згадали, Яковичу, Буго-Гардiвську паланку.
– І Буго-Гардiвська паланка пiде пiд воду. Ай-я-яй! А паланка не проста. Унiкальна! Найбiльша серед восьми територiальних одиниць Запорозькоi козацькоi республiки.
– Кость Гордiенко, Їван Сiрко – атамани козацькi. Знаемо пiснi про них. На свальбах спiваемо.
Чоловiки помовчали. Остап Якович схвильовано сказав:
– Де бачено, щоб на мiсцi геологiчного розлому стояло поряд двi станцii, одна з яких атомна? На серцi тривожно, коли про це думаю. А куди дiватимуть вiдпрацьовану воду? Або, не доведи Господи, аварii на якiйсь станцii?
– Куди… Понятно i вашому безхвостому пiвню – стiкатиме в долину. А дальше попливе у Бух.
Золотавець сердито кукурiкнув. Клюнув рябу курку, що лежала боком зi стуленими повiками. Ряба дригнула лускатою цiвкою й сердито кудкудакнула. Рябу лiниво пiдтримав пташиний гарем.
Еколог смiхотливо кивнув головою у бiк розкiшного куща.
– Понiмае.
Господарка вiйнула косами, проганяючи дрiмоту. Немовбито досi брала участь у розмовi, докинула:
– Таки нiчому краян не навчила Чорнобильська бiда.
– На жаль, – зiтхнув господар.
– А пригадуете, хлопцi, як ми ставили своi пiдписи пiд протестом проти забудови Ташлицькоi станцii, сподiвання на нього покладали.
Еколог пожвавiшав.
– О, тодi пiдписалось 200 тисяч патрiотiв Миколаiвщини. Я лiчно ходив хата в хату. Вулицю, де моя хата стоiт, на ноги пiдняв. Розказував людям, об’ясняв.
Марiйка пiдняла праву руку i з пафосом дорiкала комусь невидимому, але всесильному:
– Чому з нашою землею, на якiй ми живемо, де могили наших пращурiв, що заманеться, те й роблять? Чому не рахуються з нашими бажаннями? Тут же жити нам, нашим дiтям.
Панi передихнула. На тих же високих децибелах напучувала «хлопцiв»:
– Не сидiть у холодку, склавши руки. Потрiбно писати в газети, стукати у високi дверi, об’еднуватися. Зi свого боку попрошу головного лiкаря дати менi слово на п’ятихвилинцi…
Остапа Яковича зачепив докiр дружини, бо миттево знайшов i для себе заняття.
– Школа влiтку не працюе. Але напишу статтю. Передам до редакцii газети «Кривоозерщина». Хай опублiкують.
Еколог морщив лоба. Яким чином пiдняти вулицю, де його хата? Проте чоловiк не встиг прийняти рiшення i його озвучити, як то мав охоту, – з ажурних лоз винограду, що обплiтали альтанку, вистромилося три голови: двi чорненькi й одна бiлява.
– Мамо, що сталося? Чому так голосно говорите? – питав Мишко i смикав русявий острiшок.
Мати незадоволено повела у бiк сина рукою. Мовляв: коли розмовляють дорослi, не заважайте, гуляйте собi. Але Мишко, а з ним близнята, Катруся з Петриком, не сходили з мiсць. І для цього мали вагомi причини. По-перше, обнишпорили всi куточки саду. По-друге, ласували шовковицею. По-трете, на городi пiд огудиною знайшли огiрочки i на мiсцi iх схрумали. А коли проходили повз альтанку, то запiдозрили, що дорослi говорять не про цiни на м’ясо чи бензин, а про цiкавiше. Про що?
Мишко про себе вiдмiтив, що мама не заспана. Хоча, зазвичай, пiсля обiду вона куняе в альтанцi. Петрик, син слiдчого, майора мiлiцii, у своiх спостереженнях сягнув ще дальше. Хлопчик вiдмiтив дещо пiдозрiле в поведiнцi дорослих. А саме: пози дядькiв напруженi. Мишкова мати збуджена, хоча, зазвичай, вона в цю пору куняе у альтанцi. На обличчi у панi рум’янцi, а праву руку вона лише тепер опустила. Невже закликала до якихось протиправних дiй. Петько чув вiд батька, що серед кривоозерцiв, нащадкiв козацькоi голоти, трапляються буйнi голови. Вони пiдбурюють до непокори владi. Такi дii суперечать законовi, приводить до порушення спокою пересiчних громадян. Петрусь вирiшив, що про все розкаже батьку, коли той повернеться з дiльницi. Татусь його похвалить i за це дасть йому щось смачненького вiд зайця.
Дiти непомiтно для дорослих проникли в альтанку. Повсiдалися i мовчали.
Золотавець про всякий випадок кукурiкнув. Розгрiб теплу, як мука, землю. Клюнув рябу курку i вмостився у ямку, злiпивши синi стулки повiк.
Остап Якович мрiйливо згадував:
– Давно не вiдвiдував ландшафтний парк «Гранiтно-Степове Побужжя». Ой, давно. А мiсця там прекраснi. Один раз побуваеш – повiк не забудеш. А здавалось би, чого не поiхати. Усього година iзди.
– А ковиловий степ? А гранiтнi пороги? А вода як гуркоче? Не то слово. Кипит! Свариться. Бiлою пiною бризкае! На Днiпрi гидоли пороги затопили, а у нас вони е, – у лад господарю говорив гiсть.
– Поки що, – поправив Остап.
У Мишка загорiлися очi. Перепитав:
– Тату, неподалiк на рiчцi е пороги? Ще зберiгся ковиловий степ?
– Є, детки, i пороги, i ковиловий степ, – пiдтвердив Еколог, хоча його про те не питали.
