Поринь у книгу
Влад Ковтуненко
Истории попаданцев #1
Пiсля смертi мами Максим не може оправитися цiлих два роки. Вiн пригнiчений та дуже закритий. Постiйно конфлiктуе з однокласниками та вчителями i единою радiстю в життi вважае лiтературу. Одного дня хлопець отримуе в подарунок вiд батька найрiдкiснiше видання улюбленого письменника, виконане лише в одному екземплярi. У ньому герой знаходить магiчну рiч, яка здатна закинути у сюжет будь-якоi книги. Разом iз кращою подругою Максим пiддаеться спокусi. Дiти вiдправляються до книги, однак навiть не пiдозрюють, яка плата чекае на них за користування магiчним артефактом.
Влад Ковтуненко
Поринь у книгу
1
– Ну що ж, здивуй своiм творiнням, розумнику, – наказовим тоном промовила вчителька, посмiхаючись пожовтiлими зубами.
Сподiваючись, що вона оцiнить твiр як слiд, Максим почав читати, виразно промовляючи кожне слово.
Чим мене захопив головний герой розповiдi Джека Лондона «Жага до життя».
Розповiдь Джека Лондона «Жага до життя» справила на мене неоднозначне враження. Головний герой твору – людина з повнiстю невiдомим читачу минулим. Про нього невiдомо нiчого й навiть iм’я залишаеться загадкою. Єдине, що розповiдае автор – як герой залишаеться наодинцi пiсля зради товариша.
Вiн поранений, покинутий i нiкому непотрiбний, але сповнений бажання жити. Боротьба виявляеться важкою: голод, бiль i втома вимотують, доводять до вiдчаю та слiз. Вони позбавляють героя останнiх надiй на порятунок, однак, вiн йде вперед, а коли не може йти – повзе. Пiд кiнець подорожi герой втрачае людську подобу й перетворюеться на iстоту, яку тяжко назвати людиною. Вiн зляканий, злий i настiльки голодний, що не роздумуючи готовий кинутися на все, чим можна вгамувати голод. Та попри всi тяготи, йому вдаеться досягти своеi мети та врятуватися.
Однак, спiвчувати герою я не мiг, адже невiдомо, хто ця людина насправдi. Читаючи твiр, мене не покидала думка, що автор розповiдае про бандита, адже виникае питання: як вiн дiстав золото? Можливо, вбив когось чи пограбував. Що як у творi зображено не боротьбу за життя, а покарання за скоене? Достеменно невiдомо. Але, якщо герой скоiв щось подiбне, чи можу я йому спiвчувати? Вiдповiдь зрозумiла – нi.
Нам також невiдомо, чи е в героiв знаряддя золотошукачiв. Натомiсть, ми знаемо, що вони мають двi рушницi, набоi яких були використанi ранiше.
Стосунки героiв жахливi й друг без вагань кидае свого пораненого друга. Навряд чи таке могло статися iз золотошукачами, якi разом працювали, мрiяли про багатство та сьорбали з одного казанка.
Отже, як я вже писав вище, розповiдь «Жага до життя» справила на мене неоднозначне враження. Автор захоплюеться духовною силою, мужнiстю та прагненням до життя головного героя й бажае пробудити в нас – читачах – подiбнi почуття. Але мое ставлення до героя протягом усiх подiй залишаеться байдужим. Я бачу боротьбу за життя, однак не знаю, чи варта ця людина життя. Тому вважаю, що захоплюватися головним героем твору нерозумно. Можна лише перейняти його мужнiсть, жагу до життя та силу духу, але не бiльше.
Ельвiра Дмитрiвна сидiла на стiльцi, а ii зморшкувате обличчя бiльше нагадувало камiнь iз застиглими пожовклими очима. Вона дивилася на учня так, наче вiн тiльки-но прочитав кiлька найеротичнiших цитат iз роману «П’ятдесят вiдтiнкiв сiрого», а не звичайний твiр.
Іншi учнi, здивованi реакцiею вчительки, сидiли, мов статуi. Зазвичай, слухаючи твори, Ельвiра Дмитрiвна безперестану перебивала та вносила власнi правки. Про чiпляння ледь не кожного слова годi й казати: «Хто пише «все рiвно»? Потрiбно писати «однаково». Навiщо ви вчите украiнську мову? Щоби робити такi дурнуватi помилки?», «Хто ж тут ставить «у». Згадуй чергування». І ще десятки подiбних чiплянь. Таке вiдчуття, що вони не на уроцi лiтератури, а на украiнськiй мовi.
Зараз же жiнка сидiла мовчки. І нiхто не мiг зрозумiти, що саме викликало мовчання. Чи твiр наскiльки захопив жiнку, що в неi вiдмовив язик, чи вона була настiльки розчарована, що вважала за краще промовчати, не заливаючи й так жахливу писанину брудом.
– Я закiнчив, – невпевнено сказав Максим, чекаючи хоча б якоiсь реакцii.
– Ти сам це написав? – нарештi мовила Ельвiра Дмитрiвна. Їi обличчя продовжувало зберiгати спокiй, хоча блиск в очах наводив моторошне вiдчуття.
– Авжеж, – Максим кивнув. – Весь вечiр витратив.
– Тобто, – жiнка пiднялася зi стiльця, кинувши на стiл ручку, яку весь час тримала в руцi, – ти вважаеш, що захоплюватися людиною, яка змогла пережити один iз найстрашнiших кошмарiв, – нерозумно?
– Я вважаю, що так. І я детально розписав у творi всi роздуми щодо цього.
Обличчя Ельвiри Дмитрiвни скривилося в страшнiй посмiшцi, вiд якоi спинами учнiв пробiгли колони мурах.
– Ти взагалi зрозумiв тему твору?
