Римськi цифри
Михайло Блехман
Другий роман дилогii про родину Блехманiв. У ньому йдеться про iхне життя в украiнському селi на Полтавщинi на початку 50-х рокiв XX столiття, де Клара працюе адвокатом, а Самуiл – лiкарем. У них пiдростае син Мiша, для якого рiдною стае украiнська культура. Цей роман – своерiдний гiмн Украiни, в ньому, як i в "Вiдображення", мова йде про головне питання людського буття.
Михайло Блехман
Римськi цифри
Переклав украiнською Олег Гончаренко.
Надiйцi
Трьома ударами зловiсними
Дзвони озвались з далекiв…
І я, щоб втримати мить iстини,
Знов сковую iх ланцем слiв.
Зiнаiда Гiппiус
Нас було неначе сплетено в гiрлянду.
Хулiо Кортасар
Якщо не ховати обличчя вiд зiрочок, що пестять щоки, спустившись до тебе iз застудженого неба, вiдчуваеш, що ти – не один. Точнiше, не одинокий, навiть коли один. А зiрочки тодi здаються пелюстками, якi хтось обривае та й кидае сюди, донизу, i вони пестять тобi щоки ненав’язливо i нескiнченно. І просять, примовляють:
«Не вiдкладай пера, не закривай записника. Продовжуй».
Це говорить вона, це ii голосом звертаються до мене теплi, але змерзлi зiрочки.
Наполегливо заперечуючи негатив, вони погойдувалися у повiльному летi так, аж здавалося – нiби то численнi спiвбесiдники похитували головами:
«Те, що вiдбувалося тодi, вiдобразиться i в тому, що у тебе е нинi, чого у тебе так багато… І стане тим, що iще обов’язково буде. Не бiйся свого записника. Довiрся йому. Папiр терпить не все, чи ж тобi цього не знати, – але те, що хочеш довiрити йому ти, вiн не терпiтиме, а навпаки – оберiгатиме».
«А раптом я помилюся?…»
Вони неначе посмiхнулися:
«Помилишся, якщо закриеш записника. Але ж не закриеш?»
Вони пiдштовхують до мене чорнильницю:
«Ось твое улюблене фiолетове чорнило. Ось ручка, ще з тих часiв, якi нiколи не згадати, якщо якось раптом забути… Але ж ти не забув?…»
Я узяв подарований менi записник зi стiльця, який завжди стоiть бiля узголiв’я дивану. Умочив ручку в чорнило, пiднiс ii до дзеркально чистоi сторiнки. І побачив там, в цьому дзеркалi, вiдображення того, про що збирався розповiсти. І менi стало зовсiм неважливо, чи будуть мене слухати. Набагато бiльше, незмiримо важливiше – розповiсти.
Зваичайно ж, записника я не закрию.
Інакше – дзеркало трiсне. Інакше його нiкому буде вiдремонтувати. Інакше не розповiм того, про що не забув i не забуду.
Звичайно ж, я не забув. Розповiм усе так, як було, хай навiть усе було трiшки й не так. Вiдображення тому i називають вiдображенням, бо воно всього лише схоже на оригiнал. Навiть – якщо дуже схоже.
Дорогi менi римськi цифри допоможуть менi, вони обiцяли.
Улюблене фiолетове чорнило i не менш улюбленi дзеркальнi сторiнки не пiдведуть мене. І я намагатимуся не пiдвести iх i тих, про кого розповiдатиму.
Знаю, що не пiдведу.
А важливiше, нiж знаю, – вiрю.
I
Самуiл знову повернувся з медiнституту трохи ранiше: цього разу, звичайно, вiдмiнили лекцiю професора Каца.
– Правильно поставлений дiагноз, – казав професор Кац, – це на 90 вiдсоткiв позитивний результат. В iнших 10-ти – медицина, тобто ми з вами, безсила. А неправильний дiагноз – це на 90 вiдсоткiв негативний результат. Іншi 10 припадають на величезний, незаслужений нами, але заслужений пацiентом талан.
– Цiкаво, – Самуiл ледь не плюнув вiд розчарування, шпурляючи портфель i темпераментно роззуваючись, – лiкування також вiдмiнять? Може, i лiкарнi, i полiклiнiки? Тодi я iм також не знадоблюся? Заретушують нас разом з Кацем так, як учнiв у шкiльних пiдручниках примушували «ворогiв» замальовувати, щоб i дурних прикладiв не було.
– Не виключено – усмiхнувся Володимир Федорович. – Адже начальство мае свое окремiшне бачення.
Марiя Ісаакiвна вибухнула:
– Прикуси язика, Петкевичу! Тебе нам тiльки не вистачало!
– Навiщо кусати? Може, краще перекусимо? – як завжди, примирливо запропонував Володимир Федорович. – Сьогоднi вiдмiнили заняття, завтра вiдмiнять вiдмiну. Не голодувати ж нам через них? А щоб вiдмiнити лiкарнi – це ж як iм самим треба захворiти, i на який сказ?
– Повиздихають усi! – рявкнув Самуiл.