Дiти смiхотливо перезирнулися. Еколог стогнав над кожною зламаною гiлочкою, розчавленим комаром чи вбитою мухою. Алеа серед дiтей вiн не користувався авторитетом. І загалом iх брав сумнiв, чи сидiв вiн за шкiльною партою, чи гортав пiдручники. Правда, Мишко, мiг дещо пригадати. Примiром, тато радив цьому лiтньому чоловiковi вiдвiдувати вечiрню школу. Тодi Еколог категорично сказав: «Позно, Яковичу, позно. Старого пса не навчиш скакати через шворку».
– Про Пiвденний Буг знаете? – бадьоро запитуе дiтей Остап Якович.
– Знаемо!!!
– От за Первомайськом, у Доманiвському районi, можна побачити те живе диво.
– Дiйсно, вiд Кривого[2 - Дiя вiдбуваеться в селищi Криве Озеро Миколаiвськоi областi.] не далеко, – пiдтвердив Мишко.
– Одного разу татка викликали до Первомайська i вiн узяв мене з собою. Увiмкнув мигалку. На мiлiцiйнiй машинi до мiста приiхали за пiвгодини, – поважно пригадував Петрусь.
Еколог чухав лоба пiд козирком кашкета. Лице його прояснiло, макароннi зморшки розгладилися. Чоловiк змовницьки пiдморгнув дiтям. Вигукнув:
– Люди! Чого, скажiт, не махнути на Бух? Га? Жара спадае. Мо й, поiхали!
Таемниця родини Остапа Яковича
– Що значить «махнути»? Куди? – перепитала господарка, що вiдлипла вiд спинки сидiння.
– Та туди ж… На Бух. Ви вже у курсi дела, Онисiвно, – знiтився Еколог.
Марiйка збиралася щось гостро вiдповiсти. Але Остап Якович рiшуче сказав:
– Гарна iдея. Поiхали!
– О, ми поiдемо на Буг! На Бузi е пороги! – вигукувала Катруся.
Вона пiдстрибувала i плескала в долонi. Мишко витрiщив вiд несподiваноi радостi очi. І лише Петько не знав як йому бути – усе сталося надзвичайно швидко.
– Автомобiль на ходу. Днi нинi найдовшi, – продовжував дiловито Остап Якович.
Глянув на дружину, що хмурила шовковi брови, трiшки тихiше запитав:
– Марiйко, ти ж не проти вояжу?
– Чого ж? Вiдвiдайте заповiдник. Дiтям потрiбно у парку побувати. До того ж i дорога не далека.
– Тодi, того, – метушився Еколог. – Ладнаймося в дорогу. Онисiвно, ви знаете, шо в таком случаi берут.
– Не переживайте. Бутерброди з шинкою приготовлю. Для всiх вистачить. Але з вами не поiду, – трохи ущипливо вiдповiла «Онисiвна».
– Оце сказали…
– Я на службi. А не так, як дехто, – в центрi зайнятостi отримуе грошi… До вечора повинна не в одну хату зайти. Рознесу хворим лiки, декого iн’ектую…
Еколог iз розумiнням хитав головою.
Тим часом дiти торжествували. І, звичайно, не тому, що трохи занудлива Мишкова мама не поiде з ними. У момент радiсноi кульмiнацii, апофеозу i загального торжества сталася прикрiсть, яка у зародку могла знищити «гарну iдею». Мишко, переповнений радiстю, поперхнувся. А потiм два рази кашлянув.
Марiйка, поки син кашляв, заклякла. В альтанцi запала гнiтюча тиша. У кущах тонко сокотiв пiвень. Ряба курка теж обiзвалася. Еколог насварився на курей: «Киш! Виздихали б ви!» У вiдповiдь пiвень загорлав. Треба сказати, що свiйськi птахи, на вiдмiну вiд Еколога, знали таемницю своiх господарiв. Вони щиро спiвчували Мишковi.
Таемниця родини Остапа Яковича виглядала, як для стороннього чоловiка, прозаiчно. Марiя, що трусилася над своiм одиначком, крихiткою, золотим хлопчиком, оберiгала його вiд протягiв, наврочень, перегрiвiв на сонцi та охолоджень узимку, коли отримала диплом медпрацiвника, перетворилася на хатнього Цербера. Аби могла, вона водила б одинадцятирiчного парубiйка в костюмi космонавта. А для бiльшоi певностi ще й наклала б йому на голову скафандр. Тодi б точно знала, що вбереже його вiд пiдступних вiрусiв, мiкробiв та всякоi зарази. І ось вiн кашляе.
Марiйка оговталася. Наразi впадала бiля сина. Мацала йому лоба, зазирала в очi. Уважно оглянула язика. При цьому велiла сказати «а-а-а!».
Чужий чоловiк, звичайно, проблем Остаповоi родини не знав. Доброзичливо зауважив:
– Онисiвно, брось беспокоiтися. Лiто, сонце шкварит. Яка простуда?
Панi фельдшерка ще тiснiше стягнула шовковi брови. Вона рiзкими рухами струшувала термометр. Петько ехидно посмiхався. Закинув у рот чорну насiнину соняшника i пiдпихав ii язиком до рiзцiв.
Еколог наполегливо вмовляв господарку:
– Онисiвно, та не смiшiт курей, шо в кущах. (Кури хором кудкудакали.) Дитина зрадiла… Ну й, iзвесное дело, бухикнула.
– Не заважайте, – рiзко сказала Марiйка.
Вона вже вкладала у вуха гумовi трубки вiд апарату, яким вимiрюють артерiальний тиск.
