Дарина – королева Францii, або Шляхами пiрамiд
Наталiя Лавленцева
Истории попаданцев #1
Студентка з сучасного мiста на Днiпрi раптово опиняеться на Русi часiв князя Ярослава Мудрого. В своему прагненнi потрапити додому iй доводиться пережити справжнiй калейдоскоп карколомних пригод. Роковий збiг обставин та зовнiшня схожiсть з дочкою князя, Анною Ярославною, затягуе просту украiнську дiвчину у вир iсторичних подiй, визначних для ii Батькiвщини, – навiть якщо цi подii вже вiдбулися тисячу рокiв тому. В цих подiях iй доведеться стати ключовою ланкою. Допомагаючи своiй новiй подрузi, героiня вiдправляеться у далеку Францiю, аби виконати ту iсторичну мiсiю, яка судилася руськiй князiвнi Аннi Ярославнi. У подорожi ii супроводжуе Стас, такий самий мандрiвник у часi, який за час перебування на Русi уже встиг долучитися до таемних знань древнiх волхвiв. Разом вони розгадують таемницю перемiщень – так званi шляхи пiрамiд, якi дозволяють мандрувати у часi та просторi. Допомагае iм у цьому Велесова книга – раритет, який, як вiдомо, князiвна Анна Ярославна повезла до Францii у приданому.
Наталiя Лавленцева
Дарина – королева Францii, або Шляхами пiрамiд
Фантастична пригодницька повiсть
Моiй подрузi Анжелi, яка живе в далекому краi, але тепло ii дружби завжди зi мною, – присвячую цю книгу.
Частина І
Там, де сходить Орiон
Дарина скинула з плечей, засмаглих за лiто на Днiпрi, тонкi бретельки пiстрявого шовкового сарафану. Вiн легко зiсковзнув з точеноi дiвочоi фiгурки, впавши до нiг, на прохолодний вологий пiсок. Сандалii вона встигла скинути ранiше, коли переходила по кiсточки водою на цю дальню частину пляжу, оминаючи прибережний генделик, давно зачинений такоi пiзньоi пори.
Тодi зняла рожеву плетену резинку, яка з’еднувала двi прядки на потилицi, утримуючи непокiрне свiтло-русяве волосся з мiдним вiдблиском у довгому широкому пасмi до талii. Акуратно закрутила тугий хвiст на макiвцi та закрiпила його цiею ж резинкою.
Мочити мереживнi стрiнги теж не хотiлося.
Пiсок виявився прохолоднiшим, нiж вода. Теплий лагiдний Днiпро наче кликав у своi обiйми цiеi дивноi ночi. Його гладеньке плесо, таке ж чорне i зоряне, як небо над ним, зачаровувало блискучою мовчазною красою. Крок за кроком вона занурювалася в теплi рiчковi води. Невагомий дотик пiднiмався вiд нiг усе вище, до самих грудей, приемно лоскочучи гаряче дiвоче тiло.
Там, де небеса торкалися чорного обрiю води, сходило над Землею величне сузiр’я Орiону. Дарина повiльно йшла просто на лiнiю зiрок його поясу, що витягся майже перпендикулярно горизонту. Щойно остання зiрочка виринула з води, як безкрае дзеркало Днiпра слухняно вiдобразило цю струнку зоряну стрiчку, нiби возз’еднуючись iз небесними сферами невiдомих свiтiв.
Вона вiдчула непереборне бажання поринути з головою у цю невимовну красу, у цю еднiсть земного i небесного, в цю прекрасну нiч, що нависла над сплячим свiтом. Вдихнула повнi груди повiтря, що пахло рiкою, водоростями й прибережними вербами. Прекраснi дiвочi перси здiйнялися на мить, аби одразу зануритися у чорнi води Днiпра. Легкою хвилькою рiка зiмкнулася над головою, мов перебираючи волосся тонкими мокрими пальцями.
Тiеi самоi хвилини увесь свiт наче завмер, а тодi раптом усе навколо закрутилося у водяному вирi.
Що це? Що вiдбуваеться?!
У вухах задзвенiло. Очей не розплющити, повiки налилися свинцем. Нi, дихати не можна! Дзвiн усе голоснiшав, наче хотiв розiрвати череп зсередини. Вона зненацька усвiдомила, що не здатна поворухнути анi рукою, анi ногою – та й взагалi втратила розумiння, де вверх, а де низ. Де мае бути дно, а де – повiтря…
Але ж у цих мiсцях завжди було пологе пiщане дно!
