Роман про Трiстана та Ізольду
Жозеф Бедье
Жозеф Бедье (1864-1938) – видатний французький фiлолог i письменник, дослiдник середньовiчноi культури. «Роман про Трiстана та Ізольду» – один з ключових творiв Бедье, чудовий переказ знаменитоi кельтськоi легенди. Легенда оповiдае про любов, що випадково зв'язала тiла i душi лицаря Трiстана i прекрасноi Ізольди. Однак закоханим не судилося бути разом – Ізольда змушена стати дружиною дядька Трiстана, корнуельського короля Марка. Читач дiзнаеться про вiрнiсть i про сум розлуки, про ревнощi i пiдступнiсть, яка позбавила закоханих щастя i змусила iх померти в один день. Художнiй переклад твору здiйснив видатний украiнський поет – Максим Тадейович Рильський.
Жозеф Бед'е
Роман про Трiстана та Ізольду
Переклад Максима Рильського
Вiд перекладача
Переказ про Трiстана та Ізольду належить до найпопулярнiших легенд середньовiччя. Виникла ця легенда, гадають, десь у X сторiччi, потiм набула форми вiршованого французького роману (XII ст.), який до наших часiв не дiйшов, а далi, в рiзних версiях, але зi збереженням основного сюжетного кiстяка, пiшла по всiх чи майже всiх землях Захiдноi Європи. Докотилась ця легенда i до Росii як складова частина одного збiрника рицарських повiстей (XVII ст.). Леся Украiнка в примiтцi-передмовi до своеi поеми «Ізольда Бiлорука» так надзвичайно стисло переказуе сюжет «Роману про Трiстана та Ізольду»:
«Змiст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трiстана i його королеви Ізольди Золотокосоi. Се кохання постало з чарiвного дання, любовного напою, випитого через помилку». Основа сюжету, як бачимо, зовсiм фантастична: чарiвний напiй, який з'еднуе молодих людей непереможним, довiчним коханням. Але самi постатi рицаря Трiстана i королеви Ізольди ввiйшли в свiтову галерею вiрно закоханих пар, недаром же Данте називае iх у тому роздiлi «Пекла», де мова йде про найпрославленiших коханцiв древностi. «Сильна, як смерть, любов» – цими «соломонiвськими» словами можна було б охарактеризувати оте кохання дружини короля Марка з його васалом, яке Леся Украiнка зве «фатальним та нещасливим».
Фатальне – так; а нещасливе – це можна прийняти з деяким обмеженням: адже в бiльшостi переказiв про Трiстана й Ізольду, зокрема в тiй трактовцi, яка оце лежить перед читачем, показуеться, як раз у раз коханцi, долаючи найважчi перешкоди, щасливо з'еднуються, щоб вiддатися своiй непереможнiй пристрастi. За рiзних епох у рiзних краiнах по-рiзному трактували сюжет повiстi. Брали його iнодi в жартiвливому, фривольному, одверто еротичному планi. Іншi наголошували на «грiховностi» вчинкiв королеви й рицаря. Деякi передовсiм пiдносили нездоланну силу любовi, пiдкреслюючи, що виникла ж та любов незалежно вiд волi Трiстана та Ізольди, навiть усупереч iй. У XIX столiттi з поглиблено фiлософською увагою до трiстанiвського мотиву звернулись нiмецький письменник Карл Іммерман (незакiнчена поема «Трiстан та Ізольда») i знаменитий композитор Рiхард Вагнер (музична драма тiеi ж назви). За наших часiв до одного з найтрагiчнiших моментiв «Роману про Трiстана та Ізольду» звернулась, як усiм вiдомо, Леся Украiнка у згаданiй уже прекраснiй поемi «Ізольда Бiлорука».
