Роман про людське призначення
Емма Андiевська
«Роман про людське призначення» Емми Андiевськоi – твiр iз фантастичним сюжетом, у якому порушено ряд актуальних тем, зокрема, сенс людського життя, проблема емiграцii, радянська iмперська неволя Украiни тощо***. У 1984 роцi авторка одержала за цей роман лiтературну премiю Фундацii Тетяни та Омеляна Антоновичiв. Свiтову славу письменницi принесли прозовi твори «Герострати», «Роман про людське призначення», «Подорож», «Джалапiта», «Тигри», «Казка про яян», поетичнi збiрки «Народження iдола», «Наука про землю», «Вiлли над морем», «Мiражi», «Мiста-валети», «Шухляднi краевиди» та iн. Емма Андiевська – украiнська письменниця та художниця, яка працюе у стилi сюрреалiзму та герметизму.
Емма Андiевська
РОМАН ПРО ЛЮДСЬКЕ ПРИЗНАЧЕННЯ
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
– Яке призначення людини?
– Чому конче призначення? Хто сказав, що людина взагалi мае якесь призначення?
– На такiй самiй пiдставi можна твердити i протилежне.
– Облиш. Сьогоднi я не годен нi про що думати, тим бiльше, коли за нами i далi гнатиметься цей навiжений Федiр.
– Вiн не за нами, а за Безручком.
– Не сперечайся. За нами. Тiльки досi вiн нас ще не помiтив. Тобто, звiсно, помiтив, лише це не дiйшло до його свiдомости. Але якщо ми притьмом не вскочимо за ворiтницю, то воно зараз дiйде, бо вiн уже наздоганяе Безручка.
– Нiчого вiн не наздоганяе. Ти просто користуешся нагодою, аби висмикнутися з кола.
– Ти надто впертий i нетерплячий.
– Послухай, як вiн репетуе? Ну?
– Ну то й що?
– Як що? Кiнець. Як довго я ходитиму в янголах-охоронцях?
– Можеш лiтати.
– Вiдкриття.
– Ну чого ти врештi-решт юшишся?
– Це означае кiнець.
– Це так само означае початок.
– З призначенням?
– Той, хто за остаточне, завжди програе.
– Алеж слухай! Вiдкрий вуха й слухай. Ну?
* * *
– Іване Дмитровичу! Пане Безручко!
Безручко загальмував дитячий вiзок, у якому мiж алюмiнiевою виваркою з прилютованою покришкою чи, може, й барабаном, стосом полинялих iлюстрованих журналiв та двома пляшками непрозороi рiдини сидiла бiла гуска, похитуючи абрикосовою шиею, – протер скельця у дротянiй оправi й глянув на Федора.
– Я вас кличу вже другу вулицю!
– Доброго вечора.
– Так, певне. Доброго вечора. Даруйте, я ще зовсiм захекався, женучи за вами. Ви з новим надбанням. І вiзок, i гуска!
– Юнона, – поправив Федора Безручко.
– А, я пригадую. Минулого разу ви були в розпачi, де дiстати рожевого флямiнга, щоб перевiрити винахiд, а тут, на пихо, навiть у звiринцi – самi бiлi, бо iх не годують морквою, – i тому в Юнони – абрикосова шия?
– Нi, це пiсля вибуху. Нiжка вiд стiльця, борода й половина щоки молодика, який надто квапився переставити мене туди, де ми однак усi будемо, розматерiялiзувалися на ii шиi.
– То ви остаточно досягли мети?
– Як вам сказати. Воно виявилося дещо складнiше, нiж я припускав. Але я на правильному шляху.
– Пiсля останньоi зустрiчi я багато думав про ваб, та ви – як у воду. Минулого тижня я цiлу добу швендяв мiстом, – знову напало безсоння, тепер саме повня, i на ногах ii легше переносити, – я зазирав до всiх паркiв i скверiв, сподiваючися вас побачити. Якщо у вас нема iнших плянiв, то чи не погодилися б ви бодай на одну нiч до мене? З усiм майном, очевидно. Я вам не заважатиму, а Юнонi…
– Вона чиста, – заспокоiв Безручко, перехопивши погляд Федора, який з деяким сумнiвом глипнув на добре вгодованого птаха, бо йому здалося, нiби гуска пiдморгнула йому, а тодi, саме як Безручко нахилився, щоб пiдтягти мiцнiше мотузку, якою була прив’язана пiдошва до лiвого черевика, а Федiр подумав, що треба себе дещицю й контролювати, аби не чiтко усвiдомленi здогади, якi паразитували в мозку, не накладалися на зовнiшнiй перебiг баченого, деформуючи дiйсний стан речей, – висолопила йому товстий, не гусячий, а явно людський червоний язик з малим укусом на боцi, точнiсiнько такий, як ще вчора у ваннi це вiдобразило вицвiле, запотiле дзеркало, коли Федiр вирiшив пересвiдчитися, чи на мiсцi пошкоджених клiтин (адже саме з того боку вiн завжди прикушував язика) не росте, бува, пiстрякова пухлина.
– У мене тепер нове помешкання, – змусив себе зосередитися Федiр, – отут одразу за рогом. Тобто, воно не нове, а досить таки старе й абияк уряджене, але тут принаймнi нiхто не заглядае менi через плече. Ну i дешевше, бо я останнiм часом рiдше дiстаю замовлення.
– Тодi ви хотiли повертатися до Перу? Там усе ще будiвельникам добре платять?
– Так. Тiльки я передумав.
– Ми вже десь iз рiк не бачилися?
– Трохи менше. Вiд Великодня. Дозвольте вам допомогти? Подвiр’я замикають, i тут безлiч закуткiв, бож будинок старий. Справдi, повно нiш, де можна залишити все майно, i до ранку нiхто не рушить.
– Вiзок нехай. Тiльки з Юноною i скринею я не розлучаюся.
Федiр пильнiше зупинив погляд на вiзку, шукаючи поруч виварки, пляшок i журналiв знану йому Безручкову фанерну скриню, на якiй волоцюги-жартуни, у товариствi яких деякий час бiля п’едесталю цементноi купальницi недалеко вiд Ізару ночував Безручко, пiсля наглоi смерти дружини й сина призвичаюючися до життя бездомника, зобразили двох тiлистих охрових наяд з орхiдеею-водограем на грудях, що кожного разу бив Федора в саме серце, оприсутнюючи на всю пам’ять того зовсiм iншого, усмiхненого й випещеного Безручка так, як вiн невдовзi пiсля повороту з Америки (де, як злiсно подейкували покривдженi долею невдахи, на вiдмiну вiд iнших гарувальникiв, за порiвняно недовгий час збив мало не мiльйоннi статки, аби, замiсть продовжувати карколомну кар’еру, – з мамутовоi столицi, на яку побожно скеровували погляди всi скоробагатьки, назавжди повернутися до загумiнковоi Европи, купивши на околицi Мюнхену вiллу, й не спокiйно доживати вiку, а заходитися пiклуватися найзачучвiренiшою украiнською голотою, що так i присохла пiсля таборiв, через туберкульозу й немощi нiкуди далi не виiхавши на лiпшi заробiтки, ба бiльше, вiддати до послуг не завжди причесаних i митих емiграцiйних молодикiв, народжених уже пiсля вiйни в лiпших достатках, що згодом багато декому завадило стати людиною, – не лише пiдвал, бiльшу половину першого поверху та обидвi мансарди, а й свiй гаманець i час, хоча тi, що, – як висловлювався Любко Нетудигора, – бачили Безручка на обидвi нирки, мали на це iнше пояснення, а саме: мовляв, Безручко завiв у своiй вiллi шарварок зовсiм не на те, – як про то лускався Сашко Лопата, – аби ним закамуфлювати якийсь там нiбито винахiд, якого i взагалi нiколи не iснувало, хоч про той винахiд рiзнi оглухи, на зразок Генка Маковецького, й теревенили, начебто вiн, той винахiд, нерозривно пов’язаний з оновленням усього людства, духовним перетворенням людини, а заразом i незалежнiстю Украiни, як передумови до внутрiшнього очищення, бо iнакше нiколи не запануе рiвновага мiж свiтлом i тьмою, котра затисла свiт у кривавi лещата, – а на те, аби затушкувати злочинну дiяльнiсть, бо насправдi Безручко не благодiйник, – благодiйники iснують лише в маячному уроеннi слинявих недорiк, – а завербована радянщиками продажна шкура без натяку на сумлiння, що ловить у своi тенета недосвiдчених м’якодухих придуркiв, аби* iхнiми руками – хiба не пiдiслали радянщики Сташинського, щоб замордувати Бандеру? та й чи тiльки його одного? – нищити все, що нагадувало б украiнцям про iхню iсторiю, гiднiсть, славу й подвиги, – чи ж не лiпше, аби украiнцiв винищували самi ж украiнцi? кращого й уявити не треба! – хоч би й що там iнакше плескали, надриваючи писки вiд вух до вух, рiзнi говорii на зразок Юрка Олiйника чи Миросi Казан, що з Остапом Чернецьким учащала на проби до Безручкового пiдвалу- майстернi для бандур, де фанатичний Грицько Саламаха навчав ледачих смаркачiв i перестаркiв-дiвуль не лише гри, а й умiння самому виготовити бандуру, – а Мирося, падкуючи перед Юлiяном Кописткою, тодi ще не втратила надii, що дорога до Юлiянового задротованого серця лежить виключно через бандуру, яку Мирося зi мстивою насолодою потрощила на цурпалки того ж дня, як довiдалася, що, попри ii жертвеннi старання, – скiльки здоров’я, витримки й часу коштувала iй та анатемська бандура! – Юлiян заручився, а за тиждень, – подумати лише, за тиждень! коли Мирося згайнувала на Юлiяна найкращих п’ять рокiв, а дiвочий вiк не чоловiчий! – i побрався з ненависною, довготелесою, чистiсiнько: «дiвко, подай горобця!» – Наталкою Ковганiвною, яка в життi нiколи й до рук не брала диявольського iнструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнiлому пiдвалi, коли вже порозходилися учнi, на власнi музичнi вуха, якi марно чекали на Юлiяновi кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалi жорстокiшими переслiдуваннями на Украiнi, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, нiби в усiх своiх лихах виннi самi тiльки украiнцi, i це триватиме доти, доки вони не навчаться затятiше себе боронити i голоснiше кричати про своi кривди, а то мiльйонами виморюють, i пес не гавкне, – мовляв, якби його, Безручкiв, винахiд був здiйснений за Центральноi Ради, то люди тепер не тинялися б по свiту, вiдбiгаючи свого роду й племени, а жили б на вiльнiй не русифiкованiй Украiнi, за незалежнiсть якоi полягло й далi гине стiльки найкращих голiв, – проте воно нiбито ще не все втрачене, – хоч i виглядае, наче навколо суцiльнi мури i украiнському народовi треба щезнути з лиця землi, ставши безiменним погноем для нахабнiшоi нацii, – бо вистачае, аби нехай навiть одна однiсiнька людина, для якоi справедливiсть, людська гiднiсть, доброта й елементарна поряднiсть – не порожнiй звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за змiст свого життя, щоб нездiйсненне – здiйснилося, оскiльки не виключене, що саме в цьому стремлiннi: головою крiзь мури до недосяжного – i мiститься людське призначення, хоча людина того й не знае, а часто й не хоче знати, покладаючися з лiнощiв на випадок або, коли вже дiйсно повна безвихiдь, на провидiння: як уже нема жодноi ради, то нехай воно штовхае затурканого чоловiка на путiвець, вiд якого, може, й Безручко не здолав би вiдпекатися, щоб…). – У супроводi дружини (про ii лососеву сукню ще довго трудили невтомнi язики емiграцiйнi манiрницi, вболiваючи за долю цiлоi нацii, в якоi занепадають смаки, що, як вiдомо, тягне за собою свiтовi катаклiзми) та смаркача-сина у смокiнгу (тодi ще не так густо, як кiлькома роками пiзнiше виряджувалися на украiнськi забави), явився на Маланку з опаловою орхiдеею на вилозi, i Федiр тодi вперше пiсля хвилевоi вiдрази до квiтки (що то знак для Паливоди, Федiр довiдався значно пiзнiше, сидячи на терасi каварнi з Паливодою, який, спостерiгаючи полiт галок навколо дiрок пiд банями собору Дiви Марii, зрадив, що вiн приiхав не так на мiжнародний конгрес альхемiкiв, як радше для зустрiчi з Безручком, з яким вiн нав’язав був, а тодi на кiлька рокiв втратив, – що загальмувало всi його дослiди, – тiснiший контакт, щойно Безручко – частково на його, Паливоди, прохання, – повернувся до Европи, невдовзi пiсля чого на Маланцi Федiр уперше й побачив його з орхiдеею, наче викапаною з бразiлiйських хащiв, де витривалiшi украiнськi поселенцi, тiкаючи вiд радянського раю, залишилися освоювати пекельний пралiс, звiдки йому, Федоровi, та Василевi Савченковi, який попервах ще намовляв Федора пiти углиб пошукати дiямантiв, пощастило ледве живим пiсля тропiчноi пропасницi, – дослiвно: сама шкiра й костi, – дiстатися до Перу, аж ще за пiвроку знайомi ледве пiзнавали, що то – Федiр) – вичув бiля Безручка, попри те, що невтомнi емiграцiйнi балакуни, як Сiзiфи, гримiли один перед одним брилами остогидлоi буденщини, яка забивае памороки й менш подразливим одинакам, нiж Федiр (а Безручко тодi так само жартував i молов непотрiб, як то переважно мелють на багатолюдних збiговиськах, на яких i зроду Федоровоi ноги не було б, якби не Марiйка), однак Федiр ще тодi вперше вичув бiля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федiр аж зацiпенiв, коли замiсть шкiри на ньому потекла фiялкова в шафранових цятках блискавка) чiтко окреслене силове поле, яке тепер, – i то зовсiм не тому, що гуска подивилася на Федора блiдофiялковими орхiдейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з вiзка, притримуючи правою рукою, як немовлячi сiдницi, виварку-барабан, – набрало остаточного об’ему й пружности.
– Барабан-виварку можете лишити у цiй нiшi. Майно не пропаде, – зосереджено мовив Федiр, проймаючися раптом аж надривним спiвчуттям до обох Безручкiв, а крiзь нього й до самого себе, а особливо до тiеi нiбито чужоi частки в собi, що виникла в ньому пiд час пропасницi у вiчнозелених нетрях, коли над ним висiло, випалюючи нутрощi й мозок, подвоене обличчя Василя, з якого зiркою на всi боки виростали, щомитi змiнюючися, завдяки геометричному татуюванню, дедалi потворнiшi звiрячi пики, за котрими вiн, завмираючи, стежив, як тепер за Безручком (бо в душi калатав кривавий згусток, що безпосередньо, хоч i не знати як, стосувався i його, Федоровоi долi, виповнюючи все ество ламким неспокоем), i Федоровi здалося, нiби не вiн, а крiзь нього весь свiт, що нагло крiзь його зiницi отримав усепроникальну видющiсть, уважно стежить (оскiльки вiд цього залежить остаточне i едине призначення, яке ще надто полохае його), – як обережно вже цей обшарпаний, але наче справжнiший, а, головне, остаточний Безручко, для якого покищо закiнчилися наступнi перевтiлення, виймае з вiзка круглий агрегат, стримуваний алюмiнiевою покришкою на двох замках, подiбних до баранячого шлунку, що його Федiр з лiкувальною метою купив на базарi в Лiмi напередоднi вiд’iзду до Европи.
– Це не барабан. І не виварка. А скриня. Власного виробу. Чи коли волiете: сплющена сфера з ручкою. Моя фанерна почала протiкати, i я мало не втратив винаходу.
– Нi. Я нiчого. Зрештою, чому скринi не бути круглiй i алюмiнiевiй? Дозвольте, я вам допоможу.
– Нi, нi, боронь Боже! За жодних обставин! Юнону й скриню я нестиму сам.
– На Юнону я не претендую, алеж вам справдi важко.
– Якщо я вам доручу скриню, може статися вибух, бо вона запрограмована виключно на довжину коливань моеi правицi.
– Це ви навмисне, аби ii не вкрали?
– Лише частково. Справа в тому, що енергiя, якою живиться винахiд, iде з мого серця. Дотик чужоi руки спричиняе коротке замикання психiчних бiоодиниць, чи бiоквантiв, що дорiвнюватиме iхньому розщепленню, а вивiльненi бiочастки значно перевищують потужнiстю енергiю вiд розщеплюваного атома.
Федiр глянув на Безручка, чи вiн, бува, не жартуе, користуючися його невiглаством у фiзицi, i, трохи повагавшися, висловив сумнiв:
– Тодi вашим винаходом нiхто не потрапить скористатися?
– Чому нi, адже вiн для всього людства.
– Але як? Я пригадую, ви менi раз уже пояснювали, лише я був заклопотаний i не зрозумiв. Ще минулого разу.
