Блакитна дитина
Анатолiй Дiмаров
«Блакитна дитина» Анатолiя Дiмарова – сповнена яскравого гумору повiсть про рiзноманiтнi пригоди хлопчика-школяра***. На сторiнках цiеi книги читачу вiдкриваеться неповторний свiт дитинства, коли довкiлля здаеться фантастичним, а кожний день несе нову радiсть. Твiр е обов’язковою частиною шкiльноi програми. Найвiдомiшими творами автора е «Його сiм’я», «Ідол», «Шляхами життя», «І будуть люди» , «Бiль i гнiв», «Син капiтана», «Вершини», «Прожити й розповiсти», «На конi й пiд конем», «Друга планета». Анатолiй Дiмаров – украiнський письменник, майстер соцiально-психологiчноi прози, автор кiлькох захопливих книжок для дiтей.
Анатолiй Дiмаров
БЛАКИТНА ДИТИНА
БЛАКИТНА ДИТИНА
Коли мiй син приносить незадовiльну оцiнку, дружина запитуе з трагедiйними нотками в голосi:
– Це що?.. Що це таке?!.
І тиче пальцем у сторiнку щоденника, де стоiть двiйка або навiть трiйка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голiвка, таке ж велике, хижо нацiлене черевце з гострим жалом на кiнцi. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зiгнати його iз сторiнки щоденника, i все допитуеться:
– Що це таке, я питаю?..
Син мiй – анi слова у вiдповiдь. Тiльки палахкотять вiдстовбурченi вуха.
Чого вони в нього такi великi й червонi? Невже i в мене колись були отакi?
Не добившись вiдповiдi на перше питання, дружина переходить до iншого:
– Розказуй, що ти там накоiв?
Цього разу голос у неi такий, наче вона запитуе: кого ти там зарiзав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто склiпують повiки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посiпуеться гостреньке пiдборiддя, а розвихрений непокiрний «пiвник» на головi стирчить наiвно й беззахисно.
– Ми, той… Я, той… Ну, бiгали… – починае мiй син видушувати iз себе слова. – А тодi, той… каталися…
– На чому каталися?
Син мiй здивовано дивиться на маму: як вона не розумiе найелементарнiших речей! На чому ж iще можуть кататися поряднi хлопцi, як не один на одному!
– Далi! – суворо вимагае дружина, не без пiдстав пiдозрiваючи, що це ще не все.
– Ну, той… Сiв на Олеся, а вiн навiз мене…
– На що навiз?
– На той… На Параску Михайлiвну…
– О боже!..
– Вона, мамо, не впала! – додае швиденько син. – Тiльки побiгла…
– Ще б не побiгти! Два отакi белбаси врiзались у спину! Чи у тебе е що в головi?
Син цього не знае, тому й мовчить.
– А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо вiн на мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цiкавий вогник у очах (менi страх хочеться довiдатись, як швидко бiгла Параска Михайлiвна!) i, набравши якомога строгiшого вигляду, кажу:
– Це – недобре! Це дуже, сину, недобре!
– Твiй тато нiколи такого не робив! – вставляв дружина для змiцнення мого авторитету.
Син швидко зиркае на мене, i я читаю в його очах чи то здивування, чи то спiвчуття.
– Так, не робив, – видушую я iз себе.
А бабуся, яка самовiддано любить онука, додае, зiбравши обличчя в молитовнi зморщечки:
– Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався.
– І приносив додому вiдмiннi оцiнки! – додав дружина.
– Усi вчителi не могли ним нахвалитися…
– Бо вiн не був хулiганом!..
– Вiн спокiйно сидiв на уроках…
– І не завдавав учителям жодних прикрощiв…
Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхае над моею головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяе рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима.
– Ну, йди, – зжалюеться врештi над сином дружина. – Йди i постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли вiн був отаким, як ти!
У бабусi, моеi старенькоi мами, при оцiй фразi починають пiдозрiло посiпуватись губи, а я опускаю очi: менi здаеться, що зараз у мене точнiсiнько такi вуха, як у сина, – лiхтарi лiхтарями.