Кларi усе ж таки вдалося заспокоiти його – щоб Кларi не вдалося?
– Боялися, що вiн когось iз них отруiть, – зауважила вона. – А що ж iще залишаеться з таким-то прiзвищем?! Воно для них – гiрше будь-якого трiйла. Коли вони його чують, облича стають схожими на недоiдений лимон.
Самуiл погодився, що дiагноз поставлено правильно.
На комунальнiй кухнi досмажувалися котлети i вже настоювався борщ. Самуiл поцiлував Клару та Михайлика – «Привiт, рудий!» i пробурчав: «Наче всiх уже в дитинствi замалював був, але ж нi, залишилися ще на свою бiду. І на мою також». Затим пiшов мити руки. На щастя для сусiдiв, особливо для Стрелкiноi, яка любила митися на зло усiм годинами, ванна кiмната була вiльною.
Клара посмiхнулася, помiтивши непомiтний, але такий реальний зв'язок мiж свiтлинами, якi доводилося замальовувати в довоенних шкiльних пiдручниках, та вiдмiненою лекцiею професора Каца. Поставила Михайлика на пiдлогу. Неможна привчати дитину до рук – от тiльки як самiй вiдучитися?
Вона намагалася, але це виявилося набагато складнiшим, нiж вивчити латину та Римське право. Юридичний iнститут вона закiнчила вiдмiнницею. Залишилося закiнчити медiнститут Самуiловi та одержати розподiлення – усiм трьом, звичайно.
– І не вздумайте нiкому нiчого розповiдати, Самуiле, – строго сказала Марiя Ісаакiвна, коли той повернувся з комунальноi ванноi кiмнати. – Вiдмiнили, то й вiдмiнили, ми нiчого достеменно не знаемо. Мало там що?
– Це так, – знизав плечима Самуiл, – я i дiйсно нiчогiсiнько не знаю.
– Отож. Ми вже стiльки всього пережили, що й це якось-таки переживемо. Хай би це було нашим найбiльшим горем.
Самуiл поцiлував Клару i дав Михайликовi невiдчутного запотиличника.
– Горе, Марiе Ісаакiвно буде моiм пацiентам, якщо вони залишаться без мене.
– Чому б це iм залишатися без вас?
– Так, Сеню, чому це вони мають залишатися без тебе?
– Бо недоуком я до них i на вiдстань гарматного пострiлу не наближуся. Інакше вони ж i мене замалюють, дай iм Боже здоров’я.
Вiн розсмiявся, узяв верхне «ля» з «Повернися у Соренто», i вони пiшли до столу.
Клара налила усiм борщу, а за вiкном, на заснiженiй Сумськiй вулицi, було морозно i незатишно, вiтер свистiв так, як лише Самуiловi вдавалося свиснути кiлькома пальцями.
Зимi хотiлося привернути до себе увагу усього Харкова. Вона кружляла якимись немислими вiсiмками з Шатилiвки, вiд парку Горького, улюлюкала, вила, майже мукала, не розумiючи, що всi ii завивання та причитання не просто нестрашнi, а навiть i смiшнi тим, кому вдаеться брати ось таке «ля». І в кого виходить такий ось борщ.
II
А у березнi по-справжньому похолоднiшало.
Щоправда, не було божевiльних в’юнких поземок-вiсiмок, не було зарозумiлого улюлюкання та завивання за вiкнами.
Але був траурно чорний, плаский, як дурний жарт, репродуктор на стiнi в iхнiй единiй кiмнатi, що каркав не згiрш будь-якоi ворони.
Марiя Ісаакiвна та Володимир Федорович пiшли на роботу. Самуiл – до свого медiнституту: там, як i передбачав Володимир Федорович, вiдмiнили вiдмiну занять. А Клара з Михайликом залишилися вдома.
Було саме п’яте березня. Михайликовi два мiсяцi тому пiщов другий рочок.
Зовсiм начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хiба то були проблеми? Найбiльша з них – це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подiти своi руки. Вiн усе тягнув до рота i жував усе пiдряд, ба, навiть те, що нiколи не жувалося.
Начебто мало вже хоч трiшки ж потеплiшати…
Репродуктор помовчав, збираючись iз духом, i прорiк, нарештi, те про що не мiг уже змовчати.
Те, що пробачити йому було неможливо…
Вiн сказав це голосом, яким колись оголошував про початок вiйни, а зовсiм ще нещодавно – про Перемогу. Голосом, що не розмiнювався на дрiбницi. Голосом, який говорив тiльки те, що, окрiм нього, нiхто бiльше озвучити не насмiлився б.
Вiн насмiлився.
Репродуктор, нiби аж почорнiвши з горя, зiбрався таки з духом i сповiстив своiм урочисто-печальним голосом останнi новини. Кларi здавалося, що вони й насправдi будуть останнiми.
Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоiти його, – ось i не привчай дитину до рук, – але вiн нiяк не заспокоювався, бо вона i сама плакала – як нiколи…
Ранiше у неi не було причин плакати, тим бiльше – так…
Коли бiльше року тому вони з Самуiлом у передноворiчний грудневий вечiр йшли до пологового будинку i вона час вiд часу сiдала в замети, аби перевести дух, iй було боляче, – але зовсiм не так, як зараз… Той грудневий бiль мав якийсь сенс, i якби у Клари були сили радiти йому, вона б радiла… А цей, березневий, був дико недолугим i безнадiйним. Найгiрше за все те, що – зовсiм безнадiйним. Який же сенс у тому, що немае надii? Надiя – це ж i е сенс, адже так?…
Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надiя при тому все одно залишалася.
І лише зараз, лише цього лихого дня, який так i не став весняним, надii не було нiякоi.
Клара та Михайлик плакали – якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увiрвалися з вулицi зимовi стогони, що, здавалося, вже стихли до наступноi зими.
І голос у репродукторi хотiв би заплакати з ними, але йому було не можна. Вiн не мiг дозволити собi цього. Тiльки iм…
А бюст у формi генералiсимуса, що стояв на шафi, не моргаючи i, мабуть, зовсiм не пiдозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вiкно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.
Дивився i не знав, що його вже немае.
III
Самуiловi цiлий рiк залишався до кiнця комсомольського вiку, коли вiн закiнчив медiнститут.
Вiн мрiяв стати лiкарем ще з тих пiр, коли не вимагали замальовувати портрети у пiдручниках. Спочатку просто мрiяв, а потiм – знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилiвський скакун пiсля кровопролитного бою, – i мрiяв усе про те ж самiсiньке. Сусiди i батьки про його мрii не вiдали, бо, якщо б i дiзналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому телятi вовка з’iсти.
Вiн, усе ще пiдлiтком, тягав на спинi непiдйомнi лантухи з борошном, зiгнувшись у всi можливi погибелi, нiс – та що там нiс, – пер iх на хлiбопекарню, що була за 10 кiлометрiв вiд млина. А довкола горлали брудно-чорнi ворони, каркали, не замислюючись про вiйну, що зметала усе зi свого шляху десь уже не надто й далеко вiд Аркуля, перед самiсiнькою Волгою. Каркали, накликаючи новi бiди усiй краiнi i йому заодно, передрiкаючи, що вже ким-ким, а лiкарем Самуiловi точно не бути. Можливо, комусь iншому, та й насправдi – кому завгодно iншому, але не Самуiловi.
Ну, то й що, накаркали? Пiсля вiйни вiн вчився в ФЗУ на слюсаря, жив у гуртожитку. Раз на тиждень навiдував батькiв – iздив до них трамваем на iнший кiнець безкрайого Харкова. Дивився у вiкно напiвпорожньоi чи переповненоi «п’ятiрки» на заснiженi чи вкритi яблуневими пелюстками, чи знемагаючi вiд спеки, чи засипанi жовтим падолистом Басейну, Чернишевську, Пушкiнську, проспект Сталiна, Балашiвку.
Йдучи вiд «п’ятiрки» на Доброхотова та назад, – думав, думав, думав, що все одно буде лiкарем, як би не здорово було би бути слюсарем та ще й четвертого розряду. Сказав собi – буду, значить все одно буду. Та й хiба лише собi сказав?
Не добрав одного балу через якусь там незрозумiло й кому потрiбну хiмiю, пiвроку провчився вiльним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медiнституту, його б навiть вiльним слухачем до навчання не допустили б. З iншого ж боку, якби Самуiл сам не старався, то i допускати було б нiкого, або допуск той не мав би нiякого сенсу.
Ночами тодi спав на столi викладачiв, вiддавлюючи боки, що загострилися пiд час вiйни («прохудилися» – казала Клара). Мився крижаною водою в туалетi рано-вранцi, поки не прийшли не те, що студенти i викладачi, але й прибиральницi.
Через пiвроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» – це таким-от передбачалося лiкувати людей?! – вiдчислили за «хвости», його перевели у нормальнi студенти.
І ось тепер вiн – лiкар. А попереду – бозна скiльки всього й чого! Навiть до закiнчення комсомольського вiку ще – цiлий безкiнечний рiк.
Власне кажучи, лiкарем вiн уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й ранiше. І нiякi ворони та «матусинi дiтки» завадити йому не могли.
Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох iнших – мабуть, тому, що не так жагучо хотiли. Або, за великим рахунком, не хотiли зовсiм. Бувае, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минае час – i, коли замислюешся: невже цього i насправдi хотiлося? – то виявляеться, що зовсiм навiть i не хотiлося, а так… намарилося просто те хотiння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотiв. А якщо вдалося, тодi думаеш: «Так, хотiлося! Але хiба ж цього? Хiба отакого менi могло хотiтися?!»
У Самуiла ж сумнiвiв не було – нi ранiше, нi тим бiльш зараз, коли вiн не тiльки хотiв лiкувати усiх навкруги – тих, що сидiли бiля вiконець, i тих, що штовхалися в проходах «п’ятiрок» та «аннушок», i тих, що чекали на зупинках, снували харкiвськими вулицями, юрмилися у харкiвських магазинах, – не тiльки хотiв лiкувати iх усiх, а нинi ще й знав, як вилiкувати.