– Нiчого. То все дуже просто, – засмiявся Безручко, пiднiмаючи вгору указовий палець, проте всi його слова, як i тодi, коли Безручко вперше витлумачував свiй винахiд, розмазалися у Федоровiй пам’ятi на фiялкову стружку, бо саме тiеi митi гуска вихитнула з-пiд Безручкового лiктя голову з червоною гулею на лобi, яка з’еднувальним вузлом стримувала в гусячому тiлi флямiнга й лелеку, перешкоджаючи iм змiшуватися в промiжне твориво (бож якби в гусцi не сидiв добрячий чорногуз, то чи ж здолала б вона згодом у каварнi так блискавично проковтнути факiрових гадюк? через яких зчинилася буча, що змiнила Федоровi все життя, навчивши, завдяки Тарасовi Нагiрному, ходити крiзь стiни й уважнiше ставитися до навколишнiх з’яв, навiть таких звичайних, як гуска) i сказала:
– Молодий чоловiче, чи ви знайомi з теорiею дзеркал Дзиндри?
– Я не такий уже й молодий.
– Ну, для неi ви ледве чи й народилися. В не? iнше лiточислення.
– Ви маете на увазi теорiю дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого столiття, що ii частенько згадував Паливода тодi, коли ще носився з думкою заснувати iнститут парапсихологii i навiть, якщо вiрити Григоровi Папському – той скрiзь бачив привидiв, – уже купив був на околицi Богенгавзену вiллу, з якоi час вiд часу вилiтали на вулицю важкi предмети, навiть коли не було дома Паливодиноi прибиральницi (здаеться, Григiр i справдi бачив, як iз вiкна летiла не лише праска, а й дубова шафа, яка мало не розчавила Григора, аж вiн мусiв оскаржити Паливоду, який однак уламав Григора взяти назад позов), а тодi, нiкому нiчого не пояснюючи, все кинув i термiново виiхав до Цюрiху до свого брата Антона, що невдовзi перед тим повернувся з Бельгiйського Конго, де вiн п’ять рокiв вiдбував медичну практику?
– Так, я пригадую, бо саме тодi Антiн вилiкував Всеволода Решетинця вiд прогресивного паралiчу, який почався в необережного хлопця пiсля невеличкого розходження щодо незалежности Украiни з радянцями в марсельському порту.
Федiр настроiвся заперечити, що Антiн нiяк не мiг вилiкувати Всеволода вiд паралiчу, оскiльки Всеволод, ще заки Антiн повернувся з Африки, заплутаний радянцями, якi особливо ретельно полювали за всiма неасимiльованими украiнцями (це Федоровi згодом зрадив Тимко Рябошапка, найвiдданiший Решетинцiв приятель, який одного ранку вийшов з дому та так i не повернувся), – наклав на себе руки точнiсiнько так, як значно пiзнiше Ігор Кам’янецький, i напевне, Безручко мае на увазi не Всеволода, а Юрася Перегуду, якому дiйсно загрожував паралiч, та й взагалi який це мало стосунок саме до теорii дзеркал Дзиндри, про якого свого часу розповiдав Паливода? – але тому, що гуска, – яку Безручко у промiжках пригощав коньяком зi свого келиха, запиваючи пiдiгрiтий борщ, що його за старою кавалерською звичкою Федiр тримав у запасi (цiлий баняк) у холоднику, звикши сам куховарити, манiрно засмiялася, пробiгши колоратурними молоточками вгору й униз двi октави (Федоровi тодi остаточно й засiла думка, чи не становила гуска перехiдного, проте важливого ланцюга Безручкового винаходу – щось на зразок живого каталiзатора, хоча Безручко й вiдмовчувався на кiлькаразовi запити), – Федiр одночасно пригадав, розсердившися на власну неуважнiсть: поспiшаючи почастувати гостя (останнього часу у Федора й справдi виробилася звичка поспiшати, навiть коли й не було куди), вiн забув, – а Безручко з делiкатности не нагадав, – перш нiж посадити гостя за стiл, злагодити йому ванну й дати чоловiковi чисту бiлизну, якесь неподерте вбрання (добре, що бодай Безручко й вiн не надто рiзнилися статурами), пошукати випранi шкарпетки й цiлi черевики (цi пiдошви, пiдв’язанi мотузками! На втiху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча вiн засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвiчну iстину: вiд кожноi зайвоi речi в помешканнi заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й вiдлюдка), бож Безручко вiдтодi, як прилучився до категорii бездомникiв, анi належно не вiдживлювався, анi не дбав про найконечнiшу гiгiену (i це колишнiй аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замiсть геенни вогненноi вiрять у гiгiену); адже минулого разу Федiр привiв до себе маячного, викачаного в болотi Безручка, який кiлька разiв, – Федiр уже й не пам’ятав, як часто, непритомнiв в Англiйському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенiв, аж поки його (не iнакше як на термiновий знак Провидiння) подибав Федiр i мало не силомiць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручковi кiлька рятiвних iньекцiй й проiнструктував, як лiкувати хворого, бо Федiр тодi справдi наiвся страху, що Безручко вже не прийде до тями, – а пригадавши про ванну для Безручка, Федiр похопився, що «Пiд зеленим розмарином» чекае на нього Марiйка, про яку вiн зовсiм забув, оскiльки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час пiсля наглоi смерти Романа Онуфрiенка, з котрим Федiр ще напередоднi у Штарнберзi ловив рибу, спливло стiльки води, наче розмова з Марiйкою вiдбулася кiлька рокiв тому, коли вiн ще мрiяв, що Марiйка погодиться стати йому дружиною, заради якоi вiн ще сьогоднi, попри II придуркуватого Андрiя (Хiба це чоловiк? Цей горе-шалапута, в якому лише Марiйка могла угледiти особливi людськi якостi!) i трьох пiдлiткiв-патлачiв ладен хоч до пекла, чого Марiйка, здаеться, так нiколи й не втямила, хоча все iнше вiдчувала з найменшого натяку, – i що тепер йому, Федоровi, не випадае нi пiдводити Марiйки, нi кидати Безручка самого в хатi пiсля того, як вiн сам затягнув його до себе, стужившися за товариством.
Імовiрно, вiд заклопотаности Федорiв мозок помилково видiлив такий надмiр розумовоi енергii на цi утлi мiркування, аж нею просякло помешкання, i, хоч вiн i словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостевi до голови, бо коли Безручкiв промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим гелготанням (оскiльки Безручко заявив, що без гуски вiн не сяде в ванну, з чого Федiр, якому в перебiгу жовтоi пропасницi в Бразiлii довелося дещицю зiткнутися з потойбiччям, що й залишилося в його звичцi помiчати те, повз що iншi байдуже проходили, виснував: не iнакше, як Безручко запроектував свiй винахiд в гусцi, переховуючи в нiй в ущiльненому виглядi, задля бiльшоi портативности, з десяток громiздких створiнь на зразок iжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активнiстю вирiзнявся лелека, що тепер бив крилами по водi, приглушуючи потовщеними сплесками Безручкiв голос), – дiйшов до Федорового (вiд унутрiшньоi напруги фасетного) слуху, то Федiр зi здивуванням встановив, що вiн, не знати коли, встиг полагодити, що вони всiм гамузом пiсля купелi вирушать до Марiйки в каварню, до котроi завжди стриманий Безручко (хоча вiн i колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацiкавлення, нiби не Федiр, а вiн мав там важливе, заздалегiдь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свiдкiв, i це враження у Федора ще змiцнилося особливо пiсля того, як йому спало на думку, чи не перевiряв Безручко на людях свiй винахiд, дещо переiнакшуючи перебiг подiй, як вiн уже сидiв разом з Марiйкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасi, погородженiй на затишнi закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кiлькаразовi настирливi прохання у Федорiв приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, i до них приставив бiлого, з мереживного залiза, стiльця кудлатий атлет, у якому Федiр щойно в загальнiй колотнечi, коли вiн сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марiйцi й Оришцi серед роз’юшених пик, що налiтали з усiх бокiв, розгледiв Тараса Нагiрного, котрий ще не зовсiм (Федiр давно переконався, що здорованi важче витримують злигоднi, нiж глистюки) очуняв вiд голодiвки перед ратушею на Марiенплятцi на знак солiдарности з Валентином Морозом, за якого в усiх украiнських церквах iшли молебнi, пiсля чого люди з свiчками вирушили в похiд по всьому мiстi, що, догоджаючи единонедiлимнiй держимордi, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звiсно, вiльна, тiльки пощо заради якихось там задрипанцiв з неiснуючоi нацii зайво роз’юшувати медалогрудого вiд плечей до колiн сусiду?) про украiнськi демонстрацii на знак протесту, що в особi Мороза червонi царi видушують весь украiнський народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалiтне перебування пiд братньою рiзалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росiян, – Федоровi з чiткiстю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тiеi митi, як Юнона, на пронизливий, аж фiялковий звук сопiлки, цибато виметнувшися з- пiд Безручкового стiльця, по-лелечому (Федiр виразно побачив, як у неi за кiлька крокiв видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?) проковтнула обох отрутоносцiв молодого з улишайованою церою факiра, який, разом з старшим фiялково утюрбанованим напарником, що мiдяним молоточком поклепував по бляшаному горнятi, виступав у каварнi, замiсть тиждень тому заповiдженого, – так само, як i факiри, модного, – гiтариста, через якого Федiр, бажаючи зробити Марiйцi бодай невеличку приемнiсть (це було його едине право на Марiйку), домовився зустрiтися у каварнi «Пiд зеленим розмарином», куди Федора вперше завiв був Перекотигора пiсля вистави «Едiпа», який тодi остаточно зiпсував Федоровi настрiй.
Тобто, настрiй у Федора тодi i так був зiпсований, i Перекотигора нiколи не затяг би його до кепсько провiтреного примiщення, аби йому двi години перед очима мигтiли переслiдуванi долею постатi, нехай i на дарованi квитки, якими Перекотигору ощасливили Богатирчуки, що мали постiйний абонемент на театри й концерти i того вечора чи то через гостей з-за океану, що наiжджали на лiтнi семестри послухати курсiв украiнознавства, чи то через хворобу не змогли вiдвiдати вистави, – якби Перекотигора не завiв мову про Христю Ящукiвну.
Федiр не мав жодноi охоти (хоч саме цього й не випадало казати Перекотигорi, який на пунктi Христi виявляв надмiрну подразливiсть) слухати про походеньки ледаща-Ящукiвни, яка, як то увiйшло в звичку серед молодi, що, народившися на емiграцii й вирiсши пiсля непам’ятних таборiв у достатках i вже, звiсно, не знаючи смаленого вовка (та й звiдки iй знати, коли перед очима, переливаючися через вiнця, буяв добробут чужинецького свiту, а оповiдi батькiв про жахи, переслiдування, а найгiрше Украiну, – яка фоерверком виринала iз задротованого небуття лише тодi, коли треба було зашельмувати украiнцем якогось покруча, убивцю, пройду, – протейне перетворення – з неiснуючоi нацii на нацiю падлюк, шельм i головорiзiв, – усi народи, як народи, а украiнцi – то iх взагалi нема, тьху, порожне мiсце! то на мить появляються лише в людиноненависницькiй подобi, аби одразу ж щезнути, перетворившися на коров’ячий хвiст росiйськоi, польськоi чи ще якоiсь вартiснiшоi нацii; видно, iм Господь вклав геенну люту у груди, – причина, чому незрiвняний ощасливлювач людства Йоська, яким ще й досi захоплюються гниляки в достатках, i носився зi спасенною думкою винищити сорок мiльйонiв цього мазепинсько-бандерiвського гаспидного кодла, щоб воно не ворохобило единонедiлимноi iмперii – викликали тiльки роздратування, адже то був батькiвський, а зовсiм не Христин досвiд, що то обходило! – бож серед угодованих, державних, самозакоханих нацiй, – на молоденьких очах Христi наймогутнiшi держави ще не лускалися мильними бульбашками, i чого iй було вже тепер хвилюватися, що на цьому свiтi нема нiчого сталого? – непристойно виглядали бездержавнi затятi провiнцiяли, якi навiть не належали до вибраних народiв i, замiсть розчинитися в навколишнiй повноцiннiй стихii, жили якимось загумiнковим Гралем-Украiною, котру червонi единонедiлимники до ноги викорiнювали «на власнiй не своiй землi» i для якоi серед пихатих молохiв не було мiсця, а чому ж би то Христя мала належати до тих, яким нема мiсця пiд сонцем?) пустилася берега попри порядних i шанованих батькiв, а, може, саме й тому (як на Федора, то в найпоряднiших родинах найчастiше й плодяться виродки й гнила немiч, а тут ще й пещена одиначка, розвезений кусень безсердечного м’яса, що його злигоднi й поневiряння не перетворили на людину, оскiльки змалечку самi вареники плигали в рот? Куди зайшло б людство, якби людина всю свою енергiю не витрачала на те, аби вилiзти зi злигоднiв. А наслiдки? Хiба добробут так само, як i лихо, не випорожнюе людину? І чи в цих обох крайнощах не вiдбiгае людина найважливiшоi своеi сутi? Надмiр горя робить людину черствою, злою, зашарпаною й безжалiсною, – раб, над яким свище батiг, не виплекае в собi шляхетства, для добра треба бодай малого просвiтку, а надмiр достаткiв – порожньою, байдужою до всього на свiтi або пихатою й гiстеричною i – теж лютою й жорстокою. Певна рiч, не кожного, – у кожному пеклi знайдеться один праведник, – однак бiльшiсть. І тiльки десь посерединi мiж цими двома крайнощами, визначуваними для кожного особистою довжиною внутрiшнього зросту, з ухилом то в один, то в другий бiк, людинi свiтить добiгти свого повнiстю нiколи не усвiдомленого, а може, розумом i взагалi не схопного, призначення, яке чекае на кожного, так само й на розвезену Христю, хоч вона покищо й пручаеться проти того руками й ногами, – бож у Бога й пiщина не пропаде, а вже людина й поготiв), i за якою, чого Федiр нiяк не мiг збагнути, так побивався Перекотигора, розпачаючись, що для нього, лише коли нема на похватi патлатих претендентiв, свiтить Христине лiжко.
Скiльки Федiр казав Перекотигорi викинути з голови глистувату Христю з ii вiчними цигарками, гашишами, цмуленням алькоголю й вибрати собi поряднiшу, та, зрештою, i вродливiшу з-помiж дiвчат, якi падкували за Перекотигорою (адже вiн нiвроку ставний хлопець, i не одна мрiяла стати йому вiрним товаришем на все життя. А що таке Христя? Ну трохи лялькове личко з явно тхорячим виразом, але постать неоковирна, наче стулена з самих гострих трiсок. Правда, таких пласких, та ще й неохайних, – i це для дiвчини! – тарань, – так i кортить помити його й зачесати, а то ж чистий кундель! – вважають тепер мало не за красунь, – бiднi Лукашенковi дiвчатиська голодують, аж пожовкли, аби угнатися за лiнiею, сказано, добробут, нема ради, коли вся Европа взоруеться на американську цибату калiч, – однак сама ця худющiсть не така вже й страшна, хоч i не тiшить ока. Зовнiшнiсть – це ще не вся людина. Моди приходять i минають, i не кожний – Леонардо, аби вбратися раз i назавжди за власноручно спроектованим взiрцем. Та й потiм, сьорбнувши дещицю лиха, ще вiдгодуеться й не торохтiтиме маслаками, страшнiша Тi бездушнiсть, цiлковитий брак жiночости, а, головне, засадниче небажання бодай спробувати вичути iншу людину, без чого так незатишно й порожньо на свiтi, хочби й що там iнше проголошували.
Хiба може iснувати жiнка без рiсочки м’якости, безунутрiшнього тепла? Звiсно, може, чого тiльки не iснуе, лише чого тодi вартий весь свiт? Хiба хмара отаких розбещених вишкребкiв, як Христя, ладна замiнити, нехай дещо постарiлу, – проте i Христя не ходитиме все життя у вiсiмнадцятилiтках, за десять рокiв ii вибрики стануть нестерпнi, за двадцять i поготiв, а що таке двадцять рокiв? день, не бiльше, вiк людський надто короткий, а для жiнки й поготiв, адже йому самому, Федоровi, який ще вчора ганяв хлопчаком, не знати й коли, вдарило пiвсотнi, – ну i де ж отаким розперезаним Христям замiнити нехай дещо передчасно згарьовану, – Марiйка ж нiколи не мала часу дбати про себе, а лише про iнших, – але яку незрiвняно променисту Марiйку, бiля якоi свiт стае кращим, людина значущiшою й свiтлiшою?), та Перекотигора затявся, не виключене ще й тому, що йому досi надто легко давалися перемоги (нема ради, красень!), i лише Христя, одразу допустивши його до лiжка, так само вiдразу по-чоловiчому вiдкинула коротко ощасливленого, вислизнувши з-пiд його волi (бож чи не на другий день Перекотигора кляв усе на свiтi, а найлютiше Христю, що мало не в його присутностi злигалася з плюгавеньким, як зiгнута жердка, Влодком Мацюком, i це не давало Перекотигорi промитоi води), змушуючи навiженого (а в якi мишачi нори не заганяе чоловiка любов), замiсть бiльше часу присвячувати малярству, до якого мав не абияке покликання (це Федiр не раз чув i вiд Петра Голика, i вiд Остапа Лiсового, не кажучи вже про Крука та Гнiздовського, коли останнiй приiздив з Америки показувати дiапозитиви зi своiх по-китайському вивершених дереворитiв), вдаватися до тих закуткiв свiдомости, де на людину без надiйного провiдника чигае небезпека.
