Помiж рядками
Юлiя Шеко
Дiвчина Лiля опиняеться на межi нервового зриву, коли дiзнаеться про жахливий вчинок коханого – вбивство дiтей. Доля зводить ii з психологом, котрий намагаеться допомогти iй та наставити на вiрний шлях, але одного дня сам вiдходить вiд нього, стаючи на слизьку стежку брехнi. Доля маневруе мiж заплутаним трикутником, повним iнтриг та недомовленостей i сама розставляе крапки, в той час як головнi героi виявляються не спроможними знайти вiрний вихiд.
Юлiя Шеко
Помiж рядками
Частина 1
Роздiл 1
Вона
Рiвно рiк тому ми з ним уперше зустрiлися. Ще й досi не можу забути свою сором’язливу посмiшку, його злегка вологi долонi та сумний, мовби приречений на вiчнi страждання, погляд. Тодi вiн здавався менi загнаним у кут пацюком, котрий бажае залити свое горе мiцним градусом заморськоi випивки, але не знаходить у цьому втiхи. Тому й погоджуеться на дивну пропозицiю незнайомки, котра переконуе його провести iз ним нiч. Дурiсть, хiба нi?
Хто мiг сказати менi, що лише за рiк все це ефемерне щастя розчиниться у буднях жорстокоi правди? Що за такий короткий промiжок часу я перетворюся на неврiвноважену жiнку, не уявлятиму й дня без черговоi дози транквiлiзаторiв та тихо бажатиму якнайшвидше дiзнатися про його смерть? Хiба могла б тодi я повiрити у таку маячню?
Мною панувало захоплення, слiпе та неусвiдомлене обожнювання. Звiдки воно взялося? І як я, завжди розсудлива та прагматична жiнка, змогла так легко довiритися йому? Поруч iз ним я забувала про все: про нестабiльнiсть економiки, смертельнi захворювання, iнформацiю про якi так бурхливо останнiм часом розповсюджували ЗМІ, про постiйнi катастрофи на азiйському континентi. Я забула про кожну рiч, котра ще зовсiм нещодавно так сильно хвилювала мою сутнiсть.
Я вiдкидала на другий план своi бажання та мрii, жила лише заради нього. Заради його комфорту та задоволення, щоб тiльки вiн нiколи бiльше не вiдчув себе зрадженим. В той же час, вiн давав менi те, чого я не мала нiколи ранiше – усвiдомлення. Вiру в те, що я справжня жiнка, царiвна в оточеннi низьких реалiй дiйсностi та приземистих людей, котрi мають занадто мало, аби сягнути мого рiвня. Вiн змусив мене попрощатися з недолiками, що ранiше супроводжували мене кожноi митi; змусив повiрити, що я неперевершена коханка та найвидатнiша iз завойовниць чоловiчих сердець.
Весь цей час вiн обманював мене. Пiдсвiдомо вкладав у мою розхристану душу почуття, що не належали менi; слова, котрi я нiколи б не змогла промовити; вчинки, про якi було важко навiть думати. Вiн змусив мене повiрити у себе – натомiсть витоптав своiми начищеними до блиску туфлями справжню мене. Я жила у свiтi, який вiн створив довкола мене, навiть не усвiдомлюючи, наскiльки глибоко занурююсь у тенета його чарiвливоi омани.
– Як пройшла нiч?
Вiн дивиться на мене м’якими очима, у яких читаеться легка поблажливiсть та замаскована зверхнiсть – саме так спiлкуються дорослi iз дiтьми, проблеми яких iм здаються занадто банальним, аби придiляти цьому надмiрну увагу. Звiсно, я не перша та не остання серед його клiенток, що втрачають глузд через кохання. Та чи були у його кар’ерi випадки, схожi на моi?
