Ігри долi
Іванна Боразан
Не все те золото, що блищить… Бiдна дiвчина не могла повiрити в свое щастя, поки реальнiсть не постала перед ii очима: люблячий чоловiк перетворився на деспота, а вона стала iграшкою в його руках. А коли йому набридло з нею жити, вiн просто позбувся ii… Ангел i Демон в одному обличчi… Як помста здатна змiнити людину, забути про здоровий глузд i безсмертну душу. А кохання здатне повернути навiть кам'яне серце до життя…
Іванна Боразан
Ігри долi
Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрiчали не тих людей до того, як ми зустрiнемо ту едину людину. Щоб, коли це трапиться, ми були вдячними.
Невiдомий автор.
ПЕРЕДМОВА
«І от знову я тут… Сутенiе… Останнiм часом – це едина розрада приходити сюди, милуватися морем i заходом сонця. Я не маю з ким подiлитися своiм горем, жодна людина мене не зрозумiе. Нiхто не бачить, як я страждаю, страждаю на самотi. О Господи, як менi з цим жити?! Цi таемницi, цi страждання з попиляють мою душу. Не спокiйнi хвилi Чорного моря нiби вiдчуваючи мiй настрiй, б’ються об скали, на однiй з яких стою я. Вiтер, поступово набираючи обертiв, все дужче i дужче дме, намагаючись зносити все на своему шляху. Поодинокi чайки летять, шукаючи притулку вiд шторму, який наближаеться.
І я змушена повертатися до своеi «золотоi клiтки». Але цього я сама хотiла i не мае дороги назад.
Все, що мене оточуе – це розкiш: розкiшний будинок, розкiшний чоловiк, розкiшний одяг i прикраси. Та це мене не тiшить, менi це дорого обходиться: я немаю свободи вибору, я немаю своеi точки зору, за мене вирiшують, що я маю робити, що говорити i як я маю поводитися. Це все мене гнiтить, з’iдае з середини – я гину.
Скiльки разiв я приходжу сюди з метою зупинити свое жалюгiдне iснування, але щось мене стримуе, i я не наважуюся стрибнути униз. Ось i сьогоднi стою, жалiючи себе, а вирiшальний крок вперед зробити не можу.
Згадую батькiв, вони ж цього не переживуть, щоб iхня едина дочка покiнчила життя самогубством. Тато!.. Мама!.. Вони ж думають, що в мене все гаразд, я iхала вiд них дуже щаслива, якби вони знали, якби я знала чим все закiнчиться… Мое перше i доленосне кохання… Як це важко любити i ненавидiти людину одночасно, любити i не вiдчувати вiдповiдь на свое кохання, яке, не маючи пiдтримки нi з мого боку, нi збоку колись дорогоi менi людини, з часом тьмянiе i перестае приносити радiсть, а тiльки пекучий бiль. Як це важко жити нi для кого, жити тiльки як добавка до iнтер’еру. Рiч, яку майже не помiчають, але й шкода викинути. Боже, як я стомилася жити. А менi тiльки 25». Думаючи про все це, молода жiнка навiть не пiдозрюе, що за нею спостерiгають i нацiлюють на неi пiстолет. Пострiл… i вона падае зi скали у бурхливе море.
Частина 1
I
В Украiнi i за ii межами, напевне, не знайдеться такоi людини, яка хоча б щось не знала про Трускавець. Однi знають його, як затишну й екологiчно-чисту зону, яка розташована у долинi передгiр’я Схiдних Карпат. Іншi пам’ятають Трускавець через його цiлющi дари: «Нафтусю» i покладами «гiрського воску» – озокериту, який знаходиться всього за кiлька кiлометрiв вiд Трускавця, у мiстi Бориславi, i е единим родовищем у свiтi.
Природнi багатства i науково-розробленi ефективнi методи лiкування зробили мiсто Трускавець одним iз найкращих бальнеологiчних курортiв свiту.
Однак було б великою помилкою не згадати про затишну красу даноi мiсцевостi, яка може похвалитися широколистими та хвойними лiсами, якi забезпечують завжди чисте та свiже повiтря, альпiйськими лугами, по яких кожен бажаючий може прогулятися i вiдчути iхню енергетику, яка несе бадьорiсть; помилуватися чудовими чистоводними озерами та мiлководними рiчками, бiля яких у хорошу сонячну лiтню днину можна гарно вiдпочити i порибалити та найбiльш захоплюючою подiею, яку можуть вам тут запропонувати – це пiша прогулянка у гори, де перед тобою вiдкриваеться незабутнiй краевид самого Трускавця та прилеглоi до нього мiсцевостi, – i тебе охоплюють такi почуття, наче ти цiла Вселенна i йде поеднання Бога, природи та людини в одному тобi.
Духовною окрасою мiста Трускавця е величнi церкви, якi зосереджують в собi величнiсть людини, яка змогла створити таку красу i дух святостi Господа, який одухотворив ii, i ми маемо змогу приклонити колiна перед Його милосердям.
Враховуючи всi цi якостi, було б дивно, щоб цим мiстом не зацiкавилися iнвестори. Тому останнiм часом тут бурхливими темпами розвиваеться будiвництво все нових i нових санаторiiв, готелiв, туристичних баз. Не обминають цю прибуткову для iнвестицiй зону й iноземнi iнвестори. Та все ж великою для Трускавця подiею став приiзд успiшного американського бiзнесмена Нiколаса Харта, який приiхав сюди однiеi погожоi лiтньоi днини. Без пафосу i зайвих, нiкому не потрiбних слiв i вчинкiв, вiн завоював прихильнiсть усiх, хто мав з ним справу. Маючи украiнське корiння, Нiколас непогано володiв украiнською мовою, але для обачностi вiн найняв перекладача, щоб при будь-якiй зустрiчi чи при пiдписаннi рiзноманiтних договорiв не виникало нiяких непорозумiнь. Це характеризуе його як людину розумну, обачну i як хорошого бiзнесмена. Тому не дивно, що саме цей чоловiк зумiв пiднятися так високо без сторонньоi допомоги. Маючи невеликий сiмейний бiзнес, який приносив невеликий, але стабiльний дохiд його сiм’i, вiн домiгся того, що всього через кiлька рокiв перетворив його на компанiю, яка приносить тепер вже багатомiльйонний дохiд щороку.
Крiм дiлових i розумових якостей, Нiколас Харт славиться також i приемною зовнiшнiстю: високий, атлетичноi тiлобудови з чорнявим коротко пiдстриженим волоссям i голубими, як лiтне небо, очима. Нiколас розбив не одне жiноче серце. У своi 30 у нього за плечима безлiч романiв, навiть з голлiвудськими зiрками, про якi вiн, зазвичай, не хоче розповiдати. Не знаходячи у жiнцi тих якостей, якi найбiльше цiнуе, вiн iх залишав будь-то голлiвудська актриса чи проста дiвчина. Тому на сьогоднi вiн залишаеться одним з найбажанiших холостякiв свiту.
В Трускавцi всi намагалися йому угодити, адже поговорювали, що у його плани входить будова найграндiознiших будiвель: вiд елiтних готелiв i ресторанiв до казино, що у кiлька разiв збiльшить наплив заможних туристiв до мiста.
Кiлька мiсяцiв Нiколас налагоджував всi нюанси, пов’язанi з пошуком, придбанням та приватизацiею землi, на якiй планувалося будiвництво. Потiм взявся за пошук працiвникiв як на будiвництво, так i в управлiнськiй сферi.