Властиво, на перший погляд воно нiбито й не мiстилося нiчого загрозливого нi в поновному захопленнi Перекотигори тантризмом, нi у вiдвiдинах парапсихологiчних доповiдей (куди вiн затягнув був i Федора), де пiддослiднi медiюми самим поглядом згинали залiзнi дроти чи втримували в повiтрi фунтовi гирi, хоча того вечора Федiр нiбито не мав поворотного нападу тропiчноi хвороби, яка iнколи в легкiй формi поверталася до нього в помiркованiшi широти, розщеплюючи навколишню дiйснiсть на додатковi з’яви, – нi в знайомствi з новiтнiми Божими танечниками, що вiд удару звичайнiсiнькоi ложки об мiдний чайник чи миску впадали в транс, звиннiше вiд професiйних циркачiв годинами вивертаючи тiло з суглобiв на славу Всевишнього, як вивертали хребти представники схiднiх культiв, що пiдмiновували римську iмперiю, яку через це й пiдкорили довготелесi варвари.
Зрештою, хiба Перекотигора з не меншим запалом ще не так давно захоплювався генетикою (у Федора збереглося кiлька тих малюнкiв, якi йому подарував Перекотигора, бо решту вiн згодом понищив), вимальовуючи перед зацiпенiлим Федором, якому малярство завжди виповнювало киснем легенi, теракотовi кажаноподiбнi пiвонii завбiльшки з вiдро для, як висловлювався тодi Перекотигора, хоч згодом вiн то все заперечував, кажучи, що то все Федорова вигадка, – ступiнчастих палацiв майбутнього, що його вiн, розкладаючи перед Федором метровi гвашi, доповненi для бiльшоi наочностi дротяно-мотузяними конструкцiями, якими тодi пiд саму стелю було захаращене Перекотигорине житло, проектував у мiстах-хмаросягах, де серединою двосотого поверху, за системою потужних опустiв-помп, побудованих на засадi фото- синтези, текли рiки, що ними курсували океанськi пароплави, нiде не затискуванi набережними хмаросягу, де iснували багатокiлометровi, за системою гiдравлiчних вахлярiв висувнi парки, де височiли, об'емом на кiлька проваль розсувнi церкви-мушлi всiх релiгiй свiту з музичними лабiринтами, з органними нiшами, концертними, порхавкоподiбними залями й авдиторiями крiзь усю ступiнчасту мережу веселкових помешкань, захисних вулиць, каналiзацiй, площ, колодязiв i скверiв, якi в зменшеному виглядi, разом з гойдалками, водограями, марсiянськими ракетами й коробами з пiском для найменших, разюче нагадували кольоровi мантри, що ними Перекотигора вже тодi пообвiшував свiй закуток.
А втiм, чого вже так дуже було дивуватися з Перекотигори, який завжди мав нахил, щоправда, дещо своерiдний, до мiстики, як це iнколи трапляеться з тими, що трохи заретельно час вiд часу занурюються в тiлесне, хоч, може, саме тут Федiр найiстотнiше помилявся, ототожнюючи Перекотигору з тим, що той сам про себе розповiдав, пiдносячи навколо свого справжнього ества мости навiть перед такими погiдними приятелями, як Федiр, який нiколи нiкому не лiз в душу, вважаючи, що кожна людина мае право на свiй унутрiшнiй – нехай i який мiкроскопiчний – безлюдний острiв, – коли нещодавно сам Федiр подибав на зонi для пiшоходiв чималий гурт нiмецьких молодикiв (як швидко мiняеться ментальнiсть, ще десять рокiв тому щось подiбне було б немисленне), завинених поверх уторочкованих джинсових камiзельок у давно не пранi сiравi хламиди, – найстаршому, здаеться, не минуло й двадцяти рокiв, – що, виставивши пiд баварський помiркований дощик поголенi долiхокефальнi макiвки й закочуючи в надхненнi очi, спiвали гiмни Крiшнi, намагаючися перекрити гiтарнi виступи з десяток так само молодих, лише помитих i пiдпрасованих сектантiв, якi трохи поодаль кволими голосами славили Ісуса, дисциплiновано пощипуючи гiтари, що iх, як i гiмни Крiшнi, напливами заглушував гучномовець роз’юшених безбородих маоiстiв, що, на всю потужнiсть зелених сердець палаючи (з вiддалi методично запрограмовуваним) гнiвом на розкладницький добробут навколишнього капiталiстичного свiту, який уможливлював iм зручно жити в достатках i не лише вiльно висловлюватися, а й, де йшло, безкарно пiдтероризовувати бiльшiсть, поривалися переконати публiку, переважно з пакунками в руках пiсля суботнiх закупiв, що единий порятунок людства – в комунiзмi, i то виключно китайського зразка, – там просто рай! – захлиналася добре вiдхарчована нордiйська дiвуля з заячою губою.
А коли Федiр, терпляче вислухавши вогневергальну проповiдь, нарештi поцiкавився, чи сама надхненна проповiдниця була в тому раю i чи iй бодай раз спало на думку, що станеться з нею самою, коли в Европi запануе радянський чи китайський Гулаг, то дiвуля роздратовано спитала, що означае це чужинецьке, варварське слово, а дiзнавшися, що «Гулаг» – твiр Солженiцина про радянськi концтабори, заверещала: «Солженiцина i всiх тих, хто паплюжить свiтлу комунiстичну дiйснiсть, треба перевiшати на першiй лiхтарнi, бо всi вони брехуни й провокатори, вiд яких треба вичистити людство».
«Якщо ви не читали Солженiцина, то звiдки ви знаете, що вiн брехун. Ви ще не добiгли влади, а вже, й не передихнувши, засуджуете людину на смерть, не вислухавши ii», – спробував докинути Федiр, але дiвуля, блиснувши верхнiми яснами, верескнула, що плюне йому межи очi, якщо вiн негайно не розматерiялiзуеться в повiтрi, бо хто проти комунiзму, той проти всього людства, i його треба знищувати, як мерзенну попелицю.
«І во вiки вiкiв амiнь!» – уже подумки докинув Федiр, ухиляючися перед скринькою з проклямацiями, що ii пожбурила в нього розпашiла дiвуля, ладна проливати рiки чужоi крови (до своеi власноi, як Федiр уже не раз пересвiдчувався, усi геркулеси на словах виявляли надмiрну чутливiсть, бож безкарно товктися в чужiй душi значно легше, нiж зносити мiкроскопiчну подряпину на своiй).
Скiльки в людинi енергii, i чому на кожному щаблi свiдомости ця безлика енергiя, яка могла б так само бути й добром, вiд найменшого подуву заряджуеться чавуннозубим злом, руйнуючи все навколо себе i себе саму, спалахнуло в Федорi, коли вiн уже з вiддалi глянув, як дiвуля разом з мовчазним бiлявим хлопцем, дуже подiбним до неi (зрештою, як тепер Федiр роздивився, iншi п’ятеро теж виглядали близнюками, нiби спiльне фанатичне переконання единим ляпасом увiбгало iх назад у вид, вимаглювавши виборенi вiд амеби до людини iндивiдуальнi риси) визбирували в чотири руки розкидане майно (решта, – переважно довготелесi, з задовгими руками члени групи, – не сiпалася допомагати, зайнята податливiшими перехожими й гучномовцями), посилаючи в той бiк, де щез Федiр, вiд ненависти фiялковий погляд, аж йому стало ii шкода, не розумом (розум зневажливо ствердив: i чого воно так юшиться? Чи я його скривдив, забрав йому мiсце пiд сонцем?), а серцем.
Власне, саме тодi пiд лазерним поглядом дiвулi у Федоровiй аортi (вiн мiг би пальцем намацати, де саме) тоненькою цiвочкою, часами лише то мiцнiшаючи, то слабнучи, вперше попливло передчуття, яке його вже не залишало: всi цi подii: ця розмова глухонiмих, цi очi, ладнi безжально нищити все, що не давалося убгати себе в шабатурку iхнього мiкроскопiчного, по-сектярському нетерпимого уявлення про свiт – це його життя, за яке, хоч би й що там iнше просторiкували розумахи, колись i йому, як i кожному, доведеться звiтувати перед Всевишнiм, бож хiба ця майже на голову вища за нього дiвуля з заячою губою не була якоюсь часткою i вiн сам? Кусник людства, окрайчик iскри Божоi? Розум ii зневажив, змолов на порох осудом: гiстерична креатура, загонисте дурепище, яку бiологiчнi i духовнi сили, видiленi iй природою й провидiнням на хлопця, на численне продовження роду (щороку по дитинi, одразу втихомирилася 6) i на особисте (i хто зна, чи не е це – едине й найiстотнiше?), дароване кожному, не знане самому чоловiковi, вище призначення, наслiдком випадкових обставин, яких могло й не бути (здебiльшого через того самого хлопця чи за браком його, – на якi лише вихиляси не штовхае людину не за призначенням скерована енергiя), прилютували ii, обiкравши ii волю й призначення, до людиноненависницькоi догми (а яка догма не людиноненависницька? адже жодна догма не терпить побiч себе iншого погляду? Чи то просто властивiсть людини: до всiх ii дiй непомiтно пiдключаеться фанатизм, що постiйно паразитуе на межi людськоi свiдомости, i тому пiд кожним гаслом, навiть в iм’я любови до ближнього – i саме тут – найчастiше – чатують рiки крови? – а людину, ледве вона титанiчним зусиллям духа й волi звiльниться з одних лещат, куди ж сама себе й уманеврувала, як ii вже дiдько штовхае нап’ялити на мозок якусь iншу, ще страшнiшу пекельну затискувачку, що на столiття випалюе все живе?).
Розум унедiйснив дiвулю з заячою губою, а серце пошкодувало: людина ж. Роз’юшена, небезпечна в своiй нищiвнiй нетерпимостi, яка ще стiльки на своему шляху нашкодить iншим (хiба кожного разу, як людина вважае себе управненою вирiшувати долю iншоi людини, вона одразу ж не нагромаджуе навколо себе бастiони з трупiв?), алеж людина. І ця людина у великiй бiдi. Людина, що ненавидить iншу за будь-яку iстотну чи неiстотну iнакшiсть, завжди в бiдi, i ii треба вiд неi ж самоi рятувати, тiльки як? Як рятувати того, крiзь кого, одним помахом унедiйснюючи вiки, лунае iнквiзиторський голос, що санкцiонуе (о цей пiднятий угору повчальний палець непомильности!) автодафе в iм’я того Лагiдного, який сказав: «ударять у праву щоку, пiдстав лiву?» Як промовляти до того, хто влялечкувався у фортецю iз «ми единi праведнi, сiль землi, лiпшi?» Як тут допомогти? Адже хочби й що вiн, Федiр, говорив, вона ж не слухатиме. Вiн для неi з iншоi плянети, марсiянин, – ще гiрше – щось, що треба нищити, з ким не розмовляють, як не розмовляють з поросям, котре лагодять зарiзати на печеню. Інший вимiр. Хiба всi жорстокостi не з того, що людина людину розсаджуе по iнших площинах? Тих, хто в iншому вимiрi, легше нищити, не затьмарюючи сумлiння: не наш, отже не людина; хто побиватиметься за смаженим коропом на тарелi? Тож як йому промовити до дiвулi, коли вiн для неi навiть не смажений, а гнилий короп? Та що для неi, коли, здавалося б, до такого проглядного Перекотигори, вiн, Федiр, не завжди мiг промовити до душi, бо навiть коли йому теплiшало в грудях, що вiн iз Перекотигорою дiйшов згоди в якомусь питаннi, раптова, зовсiм незначна дрiбниця розпанахувала мiж ними прiрву, унаочнюючи, що Федiр, який роками приятелював з Перекотигорою, його зовсiм не знае й не розумiе в найпростiших речах, наче Провидiння затялося йому зайвий раз нагадати, що людинi нiколи не дано знати iншоi, i саме тому таке пекло й дiеться на землi?
А втiм Федiр нiколи не поспiшав з висновками, даючи часовi впорядкувати надто гострi й з унутрiшнiм приском явища, так само, як вiн нiколи не надавав би найменшого значення розповiдi Петра Бешихи про Перекотигоринi свiдчення в полiцii з приводу того, що на Бешиху навалилися на сходах двое вилицюватих з моржовими очима молодикiв, яким лише Іван Козодуб та обидва Грiнченковi близнюки, що саме вийшли були вiд Перекотигори, перешкодили затовкти на смерть Бешиху, якби самому Федоровi вже з iншоi нагоди, однак теж у полiцii, куди вони разом ходили свiдчити про самогубство Ігоря Кам’янецького, – на власнi вуха не довелося почути, як Перекотигора возить у решетi полiцаiв, хоча Федiр ще довго розмiрковував, чи не причулося йому все те через надмiрну схвильованiсть смертю Ігоря, якого вiн напередоднi мав вiдвiдати й не вiдвiдав через хвилеве зацiпенiння душi, яке його iнколи опадало без видимоi причини (може, якби вiдвiдав, нiчого не сталося б, й Ігор залишився б живий? Інколи вистачае й мачини, аби втримати людину вiд пастки, звiдки нема вороття), бож тодi полiцаi анi не здивувалися (i це тодi, коли Федоровi очi лiзли на лоб), анi не поцiкавилися, що ж бодай згрубша мае на думцi Перекотигора, виголошуючи подiбнi свiдчення, якi згодом у Федоровiй пам’ятi (попри вибачливi поправки на своерiдний Перекотигорин гумор, яким вiн не раз завдавав Федоровi клопотiв, бо Федiр нiколи не знав, i йому здавалося, що того й сам Перекотигора не знае, коли той жартуе, а коли говорить поважно) не трималися купи, а головне, взагалi не виглядали на щось бодай трохи подiбне до свiдчень про Ігоря, хоча тодi в полiцii вiд дещо зарiзкого, нiж звичайно, Перекотигориного голосу, – а зовсiм не тому, що Федiр, промацуючи зачудованим поглядом зосереджених, аж сонних полiцаiв, раптом помiтив (серце зупинилося, i кров стала вiдкручуватися назад, даючи мiсце просвiтам, подiбним до ясновиддя), як в Ілька Івченка (що теж, як i вони, прийшов свiдчити про Кам’янецького) фосфоризують очi, – час розтулився йому в легенях, як море розступилося перед бiблiйним народом, i в Федоровiм мозку (який не слухав нi досить голосистоi розмови затриманих з дрiбною крадiжкою нечесаних молодикiв за скляними матовими дверима, – молодикiв вiн бачив на повен зрiст, – i чомусь усi вони пiвколом стояли перед обвислим плечем полiцая, котре височiло над тулубом, замiнивши плечi й голову, – щоразу, як сомнамбулiчна секретарка на випростаних руках замiсть срiбноi тацi з вiдрубаною головою, – той самий плавальний рух, – носила туди грубi акти, – нi приймача за диктовою з чотирма вiконцями перегородкою, за якою нудилися друкарки, – приймача, який щось повчальне, можливо, й справдi в рамках шкiльноi програми, розповiдав про екзотичнi краiни, не надлузуючи Федоровоi свiдомости) назавжди пролягла клейка стружка Перекотигориного голосу, вiд якого тодi Федоровi лезами ворухнулося в грудях: Перекотигора бреше, i його брехня (Федiр шлунком це вiдчув, хоч i не годен був пояснити собi, чому це так) незбагненним чином мае якийсь стосунок до нього, Федора.