– Потрiбно написати, чим мене захопив головний герой.
– І? Де все це? По темi написано лише те, що захоплюватися головним героем нерозумно. Чи я щось не так зрозумiла?
– Ви все вiрно зрозумiли. Як можна захоплюватися людиною, про яку нiчого не вiдомо? Що як вiн вбив когось заради золота? Чи пограбував. Чи катував, аби вивiдати, де сховано скарб.
– Максиме, ти передивився фiльмiв жахiв. Вiн був звичайним золотошукачем, який бажав багатства. У той час багато жителiв Американського континенту йшли шукати золото.
– І де це написано? Покажiть хоча б один доказ. Джек Лондон навiть не написав, чи було в героя знаряддя золотошукача. Якщо вiн мав хоча б кирку, чому не скористався нею для захисту вiд диких тварин? Чому тягнув незаряджену рушницю?
Вчителька дивилася на хлопця все бiльш страшним поглядом. Їi очi неприродньо витрiщилися, а пожовклi бiлки червонiли, називаючись кров’ю.
Не часто знаходивсь учень, який наважувався сперечатися з нею. Здебiльшого, усi були впевненi, що Ельвiра Дмитрiвна знае все. І це, безсумнiвно, правда. Якщо вона каже, що учень помиляеться, то так воно i е. Не даремно ж вона закiнчила два унiверситети i пропрацювала пiвстолiття вчителем лiтератури.
Цей же хлопчак за пiвроку встиг добряче набриднути й показати себе не з кращого боку. Можна впевнено сказати, що Ельвiра його ненавидiла. Максим постiйно сперечався, намагаючись поставити ii досконалi знання пiд сумнiв. Змушував сперечатися з ним – молокососом, який нещодавно тiльки букварик дочитав, а вже вважае, що може професiонально аналiзувати розповiдi письменникiв. Та що вiн собi надумав? Сперечаеться, i не тiльки з нею, а з думкою тисяч лiтературознавцiв, якi витрачали життя на вивчення Джека Лондона i його творчостi.
– Вiн не взяв кирку, бо вона занадто важка.
– А рушниця легка?
Жiнка подивилася на iнших учнiв, якi мовчки сидiли за партами, витрiщаючись переляканими очима на виставу бiля дошки. Вони бояться ii та поважають. Не важливо, що повага викликана страхом. Навпаки, це краще, адже вони розумiють, що всiстися на шию та звiсити нiжки не вдасться. Однак, чому вiн сперечаеться? Невже iй не вдалося нагнати на цього хлопця анiтрiшечки страху?
– У такiй ситуацii людинi тяжко думати i вона вiзьме те, що, на ii думку, ефективнiше. У даному випадку – це рушниця. Пiдсвiдомо герой вважае, що вона убереже його. Щодо кирки, то Джек Лондон, напевно, не пише про неi, адже вона не е важливою для сюжету. Головне у творi – боротьба за життя, а не минуле героiв та iх спорядження.
– Можливо, для вас кирка й не е важливою. Але ii вiдсутнiсть – головний доказ моеi теорii. Головний герой не взяв iз собою кирку, бо ii не було. Вiн мав лише рушницю, яка й допомогла йому отримати золото злочинним шляхом.
– Вiн не був розбiйником, – гаркнула жiнка.
– Тодi ким вiн був? Прогулювалися з другом Канадою та знайшли купу золота?
Зараз Ельвiра Дмитрiвна бiльше нагадувала тигра в цирку, який дивиться на дресирувальника й хоче розiрвати його на шматки, але не може, боячись батогiв та електрошокiв.
– Ще раз кажу – для нас не важливе минуле чи майбутне головного героя. Ти повинен написати, як ставишся до нього пiд час подiй твору. Усе! Не потрiбно писати його бiографiю та дослiджувати життя. Просто написати ставлення до нього пiсля пережитого кошмару.
– Я ж написав – менi байдуже. Для мене вiн бандит, якого доля покарала за злодiяння.
– Вiн не бандит. Ще раз кажу. І як може бути байдуже до людини, яка вижила в ситуацii, у якiй би ми з вами найiмовiрнiше загинули?
– Чому ви так вважаете? У кожного е шанси вижити. Коли Робiнзон Крузо потрапив на острiв, вiн не був майстром iз виживання, але змiг прожити серед океану двадцять вiсiм рокiв.
– Ти спецiально сперечаешся з кожним моiм словом?
Попри те, що вчителька ледь не вибухала вiд злостi, Максим виглядав спокiйним. Інодi, вiдвертаючись вiд страшних очиськ Ельвiри Дмитрiвни, вiн дивився на однокласникiв, якi сидiли тихо, мов мишi. Деякi поглядом благали замовкнути. Особливо дiвчинка, яка сидiла з ним за однiею партою. Вона прикусила губу й нервово слiдкувала за дiйством. Помiтивши, що Максим на неi дивиться, вона губами вимовила: «Будь ласка». Максим уже сам додав до ii слiв: «Будь ласка, сядь i замовкни».
Вiн i сам не хотiв сперечатися з вчителькою. Щоразу, коли йшов проти неi, намагався замовкнути. Хотiв вiдступити. Однак, щось у головi змушувало продовжувати боротьбу. У глибинах свiдомостi витав вислiв, який Максим колись прочитав у книзi улюбленого письменника: «Здатний захистити свою думку – здатен на все!» Саме цi слова додавали впевненостi, нiби даючи гарного стусана пiд зад, вiд якого рот продовжував словесну боротьбу.
– Я лише захищаю власну думку, – спокiйно промовив хлопець.
– Розумiю, але ти не маеш захищати хибну думку! – загарчала у вiдповiдь вчителька.