II
Анна неймовiрно хвилювалася перед спiвбесiдою. Це не була ii перша спiвбесiда, але ii проймае дрож i руки пiтнiють вiд переживань, неговорячи вже про стукiт ii серця, який чути, напевне, по всiй кiмнатi. Добре, що хоча вона тут не одна. Уже добра половинв унiверситету пройшла цей шлях, але нiхто так i не отримав остаточного результату, ну хоча б натяк на нього. І вiд цього не стае легше, адже не зрозумiло, що вони хочуть. Ще б пак, це тобi не абихто, тут тобi закордоннi бiзнесмени, американцi. А як всiм вiдомо, нам до них далеко…
Аня знову знервовано оглядае кiмнату. Їх залишилося ще п’ятеро. А було сьогоднi з п’ятнацятеро. Усi студенти. Хтось iз старших груп, хтось iз початкових. Усiх цiкавить робота у цiй компанii. І не дивно: робота хороша, перспективна, та й платитимуть непогано, принаймнi так кажуть. А головне, всi вважають приiзд цього багатiя майже «манною небесною», шансом «вибитися в люди» i, можливо, единим шансом.
Аня також вважае це своiм шансом, адже тут нiхто не сприймае ii серйозно: ii порив працювати i розвиватися у професiйному планi. Та й бiльшiсть тутешнiх роботодавцiв е чоловiками, принаймнi iй приходилося стикатися тiльки з чоловiками. І вони скептично ставилися до ii прагнення працювати. Можливо, виною була ii краса, а застарiлi стереотипи i недалекогляднiсть не дають людям розумiти, що красива дiвчина, може бути ще й розумною. Тому Анна сподiвалася, що, можливо, iноземцi оцiнять не тiльки ii красу, а й розум також.
– Анна Коваленко? – промовила вишукана молода блондинка у чорному елегантному костюмi, яка вийшла з кабiнету спiвбесiд.
Дiвчина здригнулася вiд несподiванки, адже всi ii думки блукали хтозна – де, Але точно не тут.
«Зберися дiвчино! Це, можливо, твiй единий шанс показати те, на що ти здатна», – промовила до неi ii ж пiдсвiдомiсть.
Анна поправила костюм, який i так iдеально сидiв на нiй i впевненою ходою попрямувала назустрiч своему професiйному майбутньому.
– Ось сюди, прошу, проходьте, – увiчливо промовила блондинка.
– Дякую, – тихенько промовила Аня.
– Ой, ой. Нi. Вам в iншi дверi. Ось, у цi, – дiвчина розгублено дивилася на елегантну блондинку, нiчого не розумiючи.
Бачачи збентеження дiвчини, молода жiнка пояснила:
– Бачите, тут двое дверей. В одному кабiнетi приймае старший менеджер, а в iншому – сам Нiколас Харт.
При вимовленнi цього iменi у жiнки загорiлися очi вiд захоплення.
«Що з ними таке? Можна подумати: сам Аполлон спустився сюди з Олiмпу. Чоловiк як чоловiк. Чого всi жiнки i дiвчата так реагують на нього, пiсля спiвбесiди з ним у всiх на устах Нiколас Харт i його неймовiрна чоловiча врода. Свiт сходить з розуму», – думала дiвчина i з упевненiстю розумiла, що на неi не подiе гiпноз цього красунчика.
– Ви записанi до мiстера Харта, тому вам ось у цi дверi, – продовжувала блондинка, показуючи на дверi.
Потiм усiвшись за свiй робочий стiл, не зводила проникливого погляду з дiвчини.
– Хай щастить, – додала вона. Щасливий випадок i вмiння показати своi здiбностi, ось що зараз потрiбно цiй дiвчинi.
Аня набрала повнi груди повiтря i постукала у дверi кабiнету. Нiколас Харт сидiв за своiм столом, переглядаючи якiсь документи. Байдуже глянув на дiвчину i, жестом запропонувавши сiсти, знову поринув у вивчення документiв.
Анi явно не подобалося, що ii так iгнорують, але зробила так, як вiн казав. Усiлася на крiсло i стала чекати, стараючись не дивитися на чоловiка, який перед нею.
Але усе, що розповiдали дiвчата в унiверститетi виявилося правдою. Чоловiка, якого вона бачить перед собою, можна було назвати Аполлоном. Чорне, як воронове крило волосся, було трохи скуйовджене, й очi видавали втому, але навiть так вiн виглядав неймовiрно привабливим. Аня опустила погляд трохи нижче. Першi гудзики сорочки були розстебнутi, так як на дворi стояла задушлива передгрозова погода, тому така зовсiм неофiцiйнiсть була прийнятна. Та тiльки ця неофiцiйнiсть стала викликати зовсiм незнайомi досi Аннi почуття. Їi взору вiдкрилися мiцнi м’язи шиi i непослушнi кучерi на його грудях. Й досi незвiдана струна пристрастi забринiла по тiлi дiвчини. Але та старалася заглушити цi почуття. Вона прийшла зовсiм не за цим.
– Гарне видовище, – запитав Нiколас, i в його голосi чулася насмiшка.
Дiвчина аж здригнулася вiд несподiванки i почервонiла вiд сорому.
«Невже вiн бачив, як вона безсоромно розглядае його тiло. Ох, Боже, який сором».
Дивлячись на нього i безперервно клiпаючи очима, Аня силкувалася щось сказати, але в неi це явно погано виходило. Нiколас засмiявся, дивлячись на безпораднiсть дiвчини.
– Не потрiбно нiчого пояснювати, я все розумiю, – знову насмiшкувато промовив чоловiк.
До такого вiн уже звик. А от Анна нi. У неi це вперше… дiвчина опустила очi, несмiючи пiдняти, проклинаючи себе i бажаючи провалитися крiзь землю.
Щоб торхи розрядити обстановку Нiколас знову хотiв трохи пожартувати з нею.
– І що, вам сподобалося те, що ви побачили?
Дiвчину це вже почало дратувати. «От самозакоханий iндюк, – думала вона. – Вiн ще довго збираеться насмiхатися надi мною?»
Взявши себе в руки, дiвчина пiдняла голову. Дивлячись прямо йому в очi, твердо промовила:
– Ми тут зустрiлися для того, щоб обговорювати вашу зовнiшнiсть чи, можливо, поговорити про роботу?
«Ого, – здивувався Харт. – Ото характер. Яка витримка. Яке вмiння тримати себе. Оце так! Вперше менi попався такий екземпляр. Ну – ну, подивимося, що буде далi?»
А далi було усе за планом Анни. Дiвчина явно забула, що перед нею привабливий чоловiк, фiксуючи свою увагу тiльки на запитаннях мiстера Харта i вiдповiдях на них.
Нiколасу дуже подобалися вiдповiдi цiеi дiвчини. Можна було б навiть сказати, що вiн був у захватi вiд ходу ii думок. Нiякого кокетства, як у попереднiх представницях прекрасноi статi, тiльки холодна рiшучiсть i бажання працювати.
«З нею буде легко працювати, – думав Нiк. Перед собою вона бачить тiльки директора, i хочеться, щоб так було i надалi».
Кандидаитура цiеi дiвчини зацiкавила Харта, але вслух вiн промовив:
– Дуже дякую, що ви прийшли на спiвбесiду. Ви дуже цiкава спiврозмовниця… Але зараз я можу сказати тiльки одне: чекайте нашого дзвiнка.
І мило всмiхнувся.
«А як же, ви зателефонуете менi, – у головi пролунало. – Я вже не така дурна, як ви думаете. Це говорять, коли хочуть позбутися назавжди… Ну що ж…»
– Дякую за увагу.
Дiвчина пiднялася з крiсла i попрямувала до виходу, з упевненiстю розумiючи, що нiколи бiльше не повернеться сюди. А ще передчуття того, що вона нiколи бiльше його не побачить, боляче зачiпали струну ii серця…
І яким же було ii здивування, коли через тиждень iй запропонували ще раз зустрiтися з Нiколасом Хартом, i вона отримала таку бажану для неi роботу.
III
Наймати працiвникiв у незнайомiй тобi краiнi – справа не злегких. Наш герой у даному випадку зробив досить обдуманий крок. Пiдбiр працiвникiв на будiвельнi роботи вiн довiрив своiм менеджерам, а от управлiнський склад вiн пiдбирав сам. Йому були потрiбнi люди, на яких вiн мiг би покластися у будь-якiй ситуацii. Такими людьми, на думку Нiколаса Харта, були студенти. Хоч як це парадоксально не звучить, але це саме так. Молодi, ще не «зiпсованi» сучасним свiтом люди, яких можна виховувати на свiй лад. Вони маленькi «цуцики», якi виростають у вiрних «сторожових собак», якi будь-кому «перегризуть горлянку», якщо виникне необхiднiсть або загроза iхньому «господарю».
Тому перш за все вiн звернувся у вищi навчальнi заклади iз запитом роботодавця. Влаштовував спiвбесiди та рiзноманiтнi конкурси й обрав кращих з кращих. Найбiльше Нiку запам’яталася одна дiвчина, яка незважаючи на юний вiк, була досить розсудливою, а головне – не боялася ризикувати, що е найголовнiше у бiзнесi.
Ну, звичайно, одразу довiрити молодим та недосвiдченим людям вiдповiдальну роботу Нiколас не мiг. Спочатку вони проходили рiзнi тренiнги, вчилися та працювали пiд керiвництвом уже вiдданих Нiколасу працiвникiв, якi не побоялися поiхати з Нiком за океан, у чужу краiну, залишивши своi «тепленькi мiстечка». Вiн iм довiряв, як самому собi. Хоча я сумнiваюся, що Нiколас Харт був аж такою довiрливою людиною. У свiтi бiзнесу – це великий мiнус. А вiн, будучи розумним стратегом, не мiг собi дозволити таку слабкiсть, iнакше не змiг би досягнути того, ким вiн зараз е.
І себе Нiколас Харт не обдiлив «увагою». У помiчники вiн собi вибрав дiвчину, яка вразила його на спiвбесiдi – Анну Коваленко.
Нiколас завжди скептично ставився до бiзнесвумен, адже вважав, що жiнка повинна займатися тiльки господарством та дiтьми. Вважав, що бiзнес, великi грошi i жiнки – це несумiснi речi, вони тiльки i вмiють, що iх витрачати. Заробляти – це привiлегiя мужчин. Єдине, що прекрасно в них виходило – це бути секретаркою: готувати каву i вiдповiдати на телефоннi дзвiнки. А тут Нiка вразила дiлова хватка дiвчини i бажання чогось досягти своiми силами. На його шляху зустрiчалися розумнi жiнки, якi вихвалялися своiми можливостями, але проходив час, i у вирi безтурботностi й розваг iхнi слова так i залишалися словами. Йому дуже хотiлося побачити, коли ж зламаеться i Аня. Тому вiн взяв ii пiд «свое крило», щоб або зламати ii, або зробити з неi справжню бiзнеследi, а не жiнку, яка, надягнувши дiловий костюм i начепивши на очi окулюри, думаючи, що мае розумний вигляд i даючи безглуздi рекомендацii, вважае себе королевою бiзнесу.
Так, i в перший день Нiколас поручив Аннi безлiч роботи, не даючи iй поблажок. Вона без зайвих розмов взялася за своi обов'язки, дивуючи Нiка й iнших працiвникiв своею наполегливiстю. Злi язики говорили, що вона випендрюеться перед начальством, щоб вибити собi шлях «нагору». Та Аня на це не зважала, вона мала своi мотиви так себе занурювати у роботу, про це нiхто не знав, та й наша героiня боялася навiть собi признатися, у чому тут справа.
Зажди привiтна, усмiхнена з колегами, iнколи строга, будь-коли прийде на допомогу, зробить усе можливе. Та не завжди привiтнiсть i легкiсть душi е правдивими. Інколи своi турботи i негаразди ми ховаемо за усмiшкою на обличчi. Щоб навiть як би тобi погано не було, люди бачили б тебе завжди веселим. Скажете, лицемiрство? Можливо. А хiба краще, якщо ти всiм i кожному будеш розповiдати про своi душевнi переживання. Не кожна людина тебе зрозумiе, та й чи захоче зрозумiти. У кожного е своi проблеми, своi переживання. Хай краще думають, що ти найщасливiша людина на свiтi. А своi маленькi таемницi можна довiрити такiй людинi, яка по- справжньому любить тебе i нiколи тебе не осудить. Є такий чудовий вислiв: «Друг – це та людина, яка про вас все знае, але все одно продовжуе любити». Так, от всi своi дiвочi фантазii i переживання Аня розповiдае своiй найкращiй подрузi Оксанi.
Вони були знайомi майже з пелюшок. Обидвi жили в одному будинку, ходили до школи, сидiли за одною партою та ще й разом навчалися в унiверситетi. Одним словом, друзi «нерозлийвода», якi пройшли «Рим i Крим, i мiднi труби».
Тому не дивно, що зi своею проблемою Аня звернулася саме до неi. Цiею проблемою було кохання. Можливо, не для всiх кохання е проблемою. Якщо чесно, в iдеалi кохання взагалi не вважаеться проблемою, скорiше навпаки. Але це в iдеалi, а як ми вже знаемо, життя не завжди iдеальне, тому iнколи кохання бувае проблемою, особливо якщо це кохання ще й невзаемне.
Батьки, особливо мама, бачачи перемiну поведiнки своеi дочки, намагалися вивiдати, у чому ж причина? Але, та де там! Аня завжди вмiло вiдходила вiд вiдповiдi або говорила, що все гаразд, просто стомилася пiсля роботи. Ну, як же сказати мамi, що вона безтямно закохана у свого директора? Що коли вiн поруч, ii серце несамовито калатае, а руки пiтнiють. Заради нього вона готова на все. Вона вже стомилася придумувати способи, щоб привернути його увагу до неi. Та, здавалося, Нiколас бачить ii тiльки в ракурсi своеi помiчницi як ще одного працiвника, який бездоганно виконуе свою роботу. А так хотiлося, щоб вiн поглянув на неi нiжним поглядом, щоб дивився на неi як на жiнку, а не як на бездушного робота, який виконуе його накази. А як же ii почуття? Та хiба вiн мiг звернути увагу на неi, коли бiля нього крутяться такi кралi, яких вiн мiняе, коли захоче. Ну, чому вона закохалася саме в нього? Та серцю не прикажеш. Ми не можемо обирати, кого нам любити, а кого нi. Це вибiр нашого серця. І нам залишаеться тiльки коритися його бажанню, хоча iнколи це i приносить нам бiль.
За розрадою i порадами Анюта у свiй вихiдний пiшла до Оксани. Вона жила на поверх нижче. Пiсля того, як Аня почала працювати на фiрмi Нiколаса Харта, вони майже не зустрiчалися. Тому з винуватим виглядом i величезним тортом наша героiня подзвонила у дверi Оксаниноi квартири. Вiдчинила iх ii мама, ввiчлива жiночка рокiв 45, також маленького росту, як i дочка. Анна привiталася i запитла, чи дома Оксана.