Те, що подаеться украiнському радянському читачевi нинi, – це зроблене французьким ученим початку XX ст. Жозефом Бедье зведення старовинних творiв захiдноевропейськоi лiтератури (переважно французьких, а почасти нiмецьких та iнших, а також уламкiв iз тих творiв, що не дiйшли до нас повнiстю), – зведення в стрункий композицiйно «Роман про Трiстана та Ізольду». Сам Бедье в заголовку своеi працi формулював завдання свое так: «Роман про Трiстана та Ізольду», поновлений (чи вiдтворений – гепоиуеiе) Жозефом Бедье». Беру титул 33-го паризького видання). Для такого поновлення чи вiдтворення треба бути не тiльки добре озброеним знаннями вченим, а й справжнiм художником слова. Бедье – такий художник. От чому його роман «вiдтворення»[1 - Роман, розумiеться, в середньовiчному, а не в сучасному значеннi слова, чому ми й дозволяемо собi часом замiняти цей термiн iншим – повiсть. – М. Р.] читаеться iз справжнiм iнтересом та захопленням. Постатi запалених единою пристрастю героiв та iх друзiв – Горвеналя, Рогальта Вiрне Слово, служницi Бранжiени, постатi ворожих Трiстановi баронiв, нарештi, постать великодушного короля Марка – виступають перед нами опукло та яскраво, хоча, звiсно, не треба до них прикладати тоi мiрки реалiстичностi, з якою ми пiдходимо до творiв сучасних письменникiв.
Зауважимо при цьому, що, згiдно з середньовiчною поетикою, персонажi звичайно мальовано двома тiльки фарбами: чорною й бiлою. Це збережено i в реконструкцii Жозефа Бедье. А вiдзначимо, одначе, хоч би таке: Трiстан – не тiльки охоплений жагою коханець, але й хоробрий рицар «без страху й докору», людина великоi моральноi чесностi: вiн мучиться вiд думки, що «обманюе» короля з його дружиною, i т. iн. Ізольда, боячись, що служниця Бранжiена викаже ii таемницю, вiддала Бранжiену рабам, щоб тi ii вбили. Потiм, одначе, вона тяжко каеться в цьому вчинку i щиро радiе, дiзнавшись, що ii наказу не виконано. Словом – людськi живi риси проступають у багатьох мiсцях роману…
Додамо ще, що твiр цей мае неабияке пiзнавальне значення, малюючи, iнодi досить докладно, хоч i теж, звiсно, з певною умовнiстю, звичаi при середньовiчних королiвських дворах, феодальнi вiдносини, сцени полювання, двобоiв i т. iн.
Жозеф Бедье написав реконструктивний роман сучасною французькою мовою, з деяким повiвом старовини. Я, готуючи до другого видання свiй переклад цiеi книжки, подекуди вилучив деякi елементи надмiрноi архаiзацii мови, а також окремi суто украiнськi слова та звороти, якi дивно бачити в перекладi французького твору. Загалом же вважаю, що певна старовиннiсть лексики, стилю, синтаксису в працях такого типу – не тiльки право, але й обов'язок перекладача.
МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ.
1. Дитинство Трiстана
Сеньйори, чи бажаете ви послухати прегарну повiсть про любов i про смерть? Це повiсть про Трiстана та Ізольду. Слухайте ж, як у великiй радостi, у печалi великiй вони любилися i як померли одного дня – вiн через неi, вона через нього.
За давнiх-давен був у Корнуельсi[2 - Корнуельс – крайня пiвденно-захiдна частина Англii, проти французькоi Бретанi. Лооннуа (чи Лоонiя) – старовинна назва пiвденноi Шотландii.] король Марк. Дiзнавшись, що вороги встали на нього вiйною, Рiвален, король Лооннуа, переплив море, щоб допомогти йому. Слугував вiн Марковi i зброею, й порадою, нiби васал[3 - За феодального устрою на чолi держави стояв король, що був головним сюзереном цiлоi краiни, чи сеньйором. Вiд нього залежали рiзнi герцоги, графи та барони, що правили своiми округами, як королiвськi васали. Зi свого боку мали вони своiх дрiбнiших васалiв – рицарiв та дворян, аж до самого низу цiеi вiйськово-феодальноi органiзацii. Округа, що ii король давав своему васаловi для правлiння, звалась леном, чи феодом. За свiй лен васал був зобов'язаний слугувати сюзереновi збройно i пiдтримувати у певних випадках матерiально.], слугував так вiрно, що той дав йому гойну нагороду – сестру свою Бланшфлер, яку кохав король Рiвален нечуваним коханням.