Тобто, на перший погляд нiби й не мiстилося нiчого особливого в тому, що Перекотигора викладав подробицi, якi не лише не стосувалися, а й явно затемнювали справу, i в яких Федiр навiть згодом на чисту голову не здолав добрати тями, як то трапляеться, коли звичайнiсiньке, буденне довкiлля вiд незбагненних душевних поторкiв нагло учуднюеться, вислизаючи в iншу площину, бож Федiр тодi, особливо, як Перекотигора забрав слово, затято гнав вiд себе пiдозру, що Перекотигора далеко бiльше причетний до Ігоревоi смерти, нiж Федоровi того хотiлося б, i тому вiн ходить по колу, споруджуючи мiж собою й iншими захиснi мури, куди вiн, кiльце за кiльцем, втягуе й Федора, хоч i не називае його на ймення (Федiр лише згодом вiд Юска Дитинця довiдався, що тодi Перекотигора мучився вiд певности, – а цю певнiсть навiяв йому сам Федiр, хворий вiд припущення, що Перекотигора мiг вдатися до злочину, – що вiн, Федiр, убив Ігоря, хоч i словом не прохопився про це Федоровi, навiть тодi, коли вийшла на свiтло, – кривавiша за Сташинського, бо значно ширша й пiдступнiша – афера Івана Садового, засланого кадебiвцями з особливим дорученням прорiдити найсвiдомiшу украiнську емiграцiю, до числа яких потрапив i нiчим, здавалося б, так дуже й не примiтний Ігор), i тому на запити полiцаiв розповiсти про Ігоревi звички, а особливо знайомства й обставини, коли саме це скоiлося, Перекотигора й говорив, мовляв, «це сталося значно ранiше вiд того часу, коли третя iмператорська конкубiна велiла переламати ноги й руки моiй матерi, як i значно ранiше вiд того проблиску, коли я, зiйшовши на першi висувнi приступцi головного каналу, помiтив на пiдвiсних дорiжках, споруджуваних проскрибованими будiвничими пiд час розливу, вiдблиск роси на диньоподiбних пiвонiях, ще заки наполохана служниця встигла пiдхопити мене пiд живiт i внести в iнше столiття до неосвiтленоi спортовоi залi, загромадженоi трапецiями, старими усвiчникованими пiянiнами й розмальваними портретами колишнiх власникiв холодниками на кшталт египетських домовин з нежилих евакуйованих помешкань, над якими висiли мокрi рушники, – це сталося на тому розтинi свiтанковоi свiдомости, коли людина вперше вiдчувае – амебою, органами травлення, самими ядрами клiтин, – усвiдомлення мозком приходить значно пiзнiше, який потiм розкладае свiт на поняттевi шухляди, – що вона живе i до неi в колодязну живу колбу душi поволi, жовток за жовтком, спускаються дотики зовнiшнього свiту. Це сталося на другому роцi мого життя у промiжку мiж вигуками першого обходу вiгiлiй, за кiлька столiть до того, як почали вписувати в iмперськi анали iмена тубiльних будiвничих, виводячи iнiцiяли кiновар’ю. Це був пробний ранок декоративних з веселчаною серединою капуст, продаваних уперше, як новина, в центрi мiста, де продавальниця скандувала чужинцевi з недержавних народiв протейну назву квiтки, якою були обсадженi прогулянковi алеi мого дитинства ще тодi, як лiточислення вели за розливами Бiлоi рiки та ластiвковими гнiздами, що iх сушили, а згодом тушкували для посланцiв з пустельноi краiни, пiзнiше пiсля змiни п’ятьох династiй, за якими одразу ж був день на кiлька рокiв, i тiльки короткими спалахами нiч. Нiч ночей. Але свiдомiсть уже вбиралася в колодочки, i небуття поволi вiдступало, хоч i на короткий час, а це унедiйснювало будь-яке насильство».
Властиво, на словi «насильство» Федiр, який зосереджено трудився збагнути, чому Перекотигора так докладно вимальовуе перед полiцаями ритуал поховання понад двi тисячi рокiв тому зiгнилих iмператорських конкубiн (щоправда, згодом Федiр не був певен, чи не пiдключилося до Перекотигориного голосу радiо), крiзь свое базiкання, як начинку в пирiжку, простягаючи Федоровi рятiвну кладку (цю кладку Федiр так вiдчував, нiби вона променювала з самоi Перекотигориноi душi, хоч i не тямив, чому Перекотигора так стараеться), аби вiн, Федiр, вибрався на сухе, i тому на перехреснi запити полiцаiв, коли вiн востанне розмовляв з Ігорем Кам’янецьким (тiеi митi у Федоровiй пам’ятi i спливли Перекотигоринi розходження з Ігорем, якi первiсно виникли з ненаситного кокетства миршавоi Христi, що затялася iх посварити, аби мати навколо себе двох Іванiв-покиванiв, а тодi, завдяки Пеоекотигоринiй нетерпимостi в любовних справах, – бож так Перекотигорi не бракувало витримки, – поширилися, – а це й навiяло Федоровi проти його власноi волi пiдозру, чи не допомiг Перекотигора, бува, перебратися Ігоревi до прадiдiв, – й на Ігорiв характер, звички й свiтогляд, пiдмiнований, за висловом Перекоти- гори, трухлявою iронiею, якою Ігор iнколи, може, й зловживав, ховаючи за словесними колючками надто чутливе, беззахисне нутро), Перекотигора, як крiликiв з фiглярського капелюха, витягае з рота нескiнченнi назви рослин, аж Федоровi мигтить в очах, бо йому в мозку починають проростати нетреби, Іван-трава, ведмеже вухо, якiрцi, собачi петрушки, приворотень, заячий канупер, скусiвник, марунка, петровi батоги, а Перекотигора балакае й балакае, розчавлюючи всiма цими пижмами, бедринцями й шоломницями будь-яку згадку про Ігоря, заради якого iх i зiбрали до полiцii, оскiльки Ігорева мати, що на цю страшну вiстку прилетiла з Австралii, куди й Ігор мав невдовзi повертатися, ще тодi твердила, що то пiдступне вбивство, адже вона дослiвно напередоднi отримала докладного листа вiд сина, якого не могла написати людина, яка носиться з думкою покласти край своему iснуванню (зрештою, хiба вона, мати, не знала своеi дитини? Чи ж вiн би таке вчинив? Та й чи випозичав би Ігор перед смертю латинську друкарську машинку передруковувати свою дисертацiю, якби вiн носився з думкою вiдiйти з цього свiту?) – Федiр саме тодi зауважив (усерединi все зупинилося, а тодi крiзь легенi почали падати куснi вогню, але вiн зусиллям волi якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очi точнiсiнько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагiрного, коли вiн i Федiр, ледве впакувавши до единого вiльного таксi Марiйку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крiзь вiтрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes tr?s…»), самi вскочили до пiдземного Гаражу за рогом, звiдки, не чекаючи, заки полiцiя, яка щойно почала прибувати на мiсце колотнечi, ще здалеку розпiкши сиренами повiтря, закiнчить облаву, вичистивши найроз’юшенiших з тераси «Пiд зеленим розмарином», – пiдвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крiзь якi Тарас знаходив лише для нього вирiзнюванi з пiтьми проходи, вийшли пiд дверi украiнськоi католицькоi церкви.
Правда, тодi Федiр, який дав себе тягти вперед Тарасовi, часами мав враження, нiби вони мандрують не лише пiдземними гаражами (зрештою, не тягнися ж пiд усiм мiстом суцiльнi гаражi?), а просто крiзь мури й землю, яка одразу ж розступаеться, творячи перед ними крiплений тунелець, що за iхнiми спинами одразу ж згортаеться обвалами рiнi (i то зовсiм не тому, що Федоровi лускався череп вiд удару, що його вiн дiстав вiд уторочкованого гевала в бiйцi, наслiдком чого вiн зi струсом мозку опинився в лiкарнi, хоча Тарас списав це на кошт того, що Федiр, якому вiн випозичив – бож Федiр присiкався якраз не в вiдповiдну хвилину, i Тарас не змiг вiдмовити, – всепрохiдне слово, виснуване з теорii дзеркал Дзиндри, – не послухав благальноi перестороги й таки попхався до Киева, – а втiм хiба ж iснував на свiтi украiнець, якого не потягло б до Киева? – де його одразу ж разом з тими дентами, котрi зiбралися бiля пам’ятника Шевченковi, заарештували й напевно провалили б голову, якби не Тарас, що витяг Федора звiдти попри його волю, бож Федiр затявся: коли вiн, нехай навiть на якусь мiзерну скалку свiдомости пiддавшися шлунковому гоновi зберегти життя, врятуеться сам, лишивши на кадебiвницьку поталу молоденьких хлопцiв, якi не побоялися стати на прю з держимордним молохом, який на очах усього свiту знову безкарно, i то дедалi лютiше й пiдступнiше, вирiзуе найкращих серед украiнського народу, аби решту боязкiших, затурканiших i нетямущих з кастрованою душею, що не наважуватимуться домагатися найелементарнiшого права бути окремою нацiею, – зробити безiменною витирачкою для великодержавницьких чоботиськ на входi до передпокою червоноi iмперii, – коли Федiр врятуеться сам, не вирвавши iнших з бiди, йому однак не буде життя, бо власне сумлiння спопелить його), але тодi Федiр не мав часу розмiркувати, яким чином Тарас проводить його крiзь мури, хвилюючися, чи доiхала Марiйка без пригод додому, проте, коли вони обое опинилися перед дверима украiнськоi греко-католицькоi церкви i Федiр глянув на Тараса, то вiн побачив, що в того фосфоризують очi, якими вiн ниже маленьке, ледь помiтне в свiтлi високо повiшеноi вуличноi лямпи написане на друкарськiй машинцi оголошення про курси украiнськоi мови.
Звiсно, коли Федiр глипнув на Тараса ще раз, дивуючися, що особливого Тарас угледiв на пожовклiй цидулцi, то щойно тодi вiн i зауважив: Тарас ниже очима не оголошення, а чоловiка, на перший погляд трохи подiбного до скоробагатька Сидора Залiзка, вирядженого, як до театру, в смокiнг i лакованi черевики, що тупцюе бiля оголошення, силкуючися його зiрвати, й нiяк не подужае, наче це не звичайнiсiнький папiрець на поржавiлих припинках, а Гранiтна брила з Божими заповiдями, якоi вiн не годен нi на цаль пiдважити.
– Що ви робите? – мимоволi вихопилося в Федора, який ступив уперед, слiпнучи вiд трубного вiдлуння, яке вогняним кущем вихитнулося й пiшло вiд його слiв по всьому мiсту, нiби це вимовив не вiн, а його немiчним горлом озвався весь уярмлений украiнський народ, що його нечистий единонедiлимними лабетами старшого брата (а хiба Каiн не старший брат? Вiчно цi старшi брати!) заходився втовкти в небуття, i вiд цього палющого вiдлуння лакованi черевики й увесь усмокiнгований Залiзко знялися тим самим, завбiльшки з дзвiницю, вихорем, що його Федiр юнаком за тиждень перед тим, як його нiмцi, схопивши в облавi на Подолi, забрали до Нiмеччини на примусову працю, подибав на шляху до Вишгорода, куди вiн подався був вимiняти трохи харчiв, бо хвора на виразку шлунку мати не могла iсти видаваного нiмцями на картки хлiба з просяних висiвок, що викликали криваве блювання.
Тодi Федiр одразу збагнув, що то нечистий (бож саме таким бачили його старшi люди, про що Федiр не раз чув вiд iхньоi торопленоi кербудихи Даниленчихи, яку нiмцi згодом розстрiляли за те, що вона переховувала й допомагала всiм, хто приблуджувався до ii порога так, як вона сама, завдяки незбагненному щастю, з вимерлого вiд голоду села на Полтавщинi приблудилася до однорукого п’янички-кербуда Даниленка, за якого вона згодом пильнувала будинок i особливо подвiр’я, де вiчно з сусiднiх кварталiв товклися ватаги малолiтнiх шибайголiв, котрим Даниленчиха, навiть до тих, що в десять рокiв могли пирнути ножем беззахисного недотепу, вмiла промовити до серця й озлобленого розуму ще й тому, що смерть, яка вивалила всiх ii близьких, зробивши ii, ставну дiвчину на виданнi, торопленою, випалила в нiй страх, що обертав навколо неi людей на полохливих хробакiв, що млiли вiд власноi тiнi, наслiдком чого Федiр вiд неi й чув багато дивних розповiдей, – i це тодi, коли конопатий за далеко невиннiшi оповiстки гноiв людей по Сибiру, де й Даниленчисi зiгнити б, якби не виняткова ласка Провидiння, що зберегла ii, аби вона дещицю розповiла, – зокрема ж про сатану та рiзнi його подоби), котрий знову гуляе Украiною (в який уже раз!), нагромаджуючи до неба трупiв, i, заки усвiдомив, що вiн, Федiр, чинить, перехрестившися (мати, вiдколи забрали батька, нiколи не говорила з ним про релiгiю, i всi своi молитви Федiр знав вiд Даниленчихи), метнув ножа всередину вихора i, вже падаючи вiд смердючого струменя гноiсто-фiялковоi крови (не дарма згодом кожну небезпеку для Федора заповiдав собою фiялковий колiр), що, бризнувши з осереддя вихора, звалив його з нiг, Федiр, ще заки зiмлiти, запам’ятав той осяйний меч, котрий на секунду вдарив в усi клiтини, зробивши його назавжди iнакшим, нiж вiн був досi: вiн, Федiр, бодай на якусь мить зупинив духа тьми, уперше зустрiвшися вiч-на-вiч зi злом, яке тепер не даватиме йому промитоi води (вже тодi Федiр збагнув, а може, – внаслiдок унутрiшнього потрясiння, яке вiдкинуло його з позему людини до позему дрозда, калкана, перегузнi, – то лише прокинувся в ньому замулений досвiд незчисленних поколiнь: зло не терпить, коли з нього зривають личину, розпiзнавши, чим воно е насправдi, i намагаеться лiквiдувати надто прозорливих свiдкiв, аби людина нiколи не тiльки не добiгла, а й навiть не усвiдомила свого призначення, заради якого, як згодом запевняв Безручко, i пущено з нуля в рух усi галактики зi свiтами й антисвiтами), бож влада диявола тримаеться виключно на тому, аби чоловiка залякати, звiвши його до самих кишок, щоб вiн i гадки не мав випростатися з кривавого гнойовища й глянути на зоряне небо, яке саме тодi (хоч то сталося пекучого полудня(й увiйшло Федоровi в груди на шляху серед куряви, де вiн лежав з потовченою спухлою ногою, яка ще тиждень пiзнiше завадила йому вислизнути вiд нiмцiв, i з вивихненою рукою, яку йому вправила жiнка дядька Пилипа, що пiдiбрав непритомного на драбинчастий вiз, гадаючи, що хлопця пристукнули новi господарi, й завiз до себе до хати, яка Федоровi попервах здалася не хатою, а рухомою, завбiльшки з Лавру, порхавкою, що посерединi вiд Пилипового голосу надсипалася тропiчним квiтником, де переважали дерева-мальви, хоч пiзнiше в джунглях Федiр нiколи не подибував таких чавунно-амебних, кожна завбiльшки з долоню, морквяно-вогнистих квiтiв, фiртку, крiзь яку до рослинного тунелю, котрий, може, й справдi вiв до Аiду, адже хто зна, де i якi саме дороги ведуть до пекла? – iм прочинив-iжатець, що iв сиру картоплину з тим самим сумнозосередженим виразом, як той iнший iжатець, котрий так сподобався Федоровi, ще перед вiйною в Киiвському зоопарку, куди Федора водила мати до арешту батька, – Пилипенкiв iжатець-фiрткар, праобраз професора Будника, з яким Федiр роками пiзнiше познайомився в Мiттенвальдському таборi i який остаточно переконав Федора, замiсть клясичноi фiлологii, замилування до якоi Федоровi з пелюшок прищеплював батько, мрiючи, що бодай сина не калiчитимуть, як його, i Федоровi пощастить здiйснити, що йому самому не дали здiйснити, – йти студiювати архiтектуру, оскiльки фах будiвничого вiдкривав молодiй людинi ширшi перспективи заробiтку, нiж жебрацька фiлологiя, з якою хiбащо доведеться крутити коровам хвости на якiйсь заокеанськiй фермi, де ласкаво нададуть притулок здоровiшим безбатькiвщинникам, – i власне тодi, – не виключене, що й справдi вiд присутности iжатця, бо на Федора тварини завжди дiяли заспокiйливо, i вiн iх нiколи не боявся, – так, власне, саме тодi, коли Федiр уже призвичаiвся, що крiзь глинянi стiни вiн бачить лiпше, нiж крiзь побiльшувальне скло, оскiльки йому видно всю землю, а, якби вiн трохи напружився, то й усю свiтобудову, хоч. це видиво покищо й затуляе собою Троянський кiнь, над яким просто в повiтрi Федорiв батько точнiсiнько такий, як тiеi ночi, коли його назавжди вирвали з Федорового життя, до лави, що на неi в поспiху поклали Федора, веде на поводi Ахiллових коней, якi над вухом Федора (щоправда, голосом Пилипенчихи, алеж то не мiняло справи) заповiдають Ахiллову смерть напевне тому, що коли Аiдовi прихвоснi в подобi вгодованих енкаведiвцiв ввалилися до кiмнати, батько чи то й справдi вимовив це мiсце з Ілiяди, чи Федоровi воно само запалилося в мозку, оскiльки тiеi митi вiн, на вiдмiну вiд матерi, заслiпленоi вiд болю, нутрощами знав: це назавжди, батька вiн уже нiколи не побачить, – i, власне, саме тодi Пилипенчиха не лише заопiкувалася Федоровими кiстками, саднами й головою (адже Федiр цiлу добу маячив, не приходячи до пам’ятi, хоча згодом усi подii на цьому короткому, а в дiйсностi найдовшому вiдтинку його життя вiн пригадував з ясновидною чiткiстю), а й поворожила, накликаючи на нього доброi долi, однак попередила, що з усiх лих, про якi вiн тодi ще поняття не мав, оскiльки, за словами Пилипенчихи, вiн став на двобiй зi злом, як це ранiше чи пiзнiше стае кожна людина на життевому шляху, – вiн, Федiр, вийде неушкоджений, але розгубить усiх, найдорожчих його серцевi.