Я здригаюся, знову поринувши у почуття вiдчаю та безвиходi, що охоплювали мене пiсля кожного заходу сонця. Нiч – чарiвна мить? Лише для закоханих, якi живуть легковажними мрiями про майбутне, не турбуючись про його закiнчення. Лише для малечi, котра iз насолодою поринае у мiцний сон, бажаючи побачити хоча б крихiтний натяк на свою подальшу долю. Лише для тих, хто не страждае вiд набридливого безсоння та не вкриваеться шаром поту вiд кожного випадкового звуку. Напевно, нiч й справдi бувае чарiвною; бiльш того, я пам’ятаю, якою вона була для мене, коли ми лежали iз ним в одному лiжку та боялися хоча б на мить вiдпустити руку одне одного. Але зараз, коли все навколо здаеться чужим та ворожим вона не здаеться менi такою магiчною. Я вiдчуваю пiдсвiдомий страх вiд почуття небезпеки, котра ходить за мною, мов вiрний пес i не вiдпускае вiд себе, завжди притуляючись невидимою щокою до моеi ноги. Хiба пiсля такого можна повiрити у те, що нiч – чарiвна мить?
Андрiй Іванович не вiдводить вiд мене погляду i вiн раптово набувае серйозностi. Цей чоловiк розумiе, що я замовчую вiд нього бiльшу частину своiх справжнiх емоцiй, адже не вiдчуваю до нього достатньоi довiри. Кожного разу, коли ми зустрiчаемось у цьому сiрому, занедбаному кабiнетi я щосили намагаюся приховати тремтiння у литках – хоча вiд нього важко щось затаiти.
– Як завжди, – вiдмахуюсь я, налаштовуючи свiй голос на спокiйний лад.
Звiсно, вiн бачить усе – по несвiдомими рухам мого тiла, по зацькованому поглядi, по невпевненiй мовi. Вiн усе пiдмiчае, але не каже нiчого, що могло б мене вiдлякати. Усе-таки вiн майстер своеi справи.
– Розповiсте детальнiше?
Керiвницьким жестом вiн запрошуе мене прилягти на одне зi своiх iнквiзиторських крiсел: саме таким воно менi здаеться, коли я в черговий раз переповiдаю йому завченi iстини.
Я згадую той день, коли вперше потрапила сюди. Минув тиждень пiсля мого переiзду, я блукала незнайомими вулицями, не маючи жодноi мети перед собою: я хотiла просто спостерiгати за цим розмiреним плином життя невеликоi провiнцii, яку майже не пам’ятала та частинкою котроi намагалася знову стати.
На очi випадково потрапила табличка нового психологiчного реабiлiтацiйного центру. Мозок та пiдсвiдомiсть боролися мiж собою – один iз них переконував, що все це чистоi води шарлатанство, iнший же пiдказував хоча б спробувати прийняти вiд когось допомогу. Я знала, що сама не зможу iз цим впоратися; певно, тому й переступила порiг цiеi клiнiки. Вони повiдомили менi, що вiдкрилися зовсiм нещодавно i, так як я входжу у число iхнiх перших клiентiв, готовi надати менi лiкаря безкоштовно. Точнiше, за незначну символiчну плату, котра нiяк не вплине на мiй бюджет.
Мiй психолог (чи усе ж таки психiатр?) виявився рослим брюнетом з великими долонями та теплим поглядом. Вiн зацiкавив мене i я вирiшила, що хочу приходити сюди знову й знову; вiн запевнив мене, що я й не помiчу як знову повернуся до нормального життя – i це ще бiльше додало вiд’емноi ваги у чашу моiх затурканих сумнiвiв. Я хотiла вiрити йому, тому й вiдкинула усю свою нерiшучiсть подалi вiд збудженого розуму.
Вiн мав менi допомогти.
Скiльки звiдтодi минуло часу? Рiвно пiвтора мiсяцi, я навмисне запам’ятала ту визначну для мене дату. Вона могла б стати поштовхом до мого нового iснування – безхмарного, вiльного, у якому немае нав’язаних фобiй та непереборного вiдчуття жаху. Та я й досi бачу перед собою його обличчя, чуюйого негучний, вкрадливий голос та тремчу iз настанням ночi. Не змiнюють ситуацii навiть колосальнi дози заспокiйливих, що вже давно мали б вбити мене. Або у кращому випадку перетворити на гнилий, смердючий овоч, не здатний нi на якi дii та мисленневi процеси. Дуже часто я думаю, що такий хiд подiй став би найкращим вирiшенням моiх проблем.