Повiнчалися вони в церквi королiвського замку – Тiнта-желю. Та тiльки-но вiдбувся шлюб, як прийшла новина, що давнiй Рiваленiв ворог, герцог Морган, напавши на Лооннуа, руйнуе його замки, нищить поля, плюндруе городи. Жваво спорядив Рiвален кораблi i повiз Бланшфлер, що почувала вже дитя пiд серцем, до далекоi своеi землi. Причаливши бiля замку Каноель, вiддав вiн королеву на пiклування маршаловi[4 - Маршал – слово нiмецького походження, визначало спочатку «конюший». Згодом маршал стае придворним чином (гофмаршал) та вiйськовим (фельдмаршал).] Рогальту, отому Рогальту, якого всi, за його велику вiрнiсть, чудовим iменували iменем – Рогальт Вiрне Слово, а сам зiбрав своiх баронiв i вирушив на вiйну.
Довго чекала-виглядала його Бланшфлер. Та не судилося йому вернутись. Одного дня вона почула, що герцог Морган лукаво, по-зрадницькому вбив ii мужа. Вона не плакала, нi: анi слiз, анi тужiння, тiльки все тiло iй зробилось якесь кволе та безсиле; душа рвалась покинути тлiнну свою оборону. Рогальт намагався ii розважати.
– Королево, – казав вiн, – нiколи не треба додавати печалi до печалi; хiба ж не мае вмерти кожен, хто народився? Хай прийме господь померлих i хай боронить живих!
Та молода королева не хотiла й слухати його. Три днi чекала й марила вона, що з'еднаеться на тiм свiтi з паном своiм. Четвертого ж дня породила сина i, взявши немовля на руки, мовила йому:
– Сину мiй, довго я тебе ждала i ось бачу найкраще сотворiння, що вiд початку свiту було в матерi на руках. Сумна я повила тебе, сумне мое перше до тебе привiтання, сумно менi тепер, маючи тебе, помирати. Отож прийшов ти на землю в сумi та в тузi i тому маеш вiд мене iм'я Трiстан[5 - Трiстан – вiд французького «Ігiзiе» – сумний. Але це тлумачення неправильне, бо iм'я Трiстан – походження кельтського, а не французького.].
І, сказавши так, поцiлувала його та з тим поцiлунком i вмерла.
Рогальт Вiрне Слово прийняв сирiтку. Аж от вiйсько герцога Моргана обложило замок Каноель; чи ж сила була Рогальтовi довго триматися в ньому?
Правду каже прислiв'я: безумство – не хоробрiсть; мусив вiн скоритися Моргановi. Але щоб той не вбив Рiваленового сина, маршал удав, нiби це його власне дитя, i виховав Трiстана разом зо своiми синами.
Як увiйшов же Трiстан у сьомий рiк i треба було забрати хлопчика з-пiд жiночоi опiки, Рогальт доручив виховання його мудрому навчителевi, славному конюшому Горвеналю. За невеликий час навчив його Горвеналь усього, що належить знати баронам: битися мечем та списом, стрiляти з лука, кидати камiнний диск, найширшi рови перескакувати. Вiн призвичаiв його ненавидiти брехню та лукавство, помагати безсилому, мiцно держатися слова. І ще перейняв Трiстан од вихователя мистецтво розмаiтого спiву, гру на арфi та мисливськi звичаi й порядки. То коли всяде, було, Трiстан на коня та й виiде помiж молодих конюших, кожне сказало б, що його кiнь, його зброя i сам вiн молодий – то одно тiло i що нiколи вони не розлучались.
Бачивши його такого шляхетного, гордого, широкого в плечах, а тонкого в станi, дужого, вiрного та одважного, всi славили Рогальта, що викохав такого сина. Але Рогальт, усе маючи на мислi Рiвалена та Бланшфлер, що iх молодiсть i врода в очах йому воскресали, милував Трiстана, як рiдне дитя, а потаемки мав його за свого володаря.
Та радiсть його урвалася того дня, коли норвезькi купцi, заманивши Трiстана на свiй корабель, повезли його з собою як дорогу здобич. Корабель плив до чужих земель, а Трiстан рвався i пручався у своiй неволi, наче молодий вовк, потрапивши в самолов. Але суща правда, i всi моряки це знають, що море не любить носити на собi людей лукавих та невiрних i що не сприяе воно нi злодiйству, нi зрадi. Повстало воно, гнiвне, великою хвилею, темрявою оповило корабель – i носило його вiсiм день i вiсiм ночей безперестанку. Дев'ятого дня моряки побачили крiзь iмлу берег, укритий скелями та рифами. Тут i хотiло море розбити iхне судно. Вони покаялися, зрозумiвши, що море гнiваеться на них за це пiд нещасну годину вкрадене дитя, дали обiцянку випустити його на волю i спорядили човен, щоб вивезти Трiстана на берег. Зараз же вщухли хвилi й вали, небо вияснилось, i поки норвезький корабель щезав у далечi, лагiднi та радiснi води тихо вiднесли Трiстанiв човник на пiсок якогось узбережжя.
Багато потративши сили, вилiз вiн на стрiмку скелю – i побачив безлюдну степову рiвнину, а за нею – без кiнця без краю лiс. З ревним плачем згадав вiн тодi Горвеналя, батька свого Рогальта i землю свою Лооннуа, аж раптом далекий шум полювання та мисливськi поклики звеселили йому серце. Прегарний олень вийшов на узлiсся. Зграя псiв примчалась йому вслiд, а за ними й ловцi, голосно вигукуючи та трублячи в роги. Але як пси, неначе гроно, повисли на оленевiй шкурi, звiр, за кiлька крокiв вiд Трiстана, смертельно задиханий, упав на колiна. Хтось iз мисливцiв ударив його списом. Зiбравшись в коло, взялись ловцi сурмити на радощах, i от побачив Трiстан, що найстарший з-помiж них приставив звiровi ножа до горла, нiби мав його перерiзати.
– Що ви робите? – скрикнув Трiстан. – Невже ви збираетесь бiлувати цю благородну тварину, як зарiзану свиню? Хiба ж такий у вашому краю звичай?
– Друже, – мисливець на те, – що ж тут тебе дивуе? Справдi, я перше одiтну голову цьому оленевi, потiм розрiжу тiло його на чотири частини, i ми повеземо iх, приторочивши коло сiдел, до короля Марка, нашого володаря. Так завжди чинимо ми, так чинили вiд найдавнiших мисливцiв усi в Корнуельсi. Проте коли знаеш ти лiпший який звичай, покажи нам його; вiзьми цього от ножа, милий друже, ми залюбки повчимося в тебе.
Трiстан, ставши навколiшки, перше нiж розбирати оленя, зняв з нього шкуру, потiм вiн почетвертував звiра, не займаючи, як то й годиться, крижiв, далi одiбрав тельбухи, писок, язик, ядра i сердечну жилу.
І ловцi й доiжджачi, згуртувавшись круг нього, дивом дивувалися.
– Друже, – мовив найстарший, – звичай твiй прехороший. Де, в якiй землi ти це перейняв? Скажи нам, вiдкiля ти i як тебе звати.
– Шановний пане, звуть мене Трiстан, а навчився я цього в землi моiй Лооннуа.
– Трiстане, – каже мисливий, – хай господь благословить батька, що такого шляхетного сина виховав! Певне, вiн могутнiй i багатий барон?