Еколог сплюнув. Вiн то пiднiмав, то опускав вузькi плечi. Вголос роздумував:
– Шоб оце влiтку мордувати хлопця. Та вiн же в будущому солдат, защiтнiк отечества. А захоче – стане мiлiцiонером. Охранятиме спокойствiе граждан. (Петько випнув нижню губу, до якоi прилипла чорна лушпинка.) Хлопця, наоборот, треба закаляти. Холодною водою обливати. Он слухав по радiвi про Суворова. Олександр Васильович хирлявим, слабеньким хлопчиком рiс. А обливався, робив хвiзичнi упражненiя i…
У Марiйки, що змотувала трубки, лопнув терпець. Не дивлячись на гостя (його, до речi, не запрошували), рiшуче мовила:
– Вашi повчання недоречнi. Мишко нiкуди не поiде. Вiн залишиться вдома, зi мною. О, згадала: вчора у нього хитався зуб. Будь-якоi хвилини може заболiти. Дитину треба вести до стоматолога, а не хтозна-куди… До якоiсь Мiгii.
Пiсля материного вердикту, Мишко не втримався – заплакав. Вiн знав, що такий, як вiн, здоровань, повинен соромитися слiз. Проте бажання побачити пороги на рiчцi, води якоi гуркочуть, киплять i бiлою пiною бризкають, було таке велике, що в ньому не вмiщалося – розпирало з середини. Якщо вiн не побачить сьогоднi тих порогiв, то серйозно захворiе. Можливо, i вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поiхати на екскурсiю.
Остап Якович доброзичливо зауважив.
– Жiнко, не роби з нашого сина тяжко хворого. Десять хвилин назад вiн бiгав у садку. Ти бачила, що бiгав?
– Бачила, що бiгав, – луною повторила Марiя.
– Вiн уже не кашляе?
– Не кашляе, – протягла оторопiла Марiя.
– Кашляють i вiд переповнення радiсними емоцiями. Дивно, що про це в медучилищi не вчать. Годi зволiкати. Потрiбно засвiтла повернутися. Збирай нас у дорогу i не затримуй.
Еколог солодко потягся.
– Ох i засидiлися.
Ігноруючи Марiю, пiдморгнув Мишковi, потiм Остапу Яковичу. Дiловито розпорядився:
– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.
Близнята, Петько з Катрусею побiгли додому, вiдпрошуватися. Чоловiки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослi перемовлялися.
– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигii на канiкулах мiй племiнник. Тарасом хлопця звати. Вiн усе чисто про растенiя i животних знае. Багато полезного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…
– Доречна пропозицiя. Телефонуйте.
– Не, ви самi на кнопки жмiт. Я номир помню…
Господарка ненадовго затрималася в альтанцi. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своiх»; на Остапа; на себе, що не вiдстояла свою правду. Але найбiльше переймалася недугою сина: «Куди вiн, хворий, iде…».
Коли Марiйка подавала Остапу мiшечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:
– Ось двi пiгулки аспiрину. Одну Мишко вже проковтнув. А цi двi поклади йому в кишеню. Прослiдкуй, будь ласка, щоб вiн iх ужив.
Гай, гай. Знала би Марiя, що своiми пiгулками врятуе життя чужих дiтей, то не почувалася б нiяково i так, наче в чомусь перед товариством завинила.
…Машина плавно виiжджала з подвiр’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогiн авто. Лише бiля ворiт зупинився. Вигнув луком шию i кукурiкнув. Мишко озирнувся. Нi, не на пiвня хлопчик глянув – матерi махнув рукою.
Пiвень вилетiв на паркан i надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бiйся пiдступного змiя».
Украiнська Швейцарiя
– О, ми в гiрськiй краiнi! – вигукував переповнений радiсними емоцiями Мишко.
Остап Якович уточнив:
– Це мiсце ще називають Украiнською Швейцарiею.
– Вiд органiзованих екскурсiй держава мала би бiльше користi, нiж вiд станцii, яку планують запустити. Мiсця тут не лише прекраснi, а й унiкальнi, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.
Тарас навчався в унiверситету, на другому курсi бiологiчного факультету.
– Ше й яку пользу мали б, – пiдтвердив Еколог.
З-пiд низько опущеного козирка чоловiк слав похмурi погляди на недобудовану гiдростанцiю, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.
Пан учитель став спиною до сумного краевиду i почав свою довгу розповiдь:
– Ми перебуваемо з вами у серцi Гранiтно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що е однiею з найдавнiших частин Євразii.
– Так уже й найдавнiших, – стиха кепкував Петько.
Мишко непомiтно для дорослих штовхнув товариша.
Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – пiднесено. Навiть лисина його вiд хвилювання спiтнiла i блищала на сонцi. Ось вiн величаво вказав рукою у бiк степу.
– Ковиловий степ не лише безкрайнiй. Вiн нагадуе море, що перекочуе хвилi вдень i вночi. Це дае нам можливiсть уявити украiнський прадавнiй степ, де вiльно, без перешкод гуляв вiтер. Сьогоднi тишу порушують лише працюючi двигуни сiльськогосподарських машин. Руйнiвнiй дii вiтру перешкоджають рукотворнi лiсосмуги. Прислухайтеся? Чуете спiв птахiв i рокiт води? Вони линуть з глибокоi долини. Звiдси, з узвишшя, бачимо, як трепетно, в обiймах гранiтних скель несе рiчка своi чистi води. Тому й не дивно, що нашi пращурi дали iй iм’я однакове з Єдиним Богом – Буг.
Краса довкружжя сильно вплинула на Еколога. Голос простого чоловiка тремтiв вiд хвилювання.
– Яковичу, а чи не вiд буханця пiшла назва? Бух – буханець, хлiб по-нашому. Ге? Правда, схоже?
Дiти перезирнулися, тамуючи смiх.
Тарас витяг iз кишенi записник i щось черконув у ньому олiвцем. Дiлився своiми роздумами:
– Обов’язково проведу дослiджу щодо походження назви Пiвденного Бугу. (Задумався.) Буханець… Буг… Можливо, пращури мали на увазi небесний хлiб?
