Олiвець
Іван Франко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Олiвець» Івана Франка – оповiдання, в якому автор порушуе типову для його творчостi тему психологii дитини***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.
Іван Франко
ОЛІВЕЦЬ
Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на заголовку сеi повiстки – яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець, i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi[1 - Цаль – мiра довжини, 2,4 см.] завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою», або, як кажуть нашi ясеничани[2 - Ясеничани – селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвськоi областi).], «побожити й заскаритися, на чiм свiт стоiть». Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеi повiстки. Хоть то лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто – як я бачив його, бо вiн своiм затемперованим[3 - Затемперований – заструганий, загострений.] носиком хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моiй шкiльнiй торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не менше шiстнадцяти лiт, – доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим написом «Мittеl»[4 - Середнiй (нiм.).] на тупiм кiнцi; з другого кiнця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, – саме стiльки, скiльки потрiбно для сiльського школяра.
В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'i ясеницькоi школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви «Мittеl» виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи, немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов просив своiм срiбним поглядом, аби його вийняти з тоi хоть гарноi, але дуже холодноi постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер хлопцiв, що дожидали пана професора.
Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його «чину» вiдповiднiм положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки, але навiть газетярськоi новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали попросту до кишенi iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.
Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його до шкiряноi школярськоi торби, в котрiй були моi книжки. Але що при тiм було не зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своею знахiдкою. Я був бiдний сiльський хлопець i нiколи ще на своiм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд натиском моеi руки. А тепер нараз – я знайшов олiвець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно свiтило, не викрало його з моеi руки. А ще друга цiкава штука при тiй операцii була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був його згубити, – чуете, – анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приiздити до професора, – ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець. А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм – нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моiй руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть, вiдновити перед своiми очима його стать, – одним словом, моя фантазiя, мов мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить, менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли завдану лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде професор. Іншi, смiлiшi, ходили до класу, билися, тручалися помiж лавками, мазали рiзнi дива крейдою на таблицi i стирали iх вiдтак швидко намоченою шматою, котра служила замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене дуже врадувало, i я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку i сiв на свое звичайне мiсце. Виймаючи книжку, потрiбну для слiдуючоi години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i весь затремтiв – не знаю, чи з радостi, чи з якоiсь неясноi тривоги.
Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула, професор вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над краденим добром, боячись, що ось-ось надiйде хтось i зажадае вiд мене олiвця. Але нiхто не жадае олiвця. Школярi ходять i вчаться, сваволять i товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй добрий знайомий, наближуеться до мене.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-franko/olivec/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
Цаль – мiра довжини, 2,4 см.
2
Ясеничани – селяни села Ясениця Сiльна (тепер Дрогобицького району Львiвськоi областi).
3
Затемперований – заструганий, загострений.
4
Середнiй (нiм.).