Але Трiстан, що мудро вмiв говорити, а мудро й мовчати, вiдповiв усмiхаючись:
– Нi, сеньйоре, батько мiй купець. Я крадькома покинув його дiм та й поплив на кораблi, що вирушив торгувати з чужими землями, бо хотiлось менi дiзнатись, як то живуть люди по чужих краях. Та коли воля прийняти мене мiж вашi охотники, то я радо служитиму i покажу вам, сеньйоре, ще й iншi способи та хитрощi мисливськi.
– Любий Трiстане, дивно менi, що е на свiтi край, де купецькi сини знають таке, чого по iнших краях не знають i сини рицарiв. Ходiмо ж iз нами, коли твоя на те охота, будь у нас любим та шановним гостем. Ми поведемо тебе до короля Марка, нашого пана й володаря. Тим часом Трiстан кiнчив бiлувати оленя. Вiн роздiлив мiж собаками писок, серце i тельбухи та показав, як годиться паювати на пси iхню частку здобичi та як i скликати iх на рiг. Потiм вiн настромив на рогатини добре подiленi частини i доручив iх мисливцям, кому що: тому голову, тому озадок i полядвицю, тим окости, тим заднi ноги, iншим знову – стегна. Вiн вишикував iх парами, щоб iхали в доброму порядку, кожен на тому мiсцi, яке пасувало йому задля його частини здобичi. Тодi всi рушили в путь i iхали розмовляючи, доки не опинились перед пишним замком. Замок був оточений лугами, садами, бистрими водами, рибними ставами та ланами родючими. Багато кораблiв ввiходило в гавань. Замок пiдносився над морем, мiцний та прехороший, добре захищений вiд рiзних нападiв та военних пiдступiв. Головна башта – ii за давнiх часiв збудували велетнi – змурована була з величезних, добре обтесаних кам'яних брил; зеленi й голубi, вони були розмiщенi, як ото клiточки на шахiвницi. Трiстан запитав, як зветься замок.
– Зовуть його, любий хлопче, Тiнтажель.
– Тiнтажель! – скрикнув Трiстан, – Хай благословить тебе господь, тебе й хазяiв твоiх!
Сеньйори, це ж тут колись батько його Рiвален, радий та веселий, узяв шлюб iз Бланшфлер. Але Трiстан цього не знав. Коли пiд'iхали вони до пiднiжжя башти, ловцi затрубили в роги, i вийшли на те барони i сам король Марк. Найстарший мисливець оповiв королевi про сьогоднiшню пригоду. Марк замилувався, як то гарно вишикувано мисливський поiзд, як мудро подiлено оленя та якi розумнi звичаi полювання. Але найбiльше припав йому до вподоби юний чужинець, i не мiг вiн од нього одвести очей. Король питав у свого серця, звiдкiля прийшла така нiжнiсть до незнайомого, – i не годен був собi те вирозумiти. Сеньйори, то ж озвалася його власна кров, то любов колишня до сестрицi Бланшфлер заговорила в ньому увечерi, як забрано вже з королiвських столiв посуд, уельський жонглер[6 - Уельс – крайня захiдна частина середньоi Англii, краiна дика й малоприступна, вона була за притулок кельтському населенню та iх мовi вiд англосаксонських утискiв. Кельтська мова там збереглась до недавнiх часiв. Жонглер – французька назва скоморохiв та мандрiвних спiвцiв, що виконували рiзнi твори поетiв (епiчнi пiснi, фабльо), але ж були й фокусниками, лiкарями тощо.], великий митець до свойого дiла, вийшов перед баронiв та й почав спiвати пiсень, приграючи на арфу.
