Вiтрогон
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Вiтрогон» Івана Нечуя-Левицького – гумористичне оповiдання про пригоди малого хлопчика, що замазався брудом i заснув пiд мостом, а люди сприйняли його за чорта***. Перу автора належать й iншi прозовi твори, зокрема, «Двi московки», «Навiжена».
Іван Нечуй-Левицький
ВІТРОГОН
Пам’ятаю, менi було рокiв шiсть або сiм, як це дiялось. Батько мiй був тодi економом в одному селi. Економiя стояла сливе край села, вся обсаджена вербами й тополями. За економiею слався до кiнця села широкий вигiн, де весною i влiтку пастушки пасли ягнята.
Дома не було менi з ким гулять. Була в мене одним одна менша сестра, але така вередлива та плаксива, що й гулять i бавиться з нею було не можна. Оце почнемо граться, я ii торкну чи зачеплю, а вона розквасить губи та й починае ревти на всю хату. Була вона якась утла на здоров’я i завжди кисла, як кислиця. І через неi менi часто доводилось од матерi пробувать кислиць: оце було зачеплю ii або штовхну так, що вона й ноги задере, то вона зараз бiжить до матерi жалiться: а мати менi зараз тиць кислицю в зуби: було добре намне чуба або наскубе вуха.
Нема менi дома з ким гулять, а гуляти, господи, як хочеться! Так було мене й тягне на той вигiн. І побiгать е де на просторi i з хлопцями гарно погулять. Оце було втечу з хати на вигiн до хлопцiв, бiгаемо навперейми, наввипередки, граемо в довгоi лози, загнуздаемось та граемо в коней. А осточортiе бiгать, iдемо до рiчечки, що текла або слизила внизу край вигону, серед очерету та осоки. Лазимо було в лозах, понариваемо прездоровi пучки ожини, наiмось, ще й позамазуемо пазухи ожиною. Прийду було додому й сестрi принесу пучок ожини. А мати знов менi тиче кислицi: «Навiщо ти, Васильку, замазав бiлу сорочку ожиною?» Велика пак цяця – бiла сорочка. Спробувала б мама, як гарно лазить в лозах та ожину рвати, то, може б, i не тикала менi кислиць, та ще й так часто.
Лазимо було по кущах та й в осоцi назнаемо пташинi гнiзда. Господи, яка то була радiсть, як було назнаемо десь пташине гнiздечко! Мама було каже: «Не дери ж ти пташиних гнiзд та не бери яечок, бо пташка буде плакати». А менi було байдуже, чи плаче там пташка, чи нi. Було заберу яечка з гнiзда та й принесу додому сестрi. Мама менi за яечка знов тиче пiд нiс тi капоснi кислицi. А раз ми наглядiли в березi страшну гадюку. Над берегом лежав камiнь, де молодицi прали плаття й крохмалили його в березi в крохмалi з висiвок. Ми було там усе купаемось. Пiсочок на днi затужавiлий, твердий, i неглибоко: саме добре нам купаться. Було прийдемо на пiскуватий берег, дивимось, а кругом каменя дрiбна рибка аж кишить, в’еться, хапае висiвки. Оце було тiльки стану на каменi та як моя тiнь впаде на воду, то рибка так й шугне навкруги од каменя, неначе курчата од шулiки. А раз ми вскочили в берег пiд верби, коли дивимось, коло камiнчика плазуе, неначе пасеться, гадюка, довга, як батiг, та ряба. Ми так i остовпiли з переляку. Стоiмо ми та тiльки дивимось. І страшно, i дивитись хочеться на гадюку; бо я ще тiльки чув про неi, що як вона вкусить, то чоловiк од цього може вмерти, а бачить на своi очi гадюки не бачив. Гадюка вглядiла нас та й плазуе по пiску: в’еться, як батiг, а головку держить вгору та все кивае нею то сюди то туди. Покрутилась по пiску та й пошилась в осоку. Од того часу ми вже боялись лазить в осоцi. Я й мамi не казав за гадюку, бо знав, що менi досталось би на бублики. Тiльки сестру лякав гадюкою.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/vitrogon-18398978/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.