– Чому ви нiколи не називаете його на iм’я? – лунае надi мною.
Я розплющую очi i бачу як лiкар стоiть впритул до мене, ненавмисне зачiпаючи своею здоровенною рукою мое плече. Вiд усвiдомлення чоловiчого дотику я здригаюся i думаю, що нiколи бiльше не зможу вiдчувати задоволення вiд близькостi з протилежною статтю. Вiд цього стае сумно та добре водночас.
– Хiба воно мае якесь значення? – дивуюсь я.
– Звiсно! – його вираз обличчя як i зазвичай незворушний, хоч я й розумiю, як важко йому завжди себе стримувати.
Цiкаво, в iншому життi, за стiнами цього новомодного закладу, вiн також у всiх ситуацiях залишаеться кам’яною брилою? Чи це лише образ? Роль, яку вiн мае грати перед пацiентами, зважаючи на свiй статус? Можу уявити, як вiн щодня приходить додому та з ненавистю стягуе iз себе маску цiеi розумiючоi байдужостi. Ось вiн кладе ii на поличку поряд iз вхiдними дверима та крокуе далi; заходить на кухню, звiдкiля лине запах свiжого борщу, iз посмiшкою цiлуе iдеальну домогосподарку-дружину та, повечерявши, вмощуеться на просiлому диванi дивитися черговий матч збiрноi по футболу.
– То що скажете? – витряхуе вiн мене iз думок. – Це дуже важливо.
– Я боюся… – простягаю я нарештi у вiдповiдь.
Звiсно, менi страшно! Хiба вiн сам не мiг про це здогадатися? Вже два мiсяцi я марно силую себе забути про тi стосунки, про котрi вiн, Андрiй Іванович, вперто нагадуе менi кожноi зустрiчi. Невже вiд такого менi може стати легше?
– І це не дивно, – вiдповiдае вiн, похитуючи головою та роблячи черговi нотатки у записнику. – Але може саме це й створюе нам перешкоди?
Що вiн мае на увазi? Яке це взагалi може мати вiдношення до мого невротичного стану та його неспроможностi змiнити це?
Андрiй Іванович одразу ж вдаеться до пояснень:
– Ви навмисне блокуете його образ у своiй пiдсвiдомостi, бажаючи витiснити з неi будь-якi спогади про цього чоловiка. Але на протилежу ви отримуете ще бiльше душевноi болi, адже хочете вигнати те, що сидить у нiй дуже мiцно – почуття кохання. Допоки ви не дозволите собi з власноi волi повертатися до ваших спогадiв, вони не зможуть вас вiдпустити.
Я iз застиглим виразом обличчя дивлюся на лiкаря i не знаю як реагувати. У вiдповiдь вiн не вiдводить вiд мене свого погляду, нiби випробовуючи мене на мiцнiсть. Помiтно, що вiн згорае вiд нетерпiння; йому кортить почути мое зiзнання, вiн бажае вивернути мою душу назовнi та залiзти у найглибшi закавулки ii непрохiдних стежок. Але я ще не готова до такого.
– Менi здаеться, ви все занадто драматизуете, – кажу я i натягую криву посмiшку на обличчя – як вже виходить.
Цiкаво, коли в останнiй раз я щиро посмiхалася? Точно не тодi, коли вперше дiзналася про нього правду та залилася нестримним iстеричним смiхом; точно не тодi, коли покидала на невизначений термiн таке рiдне для мене мiсто та вже точно не того дня, коли знову побачила на палаючому телеекранi його невимушене обличчя. Менi здавалося, що вiн бачить мене навiть звiдти i вiд цього парадоксу я мимоволi засмiялася – так, що довела себе до давно забутого нападу астми.
Звiсно, Андрiй Іванович одразу розумiе, що моя реакцiя штучна. Вiн зiтхае i поспiшае закiнчити наш сеанс – не повертаеться до цiеi теми, адже усвiдомлюе, що на даному етапi це марна справа. Вiн ввiчливо прощаеться та вiдкривае передi мною залiзнi, як i його витримка, дверi. Скоро ми знову зустрiнемось, а зараз менi потрiбен гарний вiдпочинок та мiцний сон. Саме так вiн каже менi на прощання, навiть не уявляючи наскiльки важко втiлити його настанови у реальнiсть.
Цiкаво, менi коли-небудь вдасться знову щиро посмiхнутися?
На мiсто наповзае темрява. Вона залазить у кожен будинок, кожну душу; руйнуе кремезнi стiни та перешкоди, що трапляються на ii шляху, вiдкидаючи iх якомога далi на поталу долi. Вона не мае кiнця, для неi немае заборон – ВОНА всесильна, ВОНА володарка свiту. Допоки небо не освiтиться рятiвними золотавими променями та не витiснить ii нахабне царювання до настання наступноi ночi.
Як би я хотiла жити у мiсцi, де нiколи не бувае темряви. Де нiч розливаеться кольоровими барвами теплих зiрок, а мiсяць свiтить яскравiше за сонце; де немае холоду, вiдчаю та страху. Я б нiколи не спала.
А ще я ненавиджу осiнь. Цi холоднi, наскрiзь просякнутi щiльним мороком, тумани, якi заповзають до тебе прямiсiнько в душу та висмоктують iз неi усi фарби життя. Я не уявляю як можна жити у такому середовищi. У такий перiод менi хочеться заповзти пiд ковдру, мов у дбайливо-вичищену нiрку та залишатися там допоки не настане весна. Тiльки вона приносить менi заспокоення.
Хоча так було донедавна.
Так було до того, яквiн зустрiвся на моему шляху. До того, яквiн вдерся до моiх нутрощiв та заполонив iх своiми недоладними рухами; своiм теплим голосом та довiрливими очима. У нашiй спiльнiй драмi вiн виявився найкращим з акторiв, яких я коли-небудь могла знати. Та чи було для нього все так само важко, як i для мене? Чи переймався вiн, коли знайшов остигле лiжко з охайно збитими подушками та чистими простирадлами, на яких ще залишався запах наших тiл? Менi завжди здаеться, що вiн завчасно був готовий до такого сценарiю – тому, певно, особливо й не здивувався, коли усвiдомив, що такий день зрештою настав.
Зараз же я ненавиджу й весну. Можливо, тому, що саме тодi ми й зустрiлися? Заспанi поля вкривалися молодими паростками, до рiдного дому поверталися птахи-iмiгранти, розливалися рiки, змиваючи з людських облич зимовий вiдчай та сум. Небо посмiхалося кожному, хто чекав на пробудження; хто прагнув до змiн та нових звершень. Рiк тому i я була однiеi iз них – нетерплячою, збудженою, щасливою. Його поява лише пiдсилила цi вiдчуття. Чому тодi зараз у моiй душi пануе спустошення? Якбивiн був поруч усе було б зовсiм iнакше. В той день я могла б зробити вигляд, що менi усе примарилося. Могла б переконати себе, що це лише гра моеi уяви або безглузда помилка теледiячiв. Я б хотiла, аби так насправдi й було. Але знала, що все набагато прозаiчнiше – вiн виявився поганцем i нiкуди вiд цього подiтися не можна. У мене було тiльки два варiанти i я вибрала найоптимальнiший для себе.
Тiльки чому зараз вiн не приносить менi очiкуваного полегшення?
Андрiй Іванович змушуе мене медитувати. Вiн каже, що саме так обранi досягають просвiтлення, що саме так я зможу докопатися до глибин власноi сутi. Тiльки для цього потрiбен час та старання, а я, як вiн уже помiтив, погана учениця. Тому не покладае на мене особливих надiй.
– Лiлю, ви готовi бути сьогоднi зi мною вiдвертою?
Його голос врiзаеться у мою голову i я пiдсвiдомо стискаюся, готуючись до сеансу чергових вiдверть. Чесно кажучи, я й сама досi не знаю чи здатна вивернути, мов запраний коттоновий светр, свою душу.
– Напевно, – бекаю я, мов вiвця, котру вiдправляють на бiйню.
Я знаю на що чекати, але не знаю чи готова до цього. Хоча, зрештою, навiщо тодi я взагалi тут знаходжуся?
– Скажiть менi, чи планували ви побудувати iз ним родину?
Я дивуюся цьому питанню. Хоча нi, не йому, а тому, як воно побудоване – певно, iз професiйноi солiдарностi вiн продовжуе замовчувати його iм’я, адже бачить, що я ще не готова почути це знову. Вiн i справдi професiонал своеi справи i як би не було менi важко, готовий пiдтримати мене у цьому. Або хоча б зробити вигляд, що це не так i важливо.
– Я вже навiть вигадала iм’я для нашоi дитини… – промовляю я i закриваю очi – принаймнi так я не вiдчуваю себе божевiльною.
Менi в черговий раз здаеться, що все це лише сон. Що це моi схибленi марення, котрi не мають нiякого вiдношення до реальностi. Але вони мають. І продовжують впливати на мене, смикаючи за повiдець, мiцно затягнутий на серцi.
– Кого ви хотiли мати – хлопчика чи дiвчинку?
Навiщо йому це знати? У головi лунають спалахи гранат, що розривають мене iзсередини.
– Байдуже, – зiзнаюсь я. – Головне, щоб вiн був схожий на…
– Можете не договорювати, я все розумiю. – вiн хитае головою та пильно дивиться на мене.
Вiн хоче запитати ще щось. І ще. У нього багато питань. Але вiн не знае чи варто менi iх задавати i чи здатна я зараз адекватно на них вiдповiсти.
– Ви бачили себе поруч iз ним через десять рокiв? Двадцять?
У нього дуже мiзернi термiни. Я хотiла прожити iз ним усе життя! Невже не до цього прагне кожна любляча людина?
– Звiсно, – терпляче вiдповiдаю я, хоча пiдсвiдомо вiдчуваю некероване бажання втекти звiдси.
Інакше, я почну плакати. Зазвичай, я роблю це у безлюдних мiсцях, де якнайкраще можна вiдчути поруч подих самотностi. Я зариваюся у безодню власних страждань i тону у цьому болотi безвиходi – iнколи я розумiю, що навчилася навiть вiд цього отримувати задоволення.
Вiн бачить, що ще сильнiше роздирае мою кровоточиву рану. Я усвiдомлюю, що, можливо, саме це i е головним його обов’язком.
– Мiж вами були коли-небудь сварки?
Анлрiй Іванович послаблюе хватку i я можу хапанути трiшки свiжого повiтря. Я бажаю, аби вiн нiколи бiльше не запитував мене про наших ненароджених дiтей.
Я часто бачила перед собою дитяче обличчя, яке посмiхаеться у вiдповiдь на моi забавлянки; яке заспокоюеться у мене на грудях, в той час як вiн лежить поруч та гладить мене по волоссю. Вiн дивиться на мене з обожнюванням та не припиняе дякувати за цей подарунок – хай навiть iнколи вередливий та неконтрольований, але такий рiдний. Я бачила, як вiн носить наше дитя на руках, намагаючись його заспокоiти у випадку хвороби чи поганого самопочуття. Уявляла, як вiн заколисуе його уночi чи бавиться з ним удень, в той час як я вiдпочиваю вiд неочiкуваного багажу материних повинностей. Хоча вони й не втомлюють мене. Хiба можуть втомлювати коханi люди?
Хмаринка розсипаеться передi мною дрiбними, гострими скельцями правди. Здалеку прорiзуеться голос лiкаря i я розумiю, що маю повернутися у кабiнет, в якому завжди пахне ненав’язливими нотками цитрусових та лаванди. Ранiше це тiльки дратувало мене, але зараз я вiдчуваю прилив заспокоення завдяки ним. Гадаю, варто й собi купити ароматичнi палички iз запахом апельсину чи лимону.
– Нiколи, – кажу нарештi я i вiн обмiряе мене своiм уважним поглядом – нiби хоче зрозумiти чи не брешу я.