А головне – ще важливiше за бажання та вмiння допомогти, до того ж кому завгодно, навiть останньому паразитовi та гадовi, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пiзно, все ж таки згасло б, а вмiння залишилося б iнститутським, книжним, тобто нiкчемним. Але вони, наперекiр усiм воронам – довоенним, военним, пiслявоенним i всяким-всiляким, тепер у нього були. І значить, було i все iнше, що без них не мало би сенсу.
Коли Михайло Петрович вирiшив зарахувати його вiльним слухачем, Самуiл пообiцяв проректоровi, що не пiдведе. Слова вiн дотримався (щоб Самуiл та не дотримався слова?) i став лiкарем.
IV
Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…
Михайло Петрович, помiтивши в нiй i Самуiла, розчулився, обiйняв його i, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:
– Слухай, Сеню, це менi здаеться чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?
Самуiл розсмiявся на верхньому рiвнi свого коронного «ля» другоi чи якоiсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто рокiв тому, виконував для млiючих подружок чи колег-слюсарiв, що заздрили йому тодi по-доброму, одну з незчисленних своiх неаполiтанських пiсень:
– Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на вiд’iзд до Верхнього. Це вона мене вiдгодувала i вiдпоiла.
Михайло Петрович посмiхнувся:
– Розумниця, дай iй, Боже, здоровя. Якi ж у вас тепер плани?
– Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цiлiсiнький будинок видiляють. Справжня сiльська хата.
– Знаю, знаю. А дитина? Залишаете на бабусю з дiдусем?
Самуiл похитав головою:
– Теща працюе майже цiлодобово, з вiдряджень повертаеться хiба що переночувати. Вона у нас проектуе всiлякi теплоелектростанцii, я вам розповiдав. І Володимир Федорович також працюе, тiльки у вiдрядження не iздить.
– А чим вiн займаеться?
– Залiзницею. Прекрасна людина, взiрцева просто. Аби вжитися з моею тещею, доводиться бути вiдмiнною людиною… До речi, менi тут Кларонька розповiла, як французи називають таких людей, як мiй тесть. Не знаете?
Михайло Петрович похитав головою.
– «Бон пер» вони таких називають, – сказав Самуiл. – Менi спершу почулося «старпер», бо французькоi, на жаль, не знаю… Але наш тесть – нiякий не «стар» i, тим бiльше, нiякий не «пер».
Вiн розсмiявся, наче доспiвав неаполiтанський куплет.
– Та нi, Михайле Петровичу, поiдемо утрьох, звичайно. Кинути хлопчину, та ще й на три роки – це в нашi плани не входить. Буде вiн у нас сiльським хлопцем. І хай це буде нашим найбiльшим «горем», як кажуть моi мама i теща.
– Менi одну склянку без сиропу, будь ласка, – попросив Михайло Петрович. – А тобi, Сеню?
– Менi з вишневим сиропом.
Випили газировку неквапно – бувають днi, коли спiшити нiкуди. Потихеньку пiшли центральною алеею Саду Шевченка, повз лавочки, на яких молодi i дуже молодi жiнки читали книжки ще, слава Богу, маленьким дiтям, а схожi на дорослих дiтей чоловiки грали в шахи.
– Тобi там непросто доведеться, – зауважив Михайло Петрович. До тебе медпунктом у Верхньому завiдував якийсь п’яничка, тож розвалив усе. Як у нього усе Верхне поголiвно не вимерло, дивуюся вiдверто. Не лiкарем Божою милiстю був, а коновалом немилiстю дiдька. Не осором нас там.
– Не осоромлю, Михайле Петровичу! Даю слово. Та я його, власне кажучи, ще шiсть рокiв тому дав, коли ви мене до медiнституту приймали.
Михайло Петрович посмiхнувся:
– Як там Клара?
Самуiл, помовчавши, вiдповiв:
– Зараз уже все гаразд, наче не переживае бiльше. Що робити – жити треба ж… Інститут закiнчила з червоним дипломом.
– Хто б сумнiвався! – вiдгукнувся Михайло Петрович.
– Утрьох будемо трудитися у цiм нашiм Верхньому. Я буду лiкувати, Кларонька – захищати, Михайлик – рости. А далi подивимося.
– Де ти осягав украiнську мову? – схвально запитав Михайло Петрович.
– Так я ж, Михайле Петровичу, закiнчив украiнську школу в Луганську. Ще й нiмецьку там вивчав. Якби довелося лiкувати нiмця, певен, зрозумiв би – де у нього що болить, на ноги пiдвiв би любесенько.
– Так, якщо це «щось» у нього лiкуеться, – посмiхнувся Михайло Петрович. – А ким Клара буде працювати у вашому Верхньому?
– Адвокатом, як i мрiяла. Вона, щоправда, i перекладачем хотiла бути, i фiлологом… Але вийшло, бачте, тiльки адвокатом.
Самуiл знову розсмiявся.