«Тут немае виру. Тут немае виру! Тут немае…» – майнуло в головi, а далi – тиша i пустота.
Не треба було купатися цiеi лiтньоi ночi голяка.
Розумнi та розважливi дiвчата не вчиняють таких дурниць. І не втрапляють в такi iсторii.
* * *
Це була одна з останнiх ночей лiта, саме останньоi серпневоi недiлi. Той час, коли наприкiнцi насиченого лiтнього життя якось по-дитячому чекаеш дива. Великого чи хоч бiльш-менш помiтного дива – на достойне завершення тих довгих прогулянок зеленими черкаськими парками, вiдпочинку на узбережжi Днiпра, посиденьок iз друзями до ранку. І наче зовсiм не вiриться, що невдовзi всьому цьому прийде край: просто так, без якихось значних завершальних подiй. І тому чекаеш десь у глибинi душi цього переливчастого фiнального акорду, дзвiнкi ноти якого ще довго бринiтимуть довгоi осiнньоi пори – одноманiтноi та недружньоi, вже бiдноi на пригоди й визначнi подii.
Тiльки хто ж мiг знати, що цей акорд буде таким несподiваним, довгим i гучним, що змiнить усе навкруги, змусить в буквальному сенсi виживати й шукати вихiд звiдти, звiдки виходу немае? Як, власне, i входу…
Але поки що саме така чарiвна нiч прийшла на змiну гучному веселому вечору тiеi останньоi недiлi серпня. Дарина з Оленою гарно проводжали цю прекрасну пору в невеличкiй милiй ресторацii просто на березi Днiпра. Нi, гарно – це не означало упитися й горлопанити щось непотрiбне на весь голос, час вiд часу сповзаючи пiд стiл. Треба сказати, що обидвi юнi панянки були добре вихованi, навчалися в унiверситетi, вiдвiдували художнi виставки, любили музику та спiви. Ось i тепер iх запросив послухати виступ «живих» музикантiв давнiй друг Микола, гарний скрипаль i просто хороша людина. Потiм ще довго сидiли за столом, смiючись та згадуючи це прекрасне тепле лiто, коли можна гуляти до ранку з друзями, спiваючи пiд пару мелодiйних гiтар в парку, та розглядаючи яснi сузiр’я у синьо-чорному небi.
Як не вистачатиме цього, коли прийдуть холоди, й пальцi замерзатимуть, не вiдчуваючи захололих струн, а прохолодний подих осiнньоi ночi забиратиметься пiд курточку. І вже нiхто не гулятиме до ранку, зустрiчаючи рожевий свiтанок дорогою додому…
– А давайте пiдемо до Днiпра, – несподiвано запропонував Микола, коли остання пiсня з динамiкiв стихла, й стомленi офiцiанти заходилися ретельно прибирати покинутi столи.
– Вночi?
– Ну а що? Наостанок. Тобi що, далеко додому йти?
– Нi.
– І менi недалеко. І iй недалеко. Все, вирiшено.
Авантюра видавалася цiкавою i романтичною. Справдi, чому б i нi? Всi трое жили в районi портiв, вiдповiдно добре знали цi мiсця. Нiчого поганого не мало трапитися.
Неширока асфальтована дорога то пiднiмалася на пагорб, то спускалася донизу, то знов пiдiймалася. Лiворуч височiли крани вантажного порту. Час вiд часу в промiжках мiж пагорбами виблискувало чорне плесо Днiпра. Праворуч ховалися у темрявi сплячi дев’ятиповерхiвки. За квартал iх змiнили затишнi будиночки приватного сектору, що потопали в зеленi, ховаючись за нескiнченними парканами.
Здавалося, що i небо кольору синього авантюрина теж вигнулося вздовж пагорба – аби схилитися аж на обрii, десь за чорними верхiвками далеких дерев. Величезнi яскравi зорi, зовсiм не такi мiлкi, як у вечiрньому середмiстi, з цiкавiстю дивилися на нiчних перехожих, яким оце якраз кортiло знайти пригод цiеi ще теплоi привiтноi ночi. Чумацький шлях, густо й вкритий незлiченними блискiтками неймовiрно далеких свiтiв, розкинувся через авантюринову сферу – вiд Днiпрового небокраю до самого краю галактики, i зникав десь за дахами.