Зрештою, тодi Пилипенчиха говорила йому таке, що вiн спромiгся зрозумiти лише роками пiзнiше, коли вже не нiмцi, а радянцi заходилися винищувати найменший прояв украiнського самоусвiдомлення, з кадебiвницькими рiзаками чатуючи на кожен паросток, що проти iхньоi волi з’являвся на свiт Божий з-пiд могильноi плити чавунно-чорносотенноi всеросiйщини, пiд якою нiяк не давав себе задушити украiнський народ, хоч Федоровi здавалося, особливо, як почали хвиля за хвилею котитися новi, дедалi лютiшi арешти Украiною, коли за звичайнiсiньку розмову украiнською мовою у якомусь там Днiпропетровському, де навiть школи не лишилося з украiнською мовою, звинувачували в «буржуазному нацiоналiзмi» й запроторювали гнити в концтабори, – що це зашморг, з якого вже не виборсатися, а отже й кiнець свiту, бо коли вмирае людина, гасне зiрка, а коли до ноги вирубують будь-який народ (не мiй народ? – помиляешся, – твiй! – кожний народ, який вирубують, – твiй!) за мовчазною згодою iнших, удатнiших (ох, цi украiнцi, чого ж iх не вирубувати, цих «рабiв нiмих»? Їх вимордовують мiльйонами, а вони навiть кричати не вмiють, як iншi пискатiшi! Чи iншi – просто не чують: не в той бiк вуха? вiтер не той? а чутнiсть – не тiльки маршова, а й сфер, – завжди по боцi сильного?), а коли до ноги вирубають будь-який народ (а його ж вирубують, Господи, як же його вирубують!), загнивае душа всесвiту й розлiтаються на друзки соняшнi системи, i тодi на порозi Судний день, i знову до нуля повертаються всi галактики, – як це, збиваючи вказiвним пальцем вихорцi в повiтрi, пояснював Безручко саме тодi, як Федiр зауважив: крук, якого приручив Панас Полатайло, тягаючи за собою на шнурку клишавого пташиська по всьому мiсту, шматуе Панасовi печiнку, на цироз якоi нездужав Панас, нарiкаючи на лiкаря, що заборонив йому руйнувати спиртними напоями цей i так дещо пiдпсований орган. щоправда, коли Федiр безсоромно вибалушився на Панаса, той перехопивши Федорiв надто заокруглений погляд, вдав, нiби вiн годуе птаха смаженою котлетою, яку вiн притьмом схопив зi своеi тарiлки, але попри те, що Полатайло блискавично завершив маскувальну манiпуляцiю, Федiр таки встиг побачити, як Панас запихае пiд полу пiджака розстебнену на два нижчi гудзики закривавлену сорочку, на яку збаранiло вирячився i Юрко Кривошапка, хоча коли його згодом перепитав Федiр, чи вiн запримiтив, чим Панас вiдгодовуе свого крука, Юрко промимрив щось невиразне, а як Федiр до нього прискiпався, аби той йому вiдповiв, не ухиляючися, гиркнув, нехай Федiр iде пiд три чорти, бо в лiкарнi вмирае його мати на рак легенiв, i вiн не годен нi з ким нi про що базiкати, оскiльки кров заливае йому очi.
Зрештою, Федоровi самому кров заливала очi, але не тому, що Юрко не хотiв з ними балакати про Панасового крука, як i не тому (тобто, трохи й тому, тiльки ж справдi саму дрiбочку), що тодi при Юрковi стовбичив Рафаель Мiкель-Анджельо Халява зi своiм синхронним подружнiм доповненням, висушеним на кiстку в наслiдок хронiчних дiет, а як дехто плескав (а чого лише не плещуть з заздрощiв ледачi язики!) внаслiдок надто частих припинень вагiтности, якi не сприяли виструнченню талii (опасистий Рафаель, як це поспiль стаеться з тими, хто непримиренний до чужих вад тiльки тому, що завдяки розбещенiй глевтяковiй вдачi, сам не завдасть труду викорiнити iх у собi, – в iншому завжди легше таврувати власнi недолiки, – не терпiв гладких i з гордiстю не проминав нагоди похвалитися, мовляв, вiн негайно узяв би шлюбну розлуку з жiнкою, якби вона прибула на вазi хоч на пiвкiлограма, бо воно ще й так: сьогоднi прибула на пiвкiлограма, а завтра заявила, що вiн, генiальний Халява – пересiчнiсть i дурбас, i щоб не вкорочував iй життя, – оскiльки терпiти поруч себе драглисту тушу – жiнка його терпiла, але на те вона й жiнка, а не найдосконалiше творiння природи – чоловiк, – терпiти поруч себе драглисту тушу – понад його сили, i цей погляд вiн подiляе зi своею законною половиною), Катрусею-Атеною з записником (цей фiалковий записник, може, зрештою, вiн i не був фiалковий, хоч у Федоровiй згадцi вiн завжди набирав фiалкового кольору, Федоровi кiлька разiв аж снився, лише увi снi записник незмiнно перетворювався на Реестр мертвих, а Катруся то на пiдземну секретарку Плутона, то на всi Ерiнii нараз, то на тiнь Еврiдiки), яка невтомно сочила, аби й слiвця не пiшло в непам’ять з висловлювань ii подружнього генiя, Що його iй пощастило надибати на якiйсь зi святочних академiй i, завдяки своечаснiй смертi Халявиноi матусi, що не дозволяла пещеному, хоча вже й перестаркуватому, синочковi одружуватися, аби вiн не розпорошився на пелюшки й жiнчинi гiеннi забаганки, з рiшучiстю, визрiлою у першому Катрусиному плебейському подружжi, про яке вона не любила згадувати, через голови усiх навколишнiх тороплених дiвуль, що виписували залицяльнi кола навкруги перегодованого Рафаеля, вдалося рвонути собi в чоловiки, щоб плiч-о-плiч гiдно прямувати в майбутне з видатною людиною, в присутностi якоi завжди лагiдний Юрко Кривошапка ставав роздратований i поганий, – а власне тому, що Федiр (хоч вiн намагався перебороти цю давучку хвилю злости в собi, бо куди зайшло б людство, – тобто, вже зайшло, та й завжди заходило, хiба людина, вийшовши з печери, хоч трохи змiнилася? – якби кожен шаленiв вiд самоi присутности того, хто йому не до вподоби?) сам починав вибухати (за що згодом його незмiнно палив сором, що вiн не пануе над собою), коли трохи довше вислухував Рафаеля, i то незалежно вiд того, чи Халява оповiдав про незакiнченi симфонii (вистачало Рафаелевi розтулити рота й повести розблягузкування про свою теорiю музики, засновану, як вiн уточнював, на iнших, нiж знаних досi, звукових коливаннях, оскiльки навiть Шенберг не додумався розщепити сам тон, так би мовити, музичний атом, як Федора опадали сумнiви, i це попри свiдчення Романа Навроцького, який чи не единий бачив Халявинi партитури, не забуваючи пророкувати iм п’едестальне майбутне особливо тодi, як Рафаель захоплювався Романовою грою на скрипцi, – чи Халява здатний покласти на ноти бодай коломийку, бож коли Рафаель узявся був диригувати на святi украiнськоi незалежности, йому розлiзлася вся оркестра, яка нiбито змовилася, аби засвiдчити свою солiдарнiсть з Софiею Крижанiвською, яку Рафаель дисквалiфiкував як солiстку, – хоча з миттю, як Халява щезав, Федiр одразу ж розм’якав усерединi, ладний списати всi цi сумнiви на карб упередження, спричиненого не iнакше, як його, Федоровим, поганим характером; упередження, що, як i кожне упередження не мало нiчого спiльного зi справжнiм Халявою), чи заходжувався розважати товариство масними анекдотами й просторiкувати про любовнi пригоди (це тодi, коли поблизу не стояла ревнива Катруся-Атена, що рiдко траплялося), i цi i анекдоти, i любовнi перипетii дратували Федора ще бiльше, нiж Рафаелевi – усе ще, за його висловом, iз надмiрноi вимогливости до себе – незакiнченi симфонii, бо Федiр не мiг уявити, аби десь справдi, крiм ручоi Катрусi, знайшлася жiнка, котру хоч на мить привабила б переливна туша Рафаеля-Мiкель- Анджельо (Федiр дав би собi голову вiдтяти, що й Катруся виконуе при Халявi не жiнчинi обов’язки, а другоi мами, i то навiть тодi, коли Катруся-Атена на монолiтний подив усiх своiх знайомих народила близнюкiв i, – ще бiльша дивина, – зрештою, може, й справдi людина нiколи не бачить найсуттевiшого в iншiй, орiетуючися на випадковi, нiби характернi, а в дiйсностi поверховi, захиснi ознаки, якi тiльки затемнюють i утруднюють розумiння iншоi iстоти? – замiсть назвати нащадкiв бодай Кастором i Полiдейком, як того очiкували мiсцевi свiточi, чи хоча б Сезаном чи Ван Гогом, – охрестив же Кость Прощук своiх дiвчаток Пеламiдою й Атериною, за допомогою професора Кили переконливо довiвши трохи пiдпилому – тобто майже тверезому, що не густо бувало, – отцевi Дiонiсiю християнськi первнi iхтiологii? – назвала синiв Іваном i Данилом), чи, погладжуючи безкостими пальцями-ковбасками (батьковi Халяви, колгоспному комiрниковi з-пiд Миргорода, – якому раптом забаглося, – а, зрештою, чому й нi? Чому Цезаревi вiльно, а колгоспниковi, гречкосiевi, – нi? А хiба воно в сутi не те саме? – щасливо вибравшись ще перед голодом iз села, виводити свiй рiд, – ця думка вибрунькувапа в ньому тодi, коли йому довелося на деякий час всотатися до того частково зросiйщеного, частково й зовсiм росiйського, войовничо ворожого до всього украiнського певного мiщанського середовища, що, попри навколишнi примусовi рiвнiсть i братерство, тодi копи генеральшi чи й просто шляхетнi вихованки дореволюцiйних вищих учбових закладiв щасливi були працювати прибиральницями, – дружина професора Байбаченка, випускниця Бестужевських курсiв, роками чистила убиральнi, аби вивести сина в люди, – чи в лiпшому випадку – не розстрiл же i не Соловки чи Магадан! – наймичками у пролетарських нових вельмож, – стiнопробивно марило аристократичним походженням, – столiттями насурмленi вищi якостi блакитноi крови, попри революцiю, особливо цупко сидiли в головах тих, з кого тодi складалося Халявине оточення, – яке й його, тодi ще зовсiм зеленого, м’якого й податливого Халяву, пiдхопило на свое колесо, – а на яких лише колесах не обертаеться людство! – виводити свiй рiд вiд якогось полковника Халяви з шiстнадцятого столiття – тут проявилася неусвiдомлена ним самим украiнська пiдшкiрна стихiя, бож не потягло анi на Романових, анi на iнших уславлених всеiмперських «ових», а на якогось там Халяву, – щоправда, небожа Сапiги й Вишневецьких, – не додумався попервах вести родовiд одразу вiд Зевса, Венери чи бодай малороса Мономаха, – а кому не кортить мати за предкiв провiдну зiрку? – i навiть, – пiсля таборовоi практики, яка в багатьох розвинула прихованi, занехаянi Провидiнням здiбностi, – схрещеними бокоплавами – у цих бокоплавах посередньо завинив професор Кила з його космiчною рибологiею, – угербовувати всi своi листи, – батьковi Халяви щойно в синовi за активноi допомоги просвiтленоi дружини з Коломиi поталанило здiйснити мрii про голубу кров, добiгши пiсля емiграцiйного перемiщення свiту найпишнiшого генеалогiчного дерева, однак комiрницькi пальцi-ковбаски попри iнтенсивну духову надбудову за одне поколiння ще не встигли виструнчитися в кiнцiвки Паганiнi), зронював глибокодумнi зауваги про погоду, доводячи Федора до шалу.
Федiр часто питав себе; чому все, що розповiдае Рафаель, його завжди хворобливо дратуе, порючи колючками м'ясо й душу, адже якби те саме теревенив Юрко чи Перекотигора (а, власне, хiба ж таке iнколи загинав Перекотигора? тiльки дивним чином, то його, Федора, нiколи не разило), вiн просто не звернув би уваги, проте в устах Рафаеля-Мiкель-Анджельо (чи тут перемагав виключно зовнiшнiй, фiзiологiчний момент, що в тiй самiй склянцi велить вiдхилятися однiй рослинi вiд iншоi й хирiти? – гора сирого, надто бiлого з нахилом до ластовиння, надто баб'ячого м'яса, яке природа нiби помилково надiлила чоловiчою статтю, i ця виставлена на показ крихкотiлiсть Халяви, – якби вiн нею бодай не хизувався! – й розпiкала Федора, хоча вiн дружив з Леонидом Онищуком, остаточно збабiлим вiд горiлки i, щонайменше удвiчi грубшим вiд Рафаеля, – якби людина розмножувалася дiленням, як амеба, з Онищука вийшло б iз п'ятеро ставних хлопцiв – однак Онищукова зовнiшнiсть Федора анi трохи не роз'ятрювала, навпаки, бiля Онищука вiн завжди чувся надиво затишно, ба бiльше, коли йому траплялося прийти лютим до Онищука, за кiлька хвилин ця лють безслiдно випаровувалася, хоча Онищук нiколи не пробував анi заспокоювати, анi навчати життя, взагалi нiколи не лiз до Федоровоi середини, самою своею присутнiстю випрасовуючи душевнi збурення, – натомiсть Рафаелевi – i зовнiшнiсть, – властиво, ця зовнiшнiсть якраз i була тiею проектованою назовнi унутрiшнiстю, яка доводила Федора до нападiв ядухи, – i спосiб висловлюватися, – тягучий, чорний лакричник, що гофрованими жмутками струмував з Рафаелевого трубчастого писка, – i спосiб висловлюватися, – суцiльнi ходилицi: пiдскоки, присiдання, пiруети, – i взагалi саме, нехай i яке незначне випромiнювання Халявиного ества негайно вичакловувало з Федора демонiв, про iснування яких вiн i не здогадувався, – як тодi в Ігоря, коли Рафаель його так роз’юшив, хоч Федiр того, – принаймнi йому так здавалося, не показав з виду, бо його, щойно блискавка пройшла мозком, опав страх, що вiн, Федiр, уперше в своему життi засумнiвався, – навiть згадка про те згодом кидала його в розпач, шо вiн мiг бодай на мить впустити в груди таку гiдру, – чи вбивство – завжди злочин, прiрва, з якоi не видряпатися, – вистачало йому мимохiдь зиркнути на сердечком викраянi вуста серед масноi, дебелоi Рафаелевоi перепiчки-обличчя), навiть коли Халява висловлював те, що й Федоровi у спiльному напрямку вкладалося в подiбнi думки, прошивае йому нутрощi ножицями, хоч вiн i пильнував, аби цього не виявити надто уiдливою заувагою чи дiею, мого згодом не можна було б уже направити, бо в присутностi рафаеля у Федоровi вимикалися внутрiшнi гальма, i його мозок, наче в дитинствi: виросту, удосталь натовчу тебе, i голову вiдiрву, i ноги повисмикую! – заливають дедалi болючiшi способи тiлесних покарань для Халяви, i йому ледве вдавалося спинити цей диявольський шабаш, як свяченою водою, вiдкроплюючися безнастанними нагадуваннями, чи ж дiйсно Рафаель винний у тому, що вiн, Федiр, хворобливо реагував на все, що той говорив? i тому кожного разу, як Халява вiдходив, Федiр потерпав i за свою роздратованiсть (невже Провидiння випробовувало його, аби нагадати, на якi пронизливi напади гнiву вiн здатний i яке нестiйке й оманне те, що людина схильна вважати за стале?), i за надмiрну гарячковiсть, внаслiдок якоi йому потiм, щойно його кидало судомити, завжди. ставало шкода Рафаеля, бо Федiр дуже швидко вiдходив i тому одразу ж клав собi за обiтницю, що наступного разу (а цей наступний раз незмiнно кiнчався, як i попереднiй) вiн буде вирозумiлiший до Халяви, котрого нiжнi батьки змалечку наввипередки (одиначок!) перегодували не лише iжею (вiчна колотнеча з цими одинаками! Хоч Федiр i сам належав до одинакiв, проте ранне горе, – адже як забрали батька, йому довелося пiклуватися важко хворою матiр’ю, бувши i нянькою, i кухарем, i хатньою господинею, i перекупкою – бiгав на базар продавати материнi утлi лахи, – ранне горе випалило з нього телiй одинакiвства, хвороба, якоi Рафаель просто не зауважував, бож батьки досить попрацювали, аби надмухати единого нащадка певнiстю, що весь свiт мае обертатися виключно навколо нього), а й уроенням про його, Халявину, винятковiсть (а хiба не кожному здаеться, що його дитина народжена знiмати зiрки з неба? І десь на якомусь роздорiжжi в життi, хоча переважно й не там, де це людинi ввижаеться, вона iх i знiмае?), вище покликання, яке, може, й дано всiм без винятку, тiльки не кожний завдае собi труду продиратися крiзь колючi дроти за цим покликанням, а переконання у свою (так непомiтно й засохлу) винятковiсть дорослому вже годi позбутися?