– Нiколи? – повторюе вiн за мною, адже все-таки не вiрить цьому. – У всiх людей бувають розлади у стосунках.
– Тiльки не у нас, – кажу я на диво безтурботно. – Ми були iдеальною парою.
– Тобто, якби не ваше вiдкриття, ви б нiколи вiд нього не пiшли? Невже вiн вас навiть нiколи не дратував?
– Я бажала померти поруч iз ним, – тихо промовляю я. – Гадаю, цього достатньо, аби ви зрозумiли глибину моiх почуттiв?
Дочку царя Дакшараджапатi i дружину бога Шиви звали Сатi. Цар заздрив своему зятю, якого народ поважав бiльше, нiж його самого. Одного разу Дакшараджапатi запросив на бенкет в свiй будинок iменитих гостей, серед яких були i боги, а ось дочку iз зятем вiн не покликав. І все ж Сатi вмовила чоловiка вiдправитися разом з нею до тестя. Дакшараджапатi iх поява не сподобалося, вiн обсипав Шиву градом глузувань i образ. Не витримавши такого приниження, Сатi кинулася в багаття. Шива витягнув жiнку з вогню, але вона була вже мертва. З тих пiр в Індii з'явився страшний звичай: жiнка, яка пережила чоловiка, повинна разом з ним згорiти у похоронному вогнi.
Кiлька рокiв тому я випадково натикнулася на цю замiтку в газетi. Тодi вона менi здалася страшною та несправедливою – чому молода жiнка мае позбавляти себе радощiв iснування заради померлого? Хiба вона не заслуговуе на нове життя?
Зустрiвши його, я зрозумiла, який сенс мае пiд собою цей ритуал…
Я сидiла на брукiвцi затихлого перевулку. Андрiй Іванович забороняе менi проводити увесь час дома, обгрунтовуючи це тим, що у чотирьох стiнах наодинцi з власними негараздами я точно збожеволiю. Вiн вимагае вiд мене прогулюватися як мiнiмум годину на день, бажано у мiсцях, де постiйно шумить натовп. Вiн вважае, що це допоможе менi швидше повернутися до яскравоi буденностi та молодiжного ритму життя.
Але люди втомлюють мене. Тому я завжди обираю собi найтихiше мiсце та просиджую у ньому вiдведений час; або просто блукаю пустельними околицями мiста, де нiхто не зустрiнеться на моему шляху принаймнi до вечору. З першими спалахами лiхтарiв я ховаюся до своеi криiвки, перечiкуючи там чергове настання ночi. Вона завжди лякае мене – але не так сильно як галасливий та неконтрольований п’яний люд, який вилазить на вулицю iз настанням темряви. Я бачу як вони смiються, випивають, цiлуються мiж собою. Закриваю щiльно вiкна, так як наiвно сподiваюся вiдгородитися вiд iхнiх набридливих голосiв, що лунають звiдусiль та охоплюють мене ще бiльшими пазурями смутку.
Ще рiк тому я була схожою на них. Забавлялась, вiдвiдувала нiчнi заклади та вiдривалась на повну, смакуючи кожну мить життя. Вiн змiнив мене у цьому планi. Вiн стверджував, що немае нiчого важливiшого за подих коханого поруч, за спокiйнi вечори, проведенi удвох перед нiмим екраном телевiзору. Вiн переконав мене, що це лише дурнi iгрища незрiлих осiб, котрi не мають чого втрачати. Та не хочуть бачити справжнi принади життя.
Ми часто блукали iз ним лiсом, могли годинами спiлкуватися нi про що, хоч я й завжди знаходила у кожному його словi глибокий сенс. Вiн здавався менi чужинцем, котрий випадково потрапив на нашу планету, повну необдуманих вчинкiв та низьких бажань. Лише iз ним я вiдчувала себе у цiлковитiй безпецi. Тiльки йому я довiряла найважливiшi переживання та почуття i бачила, що вiн щиро пiдтримуе мене – радiе у випадку перемоги, сумуе при поразцi. Я часто розбивалася, падала на своему шляху, прагнучи недосяжного та скороминучого. Тiльки з ним я усвiдомила, наскiльки сильно помилялася ранiше та як багато помилок зробила; лише вiн змiг вкласти до мого духу те, чого йому завжди не вистачало та до чого вiн так давно прагнув. Вiн допомiг менi знайти себе, переконавши у власнiй неперевершеностi та особливостi.