– І тобi доброго дня, Анюто, – вiдповiла панi Свiтлана, – давно тебе не бачила. Я рада, що ти до нас завiтала. А Оксана у себе в кiмнатi. Я думаю, що вона також буде рада тебе бачити.
– Сподiваюся, – з надiею сказала Аня. І попрямувала до кiмнати Оксани, яка була у кiнцi невеличкого коридору.
Як i сiм’я Анни, сiм’я Оксани не була дуже заможною, такi собi «середнячки», тому вишуканiстю своiх апартаментiв не вирiзнялися. Хоча у них i не було на стiнах картин Моне, а меблi не були антикварiатними, за те у них було так затишно, що будь-якi королiвськi палаци втрачали своi привiлегii перед цiею квартирою.
– Привiт, – промовила Анна, заходячи до кiмнати.
– Привiт, – вiдповiла Оксана, не пiднiмаючи голови вiд комп’ютера.
Пiсля цих привiтань у кiмнатi запанувала тиша, це дозволило Аннi пройтися поглядом по кiмнатi. Нiчого не змiнилося. Таке ж спартанське облаштування кiмнати. Оксана надто практична людина, тому нiчого зайвого не любить. Тут тобi тiльки найнеобхiднiшi речi: диван, на якому вона спить, робочий стiл, два стiльцi i невеличка гардеробна шафа, ще на столi комп’ютер i все. Скажете, що тут спартанське, звичайна кiмната. Але нi, нiякоi тобi сентиментальностi, немае тут жодноi квiточки, жодноi вiдкриточки, навiть фотографii в рамцi, що достить дивно для дiвчини ii вiку та ще й блондинки.
– Ну, ти ще довго будеш тупцювати на порозi, – порушила тишу Оксана. І, вставши зi стiльця, попрямувала до подруги з похмурим обличчям.
– Я просто не знала, чи мене тут хочуть бачити, – знiяковiло вiдповiла Аня.
– Ти що, жартуеш, я тебе вiчнiсть не бачила, а ти ще смiеш думати, чи тебе хочуть бачити, – з удаваною образою мовила Оксана. І несподiвано усмiшка з’явилася на ii похмурому обличчi.
– Пробач. Я просто…
– Я знаю, що «просто», – не дала Оксана доказати Аннi, – тепер дай гляну на тебе. Я так давно тебе не бачила, вже встигла забути, яка ти.
– Нiчого не змiнилося, як бачиш. Для правдивостi своiх слiв Анна покрутилася перед Оксаною.
– Можливо, зовнiшньо ти i не змiнилася, але щось менi пiдказуе, що ти сьогоднi прийшла недаремно. Тебе щось турбуе?
Анну завжди дивувало, як Оксана вмiла читати ii думки. Вiд неi неможливо було нiчого приховати, здавалося, вона здогадувалася про все. І зараз не було виключення.
Дiвчата вiдрiзнялися одна вiд одноi не лише зовнiшньо, але й характерами. Можливо, вони тому й так здружилися, що доповнювали одна одну, завжди допомагали одна однiй, чим могли. Невiдомо, чому Оксана пiшла вчитися разом з Анною управлiнськiй справi, адже в неi пропадав талант психолога. Вона могла так порадити, так розрадити, що ти йшов вiд неi зовсiм iншою людиною, знаючи, що робити дальше. До ii зауважень i порад прислухалася не лише Аня, а й багато iхнiх знайомих.
Оксана – маленького росту, голубоока блондинка, яка не могла усидiти на мiсцi, через що завжди попадала у рiзноманiтнi халепи. Їi неслухняне кучеряве волосся, завжди коротко пiдстрижене, щоб не завдавало зайвих турбот. А маленький кирпатий носик з ледь помiтними веснушками, завжди пхався не у своi справи. Хоча Оксану i не назвеш красунею, але було у неi таке, що завжди привертало до неi увагу, вона була «душею» компанii: де б вона не була, з нею завжди були безтурботнiсть i свято.
Анна, на вiдмiну вiд Оксани, вирiзнялася стриманiстю своеi поведiнки i стилем одягу. Вона старалася не переходити межу у нiчому. Завжди скромна, але не нудна. Вона вмiла цiкаво пiдтримати розмову, як i в компанii однолiткiв, так i з бiльш дорослими людьми. Природа надiлила Аню всiма жiночими принадами: тут тобi i високий зрiст, струнка постать, сяюче, довге каштанове волосся, яким вона дуже пишалася, округлi форми, незважаючи на худорлявiсть фiгури, й досить симпатичне обличчя. Такiй зовнiшностi позаздрила б будь-яка кiнозiрка чи модель, та Анна не вмiла себе показати, думаючи, що якщо дозволить собi якусь легкiсть, то про неi хтось не так подумае. Дуже строго вихована, вона не могла собi дозволити нi надто вiдвертий одяг, анi макiяж. Сказати по правдi, наша героiня навiть не могла собi дозволити легкого кокецтва. А жiнка без кокецтва – це не жiнка. І як тут не старалася Оксана перевиховати подругу та майже нiчого в неi не виходило. Інколи пробивалося якесь «свiтло» у цiй справi, але й воно згодом згасало. Аж занадто Аня була правильною. Ну, що ж тут поробиш – таке виховання.
Та iнодi у життi з’являються такi ситуацii, якi змiнюють найправильнiших людей, якщо цього вимагають обставини. А, зазвичай, так i бувае. Тому, коли усiвшись на диван, випивши чаю з тортом i переговоривши про все на свiтi, нашi подруги перейшли до сутi справи.
– Тепер «колися», що трапилося? Проблеми на роботi? – порушила безтурботну дiвчачу балаканину Оксана.
– Можна i так сказати, – вiдповiла Аня.
– Я не здивуюся, якщо це пов’язано з твоiм сексапiльним директором.
– Тихiше, – дорiкнула Оксанi подруга, – ти що? Тебе ж почують?
– А я дивлюся, тут ситуацiя ще гiрша, нiж я собi уявляла. Ти що, не чула, як мама пiшла? Так що ми самi в квартирi.
– О-о, – знiяковiло промовила Аня, – вибач, я не почула.
Й справдi, останнiм часом вона сама не своя. Не може довго на чомусь зосередитися. І коли поруч Нiколас, i коли його немае. Вiн, бачачи ii стан, запропонував iй кiлька днiв вихiдних. Та погодилася. «Хоч на кiлька днiв забуду про нього». Можливо…
– Здивуюся, якщо ти взагалi чула, про що я тут говорила. Ну, добре, добре не буду тебе бiльше мучити. Хiба не дивися так на мене. Розповiдай.
– Та, що тут розповiдати… я по вуха закохалася у Нiколаса Харта.
– Ну нарештi, а то думала, що це почуття для тебе взагалi невластиве.
– Що тут хорошого, – майже слiзливо вiдповiла Аня. – Вiн мене майже не помiчае. Та що там не помiчае. Я боюся, що коли i помiтить, то пограеться зi мною i викине як непотрiбну iграшку. У нас такi iсторii про його особисте життя ходять, що аж страшно стае. Вiн мачо, який не зважае на почуття iнших. Йому подобаеться жiнка, вiн ii отримуе, а потiм, як нiчого не бувало, забувае про неi. І шукае iншу. Я просто не уявляю, як я могла в нього закохатися. Менi так страшно. Я навiть хочу звiльнитися. Не можу я бiльше так.