Скiльки разiв Федiр натинався подолати пiдшкiрну неприязнь до Халяви, товкмачачи собi, чи ж винний чоловiк за батькiв- придуркiв, якi пустили сметанчука у цей свiт з такою унутрiшньою ношею? i чи ж мало сенс юшитися на сараку за те, шо його надто нiжна ненька й татуньо ще з колиски запрограмували на Рафаеля, та ще й Мiкель-Анджельо? а в ньому самому забракло кебети бодай тР°хи вiдстукати назад це запрограмування, – що, зрештою, не так i легко. Це тiльки легко «зло входить у серце, та не легко виходить». А звiдси й неосяжнi претенсii – бути не тим, чим вiн е. Претенсii, якi найбiльше й дратували Федора, хоч вiн i розумiв: з його боку далебi смiшно втрачати з цього приводу панування над собою, бо чи е кожний такий, як вiн е насправдi? Що таке бути таким, як людина е? Чи людина те взагалi знае? Аджеж вона постiйно мiняеться, i як iй схопити те, що в нiй незмiнне? Незмiнне. Алеж чи знае вона, що саме в нiй незмiнне? Те, що кожноi митi щоразу на iншому вiдтинку свiдомости здаеться незмiнним? Як Федорова незмiнна неприязнь до Халяви? Справдi аж така незмiнна? Чому ж тодi на вiддалi Халява робився Федоровi майже симпатичний? Тобто, не симпатичний, це, либонь, перебiльшення, просто якось розм’якали шпичаки випромiнювань Хапявиного ества, об якi Федiр вiчно наколювався, а може, дещицю й справдi: от-от симпатичний?
Звiсно, це тiльки на вiддалi. Вистачало Рафаепевi необережно скоротити цю вiддаль, щоб Федора одразу ж кинуло в пропасницю, однак не виключене, що причина цього гнiздилася не так у Халявi, як у Федоровiй вдачi? Чи ж мав Федiр право судити Рафаеля? Чи не був вiн сам для когось iншого такий самий нестравний: претенсiйний, порожнiй, душа на ходилицях, як Халява? Самому себе не видно. Справжня людина? Несправжня? Якi це плиннi поняття! Яка людина непослiдовна навiть там, де, здавалося б, iде над проваллям по линвi, з якоi не збочити в повiтря. І однак збочуе. Бо чому, зрештою, вiн, Федiр, не мiг вибачити Рафаелевi хочби i якоi там великоi чи не великоi претенсii, коли тодi в полiцii, та й, властиво, аж доки не вийшла на свiт Божий афера з Іваном Садовим i до божевiльнi не впакували неосудного бiдолаху Свирида Худенького, якого, де треба, смикав за патрiотичнi ниточки Садовий, який виявився згодом i не Іваном, i не Садовим, Федiр вибачав Перекотигорi (а що ж супроти цього якiсь там кволi претенсii?) навiть Ігореве вбивство?
Тобто, не вибачав, тут вмикалися неозначенi, проте надивоятрущi зовсiм iншi душевнi поторки, – всепроникальнi пульсуючi стрижнi гарбузового пилку, мiкроскопiчнi сопiлчанi нитки, протоплазмовi мутри: базальтовi альти (саме двигтiння) i крiзь них, упоперек, навскоси, розсипища кольоратурних скалок неону, – про iснування яких вiн нiколи й не здогадувався; вибачати, – нi, не зовсiм, але й не засуджувати.
Властиво, тодi у стосунку до Перекотигори у Федоровi непомiтно для нього самого, – справдi: грiм серед ясного неба, i йому довелося лише ствердити, що таке з ним дiйсно сталося, – загрозливо зсунулися, втративши чiткi обриси, поняття добра й зла, якi доти були непорушнi. Тодi в ньому пройшов усепоглинальний обвал: однiею (вцiлiлою вiд навколишньоi апокалiптичноi мутацii) поисковою часткою крiзь усi клiтини розпанаханого ества (Федiр уже нiколи не мiг забути того вiтру, що тодi дмухонув його серединою) вiн ясновидно стверджував: людина, що вiдiбрала життя iншiй (незалежно вiд обставин i причин, – причини – зовнiшне, а не внутрiшне виправдання), знехтувавши людянiстю, задля якоi, може, единоi, i свiт творено, щоб iз хижого м’ясожера видушилася людина, – стрибнула назад до позему звiра, секундним учинком вiдкинувши мiньйони рокiв повiльного вилюд- нення до свiтла, i вибачати вбивство – це санкцiонувати знищення iншоi iстоти, ставши й самому спiвубивником, внутрiшньо скоротившися до нуля, – i однак перетинаючи й унедiйснюючи це усвiдомлення, якась iнша частка його нутра, палющий, щемливо-немощний гнотик, ладний кожноi митi вибухнути водневим смолоскипом, – пробачала й виправдувала, бож тодi у полiцii Перекотигора не тiльки не обернувся для Федора на мерзенну, ницу тварючку в людськiй подобi, ладну заради спасiння власноi шкури (а часто навiть не задля спасiння, а з самого переляку перед можливою небезпекою, котра за мить обертаеться тiнню вiд хмарини, якоi вже й слiду не лишилося) перекусити iншiй горлянку, анi трохи не мавши з того приводу мук сумлiння (де сумлiння усiх тих мiльйонiв убивць, якi ще ходять по землi? чи це залежить лише вiд оточення, яке людину, – а де ж тодi вiльна воля? – з колиски запрограмовуе на найнижче й найвище?), бож iнакше хiба можливо, аби людина з такою немовлячою легкiстю здолала нагромаджувати (i то дедалi ретельнiше, кубометрами до неба) стiльки трупiв за кожноi людожерноi доби, котра чатуе на людську душу на кожному наймiкроскопiчнiшому зламi свiдомости, на кожному найнезначнiшому життевому закрутi (хiба не вiд такоi мачини в мисленнi гинули цiлi народи, iмперii й континенти?), незалежно, чи йшлося про зайву лiтеру в абетцi, спосiб думання (а це ж те саме), чи гагiографiчну довжину бороди основоположника загумiнкового вчення, згодом возведеного в непомильну, весь свiт руйнуючу догму (всi догми непомильнi й руiнницькi, i що людожернiшi, то непомильнiшi, ймовiрно, хоча б тому, що людина засадничо не терпить iнакшости, нове завжди лякае небезпекою повороту до хаосу й небуття, бож хiба нетерпимiсть – це не своерiдний, нехай тупий, нехай ниций, але таки захисний iнстинкт самозбереження, що його природа вклала в усе живе, на рiзних площинах свiдомости давши йому iнше осмислення? – наслiдком чого зграя шпакiв i задзьобала канарку, що вилетiла з клiтки, на очах у Федора тодi, коли вiн щойно повернувся з Перу i жив на горищi в Данька Бабинського, який Щоранку викидав з вiкна сiтку ловити передранковi, наснажнi сни, щоб за допомогою iхньоi енергii, як альхемiки збирають росу для виготовлення фiлософiчного каменя, скеровувати в рятiвному напрямку долю свiту, – як це вiн пояснював нетямущому Федоровi), – а його серце лускалося, вболiваючи за Перекотигору, як за самого себе (щоправда, згодом, як усе вияснилося, хоча за те вияснення В’ячеслав Колодiй заплатив життям, Федiр з подивом ствердив, що за себе вiн нiколи так не вболiвав, як тодi за Перекотигору, котрий не доводився йому нi сватом, нi братом, але, видно, якийсь кусник Федорового ества, не знати, яким чином, з’еднував його з Перекотигорою на тих глибинах, куди не досягае розум, бож iнакше хiба Федiр так потерпав би за Перекотигору?), i вiн силкувався витягти його на рятiвну кладку, випростати (нехай i крiзь шпарку) над каральними мечами, вдмухнути надiю, що цей iз суцiльних вогневергальних пащек сiрчаний просвiток ще якось обернеться на пелюстковий свiтанок, а, головне, незалежно, як справа далi покотиться, вiн, Федiр, Перекотигорi не суддя, хоча саме тодi, як Перекотигора просторiкував про iмператорських конкубiн, Федора заливала не пiдозра, а майже маячна певнiсть, що Ігорева смерть – не самогубство (ще того ранку, як Дмитро Шаповал прибiг до нього з новиною, що Ігор наклав на себе руки, Федiр одразу вичув: то не самогубство, i це вiдчуття його не зрадило), а Перекотигоринi значно глибшi й давнiшi, нiж то Федоровi спочатку здавалося, порахунки, якi рано чи пiзнiше мусiли закiнчитися гвалтовною смертю чи Перекотигори чи Ігоря, оскiльки нi один, нi другий не могли дихати тим самим повiтрям, хоча згодом, – проте не вiд Перекотигори, який i значно пiзнiше нiколи про це й словом не прохоплювався, а вiд Юска Дитинця, – Федiр довiдався, – i то лише тому, що Юско вихилив дещицю зайвого, затявшися, нiби вiн не хмелiе, – що тодi в полiцii Перекотигора мучився, однак не за себе, як то Федоровi здавалося, а за нього, Федора, щоб вiн остаточно не засипався, розповiдаючи про Ігоря подробицi, якi потрапила розповiдати лише людина, котра бачила небiжчика в останню хвилину.
Властиво, тодi, коли Перекотигора зауважив, що Федiр не при собi, бо надто хвилюеться й говорить не те, що його питають, хоча полiцаi того чомусь не зауважували, вiн натинався подати йому знак, мовляв, вiн, Перекотигора, свiдчитиме так, що унедiйснить усiх iнших, нехай i яких промовистих свiдкiв, витягши Федора з ополонки, в котру довелося йому вскочити на життевому шляху, адже що сталося, те сталося, Перекотигора Федоровi не суддя i мертвого не воскресити, але той сторопiв i нiчого не бачив i не слухав, як нiчого не бачив i не слухав Славко Безбородько, тодi коли Перекотигора разом iз Лельком Погорецьким розмальовував стiни в пiдвальному ресторанчику «Щербатий мiсяць» на Швабiнгу, згодом перед iнтернацiональними снобами, злодюжками й малолiтнiми повiями щосуботи з незмiнним успiхом виступав Юрко Андрiенко, заробляючи грою на бандурi на прожиток i студii, котрi всупереч батьковiй волi, повели його на п’ять рокiв до Бразiлiйського серпентарiюму, бо Юрка не тiльки тодi, а й далеко пiзнiше, на вiдмiну вiд демонстративноi вiдрази усiх його кревних до плазунiв, крiм нездоланноi любови до отруйних гадiв i бандури (гади й бандура лише час вiд часу мiнялися мiсцями) нiчого на свiтi глибше не цiкавило: вiн навiть колись завiтав до Перекотигори з величеньким пiтоном, якого вiн пробував залишити (твердячи, що це найневиннiша тварина) в Перекотигориному помешканнi лише на один единий день, заки повернеться Карпо, Юркiв молодший брат, якому Юрко ще хлопцем, аби уникнути материних дорiкань, давав слоiки зi скорпiонами, отруйних ропух, мехiканських салямандр (за весь час Карпо лише раз не допильнував, i Гiламонстра Четверта, до якоi в хатi майже всi звикли, вкусила родинного улюбленця, кота Персея, що й здох, оплакуваний усiею родиною) i отруйних гадюк на збереження, яких перебирав пiд свою опiку лише на один рiк молодший вiд Юрка Карпо, що десь завiявся в гешефтярських справах, тому й не було кому доглянути Юркового живого майна, що ним завжди сумлiнно опiкувався Карпо, ревно виконуючи – на вiдмiну вiд Леонида, найстаршого брата, який нi в свiтку не розумiв Юркового бабрання в гадюччi, – досить численнi Юрковi зоологiчнi доручення навiть тодi, коли вже провадив гешефтярське життя, покинувши гiмназiю на шостiй клясi, хоча навчання йому легко давалося, i вiн, як i Юрко й Леонид, виявляв не абиякий хист до музики й малярства, а зокрема до скульптури, вражаючи Перекотигору знехтуваним обдаруванням (Перекотигору завжди дивувало, як Провидiння щедро обдаровуе кожну людину i як рiдко людина використовуе цi дари), попри марнi плачi й намови надто м’яких батькiв, якi, звiсно, мрiяли бачити синiв з унiверситетською освiтою, а не гомерiвськими свинопасами, але, щоб допомогти мрiям втiлитися в життя, не стояли над лобуряками з каральним очкуром, який, не виключене, – хоча, звiсно, не в Дослiвному сенсi, – допомiг свого часу старiй Андрiенчисi (тодi, самозрозумiла рiч, i не старiй, i не Андрiенчисi, а кароокiй, стрункiй Мирончукiвнi, за якою побивалися хлопцi) скiнчити консерваторiю 3 гри на фортепiянi, а Юрковому батьковi юриспруденцiю, заки вiйна розметала всiх по свiту, на який чотири роки пiсля народження Леонида, прийшов i Карпо, що тепер влаштовував продаж баранiв тим туркам-заробiтчанам, котрi почали селитися в спорожнiлих люксусових помешканнях Швабiльйону, десмакуни пiлавiв рiзали овець у визолочених ваннах попереднiх мешканцiв, що iх вивiяв той самий вiтер, за якого на повну силу розквiтли в Карпа гендлярськi здiбностi, не баченi з дiда-прадiда в Андрiен- ковому родi, де нiхто нiколи не проявляв найменшого нахилу до гендлярства, так наче не тiльки Андрiенкiв рiд, а весь гречкосiйний, вiками пiдступно обезголовлюваний украiнський народ, завдяки мiкроскопiчному ухиловi в свiдомостi (що, може, i е найпотужнiший двигун гльобальних мутацiй) в особi Карпа вирiшив здiйснити стрибок у гендлярство, молодою силою й винахiдливiстю, що прийшли з iншоi площини, побиваючи досвiдченiших i рутинованiших капiталодобувальникiв, що iх Славко Безбородько величав м'ясожерами серед травоiдiв, уболiваючи, що серед украiнцiв переважають травоiди, а для самостiйноi держави, оточеноi з усiх бокiв старшобратнiми (найрiзноманiтнiших вiдтiнкiв iз спiльними чорносотенними нутрощами) залiзобетонними щелепами, що затялися всiх украiнцiв перемолоти на росiян, треба бiльше м’ясожерiв i сталевих лiктiв, а не травоiдних просторiкувань про любов до ближнього з одвiчним пiдставленням другоi щоки пiд удар, хоча Перекотигора тут Славковi завжди перечив, нагадуючи, що вiн усе надто спрощуе i на самому мясожерствi держави теж не збудуеш, навiть коли життя нiбито й перечить цьому, тримаючи руку саме над кровопивцями й м'ясожерами.
Зрештою, тодi, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стiни в «Щербатому мiсяцi», куди до них навiдалися Тарас Нагiрний iз Славком Безбородьком, вiн так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнiм часом траплялося дедалi частiше, в нього одразу ж почнуться видiння, пiсля яких вiн мiсяць не пiзнаватиме знайомих, заслiплений кiнцесвiтнiм розвитком подiй, хоча Славко однак уже не чув жодноi зауваги Перекотигори, ходячи на головi перед Дзиндрою, котрий зовсiм того й не вимагав вiд Славка, а лише спитав, чи вiн не боiться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повiтрi ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, мiцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрiмким проваллям, що над ним Славко ладен був iти, оскiльки розтинати грудьми хмари – це зовсiм не те, що проникати крiзь мури, бо саме тодi, як Тарас Нагiрний, жартуючи, простягнув Перекотигорi блакитнi уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалi вiд чобiток до зачiски узiркована фортуна i який – через Тарасову необережнiсть, оскiльки саме цим небесним рогом достатку йому довелося вiдбиватися вiд гевалiв, котрi тягли його в авто, звiдки лише завдяки появi Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на пiдмогу ще двi кадебiвницькi пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущоi публiки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, – пiд час запеклоi колотнечi смертних, не здатних вiдрiзнити суттеве вiд тлiну й блискiток, дiстався Аiдовi, що мусiв виправити легковажнiсть фееричноi панянки, лишивши Тарасовi на згадку про рiг достатку самi блакитнi скалки (за допомогою котрих роком пiзнiше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своiх рiдних, а звiдти до таборiв Мордовii й Сибiру, куди загнали усю Украiну, якiй з ласки старшого брата забракло мiсця на «нашiй не своiй землi», щоб у Кингирi пiд кадебiвницькими танками, киненими проти безборонних полiтв’язнiв, що не втратили людськоi гiдности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом iз Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим пiдлiтком-зв’язко- вою, яку за незалежну Украiну новi ощасливлювачi людства засудили до розстрiлу, а тодi страту замiнили двадцять п’ятьома роками каторги, – а непитущий Пилип Щербакiвський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом iз небiжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втiху тимчасово оселилася в тих скалках, що iх так недбало простягнув Перекотигорi Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля свiтовоi рiвноваги в здиблену зачiску орхiдеi-коропiвни, котру Перекотигора зобразив на стiнi, – Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспiшну, радiсну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-пiд дружньоi опiки, промимрив, що вiн лише на хвильку вiдлучиться, а тодi вже пiде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися бiля Азамовоi церкви (оскiльки там нiбито найподатливiший терен для таких початкiвцiв, як Славко) проникати крiзь мури, яких Славко боявся i якi, за висловом Тараса, котрий пiсля смерти Славковоi матерi, перебрав над ним опiку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали лiпше, нiж вiтамiни, подiяти на його здоров’я, чого Славко нiяк не мiг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крiзь Цегляне мурування, бетон або найгiрше (щоправда, це траплялося рiдко) крiзь порфiровi плити старих палацiв i церков (яких Славко органiчно не виримував, бо йому завжди здавалося, нiби за ними тiчками ходять упирi, котрих Тарас нiколи не бачив, навiть коли Славко пальцем указував йому на свiжо заюшену iкласту мармизу), йому лускалося серце вiд гадки, що вiн вже не вийде на свiт Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясноi теорii дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого столiття, який тепер, усмiхаючися, стояв бiля Славка й питав, чи вiн, Славко, не боiться висоти, наслiдком чого Славковi остаточно вивiтрилася з мозку теорiя, котру йому стiльки разiв тлумачив Тарас, з особливою ретельнiстю (що Славка анi трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс ii не лише в зовнiшньому вiдображеннi предметiв, куди входить i проникання крiзь мури, i перетворення металiв, i таке iнше, що саме собою ще нiчого не варте, бо до штукарства i дурень здатний, – а в усвiдомленнi (i це найважливiше) людського призначення, проти якого, на Тарасiв розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вiтамiнами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрiшню енергiю, потрiбну для ходiння крiзь мури, хоча Славко ковтав вiтамiни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кiнцесвiтнiх видiнь), дратуючи свого терплячого наставника нiби навмисною вiслюкуватою нетямущiстю, яка тодi в «Щербатому мiсяцi» так роз’ятрила Тараса попри те, що вiн справдi не слабував на звичку юшитися з дрiбниць, аж вiн лайнувся, згадавши спокусника роду людського, i ця згадка нечистого в присутностi Дзиндри, котрого Тарас тодi ще не зауважив, i спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втiлення лукавого, який почав був витягувати м’ясистi плечi й звiсив уже ратицю зi слiв, шо iх зопалу вимовив Тарас, – а зовсiм не Лелькова необережнiсть, який, вмонтовуючи в стiну скалки вiд Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, волiючи припинити вiчнi Тарасовi суперечки зi Славком про людське призначення, котре сидiло Лельковi в печiнках, оскiльки й без нього капосно жилося на свiтi, так гаратнув молотком по стiнi, що пошкодив водяну руру, iржаву й дефектну вiд бомблення ще з часiв вiйни, наслiдком чого й залило пiдвал аж Перекотигорi довелося, бо Лелько вiд несподiванки збаранiв i не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бiгти й викликати пожежну команду повз незворушного призвiдника навколишнього хаосу, якого Славко навiть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокiйно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб мати змогу почути власний голос.