– Гадаю, – обняв його за плечi Михайло Петрович, – зовсiм навiть не «тiльки». Адвокатом вона, певен, буде чудовим, професiйним, ну, а все iнше за неi, дасть Бог, колись Мишко надолужить. А професiонал, Сеню, це справжнiй любитель, на вiдмiну вiд аматора, лжелюбителя. Ви обое – любителi справжнi.
Випадкова хмаринка припливла з-за Держпрому, пiдморгнула i ствердно бризкнула теплим, короткочасним дощиком.
V
– Гарно у тебе, татку! – сказала Клара, всiдаючись на улюбленому, единому диванi. – Майже як у нас. А де Берта?
– У неi сьогоднi робочий день, тож я на господарствi, – вiдповiв Зiновiй. – Можу поспiлкуватися з единою донечкою, сказати щось розумне, якесь напуття. Бо ж, коли приiдете офiцiйно, усiм святим сiмейством, буде вже не до напуття, вся душевна енергiя пiде на Михайлика.
– Ця енергiя нiкуди не подiваеться, – посмiхнулася Клара. – Вiрнiше, чим бiльше ii витрачаеш, тим бiльше прибувае.
Зiновiй кивнув, затим запитав:
– Слухай, ну як ви вирiшили щодо дитсадка? Є там дитсадок? І взагалi…
Клара похитала головою – чи то байдуже, чи то все-таки трохи стурбовано:
– По господарству та з Мiтуликом нам буде Надiйка Писаревська допомагати. Це мiсцева дiвчина, нам дали ii адресу, ми вже з нею списалися. Будемо у неi жити, вона буде готувати iжу i за Мiтуликом доглядати.
З платiвки Бернес спiвав «Темну нiч», а в кiмнатi на розi Маяковського та Сумськоi було свiтло i затишно. Клара подивилася на платiвку i зiтхнула.
– Це пiснi стомлених чоловiкiв, а не аж зайво бадьорих «перемiркiв», – зауважив Зиновiй. – Якщо така людина говорить, що з тобою все буде добре, значить, йому можна i треба вiрити.
– Згодна, – прогнала сумнiви Клара. – Гiрше зневаження майбутнiх труднощiв – лише iхне перебiльшення.
– Ось це слова моеi доньки, а не вихованки пансiону благородних дiвиць!
Клара розсмiялася.
– Отже, я недостатньо благородна? Чи вже не дотягую до дiвицi – чи то пак, перетягую? Скажи прямо, татку, манiритися тут не годиться!
Зiновiй поцiлував ii густе чорне волосся, неначе старанно завите, а в дiйсностi – майже вiд народження хвилясте. Не кучеряве – так було б усе-таки не надто красиво, – а саме в мiру хвилясте. Втiм, як це у Клари може бути щось та не в мiру?
– Значить, будеш захищати невинних? – посмiхаючись, запитав Зiновiй.
Клара навзаем поцiлувала батька i, не замислюючись, – адже вона вже й так достатньо передумала про це на лекцiях професора Фукса, – вiдповiла:
– І винних також. Audiatur et altera pars – тобто нехай я буду почутою. Я, татку, i е та сама «протилежна сторона», i я хочу, щоб мене чули i дослухалися. А без мене так нiколи й не розберуться, хто винен: «народ, що камiнь божеством вважав, чи ниций кат прекрасного творiння».
Зiновiй сiв у крiсло, слухняно i з задоволенням слухаючи доньку.
– Можна, звичайно, страчувати усiх без винятку, на лобному мiсцi. Але для того треба лише кiльканадцять вбивць, до того ж не «поганих», як тi, кого вони вбиватимуть, а «хороших», аби вони вбивали тiльки визначених кимось «поганих». У начальства ж тонкi види, як говорять Гоголь та Володимир Федорович. Начальству виднiше.
Зiновiй пожалкував, що кинув палити. Вийняв кiлька монпансье з кольоровоi бляшаноi коробки, яку Клара принесла йому в подарунок вiд Володимира Федоровича, посмоктав iх, потiм розгриз i з’iв. Мабуть, саме красива бляшанка надавала маленьким рiзнокольоровим льодяникам особливий присмак. Навiть палити розхотiлося, так було смачно.
– Начальству, – замислено сказав Зiновiй, намагаючись не обвалювати на Клару все, що коли-небудь усе одно обвалиться, – без огляду на його «тонкi види», завжди чогось, та не видно i завжди чогось та не вистачае. Одному – пасовищ для незчисленних скакунiв, iншому скринь для небачених скарбiв, третьому – просто тiсно, жити нiде бiдоласi. Ну, й не жив би, навiщо своi проблеми вирiшувати за чужий рахунок?
Клара посмiхнулася:
– Мабуть, у нього немае власного рахунку, от i доводиться користуватися чужим.
Помовчали.
– А це Верхне, – спитав Зiновiй, – що це за населений пункт такий? Якщо це – дрiмуче село, то навiщо там адвокат?
Клара ствердно похитала головою:
– Верхне, татку, хоч i село, але зовсiм не дрiмуче. У всякому разi, я намагаюся на це надiятися, а Сеня менi в цьому допомагае. Усе, що не робиться, – на краще.
– А що не робиться, доню?