– Вона хибна, бо так вирiшили ви. Я вважаю iнакше. Для мене головний герой бандит. Нехай iншi вважають по-iншому, але моя думка така. І менi байдуже на нього. Так, вiн молодець. Вижити в дикiй природi дiйсно важко. Але спiвчувати бандиту я не збираюся. Менi бiльше шкода вовка, якого вбив герой.
– Шкода тварину, а на людину начхати? – жiнка вiдвернулася вiд Максима i спрямувала погляд на будинок за вiкном. Вона кiлька разiв тяжко видихнула, немов видмухуючи злiсть iз тiла. Не повертаючись, знову заговорила: – Якщо ти напишеш завтра на контрольнiй, що головний герой бандит – я не задумаюся нi на хвилину й поставлю двiйку.
На обличчi хлопця проступила злiсть, яку вiн намагався ховати. Як же дратують такi тiтки, якi нiкого не бажають слухати.
Максим розумiв, що сперечатися немае сенсу, але припиняти не бажав. Чи не мiг. Найiмовiрнiше – друге. Вислiв улюбленого письменника спонукав захищати власну думку.
– Якщо я так вважаю, – невпевнено почав хлопець, боячись сказати щось зайве, або ж нагрубити, – то так i напишу.
З кожним словом, iнтонацiя Максима зменшувалась, але Ельвiра Дмитрiвна розчула все чудово. Вона обернулася до учня i стягнула окуляри зi страшних очей, вiдкинувши в бiк. Цей знак був попередженням, адже вiдразу пiсля цього вчителька вже не стримувала злiсть. Одного разу, вона так само скинула окуляри на директорськiй контрольнiй, коли клас намагався вирiшити якесь питання спiльно. Контрольну не написав нiхто. І от зараз окуляри знову полетiли на стiл, а Ельвiра Дмитрiвна готувалася вибухнути, як вулкан.
– Дата народження Джека Лондона? – швидко запитала вона, змусивши Максима розгубитися вiд несподiванки.
– Що… я… повторiть пи…
– Невiрно, – так само швидко сказала вона. – В якому мiстi вiн народився?
Хлопець бiгав очима по класу, нiби шукаючи десь написану бiографiю Джека Лондона. Нiчого. Лише портрет над дошкою. Вiн намагався сконцентруватися, згадати хоча б щось про автора, але в головi пустота. Звiдки вiн може знати, якщо вони не повиннi були вчити бiографiю автора. Тiльки прочитати розповiдь i написати твiр.
– Ну? Не знаеш? Добре, останне питання. Перший твiр Джека Лондона…
Очi Максима засяяли. Ось це вiн знав, адже читав той твiр. Вiн уже збирався вiдповiсти, як вчителька продовжила питання:
– … у якому роцi був написаний? – не чекаючи нi секунди, вона знову заговорила: – Все! Сiдай! Двiйка!
Максим розгублено дивився на вчительку. Вiн навiть не мiг усвiдомити, що тiльки-но вiдбулося, не те що вiдповiсти хоча б на одне питання. За десять секунд та встигла поставити три питання, не даючи нi секунди для роздумiв. Вiд такоi несподiванки, напевно, сам Джек Лондон розгубився би. Однак, було прекрасно зрозумiло, чого хотiла Ельвiра Дмитрiвна – завалити. Показати на що здатна й чого можна чекати в подальшому, якщо продовжити сперечатися i ставити ii знання пiд сумнiв.
– Вибачте, але це не чесно! – обурився хлопець.
– Що? Ти продовжуеш? Хочеш, щоби завтра директор поставив питання про твое вiдрахування з лiцею? То я тобi органiзую, не сумнiвайся! Із двiйок не виберешся, якщо не припиниш блищати тут своiм уявним iнтелектом! – вчителька кричала, як божевiльна, бризкаючи слиною. – Не дорiс ще, щоби вчити мене! Сiдай!
Максим хотiв ще щось сказати, але не наважився. Вiн спокiйно повернувся за свою парту, намагаючись зайвий раз не дивитися на божевiльного звiра, якого всi поважно називали «вчителькою».
– І так, клас! Завтра пишемо контрольну! Я хотiла дати вам питання лише по Джеку Лондону, але напишемо по всiм темам, якi пройшли. Можете подякувати Овсiенку!
Вона обвела поглядом учнiв i насолодилася тим, як тi злiсно подивилися на Максима.
«Нехай ще вони йому розкажуть, у розмовi з ким потрiбно запхнути язика в одне мiсце!»
Максим не реагував на погляди однокласникiв. Нехай повилазить. Самi бояться ii, а потiм обурюються, коли чують у свiй адрес «йолопи» та «дурнi». Хоча. Пiсля дзвоника краще швиденько вшитися, щоби не перепало на горiхи, адже в класi е кiлька безмозких горил, для яких слово «контрольна» страшнiше, нiж для вiруючого пекло.
– Сподiваюся, бiльше iнтелектуалiв iз власною думкою не залишилося? – вiдповiдi не було. – Чудово, а зараз ми… – вчительку перебив дзвоник, який пронiсся луною коридорами, звiльняючи дiтей вiд щоденних мук у стiнах лiцею. – Ну от. Хто не здав твори, принесете завтра й покажете. І пам’ятаемо про контрольну. До побачення.
Учнi почали збиратися. У коридорi пiднявся галас, а пiдлога затремтiла вiд сотень нiг дiтей, якi радiсно побiгли до виходу.
Ельвiра Дмитрiвна уважно слiдкувала за Максимом, який поспiхом запихав у рюкзак пенал та книги.
«Хоче швидше пiти», – вона посмiхнулася.
Коли Максим попрямував до дверей i майже вийшов iз класу, жiнка голосно промовила:
– Овсiенко, залишся на хвилинку. Потрiбно поговорити.