Звiсно, коли Славко постерiг бiля себе Дзиндру в кармазиновому жупанi й синiх шараварах, вiн спочатку узяв був його за Миколу Скирду з канадськоi капелi бандуристiв, що саме приiхали до Мюнхену на Гастролi i на виступи яких уже другий вечiр носило Славка й Тараса, що нiяк не мiг наговоритися з Миколою, надхненним бабiем, спiваком, жокеем, ветеринаром, знавцем африканських магiчних ритуалiв, вродженим комбiнатором, а тепер диригентом капелi бандуристiв, ну, а найголовнiше, давнiм Тарасовим ще з таборовоi шкiльноi лави приятелем, котрий, поспiшаючи на зустрiч, не встиг переодягнутися пiсля виступу, а ще поверх барвистого строю накинув плаща, як тодi пiсля концерту в Нiццi, коли Микола в присутностi Тараса й Славка, що iм вiн оплатив дорогу, аби мати на три днi бiля себе товариство для ШІ надавши окриленiшого вигляду своему карбованому обличчю античнiсть якого ще протистояла пiдмiновуванню оковитоi, опустився на колiно (надхненний порух чарувальника жiночих сердець: посвист невидимого капелюха зi струсевими перами мушкетерського уклону пiд супровiдне клацання острог) перед молоденькою, дiйсно слiпучою красунею-повiею (такоi променистоi iстоти Славко доти ще не подибував), котра сидiла за кермом при опущеному склi, чекаючи на грошовитих клiентiв, а Микола, попри, здавалося б, не абиякий досвiд, полонившися ii королiвським вирядом, а особливо ii дитячими туркусовими очима, узяв ii за родичку тих корононосiiв, перед якими вiн щойно виступав з концертом, i за пiвнячою звичкою одразу впав на колiно, щоб пiднести до уст персиковi пальчики небесного створiння, яке, назвавши свою цiну, вихором поставило протверезiлого молiльника на рiвнi ноги (одвiчна вiдраза дон-жуана до собi подiбних, що не терпить власних вад в iнших; хiба, зрештою, людина не найнепримиреннiша саме до того, на що слабуе? – вiдраза, яка Славка бiльше здивувала й заболiла йому, нiж те, що красуня виявилася надто досяжною, бож для Славка вона назавжди залишилася райським видивом, побути довше в присутностi якого завадили не порожнi кишенi, а Миколине шаленство, оскiльки красуня, почувши Славкову заувагу, котрий не витримав, аби голосно не дорiкнути Миколi в хамствi супроти жiнки, смiючися запропонувала землякам безплатнi послуги, що викликало в Миколи напад гiстерii, подiбноi до нападу епiлепсii, – Славко нiколи не бачив, щоб чоловiк так ридма плакав, метикуючи розтрощити голову об кам’яний рiг хiдника, хоча Славко й Тарас вчепилися в навiженого й тримали, аж поки викликаний спiвчутливою красунею-землячкою лiкар дав тамувальну iньекцiю, проте Микола ще в готелi довгий час схлипував, кличучи синьооку Настю Пiдгайну з сiамського притону, куди вiн сам завiв ii в чорну годину, яка трапляеться в кожному життi, аби з дурноi голови раз i назавжди позбутися надто нiжноi над собою опiки (коли Настя не повернулася з подорожi, а Микола на питання, де подiлася його Тiнь, здвигнув плечима, мовляв, вона, вiдцуравшися роду, шкiри й ДУшi, що так властиво жiнкам, цим iстотам, у яких лише солома в г°ловi, одружилася з папуасом, Славковi ще довго пригадувався вираз ii обличчя того вечора, як вони всi сидiли в Юхима Вошини, яткуючи день його народження, а Мiсько Гудемчук ляснув Миколу по плечi, приказуючи, що вони Миколу ще оженять, аби вiн облишив тинятися свiтом, тим бiльше, що вiддана подруга на все життя вже е, котра, хоч вiн i не обiцяв з нею побратися, знехтувавши людськими язиками, супроводжувала його в усiх мандрах), однак коли Дзиндра повернув до Славка гостре, трохи подiбне до зображень козака Мамая, шляхетне обличчя, Славко збагнув, що тут нема сумнiву.
Очевидна рiч, Славковi й на думку не спало поцiкавитися, чи Дзиндра справдi той самий Дзиндра, з теорii дзеркал якого Тарас висновував мало не всi закони свiтобудови, що iх Славко однак не мiг второпати, i яким чином вiн, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столiттi (якщо це столiття дiйсно було п’ятнадцяте столiття, а не означення якогось коду, що iх, грiшним дiлом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славковi, мовляв, усi, хоч i якi, здавалося б, буденнi речi е носiями вселенського на силовi частки подрiбненого шифру, дiйсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасовi пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приемнiсть, оскiльки Славковi розумовi центри самi пiдступно вимикалися вiд слiв «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славковi часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нiчого не мiг вдiяти зi своею головою, де нiчого путнього не трималося), i яким чином вiн, Дзиндра, досi невмирущий, коли все живе пiдвладне проминанню, та Дзиндра так заразливо засмiявся, вiд чого Славковi стокротки залили душу, аж закортiло самому плигати й реготати до корчiв у паху, нi на мить не вагаючися, чи це, бува, не надто безсоромний вияв атавiзму, цього, за виразом Тараса, насушного гальма на шляху до вилюднення, що Славко анi не спитав, анi не здивувався (лише серце зупинилося, а тодi одним стрибком розширилося на обидвi легенi, витиснувши притлумленого власника з тiла, аби вiн ляпнув на всi чотири i, одразу ж вирваний iз прорiджених клiтин свiтловим вихорем, помчав на тому вiддиху, котрий унедiйснював досi непроникальнi плошини), коли вiн поруч iз засмаглим Дзиндрою, наче той тiльки й робив, що вилежувався на сонцi, в самих плавках опинився на Трухановому островi, тримаючи в руках приймача, як двi краплi води, схожого на той, котрий привезла з подорожi Украiною Лариса Сиворакша своiм нащадкам у Канадi, пояснюючи, що цей дещо громiздкий сувенiр i е брехунець, оскiльки тепер на Украiнi iнакше й не називають радiо, з якого, наражаючися на утиски, уперто слухають закордонних пересилань на коротких хвилях, що iх Славковi (правда, Славко, хотiв був вiдмовитися, та Дзиндра махнув рукою, мовляв, нехай) за десятку вмонтував чолов’яга, котрий цiле лiто додатковою технiкою обслуговував пляжникiв, закiнчивши поратися в дротянiй скринцi за мить до того, як кадебiвники налетiли на гурт молодих людей (Славко пiзнiше роздивився серед юнакiв i дещо старших) у вишиваних сорочках, що iх кадебiвники, нiби кожна утла вишивка оберталася на пащеку вогневергальноi гiдри, кинулися шматувати на щойно заарештовуваних молодиках, котрi перед частково сторопiлою, частково вороже настовбурченою («опять эти проклятые самостийники!»), а то й просто (i цi переважали) зачудованою публiкою, в «моя хата скраю» якоi постукало неоновим п’ястуком Провидiння (не дарма дух вiе, де схоче), – спiвали непофальшованих асимiляторськими народовбивцями украiнських пiсень про волю, свiтло й людську гiднiсть, ширячи серед столiттями махровою росiйщиною випалюваних сердець i голiв буржуазно-нацiоналiстичну моровицю, смертельну для червоноi iмперii, – анi тодi, коли вони удвох завернули в провулок (тiльки вже не в плавках, а в потертих i заяложених костюмчиках, наче цiлий день пролежали на спинi, порпаючися в залiзних нутрощах зiпсованого авта, як Дмитро Закута, що аж кинув письменницьку дiяльнiсть, аби встигати пiсля кожного незначного проiзду лагодити новопридбаного «Запорожця», на якому, як це сам Закута признався у професора Федоренка Дзиндрi, вiн востанне вiдвiз Ганну Климiв додому, де ii й замордували кадебiвники, – з мертвими раз назавжди спокiй! – бо жоднi погрози не спромоглися змусити не тiльки зовнiшньо, а й унутрiшньо богатирську Ганну ходити на рiвнi мишачого росту, Ганну, яка наважилася смiятися з упривiлейованих катюжок, котрi за допомогою найновiшоi технiки затялися звести весь украiнський народ на гнойовище з асимiльованих лакуз, де не передбачалося мiсця на таких, як Ганна, за шо вгодованi посiпаки тьми гуртом, – адже Ганна боронилася, аж доки iй ззаду залiзякою розтрощили череп, – частинами уоивали атлетичну жiнку, незнищенний голос якоi лишився хрипiти на стрiчцi пiдслухову- вального апарату, що його в поспiху, – на лiквiдацiю паскудноi мазепинськоi ворохобницi пiшло бiльше часу, нiж плянувалося, – забули вимонтувати единонедiлимнi ощасливлювачi людства, щоб потiм звалити вбивство, – хоча стрiчка вже ходила по руках; але що там стрiчка, коли дiйсне лише те, що наказано згори вважати за дiйсне! – на нiбито неосудного слабенького свекра, якого представники единоi на свiтi непомильноi держави поспiшили кинути пiд потяг, – нiхто нiчого не чув i не бачив, усiх свiдкiв втоптали в братнi могили, не лишилося жодного рота розповiсти, i однак правда виходить на свiтло денне! – аби не так для надто пискатих, – на щастя, розсварених нацiоналiстично-буржуазних гавкунiв з-за кордону, – як для щиросердих, розмагнiчених рятiвною вiддаллю вiд братнього раю м’якодухих селепкiв в оазi захiдньоi законности, зневажуваноi кнурячими писками червоних чингiсханiвцiв, для яких едина законнiсть – нагаi й насильство, а решта гниль; – для щиросердих селепкiв, ладних на перший посвист щуролова повiрити у веселкову торохту, – а як не повiрити, коли з кожноi ворiтницi тiльки й дмухають добре плаченi буряковi сурми про безклясовий рай, хоча в кожному червоному раю, щойно дориваються до влади послiдовники бородача, одразу ж летять голови праворуч i лiворуч, ледве встигають зрiвнювати з землею братнi могили! – аби мати сяке-таке алiбi, – людський мозок? пхе! скажи йому тисячу разiв, що чорне – бiле, i вiн, плазуючи, повiрить: бiле, бiле! – iнакше хiба на кожному кроцi перемагало б зло i його похiднi: нахабство i демагогiя? – аби мати сяке-таке алiбi й бити в бутлю якщо не самих емiгрантiв, яким не витнеш iз пам’ятi нi штучного голоду на Украiнi, нi масових розстрiлiв, нi чавуннощелепноi русифiкацii, хоча час гоiть виразки, а украiнцям ще Господь забув удiлити злопам’ятности, i вони нiколи не надмухуються, як iншi, заподiяними iм лихами, – аби мати сяке-таке алiбi й бити в бутлю якщо вже не самих ялових емiгрантiв, то iхнiх м'якотiлих, перегодованих вiтамiнами Телесикiв, виспiвуючи iм кутим у сталiнському горнилi голосочком чи то в пересиланнях за кордон, – бож закордонних не посадиш до концтаборiв i психолiкарень, аби й гадка щезла про ворохобницьку мазепинсько-бандерiвську нацiю, – чи то в пiдлакованих «Нових обрiях» про щире пiклування украiнським народом з тiею самою м’ясожерною нахабнiстю, – косоока ментальнiсть червоноi орди, – з якою в Харковi пiд час найлютiшого голоду виставляли для захiднього телятка Ерiо за нiч уздовж вокзалу насадженi ялинки й вiтрини, заваленi харчами, шо iх потримали на показ так довго, заки чумним мiстом, термiново очишеним вiд пухлих трупiв, проiде европейський телепень, не спокушений азiатською пiдступнiстю, котра потьомкiнськi села пiднесла до рiвня Апокалiпсису, який у кiнцесвiтнiх видiннях час вiд часу й переслiдував Славка), – анi, коли вони пiднялися крiзь прохiдний будинок, – суцiльнi сходи й вiкна, – на Хрешатик, що його Славко виходив у снах уздовж i впоперек, оскiльки саме на Хрещатику мiстився центр землi, випромiнюючи на весь свiт iз-пiд трупного гною потоки живого, цiлюшого свiтла, шляхетности й добра, якi досягали й Славка, хоча вiн народився вже на Заходi i знав Киiв лише з батькiвських розповiдей i поганих зняток, але в ньому, попри те, що вiн завжди стояв осторонь громадського життя i тодi, коли ще жили батьки, i згодом, як ним заопiкувався Тарас зi старою Нагiрнихою, тягаючи Славка на всi украiнськi iмпрези, шоб йому вивiтрилися з душi кiнцесвiтнi настроi, пульсував i переливався вранiшньою зорею той iнший Киiв, де тепер Славко з дзиндрою звернули праворуч до Днiпра в немощений курний правулок i постукали в дошками навхрест скрiпленi дверi, що iх вiдчинив iм професор Федоренко, який згодом пояснив Славковi, i чому Дзиндра невмирущий, i в чому сутнiсть людського покликання, i чому кожному вдiлено незнищенний голос, хоч людина про те переважно, затуркана буденщиною, i не здогадуеться, повiривши диявольському щохвилинному навiюванню, нiби вона безголоса i без’язика, бо сатанi найстрашнiше, коли людина довiдаеться про свое призначення, оскiльки тiеi ж митi пахолки тьми стають безсилi, – i чому червонi держиморди заповзялися перетворити украiнський народ на безлику, малоросiйську льоху, придатну лише на ковбаси iмперського великобратнього шлунку, i чому кожнiй людинi дано вирiшувати долю всього свiту, тiльки вона про те не здогадуеться, аж поки саме Провидiння спересердя штовхне ледачу креатуру до свiтла, як професор Федоренко штовхнув Славка, аби вiн з надмiрного захоплення перестав репетувати, бож у помешканнi скрiзь кадебiвницькi пiдслухувальнi апарати, але Славко не второпав, попри Дзиндринi знаки, i так голосно охнув, побачивши у професора Федоренка тих, кого вiн у життi навiть i не мрiяв побачити, що той вiдрухово надто сильно штурхнув лiктем Славка, аж той на мить втратив рiвновагу, яка завжди вивiтрювалася зi Славка, щойно вiн глибоко чимось переймався, наслiдком чого серед Федоренкового помешкання i настав кiнець свiту.