Трiстан сидiв у короля бiля нiг. Ото як заграе жонглер пригравку до нового спiву, вiн i каже:
– Майстре, ця пiсня над усi найкраща. Колись ii зложили давнi бретонцi[7 - У Бретанi (крайнiй пiвнiчно-захiднiй частинi Францii) ще й досi збереглась кельтська мова.], щоб прославити Граеленове кохання. Хороший ii голос, солодкi слова. Ти добре вмiеш спiвати, майстре, пригравай же як слiд!
Уельсець проспiвав, а тодi:
– Хлопче, – промовляе, – хiба ж ти знаешся на музицi? Коли купцi в землi Лооннуа навчають своiх синiв також i грати на арфу, на роту[8 - Рот – старовинний струнний iнструмент.] та на скрипку – устань, вiзьми оцю арфу та й покажи нам свою вмiлiсть. Трiстан узяв та й заграв так любо, що барони зчудувались. Марковi надмiру сподобався цей арф'яр, що прибув iз землi Лооннуа, куди забрав колись Рiвален сестру його Бланшфлер.
Спiв уже давно скiнчився, а король мовчав.
– Сину, – сказав вiн нарештi, – хай буде благословен учитель, що навчав тебе, будь ти й сам благословен господом! Бог любить добрих спiвцiв. Голос iхнiй сягае в людськi серця, будить у них милi спомини i примушуе забувати печалi та злi дiла. На радiсть i на втiху прибув ти до нас. Зоставайся ж у мене, друже!
– З радiстю служитиму вам, королю, – одвiтуе Трiстан, – служитиму як арф'яр, як ловчий i як ваш ленник.
Так вiн i вчинив.
Минуло три роки, i дедалi бiльше любили вони один одного. Вдень ходив Трiстан iз королем на судну раду чи на влови, а вночi лягав вiн у королевiй опочивальнi серед вiрних його слуг та ближнiх людей, i, як спадав королю на душу смуток, вiн грав йому, щоб розважити, на арфу. Барони любили його, немов рiдного, а надто, як це розкаже вам повiсть, сенешаль[9 - Сенешаль – спочатку старший слуга, що керував господарством (дворецький), потiм, як i маршал, придворний чин.] Дiнас iз Лiдана. Проте нiжнiше за баронiв i за Дiнаса любив юнака король. Та не мiг утiшитись Трiстан, не мiг забути батька свого Рогальта, вчителя Горвеналя i землю Лооннуа.
Сеньйори, коли оповiдач хоче подобатись, вiн не повинен розказувати, надто розволiкаючи та розтягуючи. Про багато гарних та розмаiтих речей мовиться в цiй повiстi – пощо ж тут зайвi слова? Я розповiм лише коротенько, як, довго блукавши по морях i по суходолах, Рогальт Вiрне Слово прибув до Корнуельсу, найшов Трiстана i, показуючи королевi дорогий карбункул[10 - У середньовiччi – дорогоцiнний камiнь, що мав чарiвну силу. Називали карбункулом також рубiн.], що той колись подарував Бланшфлер на весiллi, сказав так:
– Королю Марку, це ось – Трiстан iз Лооннуа, ваш небiж, син сестри вашоi Бланшфлер та короля Рiвалена.
Герцог Морган, стоптавши закон, володiе його землею. Час би повернути ii справдешньому спадкоемцевi. А далi я скажу коротко, що король Марк висвятив Трiстана на рицаря, i Трiстан, перехопившись корнуельськими кораблями через море, означував iм'я свое й рiд свiй батьковим васалам, викликав на поединок Рiваленового вбивцю, подолав його i вернув собi дiдизну. Та намислив вiн, що король Марк не може без нього щасливо жити, а як шляхетне серце завжди давало йому наймудрiшi поради, то й скликав вiн своiх графiв та баронiв i таке iм сказав слово:
– Сеньйори Лооннуа, я одвоював свое королiвство i помстився за короля Рiвалена, дякуючи вам i господу богу. Я зробив, що належалось, для свого батька. Але ж Рогальт i король Марк Корнуельський пригрiли сироту i заблукану дитину: iх я також повинен звати батьками; чи ж не годиться менi зробити й для них, що належиться? У шляхетного мужа двi е речi: земля його i його тiло. Отже, Рогальтовi, що стоiть перед вами, вiддаю я мою землю. Батьку, ви володiтимете нею, i син ваш вiзьме ii по вас в обладу. Королю Марковi вiддам я свое тiло: покину цей край i пiду служити пану моему Марковi Корнуельському. Так я намислив. Проте ви моi васали, сеньйори Лооннуа, i маете радувати зо мною; то коли хто з-мiж вас щось краще менi порадить, хай устане й скаже про це. Але всi барони, хоча й сльози навернулись iм на очi, похвалили Трiстана, – i вiн виiхав, узявши з собою самого лише Горвеналя, до землi короля Марка.