– Ось, що я тобi скажу. Ти спершу визначся, чого ти хочеш: бути з ним поруч чи забути про нього?
– Я й сама не знаю, чого хочу… Я так заплуталася…
– Така вiдповiдь мене не влаштовуе, – категорично сказала Оксана. – Питаю ще раз, ти хочеш бути з ним чи нi?
– Хочу, ще й як хочу, але … вiн розiб'е менi серце, а потiм навiть не згадае, як мене звати.
– Нiяких «але». Як не вiн розiб'е тобi серце, так хтось iнший. Така наша доля. Страждати через таких нiкчемних створiнь, як чоловiки. Давай краще дальше розповiдай, i ми зараз придумаемо тобi стратегiю зваблення.
– Якого ще зваблення?! – майже кричала Аня. – Не буду! Не хочу! Ти що, не чула, що я тобi говорила. Вiн знищить мою душу i навiть не замислиться над тим, що вiн наробив. Я краще про нього забуду. Хоча б спробую.
Аня дуже на це сподiвалася та знала, що це не скоро трапиться, якщо взагалi трапиться.
– Кого ти обманюеш. Ще й як будеш, – беззаперечно сказала Оксана, нiби знаючи наперед, як складуться подii.
– Якби ж ти тiльки знала, з ким прийдеться конкурувати, у тебе вiдпало б будь-яке бажання щось затiвати.
– А ну, не вiшай носа. Я тебе не впiзнаю? Ти що, здаешся, не почавши боротьби! – сердито говорила Оксана. І так пiдхопилася з крiсла, на якому сидiла, наче ii вжалила бджола. – Що ти робиш зi своiм життям?
Цi слова Оксана вже говорила, дивлячись на Аню зверху вниз, а ii погляд кидав «блискавки».
– Не вчи мене житии, – теж сердито вiдповiла та, дивлячись подрузi в очi, – i без цього життя – не казка!
– Так, життя – не казка, але хто тобi заважае повiрити в неi?
– Не бувае в життi так, щоб принц одружився на Попелюшцi. Це тiльки казка, вона нею i залишиться.
– Я заставлю тебе повiрити в казку. На сьогоднiшнiй вечiр я буду твоею «Хресною матiр’ю». Так що пiднiмай свiй зад з крiсла, i йдемо наводити «марафет». Сьогоднi в клубi запальна вечiрка, правда, вона закрита. Але нiчого, прорвемося. Де нашi не пропадали? І щось менi пiдказуе, що там «принц закохаеться в Попелюшку».
І вже iз задоволеним виразом на обличчi i усмiшкою на вустах, Оксана взяла Анну за руку i повела у свою кiмнату. Там, прихопивши деякi речi, дiвчата покинули квартиру.
Йти iм довго не довелося. Кiлька хвилин – i вони вже в квартирi Анни. Там, привiтавшись з ii батьками, Оксана повела подругу до ii ж кiмнати. Вона почувала себе у кiмнатi Анни, як у своiй. Тому, не питаючи дозволу, вона вiдкрила шафу i почала витягати звiдти одяг, критикуючи його. Причому, критикуючи вголос. Судячи зi слiв, якi «вилiтали» з ii рота, можна було сказати, що вона дуже незадоволена гардеробом Анi. Та, у свою чергу, тiльки стояла бiля Оксани, знижуюючи плечима i вряди – годи виправдовувалася, коли ii подруга сильно критикувала ii речi.
Тепер давайте на кiлька хвилин залишимо наших подруг i оглянемося навкруги. І ось, що ми побачимо: велике вiкно, пiд яким розташувався невеликий диванчик, на якому спала наша героiня. Справа, вiд дивана, була розмiщена велика гардеробна шафа, бiля якоi стояли двi дiвчини i явно сперечалися, причому маленька блондинка брала верх над своею подругою. Речi, якi колись були у шафi, тепер валялися де попало, роблячи кiмнату схожу на закулiсся подiуму, де, зазвичай, багато порозкиданого одягу, багато шуму i красивих дiвчат, якi метушаться i примiряють одяг. У нашому випадку iх тiльки двi, але, одна своею наполегливiстю й iнша – впертiстю, замiнили б цiле модельне агенство.
Але давайте все ж таки повернiмося до опису кiмнати. Так- от, злiва, вiд дивана, був середнього розмiру туалетний столик з невеликим дзеркалом посерединi.
Навпроти цього столика, в iншому кiнцi кiмнати, був розмiщений письмовий стiл, на якому стояв комп'ютер з усiма добавками до нього. Крiм нього, на столi ще стояли двi фотографii в рамцi. На однiй була зафiксована уся сiм'я Коваленкiв, а на iншiй – Аня зi своею подругою Оксаною, ще за часiв студентського життя. Бiля монiтора красувався великий кактус, а поруч нього стояв невеликий глобус.
Праворуч, у самому кутку кiмнати, стояла невелика книжкова шафа, де були розташованi рiзноманiтнi книги i диски з фiльмами. Диски з iншою iнформацiею були розмiщенi у нижнiй шухлядi письмового столу.
На стiнi, бiля дверей, був великий образ, на якому була зображена Матiр Божа з маленьким Сином на руках.
Ось i все, що можна було побачити у цiй кiмнатi. Ой, мало не забула, стiни у кiмнатi були свiтло-бежевi, що робили ii нiжною, як i сама ii власниця.
Щодо наших дiвчат, то вони нарештi заспокоiлися, точнiше одна з них – Оксана. Анна ж була категорично проти вибраного подругою варiанту одягу. Але хоч – не – хоч, все ж таки змушена була поступитися наполегливостi своеi подруги. А та, у свою чергу, обсипала Аню порадами вiдносно поведiнки. Аня не могла приховати усмiшку, дивлячись, як Оксана турбуеться про неi. «Такоi щироi i безкорисливоi подруги, напевне, немае нi в кого у цiлому свiтi» – думала вона.
– Чого ти усмiхаешся? – перервала думки Анi Оксана, – я iй про серйознi речi розповiдаю, а вона «либу давить».
– Пробач, – знiяковiло промовила Анна, – я просто замислилася.
– Бач, замислилася вона, – не вщухала Оксана, – давай менше слiв, бiльше дiла. За роботу. І, оглянувши критичним поглядом Аню, додала, – а тут роботи «не початий край».
IV
На круту вечiрку, у нiчний клуб, подалися нашi подруги. За допомогою потрiбних друзiв Оксани, iм вдалося пробратися на закриту «патi» VIP персон. Думаете, що дiвчатка були вискочками, якi мрiяли «охомутати» багатеньких хлопчикiв i забезпечити собi безтурботне майбутне? З чистою совiстю можу сказати, що нi. Сюди iх привели зовсiм iншi мотиви. Хоча, чого правду ховати, у iхнiх планах все ж таки було зваблення мужчини, але не з корисливих цiлей, а заради кохання. «А у коханнi i на вiйнi, всi засоби хорошi». Скажете, аморально. Хiба кохати i хотiти бути коханою – це аморально; робити перший крок до здiйснення мрii – це погано; боротися за свое кохання – неприпустимо. Можливо, хтось думае, що так … Але, от що я вам скажу: «Ви або самi себе обманюете, або ж нiколи не кохали». Я не говорю про те, що заради розваги розбивати чуже кохання, закохувати у себе хлопця чи дiвчину, а потiм кидати як не потрiбну рiч. Я говорю про чисте почуття, яке нi вдень, нi вночi не дае спокою. Щоб ти не робила, воно завжди присутне.