Дiти знову перезирнулися. І, як змовилися, перевели шанобливi очi на Еколога.
Остап Якович кахикнув, щоб привернути до себе увагу. Натхненно розповiдав:
– Протягом 60 мiльйонiв рокiв ця земля не занурювалася у морськi глибини. Багато вона могла б повiдати нам… На Гранiтно-Степовому Побужжi, мов у колисцi, виховувалася украiнська нацiя…
– …i плекалася людська цивiлiзацiя, – докинув Тарас, що сховав записник у задню кишеню джинсiв.
Заувагу студента дiти не зрозумiли – надто була вченою. Петько крутився з розтуленим ротом.
– А звiдки з’явилися гранiтнi береги? Адже кругом рiвний степ, – голосно запитав.
Остап Якович пояснив:
– У цьому мiсцi залягае Украiнський кристалiчний щит. Рiчка пробила у щитi шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, рiчка невпинно трудилась i довбала гранiт мiльйони рокiв. Нинi отримуемо задоволення, коли споглядаемо ii працю, милуемося мальовничим гiрським краевидом.
– Остапе Яковичу, краевид мальовничий, але чому тут нiхто не живе. Так було завжди? – запитала Катя.
Мишко напружив слух. Йому вiд самого початку кортiло взнати, чи заселяли цю чудову мiсцину люди. Остап Якович почав здалеку.
– Шматочок землi, що ми споглядаемо, являе собою залишок Дикого Степу. Цiкаво, що його нiколи, чуете, нiколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено украiнським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будiвель i городiв.
– О! – пiдняв Еколог порепаного вказiвного пальця.
Остап Якович на тiй же пiднесенiй нотi продовжував:
– Але ранiше, у вiсiмнадцятому столiттi, цi мiсця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укрiплення, обнесене високим, мiцним частоколом. Археологи проводили тут своi дослiдження. Виявили слiди стоянок стародавньоi людини часiв палеолiту, трипiльськоi та черняхiвськоi культур, мiдного, залiзного вiкiв, поселень кiммерiйцiв, скiфiв та iнших кочiвникiв. Прекраснi мiсця Побужжя за всiх часiв вабили людину.
– Слiди стоянок скiфiв? – перепитав Мишка.
Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очi з глузливим блиском косували лiворуч, у бiк сестри. Вiн стиха реготнув i чекав, що Катруся його пiдтримае. Та дiвчинка вiдшуковувала зором слiди стоянок стародавньоi людини, стояки частоколу з козацького укрiплення.
Вiд образливого смiху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохiть наiжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.
– Слiди скiфських кочовищ археологи також знайшли, – пiдтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий iжачок на головi сина.
Мишко заспокоiвся. Непомiтно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.
Остап Якович на правах гiда пiдвiв усiх до краю плато. Дорослi та дiти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранiтнi виступи його загадково червонiли i тiльки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили корiння мiж розщелинами каменю. Неймовiрне видовище справляла також рiчка. Їi хвилi, мов конi, що розгойдували пiнистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранiтний бар’ер.
Раптом Мишка огорнув неспокiй. Чомусь непокоiла монета, яку вiн носив на грудях, як амулет. Вона нагрiлася й прилипла до тiла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитноi футболки. Можливо, через те, що рука тремтiла, монета вiбрувала й амплiтуда коливань збiльшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей i вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестiння. Вiн прислухався. Шелестiла бiля його нiг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погiдний, i вiтерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним вiдчуттям хлопчик не надав значення. Про них вiдразу забув.
Дiти, не вiдриваючи очей вiд живоi картини, слухали Тараса.
– Флора i фауна Побужжя надзвичайно рiзноманiтна. Багато видiв занесенi до Червоноi книги Украiни та Європи. Це смiлка бузька, ковила гранiтна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сiрий, лелека чорний.
Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далi розповiдь студента лилася невимушено i природно. Навiть подiлився власними спогадами:
– Найбiльше люблю степ у пору цвiтiння гвоздики ланцетноi. Яскраво-червонi плями вiд квiтiв гвоздики ланцетноi на тлi срiблястоi хиткоi ковили – явище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокi, уже не створюють пiд час цвiтiння яскравих плям.
Дiвчинку Тарасова розповiдь розчулила. Вона стиха зiтхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фiалковi очi…
Вiн прагнув зробити для Катрусi щось приемне. Примiром, знайти кущик гвоздики ланцетноi. Хай би вона зрадiла.
Мишко надибав жовточеревого полоза
Люди чiпко трималися за довгi лози. Далебi, спуск у долину стрiмкий.
Тiльки Мишко все ще на плоскогiр’i. Хлопчик уважно вдивляеться у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав срiблястими хвилями i нагадував спину гiгантського звiра. Довгу його шерсть, здавалося лагiдно, розчiсуе ледь чутний вiтерець. Увагу хлопчика заполонили камiннi валуни. Овальнi, гладкi, до половини заритi в землю, вони лежали поодинцi й купно. Уява малого вже малювала велетенських доiсторичних птахiв. Мiльйони рокiв тому птахи вiльно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спiхом бiгли, залишивши на рiвнинi своi яйця. Без батькiвського пiклування i тепла, яйця не розтрiскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мiльйони рокiв закам’янiла. Нинi цi яйця вважають мертвим камiнням.
Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:
– Тату, я тут! Не хвилюйся!
Остап призупинився, повернув до сина усмiхнене обличчя. Попри негаразди, пов’язанi зi забудовою водосховища, вiн переживав пiднесення, мав чудовий настрiй. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», – розважливо думав, сходячи крутизною.
Батько, вiн же учитель iсторii середньоi загальноосвiтньоi школи, правильно мислив. Але вiн не мiг передбачити наслiдкiв вiдсутностi сина. Адже прадавня, нiколи не перевернута плугом земля мiстить виходи в паралельнi свiти.
Тим часом наш герой обходив бiлi, виполосканi дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгi стебла яких тяглися з-пiд камiння. Але жодноi рослини з яскраво-червоним цвiтом вiн не побачив.
До його слуху з каньйону долинув ехидний голос Петька:
– Фантазере, не вiдставай.
– Наздожену, – гукнув у той бiк Мишко.
Його дратував товаришок. У майбутньому вiн бачив себе мiлiцiонером. Атож у всьому наслiдував свого батька. Петько не вiрив, що Мишкова родина побувала в Скiфii.[3 - Див. першу книгу серii «Царський пояс».] Не вiрив у подарунки, отриманi вiд скiфiв. Цi подарунки, а саме: золоту чашу i меч у золотих пiхвах, татко здав державi. Натомiсть татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрi району ошатний будинок. Нарештi, вони покинули хатину, пiд яку пiдбиралася круча, i оселилися в сучасному житлi. Проте слiдчий, батько Петька, вважав справу зi скiфськими скарбами пiдозрiлою…
Несподiвано увагу Мишка привернув камiнь химерноi форми. Хлопчик пiдбiг i вiд несподiванки закляк. На каменi грiвся грубезний змiй. Хвостище губилося у густiй ковилi.
Раптом голова змiя вiдiйшла вiд бiлоi поверхнi й мовби у сповiльненому ритмi танцю проплила в повiтрi. Хлопчик вiд страху гикнув. «Тiкай, Мишо! Тiкай! Зволiкання – смерть для тебе!» – подумки пiдганяв себе. Але ворухнутися не мiг, бо увесь, вiд голови до п’ят, задерев’янiв. Хоча мозок працював чiтко. Так, вiн помiтив жовте черево гада. Чомусь зрадiв своему вiдкриттю. «Це жовточеревий полоз. Вiн у Червонiй книзi. Таких полозiв на землi дуже мало. Вони пiд охороною держави», – замилувано думав.
Блискучi чорнi очi змiя, схожi на вiдполiрованi обсидiани,[4 - Обсидiан – вулканiчна гiрська порода, що мае вигляд темного скла.] чiпко тримали дитину в полонi. Ось блимнули – iх навпiл перетнули червонi блискавки. По тому очi стали рости. Росли, росли i виросли до розмiрiв чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарного – з розтуленим ротом.
Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала i прибувала. Залила увесь ковиловий прадавнiй степ.
Мишко бив ногами й руками по водi, щоб не утонути. Вiн розумiв, що слiд гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божоi рiки.
Глава друга
Морський краевид iз жовтим муром. Загадкове мiсто
«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Їi забагато навiть для такоi рiчки, як Пiвденний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Нi дiтей, нi дорослих?»
Запитання роем кружляли в головi хлопчика. Кожна секунда народжувала все новi й новi запитання.
На мармуровому небi борсалося блiде кружало в ореолi бiлих променiв. Прямi й пружнi, вони впиралися в землю.
«Подивлюся, що тут цiкавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зi Скiфii», – вирiшив хлопчик.
Вiн iз цiкавiстю розглядав новий для себе краевид. Його увагу заполонив жовтий мур. Вiн мав вигляд стiни. Жовтоi, зi зубчастим краем, високоi та гладенькоi. Їi не те, що перестрибнути – перелiзти не можна. Придивившись, Мишко помiтив у стiнi отвiр.
Чомусь iз вiдстанi все видаеться iнакшим, нiж е насправдi. Прямуючи до отвору в мурi, вiн перейшов мiст, пiд яким чорнiла глибока яма. А отвiр виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вiльно проiхав би вантажний автомобiль. Половинки ворiт були вiдчиненi. Вони не хитались i не скрипiли. «Це тому, що важкi й оббитi широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорнi зуби. Я попiд ними не пролiзу», – пiсля уважного обстеження дiйшов висновку Мишко. Над ворiтьми височiла прямокутна башта з продовгуватими стрiльницями.
Несподiвано Мишко побачив вартового, що зiперся об стiну. Озброеного довгим мечем i круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, вiдпочивав. Мишко скористався цiею нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом iз його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських нiг – товстих i довгих. Ілюстрацiю такого щита вiн бачив у книжцi про стародавню Грецiю. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, вiйськову форму. На ногах вояка, чорних вiд засмаги, були шкiрянi сандалi. Тiльки обличчя вартового Мишко не бачив – його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.
На очах оторопiлого хлопчика почали вiдбуватися незрозумiлi речi. Ноги вартового чомусь зблiдли, зробилися прозорими. Крiзь тiло прозирали трубчастi кiстки. Вiдтак ноги зникли, немовби розчинилися в повiтрi.
Із стану зацiпенiння Мишка вивiв оглушливий звук. Це упав бронзовий щит i бамкнув. Порожнi, без нiг, сандалi поiхали вперед i стали. Одяг з воiна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився i лiг на пiсок увiгнутим боком догори. Наче розтулений вiд нiмого крику рот.
Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звiреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркiт хвиль звучав погрозливо. Нiби попереджав про сумне й страшне, що чекае на смiливця у оточеному високим муром мiстi.
Лише тепер вiн помiтив розкиданi речi домашнього вжитку. Здебiльшого валялися довгi шматки полотна, якими греки обгортали свое тiло, також дитячi сорочечки. Хатнiй мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слiдопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».
Страху наганяли також бiлi пасма, схожi на пару, що витiкали через розчинену браму. «Напевне, за ворiтьми варять воду. Або пиво чи горiлку. Казани, однозначно, величезнi. Он стiльки пари», – роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в мiсто, чи не йти?
Усе ж нерiшучим кроком рушив через ворота.
Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже мiсто? Адже ти злякався. Також розумiв, що тебе можуть образити, поранити чи вiдлупцювати. Якщо не люди, то звiрi чи невидимi злi сили. Ти, однак, туди пiшов. Чому?»
Вiн скаже: «Мене надзвичайно зацiкавило: що там за ворiтьми? От я i пiшов…»
Слава допитливим! Наiвним, щирим, простим. Допитливiсть – вiчний двигун, що веде хлопчика шляхом зрiлостi до вiдповiдальних вчинкiв.
Подорож безлюдною дорогою
Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною брукiвкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрiв. Величезних казанiв, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожi на туман, у мiстi хиталися на рiвнi дерев. Помiж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.
Мишка лякала мертва тиша, дратували залишенi предмети й ганчiр’я, що плуталися пiд ногами. Щоб себе пiдбадьорити, вiн придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнiв собi пiд нiс: «Цей чоловiк середнього достатку. Вiн носив хламиду iз грубого льону. А цей – пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кiстяна шпилька, червона стрiчка i блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модницi. У неi висока зачiска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купi) часiв Скiфii жiнки протягували свое волосся. Пiднiмали його i так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг iхнiй короткий, бавовняний i кольору морського пiску. Вояки ходили у сандалях iз високими ремiнцями. На плечах носили полотнянi накидки. У кожного меч зi списом».
Мишко обережно обходив дишла, що тяглися вiд гарб i возiв. Бiля двохколiсних вiзкiв лежала дорога упряж, яку прикрашали золотi та срiбнi бляшки. Хоча здебiльшого на очi потрапляла проста упряж – мотузяна.
Мiсто пережило якусь трагедiю. Щось таемниче, сильне i жорстоке забрало його жителiв. Через це мiсто безлюдне i мертве.
Хлопчик уповiльнив ходьбу. Потiм зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», – вголос сказав. Вiн з надiею закинув голову. Блiде кружало завмерло у чiпких обiймах мармурового неба. «Нi, не забере мене сонце звiдси. Воно таке ж мертве, як i мiсто. Треба знайти полоза. Це вiн мене сюди перекинув. Цiкаво, для чого? Де вiн? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»
Чим далi вiн простував, тим дорога була бiльш захаращеною. Чалапав над ii краечком. Час вiд часу пробирався помiж кущами та густо насадженими кипарисами. Щiльнi конусоподiбнi крони дерев нагадували монахiв. Їхнi чiткi силуети додавали смутку в безрадiсний краевид.
Кiнець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Пiдiйшов до складеного з камiння, iдентичний кубу, столу. На ньому бiлiла купка попелу. Внизу стояла корзина зi сосновими гiлками. «Жертовник», – сказав уголос хлопчик.
Потiм довго озирався, уважно розглядав довколишнi краевиди.
Майдан оточували пишнi акацii. Крiзь iхнi кучерявi крони прозирали бiлi будинки з пологими брудними дахами. Помiж усiма хлопчикiв зiр вихопив найвищу будiвлю. Вона видiлялася i пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв i почимчикував до нього.
Пурпуровий палац iз мармуровими колонами
О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжнiй палац. Хоча б така обставина. Майдан i вулиця, що тягнеться через мiсто, брукованi вичовганим камiнням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, египетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червонi з синiми. Одяг прикрашали бiлi, чорнi й блакитнi перли, рiзнокольоровi коштовнi камiнцi. А ще узори, розшитi шовковими i золотими нитками.
Дерев’яний дах тераси пiдпирали свiтло-сiрi колони, що нагадували обтесанi бочки. На них вiдпочивали тварини з пiдiбраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли iз чистого золота, Мишко навiть не сумнiвався – рукотворнi тварини так блистiли, що боляче на них дивитися.
Вхiднi дверi – важкi, бронзовi – були вiдхиленi. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всерединi на тебе чекае багато несподiванок». Без вагання навшпиньках, вiн рушив до дверей. Раптом почув за собою пiдозрiле шарудiння. Крутнувся – i скрикнув:
– Ой, це ти?!
Пiд колоною стояв на хвостi полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирiшив полоза провчити. Вдавав iз себе сердитого дядька. З безпечноi вiдстанi вичитував змiя:
– Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз вiдповiдаеш за мене. Так, так, вiдповiдаеш. Бо я не просився сюди, у мертве мiсто.
Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У вiдповiдь вiн зашипiв.
Мишко мовчки лопотiв пухнастими вiями. Охота лаяти тварину його вiдпустила. І не тому, що змiй дуже великий. Просто, коли iшов мертвим мiстом, то зрозумiв: немае нiчого гiршого на свiтi, нiж самотнiсть. Самотнiй чоловiк такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (вiн дав полозовi таке iм’я) не людина, але вiн жива iстота. До того ж тiльки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, лiпше зi змiем приятелювати.
Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:
– Ти щось сказав? Прикро, що я твоеi мови не знаю. Нам важко спiлкуватися. О, я придумав тобi iм’я. Жовтопузик. Подобаеться? Правда, ти дуже великий для такоi назви. У цьому мiстi в мене крiм тебе нiкого нема. Для мене ти i брат, i товариш.
Напруженим тiлом змiя пройшли схвальнi хвилi. Вiн опустився на мармурову плиту i пiшов. Так, так, пiшов. Викидаючи вперед хвiст i пiдтягуючи передню половину тiла, змiй рухався з пiдскоками. Мишко побiг за Жовтопузиком слiдом.
Вони зiйшли з мармурових плит тераси i попрямували навпростець до саду. Швидко минали дерева горiхiв, яблунь, абрикосiв, слив. У кучерявiй зеленi вишень i черешень рожевiли ягоди.[5 - Клiмат у тi часи був прохолоднiший.]
Мишко помiтив у кiнцi саду господарськi будiвлi.
Жовтi близнята
Хлопчик чимчикував за Жовтопузиком i дивився на свiт значно веселiше. Ось змiй зiйшов iз прямоi лiнii шляху i подався до староi грушки. Мишко з вiдстанi примiтив тапчан, застелений картатою тканиною. Далi примiтив двiйко дiтей, що лежали горiлиць. Коли пiдiйшов ближче, то зрозумiв, що дiти мiцно спали.
Мишко тихенько пiдкрався до сонькiв. Хотiв злякати iх. Гавкнути, свиснути чи голосно заулюлюкати. Щось у позах i виглядi дiтей його насторожило. Тому не гавкнув, не свиснув i не заулюлюкав.
Уважно i довго розглядав тих, що мiцно спали. На те, що худi та з брудними ногами, не звертав уваги. Але вiдмiтив, що iхня шкiра жовта i що вони близнята. Одне вбране в сукенку червоного кольору, друге – зеленого. «Ай, дiвчата, плакси,» – незадоволено скривився. (Мишко у iграх надавав перевагу хлопцям.) Окрiм кольору сукенок, рiзнилися дiвчата зачiсками i прикрасами. Першу прикрашало намисто, в якому склянi кульки чергувалися з черепашками каурi, та сотня заплетених дрiбушок, що кумедно стирчали у всi боки. Лiва щiчка першоi була розцяцькована синiми рисочками. «Для чого дiвчинка розмалювала себе?» – гадав Мишко. Вiдповiдi вiн не знайшов. Перевiв погляд на другу дiвчинку. Кучеряве, кольору смоли, волосся кружкома обрiзане. У одному вусi стирчала сережка у виглядi жирноi рiчковоi п’явки.
З усiх прикрас Мишковi найбiльше сподобалася сережка. Мимохiть торкнувся ii. Дiвчинка зразу же ворухнулась i застогнала. Мишко вiдскочив назад – i наступив на Жовтопузика. Дивно, що змiй на нього не зашипiв, а зiбрав довге тiло у пружину i стрибнув на тапчан. Потiм розтулив величезного рота, з якого вистрелив роздвоений чорний язик. Торкнувся ним сухих вуст вертлявоi дiвчинки.
– Геть, полозе! Злазь! Кому кажу? Не чуеш? Огрiю, знатимеш, – погрожував Мишко тваринi.
Жовтопузик не злякався хлопчикових погроз, а вперто робив свое. Вуста вертлявоi дiвчинки вiд слини блистiли. Так само Жовтопузик вчинив iз другою дiвчинкою.
– Зараз я тобi покажу, де раки зимують. Ой, покажу, – обiцяв хлопчик.
Змiй на погрози нiяк не реагував. Мишко вирiшив дiяти рiшуче.
Неподалiк рiс старезний дуб. Блискавка розчахнула його гiлки, деякi з них торкалися землi. Хлопчик прожогом кинувся до дуба. Хотiв виламати дебелу палицю i прогнати нахабного змiя. Але дорогою сталася непередбачувана пригода. Мишко зачепився за глиняний черепок – i полетiв уперед. Коли приземлився, то права нога вгрузла в яму, а лобом зачепив шорсткий стовбур.
Накульгуючи, з гулею на лобi, Мишко пiдповз до тапчана. Полоз i хвостом не крутнув. Дровинякою лежав мiж сестрами i вдавав, що спить. У Мишка не було сил його лаяти. Вiн перевернув горщика, що неподалiк валявся. Сiв на нього. Поперемiнно тер гулi, що вискочили на колiнi та лобi. Кривився вiд болю. Мимохiть помiтив, що сукенки на грудях дiтей ворушаться. Вiн забув про свiй бiль, нахилився до дiтей.
Груди дiтей часто пiднiмалися. Самi вони тихо стогнали. Хлопчик сполошився: «Близнята хворi. Їх треба рятувати». І тут вiн згадав про пiгулки. Двi пiгулки аспiрину, якi мама завбачливо йому передала.
Лiки, обгорнутi фольгою, навiть пiсля купелю в морi, були сухi, не пошкодженi. Воду для пиття Мишко вiдразу побачив. Нею були наповненi дерев’янi цеберки та високi амфори, вмонтованi в триноги. Ще потрiбно знайти посуд, у якому розтовкти пiгулки.
На столах, розмiщених пiд коморою, та складеноi зi саману пiчки валялися рiзних форм i емкостей глинянi миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкуренi казани. Але жодного кiвшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який вiн замало не врiзав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.
Полоз, що вдавав сплячого i лагiдного, зметнув тупо рилу голову i шипiв услiд хлопчаковi. Вiн озирнувся, миролюбно мовив:
– Виходить, ти тут харчуешся. Що ж, подiлишся своiм черепком. Зараз вiн потрiбнiший хворим.
Змiй холодно мигнув чорними обсидiанами. Затим згорнувся в кiльце i стулив повiки.
Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пiгулки i почав iх товкти.
Пiгулки були мiцнi, як зуби дракона. Але хлопчак не вiдступав вiд свого. Вiн i ламав пiгулки, i бив iх кулаком, i стукав камiнцем. Урештi-решт на днi черепка забiлiла пушка цiлющого порошку.
Далi хлопчик набрав у пригорщу води i плюснув на свое добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала лiками його, хворого, мама. Коли вiн спав, то мама лагiдно будила його, а потiм обережно напувала. Так само i вiн повинен дiяти.
Вiн насупив бiлястi брови. Суворий i урочистий, обiйшов тапчан i схилився над дiвчинкою, вухо якоi прикрашала сережка. Лагiдно поплескав дiвчинку в щiчки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лiкар вирiшив дiяти рiшуче. Вiн замахнувся i ляснув дiвчинку в жовту щiчку. Силова терапiя допомогла – хвора розлiпила червонi повiки. Мишко упадав бiля неi. Однiею рукою пiдняв хворiй голову, а другою пiднiс до ii рота глиняний черепок.