Син, важко зiтхнувши, iде роздягатися. Вiн уникае мене поглядом, i я його добре розумiю. Адже коли б оця блакитна дитина залетiла багато-багато рокiв тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звiдти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбiльше отого блакитного пiр'я, звичайно ж, лишилося б у моiх жменях!
Весь той день, до пiзньоi ночi, не давала менi спокою ота блакитна дитина. І я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюся ii, поки не розповiм усiеi правди.
Усiеi до кiнця.
Отже, про блакитну дитину.
ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ
У дядька Матвiя був найвищий плiт, найзлiший собака, найважчий кийок i найсмачнiшi в саду яблука. Іще дядько Матвiй мав найбiльшi, з лопату, долонi iз зашкарублою, як тертушка, шкiрою, i грубезний голос, а надто коли вiн погрожував:
– Походiть менi, походiть! Упiймаю – голови всiм геть поскручую!
І ми нiскiльки не сумнiвалися в тому, що й справдi поскручуе. При одному тiльки поглядi на його страшнi руки у нас починало потрiскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвiя десятою дорогою.
Я, може, i не наважився б полiзти в сад до дядька Матвiя, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прiзвищем – Чровжова. Об прiзвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собi язика.
Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географii, та ще на бiду трохи й заiка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось вiн добрався до Олi Чровжовоi.
– Ч-ч-ч-ч…
Все бiльш червонiючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всiм класом:
– Чров-жо-ва!
Вiн, бiдолаха, так i не навчився вимовляти оте рiдкiсне прiзвище.
І ми не раз користувалися цим.
Бувало, захворiе Оля, географ, побачивши порожне мiсце за партою, цiкавився:
– Ч-чому не п-прийшла Оля?
– Яка Оля? – запитували ми.
Ми добре розумiли, кого вiн мав на увазi, але вдавали, що нiяк не можемо здогадатися. Географ червонiв з великоi досади i починав «чикати», намагаючись вимовити прiзвище Олi.
Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, вiн досить швидко встиг зацiкавити нас своiм предметом, розповiдаючи про далекi заморськi краi, про нашу неосяжну краiну так, наче сам оце щойно повернувся звiдтiль i все те бачив на власнi очi. Ми захоплено слухали про таемничих африканських пiгмеiв, про казкову Індонезiю, всiяну тисячолiтнiми храмами, про тропiчнi лiси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрiвку Арсеньева по Уссурiйському краю, i нудний пiдручник з географii оживав прямо у нас на очах, починав дихати цiкавим неповторним життям. Отже, ми поважали Вiктора Михайловича, але це не заважало нам при кожнiй нагодi примусити його «почикати» над прiзвищем Олi.
Над прiзвищем, яке протягом одного шкiльного року здавалося менi наймелодiйнiшим. Та хiба тiльки менi?
Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свiй обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати ii за коси. І може, вiд того, що iх найчастiше смикали, у Олi були найдовшi серед усiх дiвчат коси. Чорнi, товстi, вони звисали до пояса i надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вiрних васалiв, примхливо сказала, кивнувши гарненьким пiдборiддям на сад дядька Матвiя:
– Як би я хотiла скуштувати отого яблука!
І зиркнула лукаво на мене.
Я одразу простягнув своему найвiрнiшому друговi Ваньковi книжки й чорнильницю:
– Тримай!
– Ти що, здурiв?!
– Держи i картуз!
Тут уже й хлопцi переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та вiддав товаришевi, значить, збираеться лiзти до саду всерйоз. Бо дядько, впiймавши в саду чи на городi непрошеного гостя, в першу чергу одбирае картуз: единий на селi документ, який засвiдчуе особу господаря.
Плiт був високий, та менi хотiлося, щоб вiн вирiс до неба. Щоб я лiз по ньому i лiз, а йому не було кiнця-краю. Бо менi здавалося, що дядько Матвiй причаiвся по той бiк i, як тiльки я виставлю голову, так i скрутить менi в'язи!
Осiдлавши плiт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем вiн стоiть у свiтлiй тишi, – нi тобi дядька Матвiя, нi навiть лютого Полкана.
А внизу моi товаришi-однокашники: задерли голови, не спускають очей.
І поперед усiх – Оля Чровжова.
Зiбравшись iз духом, зiстрибую в сад. Швидко бiжу до найближчоi яблунi з побiленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лiзу все вище i вище, помiж розлоге гiлля, щоб заховатись у листi.