Але це все кудись подiлося iз моiм вiд’iздом, щезло у напруженiй невагомостi мого вiдчаю. Мабуть, так i залишилося поруч iз ним та його проникливими, полум’яними очима.
Сонце обпiкае своiми променями i мов довгими руками торкаеться сполоханого тiла. Не зважаючи на це, у кронах дерев лютуе вiтер, вiдганяючи наляканих птахiв з насиджених осель. Я бачу як неохоче вони вилiтають зi своiх укриттiв та кружляють у небi – чекають можливостi повернутися додому у слушну мить. Вперше за мiсяць я усвiдомлюю, що вже нiколи не повернуся до власноi домiвки та перелiтатиму з мiсця на мiсця, мов цi знедоленi, ображенi непогодою птахи. Я змушена назавжди розпрощатися iз колишнiм життям, вiдкинути його на дальню полицю своеi пам’ятi та мiцно притрусити пилом – аби впевнитися, що нiколи його бiльше не потурбую.
Не розумiю навiщо, але я заходжу до найближчоi кав’ярнi, з якоi долiтають неймовiрнi аромати свiжоi випiчки. Я не можу пригадати коли востанне добре iла, хоч i зараз не вiдчуваю голоду. Просто хочу перечекати завивання вiтру у теплому мiсцi. Я замовляю собi трав’яний чай та сiдаю у прихований вiд стороннiх очей куток. Хоч тут i досить мала кiлькiсть людей, я хочу заховатися навiть вiд них.
– Сьогоднi свято, а ви сама! – чи то констатуе, чи то дивуеться незнайомець.
Вiн виринае з-за колони, мов привид, чим добряче лякае мене. Я дратуюся, що все-таки не змогла побути наодинцi.
– Вiтаю з днем захисту дiтей! – проголошуе вiн i розповзаеться у посмiшцi.
Я кидаю погляд на календар, що висить бiля стiйки бару.
– Здаеться, перше травня – день мiжнародноi солiдарностi трудящих. – не зрозумiло навiщо поправляю його я.
– Справдi? – вiн вдае подив, хоч я й усвiдомлюю, що це лише невдала спроба завести зi мною знайомство.
– А втiм, хiба не байдуже?
Чоловiк сiдае навпроти та протягуе менi цукерку у кольоровiй обгортцi.
– Хочете? У них найсмачнiшi солодощi, котрi не знайдеш нiде у мiстi. Я приiжджаю сюди, аби скуштувати iх – шкода тiльки, що не можна купити наперед з десятка зо два. Вони виробляють лiмiтованi партii…
Я бачу як вiн хнюпиться, але не розумiю усiеi трагедii його ситуацii. Може, варто розповiсти йому свою?
Вiн бачить, що я нiяк не реагую на його невмiлi залицяння, тому пiдбираеться з iншого боку.
– Ви давно тут живете?
– Не дуже, – коротко вiдповiдаю я, бажаючи, щоб ця розмова якнайшвидше закiнчилася.
– А я з самого народження, – пояснюе вiн менi. – Люблю це мiсто. Хоч воно й далеко вiд столицi – як у планi вiдстанi, так i у планi розвитку – я обожнюю його. Знайшов тут улюблену справу, добре заробляю, маю багато друзiв та родичiв. Я не гонюся за iлюзорними здобутками чи не живу в надii стати суперзiркою, як це робить бiльшiсть наших мешканцiв. Чи варто промiнювати тихе, провiнцiйне життя на кубло отруйних гадюк у столицi?
Я занадто голосно зiтхаю i вiн розумiе, що втомлюе мене. Я бажаю, аби пiдi мною зараз вiдкрився портал i я вiдлетiла у iнший свiт або хоча б до своеi тимчасовоi квартири. Принаймнi там менi нiхто й нiколи не набридае.