Не дивно, що розмовляти хотiлося про щось таемниче, незбагненне, в унiсон цьому загадковому настрою i цiй чарiвнiй ночi.
– А ви знаете, що саме за зiрками поясу Орiона зорiентовано египетськi пiрамiди в Гiзi? Так само як i пiрамiди Теотiуакану в Мексицi…
– Нiчого собi. Я не чув.
– Овва! Ви не в курсi? Це справдi круто! – Дарина, зрадiвши можливостi розповiсти про такi цiкавi речi, оживилася. – Фокус у тому, що древнi прив’язували своi споруди до зоряного неба i магнiтних полюсiв. Якщо лiнiю пiрамiд в Гiзi зобразити на мапi поряд з Нiлом, то в такому ж положеннi буде розташований пояс Орiону i Чумацький шлях! Тобто, вони пов’язанi!
– Нiчого собi…
– Та це ще не все. Коли додати до цiеi схеми Сфiнкса, то його погляд вказуватиме на сузiр’я Лева. Найдивнiше, що таке положення зiрок i пiрамiд було п’ятнадцять столiть тому! Може, саме тодi вони i були збудованi?
– Дивно, – озвалася Олена. – Навiщо так точно орiентувати за зiрками гробницi?
– Напевно, древнi вiрили, що пiсля смертi душа вiдлiтае до зiрок, – висловив свое припущення Микола.
– А ви впевненi, що пiрамiди – це гробницi?
– Це давно вiдомо. Вченi довели, – голос Олени був зовсiм байдужим.
– Та невже? Чому ж тодi в пiрамiдах Гiзи не знайдено жодного мерця? – не вгамовувалась Дарина.
– Просто вони були розграбованi задовго до появи европейцiв… – на обличчi Олени вiдобразилося щире здивування вiд такого невiгластва подруги. Хiба вона не знае елементарних речей?
– Чекайте. Хiба у пiрамiдi Хеопса не було Хеопса?
Розмову перервав гучний собачий гавкiт в якомусь iз дворiв.
– Та щоб тебе… – обiрвався на словi Микола, озираючись на гавкiт черговоi собаки Баскервiлей.
– Не було! Знайшли лише довгi переходи, вузькi шахти i пару примiщень незрозумiлого призначення. Жодних решток людей! Бiльш того, iснуе напис на кам’янiй плитi про те, що пiрамiда Хеопса iснувала задовго до його народження. У документальних джерелах е лише згадка, що вiн проводив якiсь будiвельнi роботи бiля вже iснуючих пiрамiд. Тобто, вони були збудованi невiдомою цивiлiзацiею. Можливо, пiрамiди взагалi слугували для подорожей у часi чи просторi!
Микола посмiхнувся, повiвши бровами, i замрiяно глянув угору:
– Дарино! Ти зламала мiй мозок! Я жив собi спокiйно усi своi тридцять з гаком рокiв, упевнений у сталостi iсторичних концепцiй, а тут – на тобi! Як я тепер буду спати?
Уся компанiя розсмiялася. Справдi, хiба такi фантастичнi теорii мають хвилювати звичайну людину?
Проте зорi зараз були такими близькими. А звичайне життя обивательське – таким далеким…
– А чому в нас немае пiрамiд? Чому ми не можемо подорожувати в часi шляхами пiрамiд? Що за несправедливiсть! – не вгамовувався Микола.
– Цiлком можливо, що е. Тобто були. Але збудованi так давно, що решток вiд них не залишилося…
Друзi змовкли. Сказати бiльше було нiчого, а обговорювати якiсь буденнi речi у цьому настроi не хотiлося. А хотiлося поволi йти пiд загадковим небом, дивуючись його незбагненiй величi й нерозгаданим таемницям.
Якщо ти не боiшся
Компанiя пройшла метрiв сто уздовж бетонного портового паркану, до невисокого довгого парапету. Тут, за вантажним портом, в районi старого цукрового заводу, Кременчуцьке водосховище простиралося куди докине око, а тоненьку смужку протилежного берега можна було розгледiти лише в ясну сонячну погоду.
Далi починався пiщаний пляж.