– Щоб це зрозумiти, треба спершу щось зробити. Ну, а те, що зроблене, – вже зроблено, – продовжила Клара. – Райцентр, селище мiського, зазнач, а не зовсiм уже сiльського, типу. А я буду адвокатом районноi прокуратури.
На обличчi Зiновiя промайнув вираз гордостi за доньку та частково й за себе.
– Це зовсiм iнша справа, – зауважив вiн. – А персоналii тобi уже вiдомi? Я маю на увазi не пiдзахисних, а начальство.
– Я дiзнавалася (щоби Клара не дiзналася?): мiй начальник – адвокат району, його звуть Никифор Федорович. А от прiзвище, татку, боюся промовити.
– Чому ж так?
– Вивести рiдного батька з рiвноваги – не тiльки безжалiсно, але й надто легко, а от увести назад – незмiримо складнiше. Надiюся лише на твiй фронтовий гарт.
Зiновiй виколупав з бляшанки червону цукерцу, потiм, мабуть, щоби притлумити хвилювання, – й жовту.
– А саме?
– Даремно ти наполягав, – зiтхнула Клара. – Ну, гаразд. Гнида – його прiзвище. Тiльки не «Гнида» a la russ, а одвiчно полтавська Гнида.
Вона вимовила «г» по-украiнськи – як дзвiнке «х».
Зiновiй вiдколупнув третю цукерку, зелену.
– Мало там що, – заперечив вiн, заспокоюючи i Клару, i, здаеться, себе також. – Прiзвище саме по собi зовсiм нiчого не означае. Я ось – Стольберг, ну i що в менi вiд сталевоi гори? Ти тепер – Блехман, але на бляхаря зовсiм не схожа. Або вiзьми династiю Романових. Одне й те ж самiсiньке прiзвище, а якщо вдуматися, люди всi – зовсiм рiзнi, навiть нiчого, можна сказати, спiльного, особливо мiж такими, як, наприклад, Олександр ІІ i такий же другий, але Нiколашка.
Клара подивилася на нього чи то з сумнiвом, чи то з надiею.
– Ти менi все-таки не вiдповiла, – Зiновiй перевiв розмову на iншу тему, бiльш предметну. – Тобi нiколи не хотiлося стати не адвокатом, а прокурором?
– Інколи хочеться, – вiдповiла Клара, майже не замислюючись. – Таке, бувае, бере зло на всяку сявоту. Розвелося ii… До вiйни усе-таки iх стiльки не було… А тепер, боюся, настае сявотська ера.
– Це в тебе вiкове, доню! – розсмiявся Зiновiй. – Ранiше було краще, зараз стало гiрше, а буде зовсiм поганюче – коли постарiеш. Або зовсiм нiяк не буде.
– Татку, ну ти ж мене знаеш. Менi завжди добре. Але сявок ранiше стiльки не було. Особливо зараз iх може розплодитися, як нiколи.
– Ну, сявки та ракли – це явище вiчне, – усмiхнувшись, кивнув Зiновiй. – Ти просто не одразу почала iх помiчати. До вiйни тобi було – всього нiчого… Щоправда, зараз i дiйсно багато що змiниться, але сявкам привiльнiше, гадаю, не буде. Ну, хiба що ледь-ледь.
Вiн знову розсмiявся. Клара подумала, також кивнула i продовжила, зовсiм не засмучено, не зважаючи на невеселiсть теми:
– Уже стало, татку, i не ледь-ледь. Обсявили все довкруж. Подивишся на такого: усе ж у нього е, то чого йому ще треба? Чого ж вiн казиться? Ну, був би якийсь нещасний, голодний, або ще якийсь-там, а то ж, ген, стiльки ситих сявок – глузду не добереш! Буття ж мае визначати свiдомiсть, а воно поводить себе непередбачувано, як перезрiла дiвиця.
– Ну ось, а ти збираешся iх захищати?
Клара знову недовго подумала.
– Якщо не iснуватиме altera pars, значить, сявки перемогли.
– Сявки no pasaran! – весело пiдняв стиснутий кулак Зiновiй. Інша рука в кулак не стискалася: три пальцi вiдiрвало пiд Сталiнградом, разом зi шматком рукоятi кинджалу, коли вони iшли, вiрнiше, бiгли, мороз був скажений, в рукопашну i вiн зчепився з дивовижно дужим фрiцем.
– Мабуть, – Клара зiтхнула, – е категорiя людей, котрим призначено бути сявками. Як деяким – холопами, скiльки не вiдмiняй холопство. І скiльки потому не стрiляй у тих, хто його вiдмiнив.
– Та й хто такий – сявка? – стенув плечима Зiновiй. – Той же самiсiнький холоп, тiльки ситий та не битий… Але проблем довкола i без того вистачае, донечко. Сявки – не найбiльша, ти ж знаеш…
Клара похитала головою:
– Це, таточку, все з однiеi опери, усе – ланки одного ланцюга. Маленький сявка – маленькi проблеми. Великий – великi.
Зiновiй зiтхнув: ще й якi!.. Поставив iншу платiвку – Шульженко.