2. Моргольт Ірландський
Прибув Трiстан до короля Марка. Король i все його баронство були саме у великому смутку, бо король Ірландський спорядив на той час флот, щоб сплюндрувати Корнуельс, коли його володар ще раз, як робив це вже п'ятнадцять рокiв, зречеться виплатити йому данину, яку за давнiх лiт платили предки. Бо, бачите, в старих угодах стояло, що iрландцi мали право брати з мешканцiв Корнуельсу першого року триста фунтiв мiдi, другого року триста фунтiв щирого срiбла, третього – триста фунтiв золота. Коли ж приходив четвертий рiк, вони забирали триста юнакiв i триста молоденьких дiвчат по п'ятнадцятому року, вибраних жеребками з корнуельських родин. І от тепер король Ірландський прислав до Тiнтажеля правити податок велетня-рицаря Моргольта, брата своеi жiнки. Нiхто досi не мiг подужати Моргольта в бою. Король Марк листами з печаткою скликав до свого двору корнуельських баронiв, щоб урадити з ними раду. Призначеного дня, коли барони зiйшлися в замковiй залi з дужною стелею, а Марк сiв на тронi, Моргольт мовив так: – Королю Марку, востанне вислухай повелiння вiд короля Ірландського, мого пана. Вiн хоче, щоб ти сплатив, нарештi, данину, яку йому винен. А що ти довго зрiкався це вчинити, то вiн наказуе тобi вiддати цього самого дня в моi руки триста юнакiв i триста молодих дiвчат по п'ятнадцятому року, обраних жеребками iз корнуельських родин. Мiй корабель, об'якорений бiля Тiнтажеля, одвезе iх до нашоi краiни, i там стануть вони нам за рабiв. Проте – я не кажу про тебе самого, королю, бо то не годиться, – та коли хто з твоiх баронiв мае охоту довести в двобоi, що це данина незаконна, я радо стану проти нього. Хто з-помiж вас, сеньйори, хоче битися зо мною за вольнiсть свойого краю?
Барони мовчки, спiдлоба дивились один на одного – i понурювали голови. Той казав сам собi: «Глянь-но, нещасний, яка у Моргольта Ірландського постать: адже вiн дужчий за чотирьох дужих чоловiкiв. Глянь на його меч, що зносив, зачарований, голови найсмiливiшим бiйцям, якi важилися стати проти цього велетня, коли вiн iздив оголошувати виклик вiд короля Ірландського. Чи й ти, бiдолахо, такою смертю хочеш померти? Навiщо спокушати бога?» А другий знову: «Чи на те я вас вигодував, сини моi любi, щоб поробились ви рабами, а вас, дочки краснi, щоб ви стали полюбовницями? Нi! Але моя смерть не врятувала б вас». Тодi Моргольт iзнову:
– Хто з вас, сеньйори корнуельськi, важиться стати на двобiй зо мною? Обiцяю тому славний герць: за три днi запливемо ми звiдси човнами на острiв Святого Самсона. Там ваш рицар i я, ми змагатимемось один на один, i слава, що вiн пiшов на таке дiло, укрие всю його родину. Але вони мовчали, i Моргольт схожий був на кречета, запертого в однiй клiтцi з малими пташками: коли його впустять, усi нiмiють.