Максим застиг бiля входу.
«Чорт!» – вiн ледь стримався, щоби не викрикнути це в слух. Йти знову до староi вiдьми не хотiлося, та чи е вибiр? Втекти? Просто пiти? Нi, вона тодi точно спокiйно жити не дасть. І не тiльки йому, а й всьому класу.
Хлопець обернувся до вчительки, ледь утримуючи на обличчi посмiшку.
Однокласники проходили повз нього до дверей. Деякi дивилися на нього злим поглядом, а деякi – ледь не свердлили. Один хлопець – Андрiй Мислявчук – з яким у Макса постiйно виникали конфлiкти, показово штовхнув його плечем, на додачу промовивши:
– Зiйди з дороги, дурню.
Максим стиснув кулаки, але стримався. Не час. Повз пройшла дiвчинка, з якою вiн сидiв:
– Тебе зачекати? – запитала вона, на що отримала негативне кивання головою. Не сказавши бiльше нi слова, вона вийшла з кабiнету, зачинивши за собою дверi. Максим залишився з Ельвiрою Дмитрiвною наодинцi. Вiн повiльно пiдiйшов до вчительки, намагаючись не дивитися у ii пожовклi очi.
Ельвiра Дмитрiвна також натягнула посмiшку, демонструючи напiвгнилi зуби. Напевно, саме так посмiхаеться смерть перед тим, як забрати чергову людину у свiт мертвих.
– Максиме, ти помiтив, що конфлiкти мiж нами почастiшали?
Хлопець кивнув головою, не бажаючи вiдповiдати. Єдине, чого вiн хотiв – якнайшвидше покинути цей кабiнет i забути до завтра стару вiдьму.
– Ти розумiеш, що конфлiкти з вчителями нiколи не доводять нi до чого доброго? Я не хотiла казати при всiх, але з твоiм характером буде дуже тяжко в життi. Не завжди люди будуть адекватно реагувати на твою думку, як сьогоднi я.
Вiд останнiх слiв, Максим ледь не засмiявся.
«Сама панi адекватнiсть».
– Не посмiхайся, – ii обличчя скам’янiло. – Нiкому до чорта не потрiбна твоя думка. Я прожила довге життя i встигла в цьому переконатися. Це зараз ти можеш нагрубити менi i едине, що отримаеш у вiдповiдь – або крики, або двiйку. А далi? Ти думав, що буде далi? В унiверситетi чи на роботi так не виступиш. Отримаеш два за залiк i навряд чи вже його здаси, доки викладач не змилуеться. А молити доведеться. Коли я навчалася, були випадки, що моi одногрупники падали на колiна, ридали, ночували пiд кабiнетами. Щодо роботи – то начальник взагалi може звiльнити. Вiн завжди мае рацiю, а твоi слова – другоряднi та зовсiм непотрiбнi. Подумай про це. У життi необхiдне умiння змовчати, коли треба.
Максим кивнув головою, удаючи, що погоджуеться.
– Куди подiлося твое красномовство?
– Вибачте, Ельвiро Дмитрiвно, але я поспiшаю. У мене сьогоднi день народження й батько обiцяв зводити в парк та кафе.
– О! Вiтаю! Не можу ж я поставити тобi двiйку в день народження, – вона вiдкрила класний журнал, який лежав поруч. – Поставлю тобi за сьогоднi шiсть. Уперше i востанне. Виконуй завдання так, як сказано, а не так, як хочеться. І давай без сперечань iз кожним моiм словом. А то розiзлюся по-справжньому.
– Добре, – вiдповiв хлопець i повернувся до дверей. – До побачення.
Не чекаючи вiдповiдi вiн вибiг iз класу, гримнувши за собою дверима. Вiддаляючись вiд кабiнету староi вчительки, хлопець iз полегшення видихнув.
Ельвiра Дмитрiвна залишилась одна й невдоволено стисла ручку в руцi.
– Хоча б подякував. Нi, навiщо? Шiсть йому не подобаеться. Добре, залишимо двiйку, – вона написала в невеличкiй клiтинцi поруч iз прiзвищем «Овсiенко» велику, виведену жирною лiнiею двiйку. – Плюралiст менi знайшовся. І не таких приборкували.
2
Максим мчав коридором i лише iнодi оглядався назад. Здавалося, якщо вiн не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвiра виповзе зi свого кабiнету, мов якесь чудовисько iз фiльмiв жахiв, та дiстане його. І знову почне виiдати мозок розповiдями про те, що лише вона знае все на свiтi й нiхто не смiе з нею сперечатися.
Коридори опустiли швидко. Учнi покинули лiцей iз першим дзеленчанням дзвоника. Нiхто не бажав залишатися в цiй будiвлi надовго. Коли вранцi приходиш на навчання – цiлий день тiльки й думаеш про те, якби швидше пiти додому, подалi вiд пiдручникiв, нудних урокiв та ще зануднiших вчителiв.
Швиденько забравши iз роздягальнi куртку, хлопець одягнувся та вийшов з лiцею. Варто було опинитися на вулицi, як холодний вiтер пройшовся тiлом, розтрiпуючи свiтле волосся та пробираючись пiд одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.
Крiзь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне свiтло, але все навколо залишалося похмурим, навiюючи смуток. Зiпсований на уроцi настрiй Максима погiршився. Навiть передчуття поiздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмiшку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скiнчився й настав новий – сонячний i радiсний.
Максим обвiв поглядом подвiр’я лiцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвiрою хвилини двi, однак за цей час усi учнi встигли роз’iхатись по домiвках. Скрiзь пусто, i лише шум проiжджаючих повз лiцей автомобiлiв оживляв усе навколо.
Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька нiде не було. Невже вiн знову запiзнюеться? Хлопець пройшов до ворiт. На тротуарi, де батько завжди залишав свiй «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобiлi, котрi, найiмовiрнiше, належали вчителям, якi досi залишались у лiцеi та закiнчували вовтузитись iз журналами.
Запiзнення батька не дивувало, адже вiн нiколи не приiжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то пiвгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хiба вiн не мiг спробувати приiхати вчасно хоча б сьогоднi? У день народження сина.
Максим сiв на лаву поруч iз воротами, передчуваючи довге очiкування.
– Мамо, мамо, – заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалiк лiцею. Максим обернувся на голос i смуток сильнiше охопив його серце. – Я хочу морозива.
– Яке морозиво? – обурилася мама. Попри суворiсть у голосi, говорила вона нiжно, з любов’ю. – Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболiло.
– Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.
– Добре, ходiмо й купимо. Але з’iси вдома.
– Ура, – хлопчик зiскочив iз гойдалки й пiдбiг до матерi. – Швидше, швидше, – застрибав вiн на мiсцi i вони разом пiшли в бiк магазину.
«Мамо! Мамо! Ну купи менi цю книгу. Я так хочу ii прочитати».
«Ой, Максиме, ти за своi десять рокiв прочитав книжок бiльше, нiж я за три десятки».
Смуток пiдiбрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподiваючись побачити автомобiль батька, але його не було.
Максим подивився вслiд матерi та ii сина i перед очима виникла схожа картина, лише з однiею вiдмiннiстю: йшов вiн та його мама. Вони повiльно гуляли – щасливi та усмiхненi. Їх остання прогулянка була дуже давно, але хлопець пам’ятав той день у Марiiнському парку, мов вчорашнiй. То був один iз кращих днiв у життi. На жаль, повторити його не судилося.
– Мамо, а купиш менi ще «Фанти»? – закричав хлопчик, на що жiнка лише усмiхнулася.
Максим продовжував спостерiгати за всiм навколо. Зайняти себе не було чим, а батька чекати потрiбно. Можна, авжеж, дiстати iз рюкзака книгу та пiдготуватися до завтрашнiх урокiв, аби не витрачати даремно час, та смуток не давав зосередитися, плутав думки та пробуджував спогади, вiд яких гiршало на душi.
«Мама завжди приходила вчасно. Не запiзнювалася нiколи».
Вiд спогадiв про матiр на очi Максима навернулися сльози. Вiн витер iх, боячись, що хтось може побачити. Хлопцям не можна плакати. Його батько нiколи не плакав, навiть на похоронi мами. Не зронив жодноi сльозинки. Стояв iз кам’яним обличчям, нiби жiнка не померла, а задрiмала.
Хлопець обхопив себе руками й затремтiв. Пронизливому вiтру не заважали нi куртка, нi пiджак пiд нею. Коли Максим уже вiдчув, що руки бiльше схожi на шматки льоду, з-за рогу вулицi нарештi виiхав знайомий автомобiль батька, загальмувавши бiля ворiт лiцею. Не чекаючи нi секунди, Максим побiг до нього, аби зiгрiтись у теплому салонi.
– З днем народження, синку, – сказав батько, обдарувавши його усмiшкою.
Умостившись за задньому сидiннi, Максим кивнув головою:
– Дякую.
– Ти якийсь невеселий. Щось трапилось? – батько подивився на Максима великими зеленими очима, якi проникали у саму душу.
– Та нi, усе добре.
– Точно? Може, хтось ображае?
– Нi, усе добре. Просто вчителька погану оцiнку поставила, – Максим згадав Ельвiру Дмитрiвну й тiло затремтiло вже не вiд холоду.
– Не вивчив щось? – батько вiдвернувся та завiв двигун. За мить, автомобiль рушив з мiсця.
– Виразив власну думку, – вiдповiв хлопець, подивившись сумними очима на вiдображення батька в дзеркалi заднього виду.
– У якому сенсi?
– Ну ми проходили розповiдь Джека Лондона i додому задали написати твiр та пояснити, як я ставлюсь до головного героя цього твору. Я й написав, що нiяк, бо вважаю, що ранiше вiн був бандитом, – Максим вiдiрвався вiд вiдображення очей батька i подивився на вулицю за вiкном. – А вчительцi це не сподобалося, бо вона не згодна зi мною.
– А в розповiдi про це не сказано?
– Нi, просто розповiдаеться, як його кинув друг i залишив одного виживати серед дикоi природи. А про минуле нiчого. Хоча купа натякiв на те, що вiн був нехорошою людиною.
– Хочеш я iй завтра поясню, що ти маеш рацiю? – зеленi очi батька запалали, як тiльки чоловiк почув, що сина хтось ображае. – Ти ж мене знаеш. Я сам можу пояснити, а можу попросити вашого директора i вiн пояснить цiй вчительцi, з ким варто сперечатися, а з ким – нi.
– Не треба, будь ласка, – хлопець знову подивився на вулицю. Вiн побачив знайомi будинки. Вони iдуть додому? Невже батько передумав святкувати день народження?
– Як хочеш. Але, буде ще чiплятися…
– А куди ми iдемо? – перебив Максим.
Обличчя батька потьмянiло:
– Добре, що ти спитав. Не хотiв сам казати, але ми не можемо сьогоднi нiкуди поiхати.
Гiршого настрою бути не могло, тому Максим не змiнився на обличчi, мов взагалi не засмутився.
– Максиме, зрозумiй. Я з колегами зараз працюю над актом, який е дуже важливим для нашоi краiни, ще й виникли деякi проблеми з бiзнесом. Людина, якiй я довiряв, уже не справляеться i потрiбно пiдшукувати когось на замiну. Ще й конкуренти почали нахабнiти. Тому я залишився майже без вiльного часу. Потрiбно все термiново закiнчити, доки…
– Нiчого страшного, – знову перебив Максим. – У мене сьогоднi теж немае настрою. Та й контрольна завтра, потрiбно багато повторити.
Батько усмiхнувся.
– Чудово, тодi домовимося, – автомобiль загальмував бiля новенькоi багатоповерхiвки, яка височiла над iншими будiвлями, – на вихiдних ми з тобою обов’язково поiдемо до торговельного центру, який нещодавно вiдкрився пiд Киевом. Там е великий парк розваг. Прокатаемося на всiх атракцiонах по десять разiв. А потiм ще й у кафе. Можеш i друзiв iз собою взяти.
Максим видавив iз себе усмiшку, яка бiльше нагадувала вишкiряння. Чомусь настрою взагалi не було. Навiть обiцянки батька не пiдiймали його.
– То що? Згоден?
– Добре, – Максим усмiхнувся ще ширше, хоча прекрасно розумiв, що батько мiг сьогоднi говорити одне, а в недiлю сказати взагалi iнше. Якщо в нього знову з’явиться якась робота, то про обiцянку сину вiн не згадае.
– Все ж, попри те, що сьогоднi поiхати ми не можемо, про подарунок я не забув. Витратив багато сил та часу, щоби знайти його, але змiг, – чоловiк дiстав з-пiд пiджака невеликий пакунок, запечатаний у картонну обгортку. Найiмовiрнiше – книга. Невже та, про яку Максим мрiяв ще з десяти рокiв?
Очi хлопця засяяли. Уперше за день вiн щиро усмiхнувся.
– Це, – невпевнено сказав Максим, беручи в тремтячi руки подарунок. – Це вона?
– Хто? – батько вдав, що не розумiе, про що йде мова.
– Це та книга, яку я просив? – Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.
Батько знизав плечима:
– Не знаю. Бiжи додому. Там розпечатаеш i побачиш: та книга, чи не та.
– Дякую, тату.
У схожi моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора вiддячити iй поцiлунком. Батька ж хлопець поцiлувати не наважувався.
– Я не ображаюся, що ти не змiг сьогоднi поiхати. Я люблю тебе й без цього.
Батько хотiв сказати щось у вiдповiдь, але в кишенi завiбрував телефон. Махнувши сину рукою, вiн притулив телефон до вуха.
Максим вiдкрив дверi велетенського автомобiля й зiскочив на тротуар. Махнувши батьку, вiн сподiвався, що той махне у вiдповiдь, чи хоча б усмiхнеться на прощання, але той повнiстю поринув у розмову по телефону. За секунду, автомобiль рушив iз мiсця. Максим же побiг додому, бажаючи якнайшвидше вiдкрити подарунок.
3
Коли Максим увiйшов до квартири, радiсний настрiй знову зник. Пустi стiни квартири, наче придушували його.
«Синку, це ти?»
Цi слова повисли над Максимом. Саме ними мама завжди зустрiчала його зi школи. А зараз хлопця зустрiчала лише тиша. Батько постiйно на роботi чи десь по-справам, а у квартирi, окрiм прибиральницi та куховарки, якi приходили тричi на день – нiкого.
«Роззувайся й мий руки, зараз будемо iсти».
Здалося, що цi слова пролунали насправдi, а не лише в спогадах. Максим побiг на кухню, де ранiше мама завжди зустрiчала його з лiцею, готуючи щось смачненьке та запашне. Зараз же там не було нiкого й пахло лимонним миючим засобом. Лише коли приходила куховарка, кухню заповнювали хоча б якiсь приемнi запахи, однак ii страви й поруч не стояли з делiкатесами мами.
Стримуючи сльози, Максим пошкандибав до своеi кiмнати.
Вiн сiв на стiлець i поклав перед собою подарунок батька.
«Що це в тебе таке? Тато подарував?»
Максим трусонув головою, намагаючись викинути з голови спогади про маму хоча б на деякий час. Вони викликали лише сльози та завдавали страшного болю.
Голосно видихнувши, хлопець почав вiдкривати картонну обгортку, мiцно склеену скотчем. Вiн смикав ii, намагався рвати, щосили тягнув- але марно. Без чогось гострого не впоратися. Взявши ножицi, вiн почав вiдкривати подарунок уже ними, боячись порiзатися чи пошкодити книгу всерединi.
«Обережнiше. Не одрiж пальцi».
– Добре, – вiдповiв Максим. – Чорт. Я скоро так збожеволiю.
Пирхаючи, вiн продовжив вiдкривати подарунок. Навiть ножицi виявилися заслабкими проти обгортки. Здавалося, книгу запечатали так, щоби розпакувати ii вже нiхто не змiг. Максиму це нагадало зав’язаний пакетик, розв’язати який майже неможливо й легше порвати його, чим вовтузитись iз вузлом.
От i зараз. Спочатку Максим намагався розрiзати скотч та картон обережно, нiчого не пошкодивши, а коли зрозумiв, що обгортка не здасться, почав рвати ii. Протикав ножицями, а коли й вони не допомагали – рiзав канцелярським ножем. І от, пiсля десяти хвилин тяжкоi працi, вiн нарештi змiг позбутися картонноi обгортки, пiд якою чекала книга, завернута в папiр.
Це дiйсно та сама книга?
