Boa constrictor
Іван Франко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Boa constrictor» Івана Франка – перша в украiнськiй лiтературi натуралiстична повiсть, в якiй автор пiднiмае питання психофiзiологii, згубного прагнення до золота i влади***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Олiвець», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.
Іван Франко
BOA CONSTRІCTOR
І
Герман Гольдкремер встав нинi дуже злий. Вiн все такий, кiлько разiв йому лучаеться ночувати в Бориславi. А лучаеться то щотижня раз, в п'ятницю, коли приiздить сюди з Дрогобича оглянути роботу i виплатити рiпникам. Герман Гольдкремер, хоть маеток його доходить до мiльйона, нiколи не звiрюе чужим очам надзору анi чужим рукам виплати. У нього в Дрогобичi своя камениця, порядна, нова, ясна, – сказати не жаль. А тут приходиться йому ночувати в дерев'янiм домику, серед магазинiв, завалених бочками кип'ячки та величезними грудами воску. Правда, той домик, поставлений його коштом, все-таки найпоряднiший i найкраще положений на весь Борислав, – але знов дарма рiч рiвняти його до дрогобицьких будинкiв. Хоть стiни бiлi i вiкна яснi, та вид навкруги сумний, понурий, поганий: купи хворосту, купи глини, бруднi магазини та ще бруднiшi помешкання людськi. Нi зеленi свiжоi, нi виду всмiхненого не побачиш. Воздух удушливий, загуслий вiд нафтового сопуху; у Германа вiд нього за кождий раз голова крутиться, немов вiддурицi. Та ще й люди, що снуються навкруги його помешкання, помежи бруднi шопи, помежи глинистi гори, що, мов мурашки, невпинно нишпорять коло законiв, – тьфу, чи то люди? Чи такi на свiтi люди? Зачорненi скрiзь нафтою та глиною, мов ворони, – на них пошарпанi шмати – не то шкiра, не то якесь невидане полотно, – вiд них на сто крокiв вiе незносний дух нечистоти, сопуху, шинкiв, зопсуття! І голоси у них – нi, се не людськi голоси, а якийсь крик глухий, хриплий, немов дренькiт розбитого баняка. А який позiр у тих людей – дикий, зловiщий! Кiлька iх, що помимо ранньоi пори пiдхмеленi йшли до ям[1 - тверезому годi видержати в глибинi! // 2 // таких людей загалом межи жидами дуже мало // 3 // вiн був мiняйло i iздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники // 4 // цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду // 5 // i кавцii кiлькасот гульденiв зложив, i дерева та вапна довозить // 6 // Герман жив в iх домику // 7 // впрочiм, нi умiння анi спосiбностi до того в нього не було // 8 // учителi частенько йому о тiм говорили // 9 // в його ямах], поглянули в вiкно i побачили Германа. Вiд iх поглядiв йому якось стало моторошно. «Такi люде, – подумав собi, – якби видiли мене в багнi, то не то, щоби мя не витягли, а iще би мя глибше пхнули». І ось в якiм товариствi приходиться йому, аристократовi, проводити цiлого пiвтора дня. Вiн сплюнув крiзь створене вiкно i вiдвернувся. Його очi живо оббiгли комнату – чистеньку веселу свiтличку. Гладка лакирована пiдлога, мальованi стiни, круглий столик з орiхового дерева, комода i «писемне» бюрко – ось що передусiм насувалося оку. Все блищало, яснiло до сходячого сонця, що саме кидало перше промiння. крiзь вiкна до комнати i золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очi Германа вiдвернулися i вiд них, – вiн не мiг знести сильного свiтла. На боковiй стiнi, супроти дверей, у пiвтiнi висiв великий образiв золочених рамах, – на нiм спочили очi Германа. Була се досить хороша i вiрно списана картина тропiчноi, iндiйськоi околицi. Вдалi, повитi синявою мрякою, мрiють величезнi троеники – цiлi лiси бамбуковi Бенгалю. Здаеться, чуеш, як в тiй гущавинi з легким шумом вiтру мiшаеться плачливе скомлення тигра-кровопiйцi. Ближче к передньому плану i картини троснику не стае, тiльки поодинокими купинами бовдуриться вгору буйна, ясна, ясно-зелена папороть, а над всiм зносяться живописними групами стрiмкi широколистi пальми, царi рослин. На самiм передi, трохи збоку, – iменно така група, розкiшна, стрiйна. Пiд неi кiлька газель прийшло, певне, за пашею. Але необачнi звiрята не дiздрiли, що серед величезного зеленого листя сидiв страшенний змiй-удав[2 - Boa constrictor // 2 // перiю], сидiв на чатах, ждучи на добичу. Вони смiло, безпечно пiдiйшли к пальмам. Нараз вуж блискавкою метнувся вдолину – хвилька мертвого переполоху – один блей ухваченоi газелi; один i послiднiй, – а все стадо в дикiм розгонi пирскае на всi сторони, тiльки одна, найбiльша – видко, мати тамтих – зiсталася в звоях вужа. Маляр пiдхопив саме тогу хвилю, коли розпирслися газелi, а вуж, високо пiднявши голову, з всею силою стискае своiми велетними скрутелями добичу, щоби подрухотати iй костi. Вiн обкрутив ii шию i хребет, а з-посеред закрутiв його сорокатого блискучого тiла видко голову бiдноi жертви. Великi