Не звертаючи увагу на допитливi погляди натовпу, Аня продовжувала пробиратися на середину залу. І недаремно присутнi не могли вiдiрвати вiд неi очей. Вона виглядала божественно. Грацiйно ступаючи на своiх довгих ще й на пiдборах ногах, вона розтоптала не одне чоловiче серце. Короткi чорнi шорти й сiтчастi колготи робили ii неймовiрно звабливою. А чорна кофточка з декольте, у якому виднiлася спокуслива верхня частина грудей, якi пiднiмалися й опускалися в такт з ii диханням, доповнювали цю картину. Їi каштанове волосся лягло вiльною хвилею на ii тендiтнi плечi i виблискувало рiзнокольоровим свiтлом дискотечних фонарiв, що придавало iй мiстичного вигляду. Пiдкреслинi чорним олiвцем очi вдивлялися в натовп, шукаючи потрiбну людину, а маленькi зубки легенько покусували нижню губу.
Цей жест Оксана знала надто добре. Вiн вказував на те, що Аня дуже хвилюеться. «Нiчого страшного в цьому немае», – заспокоювала себе Оксана. Це не дивно, адже Аня змушена була побороти себе, змiнити свою «природу», i боялася, щоб усе це не було даремним. Не те, щоб потраченi зусилля, а сама надiя. Надiя – свiтле почуття, але коли вона втрачаеться, перетворюеться на гiркi спогади i розчарування.
Запiзно Оксана зрозумiла, що зробила. Вона вселила надiю, i якщо нiчого не вийде, Аня буде звинувачувати у всьому ii.
Оксана нi на крок не вiдходила вiд Анi, але поринувши у своi думки, не помiтила, що сталося з ii подругою. Аня виглядала наче привида побачила, ii очi наповнились слiзьми, а одна непрохана сльозинка скотилася по ii блiдому обличчi. А причиною такоi перемiни став Нiколас Харт, у чиiх обiймах Аня побачила гламурну даму. Анна продовжувала стояти у зацiпенiннi, не знаючи, що робити далi i не зводила погляду вiд пари, яка насолоджувалася спiлкуванням, не помiчаючи нiчого навкруги. Швиденько, як тiльки це можливо у такiй ситуацii, Аня все ж таки взяла себе в руки, змахнула сльозу i майже бiгцем подалася у iнший кiнець зали, зникаючи у темрявi кутка. Подалi вiд чужих очей, подалi вiд себе i вiд болю, який заглушував усi iншi почуття. Хоча нi! Ще було роздрутування, злiсть на себе, на те, що вона така дурна. Що вона собi думала? Що, побачивши свою «неприглядну» помiчницю у iншому амплуа, Нiколас Харт впаде до ii нiг? Забуде про своiх подружок? «Боже, Боже, про, що я думала? На що сподiвалася?»
Вдихаючи на повнi груди i тим самим заспокоюючи себе, Аня стала вдивлятися у зал, шукаючи Оксану. Та не заставила себе довго чекати i вже через хвилину стояла бiля Анi, вдивляючись у ii перекошене вiд душевного болю обличчя i шукала потрiбних слiв, щоб хоча б трохи ii заспокоiти. Але чомусь потрiбнi слова не знаходилися, тому Оксана просто стояла i дивилася зi спiвчуттям на Аню.
Та все виявилося не таким трагiчним, як здавалося на перший погляд. Все – таки вiд пильного ока Нiколаса Харта не втекла темноволоса красуня, яка довго не вiдводила вiд нього погляду, а потiм десь швиденько зникла. Тепер, пробираючись крiзь натовп, вiн шукав ii. Але вона наче крiзь землю провалилася. Аж тут йому вдалося угледiти цю незнайомку. Вона, з якоюсь блондинкою, як вдолося розгледiти Нiку, iшли в напрямку виходу. Вiн не мiг собi дозволити прогавити шанс з ними познайомитися, незнайомi обличчя на цих тусовках рiдко побачиш. Тому Нiк поспiшив за ними. Наздогнати iх йому вдалося тiльки в невеликому коридорi. Це виявилося навiть краще, адже вiн нарештi зможе розгледiти незнайомку. Дiвчата були чимось збентеженi. Навiть не одразу побачили, як до них пiдiйшов Нiколас. Йому здалося, що вiн темноволосу красуню наче знае, але не мiг пригадати, де ii бачив. І на нього це зовсiм не схоже – прогавити таку красуню. Та все ж таки його не покидала думка, що вiн ii знае.
І ось настав момент iстини: Нiколас Харт дивиться дiвчинi прямо в очi, а вона дивиться на нього поглядом, в якому читалося здивування й радiсть, а ще …щось таке, чого Нiк нiяк не мiг збагнути – iскорки печалi. Але чому саме печалi у такий радiсний вечiр. Можливо, ii хтось образив? Але вже за кiлька секунд вiн уже забув, що його насторожило. Нiколас Харт кинувся у «бiй», щоб полонити красуню i стерти з ii прекрасного обличчя сумний вираз. Йому, зазвичай, це легко вдавалося, iнколи навiть не доводилося прикладати особливих зусиль, жiнки самi «падали» в його обiйми.
– Привiт, – порушив мовчанку Нiколас.
– Привiт, – вiдповiли дiвчата.
– Вам що, вечiрка не до вподоби, що так швидко покидаете нас?
– Та нi. Вечiрка класна. Просто нам уже пора, – сказала Аня, взяла Оксану за руку i хотiла пiти звiдти.
Але на щастя чи на бiду Оксана ii зупинила.
– Анюта, а можливо не варто так поспiшати. І так мило посмiхнулася. А очi кидали блискавки, i якби вони змогли говорити, то вийшов би дуже красномовний монолог. Щось на зразок: «Ти що, дура? Ти що виробляеш? Коли ми залишимось сам-на-сам, я тобi влаштую «веселе» життя.» Та очi не могли сказати анi слова, зате iх вираз говорив сам за себе. І Анна все зрозумiла.
У ii головi крутилася дилема: з одного боку, вона дуже хотiла бути зараз з Нiком, а з iншого, вона ще не забула, як кiлька хвилин тому вiн обнiмав iншу. По-один бiк – ревнощi i бiль, по-другий – кохання. Що ж обрати? В першому випадку е впевненiсть, що так е i буде, а вдругому випадку, не мае гарантii, що Нiколас Харт закохаеться в неi, що вона не залишиться з розбитими надiями i розбитим серцем. Не встигли його губи вiдпочити вiд поцiлункiв, а тiло вiд обiймiв однiеi дiвчини, як вiн уже залицяеться до iншоi. Можливо, ii чекае така ж участь. Ще кiлька секунд мовчанки – i Аня все для себе вирiшила.
– Нi, Оксаночко, нам все – таки час. – Але, тут вона звернулася до Нiка. – Якщо хочете, можете скласти нам компанiю. Ми трошки прогуляемось.
– Із задоволенням, – лаконiчно вiдповiв Нiк. Посмiхнувся i весела компанiя залишила стiни клубу.