Ху!.. Найстрашнiше, здаеться, позаду.
Вибираю найстиглiшi яблука, гарячково пакую до пазухи І коли пазуха наповнюеться, вирiшую злазити. Глянув униз i обмер.
Пiдi мною, задерши догори морду, стоiть чорний, мов iз пекла, Полкан. Очi червонi, грива наiжачена, з iкластоi пащеки вириваеться тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустрiну!
Де вiн узявся? Коли встиг пiдбiгти? Наче сидiв у землi вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!
Висну на гiлляцi, не наважуючись злiзти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспiшаю до нього, гарчить усе лютiше, розгрiба заднiми лапами землю.
Отодi я й вчинив помилку, в якiй каюся й досi.
Якби я принишк собi непорушно, Полкан, може, i дав би менi спокiй. Але коли йдеться до погибелi, то сам собi накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко i пожбурив униз на Полкана.
Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес пiдскочив до яблунi, почав гризти стовбур, а мене так i винесло на найвищу гiлляку!
На несамовитий гавкiт вибiг дядько Матвiй. Босоногий, у розхристанiй сорочцi, з розпатланим волоссям на непокритiй головi: мабуть, обiдав, а то й дрiмав по обiдi.
– Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!..
Я щосили вчепився в гiлку, прирiс до неi всiм тiлом, У вiдчаi дивився на своiх друзiв, якi, вгледiвши дядька Матвiя, дременули так, що тiльки п'яти миготiли та вiддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якоi й затiялась уся ця акцiя, спокiйнiсiнько йшла, вiддаляючись, по той бiк вулицi!
– Злазь, кажу! – кричить до мене дядько Матвiй i, розпалившись не менш од Полкана, починае щосили трусити яблуню.
Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче прирiс до гiлляки. Тодi дядько Матвiй приносить довжелезну тичку i намагаеться мене нею збити.
Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гiлка не витримала, i я шаснув донизу.
Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Вiн, видно, хотiв ухопити мене на льоту i поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвiя.
Чому вiн не скрутив менi в'язи в ту першу хвилину, я й досi не знаю. Вiн тiльки ухопив мене, мов обценьками, за руку i поволiк у найдальший куток саду.
Там росла густа кропива. Скiльки я живу, а бiльше не бачив такоi розкiшноi кропиви. Такоi зеленоi, такоi молодоi i такоi жалкоi. Дядько Матвiй нахилився i почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував:
– Скидай штани!
– Не скину!
Тодi дядько Матвiй, не питаючи моеi згоди, сам заходився знiмати штани…
Кажуть, що кропивою лiкують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворiю на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвiй не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте мiсце, заради якого, власне, i носять штани.
– А тепер бiжи!
І я, пiдхопивши штани, ушкварив од дядька Матвiя. Кулею вилетiв iз саду, вихором промчав через село, i коли б не ставок, то не знаю, де б i зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самiсiнького вечора. Забрався в очерет, щоб нiхто не бачив, i стояв, аж поки сiло сонце i повернулась iз пашi худоба.
Отам, в очеретi, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнiшою клятвою помститися дядьковi Матвiевi.
Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла мое незагартоване серце, якi мстивi картини породжувала в моiй розпаленiй уявi!
Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не бiльш практичний Ванько, який разом зi мною переживав мою ганьбу.
Ванько жив недалеко од дядька Матвiя i вже давно запримiтив, як дядько Матвiй щосуботи, коли добре стемнiе, бере клуночок яблук, чимчикуе городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибае через перелаз до неi у двiр.
– Через перелаз?
– Та як собака!
Ледь дiждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Вiн вибiг з лопатою, i ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовицi.
– Тут, – шепоче Ванько, показуючи на мiсце, де по той бiк перелазу починаеться стежка. – Ось тут i копай…
Поплювавши на долонi, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалi груддя, щоб не лишилося слiду, i ще жодна робота не приносила менi стiльки втiхи, як оця.
Коли я заглибився по колiна, Ванько, що стояв на сторожi, скомандував:
– Досить! А то й ребра потрощить!
І хоч я був не вiд того, щоб дядько Матвiй лишився й без ребер, однак послухав Ванька.
– Може, чимось прикрити?
– Навiщо? Темно буде, вони й так не побачать.
Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я вилiз iз ями i разом iз товаришем подався додому.
Довго не мiг заснути в ту нiч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвiй, ускочивши в яму.
А на ранок од веселоi новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тiльки дядько Матвiй, а й голова ССТ (сiльського споживчого товариства) – пiсний на вид чолов'яга, що його люто ненавидiли всi парубки та дiвчата нашого села. Вiн так i пас, хто з ким стоiть, хто кого проводжае з клубу, а потiм доносив батькам.
Тож зрозумiло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дiзналося про нiчну пригоду.
– Отак рядком i полягали, голубчики! Не встиг один вiдповзти в гарбузиння, як уже другий до ями – хрясь!..
– Хто ж ii викопав?
– А бог його знае! Хiба ж воно признаеться. Невiдомо хто, тiльки якась добра душа…
Отак я помстився дядьковi Матвiевi та ще й заробив похвалу од людей.
От жаль тiльки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА
Я довго сердився на зрадницю Олю. Не мiг iй простити байдужого вигляду, з яким вона пiшла геть, коли дядько Матвiй лiкував мене кропивою. А вона, помiтивши, що може втратити одного iз своiх вiрних васалiв, почала проявляти до моеi кирпатоi особи посилений iнтерес.
І як вона це майстерно робила! З якою чисто жiночою спритнiстю, ще зовсiм пiдсвiдомо, закидала ласкавенький гачечок своеi прихильностi то з одного, то з iншого боку!
Перше, що вона зробила, це подружила iз Сонькою. Із Сонькою, яку терпiти досi не могла, з якою не раз билася iще з першого класу, бо вжитися з Сонькою мiг хiба що ангел небесний.
Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили пiд час перерви, обiйнявши одна одну за стан, про щось шепотiли, а коли я пробiгав мимо, починали смiятися.
Я вдавав, що те мене нiяк не обходить. Хоч усе бiльше сердився на Олю, а Соньку – ту прямо з'iв би! Строщив би разом iз ii великим ротярою, з свiтлими розбишакуватими очима – i кiсточок не лишив би!
Потiм Оля почала ходити до Соньки готувати уроки – i розбила всю нашу компанiю: я не мiг тепер i носа поткнути до Соньки. Ванько, забiгши до мене увечерi, здивовано допитувався:
– Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поiли…
– Менi краще самому! – вiдповiв я гордо.
– А ти знаеш, яка розумна Оля! – захоплено говорив Ванько. – Лузае задачки, тiльки лушпиння летить! Раз-раз i нема!
– Ну й нехай собi лузае! І що ви причепилися до мене iз своею Олькою?! Подумаеш – Олька!
– Ну, не хочеш, то й не треба, – розсердився врештi-решт мiй товариш. – Проживемо й без тебе!
– І живiть…
Ванько пiшов, а я довго никав подвiр'ям, не знаючи, куди себе приткнути. Вiдчував себе самотнiм, усiма зрадженим дуже нещасним.
Іще уявляв себе запорожцем.
Саме захопився Гоголем, особливо «Тарасом Бульбою». До пiзньоi ночi сидiв над книжкою, неспроможний одiрватись вiд сторiнок, що дихали повним сувороi романтики життям запорозьких козакiв.
Пишучи свого «Тараса…», Гоголь i не пiдозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроцi математики, коли я, приловчившись, поклав на колiна пiд партою книжку та перенiсся у Сiч, надi мною нависла грiзна тiнь Павла Степановича:
– Чим це ти так захопився?
Застуканий зненацька, я хотiв був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене:
– Дай сюди!
Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторiнки.
– Хороша повiсть, – схвалив вiн мiй смак. – Але це не значить, що ii треба читати пiд час уроку… Повтори те, що я щойно пояснював!
Я мовчав. Жодноi думки не мiг видобути iз своеi голови, запамороченоi запорозьким життям. Жодного слова.
Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звiв найпалкiшого свого шанувальника! І тебе не мучить совiсть, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалiсним «брехунцем» на худiй потилицi?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/anatol-y-d-marov/blakitna-ditina/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.