очi, вигнанi наверх передсмертною мукою, блищать, немов у сльозах. Жили на шиi напруженi, – голова, немов доочне бачиш, кидаеться ще в посяiднiх судорогах. Зате очi змii блискають таким злорадним, демонiчним огнем, такою певнiстю своеi сили, що мимоволi мороз пробiгае по тiлi, коли добре йому придивитися. Дивна рiч! Герман Гольдкремер мав якусь дивну, невиясниму вподобу в тiм образi, а особливо любив цiлими годинами вдивлюватися в страшнi, сатанським огнем розiскренi очi змiя. Вiн вiдразу так йому подобався, що сейчас закупив його два примiрники i повiсив один у себе в покоi в Дрогобичi, а другий в Бориславi. Не раз показував його гостям, жартуючи при тiм з дурноi газелi, котра сама пiдсунулася пiд нiс вужевi. Однако ж на самотi вiн якось не мiг жартувати з вужа. Вiн чув якийсь темний, забобонний страх перед тими очима, – йому здавалося, що сей вуж колись оживе i принесе йому щось незвичайного – велике щастя або велике горе.
Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, – пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робочого люду – все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло iх. Органiзм, розстроений учорашньою iздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тоi в полотно оправленоi книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, – йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих[3 - таких людей загалом межи жидами дуже мало], то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя – вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед своi очi…
Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймае його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшне життя, – однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою – прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своiх найбiльших спекуляцiйних удач, – не раз мара давньоi нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напоi багатства i збитку. i досi вiн живо нагадуе тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив староi i ще вiдразливiшоi гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону[4 - перiю] ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождоi був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руiну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. І воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по кiлька родин, т. е. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних жидiвок, а кругом кождоi роiлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, – найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та Бог знае якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi, в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.
І Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода жiнка – всього могло iй бути 20, а най 22 – то прецiнь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших мiстах, на вироблення котрого складаеться i погане, нездорове помешкання, i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригадуе собi, щоб бачив ii коли оживленою, свiжою, веселою, пристроеною, хоть на ii лицi виднi були слiди якоi-такоi краси. Лице, колись кругле i рум'яне, пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок; губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викроенi, посинiли, вiддулися, очi помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв ii довше при собi держати i кормити. Старцюго енна вiн взяв iз собою бог знае куди[5 - вiн був мiняйло i iздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники]; молодший, Герман, лишився при матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, – вiн не затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де iх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих, заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i верещать щосили, – бiгають, доки iм свiт не закрутиться, а тодi покотом падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурiв, що бiгають iм попiд ноги до своiх ям. Виразно нагадуе Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн, дитенят, – то тi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що напiв перегнила та кипiла черв'яками i Бог знае яким гидом; то тi страшнi ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком жидiвок; то тi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох, то тi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньоi старостi ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i послiднiм щастям життя, – йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм притупити нерви, заглушити голови до тоi степенi, що нещастя i плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повноi плати, вiн сплював, вiдвертався i казав слузi викидати iх за дверi.