Деннi хвилi винесли на пiсок тонку смужку рiчковоi зеленi, що тяглась до темного павiльйону прибережного бару, який фактично дiлив узбережжя на двi частини. За ним простягався «дикий» пляж на довгому пагорбi, вiддiлений вiд цивiлiзацii парканом нагорi, за яким тихо спочивали маленькi ангарчики, будиночки та човни п’ятого причалу.
Край водяного плеса тихенько напливав на гладенький пiщаний берег, i тут же вiдходив: нiбито соромлячись пiдняти справжнi хвилi, але даючи вiдчуття ледь чутного нiчного дихання Днiпра.
– Дивiться, кiт! – Микола обожнював котiв, i несподiвана поява цього персонажа у тихому безлюдному мiсцi його не так здивувала, як потiшила. – Це знак! Отут i сядемо!
Друзi зi сiшками та жартами розстелили старе покривало, що його за вмовляння подруг хлопець захопив iз дому якихось п’ятнадцять хвилин тому. Тодi вже розчехвостили пакет iз чiпсами, пивом, соком i печивом – усе, що встигли придбати дорогою у цiлодобовому магазинчику, який виручав усiх «жаждущiх-страждущiх» i голодних будь-якого часу доби.
Сiрий короткошерстий кiт проiгнорував намагання нагодувати себе чiпсами, та з перiодичнiстю у 10 хвилин проходив повз: то в один, то в iнший бiк, самою кромкою води, а часом i по лапи в самiй водi.
– Гляньте, вiн же рибалка! Рибку ловить, патрулюе. Вмерти вiд смiху!
Тваринка дiйсно ретельно обходила своi володiння, i iй було байдуже до маленькоi негаласливоi компанii у кiлькох метрах вiд патрульованоi смуги.
– А давайте за фараона! – й Микола налив дiвчатам по половинi стаканчика пива. Решту зайняла пiна.
– А давайте!
Десь на фарватерi неголосно пророкотiв мотор – певно, рибальського човна, який попрямував далi уверх течiею.
Спокiйне Днiпрове плесо, таке ж чорно-сине, як i небо, сягало горизонту, де непомiтно зливалося з небесами. В ньому дивним чином вiддзеркалювалися бiлi, блакитнi, жовтi зiрки, – й вiд того здавалося, що сидиш на самому краю землi.
Тиша нависла над свiтом.
– Я перепрошую, що знову про гробницi…
Дiвчата засмiялися.
– Але ж для чого вони тодi потрiбнi були, як не для поховань?
– Це загадка. Нiхто не може дати точноi вiдповiдi. Є версiя, що пiрамiдальнi споруди охоплювала всю Землю та являли собою якусь енергетичну систему. Чи то для акумулювання електромагнiтноi енергii Землi, чи то для перемiщень у просторi й навiть часi. Жодна версiя не доказана, поки хтось не скористаеться цiею системою i не потрапить кудись…
– Ну так. Зайшов у пiрамiду в Єгиптi, а вийшов у Китаi. І що потiм робить без вiзи?
Компанiя знову залилася смiхом.
– В Китаi теж е пiрамiди. Але iх не дослiджують. Це заборонено.
Дарина вiдпила трохи пива з пластикового стаканчика, i захрумтiла чiпсами.
Праворуч, тобто на сходi, з гладкоi чорноi води виринали одна за одною зiрки сузiр’я Орiона. Спочатку показалися «руки» й «голова», потiм по однiй зiрочцi став витягуватись пояс. Орiон наче вiдкинувся трохи на спину, спрямувавши свiй уявний погляд просто догори, у безкрай невiдомих свiтiв. Не точно вертикально, але близько до цього, поволi виринав з Днiпра його пояс.
– Гляньте! Що це?
– Де?
– Просто на обрii, лiворуч вiд Орiона!
Дарина вже хвилин п’ять вдивлялася у маленький жовтогарячий вогник на лiнii горизонту. Певно, занадто яскравий лiхтар якоiсь яхти чи земснаряду далеко на фарватерi. Вiн потроху бiльшав i витягався, аж поки не зiгнувся дужечкою – начебто людина вдалинi, схилившись, щось читае на телефонi, освiтлюючи свою постать з одного боку.
Стовпчик свiтла дедалi зростав.
– Ой! А що це? – нарештi й Микола з Оленою звернули увагу на дивний подовжений лiхтар.
– Мiсяць! Це Мiсяць! – дiйшло до Дарини.