V
Нiк не мiг нiяк збагнути, як вiн не впiзнав своеi помiчницi. Невже вiн був настiльки слiпий, що не помiчав, яка вона гарна. Щодня з нею бачитися на роботi i цiнувати тiльки ii розум. Хоча для жiнки хорошою характеристикою е наявнiсть розуму, але Нiк вважав, що все – таки краса для неi важливiша. Рiдко розумна жiнка була гарною. А красивiй жiнцi прощалася навiть ii дурiсть. Зустрiти гарну й розумну жiнку – велика рiдкiсть. І Нiколас був дуже задоволений, що вiн такий щасливчик. Але тiшити себе iлюзiями вiн не хотiв. Хоча пiд час прогулянки Аня вела себе скромно i почуття гумору у неi вiдчувалося, але не знати чим усе закiнчиться, може, в неi така стратегiя i iй потрiбно усе те, що й iншим – його грошi. «Та не будемо загадувати наперед, час покаже. Тим бiльше, сьогоднi у нас побачення», – думав Нiколас Харт, стоячи бiля вiкна своiх апартаментiв.
Незважаючи на свiй соцiальний статус, вiн жив у найманiй квартирi. Скромнiстю вона не вiдрiзнялася, але й пишнiстю також, так собi вище середнього. Бiльшiсть часу Нiколас проводив на роботi, а ночував, здебiльшого, у готельних номерах. Тiльки зрiдка вiн ночував тут i то сам. Йому не хотiлося приводити сюди когось, особливо жiнок. Не те, щоб соромився свого помешкання, все ж таки вiн людина багата i знаменита, тому всi думають, що вiн живе у будинку схожому на королiвський палац. Так i буде. Але там вiн поселиться зi своею майбутньою дружиною, якщо вона в нього все ж таки буде. В будь-якому випадку Нiколас про це мрiяв. Вiн не хотiв, щоб стiни будинку пам’ятали iнших жiнок, окрiм його дружини.
Нiколас Харт хотiв мати свiй особистий простiр, про який мало кому вiдомо i де його нiхто не потурбуе без дуже поважних причин. Це мiсце, де можна спокiйно працювати. Ось i зараз вiн сюди прийшов з метою попрацювати над важливими документами, якi потрiбнi йому на понедiлок, тобто вже на завтра. Але чомусь працювати не хотiлося. Вже обiд, а Нiк ще й половини не зробив. Не покидали його думки про Аню. Що таке з ним, вiн i сам не розмiв. Нiколи в життi думка про жiнку не заважала йому зосередитися на роботi. Робота для нього завжди була на першому мiсцi. А тут? Сам собi дивуеться. Його навiть хвилюе, чим вона зараз займаеться, чи думае про нього. Та що це з ним таке? Невже просте спiлкування з дiвчиною могло викликати такi емоцii? Можливо, йому просто бракувало безкорисливого обмiну словами з жiночою статтю.
Жiнки завжди чогось хотiли вiд нього. Хтось бажав з’явитися з ним у суспiльствi, заслуживши таким чином знаменитiсть i вiдкриття перед нею дверей багатих i впливових людей. Іншi хотiли дорогих прикрас i одягу та рiдко хотiли саме його. Напевне, тому вiн i став таким цинiчним i егоiстичним. Даючи жiнкам те, чого хотiли вони, вiн брав щось взамiн. Здебiльшого, вони розплачувалися своiми тiлами. Нiк нiколи i нiкого не схиляв до цього, iнiцiаторами майже завжди ставали жiнки. Вони дозволяли собою користуватися стiльки, скiльки йому захочеться. А коли Нiколасу котрась надоiдала або переходила межу дозволеного, у матерiальному вiн нiколи не вiдмовляв, а от свое холостяцьке життя вiн нiколи б не промiняв на сiмейне життя з котроюсь iз них. І коли мова заходила про одруження, вiн вввiчливо з нею прощався.
Згодом жiнки розумiли, що з бажанням одружити на собi одного з найбажанiших холостякiв Америки, вони роблять тiльки собi гiрше. Тому вони насолоджувалися тим, що мiг iм дати Нiколас Харт, але все ж таки десь глибоко, там у свiдомостi кожноi з них, закрадалася думка, що все ж таки вона почуе вiд Нiка пропозицiю одружитися. Але цього так i не сталося. Жiнки змiнювали одна одну. Одна гарнiша за iншу. Але Нiколас так i не одружився, дiставши у суспiльствi славу ловеласа i закоренiлого холостяка.
Одного тiльки разу у нього виникло бажання зв’язати своi стосунки з жiнкою вузами шлюбу, але вiн вчасно зрозумiв, що робить велику помилку. І у цьому йому допомiг «його величнiсть – випадок». Якби ж вона виявилася тiльки такою ж егоiстичною i меркантильною, як i усi iншi. Якби ж iй були потрiбнi його грошi, його статус, його тiло. Нiколас давно змирився з такими реалiями. Але ж нi. Вона зажадала його життя. Їм було добре разом, можливо, це i не було коханням, але вони пiдходили один одному, розумiли одне одного. Чи тiльки йому так здавалося? Ну що з того, що вона день за днем робила його бiднiшим на кiлька тисяч. Зате щоночi вiн насолоджувався ii шикарним тiлом i ii пестощами, перед якими не встояв би i священик. Але життя не завжди свято. Ця дама його серця встромила йому в спину нiж. Чого, чого, а такого Нiколас Харт не мiг нi забути, нi пробачити. Щоб двое дорогих йому людей змогли так безсоромно його обманювати. Його найкращий друг i кохана дiвчина зрадили його. Змовилися, щоб знищити його, прибравши до рук його грошi. Як же погано бути багатим! Ти не знаеш, люблять тебе, чи твоi грошi. Люди завжди прагнуть багатства, не розумiючи, якою бiдою це для них обернеться.
VI
Якщо в одному кiнцi мiста Нiколас Харт намагався зосередитися i заставити себе попрацювати, то в другому кiнцi Анна Коваленко, навпаки, заставляла себе хоча б трошки заспокоiтися. З самого ранку вона перебувала у надто збудженому станi. Тому, щоб батьки нiчого не запiдозрили, вони й так настирливо на неi дивилися за снiданком, Аня вирiшила зустрiтися з подругою Оксаною i подiлитися з нею враженнями.
Оксана ще спала, коли до неi навiдалася подруга, хоча вже було близько одинадцятоi. Вона не хотiла прокидатися, але знала, що Аня не дасть iй спокою. Тому швиденько прийняла душ i зготувала каву. Оксана бачила, з яким нетерпiнням ii подруга хоче подiлитися новинами, але навмисне тягнула час: «Хай трохи помучиться. Вона вчора мучила мене, сьогоднi моя черга».
Вiдпивши кiлька глоткiв кави, Оксана поставила горнятко на столик i порушила тишу:
– Ну i як пройшло побачення?
– Класно! Ти просто не уявляеш, як класно! Прикинь, сьогоднi ми знову зустрiчаемося, – полила потоками слiв Аня. Усмiшка не сходила з ii уст, а очi горiли, немов нiчнi лiхтарi.
Вона взяла свое горнятко з кавою i зробила ковток, чекаючи, що скаже на ii слова Оксана. Реакцiя подруги трохи дивувала Аню, аж надто вона спокiйно реагувала. Вона чекала сто запитань за хвилину вiд неi, або прохання розказати все в деталях, а тут…тиша… «Можливо, вона ще не зовсiм прокинулася, – думала Аня.
– Я рада за тебе, – спокiйно i монотонно продовжувала розмову Оксана.
– І це все, що ти можеш сказати? Я думала тобi буде цiкаво. Виявилося, що нi. Я тодi краще пiду.
Аня вже пiдвелася з крiсла, але Оксана ii зупинила.
– Вибач! Вибач, сонечко! Я дурепа! Я просто хотiла трохи познущатися над тобою. Пробач! Насправдi менi дуже цiкаво. Ти уявти собi не можеш як? І як важко менi вдалося себе стримувати. А тепер сiдай i розповiдай менi усе у деталях.