Очi хлопця засяяли якимось невiдомим внутрiшнiм вогнем, а серце шалено закалатало. Вiн почав обережно розгортати останнiй паперовий шар обгортки. У головi моталися десятки думок. Що це за книга? Яка вiрогiднiсть, що батько змiг дiстати саме ту, про яку Максим мрiяв? Якщо це вона, то як батько ii дiстав…
Коли папiр полетiв у бiк, хлопець ледь стримав радiсний зойк. Перед ним лежала книга з пожовклими вiд старостi сторiнками та м’якою блакитною обкладинкою, яка в деяких мiсцях була трiшки порвана. Однак, загалом, книга прекрасноi якостi.
На обкладинцi не було малюнка, як у сучасних книгах, натомiсть, зверху красувався напис великими лiтерами:
JORDAN GEKSTON
AMONG THE SHARKS
«Серед акул», – прочитав Максим, стримуючи радiснi крики та стрибки кiмнатою. Перед ним лежала саме та книга, про яку вiн так довго мрiяв.
Максим вважав Джордана Гекстона своiм улюбленим письменником, однак його книги майже не видавалися украiнською чи росiйською. Була лише одна невеличка iсторiя, яку в сiм рокiв прочитала хлопцю мама. У нiй йшлося про чоловiка, який опинився в лiсi сам на сам з ведмедем. Розповiдалося, як вiн воював iз твариною, як тiкав та ховався, влаштовував пастки, аби вижити. На вiдмiну вiд «Жаги життя» Джека Лондона, Джордан докладно розписував минуле героя i вiдразу було зрозумiло, чи варта ця людина життя. Ось тодi Максим дiйсно вболiвав за героя та бажав, аби той вижив.
Розповiдь Гекстона настiльки захопила Максима, що вiн вiдразу полюбив романи про виживання. Вони з мамою почали читати безлiч подiбних книг, але всi вони були не такими, як iсторiя Джордана. Вона була кращою iз кращих i Максим бажав прочитати бiльше розповiдей цього письменника. Але не судилося. Бiльше в Украiнi перекладених iсторiй Гекстона не було.
Разом iз мамою, вони об’iздили ледь не всi книгарнi мiста та пронишпорили десятки украiнських та росiйських iнтернет-магазинiв – але марно. Був лише один переклад, хоча письменник за життя написав понад двадцять книг.
Тодi мама вирiшила вчинити iнакше. Вона замовила англiйськi книги Джордана й почала сама iх перекладати, кожного дня читаючи сину перекладенi власними силами глави. Потiм вони почали перекладали iх разом, вишукуючи потрiбнi слова в словниках чи «Перекладачi Google», завдяки чому тепер хлопець знав англiйську краще всiх у класi.
«Серед акул» була найрiдкiснiшою книгою письменника. Гекстон написав лише один примiрник i книга спочатку не пiшла до друку. Через десятки рокiв ii все ж спробували видати, але популярностi вона не набрала, загубившись мiж iншою белетристикою в магазинах.
Примiрник, який лежав перед хлопцем, був саме тим першим, який написав власною рукою Джордан. Вiн сам склеiв листки, сам зробив обкладинку й додав власнi iлюстрацii.
Попри те, що серед шанувальникiв творчостi письменника ця книга коштувала шалених грошей, батько пообiцяв дiстати ii сину. Використовуючи всi своi зв’язки: як внутрiшнi, так i мiжнароднi, – вiн стримав обiцянку.
І тепер хлопець не мiг нею намилуватися. Обережно взявши за край обкладинки, вiн розгорнув книгу, вiдчуваючи неймовiрний захват. На пожовклому паперi чорним чорнилом було виведено iм’я письменника i його послання:
Dedicates Katherine.
– Присвячую Катрiн, – прочитав Максим. Напевно, присвятити свое творiння коханiй людинi – це вищий прояв любовi.
Максим перегорнув ще одну сторiнку й побачив виведену великими лiтерами назву книги i малюнок – невелика водойма, iз якоi стирчало два плавники акул. По тiлу пройшов слабкий холодок. Максим не тiльки чув або читав про цих iстот. Три роки тому, коли вони сiм’ею вiдпочивали на Червоному морi, хлопець став свiдком, як до пляжу пiдплила акула. Вiн досi не мiг забути, як завищали сирени, а рятiвники кинулись у воду й почали виганяти людей iз води на берег. Справжня панiка й лише через одну рибу.
Якщо герой Гекстона буде виживати серед цих iстот, то вони дiйсно небезпечнi. Адже всi героi письменника потрапляли в ситуацii, коли були змушенi боротися за життя з найнебезпечнiшими тваринами: ведмедями, вовками, тиграми, шершнями, кайманами i безлiччю iнших. А тут – акули. Єдина iз цих тварин, яку хлопець дiйсно бачив на волi. Не в зоопарку, де вона б не представляла нiякоi небезпеки, а на волi, де ця рибина поводить себе, як справжня царiвна моря, обстоюючи територiю i проганяючи з неi нахабних людей. Того дня вона могла спокiйно напасти на будь-кого i вбити. І це було б по-справжньому, а не як у фiльмi зi штучною кров’ю.
– Цiкаво, як герой Гекстона опиниться серед акул, – сам у себе запитав Максим, а пiсля, усмiхаючись, додав: – А ще цiкавiше, як вiн врятуеться.
На наступнiй сторiнцi було те, за що будь-який фан письменника вiддав би всi своi грошi – пiдпис. Виведений самим письменником пiдпис, який тепер е автографом для Максима.
Батько дiйсно постарався. Дiстати настiльки рiдкiсну книгу американського письменника – це диво.
Максим перегорнув наступну сторiнку й тут дух дiйсно перехопило, а серце затрiпалося ще швидше.
Chapter 1.