Перехопило подих. Оце так! Мiсяць сходить над Землею! Тобто, над Днiпром! А нiякий не дядько свiтить на себе мобiльником!
Тепер уже вiн увесь випiрнув iз чорноi води, гарячий i яскравий, наче шматочок сонця, й поволi пiдiймався ще вище, розстеливши тоненьку мiсячну дорогу через усе водосховище. Іншоi краси годi було й шукати.
Як дивно, як чарiвно було оце – просто бути тут, посеред усього свiту без краю i меж, як три заблукалi iскри свiдомостi у безкрайому просторi Всесвiту.
Це вiдчуття переповнювало Даринi душу. Вже було нецiкаво вслухатися у теревенi Олени та Миколи, вставляючи час вiд часу своi судження. А хотiлося просто пiрнути з головою у це безкрае небо, злитися з ним i стати маленькою свiтлою частинкою цього дивного свiту – як зорi. Вiчнi зорi.
– Я б оце трохи пройшлася до дальнього пляжу. Якщо ви не заперечуете.
Нiхто не заперечував. Певно, вони навiть були радi залишитися удвох.
Дарина пiдвелася i поволi попростувала до павiльйону вздовж берега. Обiйшла генделик позаду, знявши сандалii та ледь замочивши ноги, i опинилася на iншому боцi узбережжя. Друзi не могли ii бачити за невеличкою будiвлею. Але тут, за баром, був единий перехiд на цю сторону. Якби хтось стороннiй пiшов у цей бiк, то його б помiтили. Тим бiльш, будь-який голосний звук чи крик долинув би до товаришiв без проблем, у разi чого.
Але – у разi чого? Навколо нi душi. Власне, боятися було нiчого. Якщо тiльки ти не боiшся темряви, тишi i самотностi.
Якщо ти не боiшся.
Крадена сорочка
Вона ледь прийшла до тями й вiдразу зробила глибокий вдих – наче вперше в життi, в пустi легенi. Вiдчула тупий удар в груди над серцем, i воно забилося – спочатку рвучко, потiм спокiйнiше. Вiдчула, що лежить на землi, нiчим не вкрита. Розплющила очi i побачила небо. Воно вже почало свiтлiшати, зiрочки зблiдли та вiддалилися. Але навкруги ще нависав переддосвiтнiй морок.
З речей на нiй був лише кулон з аметисту. Придбала його мiсяць тому на ярмарцi майстрiв хенд-мейд у Долинi троянд, там завжди можна було знайти щось цiкавеньке з натурального каменю. Кристал глибокого темно-бузкового кольору з бiлою жилкою довгим ромбиком звисав iз мiдноi оправи-трубочки, причепленоi до плетеного шкiряного шнурочка. Забула зняти, коли заходила у воду. І ще, звiсно, резиночка для волосся…
Дарина лежала на верхiвцi невисокого пагорба. Трава навколо була чорна, наче випалена, але далi спускалася крутим схилом живим зеленим килимом. Внизу широкою темною стрiчкою тягнулися заростi чагарнику. Трохи подалi, лiворуч, виднiвся невеличкий гараж iз дощок чи кругляка – зараз не розгледiти. Ще далi вгадувався iнший такий самий. «Певно, хтось витяг мене сюди, на територiю причалу», – майнула здогадка. Але хто?
Навколо нi душi. Десь за кiлька будiвель загавкав собака. Рвучкi звуки привели ii до стану критичноi свiдомостi. Нарештi зрозумiвши, що лежить невiдомо де, без одягу i повнiстю беззахисна, вона поволi пiдвелася, спустилася донизу та спробувала заховатися в чагарнику. Болiла голова. Тонкi гiлочки з мiлкими листочками боляче дряпалися, але iншого виходу не було. Берег зник з поля зору, навiть з пагорба рiки не було видно, тому шукати свiй сарафан не було сенсу.
З iншого боку – там, де, судячи з уявлення про мiсцевiсть, мав розташуватися цукровий завод, – виднiлася темна стiна дерев. «Лiс? Звiдки тут лiс?» Справедливо гадаючи, що голiй панянцi серед дерев безпечнiше, анiж серед невiдомих будiвель, дiвчина направилася туди.