І втрете сказав Моргольт:
– Гаразд, славнi сеньйори Корнуельсу, коли це здаеться вам шляхетнiшим, – киньте жеребки, щоб я знав, у кого саме маю забрати дiтей. Проте не гадав я, що у вашiй краiнi живуть тiльки раби.
Тодi Трiстан упав на колiна перед королем, кажучи: – Ясний королю, коли буде ваша ласка, я стану до двобою. Даремно намагався король Марк спинити його: вiн, мовляв, такий молодий iще рицар; яка буде користь iз його одваги? Трiстан кинув, проте, свою рукавицю Моргольтовi, i Моргольт пiдняв ii.
Настав той день. Ступив Трiстан на пурпуровий килим i сказав озброiти себе для високого подвигу. Вiн надiв панцер та шолом iз воронавоi крицi. Барони плакали: жаль iм було юнака, соромно за себе.
«Трiстане, Трiстане, – казали вони в думках, – смiливий бароне, прекрасний юначе, чому не я, а ти зважився на цей бiй? По менi не тужили б так ревно, як тужитимуть по тобi». Дзвонять у дзвони, i всi – значне панство i простий люд, старi, малi, жiнки, – плачучи та молячись, проводять Трiстана до берега. Вони ще мали якусь надiю, бо ж надiя в людських серцях кришками може живитись. Трiстан ступив сам на човен, поставив вiтрило i попрямував до острова Святого Самсона. А Моргольт нап'яв на свою щоглу пишний багряний парус i прибув на острiв першим. Вiн саме прив'язував човна край берега, коли Трiстан, пiд'iхавши, зiпхнув свого ногою в море.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhozef-bed/roman-pro-tristana-ta-izoldu/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Роман, розумiеться, в середньовiчному, а не в сучасному значеннi слова, чому ми й дозволяемо собi часом замiняти цей термiн iншим – повiсть. – М. Р.
2
Корнуельс – крайня пiвденно-захiдна частина Англii, проти французькоi Бретанi. Лооннуа (чи Лоонiя) – старовинна назва пiвденноi Шотландii.
3
За феодального устрою на чолi держави стояв король, що був головним сюзереном цiлоi краiни, чи сеньйором. Вiд нього залежали рiзнi герцоги, графи та барони, що правили своiми округами, як королiвськi васали. Зi свого боку мали вони своiх дрiбнiших васалiв – рицарiв та дворян, аж до самого низу цiеi вiйськово-феодальноi органiзацii. Округа, що ii король давав своему васаловi для правлiння, звалась леном, чи феодом. За свiй лен васал був зобов'язаний слугувати сюзереновi збройно i пiдтримувати у певних випадках матерiально.
4
Маршал – слово нiмецького походження, визначало спочатку «конюший». Згодом маршал стае придворним чином (гофмаршал) та вiйськовим (фельдмаршал).
5
Трiстан – вiд французького «Ігiзiе» – сумний. Але це тлумачення неправильне, бо iм'я Трiстан – походження кельтського, а не французького.
6
Уельс – крайня захiдна частина середньоi Англii, краiна дика й малоприступна, вона була за притулок кельтському населенню та iх мовi вiд англосаксонських утискiв. Кельтська мова там збереглась до недавнiх часiв. Жонглер – французька назва скоморохiв та мандрiвних спiвцiв, що виконували рiзнi твори поетiв (епiчнi пiснi, фабльо), але ж були й фокусниками, лiкарями тощо.
7
У Бретанi (крайнiй пiвнiчно-захiднiй частинi Францii) ще й досi збереглась кельтська мова.
8
Рот – старовинний струнний iнструмент.
9
Сенешаль – спочатку старший слуга, що керував господарством (дворецький), потiм, як i маршал, придворний чин.
10
У середньовiччi – дорогоцiнний камiнь, що мав чарiвну силу. Називали карбункулом також рубiн.