Тобто, так одразу нiби нiчого й не сталося, лише в Дзиндри на спинi з-пiд засмальцованого пiджака спалахнули завбiльшки з двi шафи неоновi крила, подiбнi радше до пускових майданчикiв, нiж до крил, а тiло професора Федоренка вкрилося рухомими майже прозорими налiвциркулями, напiвбабками й почало рости, дедалi випрозорюючися, i вже лише тодi Славко зауважив, що в наскрiзь прогляднiй Федоренковiй постатi м'ясо й костi розшаровуються не волокнинами, а циклопiчними траншеями-стiльниками, з гофрованих чарупок яких пiдводяться виморенi голодом, покатованi й пострiляй i вперемiш з потрощеними кiстяками, що хребець по хребцю виструнчуються iз купи тлiну вгору, на очах обростаючи ставною плоттю, i Славка б’е в груди непродихне прозрiння: цi незчисленнi постатi, котрi вилонюються перед ним з бляшаних траншей-чарупок – це ж украiнський народ у минулому, теперiшньому й майбутньому, а коли це так, то зараз поллються в небуття зорi й галактики з усiма свiтами й антисвiтами, i справдi вони вже ллються, лускаючися, й щезають у пiтьмi одна за одною, унедiйснюючи за собою куснями небо, i Федоренкова голова видовжуеться уздовж розколотоi навпiл свiтобудови, а Славковi вiд цього заповняеться серце таким присковим шпичасто-iмлистим жахом, аж вiн от-от скидаеться на могутнiй радiсний трепет, який опав був малого Славка, коли вiн невдовзi по тому, як не стало батька, чого мати так i не здолала пережити, уперше побачив ватру, бiля якоi хлопчаки спiвали не звичайнiсiньких пластунських пiсень, складених не надто вимогливими, натомiсть украй патрiотичними вiршарями й музикотворцями, а двигтющi гiмни Всевишньому, на життеносних ядрах яких i тримаеться свiтобудова i якi, власне, тодi й переiнакшили Славкове ество, бо кусник тiеi мелодii, може, й справдi не призначеноi для людського вуха, хоч вiн i виструмував iз людськоi горлянки, завдяки вищому недоглядовi чи особливiй ласцi Провидiння мiкроскопiчним волотком надлузнувшися з веселкового стрижня, вибухнув у Славковi, вперше вiдкривши в його ще дитячому мозку кiнцесвiтнi видiння, хоча Славко про те й словом нiкому не обмовився, i то не тому, що йому бракувало слiв – не висловити, куди там висловити, а лише згрубша просигналiзувати про тi клубчастi, вiдлитi з блискавки, а заразом i амебно-обриснi з’яви, що iх i значно пiзнiше не годен був охопити розум, – звiсно бракувало б, якби Славковi раптом у хвилевому затемненнi спало на думку розблягузкувати про тi видива звичайною мовою, хоча вiн знав: вистачае йому пальцем дiткнутися своiх грудей, i та внутрiшня слiпуча сила потужнiше, нiж iз пожежноi кишки, вдарить iз його нутра в нутро iншого, знехтувавши уповiльненими способами людського порозумiння, а тому що кожного разу серед усесвiтнього кiнця, котрий переслiдував Славка, кiнця, що заразом мiстив у собi i початок нового iснування, затуляючи собою незчисленнi промiжнi подоби, з яких час вiд часу виринали пробнi то жирафо-мухи, то дерево-коти, то шкапи-вельосипеди, то дзвiницi-пiвнi, що були нараз, – i автом Авгiя Рiзниченка, який на Тарасове прохання возив Славка до лiкаря в Гармiшi, i самим Авгiем Івановичем, i кущем жасмiну з-пiд вiкна панi Олi Суховiй, котра вганяла Славка в довготривалi депресii зубчастими трелями ii покищо не всесвiтньо-визнаноi кольоратури, – тому що кожного разу по руiнах зоряних систем розтiкалося, завтовшки з кiлька галактик або майже зi Славкiв старий тапчан, свiтлове поле, угледiвши яке Славко завмирав, з острахом усвiдомлюючи: це товсте свiтлове поле чимось подiбне – хоча ця подiбнiсть не прив’язана нi до чого видимого, – до забур’янiлого, колись пущеного пiд смiтник, клаптика землi одразу ж за бльоком, де живе баба Денисенчиха, котра завжди частувала Славка його улюбленими пирiжками з капустою, – це свiтлове поле, яке так щiльно висновуеться на спопелiлих рештках неба, – це доля свiту, а одночасно i його, Славкова, доля, як також i доля всього украiнського народу, а заразом i всього людства, i воно виструмовуе перед Славковим зором тому, що вiн, Славко, мiзерна, нiкому не потрiбна пiщина, надiлена вузенькою комiрчиною мозку, що нiяк не збагне (так само, як Славко не мiг збагнути, чому ним завжди не лише Тарас, а й кому лише не лiнь, опiкувалися), чому саме вона, а не хтось далеко вартiснiший, мае силу впливати на це поле, вiд чого залежатиме перебiг свiтових подiй, але Славко, попри те, що всерединi присковий товкачик пiдбивае його на дiю, кожного разу не наважуеться цього вчинити, бо хто ж вiн такий, аби впливати на долю свiту? – i вiд того, що вiн не наважуеться (Славко аж чуе, яку ньому рвуться свiтловi нитки), iз чорноi дiри вгорi витiкае, виблискуючи щелепами, шолудива коняка з нескiнченним тулубом, котра жере час i простiр, а з ними i свiтлове, майже салатне поле, – так, як колись, – iз вiтамiнного голоду не донюхавши: то не та трава, – шестеро Сидоренчишиних котiв накинулися на кущ гортензiй у вазончику, що його (Славко вже не пам'ятав, з якоi саме нагоди) принесла в подарунок самотнiй на старiсть Сидоренчисi його мати, – i шолудива коняка, в якiй виразно вiдлунюе, – можливо, лише зблиском роздзяплених гострих зубiв, – збiрна подiбнiсть до Сидоренчишиноi котячоi зграi, котра вiкувала в малому помешканнi, нi разу (Сидоренчиха смертельно боялася бруду знадвору, гадаючи, що коли вона випустить на морiжок котiв, вони одразу ж принесуть моровицю) не звiдавши свiту за порогом, на вiдмiну вiд Колотниченкового пещеного котиська, котрого господар випасував тричi на день, щоб вiдпружитися вiд дедалi карколомнiших, але натомiсть стовiдсотково ефективних, як це вiн запевняв своiх друзiв, теорiй, як рятувати Украiну, на яку всi державнi нацii дивляться, мов на шолудиву коняку, котра хоч i Дихае, тягнучи на собi старшобратнi м’ясожернi зади, однак просто не iснуе, – обертаеться з високостi до Славка i чи то з доганою, чи то з визнанням каже, розтягуючи склади, аж i вони стають завбiльшки з ii тулуб: «І в кого ти, Славку, такий удався?» – в наслiдок чого одна по однiй щезають галактики, i Славка опадае надривний розпач, як це на нього насувалося тодi, коли вiн мусiв запихати голову в лiкувальну трубу, за допомогою якоi його вiдмагнетизовував, втоптуючи Славкову надто завихрену уяву в °кресленiшi шабатурки, лiкар у Гармiшi на зворушливо жертвеннi, а Для Славка нестерпно прикрi, хоч вiн те витримував, – домагання Тараса, вигарьованi копiйки якого поглинала гаспидна труба, оскiльки Тарас поклав собi за найголовнiший обов'язок у життi вилiкувати Славка вiд видiнь, що заважали ходити крiзь мури, попри те, що Славко знав (а це знання вiдзначалося тiею ж непохитнiстю, як i те, що Славко – Славко, а не скажiмо, тiтка Устина Прохорук, яка любила перекинутися зi Славком одним, другим словом на есхатологiчнi теми, вважаючи його за тямущого в цiй галузi чоловiка, чи дiд Паладiй, що за звичкою пiд церквою чекав на Славка, котрий, – по черзi – залежно вiд настрою й погоди: в ясну iшов – до греко-католицькоi, в дощ – до православноi, бо православна мiстилася неподалiк вiд його помешкання, – спiвав в обох хорах, шкодуючи, що ще нема украiнсько-магометанськоi чи ще якихось релiгiй, – але дiд Паладiй завжди знав, куди Славко прийде, щоб погуторити про людське призначення, про яке дiд Паладiй мав зовсiм точне уявлення, не раз дивуючи цим Славка, чи спитати про лiкувальну трубу, яку Славко, як не траплялося поблизу Тараса, завжди згадував лихим словом, бож усе його ество пручалося, наперед знаючи: в його випадку жодна труба не допоможе), навiть сурма Страшного Суду не видмухае з нього найменшоi кiнцесвiтньоi з'яви, оскiльки те, шо Славко бачить, незалежне вiд жодних труб на свiтi, воно iснуе – й кiнець, тiльки це бунтiвне знання йому нi до чого, бо вiн однак не переконае Тараса, котрий робить усе своiм Богом, що з цими видiннями, вiн, Славко, й помре, та й зрештою, як тут переконати, коли перед Тарасовими заслiпленими очима, сливе, довiку манячитиме клишавий Семен Бондаренко, який, попхавшися лiкуватися вiд ревматизму, за допомогою чудодiйноi труби набрався такоi моцi (Тарас десь вичитав, що надмiр невитраченоi фiзичноi енергii в людинi випалюе найцупкiшi кiнцесвiтнi видива, а тут саме всi кумасi заходилися розблягузкувати про вiдмолодження Бондаренка), що на старощах кинув свою Бондаренчиху, яка не схотiла лiзти в трубу за розпашiлим старим, i одружився з молодою, ледачою розвiдкою, i вона йому тепер на несхвальний подив Бондаренкових уже дещо пiдтоптаних синiв, дочок i патлатих онукiв, – едино кому iмпонував непутящий старий, – щороку народжувала тiлистих близнюкiв, внаслiдок чого колишнi знайомi один по одному вiдцуралися помолодiлого дiдугана, з яким i розмовляти ставало дедалi важче вже хоча б тому, що в хатi, коли не прийди, панував вереск i скрiзь висiли, скапуючи на шию, чи лежали купою або мокли в баняках, у яких згодом варили борщ, пелюшки, – та й Бондаренковi думки, замiсть колишнiх вищих матерiй, лiтали на рiвнi дитячих, нехай i яких рожевих, сiдниць, свiдчачи про його безповоротне падiння, бо де ж це бачене серед порядних людей, аби чоловiк, замiсть готуватися до смерти, заходився залюднювати свiт опецькуватими, ясноокими, в суцiльних, нiби навмисне створених для поцiлункiв, ямочках (що сповнювали не одне материне серце прихованими заздрощами) галасливими нащадками, не журячися тим, хто iх доведе до розуму? – мiркування, з огляду на якi всi шанованi доброчинцi, а зокрема непитущий i некурящий Максимiлiян Гощук (в якому марнувався, занехаяний атомним вiком, дар професiйного плакальника, гiдного прикрасити своiм троiстим голосiнням похорон самого царя царiв, а не те що якогось там емiграцiйного сараку, адже Гощук умiв з наймiзернiшого приводу, – бо що таке привiд для справжнього мистця? – запустити такi треноси, аж за хвильку починали шморгати носами, згодом самi собi дивуючися, яким це робом клятий Гощук iх знову увiгнав у сльозу, навiть тi, що не оминали нагоди, аби не покпити з непогамованого причитувальника), надхненно осуджуючи старого (а як же його не осуджувати, та й що дiялося б на свiтi, якби всi такi неподобства не осуджувати!), особливо потерпали за скривджену Бондаренчиху, хоча вона сама, яка нiбито мала найбiльше право виливати жалi на сиву голову розгуляного чоловiка, з котрим прожила цiле життя, нiколи його не осуджувала, ба бiльше (заки пiшла в мандри, одбiгши даху над головою, сяких-таких статкiв, рiдних i знайомих), всiляко пiклувалася (мiрою того, як це iй дозволяла молода, трохи ревнива, – щоправда, цю ревнiсть спричинював не зовнiшнiй вигляд, – який уже там зовнiшнiй вигляд лишився в занедбаноi Бондаренчихи, – а щось унутрiшне, чого й сама розвiдка не розумiла, хоч то ii постiйно дратувало, – Бондаренчишина заступниця, котра нiяк не могла втямити, що стара хоче, плутаючися в ii клопiтному життi), пiклувалася тими вiчно сопливими, налитими рожевощоким здоров'ям близнюками, наче то були навiть не власнi дiти, а онуки, перед якими тануло бабине серце, не лишаючи й закамарка на докори (а втiм, Бондаренчиха й не належала до тих, що докоряють) супроти колишнього вiрного напарника життя, котрий, хоч i втiшився попервах, мовляв, стара, дякувати Боговi, не мае до нього жодних претенсiй, але одночасно (i то з часом дедалi настирливiше, чого, здавалося б, аж нiяк не мусiло б бути) чувся в ii присутностi не стiльки винним, як покривдженим (бо хiба то, врештi-решт, не завинила сама Бондаренчиха, що вiн на схилi вiку вподобав молодичку?), що стара так легко, а, головне, аж до безсердечности безсловесно (аби вона його кляла, йому одразу полегшало б), пережила його зраду, яка мусiла б ii зломити.
Звiсно, коли Бондаренчиха вперше запримiтила, як ii чоловiк шкарубкими пальцями силкуеться по-модному зав’язати краватку, На якi змолоду нiколи не звертав уваги (певно, тодi були iншi часи, куди там краватки, коли велетенським щастям здавалося вцiлiти! – тiльки ж однак для неi – навiть замолоду, – чи то стерлося з пам’ятi? хоча таке не стираеться, бож вiн справдi любив ii, вирвавши ii, цибатого пiдлiтка, з певноi загибелi, яка вже проковтнула батькiв, – вiн нiколи не чепурився), коли вона вперше постерегла, як вiн по- новому (мозок одразу зафiксував: таким не в той бiк розгвинченим, а одночасно й виструнчено зiбраним, попри гостре черевце, вона його ще нiколи не бачила, i це нове iй жодною чарупкою не належало) вихиляеться перед нею, питаючи, а заразом i не бачачи ii (тодi вона вперше – серединою полився такий нескiнченний присок, що здавалося, земля пiд нею топиться, – болiсно усвiдомила: ii фiзична присутнiсть, – ця похила, землиста постать з набряклими жиляками на ногах, – алеж i ii чоловiк не ходив в Аполлонах, – назавжди розматерiялiзувапася для нього, i вся вона перетворилася лише на той обмежений вiдтинок голосу, що його вiн тiеi митi очiкував у вiдповiдь), – чи йому пасуе колiр, а головне, крiй пiджака (цього пiджака iз надто модними розкидистими вилогами, – над якими, поволi вивiльнюючися iз потовщених вiком шийних бганок, стримiла Бондаренкова голова, переiнакшена незвичним виразом очей, – наче в чоловiчки сипнули потовченого скла, а найбiльше руханням на вилицях жовен, що iх вона досi не зауважувала, – вiн, не порадившися з нею, придбав у всюдисущого тандитника Мирослава Колеси, – пiти до крамницi виявилося таки забагато – хоча досi Бондаренко нiчого сам не купував, особливо ж одягу для себе), вона вiдчула, як ii чоловiк, з яким вона мала п'ятеро дiтей, iстота, котра, здавалося, стала часткою ii ества, хоч вона цього йому нiколи допаду не могла висловити, не знаходячи слiв на той теплий, незграбнощемливий кусник у собi, що з роками, особливо, як почали вiдходити дiти, дедалi тривалiше оприсутнювався в нiй вiд згадки про чоловiка), вiдколовся i, бувши й далi поруч, назавжди поплив вiд неi.
Це усвiдомлення так несподiвано налетiло на неi, випорожнивши й осамiтнивши ii, що попервах iй здалося: в цю мить ii поклали в домовину, бо не стало для кого жити: адже всi ii дiти, добiгши в чужому для неi свiтi зайвих статкiв, провадили власне життя i ii вже не потребували, навiть коли (щоправда, дедалi рiдше, тiльки то, – знову ж таки, – переважно вiд неi залежало) й запрошували до себе (зрештою, чи ж вона не iздила до обох – старшого й наймолодшого синiв, до Костi-лiкаря в Родайлендi з його скоробагатькiвською вiллою, загромадженою рококовим срiблом i бронзою, з його двома вимозаiкованими на особливе замовлення басейнами в хатi i в садку, з його моторовою яхтою й жiнкою-чужинкою, до передчасно облисiлого Омеляна; удатного маклера у Фiладельфii, в якому вона ледве розпiзнавала свого свiтло-кучерявого сина, котрий пiсля вiйни ще десятилiтнiм хлопчиком на смiх усiеi родини заробляв продажем старого залiзяччя й поштовими значками першi кишеньковi грошi, а тепер торгував нерухомостями, якi витиснули з його голови й серця все, заради чого було варто жити на свiтi, та в середущоi дочки в Сiднеi гостювала деякий час, котра так i не переконала надто старосвiтську матiр бодай раз поiхати з австралiйським зятем i двома онуками на полювання на кенгуру), де вона, як нiколи, чулася зайвою й обкраденою в чомусь найсуттевiшому, не мiгши прийняти того метушливого свiту, в який iз хворобливим поспiхом всотувалися ii дiти й онуки, iз року в рiк слабше володiючи украiнською мовою, за межами котроi для Бондаренчихи починалося царство бездушних монстрiв, що на ii очах (i цього ii серце не витримувало, бодай би очi не бачили!) поглинало ii власну плоть i кров, роблячи з ii удатливих нащадкiв чужоземних дурбасiв.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/emma-andr-evska/roman-pro-ludske-priznachennya/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.