За кiлькадесят метрiв шлях перегородив невисокий плетений тин, що перпендикулярно впирався у смугу кущiв. Дивно, адже такого парканчику тут не повинно бути. Будiвлi причалу мають бути огородженi високою сiткою-рабицею, та мiсцями – високим парканом, якщо пам’ять не пiдводить…
Кущами тин можна було обiйти, потрапивши до iншого дворику. Так i зробивши, вона помiтила дещо, що привернуло увагу i навiть порадувало. Якщо, звiсно, у такiй ситуацii можна ще чомусь радiти – окрiм того, що ти жива i неушкоджена.
На парканчику висiла довга широка нiчна сорочка та чоловiчi кальсони.
Зверху до тину iх було причеплено довгими гнучкими паличками, мабуть iз верби, розщепленими з одного кiнця. Мабуть, щоб не знесло вiтром вночi. «Якiйсь дивний спосiб сушити бiлизну», – подумала Дарина. Наче не iснуе мотузки й прищепок.
Але роздумувати було нiколи. Подякувавши долi за такий щедрий подарунок, вона акуратно стягла сорочку i побiгла до кущiв. Тут вже вдяглася. Пес знову загавкав, тепер уже голоснiше i ближче, зовсiм поруч. Здалося, що скрипнуло щось, наче дверi вiдчинилися. Коли ж десь у двориках забубонiв сонний голос, озиваючись до галасливого пса – вона ген добiгала до дерев, аби сховатися в лiсочку. Верхiвки сосен уже яснiли смарагдовою зеленню, яку пробуджували промiнчики сонця, що лише мало показатися з-за горизонту.
Сорочка виявилась якоюсь дивною, наче з прабабусиних запасiв. Бiла тканина, доволi груба для нiчноi сорочки – певно, лляна, – на воротi й на рукавах була вишита простеньким вiзерунком хрестиком. Сiрою, ледь блакитною ниткою. Проте, як сукня вiнтажного стилю, цей наряд видавався цiлком придатним, аби дiстатися дому.
Знати б лише, де той дiм.
Навколо височiв лiс. Але тут не повинно бути нiякого лiсу!
Вона досi не могла, не хотiла усвiдомлювати того, що з нею трапилося дещо неординарне. Небачене, незрозумiле.
Вдалинi почувся дивний звук, не схожий нi на що. Тобто – нi на жодний звук, який доводилося чути в реальностi.
А ось в кiно…
Це був тупiт кiнських копит.
Дарина присiла за густими заростями чагарнику. Узлiссям, витоптаною дорогою вздовж густих сосен, промчали четверо вершникiв. Гнiдий, вороний, ще бiлий та гнiдий конi. Довгi темнi плащi розвивалися за спинами кремезних чоловiкiв, одягнутих у щось блискуче.
Кольчуги?
Дарина заплющила очi. Нi, так не бувае. Так не може бути.
Абсолютно дикi, нереалiстичнi здогадки стукали в скронi та вимагали належноi уваги.
Певно, варто вже вилазити з кущiв та чимчикувати кудись. Розвiдка – саме те, що потрiбно у таких випадках.
Вона розгладила розкуйовдженi коси, якi ще вологою хвилею впали на плечi. Певно, краще заплести косу. Не будуть заважати.
Вранiшня зоря нарештi прогнала сутiнки, та окреслила небаченi досi лiнii жител та дорiг. Там, де мали бути ангари п’ятого причалу, тулилися невеличкi рубанi хати з прилаштованими покрiвлями над сiнниками та нiбито хлiвами. Певно що хлiви чи курники – бо всерединi часом щось мукало, мекало, кукурiкало та хвацько смердiло. Маленькi клаптики землi, рудоi та пiщаноi, свiдчили про зiбраний не так давно врожай. З домiвок почали виходити iхнi мешканцi: жiнки – у таких же, як у неi, полотняних сорочках та довгих спiдницях; чоловiки – у штанах, схожих на кальсони.
Боже… Це якiйсь iнший свiт.
Чи iнший час?