– Молодець, землячко! – похвалив Зiновiй. – Скiльки часу не мине, нiякий прогрес не замiнить мистецтво.
Клара замислилася ще довше. Подивилася у вiкно, повз iхнi вiкна саме проiзджала «четвiрка», акуратно тримаючись штангами за електричнi проводи. Темно-коричневий дерматин сидiнь так затишно пахне, але зараз тимчасово – не для Клари, а для не чисельних пасажирiв: у суботу вранцi в тролейбусi народу небагато.
– Знаеш, татку, я гадаю, – промовила вона, помовчавши, – що прогрес i цивiлiзацiя – це зовсiм рiзнi поняття. Бiльше того, вони – протилежнi. Чим бiльше прогресу, тим, врештi-решт, менше цивiлiзацii… Мистецтво – це частина цивiлiзацii, як, скажiмо, Римське право. Або «Вiйна i мир».
Зiновiй теж помовчав перед тим, як вiдповiсти:
– Прогрес, якщо його довести до абсурду, оберне мистецтво на самодiяльнiсть. Зробить його хорошим для всiх – на будь-який смак, як пирiжки з лiвером.
– Саме так! – погодилася Клара. – А хiба може бути культура масовою? Масовим може бути тiльки невiгластво… не приведи, Господи, аби настали такi часи, коли «Вiйна i мир» подобатиметься усiм. Усiм – значить, нiкому.
– Або твiй улюблений Бенедиктов, – додав Зiновiй.
Клара розсмiялася:
– Якщо сявки скажуть, що iм подобаеться Толстой чи Бенедиктов, я i того, й iншого розлюблю на знак протесту.
– А якщо вони дуритимуть просто? Хiба ж варто довiряти сявкам?
– Ну що ти, тату! – весело вигукнула Клара. – У мене й мiсця такого немае, до якого б менi були усi тi сявки разом з iхнiми думками та висновками. Моя особиста думка для мене – основоположно найважливiша. А самодiяльнiсть – якою була, такою i залишиться, нiкуди не подiнеться.
– Отож-бо, – погодився Зiновiй. – У мистецтва i халтури – едина спiльнiсть: вони вiчнi. Ти помiтила, звичайно: дурня постiйно проявляе твердiсть характеру, бо м’який знак у цьому словi i в цьому поняттi вiдсутнiй.
І вiн пiшов на кухню розiгрiвати зварений Бертою розсольник.
VI
«Найбiльше чомусь хочеться думати про те, про що думати найбiльше не хочеться», – не переставав думати Володимир Федорович.
Трамвай доторохкотiв вiд управлiння Пiвденноi залiзницi до Павлiвськоi площi. Винен, «до площi iменi Рози Люксембург». Вiн вийшов, а трамвай поторохкотiв собi далi. Володимир Федорович вийняв зi свiтло-коричневого дерев’яного портсигару цигарку «Казбек», запалив, не побоюючись, що Марiя побачить i розсердиться, та й пiшов неквапно додому – через Миколаiвську площу, Сумською. Перепрошую, «площу Тевелева», як же можна було забути, що ii також перейменували!
Втiм, Марiя зараз i не помiтила б, навiть якби й побачила, що вiн палить…
«Клара мае рацiю, – думав вiн про ненайголовнiше, намагаючись про головне якось не думати, – Навiщо називати вулицi iменами людей? Адже все одно рано чи пiзно доведеться перейменовувати. Замiсть «Рози», назвали б уже площу краще «Рожевою». А «Люксембург» – це вже, взагалi, до чого? Чому – не «Лiхтенштейн» чи «Монако»?
Але головним було зовсiм не це.
І не те, що начебто зовсiм ще недавно вiн водив Клару до зоопарку, ген там, далi, у Саду Шевченка, а зараз вона уже мае рацiю…
Не це, звичайно. Думати хотiлося про iнше – про те, про що думати зовсiм не хотiлося.
Вiн тому й вийшов з Управлiння ранiше – щоби постаратися не думати. Або щось придумати.
Хоча, що ж тут придумаеш?
Як вiдволiкти Марiю, вiн уже й з глузду збився.
Всоте пробубонiти якусь дурню на кшталт того, що три роки – це все одно, що й нiчого? Три роки тому Михайлика ще не було. Володимировi Федоровичу тодi було всього лише 47, а через три роки буде вже аж 53. Їх, цих по три роки, не так уже, якщо подумати, й багато…
Залишаеться тiльки – постаратися не думати, але про головне хочеться думати саме тому, що думати про головне бiльше всього не хочеться. Якщо палець пошкарябати до кровi – як на те будеш хапатися ним за що завгодно, скiльки не намагайся берегтися.
Хоча i це ж нинi не головне…
Головне – як вiдволiкти Марiю? Самому також треба як-небудь вiдволiктися – але хiба це не те ж самiсiньке?
Вiн з Кларою не встиг нагулятися – гадав, нагуляеться з Михайликом. А Михайлику ж – всього лише пiвтора не роки навiть, а рочки, ну, трiшки бiльше, але все одно, поки тiльки рочки.
Увечерi, вкладаючи Михайлика спати, Марiя чи Клара лягають з ним поряд i тихенько спiвають його i свою улюблену пiсню:
Сплять ведмедi i слони,
Дядi сплять i тьотi…
Самуiл знизуе плечима: «Навiщо панькати хлопця? Захоче – сам засне». А вони спiвають собi й спiвають:
Хай усi сплять вони,
Та не на роботi…
Михайлик намагаеться не заснути, розплющивши очi якомога ширше, але вони у нього не самохiть склеплюються, i вiн засинае.
Його чи свою улюблену пiсню спiвають жiнки? Це поки що – одне й те ж самiсiньке.
«Цiкаво, що б вони спiвали, якби кiнофiльму «Цирк» ще не було? – посмiхнувся Володимир Федорович, запалюючи нову цигарку. – «Якi вони ще е, колисковi пiснi? Можливо, i немае iнших зовсiм?… Цирк та й годi».
Іншi пiснi зараз не пригадувалися. Взагалi нiчого не приходило в голову, нiяких нормальних слiв, крiм усiляких на кшталт «Верхня Касрилiвка» чи «Верхньодурилiвка». Усiх цих «верхнiх» хоч греблю гати, а от як допомогти Марii пережити цi три роки, а головне – найближчi три днi, вiн не знав. Думав, думав, та нiчого на думку не спадало.
Усе, що мiг, Володимир Федорович робив. Та що ж вiн мiг?
Особливо, якщо вони вирiшать залишитися там на довше.
VII
Самуiл та Володимир Федорович трудилися у iхнiй i до того великiй кiмнатi, яка тепер, на жаль, мала стати ще бiльшою. Марiя Ісаакiвна з Кларою були на кухнi.
– Були збори недовгi,
Вiд Кубанi до Волги
Знов ми коней сiдлали в похiд.
– проспiвав Самуiл, закiнчивши перев’язувати чергову пачку книжок. Найважчi з них – довiдник практикуючого лiкаря та промови видатних росiйських адвокатiв. Володимир Федорович тим часом пакував речi Михайлика – iх, як не дивно, було найбiльше.
– Ваша верхняя Кацапетiвка зачекае, нiкуди не подiнеться, – упевнено сказав Володимир Федорович. – Спiшити нiкуди, головне – нiчого не забути. Все-таки не в «нижне» якесь збираетеся, а у «верхне». Статус зобовязуе.
– Згоден, Володимире Федеровичу, дорогий. Моя мама каже: все мае бути як годиться.
– Ну, що вони – переживають? Балашiвка на мiсцi?
– Дякую, все гаразд. За Балашiвку я спокiйний. Тато працюе на велозаводi малярем. Іда – на миловарнiй фабрицi. Майя уже у п’ятому класi.
– Не переживають, що надовго вiд’iжджаете?
Самуiл вiдповiв не одразу – мабуть, тому, що саме взявся за нову пачку з дитячими книжками:
– Гадаю, переживають…
І додав весело:
– Три роки – це зовсiм недовго, запевняю вас. Як-небудь i у вiдпустку до Харкова постараемося вирватися.
«Майже стiльки, скiльки ми пробули в евакуацii, – мовчки заперечив Володимир Федорович. – Три роки тому ще й Михайлика не було…»
– Може, собаку мае сенс завести? – спитав вiн, щоби не заперечувати вголос. – Село е село, аллах його забирай. Хоч i верхне. Вам би собака на господарствi не завадив. А так вся надiя – на вашу Надiю, якщо я вiрно зрозумiв.
Самуiл скрикнув гидливо:
– Собака у хатi?
І одразу ж додав:
– Та хоч i надворi. Я сам буду сторожувати, аби тiльки не смердiло псиною.
Михайлик вiдiрвався вiд гри i смачно повторив нове слово кiлька разiв, наголошуючи на «с»:
– Псиною! Псиною! Псиною! Псиною!
«Якi ви Антошо, слова промовляете! – напевне сказала б Клара, але i вона, i Марiя Ісаакiвна були на комунальнiй кухнi.
VIII
На травневi свята Михайлик дуже налякав матусю i навiть Володимира Федоровича, якого взагалi-то нiколи не лякав. Коли Клара повернулася, здаеться, з бiблiотеки, Марiя Ісаакiвна зустрiла ii бiльш занепокоеною, нiж зазвичай.
– Кларо, дитина щось просить, а я нiчого зрозумiти не можу.
– Мамо, – здивувалася Клара, – Мiтусик уже досить добре розмовляе. Як можна його не зрозумiти?
– Ну так сама у нього спитай. Бiдна дитина, навiть у мене вже сил не вистачае, а йому як же?
Клара взяла Михайлика на руки.
– Мiтусику, чого ти хочеш? Скажи матусi, не тримай у таемницi.
Михайлик був заплаканим i змученим.
– Абликоти тутенi… – заiкаючись, промовив вiн i знову заплакав.
– Чому ви з Самуiлом його навчили? – посмiхнувся Володимир Федорович. – Таких слiв не бувае.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mihaylo-blehman-10104428/rimsk-cifri/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.