Я бачу як на шибку починають падати дрiбнi краплини дощу. За лiченi секунди вони перетворюються у неймовiрну зливу, яка разом iз брудом змивае усi моi сподiвання позбутися нового знайомого.
Я пiдiймаюся з-за столу та, вибачившись, прямую до вбиральнi. Зможу пересидiти там з хвилин десять-п'ятнадцять. Може, тодi вiн зрозумiе, що я не налаштована на спiлкування iз ним?
Над вмивальниками висить довге дзеркало. Мiсцями потрiскане та заляпане мильним розчином, воно вiдображуе мене у всiй красi. Я чiтко бачу глибокi синцi пiд очима, якi мов спалахи феерверкiв горять на блiдому обличчi. Бачу кожну зморшку, яку донедавна й не пiдозрювала у себе, помiчаю висохлу, змучену шкiру. Невже я можу когось приваблювати у такому виглядi?
Я обережно виходжу з туалету i озираюся довкола. На щастя, чоловiк уже зникнув, залишивши по собi коротку записку: «Я все одно так легко не здамся». І номер телефону. Не обмiрковуючи, я жмакаю папiрець та кидаю його назад на стiл. Менi не потрiбнi новi знайомства та, особливо, новi романи. Я ще й вiд старого не оклигала.
– Чому ви не захотiли з ним спiлкуватися? – обурюеться Андрiй Іванович пiсля моеi стислоi розповiдi на його банальне питання «що нового?».
У його вустах воно звучить по-iншому, адже вiн вимагае вiд мене подробиць та хоче знати кожну деталь мого проведеного намарно дня. Спочатку вiн посмiхаеться, коли я розповiдаю йому про чоловiка у кав’ярнi, потiм лютуе, але вчасно маскуе свiй гнiв – вiн знае, що я не потерплю до себе такого вiдношення. Та й хiба я у чомусь винна? Невже бiльше не iснуе людини, котра бажае усе життя провести у самотностi? Живуть же на свiтi монахи, котрi з власноi волi зреклися усiх насолод та присвятили себе самопiзнанню та поклонiнню Богу. Ранiше я не розумiла, як можна прихиляти колiна перед мертвим ликом вигаданого святого та звертатися до нього, мовби знав його насправдi.
Та в останнiй мiсяць я часто зверталася до нього у своiх молитвах. Але чим частiше я це робила, тим гострiшим ставав мiй бiль. І я усвiдомила, що навiть ВІН не спроможний менi допомогти.
Андрiй Іванович навчився читати моi думки за виразом очей, тому, випереджуючи питання, пояснюе:
– Вам потрiбно якось вiдволiктися i новий друг мiг би стати для вас очiкуваною розрадою. Ви не маете так миттево вiдкидати пропозицii незнайомцiв, котрi в майбутньому можуть стати для вас найкращими друзями. А, можливо, навiть i коханими…
Вiн задумливо обертае до мене свое обличчя та чекае на вiдповiдь. Тепер моя черга гнiватися – я вiдчуваю себе сiрником, який загорiвся вiд необережного руху та готовий у будь-який момент знищити все довкола. Менi здаеться, що вибухи обурення розривають кожен мiй орган, шматують його, а потiм знову склеюють докупи. Бо я й досi виявляюся живою.
– Невже ви й досi не зрозумiли, як сильно я його кохаю?
Цей вiдвертий крик душi дивуе психолога i менi помiтно як вiн задоволено посмiхаеться. Адже досягнув свого та витягнув нарештi iз мене слова, котрi так мiцно прилiпилися до пiднебiння та не бажали вiдриватися вiд нього. Лiкар силою витягнув iх з мене i я вiдчуваю себе вбитою iндичкою, котру випотрошили та заново начинили непотребом, який потiм iз захватом з’iдять запрошенi диваки. Шкода тiльки, що нас у цьому кабiнетi лише двое.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ul-ya-sheko/pom-zh-ryadkami/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.