Якщо справдi iснують на Землi системи древнiх споруд, здатнi переносити людину в часi чи просторi – то чи не це саме вiдбулося з нею? Вiдбулося ось тепер, зненацька, без ii особистого бажання, саме собою…
Звiсно, вона не видиралася на пiрамiди. Але ж прокинулася на верхiвцi гори! А якщо ця гора була пiд водою, замулена товщею пiску? Намитого, певно, у шiстдесятих роках двадцятого столiття пiд час будiвництва Кременчуцького водосховища… Хтозна, який там був рельеф, коли по нинiшньому руслу ще стояли села. Занесена землею i поросла травою, пiрамiда могла стояти тут непримiтним пагорбом тисячолiттями…
Вiдьма з Лисоi гори
Агрипина випустила у двiр курей, нашвидкуруч попоралася коло корiвки та хутко побiгла до сусiдськоi хатини. Така новинна мае обiйти все село! Нинi вночi, вже пiд ранок, над Лисою горою спалахнули блискавки! Цiкаво, чи хтось iще те диво страшне бачив? Ба, чого iй не спалося цiеi пори? Бо Вовчик гавкав до свiтанку, як навiжений! Ясна рiч, що тра було глянути, що там робиться. А там таке!
Не iнакше як вiдьма зiйшла у свiт! Чому вiдьма, а не вiдьмак? Бо ж недарма в Параски з крайньоi хати на узлiссi зникла випрана жiноча сорочка. А штани чоловiчi лишилися! Ось як повернеться з риболовлi ii Дмитро, то тра буде його попрохати, аби вилiз на Лису гору – на траву подивитись. Якщо вiдьма там качалася – усi трави горiшнi мають бути викачанi й випаленi.
А що, як вона оце зараз ходить, шукае невинну душу людську, аби зi свiту звести? Оце так! Ще бабця розповiдала, що з Лисоi гори раз на сто рокiв нечиста сила сходить – але нiхто досi того не бачив. Певно, прийшов час!
В Агрипини аж дух перехопило. Вона вже добiгала сусiдськоi хати, коли хазяйка вийшла на ганок.
– Ой сусiдонько дорогенька! Чи чули допiру, що на Лисiй горi робилося? – й вона, вирячивши очi, побiгла розповiдати страшну новину. Ще аби Дмитра послати на гору подивитись, бо самiй лячно. Всi мають знати!
* * *
Дiвчина йшла дорiжкою мiж хатками i парканчиками, схиливши голову, та вдивляючись тихцем, з-пiд лоба, в усе незвичне i дивне, чого тут не мало бути. Рубанi хатки, невеличкi, часом iз добудованим хлiвцем та невеличким городом. Плетенi тини. Десь за ними щось мукае, бекае i квокче. Вишнi, яблунi, сливи. В цiлому – звичайне село, хоч i занадто глухе. Тобто, древне…
За низьким парканчиком iз дощок у городi поралася жiнка рокiв сорока п’яти. Голову ii покривала бiла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була пiдперезана плетеним пояском. Порiвнявшись iз нею, Дарина зупинилася.
– А що, чи далеко до Киева? – раптом вимовила Дарина, i сама здивувалася собi та своеi смiливостi. Дiйсно, якщо ця земля – Украiна, чи Русь, то за будь-яких часiв мае бути Киiв. Завжди.
Та випросталася.
– То сiм днiв шляху iзвiдси, дитино. Чи ти, небого, маеш туди дiстатись?
Жiнка дивилася на неi без ворожостi, навiть iз якимсь спiвчуттям у поглядi. Лише потiм Даринка збагнула, що та звернула увагу на ii ноги – босi, ясна рiч. Тобто, якщо ти iдеш босонiж до Киева в самiй сорочцi – то е на те вагомi причини, i можна тобi поспiвчувати та допомогти.
А мова у них цiлком зрозумiла…
– Так! Маю дiстатись! Хай би що! Здалека йду! – й вона закивала головою.
– Ой, доню, оце Сава якраз збирае ся до Киева, бо ж ось везе збiжжя на ярмарку. Сава iз сусiднього Залiсся, всi його знають. Хоча нi, тобi не знати… Простуй шляхом уздовж лiсочку, допоки сонце стане вгорi. Тодi дiйдеш до Залiщикiв, де Сава жие. Мае днями iхати до Киева. Везе свое збiжжя, ще Лiстратове, та вдовицi Марii з нашого села. Йди до нього, четверта хата вiд ближнього краю. Йди поспитай, не соромся. Та зачекай!
Й жiнка замахала руками, нiби прохаючи залишатися на мiсцi. Чимдуж побiгла в хату, винесла окраець хлiба, схожого на лаваш, та глиняний глек з молоком.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natal-ya-lavl-nceva/darina-koroleva-franc-abo-shlyahami-p-ram-d/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.