– Пий же, пий, – вимогливо кричав.
Дiвчинка покiрно вiдпила. З ii сестричкою Мишко теж не церемонився.
Напоенi лiками, близнята тихо лежали. Тiльки суворий ескулап[6 - Так жартiвливо називають лiкаря.] не знав спокою. Вiн простував вiд грушки до дуба i назад. Наверстав уже кiлька десяткiв кiл. Усе чекав, коли аспiрин почне дiвчат «брати» i вони, здоровi, сядуть на тапчан. Але дiвчата спокiйнiсiнько спали горiлиць.
Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Вiн сповз iз тапчана i в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своiм не повiрив – грубезне тiло змiя зникло в ямi, куди вiн мав необережнiсть вцiлити ногою (уже перестала болiти). Бiльше того, Жовтопузик вивернувся у тiй вузькiй ямi й вистромив iз нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко свiтила блискучими зiницями, стежила за близнятами i за ним. Вiн вкотре пожалкував, що не розумiе змiiноi мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Вiд нього вiн би узнав багато цiкавих iсторiй. Хоча б про зникнення мiстян.
Дiвчинка в зеленiй сукенцi ворухнулася i пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявоi, допомiг iй сiсти. Дiвчинка, що в червонiй сукенцi, позiхнула. Повiк вона не розлiплювала. Посопiла i знову заснула.
Поки дiвчинка в зеленiй сукенцi продирала кулачками очi, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:
– Досить спати. Вставай!
Дiвчинка враз пiдскочила. Сама, без Мишковоi допомоги, сiла поруч iз сестричкою. Побачила Мишка i зойкнула.
Жовтi, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На iхнiх денцях тремтiв подив.
Знайомство Мишка з малими фiнiкiйцями
Мишко перший порушив мовчанку. Приемно усмiхнувся до дiвчаток i сказав:
– Привiт. Ви спали, коли я пiдiйшов.
Дiвчинка, що в зеленiй сукенцi та зi сережкою, пiдшморгнула i розкрила ротика. З нього виплили нерозбiрливi звуки. А ще вона творила пальцями дивнi жести. Мишко стенув плечима. Вiн не розумiв жестiв нiмих. Дiвчинка, що в червонiй сукенцi та з розцяцькованою щiчкою, пискнула:
– Лулi запитав: хто ти? Ми тебе нiколи не бачили.
Вона говорила не по-скiфськи i не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре ii розумiе. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Пiдсвiдомо в корi мозку людини таiться код усiх ii минулих поколiнь. Цю гiпотезу легко довести. Коли людина перебувае пiд гiпнозом, то вiдповiдае тiею мовою, на якiй до неi звертаються. Хоча при повнiй свiдомостi вона не знае цих мов».
Мишко упевнено вiдповiв:
– Мене звати Михайлом.
Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотiли узнати про нього бiльше. Мишко звернувся до розцяцькованоi щiчки:
– Лулi – хлопець?
– Лулi мiй братик, – сердито пискнула щiчка.
Дiвчинка зiскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттево вiдмiтив, що вона нижча за нього. Це додало йому смiливостi.
– Ви дуже схожi. Я гадав, що ви сестри.
Лулi незадоволено пiдшморгнув. Мишко кивнув головою у його бiк.
– Твiй брат без’язикий?
– Нiколи не називай Лулi без’язиким. Чуеш, чужинцю? – пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовтi пальчики побiлiли. – Коли б на тебе напали в морi пiрати, то ти не то, що занiмiв. Вiд страху напудив би у штани.
За такi образливi слова задавака получила би штурхана в плечi. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута iнформацiя його вельми зацiкавила. Перепитав:
– На вас у морi напали пiрати?
– Напали, – пом’якшала дiвчинка.
Вона гладила намисто i казала: – Потiм нас привезли сюди, в Каркiду. Ми з братом раби. Братика звати Лулi, а мене Елiсса.
– Ви раби? – запитав глузливим тоном Мишко. – Не вiрю.
– Чому?
– Прикид, що на вас, гарний. Із тонкоi дорогоi тканини. Раби дорогi сукнi не носять.
Елiсса задерла вгору гострого носика:
– Ми сидонцi. Греки нас ще називають фiнiкiйцями.
– Тiльки не ображайся, Елiссо. Мене цiкавить: фiнiкiйцi всi жовтi?
– Наша шкiра красивого кольору. Фiнiкiйськi дiти свiтло-жовтi, а не блiдi, як оце ти. Коли фiнiкiець дорослiшае, то шкiра його темнiе. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.
Мишко, ховаючи очi, кивав головою на знак згоди. Елiсса хвалилася:
– Окрiм своеi мови ми знаемо перську i грецьку. У Каркiдi вивчили скiфську i таврську.
– Але ж твiй брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулi не розмовляе.
– Ну i що? Люлi не розмовляе, зате все розумiе. А ще братик грае на флейтi. Тому хазяiн велiв нам давати смачну iжу i красиве вбрання.
Мишко лопотiв вiями, пригадуючи карту стародавнього свiту та розповiдi батька. Роздумував уголос:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-d-ya-gulko/zal-zna-shapka-arpoksaya/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Скiфський бог свiтла i покровитель вiйська, спадкоемець за суттю iндоiранського бога Мiтри, народженого зi скелi.
2
Дiя вiдбуваеться в селищi Криве Озеро Миколаiвськоi областi.
3
Див. першу книгу серii «Царський пояс».
4
Обсидiан – вулканiчна гiрська порода, що мае вигляд темного скла.
5
Клiмат у тi часи був прохолоднiший.
6
Так жартiвливо називають лiкаря.