Дiвчата повернулися на своi мiсця. Оксана змiнила похмурий i серйозний вираз обличчя на веселий, бiльш властивий для неi. Анюта також повеселiшала, але винувато подивилася на подругу i промовила:
– Ти також пробач. Знаючи тебе, я б мала здогадатися, що ти жартуеш. А замiсть цього вела себе егоiстично i вже почала на тебе ображатися.
– Ну-ну! Уже досить цього «мила», а то я зараз розплачуся, – сказала Оксана i театрально змахнула не iснуючу сльозу.
– Ти не виправна.
І нашi подруги засмiялися, скрiплюючи тим самим перемир’я.
Пiсля того, як Оксана, зiславшись на невiдкладнi справи, покинула iхню компанiю, Нiколас з Анною ще трохи погуляли мiстом. Спочатку говорили про справи на роботi, потiм поступово перейшли на особисте. Нiк лаконiчно вiдповiдав на питання Анi, не заглиблюючись у подробицi. Аня ж, навпаки, досить емоцiйно i вiдкрито дiлилася спогадами. І ця ii вiдкритiсть дуже подобалася Нiку: у наш час рiдко можна таке побачити.
Аня спершу нiяковiла, плуталася у словах. У горлi пересохло вiд переживань, серце шалено калатало. Але з часом вона трохи заспокоiлася, панiка пройшла i вже розмовляла з Нiколасом як з давнiм другом. Бодай, iй би так хотiлося. Але Нiколас Харт, вiдколи дiзнався, хто вона така, вiв себе стримано. Вона, звичайно, не чекала, що вiн буде поводитися з нею, як з усiма iншими до неi, вона б цього i не дозволила, незважаючи навiть на те, що його безумно кохае. Але думала, що вiн буде з нею бiльш вiдкритим. А можливо, Нiколас i правильно поводився. Це iхня перша неофiцiйна зустрiч, тому не дивно, що вiн трохи замкнутий.
Аня хотiла бiльше нiжностi, тепла, бо вона ставилася до нього як до коханого чоловiка i бажала взаемностi, але ж Нiк не знав про ii почуття i не вiдчував навiть закоханостi, не те щоб кохання. Вiн лише кiлька хвилин побачив у нiй жiнку, а не лише як свою всезнаючу помiчницю.
Це з одного боку, а з iншого, iй було дуже приемно, що Нiколас так i на першому побаченнi не запросив ii у готельний номер. Це давало iй надiю на те, що вiн не ставиться до неi як до пустоголовоi дiвулi, з якою можна провести приемно вечiр. Вiн поважае ii як особистiсть. А це вже щось…
Хоча вони i закiнчили свое побаченням невинним поцiлунком, та Аннi здалося, що кращого i не може бути. Його теплi губи торкнулися ii щiк, якi зараз же зашарiлася, чи то вiд задоволення, чи вiд сорому, вiдомо тiльки iй. Добре, що Нiколас в темрявi не побачив ii реакцii, а то б вона його дуже здивувала. Їi губи легенько привiдкрилися, чекаючи, що iх також поцiлують, але цього не було. Натомiсть Нiк вiдiйшов вiд Анi i вже намiрився iти геть. Отямившись, Аня хотiла крiзь землю провалитися. Чого вона сподiвалася? Не бути ii мрii реальнiстю. Нiколи такий чоловiк, як Нiколас Харт, не буде з такою дiвчиною, як вона. Нiколи iй не бути поряд з коханим чоловiком. Сльози готовi були от-от политися з ii очей, комок застряг у горлi, не даючи iй вiльно дихати, а страх, що вона розлучаеться з коханим полонив ii тiло.
Аж тут Нiколас, роблячи крок, щоб iти геть, повертаеться до неi i питае, чи не зайнята вона завтра вечером, можливо, вони могли б знову зустрiтися…
– Я думала, що помру, бачачи його спину, а потiм, мало не померла вiд задоволення, – продовжувала свою розповiдь Аня.
Пролунала пауза, в якiй наша героiня зробила ковток кави i блаженно зiтхнула, коли вiдчула як рiдина змочила ii пересохле вiд розмови горло.
– Менi здаеться, що у цю хвилину я була ладна до нього пiдбiгти i розцiлувати. І ти не уявляеш, як менi важко було цього не зробити. Я тiльки легенько кивнула головою у знак згоди i тихенько, щоб вiн не почув, як тремтить мiй голос, промовила: «Було б непогано», – продовжувала свiй монолог Аня, вимовляючи кожне слово i супроводжуючи розмову вiдповiдними жестами.
Коли емоцii вщухли i Аня заспокоiлася, вона нiби заново переживала цю iсторii, хотiла закiнчити розповiдь, але Оксана ii зупинила:
– Дальше можеш не розповiдати, я й так здогадуюся. Ти цiлу нiч не могла заснути, думаючи про майбутне побачення i прокручувала у головi минуле. Ти вже навiть вирiшила, у чому ти пiдеш одягнена. Але мушу тебе розчарувати, без мого «фейс-контролю» ти навiть з квартири не вийдеш. Зрозумiла?
– Слухаюся! – жартiвливо мовила Аня, приклавши руку до голови, як роблять це солдати в армii, вiддаючи честь старшому по званню чи виконуючи iхнi накази.
VII
Побачення проходили одне за одним, скрiплюючи уже iснуюче почуття у Анi i зароджуючи щось на подобi кохання у Нiколаса. На роботi усi вже здогадалися, що вони зустрiчаються. І зi спiвчуттям дивилися на Аню, «наiвна дiвчина навiть не знае, що на неi чекае» – думали вони. Але вголос нiчого не говорили. Тiльки одна з колег заговорила про це з Анною, але та вiдкидала всi звинувачення. Вона забула про все на свiтi, не звертала увагу на плiтки в офiсi. Вона навiть забула про своi побоювання, якi були в неi до того i ледь вiрила у свое щастя.
Нiколас розповiв iй про свое минуле, i коли зайшла мова про зраду коханоi, то Аня собi пообiцяла, що нiколи його не зрадить. Хiба можна зрадити людину, яку кохаеш понад усе на свiтi? А Нiколас Харт нарештi вiдчув, що вiн кохае i коханий, i його грошi, i статус тут нi причому.
Але крiм кохання, у них була ще й робота, про яку не мiг забути нi Нiк, нi Анна. Днi минали за днями, тижнi – за тижнями, iхне кохання росло i скрiплювалося, але робота не давала розслабитися. Проект уже iшов до свого логiчного завершення. Залишалося уточнити ще маленькi деталi, i робота, над якою вони працювали майже рiк, закiнчиться…
Якби ж то закiнчиться. Робота нiколи не закiнчуеться. Вона просто переходить в iншi етапи. Зробив один етап – переходиш в iнший, так закладено у свiтi.
Готель побудований. Залишилося тiльки «подати його у потрiбному свiтлi». Цю роботу Нiколас мiг доручити тiльки однiй людинi – своiй коханiй Анi. Вiн iй повнiстю довiряв i навiть не сумнiвався, що нiхто краще з усiм цим не впораеться. А от Аня сумнiвалася у собi, адже органiзувати прийом на честь вiдкриття готелю – це справа не з легких. Потрiбнi знайомства, досвiд, а вона тiльки зi студентськоi лавки, де максимум теорii i мiнiмум практики. Але й пiдвести Нiка вона не могла, тому, збираючи всi сили «в кулак», Анна з ентузiазмом i острахом взялася за роботу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vanna-borazan/gri-dol/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.