Warm summer day in 1798, old fishing boat out to sea…
Максим тяжко видихнув. Нi. Зараз читати не потрiбно. Спочатку треба пiдготуватися до завтрашньоi контрольноi роботи, iнакше Ельвiра дiйсно з’iсть його. Вона гiрше будь-якоi тварюки, яку описував у книгах Гекстон. Хижаками хоча б керують iнстинкти при нападi на жертву, а старою бабцею – лише лють та думка про те, що тiльки вона може все знати.
Максим згорнув книгу, як би це тяжко не було, i вже збирався поставити ii на полицю, коли помiтив невеликий папiрець, який висунувся з-помiж сторiнок.
– Це ще що? – знову запитав сам у себе Максим i витягнув його, зрозумiвши, що тримае в руках стареньку закладку, трiшки надiрвану зверху. З одного боку вона була списана незрозумiлими написами, мова яких зовсiм не нагадувала англiйську. Аби дiзнатись, що означають написи, Максим спробував використати «Перекладач Google», сподiваючись, що той визначить мову, але навiть Google нiчого не зрозумiв.
На iншому боцi закладки не було нiчого – просто бiлий папiр.
Максим обдивився дивний папiрець ще раз i спочатку навiть хотiв викинути, але закладка могла належати Джордану Гекстону. Можливо, саме завдяки iй вiн запам’ятовував, на якiй сторiнцi закiнчив писати чи редагувати книгу. Нi, викидати закладку не можна. Вона така ж цiнна, як i книга.
Можливо, Джордан залишив на нiй якесь послання, зашифрувавши в цих написах i тепер у Максима е шанс розшифрувати iх, прочитавши iсторiю автора.
Хлопець поклав закладку назад до книги, пiсля чого вмостився за робочий стiл, розгорнув пiдручник iз зарубiжноi лiтератури та почав читати, готуючись до завтрашньоi контрольноi. Хоча цю пiдготовку можна вважати найскладнiшою, адже думки про «Серед акул» не покидали голову.
4
– Як тобi книга? – запитав батько, коли ввечерi вони з Максимом сидiли за довгим столом, наминаючи спагетi з кисло-солодким соусом, таким, як колись готувала мама. Кухарка спробувала приготувати щось схоже, але частинки маминоi душi в ньому не було, через що хлопцю здавалося, що вiн iсть спагетi, политi лимонним соком.
– Ще не читав. Не було часу. Завтра контрольна i потрiбно гарно пiдготуватися, а то вчителька мозок виiсть.
– Максе, я ж тобi сотню разiв казав – одне твое слово i виiдати мозок будуть iй.
Максим хотiв з’iсти трохи спагетi, але апетит чомусь зникав. Та й цi слова батька. Вони лякали. Вiн був радий, що батько обiймае таку високу посаду, може вирiшити будь-яку проблему, i е одним iз тих, хто вирiшуе долю цiлоi краiни. Але цi слова. Невже всi, хто перебувають при владi, вiдчувають себе ледь не богами?
– Нi, дякую. Я хочу сам довести iй, що потрiбно рахуватися з чужою думкою.
– І як? – батько посмiхнувся. – Твоя Ельвiра Дмитрiвна – викладач радянського гарту. Це дуже принципiальнi та черствi люди.
– Я не думаю, що вона така. Можливо, у неi були проблеми в життi. Все-таки радянське минуле вважаеться тяжким.
– Що радянське минуле, що украiнське майбутне – усi вони тяжкi. Але дивлячись для кого. Для нас единою тяжкiстю була, – чоловiк на мить завагався. Чи варто це казати? Чи варто нагадувати сину про смерть матерi? Вiн уже дорослий, та й виглядае куди краще, нiж перший рiк пiсля ii похорону. Вони будуть змушенi це згадувати. Страшна подiя назавжди залишае за собою слiд, але мовчати та не згадувати про неi, як про щось страшне, не варто. Так усе швидше призвичаеться i, можливо, колись iм стане легше, – смерть матерi.
Батько подивився на Максима. Нi слiз, нiчого. Схоже, все не так погано, як вiн думав. Максим бiльш-менш звик.
– Для нас це едина тяжкiсть, – продовжив вiн. – Для iнших тяжкiстю е нестача грошей, тяжка хвороба когось iз близьких, або безлiч iнших проблем. Тому для всiх життя е тяжким i ставати такою черствою бабцею, як твоя Ельвiра, – це, навпаки, слабкiсть. Так, iх вчили за iншими законами. За суворими законам. І вони продовжують вчити вас за ними. Але принижувати дiтей, не давати iм виказувати свою думку – це низько.
– Можливо, вона змiниться, – Максим опустив очi i просто дивився в тарiлку, уникаючи батькових зелених очей.
– Нi, синку – не змiниться. Їi можна або змiнити силою, або потрiбно чекати.
– Чого чекати?
«Доки цю бабу на пенсiю пiд зад виженуть, чого ж iще?» – подумав чоловiк, але казати такого сину не варто. Натомiсть, вiн промовив:
– Не важливо. Коли дочекаешся, то дiзнаешся, – батько вiдпив iз келиха з вином. – Як прочитаеш книгу, розповiси про що вона? Може i я колись вiзьму почитати.
– Не думаю, що тобi сподобаеться книга про виживання.
– Хтозна. Я теж нiколи не мiг подумати, що мiй син вивчить англiйську у сiм рокiв i буде перекладати тексти, над якими навiть я сидiтиму годинами зi словником.
– Це все мама. Якби не вона, я б не полюбив цього письменника, – Максим знову подивився на тарiлку. Нi, апетиту немае. Зараз спагетi бiльше нагадували купу черв’якiв, залитих якоюсь блювотиною. – А як ти дiстав цю книгу? Це ж перший примiрник книги одного з найвеличнiших письменникiв. Вона повинна зберiгатися десь у музеi, чи хоча б у його родичiв.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vlad-kovtunenko/porin-u-knigu/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.