Свою матiр вiн нагадуе, як, бувало, цiлими днями сидить пiд хатою з панчохою та клубком в руках та репетуе хриплим голосом всяку погань, щоби перекричати котру-небудь iз своiх сусiдок, котрiй нинi прийшла охота з нею зчепитися. Панчоха в ii руцi дуже поволi поступала наперед, хоть на перший погляд могло показатися, що вона плете ненастанно. Не раз цiлими мiсяцями вона носила тогу панчоху i тот сам клубок, поки панчоха, ще недокiнчена, i клубок, ще недоплетений, не набирали такоi барви, як все довкола – брудно-сiроi. Не раз вона довго гналася за деяким жидиком, що допiк iй яким острим словом, – чалапкала по баюрi розхристана, задихана, охрипла, посинiла з лютостi, – а допавши бiдного бахура, хапала за волосся i бухала без милосердя межи плечi, доки дитинище не впало на землю. Не раз i Германовi дiставалося вiддгеi, i то дуже прикро. Вона була, як всi лiнивi а бiднi, дуже уразлива i люта, а в опалостi не перебирала, кого б'е, чим i куди. Герман добре тямить, як раз мати потягла його патинком так сильно, що повалився на землю, обiллятий кров'ю. Чим жила його мати, з чого удержувала себе i його, того Герман не знав. Знав тiльки, що хата, в котрiй вони сидiли, не iх, а наймлена, – та й ще пригадуе собi високого, грубого, сивобородого жида, що не раз приходив, кричав на його матiр, що така розхристана, i брав ii з собою. Часто вечорами i сама мати виходила кудись i не вертала аж над раном.
Таке було життя будущего мiльйонера Германа Гольдкремера аж до десятого року. Правда, ростом i подобою вiн походив на семилiтка, та й то плохо розвиненого. Сили i живостi дитинноi у нього не було. В ту пору вiн зачав набирати смаку до лiнивства i часто сидiв-туманiв цiлими днями на лавцi в хатi, хоть мати гнала його на мiсто продавати сiрники хлопам або займатися яким другим зарiбком, як другi жидики.
Було се лiтом 1831 року. Страшна нечувана досi пошесть навiдала наш край. Довго бiгали глухi чутки межи народом, що наближаеться «кара Божа», довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимоi, наглоi смертi. Аж ось вона i надiйшла, сто раз страшнiша, як ся надiяли. Цiлi села пустiли-вимирали, цiлi родини щезали зо свiту, як вiск на огнi. Один не знав про смерть другого, i собi ж смертi вижидаючи. Брат вiдвертався вiд брата, отець вiд сина, щоб не побачити на нiм страшного клейма смертi. А хто ще лишився живий, iшов до коршми, пив i горлав пiсень в безумнiй непам'ятi. Нiкому було потiшати безнадiйних та сумуючих, нiкому було рятувати хворих, що не раз пищали водицi, конаючи в страшенних судорогах. Помiж простими людьми лiтали страховиннi повiстi про опирiв, що «потинають» людей, а по декотрих селах п'янi, вiдчайдушнi товпи почали навiть палити на огнi таких, котрих уважали нiби опирями.
І Дрогобича неминула холера. Особливо Лан утерпiв вiд неi бiльше, як другi передмiстя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стiсненi густо в одних хатах, легко однi вiд других заражувалися. Жиди, жидiвки, а найбiльше малi дiти падали, мов трава пiд косою, умирали серед глушi, тихо, потайно, по кутах та закамарках. Кiлько iх там перемерло, то лиш Бог один знае. Котрi були маетнiшi, повиiздили при наближеннi зарази в гори, на здоровiший воздух, – але зараза i там iх дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але у Германовоi матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона серед загальноi тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до неi i з дитинячою цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому лютоi смертi. Йому ще i нинi живо стоiть перед очима вираз ii лиця, такий безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий ii рух, кожде ii слово в то тi страшнi хвилi вiчноi розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, – материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй, а проявилася в хвилю найтяжчоi муки. Їi рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.
– Герш, – прохрипiла вона, – не пiдходи… до… мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже невиразно розумiв, що воно таке дiеться. Шарпане судорогами тiло матерi почало перекачуватися на всi боки.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ivan-franko/boa-constrictor/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Примечания
1
тверезому годi видержати в глибинi! // 2 // таких людей загалом межи жидами дуже мало // 3 // вiн був мiняйло i iздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники // 4 // цирулик, за котрим пiслали до Дрогобича, нешвидко надiйде в таку негоду // 5 // i кавцii кiлькасот гульденiв зложив, i дерева та вапна довозить // 6 // Герман жив в iх домику // 7 // впрочiм, нi умiння анi спосiбностi до того в нього не було // 8 // учителi частенько йому о тiм говорили // 9 // в його ямах
2
Boa constrictor // 2 // перiю
3
таких людей загалом межи жидами дуже мало
4
перiю
5
вiн був мiняйло i iздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники