Я (Романтика)
Микола Хвильовий
Шкiльна програма #1
«Я (Романтика)» та «Іван Іванович» Миколи Хвильового – це психологiчнi твори, присвяченi темi комунiстичного правлiння в Украiнi. Герой новели «Я (Романтика)» заглушив особистий бiль кулеметною чергою, але як бути, коли твоэю жертвою стае власна матiр? Життя на межi божевiлля, на межi людських можливостей, сумлiння i обов’язку – такою е багатопланова структура новели М. Хвильового «Я (Романтика)». У повiстi «Іван Іванович» автор майстерно використовуе прийоми сатири i сарказму, зображуючи абсурдну полiтику iдеологiчного режиму.
Микола Хвильовий
Я (РОМАНТИКА)
Іван Іванович
Сiм’я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчноi загибелi
Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!
Н. Гоголь
Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаете «Гуллiверову подорож») справляе на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадуе йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.
Так думав про названого автора i Іван Іванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги «революцiйного народу» зробити «Гуллiверову подорож» настiльною книгою i положити ii з правого боку вiд Рабле («Гаргантюа i Пантагрюеля» вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге, – Іван Іванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростае його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер’янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок.
І
Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.
Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм’ям Томаса Мора («вулиця Томаса Мора»). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Іван Іванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, – нашого «вiд голови до п’ят революцiйного города». Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приiсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняе Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора пануе зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, «новiй революцiйнiй iнтерпретацii». Отже, нема нiчого дивного, що Іван Іванович мешкае саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi.
Будинок, де жив Іван Іванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягае нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, – яке це мае вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге, – хто ж мае сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiею комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiею ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдае прогресивним прагненням мого симпатичного героя.
– Добрий вечiр, Іване Івановичуi Як ся маете?
– Доброго здоров’я, Іполiте Онуфрiевичу! Як бачите, iду з ячейки!
Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грае зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своiми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляе його важку путь.
А втiм, додому Іван Іванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм’ю, – саме ту сiм’ю, що творить «новий комунiстичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдноi квартири.
Першi дверi – не тi! Другi – не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приемним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя – Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка – «товаришка Галакта»). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдае прогресивним прагненням Івана Івановича (до речi, партiйна кличка «Жан»). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить… для здоров’я («для гiгiени», як говорить товаришка Галактика). Одягаеться вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, ii чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi ii можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Івана Івановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникае незалежно вiд соцiальних пертурбацiй..
Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдае читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це бувае тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорii весняний вiтерець i почне валяти дурня в ii декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiе себе тримати в руках: вона в цей час читае тiльки такi романи, як от «Хулiо Хуренiто» з передмовою Н. Бухарiна i «Любов Жанни Ней» – без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.
Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Іваном Івановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм’ям – Май, а доньку не менш революцiйним – Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка.
Крiм цих законних членiв сiм’i е ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв’язанi iнтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха – радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Івана Івановича так вiдноситься до хазяiв, як приблизно 2 до 4. Іншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не мае спiльного з буржуазними замашками.
Але хто ж цей Іван Іванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось iз серцем не ладно – своiми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Іван Іванович?
Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це – зразковий член такоi-то колегii, такого-то тресту. Правда, утримання його складаеться всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добувае вiд мiсцевоi преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Іван Іванович людина мало не з вищою освiтою.
Товариш Жан (Іван Іванович) свiй високий лоб i своi роговi окуляри протирае завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом.
І Костюм Іван Іванович носить не iз дешевих, бо добре засвоiв вiдповiдну англiйську мудрiсть.
– Я, – каже мiй герой, – не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.
– Розумiеться, – каже Марфа Галактiонiвна. – Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього.
– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляе жилет на своему досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi.
Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягае на канапу. Тодi на вiкно сiдае якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: «чирик-чирик». Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвуе в кухнi, але наспiвуе вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого – нечебто дражнить («У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка… Ось, тодi моя рука РСІ й партейная КаКа»). І товаришка Галакта думае: «Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!»
Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де пораеться Явдоха, запитуе ледве чутним голосом:
– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?
– Себто де говорять?
– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:
– Що ж про тебе можуть говорити?… Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiець.
Іван Іванович протирае руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своею долонею: вiн цiлком задоволений з цiеi iнформацii. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухаеться до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.
– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з боковоi кишенi картку. – Здаеться, завтра вносити на «друга дiтей»?
– Чого ти так поспiшаеш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даеш i мiсяцю пройти.
Іван Іванович задоволене посмiхаеться.
– І прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомоi позапартiйноi маси.
– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.
Мiй герой рiшуче махае своею бiлоснiжною рукою.
– І не треба! – махае вiн своею бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб моi безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!
Іван Іванович iде до вiкна, розчиняе його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчаеться город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiею легенькою тривогою, що не запалюе тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкае радiсним спокоем мажорно-монументального реалiзму!
– Не треба! – уже майже несвiдомо махае руками Іван Іванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирае запах резеди з першоi «робiтничо-селянськоi» (так квалiфiкуе вiн першу клумбу) клумби.
Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягае в цi хвилини апогею. І хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:
– Іване Івановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашоi безпримiрноi епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi «Червоних дощок».
Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член «Друга дiтей», i член «Повiтрофлоту» та «Доброхiма», вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати – при старому режимi – iз одноi губернii в другу?), вiн i член профспiлки, вiн… i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Іван Іванович, очевидно, не мае собi рiвних.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mikola-hviloviy-8345444/ya-romantika/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.